Українські народні казки

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

Жило-було собі поросятко. Мешкало воно в затишній хатинці посеред лісу, а поруч ріс великий дуб, що щедро пригощав його жолудями.Прийшла холодна зима. Одного дня по лісі блукав голодний вовк. Такий худий був, що аж шерсть почала випадати. Раптом він побачив хатку, заглянув у вікно — а там поросятко! Вовкові аж слина потекла, так йому захотілося поласувати поросятиною. Але ж як його виманити з дому?Вирішив вовк піти на хитрощі. Підійшов до дверей, постукав і жалібно заговорив:— Поросятко, пусти мене хоч трохи погрітися. Замерз страшенно, будь добрим!— Ага! — відповіло поросятко. — Ще чого! Ти ж мене з’їси!— Ні-ні, я лиш хвостика і одну лапку погрію…Поросятко погодилося і впустило одну лапу. А тим часом у печі розпалило вогонь і поставило казан з водою. Вовк знову просить:— Та пусти ще одну лапку!Поросятко впустило й другу, а саме готує великий мішок. Вовк не відступає:— Та вже пусти й третю лапу.Впустило і третю. Нарешті, проситься на останню — четверту.Щойно вовк просунув усі лапи, кинувся з усієї сили — хотів схопити поросятко. Та схибив і замість цього залетів просто в мішок! Поросятко хутко зав’язало мішок, витягло його надвір, узяло відро з кип’ятком і почало поливати вовка:— Шпар, лисого окропом! Шпар, лисого окропом!Вовк закричав, завив, заметушився, аж поки мішок не розірвався. Вискочив і втік у ліс, як тільки зміг!Та не вгамувався. Сидить, думає, як би помститися. Назбирав сто вовків, обіцяв їм частування — ніжне поросятко!Прийшли вовки до хатки. А поросятко, побачивши зграю, швидко залізло на вершину дуба з відерцем у лапках.Вовки зазирають у хату — пусто! Обнишпорили двір — нікого! І тут один вовк побачив поросятко на дереві.— Он воно де!— Як же нам туди дістатися? — міркують вовки.— Ставаймо один на одного! — запропонував лисий вовк. — Нас багато, точно дотягнемося.І почали вони вилазити один на одного: один, другий, третій… Уже майже дістали поросятко. Але раптом воно як заторохкотить відром, як закричить:— Шпар, лисого окропом! Лисий вовк, почувши знайому фразу, злякався не на жарт. Вискочив із вовчої піраміди — і дременув у ліс. А вся решта вовків повалилася на землю, побилася й покалічилася. Хто лапу зламав, хто хвоста, хто носа. Лають вони лисого та поволоклися назад у гущавину — і більше ніколи не верталися.А поросятко й досі живе у своїй хатці, дуб росте, жолуді сипле, і лиха вже не знає.

Далеко-далеко, за синіми морями та високими горами, розкинулося велике князівство. У ньому жили князь із княгинею та троє їхніх синів. Минув час, і вирішив князь оженити своїх дітей. Для двох старших синів наречених вже підібрали, а от для наймолодшого, Іванка, підходящої дівчини не знайшлося.Іншим був Іванко — не схожий на братів. Він не марив славою чи війнами, а любив тишу, музику й пісню. Цілими днями сидів із сопілкою, складаючи мелодії, які змушували серце тріпотіти.Тоді й сказав йому батько:— Сам вирушай у мандри, сину. Шукай свою наречену. Я не стану заперечувати проти того, кого обереш.Послухався Іванко, сів на коня та подався світ за очі — не як княжич, а як простий мандрівник.День мандрує, другий, третій… Стомився — приліг відпочити на узліссі. І тут до нього злетів метелик, мов жива веселка. Сів на щоку, ніби хотів щось прошепотіти. Іванко замилувався тим створінням, узяв його обережно на долоні, погладив, а метелик зручно вмостився йому на плечі.Відтоді мандрували разом — юнак і метелик. І хоч куди їхав Іванко, той яскравий супутник не покидав його.Одного дня Іванко добрався до самого берега моря. Несподівано здійнявся сильний вітер, ледь не зірвав юнака з коня. Але Іванко притис метелика до грудей, ховаючи від стихії.Коли буря вщухла, трапилося диво: метелик у його руках почав світитися й змінюватися — і за мить перед Іванком стояла чарівна дівчина з ніжною усмішкою та сяючими очима.— Ти врятував мене, — мовила вона. — Зла відьма зачарувала мене, і лише турбота та тепло серця могли зняти її прокляття. Так знайшов Іванко свою долю — не тільки найвродливішу, а й наймудрішу дівчину. Вони повернулися додому, де князь прийняв обраницю сина з радістю.І жили вони довго і щасливо — в любові, злагоді та мирі.

Жив-був один багач. Усього мав доволі — і грошей, і землі, і худоби. Та несподівано прийшло до нього дивне щастя, від якого він втратив спокій.Одного вечора ліг багач спати, та сон не йшов до нього. Перевертався з боку на бік, а в голові крутилися думки:— Чого це цар збирає податки з бідноти, коли й так має всього вдосталь? А я? Сам себе голодом мучу, аби багатства прибуло… Якби вже трохи більше мав, то жив би, як людина, ще й бідним допомагав би, — міркував уголос.Раптом почув він чийсь шепіт біля самого вуха:— Ось тобі торбинка. Візьми її — і станеш ще багатшим! У ній один срібний. Та тільки-но візьмеш його — з’явиться новий. Бери стільки, скільки потрібно. Але пам’ятай: щойно набереш, одразу кинь торбинку в річку. Тільки тоді зможеш користуватися срібними. А якщо залишиш її в себе — всі срібняки перетворяться на камінці.Багач спочатку не повірив почутому. Але озирнувся — а біля нього справді лежить торбинка. Обережно засунув руку — і витяг срібного. Поклав на постіль, знову зазирнув — ще один з’явився.— Оце щастя! — зрадів.До самого ранку вибирав гроші — цілу купу наскладав. Аж світати почало, і надумав він: от зараз кину торбинку до річки, а тоді й житиму на повну силу — і собі на добро, і людям на користь.Та коли сонце зійшло, подумав інакше: — Потерплю ще день, наберу більше. Їсти не буду, аби час не гаяти.Але що більше він збирав, то більше хотілося. Не міг відірватися від торбини. В хаті — лише сухий хліб. Хотів би щось купити, та не смів і на хвильку від неї відлучитися.Так і минав день за днем. Тиждень. Місяць. Рік. Багач усе вибирав і вибирав срібняки, тішачи себе думкою:— Ну хто ж від грошей відмовиться? Та жити йому стало не краще, а гірше. Забув обіцянки, забув людей, забув навіть себе. Іноді доходив до річки, вже підносив торбинку, та тільки згадає, що тоді не буде більше срібних — і вертається назад.Постарів, знесилів, зблід, а руки все не відривалися від торбини. І помер так — біля купи срібняків, що так і не стали справжнім щастям. Мораль казки: Справжнє щастя не в багатстві, а в умінні бути вдячним і розуміти міру. Жадібність засліплює, позбавляє радості, друзів і навіть сенсу життя. Якщо обіцяєш допомагати — дій, бо відкладання перетворює добрі наміри на марні слова. Читайте ще більше казок про гроші: Про чарівні гроші – добра та повчальна казка про те, як щедрість і турбота здатні змінити світ. У село приходить чарівниця Золотинка й дарує людям особливі монети, які виконують бажання. Але лише ті, хто використовує їх з добрим серцем, знаходять справжнє багатство. Ця казка навчить дітей, що справжня цінність — не в грошах, а в добрих вчинках і щирій допомозі іншим. Зіркові гроші — зворушлива казка про силу доброти й віру в добро.Маленька дівчинка, залишившись сама у світі, не втратила милосердя. Віддаючи останнє нужденним, вона не чекала нічого на заміну. Але саме її щирість і щедре серце стали причиною справжнього дива — з неба посипалися зірки, що перетворилися на гроші. Ця казка навчить дітей, що добро завжди повертається, особливо тоді, коли його роблять від щирого серця Золота монета — мудра вірменська казка про цінність праці та справжню дорослість. Юнак хоче одружитися, але батько погоджується дати благословення лише тоді, коли син заробить золоту монету власними руками. Справжній урок починається там, де закінчуються хитрощі…Ця казка навчить дітей і підлітків, що тільки те, що здобуто власною працею, має справжню цінність.

Жив-був собі бідний дід. І от якось надумав піти до сільської управи. Там зустрів учителя — той стояв із сигарою в зубах. Дід йому каже:— Курите! Знову курите!Учитель усміхнувся:— А може, й ви закурите, діду? — і простягає сигару. Дід дивиться на неї та й питає:— Скажіть, пане учителю, як це ви курите дорогі сигари, а в мене й на простий тютюн грошей нема?— Бо я в школі вчився, — відповів учитель.Іде дід додому та думає: «А піду і я завтра до школи — може, й мені пощастить».Наступного ранку приходить до школи.— Що вам, дідусю? — запитує учитель.— Та хочу вчитися.— Ех, дідусю, трохи ви запізнилися…— Ну, тоді бувайте здорові… Але на другий день дід знову з’явився, ще й раніше.— Що вам, дідусю?— Учора ви сказали, що я трохи запізнився, то ось я — ще зранку!Учитель засміявся:— Та я не це мав на увазі. Ви не на урок запізнились — вас уже пізно вчити, бо ви надто старі.— І то правда, — зітхнув дід.Пішов додому. А дорогою — дивиться, лежить сумка. Підняв, відкрив — а вона повна грошей! Зрадів дід, приніс додому, показав бабі — і зажили вони, як у казці.Та от якось посварилися. Дід бабі щось різко сказав, та й ще й по потилиці стукнув. Образилася баба, розсердилася, пішла — і донесла в управу, що дід, мовляв, чужу сумку з грішми забрав.Забрали діда в поліцію — допитують, сварять, навіть б’ють. Тут і справжній господар сумки знайшовся — пан якийсь.Викликали діда до суду. Суддя питає:— Діду, ти гроші знайшов?— Знайшов.— А коли саме?— Та коли до школи ходив.Суддя глянув на діда: старий, сімдесят літ. А той пан — молодий ще. Подумав-подумав і каже:— Ні, не його це гроші.Отак і залишилися ті гроші дідові.

Було це за царя Панька, як ще земля була тонка: візьмеш її у жменю — аж дірка посередині проглядає.У одному селі жили чоловік із жінкою. Гарно їм жилося: мали своє поле, конячку, корівку, все на господарстві ладненько. Та не з неба їм те щастя впало — обоє були роботящі, від світання до смерку працювали. Одна лише біда точила їх серце — не мали дітей.Якось жінка зібралася до ворожки. Взяла з собою дарунки — молока, яєць, полотна — та й подалася. Старенька ворожка довго мовчала, а потім тихо промовила:— Що перше побачиш на дорозі — те й з’їж.Жінка здивувалась, аж розсердилась: «От і допомога!» — подумала, махнула рукою та й рушила додому. Та тільки відійшла — щось хрусь під ногою. Дивиться — лежить горішок. «А бодай що! Нехай уже буде, як буде…» — подумала вона й з’їла.Минув час — і народила вона донечку. Назвали дівчинку Оришкою — бо ж із горішка.Росла Орися, мов маків цвіт: чорноброва, білолиця, слухняна, до роботи жвава. Як підросла, то все батькам допомагала — і в хаті, і в полі.Одного разу була вона в полі, коли побачила: летить голуб, а за ним — яструб. Наздогнав яструб голуба, кидається, клює. Орися не стерпіла: схопила палицю, прогнала хижака, а зраненого голуба принесла додому й почала лікувати. Минуло трохи часу. Якось їхав селом старий панич. Побачив Орисю — і така вона йому припала до душі, що надумав викрасти дівчину. Наказав слугам схопити її й завезти до лісової хатини, де ніхто не знайде.Сидить Орися в тій хатині, плаче, журиться. Аж раптом — тук-тук! Дивиться — у віконце залетів її голуб. У дзьобі несе три зернятка. Відразу зрозуміла дівчина: непрості то зернятка.Кинула перше — і двері враз самі відчинились! Ухопила голуба, вискочила з хати — і побігла навпростець, через ліс, через поле.Та недовго тішилася свободою — чує позаду тупіт: пан і слуги женуться! Кинула друге зернятко — і виросли з-під землі густі колючі кущі шипшини. Панські слуги й пан сам мусили продиратись крізь хащі, подряпались, аж заслизлися.А Орися — далі. Та знову чує за спиною: наздоганяють. Кинула третє зернятко — і виріс перед ними червоний мак, та такий палкий, що як тільки хтось наблизиться — вогнем обпікає! Слуги аж верещали, та все одно бігли далі. Вже й село близенько, вже й дзвони на утреню дзвонять… Та сили Орисю зрадили. Схопили її слуги, не втекти.Раптом із рук дівчини зірвався голуб, упав додолу — і перетворився на парубка-красеня.— Орисю, — каже він, — ти врятувала не птаха, а мене самого. Я був зачарований злим чаклуном. Та з першим ударом дзвону моє закляття скінчилось.Пан і слуги так і закам’яніли від подиву — стоять, мов статуї.А Орися з парубком повернулись додому, побралися, і жили собі щасливо та в любові — скільки доля дала.

У дуплистому дереві жили дикі бджоли. Довідався про це ведмідь і, сподіваючись на свою силу, прийшов до них та й каже:— Ви маленькі й слабкі створіння! Давайте мені ваш мед, бо інакше я виверну дерево, з’їм увесь мед, а вас потрощу!— Добре, — відповіли бджоли. — Спробуй. Якщо зможеш нас здолати — ми піддамося.Розсердився ведмідь від такої сміливості. Засунув голову в дупло і висолопив язика за медом. Але раптом відчув такий біль, що й про свою силу забув: бджоли накололи йому язика, вуха і ніс своїми жалами! Завищав ведмідь від болю та кинувся навтьоки, а бджоли кричали йому вслід:— Пам’ятай: навіть малі створіння вміють захищатися!

У великому затишному депо, що стояло біля залізничної колії, жили два справжніх друзі — мудрий, серйозний Паровозик на ім’я Пих-Пих і веселий, допитливий Вагончик Чух-Чух. Вони давно товаришували і завжди були разом, бо виконували важливу справу — допомагали людям перевозити вантажі.Працювали вони на знайомому маршруті й добре знали дорогу. Та хоч і було їм цікаво допомагати, в душі вони мріяли про далекі мандри.І ось одного дня Пих-Пиха з Чух-Чухом направили у велику подорож. Друзі зраділи! Паровозик, як завжди, був зосереджений: не зупинявся, не відволікався, лише дбав про те, щоб швидко і точно виконати доручення. А от Вагончик був інший — усе роздивлявся, тішився краєвидами, заглядав у ліси та луки. Йому хотілося побігати з зайчатами, поганяти за метеликами… Але Пих-Пих впевнено вів його далі — тягнув без зупинок і відпочинку.На шляху траплялися підйоми, які давалися нелегко. Паровозик важко сопів, але вперто рухався вперед. І саме на одному з таких підйомів Вагончик вирішив трохи відстати. Хотів ще трохи помилуватися молодими берізками, що блищали у вечірньому світлі, як у казці…Пих-Пих, зосереджений на дорозі, навіть не помітив, що Чух-Чуха вже нема позаду. А коли нарешті видерся на гору, то з полегшенням поїхав далі.А тим часом Вагончик проводжав поглядом сонце, слухав спів соловейка, задивився на зорі… Та раптом — сова! Вона вилетіла з темного гаю і сполохала Чух-Чуха. Вагончик озирнувся — він був зовсім сам. Один-однісінький серед ночі, на довгій-довгій колії…Йому стало так сумно й страшно. Адже він не вмів їхати без Паровозика, особливо вгору! Чи не залишиться він тут назавжди? Чи хтось згадає про нього?..Вагончик заплакав. Сльози капали на холодні рейки. І раптом він відчув знайоме легке тремтіння… З надією підвів оченята — невже це Пих-Пих?І дійсно — вдалині заблимали теплі, знайомі вогники. Це були очі Пих-Пиха, сповнені турботи. І радісне гудіння розірвало тишу:— Ту-ту! Я тут!Чух-Чух аж світився від радості! Він щиро обійняв друга і пообіцяв більше ніколи не відставати. Паровозик теж злякався, бо дуже цінував свого товариша.І відтоді вони завжди трималися разом, допомагали один одному і більше не відволікалися по дрібницях. А Вагончик Чух-Чух став уважним, слухняним і вже точно знав: дружба — найголовніше в дорозі.

Жили собі чоловік і жінка. Не мали вони багатства, але були щасливі, бо любили одне одного й жили в злагоді. Лише одного їм бракувало — дитини. Хоч скільки молилися, а в хаті була тільки тиша… та старий кіт на припічку.Одного дня жінка зібрала останні гроші й пішла до лісової ворожки.— Допоможи, бабусю, — благала. — Нехай у нас буде дитинка…Ворожка пошептала, поворожила й дала їй жменю чорного зерна:— Перемели на борошно, спечи паляничку й з’їж. Але запам’ятай: якщо народиться дитя, до півроку нікому його не показуй! Ні сусіду, ні родичу, ні чужинцю — нікому!Так і сталося: невдовзі в жінки з’явилася гарнесенька дівчинка — ясні очі, личко, як у ляльки. Назвали її Парасинкою. Рости вона почала швидко — мов на очах. Батьки були щасливі, та день за днем тягнулися до тієї межі, коли нарешті зможуть поділитися радістю з людьми.Одного разу, коли жінка була вдома сама, хтось постукав у двері. Вона завісила колиску й пішла відчиняти. На порозі стояла стара, зігнута баба в подертій хустці й попросила води. Господиня пішла по воду, а тим часом баба нишком прослизнула до хати, відхилила завісу над колискою, прошепотіла щось — і зникла.Коли жінка повернулась, — на порозі нікого, а в колисці… свинка!Засмутилися чоловік і жінка, заплакали — та що вдієш? Стали вони жити з Парасинкою-свинкою.Та не минуло й кількох днів, як у хаті почали траплятись дива: прийдуть з поля — вдома прибрано, обід зварено, все чисто. Хто це робить — невідомо.Одного разу сусідський хлопець Іванко побачив, як свинка з кошиком за плечима поспішає до лісу. Зацікавився, пішов слідом. А в хащі побачив, як свинка залізла під кущ — а з другого боку з’явилася вродлива дівчина.Підкрався Іванко — бачить, під кущем лежить свиняча шкура.— Хто ти, дівчино прекрасна? — запитав. — Чому ховаєшся в шкурі?— Це мене зачарувала зла відьма, коли я ще була немовлям. Стану я знову дівчиною, тільки якщо хтось мене щиро полюбить і поцілує за весільним столом.— То будь моєю дружиною! — враз вигукнув Іванко.— Подумай добре, — сумно мовила дівчина. — Село буде сміятися, як поведеш мене до шлюбу в шкурі свинки.Та Іванко не вагався. Заслав сватів, а вже в неділю вів Парасинку до хати.Село реготало — такого ще не бачили! Найдужче сміявся багацький син Василь:— Гляньте, Іванко свиню до шлюбу веде! Оце жінка — на всі часи!А найбільше з усіх сміявся син багача — Василь:— Ви тільки гляньте на цього жебрака! Йде собі — і ще й свиню з собою тягне!Але Іванко з Парасинкою ніби й не чують насмішок. Ідуть своєю дорогою, щасливі. Ось і Іванкове подвір’я. Весільний стіл накрито, та, крім батьків молодят, ніхто із села не захотів сісти. Люди стояли за тином і глузували, хто як міг. Василь аж за живіт брався:— Дивіться, дивіться, цілує свою свиню! Ой, не можу! Лусну від сміху!Та тільки Іванко поцілував свинку — як шкура з неї спала, і перед столом постала вродлива й радісна дівчина — Парасинка. Настала тиша. Василь ледь не впав від подиву. Побачивши Парасинку, затрусився з заздрощів. Ото тобі й “жебрак”! Ото тобі й “дранець”!П’ять днів Василь нічого не їв і не пив. Не міг заснути. Думав тільки, де б йому знайти ще кращу наречену. На шостий день надумав:— Іванко узяв якесь облізле порося — а я, багатий чоловік, візьму собі справжню графську льоху! Отакого!І зранку, прихопивши торбинку з грошима, подався до графського замку. Управитель довго не міг второпати, чого хоче цей дивак, але гроші все пояснили. І за Василя віддали Маню — найтовщу льоху в маєтку.У неділю графські хлопи ледь не померли зі сміху, поки вантажили Маню на Василеву бричку. А той гордо, мов імператор, мчав із нею на весілля.Село завмерло. Всі дивилися на це видовище з широко відкритими ротами.Весільний стіл ломився від страв і напоїв. Маня аж очі вирячила — стільки смакоти!Та як кажуть: пусти свиню до столу — вона й ноги на стіл. Маня всілася прямісінько до печеної картоплі. Василь намагався пригорнути наречену й поцілувати. Один раз, другий, десятий… А свиняча шкура все не спадала.Розлючений, Василь як не копне Маню — та й вигнав із-за столу.Тут уже все село вибухнуло сміхом:— Але й Василь! Оце жених! Кричи тепер, Василю, на все село, яка тобі дісталась наречена!А Василю — не до сміху. Згадав він тоді свої ж слова: «Який іде — таку й веде…»А Іванко з Парасинкою жили собі довго, радісно і щасливо.