Українські народні казки

Від самого світанку працював селянин у полі. Коли втомився, сів на межі, дістав із торби глечик з водою та буханку хліба, щоби перепочити й трохи перекусити. Раптом пробігав повз нього вовк. Побачив, що чоловік збирається їсти, і підійшов ближче.— Добрий день, чоловіче! — привітався вовк. — Бачу, їси щось смачненьке. А що то в тебе таке в руці? — Це житній хліб, — відповів селянин.— Ніколи ще такого не куштував. Але пахне так смачно, що аж слина котиться! — сказав вовк.Селянин пожалів сіроманця й відламав шматок хліба. Той проковтнув із задоволенням і навіть облизався.— Справжня смакота! — вигукнув вовк. — А де ти взяв такий чудовий хліб?— Та сам зробив. Спочатку землю зорав плугом…— І одразу отримав хліб? — здивувався вовк.— Ні, потім посіяв жито…— І вже тоді мав хліб?— Та ні, — з усмішкою відповів чоловік. — Треба було ще дочекатися, поки воно зійде, викине колос, дозріє. Потім я його серпом зжав, у снопах висушив, молотив ціпом, у жорнах змолов борошно. А далі — замісив тісто, дав йому в діжі підійти, сформував буханці та спік у гарячій печі.— Ого, яка довга робота! — похитав головою вовк. — Та смачний хліб, нічого не скажеш…— А й справді, — погодився селянин. — Але що правда, то правда — без труда нема плода.

У одному селі жив чоловік із жінкою. Мали вони аж семеро малих дітей. Жили всі разом — і старі батьки, і малеча — в тісній хатині. Грошей не вистачало, їжі мало, місця обмаль. Життя було нелегким — бідним та клопітним.Не витримав чоловік узимку цього безладу й тісноти, пішов до батюшки за порадою:— Батюшко, що робити? У хаті місця немає, діти плачуть, старі бурчать, сил уже немає…Священик подумав і каже:— Заведи в хату козу.Чоловік здивувався, але послухався. Завів у хату козу — і стало ще гірше: коза мекає, діти за нею ганяються, хата перевертається догори дриґом. Минуло два тижні — знову чоловік до батюшки:— Батюшко, стало ще гірше! Що тепер?— Заведи ще й собаку, — мовив батюшка.Послухався чоловік, привів собаку. І тут почалося справжнє пекло: коза мекає, собака гавкає та ганяється за нею, діти кричать, старі сваряться. Через тиждень знову чоловік іде до церкви:— Батюшко, ну зовсім нестерпно! Що ж тепер?А батюшка йому:— Заведи в хату порося. Повернувся чоловік додому, привів порося. А тоді в хаті й почалося: собака гавкає, порося хрюкає, коза мекає, діти плачуть — суцільний гармидер. Не витримав чоловік, прибіг до батюшки:— У хаті справжнє божевілля! Не можу більше! Утік з дому й повертатися не хочу!А батюшка усміхнувся та й каже:— Добре, тепер іди додому та виведи з хати козу, собаку й порося.Так і зробив чоловік. І раптом — тиша, спокій, діти радіють, жінка усміхається, батьки зітхають з полегшенням. І чоловік ніби вдруге на світ народився.Прибіг він знову до батюшки, радісно вигукуючи:— Дякую, батюшко! Тепер у хаті — як у раю!

Жив собі колись один чоловік — лінивий, як муха в спеку. Нічого не хотів робити, сидів цілими днями, нарікав і тільки скаржився.Одного дня пішов він до мудреця:— Батьку! Нема в мене ні хліба, ні одягу. Діти голодні, дружина плаче, я зовсім знесилився. Не знаю, що робити. Куди йти, до кого жалітися?Мудрець глянув на нього та й питає:— Ти кажеш, що бідний?— Та бідний, аж світ немилий! — зітхнув ледар.— Гаразд, — мовив мудрець, — продай мені свою праву руку. Дам тобі багато грошей. Скільки хочеш? Ледар аж очі витріщив:— Що ви, батечку?! Рука ж мені самому потрібна. Як я без неї житиму? Як зароблятиму?— Тоді, може, праве око продаси? — спокійно спитав мудрець.— Око? Та як же я тоді бачитиму?! Ні, й око не продам.— А одну ногу?— Та що ви таке кажете! Як я ходитиму без ноги? Ні, ні, й ноги не віддам.— Добре. Тоді, може, вуха? Вони ж тобі не дуже потрібні.— Як же не потрібні? Щоб не чути голосу дітей чи пташиного співу? Не продам!— А рот? Продай мені свій рот!— Та як же я говоритиму, їстиму, сміятимусь? Ні, не віддам!— Ну що ж, тоді зуби. Хоч зуби продай!— Зуби?! Та ні! Я і їсти не зможу, і виглядатиму смішно.— Може, хоч ніс? — знову спробував мудрець.— Ні! І ніс не віддам. Мені все це потрібне!Мудрець усміхнувся:— От бачиш. Ти кажеш, що нічого не маєш, а насправді маєш найбільше багатство — здорове тіло. У тебе є руки, ноги, очі, рот, вуха — усе, що потрібно, щоб працювати й жити гідно. Іди, працюй і більше не нарікай на долю.І з того часу ледар змінився. Почав працювати, дбати про родину і дякувати за те, що має. Бо зрозумів: справжнє багатство — це здоров’я і бажання жити.

У лісі настала весна. Дерева випустили перші листочки, з-під землі виглянули квіти, а повітря наповнилось запахом тепла і життя. З нори старого зайця лунали веселий гамір і сміх — у наймолодшого зайченяти був день народження!Цього дня батьки дозволили йому вперше піти самому далеко в ліс. Та було одне «але»: усі знали його як Боягуза — він боявся всього на світі і рідко коли висовував носа з нори.— Я піду в ліс… наступного року, — виправдовувався він щороку.Та цього разу щось у ньому змінилося. Він вирішив: досить боятися! Підійшов до старших братів:— Ходімо разом до великого болота!Та брати лише засміялися:— Та ти ж Боягуз! Ти й з нори лячно виходиш, а не те що через болото йти!Тоді зайченя запалало рішучістю:— Я сам піду. І перейду те велике болото, куди жоден з вас не насмілився ступити!Він рушив у подорож. Кожен шелест, кожне тріщання гілки змушувало його здригатися і ховатися за найближче дерево. Але він ішов далі. Нарешті зайчик дістався великого болота, про яке колись розповідав дідусь. Почало сутеніти. Ліс потемнів, завили сови. Було моторошно. Але зайчик заснув, сховавшись під кущиком.Вранці він зібрався з силами й ступив на болото. Раптом почув голос:— Стій!Перед ним стояв сірий вовк — облізлий, із довгим хвостом і хитрими очима.— Ти куди це, вухатий, зібрався?— Я… я хочу перейти на той бік болота, — відповів тремтячим голосом зайчик.— О, я допоможу, — підступно всміхнувся вовк.Зайчик погодився, бо ще ніколи не бачив вовка і не знав, наскільки той небезпечний. Вони йшли мовчки. Та чим ближче було до кінця болота, тим виразніше було чути чиїсь голоси.— Що це за звуки? — спитав зайчик.— Та це… вітер свище, — пробурмотів вовк.Аж ось вони зайшли у темну вовчу нору, де сиділа ціла зграя. Вовки схопили зайчика і кинули його до глибокої ями. Там уже сиділи ще два нещасних зайці.Але Боягуз не розгубився. Він подумав-подумав і каже:— Ставаймо один на одного. Хтось мусить вистрибнути!Він зібрав силу — стриб! — і вибрався з ями. Потім витягнув своїх друзів. Разом вони втекли з лігва і добігли до безпечного лісу.З того дня зайчик перестав бути Боягузом. Більше він нічого не боявся. І вже ніхто ніколи з нього не сміявся.

Жили собі на світі двоє діток — хлопчик Петрик і дівчинка Наталочка. Вони ходили до однієї школи, навчалися в одному класі. Наталочка була чемною, старанною і завжди допомагала іншим. А от Петрик — навпаки: не любив уроків, бешкетував і забував про ввічливість.Одного погожого дня діти вирушили до лісу по гриби. Та не встигли й помітити, як заблукали. До того ж — кожен в іншому місці. Даремно гукали батьків — відповіддю їм була лише тиша лісу.На щастя, невдовзі дітлахи почули голоси одне одного і зустрілися. Сіли на пеньок і почали думати, як вибратись із лісової пастки. Та, як виявилося, ліс мав свої правила: дорогу з нього могли знайти лише ті, хто знає слова ввічливості.Довго вони блукали серед дерев, аж раптом побачили хатинку. А в тій хатинці жила бабуся на ім’я Ввічливість. Діти чемно постукали у двері й попросили допомоги.— Щоб вибратися з лісу, — сказала бабуся, — треба знати чарівні слова: слова ввічливості. Наталочка зраділа, бо таких слів знала багато. А Петрик похнюпився — він майже ніколи їх не вживав. Але добра Наталочка не залишила товариша в біді — навчила його казати: «будь ласка», «дякую», «перепрошую», «дуже прошу».І разом вони звернулися до бабусі:— Вельмишановна бабусенько, ми вас щиро просимо — будь ласка, покажіть нам дорогу з лісу!Бабуся Ввічливість усміхнулася і показала дітям стежину додому. А на прощання ще й пригостила смачними грибами та ягодами.Коли Петрик і Наталочка повернулися додому, батьки не могли натішитися — особливо змінами у Петрику. Відтоді хлопчик став уважним, чемним і ніколи не забував казати ввічливі слова. Що ж сталося в лісі — так і залишилося маленькою таємницею Наталочки. Вона лише усміхалася, коли її про це питали.А бабуся Ввічливість живе в лісі й донині. І допомагає всім, хто загубився. Але лише тим, хто пам’ятає головне правило: ввічливе слово — завжди відкриває двері.

Жила-була одна баба. Якось зустріла вона чорта, а він їй і каже: — Давай разом город садити, а потім врожай ділити.Баба погодилася. Спершу вони посадили картоплю. Восени баба питає: — Що ти візьмеш: те, що зверху, чи те, що в землі?Чорт дивиться: зверху листя таке пишне, зелене! І вибрав верх. А баба викопала повні кошики картоплі.На другий рік посіяли вони мак. Чорт каже: — Тепер я беру те, що в землі!Баба зрізала стиглі голівки маку, а чорт повисмикував голі стебла — і знову нічого не має.— Годі мене дурити! — розсердився чорт. — Наступного разу я братиму тільки верх!Посіяла баба моркву. Виросла вона велика й солодка. Чорт зрізав собі бадилля, а баба викопала гарні морквини. — Ох, бабо, скільки разів ти мене перехитрила! — розлютився чорт. — Ану змагаймося: хто кого переспіває!— То сідай на мене, будеш співати, — каже баба.Сів чорт на бабу, співав-співав — і вже всі пісні закінчилися. — Я більше не знаю, — признався.— Тепер твоя черга мене нести, а я співатиму, — відповіла баба.Посадив чорт її собі на плечі. А баба як почала: — Траля-ля, траля-ля!..І співає одне й те саме без кінця.— Та коли ж ти скінчиш? — не витримав чорт. — Та я тільки почала, — сміється баба.Розізлився чорт, розігнався — та як бух у терновий кущ! Баба залишилася на гілках, а чорт — гайда просто в пекло.Отак баба перехитрила нечистого.

Жила собі бідна вдовиця, і мала вона двох синів. Один був справедливий і чесний, а другий — хитрий та несправедливий, бо де тільки міг, там і чинив кривду.Мати назвала своїх синів за їхніми вчинками: молодшого — Правдою, а старшого — Кривдою. Скільки не намагалася вплинути на старшого, не раз просила його:— Сину, не чини зла людям, будь добрим і справедливим!Але марно. А молодшому часто казала:— Синку, стій за себе, не будь таким м’яким та довірливим.Та Правда не міг бути інакшим, бо мав добре серце.Так і виросли брати: один зі своєю кривдою, другий — із правдою.Одного дня сини вирішили, що хочуть покинути рідний дім і шукати свого щастя у світі.Мати, хоч і шкодувала за ними, не перечила. Подумала:— Гірше, ніж тут, їм не буде.З останньої жмені борошна спекла по коржеві, додала до торбин по цибулині і благословила синів у дорогу.Йдуть брати цілий день. Надвечір прийшли до колодязя в гущавині лісу, вирішили там зупинитися на ночівлю. Розпалили багаття, дістали їжу. Кожен мав їсти своє.Та Кривда задумав обдурити брата і каже:— Слухай, брате, давай спершу з’їмо твою їжу, а мою залишимо на завтра. Завтра поділимо порівну.Правда, не звиклий підозрювати, погодився:— Гаразд, зробимо так. – Знаєш що, Правдо! З’їжмо твого коржа, бо тобі тяжко нести. Потім з’їмо мого!– Добре, най буде так!Правда вийняв з торбини коржа. Повечеряли, а що залишилося, Кривда кинув до своєї торби.Переночували і – в дорогу.Кривда знову каже:– Правдо, я голодний!– Та і я голоден, лиш мовчу!– Будемо полуднувати.Посідали. Правда і не розв’язував свою торбину, бо порожня.Кривда вийняв те, що залишилося від братового коржа. Їсть, а Правді – ні крихітки.– Дай мені мало! – просить Правда.– Я, хлопче, не дам, бо хто знає, скільки йти. Може, в дорові помру в голоду.Встав, іде далі. А Правда зі сльозами на очах – за ним. Надвечір дійшли до лісу. Посідали, відпочили, збираються переночувати. Кривда почав їсти.– Дай, брате, й мені! – просить Правда.– Дам, якщо погодишся, аби тобі одне око видовбав.Та що чинити? Правда уже зголоднів, аж помирав.– Довбай, коли так.Кривда ножем виколов братові одне око й дав за це кусник коржа.Рано встали, Кривда почав їсти. Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, якщо дозволиш, щоб я тобі праву руку відтяв.– Най буде по-твоєму!І Кривда відрубав братові руку, дав йому кусник коржа. Правда вже без ока і руки.Ідуть далі. Правді камінь лежить на серці, та не каже нічого. В обід сіли їсти. Кривда їсть, а Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, коли дозволиш видовбати й друге око! Правда мусив погодитися, бо був дуже голоден. Кривда виколов братові вже і друге око. За це дав йому кусник коржа.Ідуть далі. Понадвечір входили до одного міста. Були недалеко, а сил добратися до міста вже не вистачало – геть поголодніли. Кривда ще мав у торбі кусень коржа.Сів і їсть.– Брате, дай і мені крихітку!– Дам, але відрубаю тобі й другу руку!– Рубай!Кривда відтяв йому і ліву руку, дав кусник коржа. Потім устав і хотів залишити каліку.– Не залишай мене, брате! Коли вже став калікою, доведи бодай до міста. Там люди мені загинути не дадуть.– Ну, ходи, буду тебе вести.Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці й каже:– Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути.І залишив його.Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчуває. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони – це були пропасники. Посідали на шибеницю, говорять між собою:– Чи знаєте, що нового в місті? – каже перший ворон.- Тут така новина: цариця захворіла, і нема ліків, лікарів, які б допомогли.– Видите! – озвався другий ворон.- Цариця мусить помирати, а лік є. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихає отрутою й помирає. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає.Правда причаївся й слухає. Ворони-пропасники його й не помітили.– А знаєте ще новину? – озвався третій ворон.- Сеї ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був – кривий, безрукий, сліпий – від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани.Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав:– Дивіться, аби наша таємниця не була кимось зраджена!Правда від страху не знав, що й чинити. Та на зорі, як тільки когути запіли і вже нечиста сила не мала сили-моці, почав росу шукати. Знайшов мокру траву і, як тільки торкнувся роси, руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста.А там – великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку.Правда зголосився до царя.– Стільки багатства тобі дам, що й сам не будеш знати, куди його дівати! – каже цар Правді, бо той взявся вилікувати царицю.Прийшов Правда до цариці, не давав хворій ніякого ліку, тільки наказав перенести її до іншої кімнати і на інше ліжко. Взяв Правда роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали царицю, і вона відразу стала здоровою. Цар зрадів. Обсипав Правду сріблом-золотом, дав йому звання славного лікаря і вже не пускав з двору.Правда погодився жити при палаці, тільки просив, щоб привели і його бідну матір. І жив собі чесно.Дізнався про все, що сталося, Кривда. Ходив він мандруючи, біду причиняючи. Прийшов Кривда до брата і питає:– Правдо, як ти став таким багатим?– Сказав би тобі, та шкодую – ти мій брат.– Не шкодуй мене, скажи!– Я роздобув своє багатство під шибеницею, там, де ти залишив мене. Але тобі туди йти не раджу.– Та коли так, я тебе й не звідаю…Ще тої ночі Кривда побіг під шибеницю, сів і сидить. А перед тим дав собі обрубати руки, виколоти очі.Сидить Кривда під шибеницею, чекає багатства. Раз лиш уночі прилетіли ворони.– Що нового? – питає один.– Та що? Підслухав хтось нашу розмову й вилікував царицю.– Ану перевіримо, чи тут когось немає! Може, хтось знову нас підслуховує! – каже другий ворон.І почали перевіряти. Кривда притулився до стовпа.– Ага, ти тут, голубчику! – крикнули ворони.- Добре, що ти тут! Давно тебе чекаємо! Ти кривдив людей, брата погубив, нас думав обдурити! Тепер звідси живий не підеш!Прив’язали ворони на шию Кривді мотуз і підтягли вгору. Потім взяли таблицю й написали: «Хто лихою дорогою ходить, на такій і пропадає!»Так Кривда домандрував, а Правда живе й нині.

Давним-давно вітер був різнокольоровим. Він був веселим жартівником і любив дарувати радість усім довкола. Його найкращим другом було сонце, яке часто давало йому завдання.Та вітер був такий щедрий! Він вирішив поділитися своїми кольорами з усім світом. Деревам і травам він подарував ніжний зелений відтінок, небу — глибокий голубий, хмарам — легкий білий. Квіти отримали всі барви райдуги. Чим більше раділи його подарункам земля й небо, тим прозорішим ставав сам вітер. І ось, коли лишився в нього тільки теплий жовтий колір, він подарував його сонечку. Сонце засяяло ще яскравіше, прикрашаючи небо золотим світлом.З того часу вітер став невидимим. Але він анітрохи не засмутився, адже завдяки своїм дарам здобув безліч нових друзів, а його веселий настрій розлітається й сьогодні — у кожному подиху прозорого вітру.

Жив собі в одному селі бідний чоловік із жінкою. Усе їхнє багатство складалося лише з одного цапа. Куди б чоловік не йшов — завжди той цап тупцяв слідом.Одного разу пішли вони разом у ліс по дрова. Чоловік рубає, а цапик під кущем щось копає копитами. Копав-копав — та й вигріб невеличкий котелик із грошима. Чоловік як угледів — аж засяяв від радості. Дрова кинув, гроші забрав та й додому: — Жінко, тепер будемо жити, як люди! Наш цап скарб відкопав!З того часу зажили вони в достатку. У вдячність господар дозволив цапові жити, як справжньому членові сім’ї: спав він на ліжку, їв за столом, усе як у людей.Минув час, постарів цап і згинув. Засмутився чоловік та й каже жінці: — Такий добродій нам був, треба його поховати, як людину.Зробили цапові домовину. Чоловік іде до священика: — Отче, чи не могли б ви похоронити мого цапа?Священик аж руками розвів: — Та хто ж таке чув, аби священик йшов хоронити цапа?!А чоловік йому тихенько: — Похороніть, отче, бо цап гроші залишив…Священик аж усміхнувся: — Е-е, давно би ти так сказав!І справді похоронили цапа, як людину. Бо, як кажуть у народі: за гроші все зробиться.