Українські народні казки

У тридев’ятому царстві, в далекому селі, жив страшний змій. Щороку він вимагав від селян данину: хтось віддавав їй пожитки, хтось — дітей. Та не знаходилося сміливця, який міг би протистояти йому, і люди змушені були терпіти його жорстокість.Одного року настала черга ще однієї бідної сім’ї сплачувати подать. Батьки були у розпачі — їм ледь вистачало на прожиття. Та в родині був єдиний син, добрий, турботливий і співчутливий. Вони не хотіли віддавати його, адже життя без нього здавалося неможливим. Та коли чутка дійшла до злого змія, він розгнівався: ніхто ще не відмовлявся платити йому данину. Він прокричав:— Я проклинаю матір цього хлопця! Відтепер вона більше не зможе плакати, а замість сліз з її очей падатимуть діаманти!І сталося так, як він сказав. Кожного разу, коли мати опинялася у розпачі, її сльози перетворювалися на дорогоцінні камені. Син побачив це і змінився — став черствим, грубим і байдужим. Він змушував матір плакати, а сам жадібно збираючи діаманти, радів багатству. Так тривало багато років. Хлопець став ще жадібнішим, а його матір усе одно любила його, піклувалася, хоча нічого не отримувала натомість. Згодом син назбирав стільки діамантів, що вирішив збудувати палац. Палац вийшов розкішним: стіни та підлога були оздоблені коштовним камінням, кімнат було понад тисячу. Але для матері він спорудив маленьку темницю без вікон і поселив у ній свою бідну, нещасну матусю. Щодня приносив їй їжу, а натомість забираючи діаманти. Минуло ще кілька років. Син одружився і в нього народився власний син — розумний, добрий, скромний. Бабуся, яка сиділа у темниці, дізналася про онука і ще більше заплакала, адже не могла його побачити, приголубити, обійняти. Та в душі вона вірила у зустріч із ним.Одного разу хлопчина помітив, що батько постійно відвідує темницю й нікому не дозволяє заходити. Він вирішив розкрити таємницю. Коли батько відпочивав, хлопчик проник у палац і вкрав ключі. Відчинив двері — і застиг від здивування. Там сиділа стара, сивочола бабуся, гірко ридаючи, а навколо лежали діаманти.Хлопчина обійняв бабусю і заспокоїв її, дізнавшись жахливу таємницю. У цей момент зайшов батько:— Що ти тут робиш? Геть звідси! — вигукнув він.Та хлопчик міцно обійняв бабусю і відповів:— Тепер я залишуся з нею і не дозволю тобі знущатися над нею.Слова онука розчулили батька. Він упав на коліна перед матір’ю, плакав і просив пробачення. Мати посміхнулася, обняла його і пробачила.Вони залишили палац і збудували невеликий затишний дім, де зажила щасливою вся родина. Син більше ніколи не ображав матір, не змушував її плакати. А лихий Змій, дізнавшись про це, безслідно зник. Його чари виявилися безсилі перед любов’ю, радістю і щастям. І всі полонені повернулися до своїх домівок, де панували мир і злагода.

Жили собі на болоті журавель і чапля. Журавлю було самотньо, і він вирішив знайти собі пару серед журавлих. Проте раптом йому спало на думку, що варто піти сватати чаплю, аби оженитися з нею.Прийшовши до чаплі, він робить пропозицію. Та чапля йому відповіла:— У тебе одяг короткий, ноги надто довгі, та й нагодувати мене буде нічим. Йди геть, ти мені не підходиш!Соромно та засмучено журавель повернувся додому.Минув час, і чапля подумала:— Самій мені сумно жити. Може, піду свататися до журавля.Вона прийшла і перепросила:— Будь ласка, візьми мене за дружину. Журавель лише похитав головою:— Іди геть, ти недорослого роду та недобра. Було треба йти тоді, коли я тебе сватав!Чапля повернулася додому, плачучи і соромлячись.А журавель знову подумав:— Шкода, що не взяв чаплю за дружину. Мабуть, піду ще раз.Він прийшов до неї знову і попросив:— Чапле, будь моєю дружиною.А чапля йому відповіла:— Геть з моєї хати! Міг б ти брати мене тоді, коли я приходила до тебе!І так вони й досі ходять один до одного свататися, але жодного разу не змогли одружитися.

Давним-давно, в одному селі, жили три сестри. Багаті, гарні, з чорними бровами, білими личками та довгими косами. Стрункі, мов тополі, вони зачаровували всіх навкруги.Багато юнаків намагалися привернути їхню увагу, але дівчата були байдужі. Ніхто з них не здобув їхнього серця. І справа була не в гордості — просто сестри мовчали. Коли хлопці питали чи розмовляли з ними, дівчата вперто мовчали, і ніхто не міг зрозуміти, чому.Та одного разу до їхнього маєтку завітав незнайомець. Чарівний чоловік був одягнений у короткий сюртук, який у тих краях називали «половик» — це старовинний чоловічий жакет, що доходив до талії.Дівчата розкішно прибралися і сіли навпроти нього. Незнайомець лагідно дивився на них, розпитував, намагався розговорити. Але сестри мовчали. Тоді він вирішив піти на хитрість.Сів у крісло, розстебнув свій половик, черкнув сірник і, ніби запалюючи цигарку, підпалив одяг. З половика пішов дим, а чоловік вдавав, що не помічає цього. Дівчата лише розгублено переглядались між собою. Коли вогонь підібрався до краю половика, одна з них не витримала і сказала:— Каварер, каварер, погорік загорер!Друга, трохи незадоволено:— Ти б сиділа і мовчала, ніби діро не твоє.А третя лаконічно промовила:— А я морчу.Так незнайомцеві вдалося дізнатися причину їхнього мовчання: дівчата соромилися своєї вади мови. Але навіть вона не змогла затьмарити їхню красу та скромність. Згодом кожна з сестер вийшла заміж, і нарешті вони позбулися того безглуздого сорому, який тягарив їх стільки років.До сьогодні щасливо живуть сестри у своїх сім’ях, відкривши серця та голоси для світу.

У далекому лісі жила собі маленька жабка-скрякотушка. Жила вона безтурботно і весело. Цілими днями полювала на комашок, а як сонечко сідало за обрій, влаштовувалася спати під великим листком папороті. Так і минали дні один за одним, рік за роком. Жабка підростала, мудрішала й дорослішала. Якось прокинулася вона вранці з незвичайною думкою: «А що, як подорожувати світом? Побачити, як живуть мої родичі в інших ставках та річках?» Ця думка не давала їй спокою. Поснідавши смачними комашками, жабка вилізла на теплий камінчик, щоб позасмагати під сонечком, та й задрімала.І наснився їй дивовижний сон. Пливе вона на білому човні широким синім морем. Вітер надуває вітрила, хвилі м’яко колихають човник. Але раптом море зникає, немов його й не було, а човник розтанув, як ранкова імла.Прокинулася жабка, очі протерла: «Що за дивина? Мабуть, я таки занадто розмріялася». Не встигла вона як слід отямитися, аж тут перед нею з’являється справжнісінький лицар на білому коні. Сидить гордовито, усміхається:— Чому сумуєш, красуне? Розвесели серденько! Загадай собі бажання — і я його виконаю. Жабка не довго думала. Адже її бажання вже визріло в серці:— Я хочу мандрувати світом і побачити далекі краї, тільки не знаю, як це зробити.— А тобі й не треба знати як, — відповів лицар. — Твоє бажання виконається, але спочатку виконай моє прохання: нагодуй мого вірного коня.Жабка з радістю погодилася. Вона назбирала найкращої трави, надоїла прохолодної води з джерела. Кінь поїв, попив і задоволено іржав.Тільки-но жабка закінчила своє завдання, лицар зник, а на його місці з’явилося сяйво. Воно огорнуло жабку, і сталося чудо — перетворилася маленька жабка на прекрасну принцесу з добрим серцем і ясним розумом.За мить повернувся лицар. Він побачив принцесу, закохався в неї з першого погляду і попросив її руки. Принцеса, пам’ятаючи його доброту, погодилася.Одружилися вони, й почали жити в любові та злагоді. І не просто жити, а мандрувати разом світами, пізнавати нові землі, зустрічати добрих людей. Нема в них ні горя, ні журби — тільки щастя та радість від кожного нового дня.Так збулася мрія маленької жабки, яка не боялася мріяти про неможливе.

Жили по сусідству двоє чоловіків: один бідний, другий заможний. Кожен жив своїм життям, один до одного не ходили. Бідняк, хоч і злиднював, та не звертався до багатого по допомогу. А той навіть не думав чимось допомогти сусідові.Одного разу вдалося бідняку зібрати трохи грошей, і купив він собі теля. Почув багач, що на сусідському подвір’ї мекає телятко, і каже своїй дружині:— Невже сусід теля придбав? Піду гляну.Приходить до бідняка й питає:— Гей, сусіде! Звідки в тебе телятко взялося?Бідний знав, який його сусід жадібний та заздрісний, тому вирішив його розіграти:— Помітив, що я рідко на подвір’ї показувався? То я в хліві теля з яйця висиджував.Багач аж рота роззявив від такої новини.— Яке таке яйце? — дивується.— Шкода, що ти пів життя прожив, а про бичачі яйця й гадки не маєш. Слухай, розповім тобі як сусідові. Пішов я якось на ярмарок. Дивлюся — біля одного возу натовп великий зібрався. Підходжу й я. А на возі чоловік сидить і кричить, щоб купували в нього бичачі яйця — з кожного, каже, теля вилупиться. Бідні люди по одному купують, а багаті мішками забирають, навіть про ціну не питають. Мені тільки два яйця й дісталося. Приніс додому, одне висиджувати сів, а друге на потім залишив — не зможу ж я відразу двох телят прогодувати. Так за два місяці одне теля й вивів.Багач слухає, а потім благати почав:— Сусіде, продай мені те друге яйце! Ми ж сусіди, торгуватися не буду — скільки попросиш, стільки й дам.Бідняк начебто задумався, головою похитав:— Хотів я мати двох корівок, але тобі, доброму сусідові, відмовити не можу.Виштовхав він з-під ліжка великий жовтий гарбуз і віддав багачеві. Той щедро заплатив і помчав з гарбузом додому. Настелив у сараї соломи й сів висиджувати теля.Дружина терпіла-терпіла, а потім докоряти почала:— Ти що, чоловіче, розуму позбувся? Хіба з гарбуза теля вилупиться?Та багач проганяв її і далі сидів на гарбузі, мов квочка на яйцях. А було це влітку. Жінка сердилася, що вся робота стоїть, а чоловік час марнує.— Люди жито косять, а наше пропадає! Так ми не тільки худобу втратимо, а й самі з голоду помремо!Не витримав багач, узяв косу, гарбуз у мішок поклав і пішов у поле. Вибрав місце на пагорбі, поставив мішок з гарбузом, сів зверху й далі виграває. Приносить дружина обід, а він ще й косити не починав. Накинулася вона на чоловіка з лайкою та докорами. Не встояв багач, кинувся на жінку, а та ногою штурхнула мішок. Гарбуз покотився з пагорба, вдарився об пеньок і розтріснувся. А за тим пеньком саме заєць відпочивав. Злякався він, вистрибнув і понісся геть. Коли побачив це багач, ледве не заплакав:— Бачиш, жінко, що ти наробила! Якби я ще місяць досидів, цілісіньке теля б вилупилось, а так тільки пів телятка народилось, та й те втекло!

Жив собі цар. Одружився він із вродливою царівною — розумною, доброю, лагідною. Ще й не встиг натішитися своєю молодою дружиною, як змушений був вирушати у далекий край.Перед від’їздом сказав їй: — Не виходь з палацу, не розмовляй із чужими людьми й не слухай поганих порад.Царівна пообіцяла бути слухняною. Минуло кілька днів. Сумує царівна в самотині, аж тут приходить до неї жінка — на вигляд проста, щира.— Чого ти така сумна? — питає. — Ходім у сад, на свіже повітря.Спочатку царівна відмовлялася, а потім подумала: «Пройтися по саду — не біда». І погодилася.У саду било чисте джерельце, а день був спекотний. Жінка каже: — Скупаймося, освіжимось!Царівна вагалася, але все ж погодилась. Скинула сукню, стрибнула у воду — а жінка її долонею по спині лясь!— Пливи, — каже, — білою качечкою!І в ту ж мить царівна обернулася на білосніжну качку. А зла жінка вдягла її сукню й повернулася до палацу. Коли цар приїхав додому, вона вибігла назустріч, обняла його — і він, не підозрюючи лиха, подумав, що це його кохана дружина.А тим часом біла качечка звила гніздо біля річки, знесла яєчка й вивела трьох діточок — двох гарненьких і одного маленького калічку. Виросли дітки, стали бігати по бережку, гратися й ловити рибку.Якось вони вибігли до царського двору. Мати кричить їм з води: — Не ходіть, дітки, туди!Та не послухалися.Відьма побачила їх, одразу все зрозуміла. Усміхається солодко, кличе до себе, пригощає, напуває, спати кладе. А слугам наказує розпалити вогонь, повісити казани й нагострити ножі.Двоє братів заснули, а третій — калічка — не спить. Сховався під стільцем, усе чує.Надвечір відьма приходить і шепоче під дверима: — Чи ви спите, дітки?А калічка відповідає: — Спимо, не спимо, думу думаємо, що хочуть нас порізати. Вогонь кладуть, казани вішають, ножі гострять.Відьма пішла, але скоро знову прийшла — і все повторилося.Розлютилася вона, відчинила двері, побачила двох сплячих хлопців — обвела їх мертвою рукою, і вони померли. А калічку не помітила.На ранок біла качечка кличе своїх діток — нема. Відчула серцем біду. Полетіла до палацу — бачить, у світлиці лежать її двоє синів мертві. Обняла їх крилами, заплакала людським голосом.Цар почув і каже: — Жінко, качка людським голосом плаче!— Та це тобі примарилось, — відповідає відьма. — Прожени її з двору.Слуги гнали качечку, а вона все поверталася, плакала й приказувала: Кря-кря, мої діточки, Кря-кря, мої малесенькі. Згубила вас відьма лукава, Відняла в вас батька й матір, Потопила у річці чистій, Обернула в білу качечку, А сама живе — радіє. Цар задумався: «Щось тут не так…» — Впіймайте мені ту качечку! — наказав.Слуги ловили — не змогли. А цар сам вибіг на подвір’я, простяг руки — і качечка сама впала йому на долоні. Він сказав: — Стань, біла березо, позаду мене, а гарна дівчино — попереду!І в ту мить перед ним постала його справжня дружина — прекрасна царівна.Обійняв він її, зрадів, що знову разом.Послав цар сороку по живу воду. Коли та принесла, полили нею дітей — і хлопчики ожили. А найменшого калічку скупали з голови до п’ят — і став він здоровий, як дуб.З того часу цар ще дужче беріг свою родину, і жили вони в любові та злагоді.А відьму прив’язали до хвоста кобили й пустили полем. Де впала її нога — виріс рогач, де рука — граблі, де голова — кущ. Птахи м’ясо поклювали, вітри кістки розвіяли — і сліду від неї не лишилося.

В одному темному-претемному лісі зібралися звірі на пораду. Їм було дуже образливо, що люди святкують, танцюють, співають, а у них — тільки будні. От і вирішили звірі: треба й собі придумати свято.Подумав ведмідь, який був у них головним, і каже:— Будемо святкувати чийсь день народження.Задумались звірі. Це ж треба гостей запросити, нагодувати, напоїти… А ті можуть насмітити та додому піти. Нема охочих.— От як зробимо, — каже ведмідь, — день народження буде у зайця. У нього вуха довгі, стрибає він швидко, скрізь бував, різні звичаї чув.На тому й зійшлися, хоча зайця спитати забули. А що ж він їсть? Моркву та капустину. Вчасно звірі згадали та принесли йому курку, щоб він щось смачненьке приготував. Сів заєць біля птиці й думає: — Курка, звичайно, не наша лісова, а міська… але ж вона жива. Шкода її. Гості з’їдять і «спасибі» не скажуть. А вона жити хоче.Пожалів заєць курку і випустив її. Коли та зникла з виду, заєць засумнівався: — Мабуть, я вчинив неправильно. До мене ж звірі на гостину прийдуть, а я чим їх пригощу? Морквою? Мене замість курки з’їдять!Засмутився заєць і пішов до ведмедя. Сів і плаче:— Що ж робити? Курку тільки почав смажити, як прибіг вовк і вхопив її!— Що забрав? — заревів ведмідь.— Та курку ж!— Ну я йому! — і пішов шукати вовка.Але заєць був хитріший і знайшов вовка першим. Каже:— Ох ця лисиця, забрала в мене курку. Не маю чим гостей пригостити.— От лиска! — розсердився вовк, — ну я їй покажу!А руда лисиця сиділа за деревом і все чула. Думає: — Ну, заєць, я покажу тобі, де раки зимують.Курки в той день звірі так і не скуштували. Але відтоді ведмідь з вовком, а лисиця з зайцем не дружать.А курка щасливо дісталася додому і розповіла дідові та бабі цю історію. Тільки вони їй не повірили…

Жили собі батько Рік і мати Земля. І мали вони чотири дочки-красуні: Зиму, Весну, Літо й Осінь.Зима була білолиця, червонощока й сувора — не любила жартів. Весна — ніжна, лагідна, із зеленими очима, що сяяли, мов веселка після дощу. Осінь мала довгі золоті коси, а очі в неї були сумні — часто плакала. Літо ж було барвисте, веселе та тепле, мов полуденне сонце.Батьки вибрали кожній доньці особливе вбрання: Зимі — білосніжне, Весні — зелене, Літу — різнобарвне, Осені — золоте. Жили сестри дружно, разом працювали. Тільки ось коли надходила пора переодягатися — починали сваритися. Одягне Зима своє біле плаття — а Літо бурмоче:— І я хочу таке!Вдягне Осінь золоте вбрання — а Весна вже мріє про таке саме.Батьки довго терпіли ці суперечки, а потім сказали:— Гаразд, нехай кожна вдягне те, що їй до душі.Зраділи дочки! Літо вдягнуло біле, Весна — золоте, Зима — зелене, а Осінь вибрала яскраве, мов веселка.Та тільки веселощі були недовгими. У світі почалося щось неймовірне: сніг, дощ, спека, мороз і листопад — усе переплуталося. Врожай не встигав дозріти, пташенята — вирости, звірята — підготуватися до холодів.Тоді звірі, птахи й люди прийшли до дому Року та Землі й попросили:— Любі пори року, поверніть своє справжнє вбрання, бо так жити неможливо.Вислухали сестри, замислилися і зрозуміли: їхні сукні — не просто краса, а порядок життя на Землі. Відтоді вони носять те вбрання, яке дали батьки, і живуть у мирі та злагоді.

Жив собі майстер. Він умів створювати дивовижні речі зі снігу та льоду і виставляв їх на продаж на ринку — то крижаних зайчиків вистругав, то снігових пампушок спік. І ось одного разу майстер виготовив зі льоду крижане серце і поніс його на базар, щоб продати.― Серце, крижане серце! ― гукав майстер. ― Хто бажає крижане серце? Підходьте, купуйте!― Але кому ж воно потрібне? ― дивувався народ. ― Воно ж холодне, з льоду. ― Може, комусь і стане в пригоді, ― відповів майстер.І справді, як на диво, підійшов до майстра чоловік і купив крижане серце. А цей чоловік виявився королем країни, де жив майстер. Він давно втомився правити та вирішив, що крижане серце зробить його життя простішим.Надії короля справдилися — крижане серце охолодило його почуття до всіх справ королівства. Та від цього народ страждав: життя стало важким, люди сумували. Засуджених карали суворіше, закони стали жорсткішими, податки зросли, а багатство розподілялося несправедливо. Адже країною правив король із крижаним серцем.Та одного дня з’явився сміливець, котрий захотів допомогти людям. Він вирішив викрасти крижане серце короля. Пробравшись до королівських покоїв, сміливець знайшов скриньку з серцем, відчинив її та побачив, наскільки воно дивовижне. Крижаним серцем сяяв холод, ні краплі жалю чи сумнівів на ньому не було. «Саме таке серце мені потрібне!» — подумав сміливець. — «З крижаним серцем я стану безстрашним. Жодна перешкода не зможе мене зупинити!»Але сталося зовсім не так, як гадалося. Без людських сумнівів та жалю, які стримують від необачних вчинків, сміливець перетворився на лиходія. Його крижане серце не відчувало болю інших людей, тож дії колишнього сміливця стали злочинними. Неприязнь і ворожість керували його вчинками, і все, що він робив, було злим.Почув про крижане серце купець. «Я можу продати його дорого і розбагатіти», ― подумав він. Купець запропонував лиходієві багато золота. Спершу лиходій вагався, але золота було забагато, тож він продав крижане серце.Подивившись на серце, купець захопився його красою: воно сяяло, мов коштовний камінь. «Не продам, залишу собі!» — вирішив він.Але крижане серце змінило і купця. Якщо раніше він міг щось віддати бідним, то тепер навіть сміття намагався продати. Він обдирав людей, брав останні гроші за необхідні речі, став жадібним до багатства і брехав заради копійок. Його сім’я та друзі відвернулися від нього.Та й злодюжка заздрісно пробрався до купця і вкрав крижане серце. Серце вплинуло і на нього: якщо раніше він крав лише хліб, то тепер став страшним розбійником, який шкодив багатьом. Король же, змилостившись над народом, захотів допомогти людям і видав указ: хто спіймає страшного розбійника, отримає багатства від короля.Сміливець вирішив взятися за цю справу. Раніше він був лиходієм, але без крижаного серця його серце стало добрим, співчутливим.― Я спіймаю страшного розбійника, ― сказав сміливець, ― і ніхто не постраждає. Але нагорода мені не потрібна.В дорозі йому зустрівся купець:― Ось трохи грошенят на дорогу, ― дав він.Купець знову став щедрим, і сміливець подякував йому та продовжив шлях. Довго гнався сміливець за розбійником і, нарешті, впіймав його. Він відібрав крижане серце і розтрощив на шматочки, щоб ніхто більше не зміг спокуситися холодною силою.Відтоді майстер більше не робив крижаних сердець. Йому доручили вирощувати квіти, які прикрашали свята і приносили людям радість. І з того часу в країні запанували мир і злагода.