Українські народні казки

Читайте українські народні казки: пригоди, веселі та повчальні історії.

Кирило Кожум’яка
Кирило Кожум’яка
Колись дуже давно у Києві княжив мудрий правитель – князь Володимир. Та біля самого Києва оселився страшний змій, який вимагав щороку данину — молодого парубка або дівчину. Ніхто не міг відмовитися: давали всі. І от настала черга йти до змія князевій доньці. Що мав робити князь? Закони були однакові для всіх.Послав він свою красуню-доньку у данину. А вона була така вродлива, що й не переказати. Змій, побачивши її, одразу полюбив. Одного разу дівчина, вдаючи покірність, обережно запитала змія:— Змію, скажи… чи є на всьому білому світі такий чоловік, що міг би тебе подолати? — Є, — відповів він, — у Києві над самим Дніпром. Коли топить хату, дим аж до небес здіймається. А коли виходить до Дніпра мочити кожі (шкури тварин) (бо він Кожум’яка), не одну несе — одразу дванадцять! А коли вони водою наллються, я вчеплюсь у них — чи витягне? А він бере та й витягує, та ще й мене мало не висмикує на берег. От тільки його одного я й боюся.Князівна слухала уважно, кожне слово в пам’яті тримала. Вона стала думати, як би батькові звістку передати, бо під охороною змія нікого біля неї не було — тільки голуб, якого вона колись удома вигодовувала. Довго думала, а тоді написала листа.«Дорогий батьку, — писала вона. — У вас у Києві є чоловік, якого звали Кирило, прізвище Кожум’яка. Попросіть його, через старих та мудрих людей, щоб він побився зі змієм і визволив мене з неволі. Умилостивить його і словом, і дарунками, щоб не образився за щось випадкове та не відмовив!»Прив’язала вона листа голубові під крильце і випустила. Голуб піднявся високо і полетів просто до княжого двору. Молодші князі бігали на подвір’ї — вони першими й побачили пташину.— Таточку, поглянь! — кричать. — Голубок від сестрички прилетів!Князь зрадів, а потім похмурнів:— Боюсь, той нечистий уже згубив мою дитину…Та, взявши голуба, він побачив записку. Прочитав — і негайно покликав старшину:— Чи є в нас чоловік на ім’я Кирило Кожум’яка?— Є, — кажуть, — живе над самим Дніпром.— Як же з ним говорити, щоб не образити і на поміч схилити?Порадились і послали до нього найстарших. Прийшли ті до хати, заглянули — й злякались: сидить Кожум’яка спиною до дверей, мнеться у його руках дванадцять товстих кож, а біла борода аж ходором ходить. Тоді один тихенько: «Кахи!»Кожум’яка здригнувся — і всі дванадцять кож трісь-трісь! потріскали. Він обернувся, а старці йому в пояс кланяються:— Прислав нас до тебе князь із проханням…А Кирило й слухати не хоче — розсердився на них за зіпсовані кожі. Старці просили та благали, навіть навколішки стали, але дарма. Повернулися похилені й засмучені.Князь журився, журилась і старшина. Вирішили послати молодших — але й вони нічого не добились. Так видко образився Кирило на порвані кожі, що навіть словом не обізвався.Довго думав князь і послав до нього маленьких дітей. Ті стали перед Кирилом, просили, плакали. І серце Кожум’яки не витримало — й сам із ними розплакався.— Гаразд, — каже, — заради вас піду й битимусь зі змієм.Кирило прийшов до князя:— Дайте мені дванадцять возів конопель та дванадцять бочок смоли. Обмотався він коноплями, обсмолився смолою, узяв важезну булаву — більше десяти пудів — і вирушив до змія.Змій зустрічає:— Що, Кириле, прийшов битися чи миритися?— Та яке з тобою миритися! Битися будемо, нечистий ти іроду!І почався бій — земля гуде, гори стогнуть. Змій розженеться, ухопить зубами — шмат смоли відірве. Розженеться ще — кігтями коноплі видере. А Кирило булавою як ударить — так змія в землю вганяє. Змієві гаряче, він горить, біжить до Дніпра охолодитися, а Кирило знов обмотується коноплями та обсмолюється.Вискочить змій із води — і знову на Кирила. А той не відступає: булавою раз, другий — і аж іскри летять. Так розпалив Кожум’яка змія, наче коваль у горні розпікає залізо до червоного. Змій аж захлинається, земля під ним гуде. А навколо на пагорбах стоїть народ. Люди тремтять, за голови хапаються — чекають, чим скінчиться. І раптом змій — гуп! Так упав, що земля затряслася. Люди в долоні плеснули:— От так Кирило! От так Кожум’яка!Переміг Кирило змія, визволив князівну й повернув її батькові. Князь не знав, як дякувати героєві. А місце, де жив Кирило, з того часу стали називати Кожум’яками.
Вовки-колядники | аудіо казка на ніч українською
Вовки-колядники | аудіо казка на ніч українською
Жили собі дід та баба. Тримали вони семеро овець, собачку-Жучку, котика-Мурку та теличку-Молодичку.От прийшла зима, Різдво наближалося. Баба накриває святковий стіл, а дід надумав піти пошукати колядників. Іде він, іде, коли раптом бачить — просто стежкою суне зграя вовків.Дід і каже:— Ей, вовки, ходіть до мене поколядувати! Вовки переглянулися та пішли слідом за дідом. Прийшли до хати й почали співати: А у діда, а у баби Семеро овець. Песик-Жучка, Котик-Мурка, Теличка-Молодичка. Винось, діду, овечку! Крутився дід, вертівся — нічого не вдієш, треба нести. Виніс одну вівцю. Вовки з’їли — і знов колядують: А у діда, а у баби Шестеро овець… Винось, діду, овечку! Виніс дід і другу — і та пропала. Тоді знову спів: А у діда, а у баби П’ятеро овець… Винось, діду, овечку! Так тривало й далі: четверта, п’ята, шоста… Поки не з’їли вовки всіх овець дочиста.Коли вже нічого не лишилося, знову затягнули: А у діда вівці були — Він їх нам віддав. Була в нього господарка — Він подарував. Ще зосталась в нього бабця, Бабця молода. Він нам бабу зовсім скоро Винесе сюди! Почув це дід — тут йому розум повернувся. Схопив ломаку та як кинеться на вовків! Ледве вирвалися колядники-вовки з двору живими — тільки пилюка за ними.А дід із бабою відтоді жили спокійно, добра наживали, і дід більше з вовками справ не мав.
Як горобчик зимував | аудіоказки
Як горобчик зимував | аудіоказки
Закінчилася осінь, і настала люта зима. Було дуже холодно, сніг вкрив землю товстим білим покривалом. Маленький горобчик залишився зовсім сам — його батьків обхитрила лисиця і з’їла.Якось пролітала сорока і помітила, що горобчик сумує і зовсім голодний. Співчуття її змусило: вона вирішила віддати всю свою їжу маленькому пташеняті. Горобчик щиро подякував. Так вони проводили зиму: сорока годувала горобчика, а він підростав, міцнів і вчився сам шукати собі їжу. Коли він став дорослим, горобчик почав віднаходити найкращу їжу та ділитися нею зі старою сорокою, яка допомогла йому вижити в холодну зимову пору.Так зав’язалася справжня дружба між маленьким горобчиком і доброю сорокою, яка залишалася з ним і в біді, і в радості.