Аліса в Задзеркаллі (адаптивна версія)

Одного теплого весняного дня Аліса сиділа на м’якій траві біля старого дзеркала, яке її тітонька привезла з якогось далекого ярмарку. Сонце грало на його сріблястій поверхні, а вітерець шепотів щось загадкове. Аліса, тримаючи в руках свого улюбленого котика Діну, задумливо промовила:
— Цікаво, а що там, по той бік дзеркала? Може, там живуть такі ж люди, як ми, тільки навпаки?

Не встигла вона договорити, як дзеркало раптом засяяло золотавим світлом, і її маленька ручка, що торкнулася рами, провалилася крізь скло, ніби крізь воду. Аліса ойкнула, але цікавість узяла гору — і ось вона вже пірнула в Задзеркалля, залишивши Діну позаду.

Аліса опинилася в саду, де квіти не просто росли, а співали веселі пісеньки. Троянди підморгували їй пелюстками, а соняшники гуділи, як джмелі:
— Вітаємо, вітаємо! Ти нова чи стара? Ти звідси чи звідти?
— Я Аліса, — здивовано відповіла вона. — А ви хто?
— Ми — Хор Квітів! — гордо заявили вони й затягнули мелодію:

„Ми квіти Задзеркалля, співаємо щодня,
Тут все навспак, тут диво-край, ласкаво просимо, дитя!“

Аліса всміхнулася й пішла далі. Доріжка вела до шахівниці просто посеред лісу — величезної, із живими фігурами. Білий Король, маленький і метушливий, гасав полем, вигукуючи:
— Ох, мій капелюх! Де мій капелюх? Без нього я не король, а просто… просто хтось із бородою!
Аліса підняла капелюх із трави й подала йому.
— Дякую, люба! — зрадів Король. — За це я зроблю тебе… гм… Почесним Пішаком! Ходи вперед, шукай пригоди!

Дорога привела Алісу до палацу, де правила Червона Королева — висока, гучна й трохи смішна у своїй пихатості. Її корона сяяла, а сукня шелестіла, ніби жива.
— ХТО ТИ ТАКА? — гримнула вона, розмахуючи віялом.
— Я Аліса, Почесний Пішак, — чемно вклонилася дівчинка.
— Пішак? Ха! У моєму світі все навпаки! Ти будеш Королевою, а я — Пішаком! — І Королева раптом стрибнула на шахівницю, ставши маленькою фігуркою.

Аліса тільки кліпнула очима, як опинилася в королівському кріслі. Але не встигла вона насолодитися владою, як двоє кумедних товстунів — Труляля і Траляля — увірвалися до зали, співаючи:

„Труляля й Траляля, ми друзі назавжди,
Тут усе навспак іде, смійся разом з нами ти!“

Вони закружляли Алісу в танці, аж доки вона не опинилася біля столу з чаєм.

За столом сиділи Капелюшник, Березневий Заєць і крихітна Соня, яка хропла в чайнику.
— Чай чи не чай? — запитав Капелюшник, простягаючи їй капелюх замість чашки.
— Я б хотіла чаю, — сказала Аліса.
— Тоді це не чай! — зареготав він і налив їй… лимонаду.

Березневий Заєць підкидав ложки в повітря, вигукуючи:
— Час мінятися місцями! Час — це ми, а ми — це час!
Аліса засміялася, але раптом помітила, що годинник на столі йде задом наперед.

День у Задзеркаллі ставав дедалі дивнішим, але Аліса відчула, що сумує за домом. Вона побігла назад до дзеркала, яке сяяло вдалині. Квіти заспівали їй на прощання:

„Вертайся, Алісо, коли захочеш знов,
Тут дива чекають і дружня наша любов!“

Аліса пірнула крізь дзеркало й опинилася на траві біля Діни. Дзеркало знову стало звичайним, але в її очах ще блищав відголос чарівного світу.
— Діно, — прошепотіла вона, — колись ми повернемося туди разом.

І з цією думкою Аліса всміхнулася, обіймаючи свого котика.

Попередня Зайчик Чорне Вушко

Наступна Баба Яга