Жили собі дід та баба біля самого моря. Дітей у них не було, та й жили вони не вбогі: наловить дід риби, баба нажарить – і ситі, і ще залишається. Одного разу баба зітхнула:
— От якби у нас були діточки, не пропадали б залишки – з’їли б усе до крихти.
Пішли вони до знахарки, і та допомогла їм: незабаром у діда з бабою народилося двоє дітей. Але відтоді наче щось змінилося – риба перестала ловитися. Що дід спіймає, баба нажарить, дітей нагодують, самі поїдять – і більше нічого немає. Знову взялися скаржитися:
— Як не було дітей – було вдосталь їжі, а тепер ледве виживаємо.
І Бог забрав у них дітей. Та відтоді й риби в морі зовсім не стало.
— Ой, господи, — жаліються, — як діти були, хоч біля них годувалися, а тепер і того нема.
Одного дня пішов дід до моря, закинув сіті та витяг звідти… лише одного рака. Приніс його додому та каже:
— Розпалюй вогонь, бабо, хоч рака спечемо.
А рак раптом озвався:
— Не пеки мене, діду, а йди до моря й занур руку по лікоть у тому місці, де мене впіймав…
Пішов дід до моря, занурив руку у воду й витяг цілий мішок грошей. Зрадів, накупив усього, що було потрібно, та недовго гроші водилися — швидко їх і прожив. От як залишився знову ні з чим, згадав про рака.
— Бабо, розкладай вогонь, будемо рака пекти, — каже.
А рак, що весь цей час був захований у коморі, знову озвався:
— Не пеки мене, діду, а йди до моря, стань у воду по коліна на тому самому місці.
Послухався дід, знову пішов, зайшов у воду – й витягнув ще більший мішок грошей. Так він розбагатів, що не лише все необхідне купив, а ще й крамницями обзавівся.
Одного разу рак і каже:
— Діду, іди до царя та сватай за мене царівну.
— Як же я буду сватати за тебе, коли ти рак? — здивувався дід.
— Іди, сватай! — наполіг рак.
Пішов дід до царя та й каже:
— Віддайте вашу доньку за мого рака!
Цар здивувався:
— Як це — за рака?
— А так-таки за простого рака, — відповів дід.
Цар засміявся та й каже:
— Ну, добре! Але нехай твій рак покаже, що він не простий. Хай з’являться в нього слуги, такі ж, як у мене, та палац розкішний, як у царя. А ще — нехай від його палацу до мого буде міст: одна дошка срібна, інша золота, один стовп золотий, інший срібний, один цвях срібний, інший золотий. А як їхатиме по тому мосту — щоб сади цвіли, а коли повертатиметься — щоб плоди вже достигли!
— Ну, добре, — відповів дід і пішов назад до рака…
Повернувся дід від царя та й розповів раку про всі умови.
— Що ж, — каже рак, — це можна влаштувати.
Наступного ранку дід прокинувся — і ледь не зомлів від здивування: стоїть перед ним не проста хата, а розкішний палац, ще кращий за царський! Вибіг на двір — карета чекає. Узяв він рака, сів у карету й поїхав до царя. А міст, як і велів цар, простягнувся від одного палацу до іншого: дошки — срібні та золоті, стовпи — теж, а по обидва боки цвітуть розкішні сади.
Царю нічого не залишалося, як виконати обіцянку. Віддали царівну за рака, справили гучне весілля. Але після вінчання сталося дивне: удень рак ховався за піччю, а вночі обертався гарним молодцем.
Царівна не витримала цієї таємниці, вирішила підглянути за чоловіком. Одного разу, коли він заснув, вона побачила, куди він ховає свою шкаралупу. Не довго думаючи, взяла її й спалила.
Прокинувся вранці рак-молодець, шукає свою шкаралупу — а її немає!
— Ох, біда! — мовив він. — Якщо ти не змогла дочекатися, поки мине мій строк, то тепер не скоро мене побачиш… Візьми оці залізні черевички: коли вони зітруться до дірок, можливо, я повернуся.
Сказав — і зник.
Жила царівна, жила… Минали роки. Вже й думати про нього перестала. Аж раптом помітила — її залізні черевички зовсім зносилися. І в ту ж мить перед нею з’явився її чоловік.
З того часу вони жили довго й щасливо.
