Динозавр, який боявся дощу

У теплій зеленій долині, де росли високі папороті й гуділи джмелі, жив маленький трицератопс Тріксі. У нього були три міцні роги, якими він дуже пишався. Тріксі любив грітися на сонечку, жувати соковиті листочки й ганятися за метеликами. Але була одна річ, яку він страшенно боявся — дощ!

— А що, як дощ змиє мої роги? — хвилювався Тріксі, дивлячись на небо. — Без них я буду не справжнім трицератопсом!

Інші динозаврики сміялися:

— Тріксі, дощ — це просто водичка! Вона не змиває роги!

Та Тріксі їм не вірив. Щойно на небі з’являлася хмаринка, він ховав голову під кущ і тремтів.

Одного дня небо затягнуло сірими хмарами, і вітер зашумів у папоротях. Раптом — крап! — упала перша крапля. За нею друга, третя, і почалася справжня злива! Тріксі запищав:

— Ой-ой-ой! Мої роги в небезпеці!

Він побіг щодуху й заховався в маленькій печері під скелею. Там було сухо, але темно. Тріксі сидів і слухав, як дощ гупає по землі. Його хвостик тремтів, а серце стукало: “Бум-бум-бум!”

Раптом із глибини печери пролунав веселий голос:

— Гей, хто тут ховається?

Тріксі повернув голову й побачив птеродактиля — маленького, з крилами й блискучими очима. Це був Піко, який любив літати між хмарами.

— Я Тріксі, — тихо сказав трицератопс. — Ховаюся від дощу. Він змиє мої роги!

Піко засміявся, захитавши крилами:

— Змиє роги? Та це ж нісенітниця! Дощ — мій найкращий друг! Ходи зі мною, покажу, як це весело!

— Ні-ні-ні! — замотав головою Тріксі. — Я боюся!

Але Піко був наполегливий. Він легенько штовхнув Тріксі крилом:

— Давай хоч подивимося! Якщо не сподобається, повернешся в печеру.

Тріксі зітхнув, але погодився. Він обережно висунув носа з печери. Краплі падали йому на мордочку — прохолодні й лоскотливі. Піко стрибнув у калюжу й закричав:

— Дивись, як я вмію! Плюх!

Вода розлетілася на всі боки, і Піко засміявся. Тріксі кліпнув очима.

— А це… не страшно? — спитав він.

— Зовсім ні! — відповів Піко. — Спробуй сам!

Тріксі обережно ступив у калюжу. Плюх! Вода бризнула йому на роги, але вони залишилися на місці! Він стрибнув ще раз — плюх-плюх! — і раптом засміявся:

— Ой, це ж весело!

Піко закружляв над ним:

— А я казав! Дощ — це гра, а не ворог!

Дощ усе лив, але Тріксі вже не ховався. Він стрибав по калюжах, ганявся за краплями й навіть спробував гудіти рогами, як Піко крилами. Коли дощ закінчився й виглянуло сонце, Тріксі глянув на себе — роги блищали, мокрі й чисті.

— Мої роги цілі! — радісно гукнув він. — І дощ — це так круто!

Відтоді Тріксі більше не боявся дощу. Щойно небо затягували хмари, він біг до Піко й казав:

— Ходи стрибати по калюжах, друже!

І вони разом веселилися, а долина наповнювалася їхнім сміхом.

Попередня Пензлик Маляна

Наступна Бременські музиканти