Жив собі у селі холостяк Тарас. Був він веселий, працьовитий, але ніяк не міг знайти собі дружину. Всі дівчата казали: “Тарасе, ти хороший, але дуже вже ти неуважний! То ключі забудеш, то корову не напоїш, то каші перевариш!”
Одного разу, оре Тарас поле, аж бачить — стоїть старенька бабуся на дорозі, ледве йде.
— Голубчику, — каже вона, — донеси мені, будь ласка, мішок до хати. Старенька я вже.
Тарас одразу погодився. Доніс мішок, води приніс, дровець нарубав. Бабуся й каже:
— Добре серце у тебе, Тарасе. Візьми ці три зернини пшениці. Посій їх біля хати та доглядай уважно. Кожного ранку поливай, кожного вечора пісню співай. І тоді знайдеш те, що шукаєш.
Узяв Тарас зернини, подякував і пішов додому. Посадив їх біля хати. І щоранку поливав, і щовечора співав веселих пісень. А щоб не забути — зробив собі позначки на плоті.
Виросли три колоски — золоті, аж світяться! Тільки-но Тарас їх зібрав та обмолотив, як раптом — чудо! Замість зерна з першого колоска випала золота монета, з другого — срібна сопілка, а з третього — маленька записочка.
Прочитав Тарас записку: “Хто вміє бути уважним і дбайливим, той вміє любити. Приходь на ярмарок у суботу, принеси сопілку і грай біля криниці”.
Пішов Тарас на ярмарок, сів біля криниці та й заграв на сопілці. Така гарна музика полилася! Люди зупинилися слухати. А одна дівчина, Марійка, підійшла й каже:
— Ти грай, а я заспіваю!
Заспівала Марійка так чудово, що всі заплескали. А Тарас подивився на неї та зрозумів — ось вона, його доля! А Марійка подивилася на Тараса — такий уважний, музику грає, людей радує — і теж серцем відчула.
— Марійко, — каже Тарас, — а я тобі золоту монету подарую, якщо навчиш мене не забувати важливе!
— А я тебе й так навчу, — засміялася Марійка, — якщо ти мене співати навчиш грати на сопілці!
Одружилися Тарас і Марійка. Він навчив її грати на сопілці, вона його навчила все запам’ятовувати. А золоту монету на щастя над дверима повісили.
І жили вони довго і щасливо, а якщо Тарас щось забував, Марійка на сопілці грала — і він одразу згадував!
