Маленьке зернятко і велике дерево (про віру в себе)

Жило-було маленьке зернятко. Воно лежало в темній землі, прикрите пухким ґрунтом, і слухало, як навколо гудів світ. Пташки співали, вітер шелестів, а дощ тихо стукав по землі. Але зернятко почувалося таким крихітним і слабким, що сумнівалося: “Як із мене, такого маленького, може щось вирости? Я ж не рівня високим деревам чи пишним квітам!”

Одного дня до зернятка прилетів вітерець. Він легенько погойдав землю й прошепотів:
— Зернятко, у тобі ховається велика сила. Вір у себе, і побачиш, ким ти можеш стати.

Зернятко задумалося. “Сила? У мені? Але я ж таке дрібненьке!” Та все ж вирішило спробувати. Воно потягнулося до теплого сонця, яке пробивалося крізь землю, і відчуло, як краплинка дощу ніжно його обійняла. “Може, я й справді можу?” — подумало зернятко й пустило маленький паросток.

Дні минали, і паросток ставав вищим. Іноді приходили сумніви: “А що, якщо я зламаюся від вітру? А якщо сонце мене спалить?” Та щоразу, коли зернятко хотіло здатися, поруч з’являлися помічники. Бджілка гуділа: “Ти вже вище за траву, не зупиняйся!” Дощ шепотів: “Я дам тобі сили рости”. А сонце лагідно гріло: “Ти можеш бути великим, просто вір у себе”.

Минули місяці, потім роки. Паросток перетворився на молоде деревце, а згодом — на міцний дуб. Його гілки розкинулися широко, мов руки, що обіймають небо. Листя шелестіло від вітру, а пташки гніздилися в його кроні. Одного дня дуб глянув униз і побачив під собою нове маленьке зернятко, яке щойно впало з його жолудя.

— Ти хто? — спитало зернятко, дивлячись на велетня.
— Я колись був таким, як ти, — усміхнувся дуб. — Маленьким і невпевненим. Але я повірив у себе — і виріс. І ти зможеш, якщо захочеш.

Маленьке зернятко здивовано замовкло, а потім тихо сказало:
— Тоді я спробую.

І під лагідним поглядом великого дуба нове зернятко пустило свій перший паросток, знаючи, що одного дня стане таким же могутнім — якщо тільки повірить у себе.

Попередня Таксі та правила пасажирів

Наступна Я – сам!