Пензлик Маляна
- Автор: Адміністратор
- 25 січня 2026
У маленькому селі, де вітер гудів у солом’яних дахах, жив бідний хлопчик Малян. У нього не було ні теплого кожушка, ні смачної вечері, але серце його палало любов’ю до малювання. Щовечора він брав гілочку й зі сльозами радості креслив на землі птахів, що летять, і рибок, що танцюють у хвилях. Селяни шепотіли:
— Ох, Маляне, твої малюнки — як живі! Якби ж у тебе був пензель…
Малян лише зітхав, дивлячись на зорі: “Хоч би раз спробувати справжній пензель!”
Однієї ночі, коли місяць сяяв, як срібна монета, Малян заснув із мріями в очах. Раптом перед ним з’явився старець із сивою бородою, а голос його був теплим, як літній вітер:
— Маляне, твоє серце сповнене добра. Візьми цей чарівний пензлик, але обіцяй: малюй лише для щастя людей!
Малян розплющив очі — і ось він, пензлик із золотою ручкою, лежить поруч! Серце закалатало від захвату, пальці затремтіли. Він занурив пензлик у калюжу — єдина “фарба”, що в нього була — і намалював на стіні маленьку рибку. Раптом — плюх! — рибка ожила, засяяла сріблом і стрибнула до нього на долоню! Малян аж підскочив:
— Ой, невже це правда?! Мій пензлик — чарівний!
Він побіг до старенької тітки Лі, яка ледве ходила від голоду, і закричав:
— Тітко, тримайтесь! Я вам допоможу!
Одним рухом він намалював великого коропа — і той загойдався на підлозі, живий і товстенький! Тітка Лі ахнула, сльози покотилися по її зморшках:
— Маляне, ти мій рятівник! Як же я тобі дякую!
Малян сміявся від щастя, бігаючи селом. Він малював мости над бурхливими річками, щоб діти могли ходити до друзів, і соковиті персики, які падали прямо в долоні голодним. Село ожило від його добра, люди обіймали його й шепотіли:
— Ти наш маленький чарівник!
Але одного дня до села приїхав жадібний пан у шовковому халаті. Його очі блищали, як у вовка, коли він гримнув:
— Маляне, чув про твій пензлик! Намалюй мені гору золота, або я заберу його назавжди!
Малян відчув, як холод пробіг по спині, але гордо відповів:
— Мій пензлик — для людей, а не для твоєї жадоби!
Пан розлютився так, що аж затупав ногами:
— Схопіть його, негайно!
Слуги замкнули Маляна в темній коморі, де пахло пилом і страхом. Хлопчик притис пензлик до грудей, серце гупало: “Що ж робити?” Але раптом він усміхнувся — і намалював на стіні двері. Скрииип — вони відчинилися, справжні! Малян вислизнув у ніч, а місяць світив йому дорогу.
Пан послав слуг наздогнати його. Малян біг до річки, ноги тремтіли, але він не здавався. “Треба їх зупинити!” — подумав він і намалював величезний корабель. Стрибнув на нього — і корабель поплив, розсікаючи хвилі! Слуги кричали з берега:
— Лови його! Лови!
Та Малян махнув пензликом — і з’явилася буря! Вітер завив, хвилі здійнялися, як гори, і слуги розбіглися, мокрі й налякані.
Коли небо прояснилося, Малян повернувся до села. Він намалював високий мур навколо своєї хатки — міцний, як його воля. А потім узявся за улюблене: криницю з холодною водою, що дзюрчала, мов пісня, поле пшениці, що гойдалося на вітрі, і маленького птаха, який співав так ніжно, що люди зупинялися й усміхалися.
Малян стояв посеред села, дивлячись на щасливі обличчя, і шепотів:
— Мій пензлик — це моє серце.
Відтоді він жив із радістю, малюючи добро, а люди обіймали його, як рідного. Чарівний пензлик сяяв у його руках, нагадуючи: справжнє щастя — це дарувати світові тепло.
