Одного разу поміщик розлютився на свого наймита і вигнав його. Але наступного ранку той повернувся.
— Чого приплентався? Я ж тебе вигнав! — роздратувався поміщик. — Геть звідси! Щоб духу твого тут не було!
— Пане, — відповів наймит, — учора, коли ви мене прогнали, я прийшов додому, трохи посумував, а тоді заснув. А вранці прокинувся і згадав, що маю вам дещо сказати, щоб вас потішити.
Почувши про щось приємне, поміщик пом’якшав і запитав:
— То що ж ти хочеш мені сказати?
— Учора я копав у вашому саду, — почав наймит, — і натрапив лопатою на щось тверде. Думав, камінь, а то був казан із викарбуваним вашим ім’ям. Відкрив кришку, а там повно срібла!
Поміщик захвилювався, підозріло глянув на наймита, подумавши: «А чи не вкрав він звідти срібла?» Але стримався і, вдаючи доброзичливість, сказав:
— Хоч скарб і в моєму саду, але ти його знайшов, міг би взяти частину собі.
— Ні, пане, — відповів наймит. — Там було ваше ім’я, як би я посмів щось узяти?
Зрадівши, що весь скарб дістанеться йому, поміщик запросив наймита до столу, налив вина, поставив закуски і сам сів поруч. Та в голові крутилася думка: «Не може бути, щоб він нічого не взяв!»
— Невже ти спокійно дивився на казан зі сріблом? — не втерпів поміщик. — Скажи правду.
Наймит зітхнув і тихо промовив:
— Є приказка: чи можна влізти у воду й не намокнути? Щиро зізнаюсь: узяв один маленький зливок.
Поміщик спалахнув від гніву, але стримався, подумавши: «Не час сваритися, бо не покаже, де скарб». Усміхнувшись, він далі пригощав наймита, а той їв і пив із задоволенням.
Через деякий час поміщик знову спитав:
— Тільки один зливок узяв? Може, більше? Сказав би чесно, я не гніваюся.
Наймит, уже добряче напившись, підвівся і сказав:
— Я знав, що срібло ваше, але жадоба взяла гору. Тільки простягнув руку, щоб зачерпнути повну жменю, як хтось штовхнув мене. Я злякався — і прокинувся. Шкода, що не встиг узяти більше. А все через мою дружину — це вона мене розбудила.
Поміщик, ледве стримуючи лють, просичав:
— То це був лише сон…
— Аякже, — спокійно відповів наймит, відступаючи до дверей. — А ви думали, правда?
