Світ добрих казок для дітей і дорослих

Привіт! Мене звати Джиміні Цвіркун.Сьогодні я поділюся з вами дивовижною історією, яка трапилася зі мною багато років тому.Все почалося в затишному будиночку доброго майстра на ім’я Джеппетто. Він був талановитим різьбярем: його руки могли створити з дерева все, що завгодно — від шаф і сервантів до чарівних годинників із зозулею. Жив Джеппетто сам, але йому ніколи не було нудно. У його домі мешкали кіт на ім’я Фігаро та золота рибка Клео.Та хоча Джеппетто мав таких милих друзів, йому все ж бракувало справжньої компанії. Одного дня він вирізьбив із шматка сосни ляльку, схожу на справжнього хлопчика, і назвав її Піноккіо.— Якби ж Піноккіо став справжнім хлопчиком, — подумав Джеппетто, дивлячись на свій витвір. — Я завжди мріяв про сина.Тієї ночі, лежачи у ліжку, він поглянув у небо, і його погляд зупинився на яскравій зірці, що падала.— Дивись, Фігаро, падаюча зірка! — вигукнув Джеппетто і швидко додав: — Кажуть, вона може здійснити найзаповітніші мрії.Потім він усміхнувся і пробурмотів: — Хіба це можливо? Просто казки…І незабаром поринув у сон, не підозрюючи, що цієї ночі його бажання почне збуватися.А вночі, поки Джеппетто, Фігаро та Клео спали, у відкрите вікно влетіла Блакитна Фея.— Я тут, щоб виконати бажання Джеппетто, — прошепотіла вона і м’яко торкнулася Піноккіо своєю чарівною паличкою. Потім Блакитна Фея глянула на мене.— А тобі, Цвіркуне Джіміні, доведеться попрацювати з совістю Піноккіо. Зроби так, щоб він став сміливим, чесним, добрим, і колись він перетвориться на справжнього хлопчика.Піноккіо одразу почав рухатися, вертітися на всі боки. Його рухи були незграбними, і він наробив чимало шуму. Цей гамір розбудив Фігаро та Джеппетто. Старий не вірив своїм очам.— Подивися, Фігаро! Моя дерев’яна лялька ожила! — вигукнув Джеппетто. — Дивись, вона танцює та співає, як справжній хлопчик!Джеппетто сяяв від щастя. Він обіймав і цілував Піноккіо, повторюючи: — Мій хлопчику, мій хлопчику! Нарешті й у мене є син! І хоча ти зроблений із дерева, для мене ти завжди будеш справжнім сином.Наступного ранку Джеппетто звернувся до Піноккіо: — Сьогодні ти підеш до школи. Тобі потрібно стати розумним, як інші діти.Піноккіо зрадів, почувши це, і весело поскакав вулицею в напрямку школи.На його шляху під аркою стояли двоє хитрунів, щось перешіптуючись між собою. Це були відомі міські злодії: пронира-лис Чесний Джон і його спільник, худий та голодний кіт Гідеон.— Глянь на дерев’яну ляльку, он там, — сказав лис, прищуривши очі. — Вона рухається без жодної мотузки. Що думаєш, друже? Чи не заробити нам на ній чесний золотий, га?— Давай поговоримо з ним, – відповів кіт.— Доброго дня, хлопче, — привітав Піноккіо Чесний Джон. — Сьогодні в тебе щасливий день, ти вчасно опинився в нашому місті. Ходімо з нами, і я обіцяю тобі, ти станеш артистом всесвітнього відомого лялькового театру Стромболі!— Лялькового театру! —захоплено вигукнув Піноккіо. — Як би мені цього хотілося… Але мені треба йти до школи.— Дурниці, — махнув рукою лис, — твоя школа зачекає.Так Піноккіо потрапив до лялькового театру Стромболі, де його виступ викликав захоплення у глядачів.Заглянувши до театру, я побачив огрядного директора, Стромболі, який гримів: — Співай, Піноккіо, співай!І Піноккіо, щосили стараючись, заспівав: — Я без мотузок, я сам собі пан, Голова крутиться, як хочу я сам. Був дерев’яним, став живий, Хто ще такий веселий і гнучкий? Я не іграшка, не на повідку, Свободу свою нікому не віддам, Я сам собі господар, я справжній Пан! Публіка шаленіла від захвату, обсипаючи його монетами.— Що ж, він, здається, мене більше не потребує, — подумав я з сумом. — Піду до Джеппетто і повідомлю йому, що Піноккіо, ймовірно, не повернеться.— Прекрасно, прекрасно! — вигукнув Стромболі, обіймаючи Піноккіо. — Ти справжня золота жила! Ми виступатимемо по всьому світу!— О, звісно! — закивав головою Піноккіо. — Але спершу я маю повернутися до свого батька. Завтра я обов’язково прийду.— Ну ні, друже! — прогарчав Стромболі, схопивши його за руку. — Ти залишишся тут!Перш ніж Піноккіо встиг щось відповісти, Стромболі кинув його у стару пташину клітку та зареготав: — Тут тобі і місце! Ха-ха-ха!Я почув, як Піноккіо голосно кликав мене: — Джіміні! Джіміні! Допоможи! Стромболі схопив мене і посадив у клітку!— От як… Краще б тобі піти до школи! Добре, я спробую відкрити замок.Але замок виявився занадто великим та міцним. Минув час, і ми з Піноккіо все більше впадали у відчай.— Дивись! — раптом закричав Піноккіо і показав на вікно. – Падаюча зірка! До нас летить Блакитна Фея.За мить Голуба Фея залетіла у фургон.— Що трапилось? – запитала вона.І тут Піноккіо збрехав, що дорогою до школи на нього напали якісь чудовиська і засунули його в мішок. І чим більше він брехав, то довшим і довшим ставав його ніс.— Піноккіо, ну скажи правду, може, Блакитна Фея дасть тобі ще один шанс!І тоді він розповів, як все було насправді.— Гаразд, заради старого доброго Джеппетто я тебе звільню, — сказала Блакитна Фея. — Але пам’ятай: хлопчик, який не хоче бути слухняним, може залишитися дерев’яним на все життя.А в цей час лисиця Чесний Джон і кіт Гідеон сиділи в шинку і обговорювали угоду зі Стромболі.— Ха, та ви отримали за хлопця жалюгідні копійки, — сказав хтось.То був візник, що піднявся з-за свого столу.— Я плачу за маленьких хлопчиків значно більше.— Набравши повну карету неслухняних хлопчиків, я відвожу їх на Острів насолод, а звідтам вони повертаються віслюками. Ха-ха-ха!Ми з Піноккіо бігли додому, до Джеппетто. На жаль, я обігнав його і не помітив, як лис Чесний Джон і кіт Гідеон схопили малюка.— Так-так, юначе, — сказав лис. – Не схоже, щоб ви дуже хотіли ходити до школи.— Ні, я хочу, але спочатку я маю зайти додому, побачити тата, — відповів Піноккіо.— Нісенітниці, — гаркнув лис. — Подивися на себе: ти блідий, у тебе температура, тобі терміново треба відпочити на Острові насолод.— Острів насолод? — Протягнув Піноккіо. — Звучить чудово!І він дав двом розбійникам посадити себе в карету, забиту іншими хлопцями. На щастя, я встиг застрибнути на задок карети. Ми довго їхали, а потім пливли більшу частину ночі, поки, нарешті, не досягли Острова насолод.Острів був схожий на гігантський парк розваг з американськими гірками і різною їжею, але тільки дуже шкідливою. Діти набирали собі солодощів, чіпсів, плавали річкою з лимонадом, що протікала між горами з морозива.Піноккіо потоваришував із забіякою та хуліганом на прізвисько Фітіль. Він увесь час бешкетував ламав речі, і Піноккіо вирішив у всьому наслідувати його.Я знайшов їх граючими у більярд. Якраз настала черга Фітіля бити по кулі, як раптом з ним сталося жахливе перетворення.Він перетворився на осла і з ревом кинувся навтьоки.Піноккіо було хотів посміятися, але те саме почало відбуватися і з ним. Спочатку у нього виросли довгі ослячі вуха, потім з’явився хвіст.— Піноккіо, швидше! — закричав я. — Стрибай у воду, можливо, це зупинить чари!На щастя, вода частково допомогла. Ослячі вуха й хвіст почали зникати, але ми були втомлені, змучені та налякані.Коли ми повернулися додому, нас чекало розчарування — будинок був порожнім. Джеппетто, Фігаро і Клео зникли. Ми зазирнули у вікно, але не побачили ані душі.Раптом через вікно влетів аркуш паперу. Це був лист: “Джеппетто вирушив у море на пошуки Піноккіо. Але його корабель проковтнув жахливий морський кит, відомий як Жах Глибин. Джеппетто, Фігаро та Клео опинилися всередині китового живота. Вони чекають, сподіваючись, що кит відкриє рот і дасть змогу зловити трохи риби, адже вони давно нічого не їли та голодують.” — Давай, Джіміні, ми мусимо його врятувати! — вигукнув Піноккіо.Ми стояли на високій скелі біля океану. Піноккіо прив’язав до свого ослячого хвоста важкий камінь, щоб швидше опуститися на дно.І за секунду ми вже опинилися в морських глибинах.— Куди ж нам іти?— Дивись, там плаває риба тунець. Кити люблять смакувати тунцями, давай підемо за ним, — запропонував Піноккіо.Раптом щось ніби потягло нас крізь товщу води. Це кит розтулив свою пащу і заковтнув тунця. Ми пішли за рибою і побачили Джеппетто, який рибалив з човна.Джеппетто витяг своєю вудкою Піноккіо. Які ж вони були раді зустрічі.— Сину мій, синочку! Я вже думав, що тебе ніколи більше не побачу.— Татку, я так за тобою нудьгував! Я тебе ніколи більше не залишу!— А що в тебе з вухами? – спитав Джеппетто. — І що то за хвіст?— Я тобі пізніше розповім,— відповів Піноккіо.— Спочатку нам треба вибратися звідси. І я знаю, як це зробити: ми зробимо з човна пліт, а частину, що залишилася, підпалимо.—Ти хочеш розвести вогонь? —запитав Джеппетто.— Так, тоді Чудовисько пчихне і виплюне нас назовні.Джеппетто міцно притискав до себе Фігаро й Клео, я вчепився за Піноккіо, і раптом це сталося. З оглушливим: “А-а-а-пчхи!” ми вилетіли з горлянки страшного кита й опинилися посеред нескінченного моря.Джеппетто зовсім не мав сили триматися на плаву.— Бережи себе, Піноккіо! — прокричав він.Але Піноккіо, не вагаючись, схопив батька за комір і щосили поплив до берега.Коли вони дісталися суші, змучений Піноккіо впав на пісок і втратив свідомість.Джеппетто, хоч і знесилений, зібрав усі сили, щоб принести Піноккіо додому. Він поклав його в ліжко й не міг стримати сліз.— Прощавай, мій хлопчику, — промовив Джеппетто, схилившись над сином. — Ти віддав усе, щоб урятувати мене.Та раптом сталося диво. Піноккіо огорнуло яскраве сяйво, і його дерев’яне тіло почало змінюватися. Перед Джеппетто стояв не дерев’яний хлопчик, а справжня, жива дитина.Піноккіо підвівся, його очі засяяли, а на обличчі розцвіла радісна усмішка.— Синку! Мій справжній сину! — вигукнув Джеппетто, обіймаючи його з невимовною радістю.Обіцянка Блакитної Феї здійснилася: “Якщо ти будеш сміливим, добрим і чесним, ти станеш справжнім хлопчиком.”

Жив колись король, у якого було дванадцять доньок. Усі вони були прекрасними, наче квіти, а наймолодша була особливою красунею. Вони жили разом у великій кімнаті, де ночами спали в своїх ліжках. Але щоранку король зауважував, що їхні черевички були зовсім стоптані, ніби дівчата всю ніч танцювали.Король дивувався цьому та оголосив: – Хто дізнається, де мої доньки танцюють вночі, той може обрати одну з них за дружину та стане моїм спадкоємцем. Якщо ж хтось спробує й не розгадає таємницю за три дні та ночі, то втратить голову.Багато сміливців приходило спробувати свої сили, але ніхто не зміг розгадати, де принцеси проводили ночі.Одного дня прийшов старий солдат. Його поранили у війні, і він більше не міг служити. У нього не було ані грошей, ані дому, але він вирішив спробувати щастя. У дорозі він зустрів стареньку жінку, яка спитала, куди він іде.– Хочу дізнатися, де королівські принцеси танцюють ночами, – відповів солдат. – Або розбагатіти, або загинути.– Це не так уже й складно, – мовила жінка. – Ось тобі чарівний плащ. Якщо надягнеш його, станеш невидимим і зможеш слідкувати за принцесами. Також тобі слід не пити вина, яке вони тобі запропонують, бо воно присипляє.Солдат подякував і вирушив до замку.Солдат прийшов до короля та заявив, що спробує розгадати таємницю принцес. Його прийняли, і вночі провели до кімнати, що була поруч зі спальнею дівчат. Перед сном старша принцеса принесла йому келих вина, але солдат, пам’ятаючи пораду старенької, лише зробив вигляд, що випив, а сам вилив напій у квітковий горщик. Потім ліг у ліжко та прикинувся, ніби заснув.Принцеси сміялися, шепочучи одна одній: – Цей не розгадає нашої таємниці!Старша принцеса підійшла до ліжка солдата, нахилилася над ним і сказала: – Він спить так міцно, як і всі інші.Потім дівчата почали вдягати свої найкращі сукні та прикрашати волосся, готуючись до танців. Наймолодша принцеса занепокоїлася: – Щось не так, мені здається, що сьогодні нас викриють!– Ти що, дурненька? – відповіла старша. – Усі вже заснули, і цей теж!Коли принцеси закінчили збиратися, старша підійшла до свого ліжка й тричі постукала по ньому. Ліжко повільно відсунулося, і відкрився таємний хід під підлогою. Принцеси по черзі спустилися вниз, а солдат тим часом накинув чарівний плащ і пішов слідом, невидимий для них.Дівчата спускалися довгим коридором, доки не опинилися в чарівному лісі, де всі дерева мали срібне листя. Солдат зламав гілочку одного дерева, і гучний тріск налякав наймолодшу принцесу.– Що це було? – злякано спитала вона.– Напевно, лише вітер, – запевнила старша сестра. Далі вони дійшли до лісу, де дерева були з золотим листям, а потім – з діамантовим. Солдат у кожному лісі ламав по гілочці, аби мати доказ. Зрештою, вони дійшли до озера, де на кожну принцесу чекав човник із принцом. Всі сіли в човни й попливли до величезного замку, де почалися розкішні танці.Солдат також пішов у замок, і хоча він був невидимим, принцеси відчували щось незвичайне. Принци дивувалися, чому їхні човни стають важчими, а солдат сміявся про себе.Принцеси танцювали всю ніч безперестанку, доки їхні черевички не стали зовсім стоптаними. Потім вони повернулися тим самим шляхом додому. Солдат непомітно випередив їх і ліг у своє ліжко, наче нічого не сталося.На наступний ранок король викликав солдата до себе й запитав: – Ну що, ти дізнався, куди ночами ходять мої доньки?Солдат поклонився і відповів: – Так, ваша величносте.Король був здивований, але вирішив вислухати історію солдата. Той розповів про чарівний підземний хід, срібний, золотий та діамантовий ліси, човники з принцами та замок, де принцеси танцюють усю ніч, поки не стопчуть черевички. На доказ своїх слів солдат показав гілочки з чарівних дерев і стоптані черевички принцес.Принцеси, зрозумівши, що їх викрито, не мали іншого вибору, як зізнатися в усьому. Король, дотримуючись обіцянки, сказав солдатові: – Тепер ти можеш обрати одну з моїх доньок собі за дружину!Солдат подумав і обрав найстаршу принцесу, адже вона була найрозумнішою. Король благословив їхній шлюб, і скоро відбулося гучне весілля.Що ж до принців із підземного замку, то вони більше ніколи не з’являлися. А підземний хід закрили назавжди, щоб таємні пригоди принцес залишилися в минулому.Солдат і його нова дружина жили довго й щасливо, а королівство стало ще щасливішим, адже таємниця була розгадана.Кінець.

Був собі раз Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, і задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи – ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там бог дав, а щоби в полуднє не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехрестившися, та й до роботи. Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Нібито копле, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло: – Гуп-гуп-гуп! – Зараз, зараз, сватоньку,- скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти. – А куди ти, Лисичко? – питає її Вовчик-братик. – Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе. – Та чого? – Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні хрестини, то він просить мене за куму. – Га, коли так, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько верну! – мовила Лисичка.- Копли собі свій загонець, я тебе здогоню. Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом – звичайно, кума. – А що, вже по хрестинах? – питає Вовчик. – Та вже,- мовить Лисичка. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Початочок. – Ото ім’я! Я ще й не чував такого,- мовив Вовчик, Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи. Може, так минула година, а може, й дві,- знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить: – Зараз, сватуню, зараз! – А то що, Лисичко? – питає Вовчик. – Та, бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить. – Ну що, коли просить, то йди, тілько не барися. – Я заразісінько, Вовчику! – мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика. – О, ти вже тут! Уже по хрестинах? – Та вже. – А що ж там бог дав? – Та дівчинку. – А як її охрестили? – Серединка. – Ото! Я ще й не чував такої назви,- дивувався Вовчик. – У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи. Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить: – Іду, сватоньку, йду! – Та куди йдеш, Лисичко? – Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? – Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик. – Бо мене дуже любить, Вовчику. – Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити. – Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю. Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика. – А що, вже по хрестинах? – Та вже. – А що там бог дав? – Хлопчика. – А як же його охрестили? – Остаточок. – Ну, що ж, нехай здоров росте. Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже: – Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати? – Певно, що пора, Вовчику-братику,- мовить Лисичка, а сама нібито копле, пильнує роботи. – А ти ж не голодна? – Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили. Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала! – А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик.- Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю! Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить: – Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене. Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота. – Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну. Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк, почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати: – Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думаєш, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни! Почувши се, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь. – Ай, ай, ай! Моя ноженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.

Маму звали Сніжинкою, а тата — Волоцюгою. Ці імена чудово пасували їм обом.Їхні цуценята, на думку батьків, були наймилішими у світі. Троє перших малюків справді тішили всіх: вони були чемними, слухняними і завжди викликали захоплення.А от четверте цуценя… З ранку до вечора по всьому будинку лунали вигуки:— Де наш братик?— Куди він подівся цього разу?— Що цей бешкетник знову накоїв?Так, це четверте цуценя було справжнім шибеником і завдавало купу клопотів.Коли наближався час обіду, троє чемних цуценят завчасно вставали на задні лапки перед мискою і терпляче чекали на дозвіл поїсти. А четверте… З’являлося в останню мить, шмигало повз усіх і безсоромно хапалося за їжу першим!Під час ігор братики чемно бавилися своїми іграшками, а четверте цуценя не могло втриматися від бажання гризти все, що потрапляло на очі. Килим? Чудово. Черевик? Тим краще!А коли наставала ніч, три цуценяти вкладалися у свій кошик і засинали. Але четверте цуценя… Негідник якраз тоді вирішувало погавкати чи поскавуліти, голосно заявляючи про себе на всі лади.На будь-які зауваження чи крики воно не зважало, вперто залишаючись самим собою.Якось цуценят відпустили на прогулянку.Кожне цуценя взяло в зуби запашний, смачний коржик і вирушило на обід. Три чемних цуценяти попрямували до найближчого парку, щоб поїсти в затишку під тінню дерев.А от четверте — непосидючий пустун — швидко проковтнуло свій коржик і побігло шукати пригод. Незабаром він помітив двох веселих і привітних на вигляд друзів, які гралися неподалік. Радіючи можливості приєднатися, шибеник підскочив до них. Але несподівано у цих “”лагідних”” створінь виросли кігті та зуби — це виявилися коти!Розлючені, вони кинулися на малого бешкетника, і тому довелося тікати щодуху. Втікши від переслідувачів, він налетів на купу розритої землі та застиг. Перед ним швидко й вправно працював маленький кріт. Його спритність захопила цуценя.— Яка цікава гра! Як ти цього навчився? — запитав шибеник.— Рию й копаю, копаю й рию — так і навчився, — відповів кріт.Шибеник вирішив спробувати й сам. Завзято копаючи землю, він раптом натрапив на величезну, соковиту та солодку кістку.Кістка була настільки великою, що малий навіть підняти її не міг. Йому довелося тягнути свій скарб по землі до самого парку, витративши на це всі сили.А трохи раніше цією ж дорогою йшов великий та злий пес.«Ого! Чим це так смачно пахне? – сказав він, потягнувши носом.І в туж мить побачив поблизу дороги, під розлогим деревом, три чудові коржики, а біля них — трьох маленьких цуценят.Цуценята все ще милувалися своїми коржиками, вдихаючи їх чудовий запах.Пес був такий лютий і такий голодний, що троє вихованих цуценят миттю залишилися без обіду, так і не спробувавши своїх запашних коржиків!Бідні маленькі цуценята! Вони відразу відчули себе такими голодними, ображеними, беззахисними…Але хто це наближається до них? О! Та це ж шибеник тягне величезну смачну кістку!— Гей, хлопці! — крикнув він. — Ідіть сюди! Дивіться, що я знайшов! Ідіть, ідіть! Пригощайтеся!Тепер цуценята вже не гаяли часу даремно.І коли прийшов час повертатися додому, троє милих цуценят йшли ситі, задоволені, а попереду гордо виступав четвертий — наш шибеник.

Одного ранку маленька машинка Бібі виїхала на прогулянку. Сонце сяяло, пташки співали, і здавалося, що нічого не може зіпсувати день. Але раптом з’явилися темні хмари, здійнявся вітер, і почалася сильна буря.Коли буря вщухла, Бібі вирушила назад до містечка, але дорога була завалена гілками, камінням і уламками. Машинка зупинилася перед великою поваленою сосною, що перекривала шлях.— Що ж робити? — подумала Бібі. — Я маленька й сама не впораюся.Раптом до неї під’їхала сміттєва машинка Грубі.— Що трапилося, Бібі? — запитав він.— Дорога заблокована! Я хочу допомогти, але не знаю, з чого почати, — зітхнула машинка.— Разом ми зможемо це зробити, — усміхнувся Грубі.До них приєдналася вантажівка Макс, яка запропонувала підняти важкі гілки, а трактор Тяпа взявся відсунути дерево з дороги. Бульдозер Рекс допомагав розчищати залишки каміння. — Працюємо разом! — вигукнув Грубі, і команда взялася до роботи.Бібі прибирала дрібне сміття, Грубі вантажив гілки у свій кузов, Макс тягнув важкі уламки, а Тяпа разом із Рексом звільняли дорогу від дерева.— Ми чудова команда! — зраділа Бібі.Завдяки їхнім спільним зусиллям дорога була очищена. Усі машини раділи, що разом змогли подолати таку складну перешкоду.— Тепер я знаю, що разом ми можемо впоратися з будь-якими труднощами! — сказала Бібі, гордо поглянувши на друзів.З того дня Бібі та її друзі завжди допомагали одне одному й мешканцям містечка, адже зрозуміли: командна робота — це сила, яка допомагає досягати великих результатів!

Жив-був маленький хлопчик на ім’я Зубчик. Він був дуже добрий і веселий, але мав одну велику таємницю — Зубчик страшенно боявся ходити до зубного лікаря. Кожного разу, коли він чув слово “лікар”, його серце починало битися швидше, а животик крутило від хвилювання.— Чому ти так переживаєш, Зубчику? — запитувала його мама, побачивши, як він ховається під ковдрою, почувши, що настав час йти до лікаря.— Я боюся! Там буде щось боляче і страшне, — відповідав він, злякано ховаючи голову.Мама посміхнулася і сказала: — Зубчику, зубний лікар — це не той, хто робить боляче. Це друг, який допомагає зубкам бути здоровими та сильними, щоб ти міг їсти смачні яблука і солодкі пиріжки без жодних турбот.Але Зубчик все одно не міг подолати свій страх. І ось одного дня, коли прийшов час йти до лікаря, маленький Зубчик вирушив у свою подорож до клініки разом зі своєю мамою.Вони зайшли до лікарні, і Зубчик побачив чудову кімнату, де було багато яскравих кольорів, веселі картинки на стінах і м’які іграшки на полицях. Лікар був усміхнений і добрий, він привітав Зубчика.— Привіт, Зубчику! Я лікар Тедді, і сьогодні ми перевіримо, як твої зубки почуваються. Не бійся, це зовсім не боляче. Я лише погляну, чи все добре.Зубчик сидів на великому зручному кріслі і почав дихати глибше, намагаючись заспокоїтися. Лікар акуратно подивився на його зубки і сказав: — Вау, Зубчику, твої зубки в чудовому стані! Ти дуже добре їх доглядаєш. Тепер я зроблю тобі маленьку чистку, і це буде зовсім не боляче! Зубчик дивився, як лікар обережно працює з маленькими інструментами, і раптом зрозумів, що все це не страшно. Він відчув, як зубки стали ще чистішими і міцнішими.Коли лікар завершив роботу, Зубчик відчув радість та полегшення. Він подивився на маму і сказав: — Це було не так страшно, як я думав! Я молодець!Лікар Тедді посміхнувся і похвалив його: — Ти був справжнім героєм, Зубчику! Тепер твої зубки будуть здоровими, і ти зможеш їсти всі свої улюблені ласощі без жодних турбот.З того часу Зубчик більше не боявся зубного лікаря. Він розумів, що лікарі — це друзі, які допомагають йому бути здоровим, а страх можна подолати, якщо дати собі шанс і трохи заспокоїтися. Мораль: Не бійтеся нового досвіду, бо часто те, що здається страшним, насправді виявляється зовсім не таким страшним, як ми думали.

У мальовничому містечку Бухточка Пригод щенячий патруль насолоджувався ясним днем. Але раптом у штабі пролунав дзвінок від мера Гудвей. Її голос був схвильованим: — Райдере, у нас біда! Міст через Річкову Долину зник! Тепер ані машини, ані люди не можуть дістатися іншого берега.Райдер швидко зібрав команду: — Щенята, у нас місія! Ми маємо з’ясувати, що сталося з мостом.Дослідження місця Щенячим ПатрулемЩенята швидко дісталися до Річкової Долини. Маршал уважно оглянув берег і сказав: — Тут видно сліди великих коліс. Можливо, хтось відвіз міст?Рокі помітив, що неподалік є уламки деревини. — Це частини мосту! Але чому він розібраний?Пошуки підказокЩенята вирішили розділитися. Зума вирушив по річці на своєму катері, а Скай піднялася в повітря, щоб знайти сліди з висоти. — Я бачу щось цікаве, — повідомила Скай. — У лісі біля річки стоїть вантажівка з деревиною!Команда швидко вирушила на місце. Там вони побачили містера Тесляра, який перевантажував дошки.— Що ви робите з нашим мостом? — запитав Райдер. Містер Тесляр зніяковів і пояснив: — Я хотів полагодити свій старий сарай, а міст виглядав таким старим і непотрібним. Я не знав, що його ще використовують.Відновлення мостуРайдер пояснив містеру Тесляру, наскільки важливим є міст для жителів. Той одразу запропонував свою допомогу. Щенячий патруль працював разом із ним, щоб швидко відновити міст.Рокі використав свої інструменти для кріплення дощичок, Маршал допоміг з безпекою, а Зума доставляв матеріали по річці. Уже до вечора міст було відновлено.— Ура! — радісно вигукнула команда, коли перша машина успішно проїхала новим мостом. Мер Гудвей подякувала щенятам за їхню допомогу: — Ви знову врятували нас! Без щенячого патруля ми б не впоралися.Урок на майбутнє Містер Тесляр пообіцяв більше не брати нічого без дозволу. А щенята вирішили поставити біля мосту табличку: “Цей міст є важливим для всіх жителів Бухточки Пригод!” Райдер усміхнувся: — Коли ми працюємо разом, немає нічого неможливого!І щенячий патруль повернувся додому, знаючи, що ще одна місія виконана успішно.

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги і її затопчуть». Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простягнув долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

Серед зими потепліло, пішов дощ, а потім знову замерзло. Вкрилися льодом дерева, зледеніли шишки на ялинках. Немає чого їсти дятлові: стукає об лід, а до кори не достукається. Б’є дзьобом шишку, а зернятка не вилущуються. Сів дятел на ялині й плаче. Падають гарячі сльози на сніг, замерзають. Дивиться білка з дупла — дятел плаче. Стриб, стриб, прибігла до дятла. — Чого це ти, дятле, плачеш? — Немає чого їсти, білочко. Жаль стало білочці дятла. Винесла вона з дупла велику ялинкову шишку. Поклала між стовбуром і гілкою. Сів дятел біля шишки та й ну її молотити дзьобом. А білочка сидить біля дупла й радіє. І білченята в дуплі радіють. І сонечко в небі радіє.