Світ добрих казок для дітей і дорослих

Одного разу жила-була коза, і було в неї п’ятеро козенят, яких вона любила понад усе на світі.Якось зібралася мати-коза до лісу по дрова. “Любі мої дітки, – сказала вона, – будьте дуже обережні, поки мене немає. Зачиніть за мною двері й нікому не відчиняйте, поки я не повернуся. Якщо підступний вовк увійде до хати, він неодмінно вас з’їсть.”Козенята пообіцяли, що будуть обережними. Тоді їхня мама вирушила в дорогу, а вони одразу ж замкнули за нею двері.Так сталося, що старий вовк того дня чатував неподалік. Він побачив, як коза пішла до лісу, і, щойно вона зникла з очей, підкрався до хатинки й постукав у двері – стук-стук-стук!“Хто там?” – запитали козенята зсередини.“Це я, ваша мама, любі мої,” – відповів вовк своїм грубим, хрипким голосом. – “Відчиніть двері та впустіть мене.”Але козенята були дуже розумні. “Ні, ні! – закричали вони. – Ти не наша мама. У нашої мами голос лагідний і ніжний, а твій – грубий і хрипкий. Ти вовк!” Почувши це, вовк страшенно розсердився. Він почав щосили гатити у двері, але козенята не відчинили. Тоді він стрімголов помчав до молочарні. Там він просунув голову у віконце, а господиня саме закінчила збивати масло.“Господине, господине, – закричав вовк, – дай мені масла! Якщо не даси, я влізу й перекину твій маслороб.”Жінка злякалася й одразу ж віддала йому багато масла – стільки, скільки він міг з’їсти.Вовк проковтнув усе й побіг назад до козиної хатки. Він знову постукав – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої,” – відповів вовк, і тепер його голос був м’яким і лагідним через масло, яке він проковтнув.“Це наша мама!” – зраділи козенята і вже хотіли відчинити двері, але найменше козеня, яке було дуже мудрим, зупинило їх.“Зачекайте трохи, – сказало воно. – Голос звучить, як у нашої мами, але перш ніж відчинити двері, нам треба впевнитися, що це не вовк.” Тоді воно крикнуло крізь двері: “Поклади свої лапи на підвіконня!”Вовк нічого не запідозрив. Він поклав лапи на підвіконня, і як тільки козенята їх побачили, то відразу зрозуміли, що це не їхня мати.“Ні, ні!” – закричали вони. – “Ти не наша мама! У нашої мами гарні білі ніжки, а твої лапи чорні, як сажа. Ти вовк!”Почувши це, вовк розлютився ще більше. Він розвернувся і знову щодуху помчав геть, грізно бурмочучи собі під ніс і клацаючи зубами.Невдовзі він добіг до пекарні й просунув голову у вікно.“Пекарю, пекарю, дай мені тіста!” – закричав вовк. – “Якщо не даси, я перекину твої форми та зіпсую весь твій хліб!”Пекар злякався та одразу ж віддав вовкові стільки тіста, скільки той хотів. Вовк схопив його і помчав далі, аж поки не дістався козиної хатки. Там він сів і густо намазав свої чорні лапи білим тістом. Тоді він знову постукав у двері – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої, повернулася додому,” – відповів вовк своїм м’яким, маслянистим голосом.“Поклади свої лапи на підвіконня.”Вовк поклав лапи на підвіконня, і вони виглядали зовсім білими через тісто. Тоді козенята були впевнені, що це їхня мама, і радісно відчинили двері.“Гав!” – І в ту ж мить до хати вскочив підступний вовк.Козенята закричали й кинулися навсібіч: одне сховалося за дверима, друге – у кориті для тіста, третє – у діжці для прання, четверте – під ліжком, а найменше, наймудріше козеня, залізло в шафу з годинником.Вовк обвів хатину лютим поглядом, але не побачив жодного козеняти, навіть хвостика.Тоді він почав шукати їх усюди, але йому треба було поспішати, бо він боявся, що мати-коза ось-ось повернеться додому.Він знайшов козеня за дверима і, поспішаючи, проковтнув його цілком, навіть не завдавши йому шкоди. Потім він знайшов козеня у діжці для прання і проковтнув його теж. Потім знайшов те, що сховалося в кориті для тіста, і його теж проковтнув. А тоді знайшов козеня під ліжком і теж проковтнув його цілим.Єдине, кого він не знайшов, – це найменше козеня, що сховалося в шафі з годинником. Вовк навіть не подумав заглянути туди. Він шукав і шукав, але боявся залишатися надовго, щоб не натрапити на козу, коли вона повернеться додому.Але потім старий вовк відчув себе дуже втомленим і сонним. Йому захотілося знайти місце, щоб лягти й відпочити.Недалеко були скелі та дерева, що кидали приємну тінь. Вовк витягнувся там на землі, і незабаром так голосно захропів, що листя на деревах затремтіло від його хропіння.Тим часом мати-коза повернулася додому. Побачивши відчинені двері, вона одразу зрозуміла, що сталося лихо. Вона увійшла та озирнулася довкола. Вся хатина була перевернута догори дном.“Ой, горе мені! Мої любі дітки!” – вигукнула вона. – “Підступний вовк, мабуть, був тут і всіх їх з’їв!”“Він не з’їв мене,” – почувся тоненький голосок із шафи з годинником.Мати-коза відкрила дверцята шафи, і найменше козеня вискочило звідти.“Чому ти там ховався? І що сталося?” – спитала мати.Тоді козеня розповіло їй, як вовк прийшов із лагідним маслянистим голосом і білими лапами, як вони його впустили, і як він проковтнув усіх інших козенят, і залишився лише він.Після того як мати-коза вислухала історію, вона підійшла до дверей і прислухалася. І тут вона почула хропіння старого вовка, який спав під горіховими деревами в затінку біля скель.“Це, мабуть, вовк хропе,” – сказала вона. – “Він не може бути далеко. Не шуміть, моє козеня, але ходи зі мною.”Мати-коза тихо прокралася до скель, а козеня йшло за нею на пальчиках. Вона зазирнула за каміння і побачила вовка, який так міцно спав, що навіть землетрус не зміг би його розбудити.“А тепер, моє козеня, – прошепотіла мати, – біжи додому так швидко, як тільки можеш, і принеси мені ножиці, голку та міцну нитку.”Козеня зробило, як наказала мати, і бігло по траві так м’яко, що навіть мишка не почула б його кроків.Щойно воно повернулося, мати-коза тихенько підкралася до вовка і гострими ножицями розрізала йому живіт, ніби це був мішок.Раз – і вистрибнуло одне козеня, два – і ще одне, потім ще одне, і ще одне – і ось вони всі, живі-здорові, наче їх ніколи й не ковтали. А вовк і далі лежав, навіть не прокинувшись і не переставши хропти.“А тепер, мої любі козенята, – прошепотіла мати, – кожен із вас принесіть мені велику круглу каменюку. Але робіть це швидко і тихо, бо від цього залежить ваше життя.”Маленькі козенята швидко розбіглися, знайшли довкола великі круглі камені й принесли їх назад матері. Вони зробили все дуже тихо й швидко, як вона їм наказала.Стара коза поклала камені всередину вовка на те місце, де раніше були козенята, а потім зшила шкіру міцною, товстою ниткою. Після цього вона разом із козенятами сховалася за скелями й почала чекати.Незабаром старий вовк позіхнув і відкрив очі. Потім підвівся й потрусився, і коли зробив це, камені всередині нього загуркотіли так, що коза й козенята почули цей звук зі своєї схованки.«Ой лишенько! Ой лишенько!» – застогнав вовк.«Що гуркоче, що гримить у моїх кістках? Не козенята, а як каміння отак!»Від важкості каменів у животі та від гарячого сонця вовк дуже захотів пити. Неподалік була глибока криниця, у якій вода підходила майже до самого краю. Старий вовк підійшов до неї, нахилився, щоб напитись, але камені всередині нього перекотилися вперед і перехилили його.Бульк! – вовк шубовснув у воду, а важкі камені потягли його прямо на дно. Він зовсім не вмів плавати, тож відразу потонув.А маленькі козенята повибігали з-за скель і почали танцювати довкола криниці.«Вовк утонув, гей-гей, гей-гей! Вовк утонув, гей-гей!»Вони співали й раділи, а мати-коза теж приєдналася до них у танці – усі були надзвичайно щасливі.

– Веселе життя в Багдаді тривало недовго. Незабаром мені знову захотілося побачити світ і здійснити ще одну, можливо, останню подорож. Щоб не залежати від капітана, я збудував власний корабель, наповнив його крамом і запросив із собою торговців різних націй.Ми довго мандрували морем, поки не пристали до безлюдного острова. Там ми натрапили на яйце роха, таке саме, яке я бачив під час своєї першої подорожі. Усередині вже прокльовувалося пташеня, і крізь тріснуту шкаралупу було видно його дзьоба.Мої супутники, вражені побаченим, вирішили розбити яйце та дістати птаха. Даремно я намагався їх зупинити – вони не послухали й розрубали роха на шматки, щоб приготувати його на сніданок.Щойно вони почали їсти, як небо затягли дві величезні темні хмари. Капітан, досвідчений моряк, одразу зрозумів небезпеку і закричав:– Швидше на корабель, якщо хочете вижити! Це летять батьки маленького роха! Ми всі кинулися до корабля і поспіхом відпливли від берега. Тим часом два рохи спустилися на острів. Побачивши, що сталося, вони закричали жалібно, але незабаром злетіли в небо й зникли з наших очей. Ми вже почали радіти, що небезпека минула, та раптом птахи повернулися, несучи в кігтях величезні уламки скель.Ми ще не встигли як слід усвідомити загрозу, коли один із рохів випустив камінь просто над кораблем. На щастя, керманич вчасно помітив небезпеку і різким рухом керма відвів судно вбік.Камінь впав у воду поруч, здійнявши хвилю такої сили, що море на мить розступилося майже до самого дна. Але другий удар виявився точнішим — скеля впала просто на палубу, розбивши її на тріски.Ті, хто вижив, опинилися у воді. Мені пощастило вхопитися за уламок корабля. Однією рукою тримаючись за нього, а другою гребучи, я за допомогою вітру швидко дістався найближчого острова.З останніх сил я вибрався на високий, крутий берег. Відпочивши, почав оглядати місцевість. Острів виявився справжнім райським садом: дерева гнулися під вагою стиглих плодів, а між ними дзюркотіли кришталево чисті струмки. Я скуштував соковиті фрукти, напився свіжої води, а потім ліг у тіні дерев і міцно заснув. Одначе мій сон, не дивлячись на втому, був неспокійний. Опівночі я прокинувся, згадав про своє становище і більше вже не міг стулити очей. Тривожні думки не давали мені заснути. «Що ж буде зі мною? — думав я з жахом. — Які ще нові випробування чекають на мою нерозсудливу голову?»Я знову докоряв собі за свою легковажну пристрасть до пригод і нових вражень. Цієї ночі мені хотілося лише одного — померти.Проте настав ранок. Сонце піднялося над горизонтом, залило своїм теплом і землю, і море. Темні думки розвіялися, і я відчув полегшення.Я вирушив досліджувати острів.Незабаром помітив старого дідка, що сидів на березі струмка. Він обіймав руками зігнуті коліна, а голова з довгою білою бородою схилилася йому на груди. На вигляд він був жалюгідним та виснаженим. Мені здалося, що це нещасний мандрівник, якого, можливо, так само, як і мене, викинуло сюди хвилями. Я підійшов ближче, привітався та запитав, як він сюди потрапив. Але дід мовчав, лише жестом показав, що хоче, аби я переніс його через струмок.Мені стало його шкода. Я схилився, підняв старого на плечі та обережно переніс через воду. – Тепер злазь! – сказав я йому і нахилився, щоб йому легше було стати на ноги. Але замість того, щоб злізти, дідок проворно обвив мою шию ногами і, не дивлячись на всю немощність, так здавив мені горлянку, що я ледве не задушився. Тепер мені навіть смішно, коли я згадую про цю пригоду, але в ту хвилину,- ви мені повірите,- було зовсім не до сміху. Я так страшенно злякався, що навіть зомлів і упав на землю. Але навіть після цього я не зміг позбутися настирливого дідка. Він лише трохи розняв ноги, даючи мені можливість перевести подих, але щойно я спробував відпочити, як він почав штовхати мене в ребра, змушуючи знову піднятися й нести його далі.Ми йшли через ліс, і щоразу, коли траплялося плодове дерево, він змушував мене зупинятися, щоб зірвати та з’їсти фрукти. Потім знову штовхав мене, наказуючи рухатися далі.Так тривало цілий день. До вечора я був знесилений і впав на землю, але навіть тоді він не відпустив мене. Дід просто ліг разом зі мною, все ще міцно стискаючи мою шию ногами.Минали дні, і з кожним новим днем у мене все більше танули сили. Я вже майже не міг ні йти, ні навіть дихати.Одного разу ми натрапили на виноградні лози, що рясно плодоносили. Тоді мені спало на думку видавити з ягід сік у баклагу, яку я випадково знайшов на дорозі. Я залишив її на сонці, щоб сік заграв.Коли через кілька днів ми знову проходили повз це місце, я скуштував напій. Це було чудове, міцне й ароматне виноградне вино. Випивши кілька ковтків, я ніби вдруге народився: про своє нещасне становище я забув, і, не втримавшись, почав підстрибувати й співати веселі пісні. Дідок, очевидно, помітив дивовижний вплив трунку і знаками став вимагати, щоб я дав йому баклажку. Через декілька хвилин уся баклажка була порожня, а дідок став дико співати і плигати у мене на плечах, але швидко йому занудило. Рознялися ноги, і він звалився на землю. Недовго думаючи, я беру камінь і дякую ним свого злодія за всі його знущання, а сам щосили біжу до моря. На превелику радість, на березі я стріваю багато людей, які зійшли на острів з корабля, щоб набрати води і нарвати свіжих плодів. Довідавшись про всі мої пригоди, вони з дивуванням дивились на мене і вітали мене з новим життям. – Та знаєш ти, що це був водяник, морський дід,- говорили вони,- з пазурів якого ще нікому не доводилось вирватись живим. Осідланого він не кидав до того часу, доки не заїздить і не замучить його на смерть. Того-то подорожні зважаються іти на острів тільки великим гуртом. Потім повели мене на свій корабель; капітан, вислухавши мене, охоче згодився взяти з собою і поставився до мене взагалі дуже прихильно. Корабель наш поплив далі, і через декілька день ми вже підходили до великого міста. Один з торговців, мій новий приятель, з яким я пішов у місто, повів мене в отель, де звичайно спинялись усі подорожуючі торговці. Тут я познайомився з деякими місцевими людьми, що збиралися йти в ліс по кокосові оріхи. Мій приятель дав мені харчів і сказав: – Іди з ними, роби те, що будуть робити розумні люде, та гляди не одбивайся од них, щоб знову не спіткатись з яким-небудь лихом. Ми прийшли в величезний кокосовий ліс. Оріхи росли на самих верхів’ях дерев, а злізти на кокос не було ніякої змоги: такі вони були рівні та слизькі. Але мої товариші пустились на хитрі вигадки. Треба сказати, що в лісі лазила і бігала сила мавп. Перелякані нами, вони позлазили на саме верхів’я кокосів, а товариші стали кидати на них каміння. Тоді мавпи стали оборонятись кокосовими оріхами, які вони зривали і кидали на землю. Нам, звичайно, цього тільки і треба було. Ми, поспішаючись, збирали оріхи і знову кидали каміння. Через деякий час ми вже вертались на слонах з повними мішками оріхів. Мій приятель – торговець – купив у мене всі оріхи. – Роби так і далі,- сказав він,- через деякий час у тебе збереться стільки грошей, що ти зможеш вернутись у свій Багдад. Я подякував йому за пораду, завзято взявся за діло і зібрав чимало грошей. Коли наш корабель, завантажений горіхами, вирушив у дорогу, я також відправився в подорож. Ми побували на багатьох островах, а потім вирушили на ловлю перлів. Тут мені неабияк пощастило: мій наймит-водолаз дістав для мене безліч дорогоцінних перлинних раковин.Нарешті, здобувши велике багатство, я повернувся додому. Віддавши десяту частину своїх статків убогим, я знову став жити спокійно та щасливо.Ось, друзі, історія моєї п’ятої подорожі. Якщо вам ще не набридло слухати, приходьте завтра – я розповім далі.Попрощавшись, господар дав Гіндбаду сто цехінів, а наступного дня, після сніданку, знову почав свою розповідь.Переклад: О.Олесь

Жив собі у великому місті старий, але дуже мудрий Трамвай на ім’я Тарас. Він був не просто транспортним засобом — він був справжнім другом для всіх, хто поспішав на роботу, до школи чи просто гуляв містом. Тарас гудів собі тихо, дзеленчав дзвіночком і завжди пишався тим, що перевозить людей безпечно й надійно. Але одного дня він помітив, що не всі у місті поважають правила дороги, і вирішив розповісти свою історію, щоб навчити інших.Частина перша: Швидкий ВелосипедЯкось уранці Тарас їхав своїм звичним маршрутом, коли раптом з-за рогу вискочив юний Велосипед на ім’я Вітя. Вітя був швидкий і веселий, але дуже любив ганяти, не дивлячись на боки. Він проскочив прямо перед Тарасом, не звернувши уваги на дзвіночок, яким Тарас його попереджав.— Гей, Вітю, обережно! — гукнув Тарас. — Я великий і важкий, не встигну загальмувати, якщо ти так вискакуєш!Вітя засміявся: — Та я швидший за всіх! Мені не потрібні ваші правила! Але того ж дня Вітя не помітив Автобус, який їхав назустріч, і ледве встиг ухилитися. Злякавшись, він повернувся до Тараса і сказав: — Ти був правий, Тарасе. Якби я поважав інших на дорозі, то не потрапив би у халепу.Тарас лагідно дзеленчав: — Повага до інших транспортних засобів — це не просто ввічливість, це безпека для всіх нас.Частина друга: Перехрестя і маленька СоняНаступного дня Тарас під’їжджав до великого перехрестя. Там завжди було гамірно: машини гуділи, пішоходи поспішали, а світлофори блимали. Маленька дівчинка Соня стояла на тротуарі й чекала, коли загориться зелений. Але раптом її м’яч покотився на дорогу, і вона, не глянувши, побігла за ним.Тарас одразу задзвенів своїм дзвіночком і плавно зупинився, щоб Соня могла безпечно забрати м’яч. Потім він нахилився до неї (наскільки це можливо для трамвая) і сказав: — Соню, перехрестя — це місце, де треба бути дуже обережною. Завжди чекай зеленого світла і дивись по сторонах. Я можу зупинитися, але не всі машини такі повільні, як я.Соня кивнула: — Дякую, Тарасе! Я більше не бігатиму так.Тарас усміхнувся (якщо трамваї вміють усміхатися) і додав: — Обережність на перехрестях рятує життя.Частина третя: Поспіх до трамваюА ввечері сталася ще одна пригода. Хлопчик Петрик дуже поспішав додому і, побачивши Тараса на зупинці, побіг через дорогу, не дивлячись на світлофор. Він думав: “Тарас почекає, він же добрий!” Але Тарас уже рушив, бо двері зачинилися, і Петрик ледь не впав, намагаючись наздогнати його. Коли Петрик нарешті сів у трамвай на наступній зупинці, Тарас лагідно сказав: — Петрику, не біжи до мене так. Я їжджу за розкладом, і краще почекати хвилинку, ніж ризикувати собою. Якщо побіжиш і впадеш, я не зможу тобі допомогти, а мені буде дуже сумно.Петрик почервонів: — Вибач, Тарасе. Я зрозумів. Безпека важливіша за поспіх.Мудрість ТарасаВідтоді у місті всі почали слухати мудрого Тараса. Велосипеди поважали інших на дорозі, пішоходи обережно переходили перехрестя, а діти більше не бігли до трамвая наввипередки. Тарас гудів собі далі, щасливий, що його уроки допомогли зробити місто безпечнішим.І щоразу, коли хтось порушував правила, Тарас дзеленчав своїм дзвіночком і казав: — Повага, обережність і терпіння — ось секрет безпечного шляху через місто!Кінець Отак старий Трамвай Тарас навчив усіх, що дорога — це місце, де важливо дбати одне про одного. І хоч він був лише трамваєм, його мудрість залишилася у серцях усіх жителів міста назавжди.

Давним-давно в невеликому селі жив заможний купець із донькою Василісою. Дівчина була вродлива, як весняний ранок: очі сині, мов волошки, коса золота, довга до пояса, а душа така добра, що навіть пташки співали, коли вона проходила повз. Мати Василіси, ніжна й мудра жінка, любила доньку понад усе. Але тяжка хвороба забрала її, коли Василісі було лише вісім років. Перед смертю мати покликала дівчинку до себе, дістала з-під подушки маленьку ляльку, зшиту з полотна, з вишитими очима й крихітною усмішкою, і прошепотіла: — Бережи її, Василісо. Якщо стане сутужно, дай ляльці хліба чи каші й попроси поради. Вона тебе не покине.Василіса сховала ляльку в кишеню своєї сорочки й берегла її, як найдорожчий скарб. Життя з мачухоюЧерез рік батько одружився з вдовою, яка мала двох дочок — Анну й Дар’ю. Мачуха була висока, суха, з гострим носом і очима, що блищали, як у ворони. Її дочки успадкували материн характер: Анна любила скаржитися, а Дар’я весь час кривила губи й глузувала з усіх. Василісу вони одразу зненавиділи — за її красу, за те, що люди в селі хвалили її ввічливість і лагідність. Мачуха змушувала дівчину працювати без відпочинку: носити воду з криниці, рубати дрова, прясти пряжу до півночі. Та що б вони не робили, Василіса лишалася прекрасною. Уночі, коли всі спали, вона діставала ляльку, годувала її крихтами й шепотіла: — Допоможи мені, люба.Лялька моргала вишитими очима, брала маленькі голочки й нитки й за ніч закінчувала всю роботу. На ранок мачуха дивувалася, але замість похвали лише зліше гарчала: — Це ще що за диво? Ну, я тебе позбудуся!Дорога до Баби ЯгиОдного осіннього вечора, коли вітер гудів у димарі, а піч у хаті давно згасла, мачуха сказала: — Василісо, іди до Баби Яги по вогонь. У нас свічок немає, а без тепла ми пропадемо.Василіса знала, хто така Баба Яга — страшна відьма, що живе в глибині лісу й з’їдає необережних подорожніх. Але ослухатися не могла. Вона мовчки взяла кошик, поклала туди шматок хліба для ляльки, накинула теплу хустку й пішла. Ліс стрічав її темрявою: сови гукали, гілки тріщали під ногами, а вдалині вили вовки. Василіса тремтіла, але шепотіла собі: — Лялька зі мною, я не сама.Раптом перед нею промчали три вершники: один у білому на білому коні — то був День, другий у червоному на гнідому коні — то був Вечір, а третій у чорному на вороному — Ніч. Це слуги Баби Яги стріляли лісом, змінюючи час. Василіса йшла далі, аж поки не побачила хатинку на курячих ніжках. Навколо неї стояв паркан із людських черепів, а на них горіли вогники, мов очі. Василіса сказала тихо: — Хатинко, хатинко, стань до мене передом, до лісу задом. Хатинка заскрипіла, розвернулася, і з дверей вийшла Баба Яга. Вона була стара, як сам ліс: ніс гачкуватий, зуби залізні, а очі горіли, мов жарини. У руках вона тримала мітлу, якою ганяла вітер. — Чого прийшла, дівко? — прогарчала Яга. — По вогонь, бабусю, — відповіла Василіса, низько вклонившись. — По вогонь? Гаразд, але спочатку попрацюй. Не впораєшся — з’їм тебе з твоїми кісточками!Випробування Баби ЯгиБаба Яга завела Василісу в хату, де все було дивним: піч гуділа сама по собі, ложки танцювали на столі, а коти з зеленими очима стежили за кожним рухом. Яга дала завдання: — До ранку перебери гору зерна — пшеницю в один мішок, мак у другий. Прибери хату, щоб жодної порошинки не лишилося. І звари мені обід — борщ із буряка й кашу з грибами.Василіса сіла в кутку, дістала ляльку, нагодувала її хлібом і сказала: — Допоможи, будь ласка, бо я пропаду.Лялька кивнула, ожила й почала працювати: її крихітні ручки швидко перебирали зерно, мітла сама заметала підлогу, а горщики варили обід. На ранок усе було готове. Баба Яга прийшла, понюхала повітря, оглянула хату й насупилася: — Хто тобі допомагав, хитрунько? — Мамине благословення, бабусю, — відповіла Василіса, сховавши ляльку.Другого дня Яга дала ще складніше завдання: виткати за ніч килим із золотими квітами. Лялька знову допомогла, і килим вийшов таким гарним, що навіть Яга замилувалася. На третій день вона звеліла знайти в лісі чарівну папороть, що цвіте лише опівночі. Василіса з лялькою знайшла її, хоч ліс кишів зміями й тінями.Вогонь і поверненняНарешті Баба Яга зрозуміла, що не здолати дівчину. Вона фиркнула: — Забирай свій вогонь і геть із мого лісу!Вона дала Василісі череп із палаючими очима, що світився зеленим полум’ям. Василіса подякувала й пішла додому. Коли вона увійшла до хати, череп спалахнув яскравіше, і його вогонь раптом кинувся на мачуху, Анну й Дар’ю. Вони закричали й за мить згоріли, бо їхні злі серця не витримали чарівної сили. Василіса ж стояла ціла й неушкоджена.Царське щастяВасиліса оселилася в місті, де почала ткати полотно — тонке, як павутиння, і м’яке, як шовк. Її слава дійшла до царя. Одного дня він прийшов подивитися на майстриню. Побачивши Василісу — її ясні очі, золоту косу й ніжну усмішку, — цар закохався. Він узяв її за руку й сказав: — Будь моєю царицею, Василісо.Вони одружилися, влаштували бенкет на весь світ. Батько Василіси повернувся з подорожі й радів за дочку. А лялька лежала в скриньці біля її ліжка, нагадуючи про мамину любов і силу, що допомогла їй пройти всі випробування.

Жило колись у далекому королівстві принцеса на ім’я Несміяна. Була вона вродлива, як ранкова зоря: очі ясні, мов небо, коса руса, до пояса, а вбрання вишите золотом. Та ніхто ніколи не бачив її усмішки. Цілими днями сиділа вона у високій вежі, дивилася на сірі поля й зітхала. Король, її батько, обіцяв пів королівства тому, хто розвеселить доньку, але ні музики, ні танці, ні жарти придворних блазнів не допомагали. Навіть пташки біля її вікон замовкали, відчуваючи її сум.А за вікном уже наближалося 8 березня — день, коли весна мала остаточно прокинутися. У королівстві готувалися до свята: дівчата плели вінки з перших пролісків, пекли солодкі пироги, а хлопці майстрували подарунки. Та Несміяна лишалася байдужою. Зустріч із Весняною ФеєюОдного вечора, коли сонце ховалося за обрій, до вежі прилетіла маленька фея. Її крила переливалися, як пелюстки квітів, а в руках вона тримала гілочку з бруньками. — Чому ти сумуєш, Несміяно? — спитала фея лагідним голосом. — Бо світ сірий і холодний. Немає в ньому радості, — відповіла принцеса, навіть не глянувши на гостю. — Тоді ходімо зі мною. Я покажу тобі весну, — сказала фея й простягнула руку.Несміяна вагалася, але щось у голосі феї змусило її встати. Фея торкнулася гілочкою підлоги, і вежа зникла. Перед принцесою розкинувся ліс, ще голий, але з першими зеленими паростками.Три дари весниФея повела Несміяну стежкою й сказала: — Щоб знайти радість, прийми три дари весни. Перший — це сила дружби.Вони дійшли до села, де дівчата плели вінки. Одна з них, Марічка, дочка бідної ткалі, побачила Несміяну й побігла до неї. — Принцесо, приєднуйся до нас! — радісно гукнула вона, подаючи вінок із пролісків. Несміяна вперше за довгий час відчула тепло. Вона сіла поруч, і дівчата навчили її вплітати квіти. Їхній сміх був таким щирим, що куточки губ Несміяни ледь здригнулися.Фея всміхнулася й повела її далі: — Другий дар — це краса творчості.На галявині Несміяна побачила стареньку, яка малювала на полотні перші квіти. — Спробуй, принцесо, — сказала вона, даючи пензель. Несміяна торкнулася фарб і намалювала пролісок. Картина вийшла проста, але жива. Стара похвалила її, і в серці принцеси зажевріла маленька іскра.— Третій дар — це турбота, — сказала фея, ведучи Несміяну до струмка. Там хлопчик намагався врятувати пташеня, що впало з гнізда. Несміяна підійшла, обережно взяла пташку й повернула її до гнізда. Мати-птаха заспівала, а хлопчик усміхнувся: — Дякую, принцесо!Весняне святоКоли сонце зійшло 8 березня, Несміяна повернулася до палацу разом із феєю. У дворі вже зібралися люди: дівчата в вінках, музики з сопілками, столи з пирогами. Марічка підбігла до принцеси й подарувала їй новий вінок, стара принесла її картину, а хлопчик із пташеням помахав рукою. Фея торкнулася гілочкою землі, і навколо розквітли квіти — нарциси, тюльпани, конвалії.Несміяна глянула на все це, і раптом її губи розпливлися в усмішці — ясній, як весняний день. Король здивовано вигукнув: — Доню, ти всміхаєшся! — Бо я зрозуміла, що радість — це дружба, творчість і турбота, — відповіла Несміяна. Відтоді щороку 8 березня в королівстві влаштовували свято весни. А Несміяна більше не сумувала — вона плела вінки з подругами, малювала квіти й допомагала всім, хто потребував її тепла.

У Бухті Пригод настав особливий день — 8 березня, коли всі готувалися до Весняного фестивалю. Жителі прикрашали площу тюльпанами й нарцисами, вішали різнокольорові стрічки, а діти майстрували подарунки для мам. Мер Гудвей ходила з курочкою Чикалеттою й радісно повторювала: — Це буде найкраще свято весни!Та раптом з-за гір налетів сильний вітер. Він зірвав вінки з дерев, розкидав квіти по всій Бухті й навіть перевернув столи з пирогами. Жителі заметушилися, а мер зателефонувала Райдеру: — Райдере, наш фестиваль у біді! Допоможи, будь ласка! Райдер, добрий друг щенят, зібрав команду у штабі Щенячого патруля. — Щенята, до роботи! Весняний фестиваль треба врятувати. Гонщику, оглянь площу й зупини хаос. Маршале, перевір, чи немає вогню від перекинутих свічок. Роккі, полагодь декорації. Кремезе, розчисть дорогу для гостей. Зума, врятуй вінки з річки. Скай, облети Бухту й знайди загублені квіти. Вперед!Щенята радісно загавкали: — Ми готові, Райдере!Пригоди щенятГонщик, відважний поліцейський пес, помчав на площу. Вітер ганяв стрічки й кошики, але Гонщик швидко розставив конуси й увімкнув сирену: — Усі заспокойтеся, Щенячий патруль тут! — гавкнув він, і люди полегшено зітхнули.Маршал, веселий пожежник, перевірив столи. Одна свічка впала в траву, але він миттю загасив іскру своїм шлангом: — Вогонь приборкано! — радісно вигукнув він, хоч трохи спіткнувся об власний хвіст.Роккі, винахідливий механік, побачив зламану арку з квітами. Він дістав свій ящик з інструментами й почав лагодити: — Не викидай, а ремонтуй! — бурмотів він, прикручуючи дерев’яні планки. За кілька хвилин арка стояла, як нова.Кремез, майстерний будівельник, кинувся до дороги, яку завалило гілками й пелюстками. Його бульдозер загудів, і незабаром шлях був вільний: — Кремез розчищає все! — гордо гавкнув він.Зума, вправний рятувальник на воді, стрибнув у свій катер, бо вітер загнав вінки в річку. Він пірнув і витягнув їх один за одним: — Вінки врятовано! — радісно вигукнув він, тримаючи мокрий вінок у зубах.Скай, смілива льотчиця, злетіла в небо на своєму гелікоптері. Вона помітила кошик із квітами, що застряг на дереві, і спустила канат: — Скай піднімається вгору! — гавкнула вона, доставляючи квіти назад на площу.Сюрприз від щенятРайдер зібрав команду, коли вітер стих. Площа знову виглядала святково: арка сяяла, дорога була чиста, вінки гойдалися на деревах, а квіти повернулися в кошики. Мер Гудвей обняла Райдера: — Ви врятували фестиваль!Але щенята пошепталися між собою й побігли до парку. Гонщик приніс лопатки, Маршал — воду, Роккі — насіння, Кремез викопав ямки, Зума полив їх, а Скай розкидала пелюстки з неба. За кілька хвилин у парку розквітли нові квіти — яскраві тюльпани у формі серця. Коли мами Бухти Пригод прийшли на фестиваль, щенята гавкнули: — Це подарунок для вас! З 8 березня!Усі ахнули від захвату, а мер Гудвей додала: — Щенячий патруль зробив свято ще кращим!Фестиваль засяяв музикою, танцями й сміхом. Щенята радісно гавкали, а Райдер усміхнувся: — Допомога ближнім робить свято кращим.

«Коли я думаю про те, як після стількох лихих пригод я знову наважився вирушити в подорож, то сам починаю сумніватися в своєму розумі. Скільки разів я клявся більше не вірити зрадливим хвилям, скільки разів відчував каяття! Але якась невидима сила вабила мене до далеких країн. Так сталося і цього разу. Як би не благали мене рідні та друзі, я сів у корабель і вирушив. Спершу я відвідав землі Персії та Індії, а потім сів на корабель, що вирушав у довгу подорож.Ми довго плавали, але в кінці кінців збились з курсу, і не знали, де ми, мчачи по бурхливих хвилях. Але це ще не було найбільшим лихом. Найгірше сталося, коли капітан зрозумів наше становище. Він зірвав з себе чалму, рвав волосся і почав поводитися, як божевільний. Коли ми запитали його, в чому справа, він з жахом закричав:– Все скінчено! Ми загинемо! Не пройде й чверті години, як наш корабель розіб’ється в тріски — невблаганна течія вже захопила нас і наближає до кінця! Наче божевільні, ми кинулись знімати вітрила, але було вже пізно. Корабель невблаганно несло до страшного місця, і через кілька хвилин він ударився об гранітну скелю і розбився. На щастя, він занурювався повільно, і ми встигли не тільки вибратися на берег, але й врятувати харчі та найцінніший крам.Весь берег був покритий уламками розбитих кораблів і купами людських кісток, що пророкували нам гірку долю. Скрізь валялись пакунки з дорогоцінними речами, а сама гора була з кришталю, рубінів і іншого коштовного каміння. З цієї гори, як виявилося, витікала смола, що в морі перетворювалася на янтар. Хвилі викидали цей янтар на берег, і його було чимало. Та нам уже не були потрібні ці скарби. Вибратись з острова здавалося неможливим: круті й високі скелі оточували берег, а шалена морська течія не давала жодного шансу відплисти. Нам залишалося лише чекати голодної смерті. Харчів, які ми захопили з корабля, не вистачило на довго, і вже через кілька днів вони закінчились. Товарищі почали вмирати один за одним. Я їв потроху, тому, коли інші вже лежали мертвими, я ще дихав, чекаючи своєї черги. Розуміючи, що через кілька днів і мені не буде чим харчуватись, я вже викопав собі могилу. Треба вам сказати, мої дорогі друзі, що в цьому проклятому місці була дивна річ, яка одразу привернула мою увагу. Скрізь, на Божому світі, річки витікають з джерел і течуть до моря. Але тут була широка річка, що виходила із джерел прямо над морем, текла кудись угору і зникала в темній печері. І в моїй голові виникла думка: чи не можна втекти від смерті через цю печеру? Річка, що тече під землею, мусила десь вийти на поверхню. А якщо зробити пліт, сісти на нього і віддатися течії? Річка або винесе на людей, або поглине в свої загадкові хвилі. У всякому разі, гірше вже не буде.І ось я почав збирати бруски, з’єднував їх гвіздками, міцно пов’язав, і вийшов дуже добрий пліт. Взяв з собою найцінніші рубіни, ізумруди та янтар, зробив два весла і спустив пліт на воду. Мене швидко понесло вперед. Тихе сонячне світло, що пробивалося до печери, швидко зникло, і я потрапив у непроглядну темряву. Кілька днів я плив в абсолютній пітьмі, очікуючи смерті. Місцями каміння висіло так низько, що я не раз вдарявся і змушений був плисти зігнувшись або навіть лежачи.Харчів вже не вистачало. Від жахливої втоми я ліг і впав у забуття. Як довго я лежав, не знаю, але коли прокинувся, то не міг повірити власним очам. Замість темряви на мене дивився ясний сонячний день, а навколо простягалася зелена долина. Мій пліт був прив’язаний до берега, а мене оточували якісь чорні люди. Хоч я і не розумів їхньої мови, було видно, що вони не ставляться до мене вороже.З серцем, сповненим радості, я голосно прочитав молитву арабською мовою. Один з чорних зрозумів мене і, підійшовши, сказав на тій же мові:— Не дивуйся, мій брате, що нас стільки навколо. Ми прийшли сюди, щоб викопати рівчак і провести воду на наші поля. Ми здалеку побачили щось на річці, а коли побачили пліт, деякі з нас стрибнули у воду і притягли його до берега. Ми прив’язали його і стали чекати, коли ти прокинешся. Тепер розкажи нам, як ти потрапив сюди і звідки спустив пліт на річку, початок якої ми не знаємо. – З великою охотою розкажу вам усе до найменших подробиць,- відповів я,- але, будь ласка, дайте попереду мені чого-небудь з’їсти. Всі стали виймати харчі і годувати мене. Я з приємністю їв їх грубу страву, яка мені здалась після голодування найсмачнішою в житті, і підтримав свої сили. Потім я став їм розказувати про всю свою подорож. Немало вони дивувались, слухаючи моє оповідання. І стали просити мене розказати вдруге самому шейху. – Нам він не повірить,- говорили вони. Через кілька хвилин привели коня, на якого мені запропонували сісти. Я сів, і ми вирушили в дорогу. Частина людей йшла попереду і вказувала шлях, я їхав слідом, а за мною йшли решта, несячи мій пліт з усім його вантажем. Наступного дня ми прибули в столицю Серендиби — острів, на якому я опинився. Шейху негайно сповістили про моє прибуття, і він наказав привести мене до себе. Коли я увійшов, шейх уже сидів на престолі і чекав на мене. Я привітав його за індійським звичаєм — впав перед ним і поцілував землю. Але шейх люб’язно наказав мені встати і посадив поруч.— Як тебе звуть? — запитав він.— Сіндбад, — відповів я. — Родом з Багдада.— Як же ти потрапив сюди, в мою країну?Я розповів йому свою історію, і вона здалася шейху настільки цікавою, що він наказав записати її золотими літерами в літописи своєї держави. Незабаром принесли мій пліт з усіма пакунками. Шейх не міг відірвати очей від чудових рубінів і ізумрудів, яких навіть не було в його скарбниці. Я низько вклонився перед ним і сказав:— Ваша величність! З великою радістю віддаю на вашу волю не лише себе, а й усі мої скарби. Прийміть цей скромний подарунок. На це шейх відповів з усмішкою: – Ні, Сіндбаде! З мого боку був би великий гріх приймати ті подарунки, які куплені такою страшенною ціною. Навпаки, я подбаю про те, щоб ти зробився тут ще багатішим, а в своїй вітчизні згадував мене добрим словом. Потім він звелів одному з найстарших вельмож показати мені будинок і подбати про все, що потрібно буде для мене. Все було якнайкраще виконано. З того часу я щодня одвідував шейха, який завжди охоче розмовляв зо мною, у вільні хвилини я оглядав місто. Хоч як добре мені було на острові, думки постійно повертались до рідного краю. Одного разу я підійшов до шейха і сказав йому, що хочу повернутись у Багдад. Шейх не тільки погодився відпустити мене, а й щедро подарував багато дорогоцінних речей і дав листа до нашого царя, великого володаря правовірних. Я щиро подякував шейху і пообіцяв якомога швидше виконати його доручення. Але доброта шейха не обмежилась цим: перед моїм від’їздом він покликав капітана і наказав йому задовольняти всі мої прохання.— Май на увазі, що Сіндбад — мій посол, — сказав він.Лист шейха Серендиби був написаний на тонкій злотистій шкурі якогось надзвичайно дорогого звіра.Ті, хто знав індійську мову, могли легко прочитати його зміст:«Шейх Індії, перед яким тисячі століть минають, володар палацу, дах якого блищить від тисяч рубінів, і скарбниця, повна двадцяти тисяч брильянтових корон, шле своє привітання каліфу Гаруй аль-Рашіду.Цей мій малий подарунок — хоч і скромний за вартістю, але прийми його, як мій брат і друг, на знак моєї щирої прихильності й вірності. Сподіваюся, що в твоєму серці знайдеться місце для мене, рівного тобі по силі і правам. Бувай здоровий!»Я доїхав до Багдада і негайно повідомив каліфу, що маю важливе доручення від індійського шейха. Каліф висловив бажання мене побачити. В найкращому убранні я пішов до нього і наказав своїм людям нести подарунки для каліфа. Попереду я упав перед його величністю, а потім власноручно передав листа і коротко, але чітко розповів, як став послом. Каліф прийняв мене дуже привітно, прочитав листа шейха Серендиби і запитав, чи справді все, що в ньому написано про його силу та багатства.Я піднявся і, відповідаючи, сказав:— Ваша величність! У листі великого шейха немає ані краплини неправди. Справді, немає нічого більш дивовижного, ніж його палац. Коли шейх хоче показатися народу, він сідає на розкішний престол, поставлений на спину найбільшого слона Індії, і їде, оточений величчю та розкошами.Попереду, на тому ж слоні, стоїть вояк із золотим списом у руках, а ззаду — другий, що тримає золоту корону, прикрашену найкоштовнішими каменями. Перед шейхом їдуть тисячі охоронців на слонах, одягнених у шовк і парчу. Час від часу вояк, що стоїть перед шейхом, вигукує великим голосом: «Ось дивіться — їде цар і володар Індії!» Палац його блищить тисячею рубінів, а в його скарбниці — двадцять тисяч брильянтових корон. І слава великого Соломона та царя Магораджа не зрівняється з славою шейха Серендиби.А вояк, що стоїть позаду шейха, додає: «Великий і могутній цар Серендиба, але й він помре, й він помре, й він помре». Тоді перший вояк, високо піднявши руку, вигукнув: «Слава вічно живому безсмертному Богу!»Нарешті, шейх Серендиби — настільки мудрий і справедливий, що на цьому острові немає жодного судді, і він сам усіх судить по правді.Але злочинів у його державі майже не буває. Всі живуть за законом, за Божими настановами.На це каліф сказав:— Я вже з листа побачив, що шейх Серендиби дуже мудрий. З приємністю переконуюсь, що для його народу не потрібен кращий цар, а для нього — кращий народ.Зробивши мені подарунок, каліф дозволив мені покинути його.На цьому Сіндбад завершив своє оповідання.Він дав Гіндбаду сто цехінів і запросив гостей прийти наступного дня, щоб послухати його оповідь про сьому подорож. Всі охоче пообіцяли і наступного дня прийшли, щоб слухати.

Жили собі чоловік і жінка. Одного разу, прибираючи в стайні, вони натрапили на срібну монетку.— Що ж із нею зробимо? — запитав чоловік.— Поїдемо завтра на ярмарок і купимо курочку, — запропонувала жінка.Наступного ранку вони вирушили на ярмарок і придбали курку. Курочка почала нести яйця, які вони продавали на базарі, і з часом подружжя стало жити заможніше.Минув деякий час, і, прибираючи в стайні, вони знову знайшли монетку.— А тепер що з нею робити? — запитав чоловік.— Купимо півника! — відповіла жінка.Вони вирушили на ярмарок і привезли додому півника. Курочка з півником вивели курчат, яких подружжя успішно продало. Відтоді їхнє життя стало ще кращим, і вони зажили в достатку.Минув деякий час, і знову в стайні знайшлася монетка. Цього разу подружжя вирішило купити козу. Вона давала їм багато смачного молока, яке вони продавали, тож їхнє життя стало ще заможнішим.Невдовзі, прибираючи в стайні, вони знайшли золоту монетку й придбали козла. Незабаром у кози з козлом народилися козенята, яких подружжя вигідно продало, ще більше поповнивши свою скарбничку.Згодом їм знову пощастило знайти монетку, і вони купили корову. Вона давала стільки молока, що дружина збивала з нього духмяне масло і продавала на ринку. Наступна знайдена монетка принесла в їхнє господарство бика, а разом із ним з’явилися й телята.Одного разу дружина, прибираючи в стайні, знову натрапила на монетку й вирішила купити великого пухнастого кота. Він одразу ж переловив усіх мишей у домі, які псували запаси, тож господарі не могли натішитися своїм новим помічником.Коли вони знайшли чергову монетку, постало питання, що придбати цього разу.— Ми вже достатньо багаті, — сказала дружина. — Давай збудуємо кришталевий міст! Так і зробили. Але перш ніж ступити на нього, вирішили перевірити, чи міцний він.Спершу на міст випустили курочку. Вона пройшлася туди-сюди — міст залишився цілим.Потім по ньому пробігся півник — міст і не здригнувся.Далі перевірили міст коза, козел, корова й бик. Усе було гаразд.Настала черга кота. Та не встиг він дійти до середини, як міст затріщав і обвалився.— Так хто ж виявився найсильнішим? — здивовано вигукнули чоловік із дружиною.— Кіт! — сміючись, відповіла дружина. — Бо він пив багато молока!

Жив собі юнак, який вирішив одружитися. Він звернувся до батька за благословенням.— Добре, сину, — сказав батько. — Я дам тобі своє благословення, але спершу принеси мені золоту монету, зароблену власною працею.Юнак лише всміхнувся, адже в нього вже була золота монета. Наступного дня він відніс її батькові. Той узяв монету, поглянув на неї і без вагань кинув у річку.— Тепер ти благословиш мене на шлюб? — запитав син.— Ні, — відповів батько. — Це не гроші, які ти заробив сам.Юнак здивувався: звідки батько дізнався? Але вирішив спробувати ще раз. Наступного дня він попросив золоту монету в матері й знову приніс її батькові. Але й цього разу монета полетіла в річку.— Чому ти так робиш? Я ж приніс те, що ти вимагав!— Ти не заробив цих грошей, — спокійно відповів батько. Юнак замислився. Якщо так триватиме й далі, він ніколи не отримає батьківського благословення. Тож вирішив знайти роботу й самостійно заробити золоту монету.Минули дні, наповнені важкою працею, але зрештою він досяг мети. З гордістю приніс батькові зароблену монету.Та коли батько, як і раніше, збирався кинути її в річку, юнак не витримав. Він схопив його за руку й вигукнув:— Ні, батьку, не роби цього! Я тяжко працював, щоб заробити ці гроші!Батько всміхнувся:— Тепер, сину, я благословляю тебе на створення сім’ї. Ти зрозумів справжню ціну зароблених грошей і віднині витрачатимеш їх мудро.Так юнак одружився і більше ніколи не пускав гроші на вітер.