Світ добрих казок для дітей і дорослих

Жив собі хлопчик на ім’я Персі. Як і всі діти, він ніяк не хотів лягати спати вчасно.Він мешкав із матір’ю у невеликій хатині, збудованій із грубого каменю, якого було вдосталь у тих краях. Їхній дім стояв саме на межі між Англією та Шотландією. Хоч родина й жила скромно, вечорами, коли у вогнищі яскраво палав торф, а свічка кидала м’яке світло, оселя здавалася напрочуд затишною.Персі обожнював грітися біля вогню, слухати давні казки, які розповідала мама, або просто дрімати, спостерігаючи за химерними тінями, що танцювали на стінах. Але коли мати зрештою казала:— Персі, час спати!Хлопчик щоразу запевняв, що ще зарано, і починав сперечатися. Та варто було йому лягти у своє дерев’яне ліжечко й покласти голову на подушку, як він одразу засинав міцним сном.Одного вечора Персі так завзято сперечався з мамою, що її терпець урвався. Взявши свічку, вона пішла спати, залишивши хлопця самого біля палаючого вогнища.— Сиди тут один, якщо так хочеш! — мовила вона, йдучи. — Але дивись, стара зла фея може прийти й забрати тебе за те, що матері не слухаєшся!«Теж мені, страшилка! Не боюся я ніяких злих фей!» — подумав Персі й залишився грітися біля вогню.У ті далекі часи в кожній хатині чи фермерському дворі мешкав свій брауні — маленький хатній домовик. Щоночі він нишком спускався крізь димохід, наводив лад, прибирав, мив посуд і чистив усе довкола. Мама Персі завжди залишала для нього біля дверей глечик козячого молока на знак подяки, і щоранку той виявлявся порожнім.Брауні були добрими та працьовитими домовиками, проте надзвичайно вразливими. Варто було господині забути залишити для них молоко — і наступного ранку в хаті панував хаос: усе перекинуте, розкидане, а сам брауні, ображений, більше не з’являвся.Брауні-домовик, який щоночі приходив допомагати мамі Персі, завжди знаходив глечик із молоком. Тому він ніколи не залишав їхній дім, не прибравши все як слід, поки Персі та його мама міцно спали. Але в цього старанного домовичка була сварлива і зла мати.Ця стара фея терпіти не могла людей. Саме про неї й згадала мама Персі, ідучи спати.Спочатку хлопчик радів, що зміг настояти на своєму й залишився біля теплого вогнища. Але коли вогонь почав поволі згасати, кімната потемніла, а затишок зник. Персі відчув, що йому якось не по собі, і вже хотів піти до ліжка, коли раптом почув шелестіння й шурхіт у димоході. За мить у кімнату спритно стрибнув маленький брауні.Персі здригнувся від несподіванки, а брауні, побачивши хлопчика ще не в ліжку, здивовано примружився. Він мав довгі ноги, гострі вушка й хитрий вираз обличчя. — Як тебе звати? — запитав Персі.— Сам! — скрививши кумедну писку, відповів брауні. — А тебе?Персі подумав, що домовичок жартує, і вирішив перехитрити його.— Я-сам! — відповів він.— Лови мене, Я-сам! — вигукнув брауні й миттєво відскочив убік.Персі й брауні весело гралися біля вогню. Маленький домовичок був неймовірно спритним: перестрибував із буфета на стіл, мов кішка, котився по підлозі, робив карколомні кульбіти. Персі зачаровано спостерігав за його витівками.Але вогонь у вогнищі майже згас, і хлопчик узяв кочергу, щоб розворушити торф. Та, на лихо, один розжарений вуглик випав і впав просто на ніжку брауні.— А-а-а! — заверещав той так голосно, що його крик почула стара фея. Вона миттю озвалася з димоходу:— Хто тебе скривдив? Зараз спущуся вниз, і винуватцеві не поздоровиться!Персі злякався, вискочив у сусідню кімнату, пірнув під ковдру і завмер, не сміючи навіть дихати.— Це Я-сам! — схлипуючи, відповів брауні.— Тоді чого ж ти верещиш і заважаєш мені спати? — сердито буркнула стара фея. — Сам себе й лай!Раптом із димоходу витягнулася довга, кістлява рука з гострими пазурами, схопила малого брауні за комір і миттю підняла його вгору.Вранці мама Персі побачила, що глечик із молоком залишився на тому ж місці біля дверей, неторкнутий. Маленький брауні більше не з’являвся у їхньому домі.Мати засмутилася, що втратила свого невидимого помічника, але водночас раділа: відтоді їй більше не доводилося двічі нагадувати Персі, що час іти спати.

Жило-було маленьке зернятко. Воно лежало в темній землі, прикрите пухким ґрунтом, і слухало, як навколо гудів світ. Пташки співали, вітер шелестів, а дощ тихо стукав по землі. Але зернятко почувалося таким крихітним і слабким, що сумнівалося: “Як із мене, такого маленького, може щось вирости? Я ж не рівня високим деревам чи пишним квітам!”Одного дня до зернятка прилетів вітерець. Він легенько погойдав землю й прошепотів: — Зернятко, у тобі ховається велика сила. Вір у себе, і побачиш, ким ти можеш стати.Зернятко задумалося. “Сила? У мені? Але я ж таке дрібненьке!” Та все ж вирішило спробувати. Воно потягнулося до теплого сонця, яке пробивалося крізь землю, і відчуло, як краплинка дощу ніжно його обійняла. “Може, я й справді можу?” — подумало зернятко й пустило маленький паросток.Дні минали, і паросток ставав вищим. Іноді приходили сумніви: “А що, якщо я зламаюся від вітру? А якщо сонце мене спалить?” Та щоразу, коли зернятко хотіло здатися, поруч з’являлися помічники. Бджілка гуділа: “Ти вже вище за траву, не зупиняйся!” Дощ шепотів: “Я дам тобі сили рости”. А сонце лагідно гріло: “Ти можеш бути великим, просто вір у себе”.Минули місяці, потім роки. Паросток перетворився на молоде деревце, а згодом — на міцний дуб. Його гілки розкинулися широко, мов руки, що обіймають небо. Листя шелестіло від вітру, а пташки гніздилися в його кроні. Одного дня дуб глянув униз і побачив під собою нове маленьке зернятко, яке щойно впало з його жолудя.— Ти хто? — спитало зернятко, дивлячись на велетня. — Я колись був таким, як ти, — усміхнувся дуб. — Маленьким і невпевненим. Але я повірив у себе — і виріс. І ти зможеш, якщо захочеш.Маленьке зернятко здивовано замовкло, а потім тихо сказало: — Тоді я спробую. І під лагідним поглядом великого дуба нове зернятко пустило свій перший паросток, знаючи, що одного дня стане таким же могутнім — якщо тільки повірить у себе.

Жило-було Таксі — маленьке жваве авто з блискучими фарами й веселим гудком “біп-біп!”. Воно дуже любило возити пасажирів: бабусь із кошиками, татусів із портфелями і, звісно, дітей із рюкзачками. Але одного дня Таксі помітило, що не всі пасажири знають, як правильно поводитися в дорозі.Якось у Таксі сіли двоє друзів — Софійка й Максимко. Вони були веселі, але дуже галасливі. Софійка стрибала на сидінні, а Максимко вирішив пограти в “водія” й потягнувся до керма. Таксі злякалося: — Ой-ой, друзі, так не можна! Я ж можу відволіктися й не помітити дорогу!Діти здивувалися: — А що, хіба в таксі є правила?Таксі усміхнулося фарами й сказало: — Є, і я вам їх розкажу, щоб наші поїздки були безпечними й приємними. Слухайте уважно!І почало розповідати. — Правило перше: сідайте спокійно й пристібайте ремені безпеки. Вони — як чарівні обійми, що тримають вас, якщо я різко загальмую. — Правило друге: не стрибайте й не кричіть. Я люблю веселощі, але коли ви галасуєте, я можу не почути важливого сигналу на дорозі. — Правило третє: не чіпайте кермо й кнопки. Я — водій, а ви — мої гості. Довіряйте мені вести вас! — І правило четверте: будьте ввічливі. Скажіть “добрий день” і “дякую”, і нам усім буде приємно подорожувати разом.Софійка й Максимко слухали, широко розплющивши очі. А потім Максимко спитав: — А що буде, якщо ми не слухатимемося?Таксі зітхнуло: — Тоді я можу заблукати чи навіть зупинитися. А ще мені буде сумно, бо я хочу, щоб ми були друзями. Діти задумалися. Софійка пристебнула ремінь і сказала: — Вибач, Таксі, ми будемо хорошими пасажирами. Максимко додав: — І дякую, що возиш нас!Таксі радісно бібікнуло: — Ось так набагато краще! А тепер тримайтеся — поїхали до школи!Відтоді Софійка й Максимко завжди дотримувалися правил. Вони розповідали друзям, як важливо бути ввічливими й спокійними в дорозі. А Таксі щоразу сяяло фарами від гордості, бо знало: його маленькі пасажири виростуть розумними й чемними мандрівниками.

Одного разу селянин пішов до лісу за дровами, а його собака пішла разом з ним. Вони зайшли в ліс, і раптом на них напав вовк. Він хотів з’їсти собаку, але вона зі сльозами на очах сказала:— Що я тобі поганого зробила, що хочеш мене з’їсти? Якщо ти мене з’їси, завтра знову будеш голодний. Краще підемо до мого господаря: там мені дають хліб і їжу кожного дня, будемо жити разом. Вовк зрозумів, що собака має рацію, і погодився. Вони йшли разом, і коли підійшли до села, вовк помітив, що на шиї собаки є рани.— Ого, добре ти живеш, але чому твоя шия така? — запитав він.— О, брате, у мого господаря поганий характер. Кожного разу, коли він дає мені їжу, він спочатку надягає на мене ланцюг і каже: «Їж».— Ні, брате, я краще повернуся назад. Я не хочу жити з ситим животом, але з ланцюгом на шиї.Яка мораль казки “Собака і вовк”?:Казка вчить, що краще бути вільним і не залежати від чужої волі, навіть якщо це означає мати менше матеріальних благ. Свобода та незалежність важливіші за ситість, коли вона дається з обмеженнями.

Колись у далекій країні жив маленький хлопчик Микола. Він мав добрі очі і щиру душу, і любив слухати історії про нічне небо. Його бабуся часто розповідала йому, як зірки на небі — це душі тих, хто пішов із цього світу, і як вони завжди світять, щоб нагадати про свою любов до тих, хто залишився.Однак одного разу бабуся Миколи захворіла. Всі намагалися допомогти їй, але з часом бабуся залишила цей світ. Микола був дуже засмучений, і йому здавалося, що нічого не зможе замінити ту любов, яку він відчував до неї.Одного вечора, коли Микола сидів на ліжку і дивився у вікно, він побачив, як небо наповнилося тисячами яскравих зірок. Йому пригадалася бабусина розповідь, і він вирішив вийти на подвір’я, щоб розповісти зіркам, як сильно він сумує за нею. «Бабусю, я сумую за тобою. Чому ти не можеш повернутися?» — прошепотів він, дивлячись на небо.Але раптом одна з зірок яскраво спалахнула, і ніби відповідаючи, з неба пролунав голос:«Не плач, Миколо, я завжди поруч, навіть якщо мене не видно. Я — твоя бабуся. Ти не самотній, я буду освітлювати твій шлях кожного разу, коли ти сумуватимеш. Я — одна з тих зірок, що світять тобі з неба, і моя любов завжди буде з тобою.»Микола здивовано поглянув на зірки, і раптом йому стало легше на душі. Відчуття, що його бабуся завжди буде з ним, хоч і не в тілі, але в світлі зірок, наповнило його спокоєм.Від того вечора кожного разу, коли Микола сумував, він піднімав погляд до неба і знаходив у зірках підтримку. Він знав, що бабуся дивиться на нього з висоти, і хоча вона вже не могла говорити з ним, зірки були її мовою, її світлом і її любов’ю, яка ніколи не згасне.З кожним днем Микола вчився жити без неї, але з розумінням того, що зірки, які світили на небі, завжди нагадували йому про те, що любов, яку даруєш і отримуєш, не зникає після смерті. Вона просто перетворюється на щось нове — на світло, яке ніколи не згасне.І хоча Микола ще часто сумував, він більше не відчував себе самотнім. Він знав, що зірки завжди будуть поруч, допомагаючи йому знаходити мир у серці, навіть у найтемніші ночі.

Йшов одного разу перехожий дорогою, побачив біля шляху трьох незнайомців і каже їм:— Добрий день! — і пішов далі.А ті троє почали між собою сперечатися, кому з них він побажав доброго дня. Сперечалися, сперечалися, а тоді вирішили догнати перехожого й запитати.— Скажи, будь ласка, кому з нас ти побажав доброго дня?Чоловік зупинився, здивувався та питає:— А хто ви такі будете?Один із них відповідає:— Я — Сонце.Другий каже:— А я — Мороз.А третій усміхається:— А я — Вітер! Подумав чоловік і відповідає:— Ну, якщо так, то це я Вітру сказав!Сонце аж засяяло від образи:— Я тобі в жнива так припікатиму, що не знатимеш, де сховатися!А Вітер йому:— Не бійся! Я тоді подую холодком, і людині стане легше.Мороз усміхнувся:— Ну, а я взимку тебе так заморожу, що будеш тремтіти від холоду!Та Вітер не розгубився:— Якщо ти, Морозе, почнеш морозити, то я не стану дути – от і не замерзне людина! Так Вітер показав, що він не менш важливий, ніж Сонце і Мороз, адже вміє як допомагати, так і захищати.

Жила-була дівчинка Марійка. Вона любила гуляти парком, слухати спів пташок і спостерігати, як вітер гойдає листя на деревах. Але Марійка часто почувалася самотньою. Їй здавалося, що ніхто не хоче з нею дружити, і від цього в її серці оселився тихий страх: а що, як вона назавжди залишиться одна?Одного дощового дня Марійка йшла додому, коли раптом побачила під старою липою яскраву парасольку — синю, з малюнками маленьких зірочок. Вона лежала просто на траві, ніби чекала на когось. Дівчинка підняла її, розкрила — і раптом почула тоненький голосок:— Привіт, Марійко! Я — Чарівна Парасолька. Бачу, тобі сумно. Може, я допоможу?Марійка здивувалася, але відповіла:— Привіт… Але як ти можеш мені допомогти? Я боюся, що ніхто не захоче зі мною дружити.Парасолька легенько засміялася:— Не бійся! Я вмію знаходити друзів. Просто тримай мене міцно і зроби маленький крок — підійди до когось. Я буду з тобою, і ти відчуєш себе сміливішою.Наступного дня Марійка взяла парасольку і пішла до парку. Там на лавці сиділа дівчинка з книжкою. Марійка зазвичай просто пройшла б повз, але цього разу парасолька тихенько шепнула:— Спитай, що вона читає. Це легко!Марійка набрала повітря в груди й сказала:— Привіт… А що ти читаєш?Дівчинка підняла очі й усміхнулася:— О, це казка про драконів! Хочеш, розкажу? Так почалася їхня розмова. Виявилося, що дівчинку звали Оленка, і вона теж любила казки. Вони гуляли разом, сміялися і навіть домовилися зустрітися ще раз. Марійка була щаслива, а парасолька тихенько сказала:— Бачиш? Треба було лише зробити крок.Через кілька днів Марійка з парасолькою пішла на майданчик, де діти грали в м’яча. Вона завжди боялася приєднатися, але парасолька підбадьорила:— Запропонуй пограти разом. Ти впораєшся!Марійка несміливо підійшла і сказала:— Можна з вами?Хлопчик із м’ячем кивнув:— Звісно! Давай грати!Того дня Марійка бігала, сміялася і вперше відчула, що вона не сама. Діти запросили її приходити ще, і страх самотності, який так довго жив у її серці, почав танути, як ранковий туман.З часом Марійка зрозуміла, що парасолька більше не розмовляє. Одного вечора вона запитала:— Чому ти мовчиш? Ти більше не чарівна?Парасолька відповіла востаннє:— Я допомогла тобі знайти друзів і повірити в себе. Тепер моя магія в тобі, Марійко. Ти знаєш, що справжні друзі завжди поруч — варто лише зробити крок назустріч.Відтоді Марійка більше не боялася самотності. Вона навчилася усміхатися людям, питати, ділитися — і щоразу знаходила тих, хто ставав її другом. А синю парасольку з зірочками вона зберігала вдома, як нагадування про те, що сміливість і доброта завжди відкривають двері до нових сердець.

Жили собі дід та баба біля самого моря. Дітей у них не було, та й жили вони не вбогі: наловить дід риби, баба нажарить – і ситі, і ще залишається. Одного разу баба зітхнула:— От якби у нас були діточки, не пропадали б залишки – з’їли б усе до крихти.Пішли вони до знахарки, і та допомогла їм: незабаром у діда з бабою народилося двоє дітей. Але відтоді наче щось змінилося – риба перестала ловитися. Що дід спіймає, баба нажарить, дітей нагодують, самі поїдять – і більше нічого немає. Знову взялися скаржитися:— Як не було дітей – було вдосталь їжі, а тепер ледве виживаємо.І Бог забрав у них дітей. Та відтоді й риби в морі зовсім не стало.— Ой, господи, — жаліються, — як діти були, хоч біля них годувалися, а тепер і того нема.Одного дня пішов дід до моря, закинув сіті та витяг звідти… лише одного рака. Приніс його додому та каже:— Розпалюй вогонь, бабо, хоч рака спечемо. А рак раптом озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря й занур руку по лікоть у тому місці, де мене впіймав…Пішов дід до моря, занурив руку у воду й витяг цілий мішок грошей. Зрадів, накупив усього, що було потрібно, та недовго гроші водилися — швидко їх і прожив. От як залишився знову ні з чим, згадав про рака.— Бабо, розкладай вогонь, будемо рака пекти, — каже.А рак, що весь цей час був захований у коморі, знову озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря, стань у воду по коліна на тому самому місці.Послухався дід, знову пішов, зайшов у воду – й витягнув ще більший мішок грошей. Так він розбагатів, що не лише все необхідне купив, а ще й крамницями обзавівся.Одного разу рак і каже:— Діду, іди до царя та сватай за мене царівну.— Як же я буду сватати за тебе, коли ти рак? — здивувався дід.— Іди, сватай! — наполіг рак.Пішов дід до царя та й каже:— Віддайте вашу доньку за мого рака!Цар здивувався:— Як це — за рака?— А так-таки за простого рака, — відповів дід.Цар засміявся та й каже:— Ну, добре! Але нехай твій рак покаже, що він не простий. Хай з’являться в нього слуги, такі ж, як у мене, та палац розкішний, як у царя. А ще — нехай від його палацу до мого буде міст: одна дошка срібна, інша золота, один стовп золотий, інший срібний, один цвях срібний, інший золотий. А як їхатиме по тому мосту — щоб сади цвіли, а коли повертатиметься — щоб плоди вже достигли!— Ну, добре, — відповів дід і пішов назад до рака…Повернувся дід від царя та й розповів раку про всі умови.— Що ж, — каже рак, — це можна влаштувати.Наступного ранку дід прокинувся — і ледь не зомлів від здивування: стоїть перед ним не проста хата, а розкішний палац, ще кращий за царський! Вибіг на двір — карета чекає. Узяв він рака, сів у карету й поїхав до царя. А міст, як і велів цар, простягнувся від одного палацу до іншого: дошки — срібні та золоті, стовпи — теж, а по обидва боки цвітуть розкішні сади. Царю нічого не залишалося, як виконати обіцянку. Віддали царівну за рака, справили гучне весілля. Але після вінчання сталося дивне: удень рак ховався за піччю, а вночі обертався гарним молодцем.Царівна не витримала цієї таємниці, вирішила підглянути за чоловіком. Одного разу, коли він заснув, вона побачила, куди він ховає свою шкаралупу. Не довго думаючи, взяла її й спалила.Прокинувся вранці рак-молодець, шукає свою шкаралупу — а її немає!— Ох, біда! — мовив він. — Якщо ти не змогла дочекатися, поки мине мій строк, то тепер не скоро мене побачиш… Візьми оці залізні черевички: коли вони зітруться до дірок, можливо, я повернуся.Сказав — і зник.Жила царівна, жила… Минали роки. Вже й думати про нього перестала. Аж раптом помітила — її залізні черевички зовсім зносилися. І в ту ж мить перед нею з’явився її чоловік.З того часу вони жили довго й щасливо.

“Після шостої подорожі я дав собі слово більше ніколи не вирушати в мандри. І справді, цього разу я дотримався обіцянки. Після таких пригод у будь-кого відпаде охота до подорожей, та й роки вже не ті. Молодість позаду, і тепер мені здавалося, що спокійне життя — це справжній дар, відпочинок після всіх негараздів. Але доля вирішила інакше.Одного разу, коли я розважався з друзями, до кімнати зайшов слуга і повідомив, що мене хоче бачити посланець каліфа. Я негайно підвівся та пішов йому назустріч. За кілька хвилин я вже стояв перед самим володарем.— Сіндбаде, — звернувся до мене каліф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти маєш передати шейху Серендибу мої подарунки та відповідь на його листа. Це справа честі й ввічливості.Його слова приголомшили мене, і я довго не міг нічого відповісти. Нарешті, зібравшись із думками, я мовив:— О могутній володарю! Я твій вірний слуга, але благаю тебе зважити на те, що я вже не молодий. Лиха й випробувань було надто багато, і я боюся, що не витримаю ще однієї подорожі. До того ж я поклявся більше не залишати Багдад.Я розповів йому про всі випробування, які випали на мою долю. Каліф уважно вислухав мене, а потім мовив:— Так, ти натерпівся чимало лиха. Але саме тому ти найкраще впораєшся із цим завданням. Дорога до острова Серендиб тобі вже знайома, а відмова може образити шейха. Хіба є хтось, хто зможе виконати це доручення краще за тебе?Мені не залишалося нічого іншого, як скоритися волі каліфа. Він зрадів моїй згоді та наказав видати мені на дорогу тисячу цехінів.Через кілька днів я вже прямував до Бальсори, де на мене чекав корабель.Лист каліфа мав такий зміст: “Во ім’я небесного Господа, що відкрив нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиб від Абдаллаха Гарун аль-Рашида, посадженого Богом на престол, нащадка блаженної пам’яті його прадідів — уклін і привітання! З великою радістю я прочитав твого листа й посилаю відповідь, продиктовану мені щирістю серця та мудрістю моїх порадників. Сподіваюся, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш у мою дружбу та братерство. Бувай здоров!” До листа додавалися розкішні дарунки: парчева ковдра, що коштувала не менше тисячі цехінів, п’ятдесят убрань із дорогоцінної тканини, сто шат із найтоншого єгипетського полотна, чудова агатова ваза та старовинний стіл, за яким, як казали, сидів сам цар Соломон.Прибувши на острів Серендиб, я негайно вирушив до шейха.Ще здалеку він упізнав мене й вигукнув:— О, Сіндбаде! Ласкаво прошу до моєї оселі! Знаєш, я не раз згадував тебе й радий знову бачити.Він із великою шаною прийняв листа та подарунки, і ми довго розмовляли про все, що сталося з часу нашої останньої зустрічі.Кілька днів потому я повідомив шейха, що збираюся повернутися додому. Йому було нелегко розлучатися зі мною, та зрештою він погодився й щедро нагородив мене грошима та дорогоцінностями.Я сів на корабель, сподіваючись, що повернуся додому так само благополучно, як і прибув сюди. Але доля мала інші плани.На третій день нашої подорожі на нас напали морські розбійники. Вони вбили частину команди, інших узяли в полон, а мене, як і багатьох інших, продали в неволю на далекі острови.Мені судилося потрапити до заможного купця, який виявив до мене милосердя. Він нагодував мене, одяг у чистий одяг, а через кілька днів покликав до себе й запитав:— Що ти вмієш робити?— Колись я був торговцем, — відповів я, — але розбійники відібрали в мене все, а самого продали в рабство.— А чи вмієш ти, бодай, стріляти з лука? — запитав він далі.— Пане, — відповів я, — у молоді роки це було моєю улюбленою розвагою, і, сподіваюся, я досі не втратив цієї навички.Господар дав мені лука та стріли, наказав сісти позаду нього на слона, і ми вирушили далеко за місто, у глибокий ліс. Діставшись до потрібного місця, він зупинився, вказав на високе дерево й промовив:— Лізь на саму верхівку й чатуй на слонів. У цих лісах їх безліч, тож незабаром ти неодмінно їх побачиш. Як тільки вполюєш одного, одразу повідом мені.Залишивши мені харчі, він повернувся додому, а я залишився на дереві, вслухаючись у тишу й очікуючи здобич. Цілу ніч минуло марно, але на світанку я нарешті помітив велику череду слонів. Я натягнув тятиву, пустив стрілу, й один слон з глухим гуркотом упав на землю. Решта, злякавшись, кинулися навтіки.Зіскочивши з дерева, я поспішив до господаря з радісною звісткою.Він похвалив мене, нагодував і знову вирушив зі мною до лісу. Там ми викопали глибоку яму й поховали в ній вбитого слона, щоб пізніше, коли тіло розкладеться, дістати його цінні бивні.Так я полював майже два місяці, постійно змінюючи місця.Одного ранку я побачив стільки слонів, як ніколи досі. Але цього разу вони не рушили повз мене, а, навпаки, зі страшним ревом кинулися в мій бік.Простягаючи свої довгі хоботи, вони ніби намагалися зняти мене з дерева. Їхні погляди були настільки грізні, що мене охопив жах, і я від страху випустив зброю з рук.