Світ добрих казок для дітей і дорослих

Одного теплого весняного дня, напередодні Великодня, у штабі Щенячого патруля пролунав дзвінок. Райдер підняв слухавку і почув схвильований голос мера Гудвей: — Райдере, у нас біда! Хтось украв Великодній Сюрприз — гігантське яйце з подарунками для всіх дітей Пригодницької Бухти! Без нього свято пропаде!Райдер миттю скликав команду: — Цуценята, у нас термінова справа! Треба знайти Великодній Сюрприз. До роботи!Гонщик гавкнув: — Я вистежу злодія! Мій ніс уже готовий!Маршал весело підскочив: — А я перевірю, чи не залишив хтось гарячих слідів!Скай злетіла на своєму гелікоптері: — Погляну з неба — від мене нічого не сховається!Роккі схопив свій рюкзак з інструментами: — Якщо яйце десь застрягло, я його витягну!Кремез додав: — А я побудую щось, щоб дістатися до схованки!Команда розійшлася по Бухті. Гонщик швидко знайшов слід — кілька блискучих конфетті біля старого маяка. — Це точно з Великоднього Сюрпризу! — сказав він і покликав Райдера.Скай, пролітаючи над маяком, помітила щось дивне: — Райдере, бачу величезне яйце на вершині маяка! Але як воно туди потрапило? Усі зібралися біля маяка. На самій верхівці стояло гігантське яйце, розмальоване в яскраві кольори, але його оточували чайки, які гуділи та не підпускали нікого близько.— Ой-ой, здається, чайки думають, що це їхнє яйце! — засміявся Маршал, ледь не впавши від вітру.Роккі одразу придумав план: — Я зроблю маленьку драбину з мотузок і дощок, щоб піднятися! Кремез допоміг зібрати міцну конструкцію, а Гонщик відволікав чайок, розкидаючи шматочки хліба якомога далі від маяка. Скай обережно підлетіла ближче і зачепила яйце тросом, щоб спустити його вниз.Коли Великодній Сюрприз опинився на землі, він раптом тріснув — і з нього посипалися іграшки, солодощі та маленькі писанки для всіх дітей Бухти! Мер Гудвей прибігла і радісно заплескала в долоні: — Щенячий патруль, ви справжні герої! Свято врятовано!На Великдень у парку зібралися всі жителі. Кремез збудував веселу гірку для дітей, Роккі прикрасив її переробленими стрічками, а Маршал влаштував “пожежний” танець, розмахуючи лапами. Гонщик стежив за порядком, а Скай розкидала з неба кольорові пір’їнки.Так у Пригодницькій Бухті настав найсолодший і найвеселіший Великдень, а чайки з маяка ще довго гуділи, згадуючи свою пригоду з гігантським яйцем.

Одного разу король полював у великому лісі й так завзято переслідував дикого звіра, що ніхто з його людей не міг за ним угнатися. Коли настав вечір, він зупинився і, озирнувшись навколо, зрозумів, що заблукав. Шукаючи стежку, він не знайшов жодної. І раптом до нього підійшла стара жінка з хиткою головою — це була відьма.“Моя добра жіночко, “сказав він, “чи не могли б ви показати мені дорогу з цього лісу?““О, так, мій пане королю,” відповіла вона, “звісно, можу, але за однієї умови. Якщо ви її не виконаєте, то ніколи не виберетеся з лісу і помрете тут від голоду.” “Яка це умова?” — запитав король.“У мене є дочка,” сказала стара, “яка така вродлива, як ніхто у світі. Якщо ви візьмете її за наречену і зробите королевою, я покажу вам дорогу з лісу.”Король погодився, бо був у скрутному становищі, і стара повела його до своєї маленької хатини. Там біля вогню сиділа її дочка. Вона зустріла короля так, ніби чекала на нього. І хоча він бачив, що вона дуже вродлива, вона йому не сподобалася, і він не міг дивитися на неї без внутрішнього дрожу. Проте він посадив дівчину перед собою на коня, стара показала йому дорогу, і незабаром він повернувся до свого королівського замку, де відбулося весілля. Король уже був одружений раніше, і від першої дружини в нього залишилося семеро дітей — шість хлопчиків і одна дівчинка, яких він любив понад усе на світі. Оскільки він боявся, що мачуха може погано ставитися до них і, можливо, навіть завдати їм якоїсь шкоди, він відвіз їх до самотнього замку, що стояв посеред лісу. Там вони залишалися схованими, адже дорогу до нього було так важко знайти, що навіть сам король не зміг би її відшукати, якби не клубок ниток із чудовими властивостями, який дала йому мудра жінка. Коли він кидав клубок перед собою, той сам розмотувався і показував шлях.Король так часто ходив відвідувати своїх дорогих дітей, що королева почала обурюватися його відсутністю. Їй стало цікаво, і вона захотіла дізнатися, що він так часто робить у лісі на самоті. Вона підкупила його слуг великими грошима, і ті відкрили їй таємницю, розповівши про клубок ниток, який єдиний міг указати дорогу. Тоді вона не заспокоїлася, доки не з’ясувала, де король ховає клубок. Потім вона пошила кілька маленьких білих шовкових сорочок і зашила в кожну з них чарівний оберіг, адже від своєї матері вона навчилася чаклунства. Одного разу, коли король поїхав на полювання, вона взяла ці сорочки й пішла до лісу, а клубок ниток показав їй дорогу. Діти, побачивши когось здалеку, подумали, що це їхній любий батько прийшов їх провідати, і радісно побігли йому назустріч. Тоді зла королева накинула на кожного з них по сорочці, і щойно сорочки торкнулися їхніх тіл, вони перетворилися на лебедів і полетіли геть через ліс. Королева повернулася додому дуже задоволена, вважаючи, що позбулася своїх пасинків. Але дівчинка не вибігла разом із братами, тож королева нічого про неї не знала. Наступного дня король пішов провідати своїх дітей, але знайшов лише дочку.“Де твої брати?” — запитав король.“Ах, любий батьку,” відповіла вона, “вони полетіли геть і залишили мене саму.” І тоді вона розповіла йому, як бачила з вікна, що її брати в подобі лебедів відлетіли через ліс, і показала йому пір’я, яке вони впустили у дворі і яке вона підібрала. Король засмутився, але й гадки не мав, що це зла королева вчинила цей лихий вчинок. Оскільки він боявся, що дівчинку також можуть у нього відібрати, він захотів забрати її з собою. Але вона боялася мачухи й благала короля дозволити їй залишитися ще на одну ніч у замку в лісі.Тоді вона сказала сама собі: “Я більше не можу тут залишатися, мушу піти шукати своїх братів.” А коли настала ніч, вона втекла й пішла просто в ліс. Вона йшла всю ту ніч і наступний день, аж поки не могла більше йти від утоми. Нарешті вона побачила грубу хатину, зайшла всередину й знайшла кімнату з шістьма маленькими ліжками. Вона не наважилася лягти на одне з них, а залізла під одне ліжко, лягла на тверді дошки й чекала ночі. Коли наближався час заходу сонця, вона почула шелест і побачила шістьох лебедів, які влетіли через вікно. Вони приземлилися на підлогу й почали дмухати один на одного, аж поки не задмухали все своє пір’я. Потім вони зняли свої лебедині шкури, наче то була сорочка. Дівчина подивилася на них, впізнала своїх братів і дуже зраділа, вилізши з-під ліжка. Брати також були не менш раді, побачивши свою сестру, але їхня радість тривала недовго.“Ти не можеш тут залишатися,” сказали вони їй, “це притулок розбійників, і якщо вони прийдуть і знайдуть тебе тут, то вб’ють.““А ви не можете мене захистити?” — запитала маленька сестричка.“Ні,” відповіли вони, “бо ми можемо скидати свої лебедині шкури й зберігати людську подобу лише щовечора на чверть години, а після того ми знову мусимо перетворюватися на лебедів.” Їхня сестра заплакала, почувши це, і сказала: “Невже нічого не можна зробити, щоб вас звільнити?““О ні,” відповіли вони, “ця робота була б для тебе надто важкою. Протягом цілих шести років тобі довелося б не розмовляти і не сміятися, а за цей час пошити шість маленьких сорочок із зірочок. Якби ти вимовила хоч одне слово до завершення роботи, усе було б марно.” І щойно брати закінчили їй це пояснювати, чверть години минула, вони знову перетворилися на лебедів і вилетіли через вікно.Але дівчина твердо вирішила звільнити своїх братів, навіть якщо це коштуватиме їй життя. Вона покинула хатину, пішла в середину лісу, залізла на дерево і там провела ніч. Наступного ранку вона взялася до роботи: зібрала зірочки й почала їх зшивати. Щодо розмов — не було з ким говорити, а щодо сміху — їй і на думку це не спадало. Так вона сиділа й дивилася лише на свою роботу. Коли вона довго так працювала, сталося так, що король тієї країни поїхав полювати в ліс, і деякі з його мисливців підійшли до дерева, на якому сиділа дівчина. Вони гукнули до неї: “Хто ти така?” Але вона не відповіла. “Злізай,” кричали вони, “ми не зробимо тобі нічого поганого.” Але вона лише похитала головою. Коли вони далі мучили її питаннями, вона кинула їм своє золоте намисто, сподіваючись, що вони задовольняться цим. Але вони не відступали, тож вона кинула їм свій пояс, а коли й це не допомогло — свої підв’язки, а потім одну за одною всі речі, які мала на собі й могла віддати, аж поки не залишилася в самій сорочці. Але все було марно: мисливці не відступали, залізли на дерево, забрали дівчину й привели її до короля. Король запитав: “Хто ти? Що ти робила на дереві?” Але вона нічого не відповіла. Він заговорив до неї всіма мовами, які знав, але вона залишалася німою. Проте, бувши дуже вродливою, вона сподобалася королю, і в його серці зародилася велика любов до неї. Накинувши на неї свій плащ, він посадив її перед собою на коня й привіз до свого замку. Потім він наказав одягнути її в розкішний одяг, і її краса засяяла, як ранок, але вона не промовила жодного слова. Він посадив її поруч із собою за столом, і її скромність та лагідна поведінка так йому сподобалися, що він сказав: “Цю дівчину я обираю собі за дружину, і жодну іншу в усьому світі.” І через кілька днів вони одружилися.Але в короля була зла мати, яка була незадоволена цим шлюбом і лихословила про молоду королеву. “Хто знає, звідки ця дівка взялася?” — казала вона. “І жодного слова не вміє сказати! Вона не достойна короля!” Через рік, коли королева народила першу дитину, стара забрала немовля, а королеві, коли та спала, намазала рот кров’ю. Потім вона пішла до короля й заявила, що його дружина — людоїдка. Король не повірив у таке і наказав, щоб ніхто не завдавав їй шкоди. А королева тихо продовжувала шити сорочки й не дбала ні про що інше. Наступного разу, коли народився гарний хлопчик, зла мачуха вчинила таку ж підступність, але король не повірив її словам, сказавши: “Вона надто ніжна й добра, щоб зробити щось подібне. Якби вона тільки не була німою й могла себе виправдати, її невинність була б ясною, як день.” Коли втретє стара викрала новонароджену дитину й звинуватила королеву, яка не могла сказати жодного слова на свій захист, король не міг нічого вдіяти, окрім як віддати її правосуддю, і її засудили до страти на вогнищі.День, коли вирок мав бути виконаний, був останнім днем шостого року, протягом якого вона не розмовляла й не сміялася, щоб звільнити своїх дорогих братів від злих чар. Шість сорочок були готові, усі, крім однієї, якій бракувало лівого рукава. І коли її повели до купи дров, вона несла шість сорочок на руці. Коли вона зійшла на купу й вогонь уже мали розпалити, раптом вона голосно скрикнула, бо побачила шістьох лебедів, які летіли через повітря. Вона зрозуміла, що її визволення близько, і її серце затріпотіло від радості. Лебеді наблизилися до неї з шумом крил і опустилися навколо неї, так що вона змогла накинути на них сорочки. Щойно це сталося, лебедині шкури спали з них, і її брати стояли перед нею у своїх справжніх тілах, цілі й неушкоджені. Але оскільки одній сорочці бракувало лівого рукава, у наймолодшого брата замість лівої руки залишилося лебедине крило. Вони обійнялися й поцілувалися, а королева підійшла до короля, який сповнений подиву спостерігав за всім, і почала говорити до нього: “Найдорожчий чоловіче, тепер я можу наважитися заговорити й сказати тобі, що я невинна і була несправедливо звинувачена.” Вона розповіла йому про підступність мачухи, яка забрала трьох дітей і сховала їх. І вона примирилася з королем із великою радістю, а злу мачуху прив’язали до стовпа на купі дров і спалили на попіл. А король із королевою жили ще багато років разом із шістьма братами в мирі та радості.

Жила колись маленька дівчинка, у якої померли батько й мати. Вона була такою бідною, що не мала навіть маленької кімнати, де жити, чи ліжка, де спати, і зрештою в неї не залишилося нічого, крім одягу на ній та шматочка хліба в руці, який їй дала якась милосердна душа. Але дівчинка була доброю і благочестивою. І коли весь світ покинув її, вона вирушила в поле, покладаючись на милість доброго Бога.Тоді їй зустрівся бідний чоловік, який сказав: “Ох, дай мені щось поїсти, я такий голодний!” Вона віддала йому весь свій шматок хліба і промовила: “Нехай Бог благословить його тобі,” — і пішла далі. Потім прийшла дитина, яка стогнала: “Моя голова так мерзне, дай мені щось, чим її прикрити.” Дівчинка зняла свій капюшон і віддала його. Пройшовши трохи далі, вона зустріла іншу дитину, яка не мала куртки й тремтіла від холоду. Тоді вона віддала свою куртку. А ще далі одна попросила сукню, і вона віддала й ту. Нарешті вона дійшла до лісу, коли вже стемніло, і ще одна дитина попросила сорочку. Добра дівчинка подумала: “Ніч темна, ніхто тебе не бачить, можеш віддати свою сорочку,” — зняла її й віддала.І коли вона стояла так, не маючи вже нічого, раптом із неба посипалися зірки, які виявилися твердими гладенькими монетами. Хоч вона щойно віддала свою сорочку, на ній з’явилася нова, з найкращого льону. Тоді вона зібрала гроші в цю сорочку й була багатою до кінця своїх днів. Мораль казки “Зіркові гроші” братів Грімм полягає в тому, що доброта, самопожертва і віра в добро винагороджуються, навіть коли здається, що все втрачено. Дівчинка, попри свою бідність і самотність, безкорисливо віддавала останнє, що мала, нужденним, не думаючи про себе. Її чисте серце й довіра до Бога призвели до чудесної винагороди — зірки, що перетворилися на гроші, і нова сорочка, що символізують не лише матеріальне багатство, а й духовне благословення. Казка навчає, що щедрість і милосердя, навіть у скруті, повертаються сторицею, підкреслюючи силу моральної стійкості та надії.

Давним-давно зайці мали зовсім інші хвости, ніж зараз. У першого зайця та його зайчихи хвости були довгі, гарні й пухнасті. Вони пишалися цим і вважали себе кращими за інших тварин, часто сміялися з них і придумували різні витівки. Але одного разу через одну з таких витівок вони втратили свої чудові хвости й залишилися з короткими, непривабливими обрубками. Ось як це сталося.Якось зайці гралися на березі річки й помітили на протилежному боці зелену галявину з ніжною травою. Вони захотіли потрапити туди й поласувати травою, але, як і в ті часи, зайці не вміли плавати. Що робити? Думали вони, поки не почули, як вода булькотить. Це була стара черепаха, яка вилазила на сонечко. Зайці радісно підбігли до неї і почали запитувати:— Тіточко черепахо, тіточко черепахо! Кажуть, у вас велика родина, правда це? — Правда, правда, — відповіла черепаха, киваючи головою. — Та наша заяча родина набагато більша, — з гордістю сказав заєць. — У нас братів більше! — Не вірю! Чому я завжди бачу тільки вас двох? — запитала черепаха. Вона мала рацію, адже в найдавніші часи існували тільки ці два зайці. — Наші брати вдома, — вигукнули зайці. — Ти їх не бачиш! Не віриш? Давай порахуємо родини! Почнемо з ваших дітей, а завтра підрахуємо наших братів. — Як будемо рахувати? — поцікавилася черепаха. — Скличте своїх дітей, хай вишикуються в річці, а ми будемо стрибати по них і рахувати: пара, два і так далі. — Добре, — погодилася черепаха.Вона покликала своїх дітей, вони вишикувалися в річці, лягли, витягнувши шиї, і стали поплавцями. Зайці почали стрибати по їхніх спинах і рахувати: — Пара, дві, три…Так вони стрибали до протилежного берега. Зраділі зайці підстрибнули й вигукнули: — Дурні, дурні, ми вас обдурили!Але вони рано раділи. Хоч вони й переправилися через річку, їхні хвости все ще тяглися ззаду. Черепахи, які були ближче до берега, чули їхні крики й схопили зайців за хвости. Вони почали запитувати, як саме їх обдурили. Зайці швидко втекли, але їхні хвости залишилися в зубах черепах. Так зайці втратили свої гарні хвости й стали мати лише короткі обрубки. Тому й досі кажуть: “Заячий хвіст ніколи не відросте”. Казка вчить тому, що не варто хвалитися своїми перевагами та витворяти жарти на рахунок інших. Іноді самовпевненість і жартування можуть привести до неприємних наслідків. Вона також наголошує на важливості чесності та поваги до інших, оскільки обдурювання і пихатість можуть призвести до втрат.

Давним-давно, у мальовничому селі, оточеному густими лісами та сріблястими ріками, жили люди, які дуже любили працювати. Вони вирощували пшеницю, ткали полотно, будували міцні хати, але часто скаржилися, що їхні зусилля не приносять достатку. Усе змінилося, коли в село прийшла стара чарівниця Золотинка.Золотинка була не схожа на звичайних чаклунок. Замість зілля та заклинань вона носила із собою маленький мішечок, з якого сипалися блискучі монети. Але ці монети були незвичайними — вони могли виконувати бажання, але лише за однієї умови: їх треба було використати з добрим серцем.Одного дня Золотинка зібрала всіх селян на площі й сказала: — Я подарую кожному з вас по одній чарівній монеті. Але пам’ятайте: якщо ви витратите її на щось егоїстичне, вона зникне, не залишивши сліду. Якщо ж поділитеся нею з іншими, вона примножиться.Селяни здивувалися, але взяли монети. Першим до діла взявся заможний мельник Гриць. Він давно мріяв про новий млин, тож вирішив витратити монету на нього. Та щойно він поклав її на стіл, монета розтанула, наче сніг під сонцем. Гриць зрозумів, що його бажання було лише для власної вигоди.Тим часом бідна вдова Олена, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила інакше. Вона купила за свою монету насіння й роздала його сусідам, щоб усі могли посіяти городину. Наступного дня Олена прокинулася й побачила, що її подвір’я засипане блискучими монетами! Її доброта примножила чарівний дар.Інший хлопець, Василько, спершу хотів купити собі нові чоботи, але, побачивши, як діти в селі босоніж граються в пилюці, віддав свою монету шевцеві, щоб той зробив взуття для малечі. І що ви думаєте? Наступного ранку біля його хати лежала ціла купа монет, а діти радісно бігали в новеньких черевичках.Так минали дні, і село змінювалося. Люди почали ділитися не лише монетами, а й часом, знаннями, турботою. Хтось будував спільний міст через річку, хтось навчав інших ремеслу, а хтось пік хліб для всіх. Чарівні гроші Золотинки не закінчувалися, бо доброта не має меж. Одного вечора Золотинка знову з’явилася на площі. Вона усміхнулася, дивлячись на щасливих селян, і мовила: — Ви зрозуміли секрет чарівних грошей. Вони не в золоті чи сріблі, а в тому, як ви їх використовуєте. Справжній скарб — це ваші серця, що діляться добром.З того часу в селі більше ніхто не скаржився на бідність. Люди навчилися, що справжнє багатство — це не накопичувати, а віддавати. А чарівні монети? Кажуть, вони й досі десь там, у чиїхось добрих руках, примножують радість і достаток.

Одного разу скляр звернувся до божевільного:— Слухай, усі такі, як ти, постійно б’ють вікна. А ти сидиш без діла. Іди, теж побий шибки — мені ж вигідно! Більше розбитих вікон — більше в мене роботи!Божевільний лише зрадів. Побіг просто до… будинку самого скляра. Весело насвистуючи, почав кидати каміння у вікна. І не зупинявся, поки не розбив усе скло до останньої шибки.Скляр повертається додому — і що він бачить? Усі вікна вдрузки! Він розгнівався, кинувся до божевільного:— Ти що наробив?! — закричав. — Я ж не це мав на увазі! — Але ти ж сам сказав мені бити вікна! — здивовано відповів божевільний.— Я мав на увазі чужі вікна! Чужі! Щоб мене потім найняли ремонтувати!Божевільний задумливо почухав потилицю:— Та якби я побив вікна не тут, інші господарі могли б покликати когось іншого. А тут я точно знаю — ти сам усе полагодиш! Мораль цієї казки полягає в тому, що інколи ми можемо неправильно тлумачити чужі наміри й, слідуючи вказівкам, можемо потрапити у ситуацію, яка шкодить нам самим. Крім того, вона підкреслює, що іноді прагнення до вигоди може призвести до небажаних наслідків, якщо ми не враховуємо всі деталі ситуації.

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

У великому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки між гілками, жили два маленькі ведмежата — Бурко і Медко. Вони були найкращими друзями: разом лазили по деревах, ловили метеликів і сміялися так голосно, що пташки здивовано гойдалися на гілках.Одного дня Бурко знайшов у кущах яскраву червону машинку. Вона блищала на сонці, а її колеса гуділи, коли її штовхали. “Ого, яка крута!” — вигукнув Бурко і одразу почав катати машинку по траві. Медко, побачивши нову іграшку, підбіг ближче. “Бурко, дай погратися!” — попросив він.Але Бурко міцно притис машинку до себе. “Ні, я її знайшов, вона моя!” — буркнув він. Медко насупився. “Але ж ми завжди ділимося! Ти ж грався з моїм м’ячиком учора!” Бурко лише відвернувся і побіг геть, тримаючи машинку.Так почалася їхня сварка. Медко сидів під дубом, сумно жуючи малину, а Бурко грався машинкою сам, але чомусь це було не так весело, як раніше. Ліс, здається, теж засмутився: пташки співали тихіше, а сонце сховалося за хмаринкою.Наступного дня Медко вирішив піти до струмка, де вони з Бурком любили будувати греблі. Але там він побачив, що машинка Бурка застрягла між каменів, а сам Бурко безрезультатно намагається її дістати. Його лапки були мокрі, а очі повні сліз. Медко міг би розвернутися і піти, але серце підказало йому інше.“Бурко, давай я допоможу!” — гукнув Медко. Він підбіг, і разом вони витягли машинку. Бурко глянув на друга і тихо сказав: “Вибач, Медко. Я не мав так чинити. Машинка не така важлива, як наша дружба.” Медко посміхнувся: “І мене пробач, що образився. Граймося разом?” Відтоді ведмежата знову стали нерозлучними. Вони катали машинку по черзі, вигадуючи веселі пригоди: то вона була космічним кораблем, то швидкою допомогою для лісових звірят. А коли хтось із них забував ділитися, другий лише лагідно нагадував: “Дружба — це коли ми разом радіємо!” Мораль: Дружба міцніша, коли ми вміємо слухати один одного, ділитися і пробачати.

Жило-було собі поросятко. Мешкало воно в затишній хатинці посеред лісу, а поруч ріс великий дуб, що щедро пригощав його жолудями.Прийшла холодна зима. Одного дня по лісі блукав голодний вовк. Такий худий був, що аж шерсть почала випадати. Раптом він побачив хатку, заглянув у вікно — а там поросятко! Вовкові аж слина потекла, так йому захотілося поласувати поросятиною. Але ж як його виманити з дому?Вирішив вовк піти на хитрощі. Підійшов до дверей, постукав і жалібно заговорив:— Поросятко, пусти мене хоч трохи погрітися. Замерз страшенно, будь добрим!— Ага! — відповіло поросятко. — Ще чого! Ти ж мене з’їси!— Ні-ні, я лиш хвостика і одну лапку погрію…Поросятко погодилося і впустило одну лапу. А тим часом у печі розпалило вогонь і поставило казан з водою. Вовк знову просить:— Та пусти ще одну лапку!Поросятко впустило й другу, а саме готує великий мішок. Вовк не відступає:— Та вже пусти й третю лапу.Впустило і третю. Нарешті, проситься на останню — четверту.Щойно вовк просунув усі лапи, кинувся з усієї сили — хотів схопити поросятко. Та схибив і замість цього залетів просто в мішок! Поросятко хутко зав’язало мішок, витягло його надвір, узяло відро з кип’ятком і почало поливати вовка:— Шпар, лисого окропом! Шпар, лисого окропом!Вовк закричав, завив, заметушився, аж поки мішок не розірвався. Вискочив і втік у ліс, як тільки зміг!Та не вгамувався. Сидить, думає, як би помститися. Назбирав сто вовків, обіцяв їм частування — ніжне поросятко!Прийшли вовки до хатки. А поросятко, побачивши зграю, швидко залізло на вершину дуба з відерцем у лапках.Вовки зазирають у хату — пусто! Обнишпорили двір — нікого! І тут один вовк побачив поросятко на дереві.— Он воно де!— Як же нам туди дістатися? — міркують вовки.— Ставаймо один на одного! — запропонував лисий вовк. — Нас багато, точно дотягнемося.І почали вони вилазити один на одного: один, другий, третій… Уже майже дістали поросятко. Але раптом воно як заторохкотить відром, як закричить:— Шпар, лисого окропом! Лисий вовк, почувши знайому фразу, злякався не на жарт. Вискочив із вовчої піраміди — і дременув у ліс. А вся решта вовків повалилася на землю, побилася й покалічилася. Хто лапу зламав, хто хвоста, хто носа. Лають вони лисого та поволоклися назад у гущавину — і більше ніколи не верталися.А поросятко й досі живе у своїй хатці, дуб росте, жолуді сипле, і лиха вже не знає.