Світ добрих казок для дітей і дорослих

Жили собі дід і баба. Однієї неділі баба напекла пиріжків із маком, виклала їх у миску й поставила на вікно, щоб прохололи. А лисичка пробігала повз хатинку, вловила пахощі та підкралася ближче. Тихенько схопила один пиріжок і мерщій подалася в поле.Сівши на траві, лисичка виїла мак із пиріжка, а замість нього напхала сміття, стулила його, ніби нічого й не було, та побігла далі.Дорогою зустріла хлопців, що гнали товар. — Здорові були, хлопці! — каже лисичка. — Здорова, лисичко-сестричко! — Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!Хлопці спершу не погоджувалися: — Де це бачено — бичка за пиріжок!А лисичка їм: — Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..Нарешті один хлопець погодився. Лисичка наказала: — Тільки не їжте пиріжка, поки я в ліс не зайду!Коли вона сховалася, хлопці розламали пиріжок і побачили, що всередині сміття. А лисичка тим часом погнала бичка в ліс. Прив’язала його до дуба, а сама взялася майструвати саночки. Рубає деревину й приказує: — Рубайся, деревце, криве й праве!Нарубала дерева, зробила санчата, запрягла бичка й рушила. Дорогою зустріла вовка. — Здоров, вовчику-братику! — привіталася лисичка. — Здоров, лисичко-сестричко! А де ти взяла бичка й саночки? — Бичка заробила, саночки зробила — от і їду!Вовк попросився підсісти. — Куди тебе візьму? Саночки поламаєш! — відказала лисичка. — Ні, я тільки лапку покладу, — запевнив вовк.Лисичка погодилася, але вовк то другу лапу поклав, то третю, а тоді й сам у саночки вліз. Саночки тріснули!Розсердилася лисичка: — А щоб тобі добра не було! Санчата зламав, а тепер іди й рубай нові! Пішов вовк у ліс, але неправильно повторював лисиччині слова: — Рубайся, дерево, криве й криве!Нарубав корячкуватих гілок і повернувся до лисички. Та лише глянула на ті гілки й заходилася його лаяти. — Сиди тут і стережи бичка, а я піду нарубаю сама!Вовк залишився біля бичка. Зголоднів і надумав: «З’їм бичка та втечу!» Виїв бичка зсередини, набив його соломою й підпер паличкою.Коли повернулася лисичка, побачила, що сталося, й вирішила провчити вовка. Побігла шляхом і натрапила на валку чумаків із рибою. Лисичка прикинулася мертвою. Чумаки підняли її й кинули на віз. А вона, поки їхали, скидала рибу додолу. Потім зіскочила з воза, зібрала рибу й стала ласувати.Тут і вовк з’явився. — Дай і мені рибки, лисичко-сестричко! — Отакої! Сам налови! — відповіла вона.Вовк попросив навчити. Лисичка порадила: — Встроми хвіст у ополонку й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!»Вовк зробив так, але мороз сковзнув хвіст кригою. Лисичка тим часом бігала навколо й примовляла: — Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!Коли хвіст примерз, вона побігла до села: — Люди, ідіть вовка бити!Назбігалися люди й побили вовка. А лисичка втекла до хати, вимазала голову тістом і знову в ліс.Зустрів її вовк, насилу йдучи. — Оце ти мене піддурила, лисичко! — каже. — Ой, вовчику, й мене побили — бачиш, мозок витікає! Відвези мене додому!Вовк посадив лисичку на спину й поніс. А вона приказувала: — Битий небиту везе!Привіз до її хатки, а лисичка зістрибнула й, регочучи, сховалася всередині. Вовк тупцював навколо, але влізти не міг. Лисичка тільки визирала у віконце й дражнилася.

У одного чоловіка був старий кіт, що вже зовсім не міг ловити мишей. Хазяїн подумав: “Навіщо він мені? Тільки даремно їжу переводить”. Узяв кота, завіз у ліс і залишив там.Кіт сидить у лісі, коли раптом до нього підходить лисиця й питає: – Хто ти такий?– Я – пан Коцький, – гордо відповів кіт.Лисичка запропонувала: – Будь моїм чоловіком, а я буду тобі за дружину.Кіт погодився, і лисиця привела його до своєї хатки. Вона дбала про нього: ловила курей, але сама не їла – все приносила коту.Якось зайчик побачив лисицю й каже: – Лисичко-сестричко, прийду до тебе на досвітки!Лисичка йому відповідає: – У мене тепер є пан Коцький, він тебе розірве!Зайчик переповів це вовкові, ведмедеві та кабанові. Звірі зібралися разом і вирішили побачити пана Коцького. Думали, як його запросити, і вирішили зготувати обід.Вовк сказав: – Я принесу м’ясо для борщу.Кабан додав: – А я знайду буряки й картоплю.Ведмідь: – А я меду на закуску.Зайчик сказав: – А я капусти принесу.Коли обід був готовий, постало питання, хто покличе пана Коцького. Вовк, ведмідь і кабан відмовилися – всі боялися. Тож послали зайця. Прибіг заєць до лисиччиної хатки й сказав: – Лисичко-сестричко, запрошую тебе з паном Коцьким на обід!Лисичка відповіла: – Ми прийдемо, але сховайтеся, бо пан Коцький може вас розірвати!Звірі злякалися й поховалися: ведмідь виліз на дерево, вовк заліз за кущ, кабан зарився у хмиз, а заєць сховався в траві.Лисичка привела пана Коцького до столу. Той побачив багато м’яса й задоволено закричав: – Ма-у! Ма-у! Ма-у!Звірі подумали: “От, який страшний, ще йому мало! Ще й нас з’їсть!”Кіт видерся на стіл і почав їсти, аж за вухами тріщало. Потім розлігся на столі. Кабан, що ховався поруч, ворухнув хвостом, бо його вкусив комар. Кіт побачив хвіст, подумав, що то миша, й кинувся на кабана.Кабан як схопиться, та навтіки! Кіт злякався кабана й скочив на дерево, де сидів ведмідь. Ведмідь перелякався, почав лізти вище, але дерево не витримало й тріснуло. Ведмідь упав прямо на вовка, ледве не розчавив його.Усі звірі схопилися й розбіглися хто куди. А згодом зустрілися й сказали: – От, який малий, а мало нас усіх не поїв!

Жили собі дід та баба. Дід працював майданником, а баба вдома мички пряла. Жили вони бідно: що зароблять – те й проїдять. Якось баба каже дідові: – Зроби мені, діду, солом’яного бичка та осмоли його смолою.Дід здивувався: – Навіщо тобі той бичок? – Зроби, я знаю, навіщо, – наполягала баба.Дід узявся до роботи: зробив бичка з соломи, осмолив його, і вони лягли спати.На ранок баба взяла мички, погнала бичка пасти, сіла під могилою, пряде кужіль і каже: – Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!Та й задрімала. Тим часом із лісу вибіг ведмідь із обідраним боком. Побачив бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений, – відповів бичок. – Дай мені трохи смоли бік залатати, – попросив ведмідь.Бичок мовчав, і ведмідь почав віддирати смолу. Та зав’яз зубами й не міг вирватися. Прокинулась баба, бачить – бичка нема. Подумала, що той додому пішов. Повернулася – а бичок тягне ведмедя. Баба покликала діда, і той загнав ведмедя в погріб.Наступного дня баба знову пішла пасти бичка. Як і раніше, задрімала. Тим часом вовк підійшов до бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай і мені смоли на бік, – попросив вовк.Вовк почав віддирати смолу й теж зав’яз зубами. Баба побачила, що вовк тягне бичка, покликала діда, і той загнав вовка до погреба.На третій день баба знову погнала бичка. Сіла під могилою та й заснула. До бичка підбігла лисичка: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай мені смоли, бік підлатати, – попросила лисичка. Лисичка зав’язла зубами, і баба знову покликала діда. Той загнав і лисичку до погреба. Згодом у пастку потрапив і зайчик.Коли всі звірі сиділи в погребі, дід почав гострити ножа. Ведмідь перелякався: – Навіщо тобі ніж? – З тебе шкуру знімати, щоб кожухи пошити, – відповів дід. – Не ріж мене, дідусю, я тобі меду принесу!Дід пожалів ведмедя й випустив його. Тоді взявся до вовка. – Навіщо тобі ніж? – питає вовк. – Шапку на зиму пошити, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі овець приведу!Вовка теж випустив. Потім підійшла лисичка: – Нащо тобі ніж? – На опушку до кожуха, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі курей і гусей принесу!Дід випустив і лисичку. Останнім був зайчик: – Дідусю, не ріж мене, я тобі намисто, сережки й стрічки принесу!Дід погодився.На ранок звірі почали приносити обіцяне: ведмідь приніс мед, вовк пригнав овець, лисичка – курей і гусей, а зайчик – прикраси. Дід і баба продали овечок, купили волів і стали чумаками. Згодом вони розбагатіли. А солом’яний бичок стояв собі на сонці, поки зовсім не розтанув.

Були собі лисичка й журавель, і зустрілися вони якось у лісі. Завели розмову та стали приятелями. Ось лисичка й каже: – Приходь, журавлику, до мене в гості! Я для тебе – як для себе.Журавель прийшов на ласкаві запросини. Лисичка наварила кашки з молоком, розмазала її тонким шаром по тарілці та й припрошує: – Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!Журавель нахилився, стукав, стукав дзьобом по тарілці – нічого не вхопить. А лисичка тим часом сама вилизькала всю кашу до останньої краплі. Після того й каже журавлеві: – Вибачай, журавлику, що мала, тим тебе й приймала. Більше в мене нічого немає.– Дякую за гостину, – відповідає журавель. – А тепер приходь, лисичко, до мене в гості.– Прийду, журавлику, обов’язково прийду!От і настала черга лисички йти до журавля. Той приготував смачної страви: узяв м’яса, картопельки, бурячків – усього-усього, покришив дрібненько, склав у глечик із вузькою шийкою та й припрошує: – Призволяйся, лисичко, не соромся!Лисичка до глечика – голова не влазить! Вона й так, і сяк, лапкою пробує, нюхає, заглядає – та нічого не вдіє. А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку – та й поїв, що наварив. А тоді й каже:Поївши, каже лисичці: – Оце ж вибачай, що мав, тим і приймав. Більше не маю чим пригостити.Лисичка так розсердилася, що навіть не подякувала, як годиться. З того часу вони й перестали приятелювати.Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!Та від того часу й не приятелює з журавлями.Ось така була в них гостина, що й до сварки призвела!

Колись, у давні часи, коли дріжжі були рідкі, як вода, рак вирушив по них. Ходив він довго, аж цілих сім літ мандрував. Нарешті, повернувшись додому, почав через поріг перелазити. Та не втримався, впав, і глечик із дріжжами розбився об землю.Рак тільки й мовив: – Скора робота – нагла смерть!

Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав голосно кукурікати. Почула його лисичка, що ховалася в сусідньому лісі, і підкралася ближче.– День добрий! – привітала вона. – Як гарно ти співаєш! Голос у тебе чудовий. Але чи вмієш ти співати так, як твій батько?– А як співав мій батько? – запитав півень.– Він ходив по плоту на одній нозі, заплющував одне око і так гарно кукурікав, що всі заслуховувалися!– І я так можу! – вигукнув півень.Він випрямився, заплющив одне око і почав кукурікати.– А чи зможеш ти стояти на одній нозі, заплющити обидва очі й співати? – хитро поцікавилася лисиця.– Зможу! – відповів півень. Щойно півень заплющив очі, лисиця миттю схопила його й понесла в ліс. Уже збиралася його з’їсти, аж півень каже:– Твоя мати так не робила!– А як робила моя мати? – здивувалася лисиця.– Вона, спіймавши півня, спочатку співала, а вже потім їла.– Я вся вдалася в матір! – мовила лисиця, заплющила очі й почала щось шепотіти.Півень тільки цього й чекав! Змахнувши крилами, він вирвався з її лап і сів на дерево.– Ох, хитрун! Перехитрив мене! – облизуючись, сказала лисиця, зітхнула і голодна подалася назад у ліс.

Їхав чоловік дорогою та й загубив тиковку. Вітер її котить, і вона гуде.Аж тут біжить лисичка.— Бач, — каже, — реве, ще й лякає! От я тебе утоплю!Схопила тиковку за мотузочку, почепила на шию та й подалася до річки. Почала тиковку топити, а та набирає води та булькотить.— Іч, — каже лисичка, — ще й проситься! І не просись, бо не пущу!Та як тиковка вже набралася води, почала тягти лисичку у воду. — Бач, яка, — обурилася лисичка. — То просилася, а тепер ще й шуткуєш. Пусти-бо!Насилу вирвалася та втекла.Біжить далі, аж на дорозі лежить скрипка, яка на вітрі потихеньку гуде.— Бач, — каже лисичка, — ангельський голосочок, та чортова думка.Обійшла її стороною й побігла далі.Аж тут чоловік капкани розставив.— Бач, які хитрощі-мудрощі! — сказала лисичка. — Хіба вже й сісти не можна?Тільки сіла, як капкан її за хвіст схопив.— Бач, яке, — каже, — ще й тримає!А тут уже й чоловік іде.— Дивись, — скаржиться лисичка, — ще, може, й бити буде!А чоловік узяв її, та й забрав.

Жили собі дід і баба, але дітей у них не було. Сумували вони через це, а якось дід і каже бабі:– Ходімо, бабо, до лісу по грибочки!Зібралися вони й пішли. Баба збирає грибки, а тут помічає в кущах гніздечко, а в ньому — качечка сидить.– Подивись, діду, яка гарненька качечка! — каже баба.А дід відповідає:– Давай візьмемо її додому, нехай поживе з нами.Підходять ближче, а у качечки ніжка поламана. Взяли вони її обережно, принесли додому, зробили їй затишне гніздечко, виклали його пір’ячком і посадили туди качечку. А самі знову вирушили до лісу по грибочки. Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів: – Хто це? Хто це?Ніхто нічого не знає.Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знову до сусідів:– Чи не бачили кого?Кажуть:– Бачили якусь дівчину, від криниці водицю несла. Така, кажуть, гарна, тільки трішки кривенька. От дід і баба думали, думали: «Хто б це був?» – ніяк не згадають. А далі баба дідові й каже:– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.Так і зробили.Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трішки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:– Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми тебе будемо любити й жалувати, як рідну дитину.А дівчина каже: – Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер, каже, не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла.От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі.Коли летить другий табуночок, і ці теж:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Коли ж летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком. А дід і баба знов зостались самі собі.

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь,- у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться – аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:– Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь:– Я б того змія,- каже,- батогом забив.Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:– Що ти кажеш! Ти ще молодий.А він звісно: хлоп’я.– Нічого,- каже.Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків та полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.От, не доходячи за кілька гін до того змія, покида чабанець свої полки і наказує:– Дивіться ж,- каже,- як із змієвого двірця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не цідпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.– Ну,- питає,- за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?– Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися.Змій йому й каже:– Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і приходь.– Ні,- каже,- я вже гуляв.– А чим ти,- питає змій,- мене будеш бити?– А оцим батогом.А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.– Ну,- каже змій,- бий мене!– Ні, бий ти мене попереду.От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь…– Держись же,- каже чабанець,- тепер я ударю.Як шмагоне його тим камінцем,- змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу.Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець, живуть вони собі.А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:– З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем битися, чи миритися?– Авжеж,- кажуть,- що битися.От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве – тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже:– А що, бачиш це? Таке й тобі буде!Тоді і годі цар його чіпати.