Світ добрих казок для дітей і дорослих

Зустріч, яка змінила всеУ великому місті жив собака-далматинець Понґо. Він був розумним і дуже відданим своєму господарю Роджеру. Одного вечора, коли Роджер грав мелодію на піаніно, Понґо сів поруч і прошепотів:— Роджере, мені здається, нам бракує в домі ще когось. Я — собачої подруги, а ти — дружини.Роджер посміхнувся і погладив його:— Можливо, ти правий, друже. Треба шукати любов!І якось у парку вони зустріли прекрасну жінку Аніту, а з нею — граціозну далматинку Перліту.— О, яка красива собачка! — захоплено сказала Аніта, гладячи Перліту.Понґо і Перліта миттєво зрозуміли одне одного.— Ти, напевно, Понґо? — тихо промовила Перліта.— І я тебе довго чекав! — відповів Понґо.Так почалася їхня велика дружба та любов. Щаслива родина поповнюєтьсяПонґо і Перліта стали батьками 15 чарівних цуценят. Усі були здорові і веселі. Роджер з Анітою були неймовірно щасливі.— У нас справжня собача родина! — радісно казав Роджер. Темна загроза: Круелла де ВільТа радість тривала недовго. У місті почали ходити страшні чутки.— Круелла де Віль — жінка з шаленими очима — хоче викрасти далматинців, щоб зробити з них хутро для пальто! — тривожно говорили люди.Одного вечора сталося жахливе: зникли 99 цуценят-далматинців! Серед них — і 15 малюків Понґо і Перліти.— Вони в руках Круелли! — сумно сказав Понґо. Секрети Круелли де Віль: чому вона хоче хутро? Круелла де Віль була дуже відомою модницею, але з дуже холодним і жорстоким серцем. Вона мріяла про найкрасивіше хутряне пальто у світі — таке, щоб усі заздрили їй і дивилися з подивом.Але не просто хутро — вона хотіла хутро саме з далматинських цуценят, бо їхні плями робили кожне хутро унікальним і дуже стильним. Для Круелли це було не про любов до тварин, а про бажання мати щось рідкісне і розкішне, що підкреслювало б її владу та красу. Таємниця 99 викрадених цуценятПонґо і Перліта стояли в темному лісі, коли до них тихо підлетіла стара сова. Вона дивилася на них своїми мудрими очима і сказала:— Це не лише ваші малюки, — прошепотіла сова. — Круелла викрала цуценят з усього міста, а навіть і з ферми за річкою. Вона зібрала їх усіх, хто був настільки беззахисний, щоб стати частиною її страшного хутряного пальта.Понґо поглянув на Перліту і відчув, як його серце наповнюється рішучістю.— Ми маємо врятувати не тільки своїх дітей, — сказав він, — а всіх цих маленьких друзів. Вони — одна велика собача сім’я, і ми не можемо їх залишити у біді.Перліта м’яко схилила голову:— Разом ми сильніші, і разом ми їх визволимо!І так почалася їхня відважна місія — рятувати не просто цуценят, а всю велику дружню родину. Вирушаємо на порятунокПонґо і Перліта почали небезпечну подорож: вони бігли по дахах, перепливали річки, просили допомоги у гусей, коней, кішок і фермерських собак.— Всі мають знати, що далматинці в біді! — гавкав Понґо. Ніч втечі: план порятунку і небезпечний ризикПонґо й Перліта стояли в тіні старого маєтку Круелли, слухаючи, як всередині плакали й нявкали викрадені цуценята.— Перліто, — прошепотів Понґо, — це наш шанс. Я відволікатиму Круеллу, а ти звільниш малюків.— Ти впевнений? — тихо спитала Перліта, хвилюючись.— Мусимо ризикнути. Вони чекають на нас.Понґо глибоко вдихнув і почав голосно гавкати. Його голос лунав у темряві, розбудивши лиходійку.— Хто тут?! — закричала Круелла, вибігаючи з кімнати.— Це я, Понґо! Ти не зможеш утримати нас! — відважно гавкнув він.У той момент Перліта, непомітно для всіх, пробралася до кімнати, де тримали цуценят.Вона тихо кликала їх:— Малята, тихенько, ідіть за мною!Цуценята підбігли до дверей, побачивши маму, і почали вибігати назовні.— Ш-ш-ш! — шепотіла Перліта, намагаючись не допустити шуму.Але раптом пролунало:— Гав! Хто там?!Понґо швидко повернувся, щоб відволікти охоронців.— Біжіть швидше! — крикнула Перліта.Щоб не впізнали їх по плямах і не впіймали назад, всі цуценята вивалялися у сажі, що лежала неподалік — тепер вони стали схожими на великі чорно-білі грудки.— Ой, як ми виглядаємо! — сміявся один із малюків.— Але краще так, ніж у лапах Круелли! — відповіла Перліта.Понґо і Перліта з усіма малюками вибігли у морозну ніч, а вдалині пролунали злі крики Круелли.— Ми вільні! — зраділи вони всі разом. Повернення додомуРоджер і Аніта були шоковані, але щасливі, побачивши всіх далматинців.— У нас тепер справжня велика сім’я! — усміхнувся Роджер.Вони переїхали за місто і створили рай для собак. Щасливий кінець і новий початокПонґо подивився на далекі горизонти і сказав:— Круелла де Віль десь поруч, але разом ми непереможні!

Жив-був у лісі маленький зайчик Спритко. Він був дуже жвавий і любив стрибати по галявинах, але найбільше йому подобалося жити у своєму чарівному замку. Замок був затишний, із кольоровими віконцями, м’якими килимами та безліччю цікавих речей. Але Спритко був трохи неуважним, і це одного дня призвело до великої пригоди.Одного сонячного ранку Спритко вирішив погратися на подвір’ї. Він так поспішав назбирати ромашок, що залишив двері замку відчиненими навстіж. “Нічого страшного, я ж швидко повернуся!” — подумав зайчик і пострибав до лісу. Але щойно Спритко зник за деревами, у замок заскочив пустотливий Вітер. “Ху-у-у!” — загудів він, кружляючи по кімнатах. Вітер був не злий, але дуже бешкетний. Він розкидав усе, що бачив: ножиці впали з полиці на підлогу, баночка з ліками покотилася під стіл, а електричний дріт із зарядки для чарівної лампи заплутався в килимі. У замку запанував справжній хаос! Коли Спритко повернувся з оберемком ромашок, він аж застрибав від подиву. “Ой-ой-ой, що тут сталося?” — вигукнув він, дивлячись на безлад. Раптом із повітря з’явилася маленька іскриста фігурка — Чарівна Фея Безпеки. Вона мала золоті крильця й тримала в руках сяючий жезл.“Спритко, ти залишив двері відчиненими, і Вітер усе перевернув!” — сказала Фея лагідним голосом. “Але не хвилюйся, я допоможу тобі навести лад і навчу, як зробити твій замок безпечним.”Спритко зрадів і кивнув. “Гаразд, Феє, я готовий учитися!”Перший урок: Гострі предметиФея повела Спритка до ножиць, що лежали на підлозі. “Ножиці — це помічники, але вони можуть бути небезпечними, якщо з ними гратися. Завжди клади їх у шухляду й не бігай із ними!” Спритко обережно підняв ножиці за ручки й поклав їх у скриньку. “Так правильно?” — спитав він. Фея усміхнулася: “Молодець!”Другий урок: ЛікиДалі вони знайшли баночку з ліками під столом. “Ліки потрібні, коли ти хворий, але їх може давати тільки мама чи лікар. Ніколи не бери їх сам!” — пояснила Фея. Спритко акуратно поставив баночку на високу полицю, куди не міг дістати. “Тепер вони в безпеці!” — сказав він.Третій урок: ЕлектрикаНарешті Фея показала на заплутаний дріт. “Розетки й дроти — це чарівна сила, але вона може вкусити, якщо бути необережним. Ніколи не чіпай дроти й не грайся біля розеток!” Спритко обережно розплутав дріт і заховав його за шафу. “Готово!” — вигукнув він.Четвертий урок: Зачинені дверіФея поглянула на відчинені двері й сказала: “Якщо двері зачинені, пустотливий Вітер чи чужі гості не потраплять до твого замку. Завжди перевіряй, чи замкнені двері, коли виходиш!” Спритко побіг до дверей і клацнув замком. “Тепер мій замок безпечний!” — радісно вигукнув він.Коли весь безлад було прибрано, Фея Безпеки змахнула своїм жезлом, і в її руках з’явився блискучий Золотий Ключ Безпеки. “Ти був уважним і все запам’ятав, Спритко. Цей ключ — нагорода за твою старанність. Носи його з собою й пам’ятай про безпеку!” Спритко взяв ключ і пообіцяв: “Я завжди буду обережним, Феє! І двері більше не залишу відчиненими!” Фея всміхнулася, махнула крильцями й зникла, залишивши за собою золоті іскри.Відтоді Спритко став найобережнішим зайчиком у лісі. Його замок завжди був безпечним, а друзі приходили до нього вчитися правилам безпеки. І щоразу, коли Спритко тримав свій Золотий Ключ, він згадував пригоди з Феєю Безпеки й усміхався.

У маленькому селі, де хатки гуділи від сміху дітей, жила дівчинка Марічка. Вона була веселою, допитливою і дуже любила гуляти лісовими стежками, збираючи квіти та слухаючи спів пташок. Але іноді Марічка відчувала, що не все, що пропонують дорослі чи навіть друзі, їй до вподоби. Вона соромилася сказати “ні”, бо боялася образити когось.Одного сонячного дня, коли Марічка допомагала бабусі полоти грядки, до неї підлетіла маленька золотиста бджілка. Але це була не звичайна бджілка — вона мала крихітну корону і сяяла, наче маленьке сонечко.— Марічко, — гуділа бджілка, — я чарівна Бджола Довіри. Я бачу, що ти добра дівчинка, але іноді тобі важко сказати “ні”, коли щось не так. Я принесла тобі подарунок! Бджілка розкрила крильця, і на долоньці Марічки з’явилася маленька червона кнопка з написом “НІ”. Вона була легка, як пір’їнка, і світилася м’яким теплом.— Ця кнопка чарівна, — пояснила Бджола. — Коли ти відчуєш, що щось неправильно, натисни її, і вона додасть тобі сміливості сказати “ні”. Але пам’ятай: завжди розповідай про це комусь із дорослих, кому довіряєш — мамі, татові, бабусі чи вчительці.Марічка здивовано подивилася на кнопку. Вона подякувала Бджолі Довіри, і та зникла, залишивши по собі золотисту пилку.Наступного дня Марічка пішла гуляти до лісу. Там вона зустріла пана Ведмедя, який тримав кошик із цукерками. Ведмідь був великий, усміхнений, але щось у його голосі змусило Марічку насторожитися.— Марічко, ходімо зі мною в глиб лісу, я покажу тобі чарівну галявину і дам багато цукерок! — сказав Ведмідь, простягаючи лапу.Марічка відчула, як у животику щось стиснулося. Їй не хотілося йти, але вона боялася образити Ведмедя. Тоді вона згадала про кнопку. Стиснувши її в долоні, Марічка відчула, як тепло розливається по всьому тілу. Вона глибоко вдихнула і сказала:— Ні, пане Ведмедю, я не піду. Мені не можна ходити далеко без мами чи тата.Ведмідь здивовано кліпнув, але Марічка не чекала. Вона побігла додому і все розповіла бабусі. Бабуся обняла її і похвалила:— Молодець, Марічко! Ти правильно зробила, що відмовилася і прийшла до мене. Завжди довіряй своїм почуттям і розповідай нам, якщо щось здається неправильним.Через кілька днів Марічка гралася на майданчику з іншими дітьми. Один хлопчик, Іванко, запропонував пограти в гру, де треба було сховатися в темному сараї. Марічці не сподобалася ця ідея — сарай виглядав моторошним. Вона знову стиснула кнопку “НІ” і твердо сказала:— Ні, Іванку, я не хочу туди йти. Пограймо в щось інше!Іванко спочатку насупився, але потім погодився, і вони разом почали грати в хованки на галявині. Марічка відчула радість: вона не лише відстояла себе, а й придумала веселішу гру!З кожним днем Марічка ставала сміливішою. Вона навчилася казати “ні”, коли хтось просив зробити щось, що їй не подобалося, і завжди розповідала про це мамі чи бабусі. Чарівна кнопка світилася щоразу, коли Марічка її використовувала, наче підтримуючи її. А одного вечора Бджола Довіри знову прилетіла.— Ти молодець, Марічко! — сказала вона. — Ти навчилася слухати своє серце і захищати себе. Пам’ятай: твоє тіло належить тільки тобі, і ти маєш право сказати “ні”, якщо щось здається неправильним. А ще завжди ділися своїми переживаннями з тими, кому довіряєш. Марічка усміхнулася і міцно обняла кнопку. Вона знала, що тепер завжди зможе захистити себе, навіть без чарівної кнопки, адже сміливість і довіра до близьких — це її справжня магія.

Жив собі на небі лагідний Вітерець. Він був такий м’якенький, що коли торкався дерев, ті тільки ніжно шелестіли, ніби стиха сміялись уві сні.Щоночі, коли сонце ховалося за обрій, Вітерець прокидався і починав свою мандрівку.— Час готувати всіх до сну, — прошепотів він, потягнувся і плавно поплив по небу.Першою він навідав квітку Ромашку. — Ой, добрий вечір, Вітерцю, — позіхнула Ромашка, — я вже трохи змучилася. — Заплющуй пелюстки, — лагідно сказав Вітерець і доторкнувся до неї. Ромашка тихо зітхнула й заснула. Потім він полетів до озера. Там хвильки ще бавилися, плескали одна одну, сміялися. — Шшш… вже пізно, — прошепотів Вітерець. І хвильки вмить стали спокійними, гладенькими, як дзеркало.Нарешті Вітерець дістався міста. Тут ще миготіли ліхтарі, а вікна будинків мерехтіли світлом. Але у вікнах дитячих кімнат Вітерець був бажаним гостем. Він легенько торкався шибок: — Спокійної ночі, я приніс тобі сон.І раптом з неба до нього спустилася Сонна Хмаринка. Вона тягнула за собою мішечок, наповнений пухнастими снами.— Привіт, Вітерцю. Хтось ще не заснув? — запитала вона, позіхаючи. — Он там, у маленькому будиночку, дівчинка ще чекає на свій сон, — показав Вітерець.Хмаринка підлетіла до вікна й відкрила мішечок. Із нього вилетів м’який сон — про лавандове поле, де ходили котики в піжамах і шепотіли казки квітам. Сон залетів прямо в подушку дівчинки, й вона солодко заснула.Вітерець і Хмаринка обійняли ніч і попливли далі — лагідно, тихо, як колискова. А світ поволі засинав… Навіщо потрібні заспокійливі казки на ніч?Заспокійливі казки на ніч потрібні, бо: допомагають дитині налаштуватися на сон заспокоюють нервову систему дарують відчуття любові й безпеки формують приємний вечірній ритуал розвивають уяву без зайвого збудженняЦе м’який і лагідний перехід до сну Пропонуємо прочитати ще одну заспокійливу казку про котика Мурчика, який ніяк не міг заснути, але знайшов спокій під зірками

Жили колись рибалка та його дружина в убогій хатині біля моря. Щодня рибалка брав вудку з волосінню і йшов ловити рибу, і ловив, і ловив.Одного дня він сидів із вудкою, дивлячись у прозору воду, і сидів, і сидів. Нарешті волосінь пішла на дно, і коли він її витягнув, на гачку була велика камбала. І сказала камбала: — Рибалко, послухай мене! Відпусти мене, я не справжня риба, а зачарований принц. Яка тобі користь зі мною? Я не смачна, тож відпусти мене назад у воду, дай мені поплисти. — Гаразд, — відповів рибалка, — не треба стільки слів. Якщо ти вмієш говорити, я краще відпущу тебе.І він відпустив камбалу в прозору воду. Камбала пірнула на дно, залишивши за собою довгу смугу крові. Рибалка встав і пішов додому до своєї дружини в їхню хатину.— Ну, чоловіче, — сказала дружина, — нічого сьогодні не впіймав?— Ні, — відповів він, — тобто впіймав камбалу, але вона сказала, що вона зачарований принц, тож я її відпустив.— І ти нічого не забажав? — запитала дружина. — Ні, — сказав чоловік, — а що я мав би забажати?— Ох, боже! — вигукнула дружина. — Як же огидно жити в цій смердючій хатині! Ти міг би побажати маленьку хатинку. Іди назад, поклич камбалу, скажи, що ми хочемо хатинку. Я впевнена, вона нам її дасть. Іди, поспіш!Коли він повернувся, море було зелене й жовте, не таке прозоре, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.Тоді камбала припливла і спитала: — Що ж вона хоче?— Ох, — сказав чоловік, — знаєш, коли я тебе впіймав, моя дружина сказала, що я мав би щось побажати. Вона більше не хоче жити в цій хатині, хоче хатинку.— Іди додому, — сказала камбала, — вона вже має хатинку.Пішов чоловік додому і побачив, що замість хатини стоїть маленька хатинка, а його дружина сидить на лавці перед дверима. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходь, подивися, чи не краще це?Вони зайшли всередину, і там була маленька передня, гарненька спальня, кухня і комора, з усілякими меблями, найкращими залізними та мідними речами. А позаду був дворик із курми та качками і маленький садок, повний зелених овочів і фруктів.— Дивися, — сказала дружина, — чи не гарно?— Так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені.— Побачимо, — сказала дружина. Після вечері вони лягли спати.Усе йшло добре тиждень чи два, коли дружина сказала: — Слухай, чоловіче, ця хатинка замала, і двір, і садок такі маленькі. Гадаю, камбала може дати нам більший дім. Я б дуже хотіла жити у великому кам’яному замку. Іди до своєї риби, і вона дасть нам замок.— Ох, люба дружино, — сказав чоловік, — хатинка й так добра. Навіщо нам замок?— Ми хочемо замок, — відповіла дружина. — Іди, камбала дасть нам його.— Дружино, — сказав чоловік, — камбала дала нам хатинку. Мені не хочеться йти до неї знову, вона може розгніватися.— Іди, — наполягала дружина, — вона може дати нам замок не гірше, ніж хатинку. Роби, як я кажу!Чоловік дуже не хотів іти, і казав собі: — Це неправильно. — Але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була пурпурова, темно-синя, сіра і густа, не зелена й жовта, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала камбала.— Ох, — сказав чоловік, трохи наляканий, — вона хоче жити у великому кам’яному замку.— Іди додому, вона вже стоїть перед дверима, — сказала камбала.Пішов чоловік додому, як гадав, але коли прийшов, на місці хатинки стояв великий кам’яний замок, а його дружина стояла на сходах, збираючись увійти. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходьмо.Вони увійшли, і в замку була велика зала з мармуровою підлогою, багато слуг, які відчиняли великі двері, коридори були прикрашені гобеленами, а кімнати — золотими стільцями й столами, кришталевими люстрами на стелі, і всюди лежали килими. Столи були накриті стравами і найкращим вином для всіх охочих. Позаду замку був великий стайний двір для коней і худоби, а також найкращі карети; крім того, був чудовий великий сад із найгарнішими квітами та фруктовими деревами, і величезний парк, довжиною з пів милі, з оленями, волами, вівцями — усім, чого душа забажає.— Ось! — сказала дружина. — Чи не прекрасно це?— О так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені в цьому чудовому замку.— Побачимо, — сказала дружина. — А поки що подумаємо про це. — І вони лягли спати.Наступного ранку дружина прокинулася першою, саме на світанку, і виглянула з ліжка, побачивши прекрасну країну навколо. Чоловік не звертав на це уваги, тож вона штовхнула його ліктем у бік і сказала: — Чоловіче, вставай і виглянь у вікно. Подивися, чи не могли б ми бути королями над усією цією країною? Іди до своєї риби і скажи, що ми хочемо бути королями.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо нам бути королями? Я не хочу бути королем.— Ну, — сказала дружина, — якщо ти не хочеш бути королем, я буду королевою.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути королевою? Я не можу просити про таке.— Чому ні? — відповіла дружина. — Ти мусиш піти негайно, я маю бути королевою.Чоловік пішов, дуже засмучений, що його дружина хоче бути королевою. — Це неправильно, зовсім неправильно, — думав він. Не хотів іти, але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була темно-сіра, гнала далеко вглиб суші і мала поганий запах. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути королевою.— Іди додому, вона вже королева, — сказала риба.Повернувся чоловік, і коли прийшов до палацу, побачив, що той став набагато більшим, із великими вежами і чудовими воротами; перед дверима стояв вісник, а також багато солдатів із литаврами і трубами.Увійшовши всередину, він побачив усе з мармуру і золота, багато завіс із великими золотими китицями. Потім він пройшов через двері зали до великої тронної зали, де його дружина сиділа на троні з золота і діамантів, із великою золотою короною на голові, а в руці тримала скіпетр із чистого золота і коштовностей. Обабіч неї стояли шість пажів у ряд, кожен нижчий за попереднього. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти королева!— Так, — відповіла вона, — тепер я королева.Він стояв і дивився на неї, а коли нагледівся, сказав: — Ну, дружино, це чудово, що ти королева! Тепер більше немає чого бажати.— О чоловіче! — сказала дружина, здаючись дуже неспокійною. — Мені це вже набридло. Іди до своєї риби і скажи, що раз я король, я маю бути імператрицею.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути імператрицею?— Чоловіче, — відповіла вона, — іди і скажи рибі, що я хочу бути імператрицею!— Ох, боже! — сказав чоловік. — Він не може цього зробити, я не можу просити про таке. Імператор лише один, риба не може зробити когось імператором, справді не може.— Дивися, — сказала дружина, — я королева, а ти лише мій чоловік, тож іди негайно! Якщо він зміг зробити мене королевою, він може зробити мене імператрицею. Я хочу і буду імператрицею, тож іди!Довелося йому йти; він почувався дуже ніяково і думав собі: — Це зовсім неправильно, бажати бути імператрицею — це занадто. Камбала скоро втомиться від цього.Коли він прийшов до моря, вода була чорна і густа, піна гнала, вітер віяв, і чоловік злякався. Але він став і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути імператрицею.— Іди додому, вона вже імператриця, — сказала риба. Повернувся чоловік додому і побачив замок, прикрашений полірованим мармуром і алебастровими статуями, із золотими воротами. Перед дверима вишикувалися війська, грали на трубах, били в барабани і литаври. Увійшовши, він побачив баронів, графів і герцогів, що прислуговували, наче слуги; двері були з яскравого золота. А його дружина сиділа на троні, зробленому з одного суцільного шматка золота, заввишки близько двох миль, із великою золотою короною заввишки три ярди, прикрашеною діамантами і карбункулами. В одній руці вона тримала скіпетр, в іншій — державу, а обабіч стояли пажі в два ряди, від величезного велетня заввишки дві милі до найменшого карлика розміром із мій мізинець. Перед нею юрмилися графи і герцоги. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти імператриця.— Так, — відповіла вона, — тепер я імператриця.Він сів і добре її роздивився, а тоді сказав: — Ну, дружино, тепер, коли ти імператриця, більше немає чого бажати.— Що ти верзеш, чоловіче? — сказала вона. — Я імператриця, а наступним я буду папою! Іди і скажи рибі.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Чого ти тільки не хочеш? Ти не можеш стати папою, у християнському світі лише один папа, і риба не може цього зробити.— Чоловіче, — сказала вона, — досить слів, я маю і буду папою, тож іди до риби.— Дружино, — сказав чоловік, — як я можу просити про таке? Це занадто, це забагато, і він не може цього зробити.— Яка нісенітниця! — сказала дружина. — Якщо він зміг зробити мене імператрицею, він може зробити мене папою. Іди і проси, я імператриця, а ти лише мій чоловік, тож іди!Довелося йому йти, він дуже боявся, тремтів, коліна підгиналися; здійнявся великий вітер, хмари гнали, стало дуже темно, море здіймалося горами, кораблі гойдало, небо було частково синім посередині, але по краях дуже темним і червоним, як у великій бурі. Він почувався пригніченим, тремтів і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Ну, що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути папою.— Іди додому, вона вже папа, — сказала риба.Пішов він додому і опинився перед великою церквою, оточеною палацами. Йому довелося пробиратися крізь натовп людей. Увійшовши, він побачив, що все освітлено тисячами вогнів, а його дружина, одягнена в золоті шати, сиділа на дуже високому троні, з трьома золотими коронами на голові, у найвеличнішій папській пишноті. Обабіч неї стояли два ряди світильників усіх розмірів — від найбільшого, заввишки з вежу, до найменшого, як очеретяна свічка, а всі імператори і королі стояли перед нею навколішки, цілуючи її ногу.— Ну, дружино, — сказав чоловік, дивлячись на неї, — ти тепер папа.— Так, — відповіла вона, — тепер я папа!Він дивився на неї, аж поки не відчув, що очі сліпнуть, наче він сидить на сонці. Через деякий час він сказав: — Ну, дружино, що ще залишилося, коли ти папа?Вона сиділа дуже прямо і мовчала.Він повторив: — Ну, дружино, сподіваюся, ти нарешті задоволена, будучи папою, бо більше нічого не можна стати.— Побачимо, — сказала дружина. І вони пішли спати, але вона була далека від задоволення і не могла заснути, думаючи, ким би ще стати.Чоловік після такого дня спав міцно, як дзиґа, але дружина всю ніч крутилася з боку на бік, думаючи, ким би ще стати, але нічого не спадало на думку. Коли вона побачила червоний світанок, то вислизнула з ліжка, сіла перед вікном, щоб побачити схід сонця, і коли сонце зійшло, вона сказала: — Ага, придумала! А що, якби я могла змусити сонце і місяць сходити? — І гукнула: — Чоловіче! — штовхнувши його ліктем у бік. — Прокинься, іди до своєї риби і скажи, що я хочу мати владу над сонцем і місяцем.Чоловік так міцно спав, що, прокинувшись, випав із ліжка. Він струснувся, розплющив очі і сказав: — Ох, дружино, що ти сказала?— Чоловіче, — відповіла вона, — якщо я не зможу змушувати сонце і місяць сходити, коли я захочу, у мене не буде жодної спокійної години. Іди до риби і скажи їй це.— Ох, дружино! — сказав чоловік, падаючи перед нею на коліна. — Риба справді не може цього зробити. Я визнаю, що вона могла зробити тебе імператором і папою, але будь ласка, задовольняйся цим, благаю тебе.Вона розлютилася і закричала: — Я більше не можу чекати, іди негайно!Довелося йому йти, наляканому до тремтіння. Здійнялася страшна буря, він ледь тримався на ногах; будинки і дерева падали, гори тремтіли, скелі котилися в море; небо було зовсім чорним, гриміло і блискало, а хвилі, увінчані піною, здіймалися горами. Він закричав, не чуючи власних слів: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу. — Ну, що тепер? — спитала камбала.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче керувати сонцем і місяцем.— Іди додому! — сказала камбала. — Ти знайдеш її в старій хатині. І там вони сидять до цього дня.

Жив-був у зеленій долині маленький анкілозавр Бронко. Він був невисокий, але міцний, з твердою бронею на спині й хвостом, схожим на булаву. Бронко любив гуляти між гігантськими папоротями, слухати спів птеродактилів і грітися на сонечку. У долині жили різні динозаври: швидкі велоцираптори, величезні брахіозаври, грізні тиранозаври та грайливі трицератопси. Усі вони жили дружно, але часто сварилися через дрібниці — хто перший питиме з річки чи чий рев найгучніший.Одного ранку долину сколихнув гучний гуркіт. Земля затремтіла, а з високого вулкана на краю долини почав здійматися чорний дим. Динозаври зібралися на галявині, перелякано перемовляючись. — Вулкан прокидається! — закричав птеродактиль Піко, гойдаючись у небі. — Скоро лава заллє нашу долину!— Треба тікати! — пискнув маленький велоцираптор Віра. — Але куди?— Ми не встигнемо, — пробурмотів старий брахіозавр Бум, похитуючи довгою шиєю. — І куди підемо? Ми ж не знаємо, де безпечно!Бронко стояв осторонь і слухав. Його броня блищала на сонці, а очі світилися рішучістю. Він постукав хвостом по землі й гукнув:— Стривайте! Ми можемо знайти нову домівку, якщо працюватимемо разом! Я знаю стежку за долиною, де є зелена галявина біля озера. Але нам треба поспішити й діяти як команда!Динозаври здивовано подивилися на маленького анкілозавра. Тиранозавр Рекс пирхнув:— Ти? Маленький Бронко? Як ти нас поведеш?— Я не найшвидший і не найбільший, — відповів Бронко, — але я знаю, що разом ми сильніші. Хто зі мною?Першим підстрибнув Віра: — Я допоможу! Я швидкий і можу розвідати шлях!— А я можу нести важкі речі! — прогудів Бум, махнувши хвостом.— А я бачу все згори! — додав Піко, зробивши коло в небі.Навіть Рекс, трохи повагавшись, кивнув: — Гаразд, я приєднаюся. Але тільки тому, що не хочу залишитися сам!Подорож починаєтьсяБронко повів динозаврів через вузьку стежку, що вела за долину. Піко літав попереду, виглядаючи небезпеку. Віра бігав туди-сюди, перевіряючи, чи немає хижаків. Бум ніс на спині маленьких динозавриків, які втомилися, а Рекс розчищав шлях, відштовхуючи великі камені.Але дорога була нелегкою. Спершу вони натрапили на густий ліс із колючими кущами. Віра застряг, і його довелося витягати. Потім шлях перегородила річка. Бронко запропонував:— Бум, ти можеш перенести нас через річку, якщо ми триматимемося за твій хвіст!Бум обережно увійшов у воду, а динозаври, тримаючись за нього, перейшли на інший берег. Навіть Рекс, який боявся намочити лапи, подякував Бумові.Випробування в каньйоніНаступного дня вони дісталися до вузького каньйону. Вулкан уже гудів сильніше, і попіл падав із неба. У каньйоні лежала величезна скеля, яка перегороджувала шлях.— Ми пропали! — застогнав Віра.— Ні, — сказав Бронко. — Рекс, твоя сила нам потрібна! А я допоможу своїм хвостом.Рекс і Бронко разом штовхали скелю. Рекс ричав, а Бронко гупав хвостом, аж доки скеля не покотилася вбік. Усі динозаври радісно заревли.Нова домівкаНарешті, після кількох днів подорожі, Піко закричав із неба: — Я бачу її! Зелену галявину біля озера!Динозаври вибігли на простору долину. Там було багато трави, чисте озеро й жодного вулкана поблизу. Усі радісно стрибали, а Бронко посміхнувся:— Ми зробили це разом. Кожен із вас допоміг, і тепер у нас є новий дім!Навіть Рекс, який завжди бурчав, підійшов до Бронка й сказав: — Ти молодець, малий. Без тебе ми б не впоралися.Мораль казкиВідтоді динозаври жили в новій долині й більше не сварилися через дрібниці. Вони зрозуміли, що, коли працюють разом, можуть подолати будь-які труднощі — навіть грізний вулкан. А Бронко, маленький анкілозавр із великим серцем, став улюбленцем усіх і часто нагадував: «Разом ми — сила!»

Жив колись чоловік, і мав він трьох дочок. Одного разу зібрався він у далеку подорож і запитав у кожної:— Що вам привезти?Старша дочка попросила гарну сукню. Середня — теж сукню. А наймолодша довго мовчала, а потім сказала:— Мені нічого не треба, татку.— Як же так? Я маю привезти подарунки всім.Дівчина трохи подумала й прошепотіла:— Добре. Якщо можеш, привези мені розмовляючу троянду.— Розмовляючу? — здивувався батько. — Та хіба бувають такі?— Я вірю, що ти знайдеш, — лагідно відповіла донька.Чоловік легко знайшов сукні для старших доньок, але троянду, що розмовляє, — ніде. Всі тільки сміялись, коли він питав про неї. Але він не здавався, бо не хотів повертатися без обіцяного подарунка.І ось, коли вже майже втрачав надію, побачив далекий замок. Із середини чулося тихе співання. У дворі замку цвів кущ троянд, і саме вони співали та говорили! Батько зірвав одну квітку — й раптом перед ним з’явився білий вовк.— Як ти посмів зірвати мою троянду?! — загарчав він. — За це ти маєш померти!— Пробач! — благав чоловік. — Це для моєї дочки. Вона дуже просила…Вовк подумав і сказав:— Добре. Я залишу тебе живим і навіть дозволю взяти троянду, але за умови: приведеш до мене першого, кого зустрінеш, коли повернешся додому.Батько злякався, але погодився.Повернувшись додому, першим він побачив наймолодшу доньку. Вона радісно кинулася до нього:— Татку, ти знайшов її?!— Так… але дорогою ціною, — тяжко зітхнув батько і розповів про білувого вовка.— Я не дозволю тобі загинути, — сказала дочка. — Якщо вже так, я піду замість тебе.Батько довго вагався, та дочка була непохитна.Разом вони вирушили до замку. Білий вовк зустрів їх і промовив:— Я не заподію тобі зла, дівчино. Але маєш пообіцяти: усе, що побачиш тут, залишиться таємницею. Бо замок цей чарівний, і ми всі — під закляттям. Вона пообіцяла мовчати. У замку було розкішно — накриті столи, музика, квіти. Уночі до неї прийшов гарний юнак — той самий вовк, але вже в людській подобі. Він сказав, що вона може стати королевою, якщо збереже таємницю.Зранку він знову став вовком. Її серце щеміло від жалю до нього, але вона залишалась у замку. Час минав, і дівчина звикла до чарівного життя, та щоночі плакала від жалю до заклятого принца.Та згодом одна із сестер приїхала в гості й довго випитувала, що відбувається в замку. Наймолодша сестра не хотіла порушувати обіцянку, але таки розповіла правду…Ледь вона закінчила — у двері загуркотів вітер і пролунало страшне виття. Дівчина вибігла у двір — і побачила білого вовка… мертвим.Вона кинулася до нього, та було вже пізно. Від того дня дівчина жила з болем у серці. Вона зрозуміла, що іноді мовчання — найкращий прояв любові, і що обіцянки мають вагу, особливо коли йдеться про справжнє чарівне кохання.

Жила-була дівчинка Соломія. Вона була весела, любила малювати метеликів і ганятися за сонячними зайчиками. Але щовечора, коли наставала пора лягати спати, Соломія ховалася під ковдру. Вона боялася заснути, бо їй снилися темні ліси, гучні монстри чи холодні дощі. Мама гладила її по голівці й казала: «Не бійся, твоє ліжечко особливе». Але Соломія не вірила.Одного вечора, коли місяць сяяв у віконці, Соломія лягла у своє дерев’яне ліжечко з різьбленими зірочками на узголів’ї. Вона зітхнула, чекаючи чергового страшного сну. Та раптом ліжечко тихо заскрипіло, і м’який голос прошепотів:— Соломіє, я твоє Казкове ліжечко. Не бійся снів, я їх оберігаю!Соломія здивовано витріщила очі. — Ти вмієш говорити? — спитала вона.— О, я вмію більше! — засміялося ліжечко. — Я чарівне. Моя магія проганяє погані сни й наповнює твою голівку кольоровими мріями. Хочеш спробувати? Соломія кивнула, хоч і трохи боялася. Ліжечко засяяло ніжним золотавим світлом, а його різьблені зірочки закружляли, наче живі. Соломія заплющила очі, і…Подорож у країну снівВона опинилася на галявині, де росли цукеркові дерева, а по небу пливли пухнасті хмаринки, схожі на зайчиків. Назустріч їй вибіг маленький дракончик із блискучою зеленою лускою.— Привіт, Соломіє! Я Дрімо, твій провідник у снах! — весело сказав дракончик. — Твоє ліжечко відправило мене, щоб показати тобі найкращі мрії!— А де монстри? — обережно спитала Соломія.— Монстри? — засміявся Дрімо. — Твоє ліжечко їх прогнало! Воно вплело в твій сон лише радість. Ходімо, я покажу тобі чарівний водоспад!Вони побігли до водоспаду, який вигравав усіма кольорами веселки. Вода була теплою, і Соломія плескалася, сміючись. Потім вони стрибали по хмаринках, які гойдалися, наче батут. Дрімо навчив її малювати в повітрі — вона намалювала метелика, і той ожив, затріпотівши крильцями.— Чому раніше мені снилися страшні сни? — спитала Соломія.— Бо ти боялася, — відповів Дрімо. — Але твоє ліжечко завжди було чарівним. Воно чекає, поки ти йому довіришся. Що більше ти віриш у добрі сни, то яскравішими вони стають!Повернення до ліжечкаКоли Соломія прокинулася, сонце світило у вікно, а ліжечко тихо поскрипувало, наче посміхалося. Вона обійняла подушку й прошепотіла:— Дякую, моє Казкове ліжечко! Я більше не боюся спати.Відтоді щоночі Соломія лягала спати з усмішкою. Її сни були сповнені пригод: то вона літала на птеродактилі, то будувала замки з хмаринок, то гойдалася на зірках. А якщо страх намагався прокрастися в її сон, ліжечко тихо світилося, і погані сни тікали геть.Мораль казки Соломія навчилася, що страхи можна перемогти, якщо вірити в щось добре. Її Казкове ліжечко стало найкращим другом, який щоночі дарував їй чарівні мрії. І вона знала: поки ліжечко з нею, жоден монстр не завадить її снам бути кольоровими.

Давним-давно, коли світ був ще зовсім юним, небо не мало кольору. Воно було прозорим, як чиста вода в гірському струмку, і крізь нього світили зорі вдень і вночі. Але одного дня Сонце, яке гріло землю своїм золотим промінням, помітило, що людям бракує радості, коли вони дивляться вгору.— Чому ви, люди, так рідко підіймаєте очі до неба? — запитало Сонце.— Бо воно порожнє, — відповіли люди. — Немає в ньому краси, лише зорі, які ми бачимо щоночі. Хочеться чогось особливого!Сонце задумалось. Воно покликало Вітер, Хмари і Моря, щоб разом вирішити, як зробити небо привабливішим.— Може, я пофарбую небо в золотий, як моє проміння? — запропонувало Сонце.— Ні, — заперечив Вітер. — Золоте небо буде сліпити очі, люди не зможуть на нього дивитися.— А якщо я вкрию небо білими хмарами? — сказали Хмари.— Тоді воно буде сірим і сумним, — відповів Вітер. — Люди хочуть кольору!Тут озвалося Море, яке досі мовчало:— Я знаю, що робити! Мій колір — глибокий і синій, як спокій і мрії. Дозвольте мені подарувати небу частинку своєї блакиті.Сонце зраділо такій ідеї, але спитало:— Як же ти поділишся своїм кольором, Море? Ти далеко внизу, а небо високо над нами. Море посміхнулося і сказало:— Я віддам свою блакить Сонцю, а воно розкине її по небу своїм промінням.Так і сталося. Море зібрало найчистішу синю воду зі своїх глибин і передало її Сонцю. Сонце, радісно розкидаючи промені, розфарбувало небо ніжним блакитним кольором. Але щоб колір тримався, Вітер погодився щодня носити краплинки морської води вгору, а Хмари обіцяли берегти цю блакить, розсіюючи її, коли Сонце світило особливо яскраво.Відтоді небо стало блакитним. Люди, дивлячись на нього, відчували спокій і радість, адже воно нагадувало їм про море, мрії та нескінченну красу світу. А коли сонце сідало, небо іноді червоніло, ніби соромлячись за свою красу, або ж ставало золотим, щоб нагадати про теплі обійми Сонця.І так блакитне небо стало подарунком Моря, Сонця, Вітру і Хмар, які разом захотіли зробити світ щасливішим.