Світ добрих казок для дітей і дорослих

Жила-була в небі маленька хмаринка Пушинка. Вона була м’яка, біла і дуже любила гуляти по синьому небу разом зі своїми друзями – іншими хмаринками. Пушинка була дуже цікава і завжди хотіла знати, що відбувається навколо.Одного дня Пушинка помітила, що небо стало сірим, а її друзі-хмаринки почали рости й темніти. “Що це з вами?” – запитала вона. Велика хмара, яку звали Громовиця, усміхнулася і сказала: “Пушинко, ми готуємося до великого небесного свята! Сьогодні ми будемо танцювати й співати, а наші друзі Грім і Блискавка допоможуть нам зробити це незабутнім!”Пушинка здивувалася: “Грім і Блискавка? Хто вони такі?” Громовиця пояснила: “Коли ми, хмари, стаємо важкими від води, ми починаємо штовхатися і гудіти. Це наші голоси створюють грім – такий гучний ‘бум-бум’! А блискавка – це яскраві іскри, які з’являються, коли ми ділимося енергією одна з одною. Це ніби небесні вогники, які танцюють у небі!” Пушинка слухала, широко розплющивши очі. “А чому ви так голосно гудите?” – запитала вона. “Це тому, що ми радіємо! – відповіла Громовиця. – Ми несемо дощик, щоб напоїти землю, щоб квіти росли, а річки співали. Грім – це наш сміх, а блискавка – наші веселі спалахи!”Тієї ж миті небо освітилося яскравим світлом – це Блискавка затанцювала! А потім пролунав гучний “Бум!” – це Грім засміявся. Пушинка захихотіла: “Ой, як весело! Можна мені теж спробувати?” Громовиця кивнула: “Коли ти виростеш і станеш великою хмарою, ти теж зможеш співати з громом і танцювати з блискавкою!”Але потім Громовиця стала серйозною і додала: “Пушинко, є важливе правило, яке всі мають знати! Коли ми влаштовуємо небесне свято, люди на землі повинні бути обережними. Блискавка – це дуже сильна іскра, і вона може бути небезпечною. Якщо ти бачиш блискавку або чуєш грім, сховайся в безпечне місце – у будинок, машину чи інше укриття. Ніколи не стій під деревом чи на відкритій галявині, бо блискавка любить високі місця. І не купайся у воді, коли ми танцюємо, бо це може бути небезпечно!“Пушинка кивнула: “Я зрозумію і розповім усім! Безпека – це важливо!” І щоразу, коли починалася гроза, Пушинка шепотіла: “Танцюйте, друзі, танцюйте! Але не забувайте ховатися, щоб бути в безпеці!” Мораль казки: Грім і блискавка – це веселе небесне свято, яке допомагає землі бути зеленою і живою. Але коли чуєш грім чи бачиш блискавку, сховайся в безпечне місце – у будинок чи машину, подалі від дерев і води. Так ти будеш у безпеці, а хмаринки радітимуть, що ти обережний! Читайте ще більше казок про природу — у них у казковій формі пояснено природні явища, таємниці землі, неба, дощу й веселки, щоб навчання було чарівним і цікавим!

Від самого світанку працював селянин у полі. Коли втомився, сів на межі, дістав із торби глечик з водою та буханку хліба, щоби перепочити й трохи перекусити. Раптом пробігав повз нього вовк. Побачив, що чоловік збирається їсти, і підійшов ближче.— Добрий день, чоловіче! — привітався вовк. — Бачу, їси щось смачненьке. А що то в тебе таке в руці? — Це житній хліб, — відповів селянин.— Ніколи ще такого не куштував. Але пахне так смачно, що аж слина котиться! — сказав вовк.Селянин пожалів сіроманця й відламав шматок хліба. Той проковтнув із задоволенням і навіть облизався.— Справжня смакота! — вигукнув вовк. — А де ти взяв такий чудовий хліб?— Та сам зробив. Спочатку землю зорав плугом…— І одразу отримав хліб? — здивувався вовк.— Ні, потім посіяв жито…— І вже тоді мав хліб?— Та ні, — з усмішкою відповів чоловік. — Треба було ще дочекатися, поки воно зійде, викине колос, дозріє. Потім я його серпом зжав, у снопах висушив, молотив ціпом, у жорнах змолов борошно. А далі — замісив тісто, дав йому в діжі підійти, сформував буханці та спік у гарячій печі.— Ого, яка довга робота! — похитав головою вовк. — Та смачний хліб, нічого не скажеш…— А й справді, — погодився селянин. — Але що правда, то правда — без труда нема плода.

Жило-було в зеленому лісі маленьке Жабеня Квак. Воно було дуже веселе, любило стрибати по калюжах і співати пісеньки. Але найбільше Квак любив плавати в озері, що блищало під сонечком, наче чарівне дзеркало.Одного літнього дня Квак зібрав своїх друзів — Зайчика Пуха, Білочку Руду та Їжачка Колючку — і сказав: — Друзі, ходімо до озера! Там так весело плескатися у воді!Усі радісно погодилися, але стара мудра Черепаха, яка жила біля озера, почула їх і покликала: — Стривайте, малята! Вода — це не тільки радість, а й місце, де треба бути обережними. Чи знаєте ви правила поведінки у воді?Друзі переглянулися. Квак почухав зелену голівку: — Правила? Хіба не можна просто стрибнути й плавати?Черепаха усміхнулася і почала розповідати казку про чарівне озеро та його правила.Колись озеро було домом для Водяного Духа, який любив, коли всі веселилися, але лише за умови, що вони поважали воду. Одного разу звірята з лісу прийшли до озера, але не знали правил. Вони бігали берегом, штовхалися і стрибали у воду, не дивлячись, куди падають. Водяний Дух розгнівався, і озеро почало хвилюватися: хвилі здіймалися, а вода стала холодною.Квак, хоч і був маленьким, зрозумів, що треба діяти. Він стрибнув на велике латаття і голосно заквакав: — Друзі, слухайте! Ми мусимо навчитися правил, щоб озеро знову стало спокійним! Черепаха підказала перше правило: 1. Ніколи не купайся сам! — Завжди бери з собою дорослого, який стежитиме за тобою. Вода може бути глибокою, а з дорослим ти будеш у безпеці.Квак кивнув і додав: — Я завжди кличу маму-жабу, коли йду плавати!Друге правило Черепаха промовила повільно, щоб усі запам’ятали: 2. Не штовхайся і не бігай біля води! — Берег може бути слизьким, і ти можеш упасти. Ходіть обережно, як я, повільно і спокійно.Зайчик Пух зізнався: — Ой, я любив бігати біля озера… Але тепер ходитиму повільно!Третє правило було дуже важливим: 3. Не запливай далеко і плавай там, де мілко! — Якщо ти не вмієш добре плавати, тримайся ближче до берега. А якщо є рятувальний жилет, вдягай його — він як чарівний щит!Білочка Руда підстрибнула: — Я бачила такі жилети! Вони яскраві, як мої горішки!Четверте правило Черепаха сказала з усмішкою: 4. Слухай дорослих і не грайся там, де небезпечно! — Якщо дорослі кажуть не лізти в глибоку воду чи не стрибати з високого каменя, слухайте їх. Вони знають, де безпечно.Їжачок Колючка задумався: — А я хотів стрибнути з того великого каменя… Добре, що не встиг!Нарешті Черепаха додала: 5. Якщо бачиш, що комусь потрібна допомога, клич дорослих! — Не намагайся рятувати друга сам, бо це може бути небезпечно. Дорослі знають, що робити.Квак і його друзі уважно слухали. Вони пообіцяли Водяному Духу, що завжди дотримуватимуться цих правил. Озеро одразу заспокоїлося, хвилі зникли, а вода стала теплою і привітною. Звірята весело плескалися, але тепер обережно, з повагою до води.

В той день, коли кожен бачив світ по своєму, маленьке колібрі намагалося розгледіти своє. І хоч для кожного — своє, це щось завжди різне, для колібрі своє — було ще незвіданим.Одного разу, присівши на гілці, побачило колібрі як віслюк з волом сперечалися. Кожен відстоював свою думку й не збирався поступатись. Пташці стало цікаво тож вирішила вона розібратися в чому справа.— Ти б краще окуляри одягнув! — стояв на своєму віслюк — Невже так тяжко в шістці розгледіти шістку?— Та де ж ти там ту шістку побачив? — заперечив віл надувши щоки — Дев’ятка тут, і ніщо інше!Маленька пташка, махаючи дрібними крилами, зависла над віслюком й уважно поглядало на цифру шість. Вона не розуміла, де там віл побачив дев’ятку. Та коли підлетіла до вола, то не збагнула, куди поділася шістка. “От дивина!” — подумало колібрі — “Правда залежить від того з якої сторони на неї поглянути!“Замислившись над побаченим, полетіла маленька пташка далі. Летіла вона обмірковуючи ситуацію віслюка та вола, як раптом на її шляху опинилися дві гарненькі зебри. Підлетіла вона ближче та й слухає.— Це ти у нас чорна у білу смужку, а я от біленька, у чорну смужку! — впевнено наговорювала одна зебра іншій тупцяла копитами об землю. — Нічого ти не розумієш. — заперечувала їй інша зебра — Усе зовсім навпаки. Це я уся така біленька-біленька. А смужки у мене чорні. А от ти чорна, як ота смола. А смужки твої білі.Колібрі уважно дивилося на зебр, але так і не зрозуміло, хто з них чорненька, а хто біленька.“Нісенітниця якась” — подумала пташка — “У кожного своя правда й водночас та правда може бути помилковою!“Пташка змахнула своїми дрібними крилами й полетіла далі. І пролітаючи над домівкою зайчиків вона побачила як бабуся-зайчиха налила двом зайчатам у склянки молоко. Підлетіла пташка, присіла на хвіртку та й спостерігає.— Це у тебе склянка напівпорожня, а в мене вона наполовину повна! — мовив вухань зробивши ковток молока.— О ні, ні, ні! Нічого ти не розумієш. Усе зовсім навпаки. — заперечило інше зайченя — Це моя склянка напівповна, а от у тебе вона напівпорожня. Колібрі уважно слухало розмову зайчиків й не могло збагнути, хто із них мав рацію, а хто помилявся. Дивно пташці було, адже вона ніяк не розуміла, як таке можливо — помилятися та мати рацію водночас.“Цей світ не такий вже й простий як здавалося на перший погляд!” — подумало колібрі та й полетіло геть.Летить собі тихенько своїм шляхом, коли на зустріч їй орел.— Дядько, орел, — питає колібрі — я от збагнути не можу, чому коли одні бачать одне, а інші зовсім інше — то вони усі разом можуть і бачити правду і помилятися.А той відповідає йому:— Ти, як і я, летиш уперед, але кожен з нас летить в різні сторони. Чи не так?— Так, дядько орел.— Ми всі дивимось на одне й те ж саме сонце, але для когось воно сходить, а для когось заходить. — орел змахнув своїми велетенськими крилами та й полетів собі геть.Колібрі лишилося зі своїми думками на самоті. Ох і тяжко йому буде усвідомити усю природу навколишнього світу. Але ж все життя ще попереду і часу в нього буде вдосталь.

Одного разу вирішив селянин Гаспар повернути борг своєму панові. Прийшов до його маєтку, постукав у двері та запитав у наймички:— Пан удома?— Авжеж, сидить зі своїми приятелями й снідає.— Передай йому, що я приніс позичені гроші.Побігла наймичка до господаря:— Прийшов Гаспар, гроші приніс!Пан зрадів:— От і добре! Веди його сюди. — А до гостей шепнув: — Це мій боржник, простак ще той. Зараз покажу вам фокус: пожартуємо з нього — і досхочу посміємося.Зайшов Гаспар до кімнати:— Доброго дня, пане!— І тобі доброго, Гаспаре. Присідай ось біля каміна, відпочинь з дороги.Сів селянин на лавку, роззирнувся, а пан із посмішкою питає:— Що нового у твоєму господарстві?— Та пригода була! Наша корова привела аж п’ятеро телят!— П’ятеро? Не може бути! А як же п’ятому дісталося молока, коли четверо смокчуть?— А те саме, що і я зараз: сидить та очима пасе.Пан знітився, а гості заусміхались. Він буркнув:— Сюзанн, принеси Гаспарові тарілку.Принесли. А тим часом перед паном поставили велике блюдо з рибою. Він кинув Гаспарові дві худющі рибинки.Селянин узяв їх, підніс до вуха, ніби слухає, похитав головою та поклав назад.— Що, не свіжі? — глузливо спитав пан.— Та ні, пане. Просто рік тому в річці втопився мій дядько. Я оце й запитав у рибок, як йому там. Але ці сказали, що тоді ще й на світі не були. Може, он той жирненький короп щось розповість?— Дивак! Ну бери вже…Після риби принесли шинку. Пан запропонував:— Гаспаре, шинки хочеш? — Ще б пак!Пан урочисто подав йому крихітний шматочок. Гаспар з’їв, облизався, витяг ножика, відрізав ще шмат — і ще.— Гей, обережно, — каже пан. — Кажуть, хто забагато шинки з’їсть — того мову відбирає.— Спасибі, пане! У мене вдома якраз балакуча жінка, день і ніч язиком меле. Візьму решту шинки їй — може, хоч трохи помовчить!Сховав окіст у торбину, попрощався й пішов. А пан — аби ще чогось не вчудив — сам його до воріт провів.Коли повернувся — гості сміялись так, що аж за животи хапались.Ну що, як думаєте: з кого вони сміялись? З Гаспара — навряд.

Було це не так вже й давно — між учора і минулим роком. Але головне, що було.Тож, йшов собі ведмідь сердито мугикаючи під ніс. Сонце світить — а йому байдуже. Пташки співають — а він бурчить. Все не так йому і все не те.Та раптом, зустрів він щасливого єнота. Чи то, можливо, єнот зустрів ведмедя. Та не просто зустрів, як то буває зустрічають ведмедів та з остраху втікають. А зустрів поважно, не боячись. З посмішкою та обіймами.— Ти що таке робиш? — не сподобалися ведмедю обійми єнота.— Хотів з тобою дечим поділитися. — радісно відповів єнот.— Цікаво, і чим же?— Щастям! Я поділюся з тобою щастям і воно помножиться.— Ех, єноте-єноте, пам’ятається мені ще зі школи, нічого ти в математиці не тямив. Те, що ділимо — зменшується, а не збільшується.Ведмідь голосно-голосно розсміявшись пішов своєю дорогою.Коли назустріч йому черепаха. А на її спині величезний торт лежить.— Пригощайся, ведмедику-братику, — мовила черепаха — у мене сьогодні День Народження. Аж повних сто років живу на цьому світі. Узяв ведмідь добрячий шмат торта — і ніби хмаринка з обличчя зникла. Тож пішов він радісний своєю дорогою, а на зустріч йому вовк, щасливий-щасливий.— Здоровенькі були! — привітався сіроманець.— І вам не хворіти! — відповів ведмідь.— Друже, я сьогодні вранці, поки бджоли міцно спали, меду назбирав. З радістю ним з тобою поділюся.Отримав ведмідь меду — й помітив, як все довкола ніби ожило.“Оце так везіння” — подумав ведмідь.Попрощався він з товаришем та й пішов своєю дорогою. Коли на зустріч йому білка.— Ой ведмедику-братику, ой сталося…— Що сталося? — не зрозумів ведмідь.— Та усією родиною назбирали горіхів, що вже нікуди дівати. І тут горіхи, і там горіхи. А оце бачу, ти йдеш. Тож думаю, треба горіхами з тобою поділитися.— Горіхи я люблю! — зрадів ведмідь.І білка віддала ведмедю повну торбину горіхів.Йде він собі своєю дорогою, щасливий аж до неба. Коли бачить, а під деревом зайченя плаче.— Е, малий, ти чого плачеш? — поцікавився ведмідь.— Голодний я, — відповіло зайченя — а їсти нічого.Розгубився ведмідь. Шкода йому зайчика стало. Поглянув він на свої дарунки та й без сумніву усе віддав зайчику. Зраділо мале, подякувало ведмедю та й побігло додому.Приємно клишоногому стало на душі, затишно.— Ех, єноте-єноте, а щось ти в математиці та й тямиш! І пішов ведмідь далі — хоч без подарунків, проте з повним серцем щастя. І сонце йому тепер тепліше, і пташки гарно співають. А десь там, на іншій стежці, єнот усміхається, ніби відчув…

Жив у одного господаря віслюк. Захворів він якось і не міг більше працювати. Господар подумав: «Навіщо годувати віслюка дарма? Краще відведу його в гори». Так і зробив: відвів віслюка в гори й повернувся додому.Що було робити бідному віслюкові? Знайшов він у горах печеру і став там жити. Удень пасся, їв молоду траву, а вночі ховався в печері та спав.Минув місяць, потім другий, третій. Віслюк видужав, повеселішав і набрався сил.Якось його помітили вовк і лис, що жили в тих горах. Побачили віслюка й вирішили його з’їсти. Але силою його не здолати — таким дужим він став. Тоді лис каже:— Де сила не бере, там хитрість допоможе.Пішли вони до віслюка та й кажуть:— Давай, сусіде, знайомитись!Познайомилися. Лис і продовжує:— Раз ми сусіди й живемо в одних горах, треба дотримуватися гірського закону: молодший слухається старшого. Тож давай з’ясуємо, хто з нас трьох найстарший.Першим заговорив вовк:— Я той вовк, що ці гори посіяв. А горам уже мільйон років! — А я, — додав лис, — той лис, що їх поливав, тому вони такими високими виросли.— Ви й справді старі, — відповів віслюк. — А скільки мені років, я й сам не пам’ятаю. Але це легко дізнатися. Коли я народився, господар викарбував на моїй лівій задній підкові число й дату. Ви ж старі, а старість — сестра мудрості, тож грамоту знаєте. Прочитайте, що там написано.Сказавши це, віслюк підняв задню ногу.— Дай-но гляну, — озвався вовк і підійшов ззаду.А віслюк тільки того й чекав. Як ударив вовка копитом межи очі — той упав і більше не ворухнувся.— А тепер ти, лисоньку, сусіде дорогий, подивися, може, розбереш, що там написано, — каже віслюк і знову піднімає ногу.Лис зрозумів, що справа кепська, відійшов подалі й мовив:— Друже, ти серед нас найстарший! Вовк, як дізнався про твій вік, аж закляк від подиву. Бувай здоровий, сусіде!Сказав це й дременув у гори.

У чистому-пречистому місті Сяйвогороді, де вулиці виблискували, наче кришталь, а квіти пахли так, що метелики гуділи від захвату, жила родина Веселят. Батько, мати й двоє дітей — Софійка та Тимко — були щирими й веселими, але мали одну шкідливу звичку: вони не мили руки після прогулянок. “Ех, та що там, — казали вони, — бруд сам кудись дінеться!” І якби ж то вони знали, які гості їх чекають через цю недбалість…Нічна змоваОднієї темної ночі, коли місяць сховався за хмарами, до будинку Веселят прокралися два лиходії: Мікроб Липун і Грибок Пилюка. Липун був дрібненький, спритний, із липкими лапками, якими причіплювався до всього, що не знало мила. Пилюка ж був пухнастий, мов стара перина, і залишав за собою сірі хмари пилу, від яких усе чхало й кашляло.— Хе-хе! — хихотів Липун, гасаючи по столу, де лежали немиті Софійчині іграшки. — Цей дім — наш скарб! Ніякого мила, ніякої води. Ми тут влаштуємо бенкет!— Ага, — гундосив Пилюка, чіпляючись до килима. — Я вже уявляю, як ми засиплемо їхній дім моїми спорами! Вони чхатимуть, кашлятимуть, а ми тільки реготатимемо!Липун і Пилюка задумали лихе: розкидати свої мікробні сліди по всьому будинку, щоб Веселята захворіли. Липун уже стрибав по кухонних ложках, а Пилюка влаштувався в Тимковій подушці, коли раптом… почулися кроки. То була команда “Чистюлі” — Мило, Вода і Зубна Щітка, які пильнували Сяйвогород щоночі.Поява “Чистюль”Мило було гладеньким і пахучим, із пухирчастою пінкою, що наганяла жах на всіх мікробів. Вода була швидкою й прозорою, мов гірська річка, а Зубна Щітка мала міцні щетинки, якими могла вискребти навіть найхитріших ворогів.— Гей, Липуне, Пилюко! — гукнула Вода, хлюпнувши на підлогу так, що Липун ледь не впав. — Знов за своє? Не буде вам волі в цьому домі!— Ой, які ми грізні! — пирхнув Липун, але його голос здригнувся. Він знав, що “Чистюлі” — не жарти. Мило закружляло, створюючи хмару піни, яка обплутала Пилюку. — Думаєш, твій пил вічний? — сказало Мило. — Мої бульбашки зітруть тебе вмить!Зубна Щітка кинулася за Липуном, який намагався сховатися в Тимковій склянці. — Можеш тікати, але мої щетинки дістануть тебе всюди! — попередила вона.Битва за чистотуБитва була швидкою, але яскравою. Вода залила килим, змиваючи сліди Пилюки, а Мило кинуло в нього армію пухирців, від яких Грибок зачхав і почав тікати. Зубна Щітка загнала Липуна в кут і вичистила його так, що він став блискучим… і безпомічним.— Здаємося! — заволали Липун і Пилюка, зрозумівши, що проти “Чистюль” їм не вистояти.— Ви ще повернетеся, якщо Веселята не змінять звичок, — суворо мовила Вода. — Але ми завжди будемо тут, щоб захистити цей дім!Новий ранокНаступного ранку Софійка і Тимко прокинулися з відчуттям, що дім став інакшим. Він сяяв чистотою, а в повітрі пахло свіжістю. Батьки здивувалися, коли діти самі побігли мити руки перед сніданком. На столі “Чистюлі” залишили записку, написану крапельками води: Дорогі Веселята! Мийте руки після прогулянок, чистіть зуби двічі на день і тримайте дім у чистоті. Гігієна — ваш захист від Липуна і Пилюки. З любов’ю, Мило, Вода і Зубна Щітка. Відтоді родина Веселят стала найохайнішою в Сяйвогороді. Софійка й Тимко навіть склали пісеньку про “Чистюль”, яку наспівували, намилюючи руки. А Липун і Пилюка? Вони ще довго боялися наближатися до міста, де панувала команда “Чистюль”.МоральГігієна — це справжня магія, яка береже нас від невидимих ворогів, як-от мікроби й бруд. Мило, вода і зубна щітка — наші вірні друзі, що допомагають залишатися здоровими й радісними. Тож не забувайте: чистота — це здоров’я, а здоров’я — це щастя!

У одному селі жив чоловік із жінкою. Мали вони аж семеро малих дітей. Жили всі разом — і старі батьки, і малеча — в тісній хатині. Грошей не вистачало, їжі мало, місця обмаль. Життя було нелегким — бідним та клопітним.Не витримав чоловік узимку цього безладу й тісноти, пішов до батюшки за порадою:— Батюшко, що робити? У хаті місця немає, діти плачуть, старі бурчать, сил уже немає…Священик подумав і каже:— Заведи в хату козу.Чоловік здивувався, але послухався. Завів у хату козу — і стало ще гірше: коза мекає, діти за нею ганяються, хата перевертається догори дриґом. Минуло два тижні — знову чоловік до батюшки:— Батюшко, стало ще гірше! Що тепер?— Заведи ще й собаку, — мовив батюшка.Послухався чоловік, привів собаку. І тут почалося справжнє пекло: коза мекає, собака гавкає та ганяється за нею, діти кричать, старі сваряться. Через тиждень знову чоловік іде до церкви:— Батюшко, ну зовсім нестерпно! Що ж тепер?А батюшка йому:— Заведи в хату порося. Повернувся чоловік додому, привів порося. А тоді в хаті й почалося: собака гавкає, порося хрюкає, коза мекає, діти плачуть — суцільний гармидер. Не витримав чоловік, прибіг до батюшки:— У хаті справжнє божевілля! Не можу більше! Утік з дому й повертатися не хочу!А батюшка усміхнувся та й каже:— Добре, тепер іди додому та виведи з хати козу, собаку й порося.Так і зробив чоловік. І раптом — тиша, спокій, діти радіють, жінка усміхається, батьки зітхають з полегшенням. І чоловік ніби вдруге на світ народився.Прибіг він знову до батюшки, радісно вигукуючи:— Дякую, батюшко! Тепер у хаті — як у раю!