Світ добрих казок для дітей і дорослих

Жив-був у невеликому селі хлопчик Петрик. Він був розумним і кмітливим, але дуже любив повторювати погані слова, які чув від дорослих на вулиці.Одного дня, коли Петрик знову лаявся у дворі, до нього підійшла стара жінка з довгим сивим волоссям і добрими очима.— Хлопчику, — сказала вона тихо, — а ти знаєш, що всі слова мають магічну силу?Петрик засміявся: — Яка магія? Це просто слова!— О ні, дитино. Дивись, — старенька витягла з кишені маленьке дзеркальце. — Кожне слово, яке ти промовляєш, створює невидимі краплинки. Добрі слова — це золоті краплинки, що роблять світ яскравішим. А погані слова…Вона показала дзеркальце Петрикові. У ньому хлопчик побачив, як від його вуст відлітають маленькі темні хмаринки, що осідають на квітах у дворі. Квіти починали в’янути!— Бачиш? — запитала старенька. — Погані слова — це отруйні краплинки. Вони псують все навколо: засмучують людей, псують настрій, а інколи навіть можуть зробити боляче серцю.Петрик здивовано дивився, як темні хмаринки від його лайки осідали на іграшках, на дереві, на лавці. Все, чого вони торкалися, ставало сірішим і сумнішим. — А що буде, якщо я скажу добрі слова? — запитав хлопчик.— Спробуй, — посміхнулася старенька.Петрик глибоко вдихнув і сказав: — Дякую, бабусю, за гарний урок. Вибачте мені за погані слова.У дзеркальці він побачив, як від його вуст полетіли золотисті іскорки. Вони торкнулися зів’ялих квітів — і ті знову розквітли! Іскорки осідали на іграшках, роблячи їх яскравішими, на дереві — і воно зашуміло веселіше.— Ось бачиш, — сказала старенька, ховаючи дзеркальце. — Твої слова мають силу створювати або руйнувати. Що ти обереш?Петрик замислився. Йому сподобалося бачити, як світ навколо стає красивішим від добрих слів.— Я хочу говорити тільки добрі слова! — вирішив він.— Мудрий вибір, — посміхнулася старенька і тихо зникла, наче її й не було.З того дня Петрик завжди пам’ятав про магічну силу слів. Коли йому хотілося сказати щось погане, він уявляв темні хмаринки і замість цього шукав добрі слова. І дивовижна річ — люди навколо нього стали посміхатися частіше, а світ здавався яскравішим і щасливішим.А коли інші діти питали, чому він не лається, Петрик розповідав їм про чарівне дзеркальце і нагадував:— Наші слова — це насіння. Що посієш — те й зросте. Тож нумо сіяти тільки добро!

Колись кішка та мавпа жили як домашні улюбленці в одному домі. Вони були великими друзями і постійно потрапляли разом у різні витівки. Понад усе їх цікавило, як дістати їжу, і зовсім неважливо було, яким способом.Одного дня вони сиділи біля вогнища й дивилися, як на каміні смажаться каштани. Питання було лише в тому, як їх дістати.— Я з радістю їх дістала б, — сказала хитра мавпа, — але ти значно спритніша в таких справах, ніж я. Дістань їх, а я поділюся з тобою.Кішка обережно простягла лапу, відсунула трохи попелу й швидко забрала лапу назад. Потім вона спробувала ще раз, цього разу витягнувши каштан наполовину з вогню. Третій раз — і вона витягнула каштан повністю. Так вона робила кілька разів, щоразу сильно обпікаючи лапу. А мавпа, щойно каштан витягали, одразу його з’їдала. Раптом увійшов господар, і витівники миттю розбіглися: пані Кішка з обпеченою лапою та без жодного каштана. Кажуть, відтоді вона задовольнялася мишами та пацюками і мала мало спільного з Мавпочкою.Лестун шукає вигоду за ваш рахунок.

У тридев’ятому царстві, в далекому селі, жив страшний змій. Щороку він вимагав від селян данину: хтось віддавав їй пожитки, хтось — дітей. Та не знаходилося сміливця, який міг би протистояти йому, і люди змушені були терпіти його жорстокість.Одного року настала черга ще однієї бідної сім’ї сплачувати подать. Батьки були у розпачі — їм ледь вистачало на прожиття. Та в родині був єдиний син, добрий, турботливий і співчутливий. Вони не хотіли віддавати його, адже життя без нього здавалося неможливим. Та коли чутка дійшла до злого змія, він розгнівався: ніхто ще не відмовлявся платити йому данину. Він прокричав:— Я проклинаю матір цього хлопця! Відтепер вона більше не зможе плакати, а замість сліз з її очей падатимуть діаманти!І сталося так, як він сказав. Кожного разу, коли мати опинялася у розпачі, її сльози перетворювалися на дорогоцінні камені. Син побачив це і змінився — став черствим, грубим і байдужим. Він змушував матір плакати, а сам жадібно збираючи діаманти, радів багатству. Так тривало багато років. Хлопець став ще жадібнішим, а його матір усе одно любила його, піклувалася, хоча нічого не отримувала натомість. Згодом син назбирав стільки діамантів, що вирішив збудувати палац. Палац вийшов розкішним: стіни та підлога були оздоблені коштовним камінням, кімнат було понад тисячу. Але для матері він спорудив маленьку темницю без вікон і поселив у ній свою бідну, нещасну матусю. Щодня приносив їй їжу, а натомість забираючи діаманти. Минуло ще кілька років. Син одружився і в нього народився власний син — розумний, добрий, скромний. Бабуся, яка сиділа у темниці, дізналася про онука і ще більше заплакала, адже не могла його побачити, приголубити, обійняти. Та в душі вона вірила у зустріч із ним.Одного разу хлопчина помітив, що батько постійно відвідує темницю й нікому не дозволяє заходити. Він вирішив розкрити таємницю. Коли батько відпочивав, хлопчик проник у палац і вкрав ключі. Відчинив двері — і застиг від здивування. Там сиділа стара, сивочола бабуся, гірко ридаючи, а навколо лежали діаманти.Хлопчина обійняв бабусю і заспокоїв її, дізнавшись жахливу таємницю. У цей момент зайшов батько:— Що ти тут робиш? Геть звідси! — вигукнув він.Та хлопчик міцно обійняв бабусю і відповів:— Тепер я залишуся з нею і не дозволю тобі знущатися над нею.Слова онука розчулили батька. Він упав на коліна перед матір’ю, плакав і просив пробачення. Мати посміхнулася, обняла його і пробачила.Вони залишили палац і збудували невеликий затишний дім, де зажила щасливою вся родина. Син більше ніколи не ображав матір, не змушував її плакати. А лихий Змій, дізнавшись про це, безслідно зник. Його чари виявилися безсилі перед любов’ю, радістю і щастям. І всі полонені повернулися до своїх домівок, де панували мир і злагода.

Жило-було в лісі маленьке допитливе Зайченя Зоря. Воно любило бігати між деревами, нюхати квіти й слухати, як вітер шепоче свої таємниці. Одного осіннього дня Зоря помітило, що ліс став зовсім іншим. Листя на деревах, яке завжди було зеленим, почало сяяти золотом, червоним і помаранчевим кольорами, наче хтось розфарбував ліс чарівними фарбами!— Чому листя змінило колір? — здивовано запитало Зайченя у старого мудрого Дуба, який стояв посеред галявини.Дуб усміхнувся, шелестячи своїм листям, і сказав:— Ох, Зоря, це чарівна історія осені! Сідай, я тобі розкажу.Зайченя вмостилося біля коріння Дуба, а той почав розповідати:— Бач, Зоря, у кожного листочка є свій секрет. Усередині нього живуть маленькі чарівники — кольорові пігменти. Улітку головний чарівник — зелений пігмент, якого звати Хлорофіл. Він дуже працьовитий, бо допомагає листочкам ловити сонячне світло і готувати їжу для дерева. Через нього все листя зелене.— А куди ж дівається Хлорофіл восени? — нетерпляче запитало Зайченя.— Восени, — продовжив Дуб, — сонечко світить менше, а ночі стають довшими й холоднішими. Хлорофіл каже: «Ой, я втомився, пора відпочивати!» І він потихеньку засинає. А коли він засинає, інші чарівники — Жовтий, Червоний і Помаранчевий — прокидаються! Вони весь час ховалися в листочку, але тепер можуть показати свої яскраві кольори. Зоря округлила очі:— То це як чарівний карнавал у лісі?— Точно! — засміявся Дуб. — Листя влаштовує свято кольорів перед тим, як заснути на зиму. Жовтий пігмент, якого звати Ксантофіл, малює листя в сонячний колір. Червоний пігмент, Антоціан, додає ягідного відтінку, коли сонце й цукор у листочку творять разом магію. А Помаранчевий пігмент, Каротин, нагадує про стиглі гарбузи. Усі вони танцюють разом, і ліс стає схожим на веселку!Зайченя задумалося:— А чому листя потім падає?— Бо дерева готуються до зимового сну, — пояснив Дуб. — Вони скидають листя, щоб зберегти сили й не мерзнути. Але не бійся, навесні листочки повернуться, і Хлорофіл знову зробить їх зеленими!Зоря радісно заплескало лапками:— Який гарний ліс восени! Я побіжу розкажу всім друзям про чарівників у листочках!І Зайченя побігло галявиною, а різнокольорове листя кружляло навколо, наче запрошуючи його на осінній карнавал. Відтоді Зоря щоосені милувалося лісом і знало, що це чарівники кольорів малюють дерева в яскраві барви, щоб зробити світ радіснішим перед зимою.

Жили собі на болоті журавель і чапля. Журавлю було самотньо, і він вирішив знайти собі пару серед журавлих. Проте раптом йому спало на думку, що варто піти сватати чаплю, аби оженитися з нею.Прийшовши до чаплі, він робить пропозицію. Та чапля йому відповіла:— У тебе одяг короткий, ноги надто довгі, та й нагодувати мене буде нічим. Йди геть, ти мені не підходиш!Соромно та засмучено журавель повернувся додому.Минув час, і чапля подумала:— Самій мені сумно жити. Може, піду свататися до журавля.Вона прийшла і перепросила:— Будь ласка, візьми мене за дружину. Журавель лише похитав головою:— Іди геть, ти недорослого роду та недобра. Було треба йти тоді, коли я тебе сватав!Чапля повернулася додому, плачучи і соромлячись.А журавель знову подумав:— Шкода, що не взяв чаплю за дружину. Мабуть, піду ще раз.Він прийшов до неї знову і попросив:— Чапле, будь моєю дружиною.А чапля йому відповіла:— Геть з моєї хати! Міг б ти брати мене тоді, коли я приходила до тебе!І так вони й досі ходять один до одного свататися, але жодного разу не змогли одружитися.

У Бухті Пригод настала золота осінь. Листя шурхотіло під лапами, а прохолодний вітерець нагадував усім лісовим мешканцям, що зима вже близько. Щенячий патруль отримав незвичайне завдання: допомогти тваринам підготуватися до зими та влаштувати Осінній фестиваль тварин. Але цього року фестиваль обіцяв бути особливим, адже в лісі з’явилася загадка — зникнення легендарного Золотого Жолудя, який, за легендою, приносив удачу всьому лісу. Без нього тварини боялися, що зима буде суворою. Райдер зібрав цуценят і оголосив: “Щенячий патруль, до роботи! Ми знайдемо Золотий Жолудь і врятуємо фестиваль!“Роккі та таємниця годівничокРоккі, майстер переробки, взявся за створення годівничок для птахів, які залишалися на зиму. Він гасав лісом на своєму зеленому фургоні, наповненому старими дощечками, мотузками та пляшками. “Не викидай, а переробляй!” — гавкав він, майструючи затишні годівнички. Але коли Роккі повісив першу годівничку, до нього підбігла синичка Піпі з тривожною новиною: хтось ночами краде насіння з годівниць!Роккі помітив дивні сліди біля дерева — маленькі, але не схожі на пташині. “Це схоже на лапки миші… але надто великі!” — подумав він. Щоб піймати злодія, Роккі встановив хитру пастку: годівничку, яка гудітиме, якщо хтось спробує вкрасти насіння. Тієї ночі пастка спрацювала, і Роккі побачив велику лісову мишу Мітч, яка зізналася, що крала насіння, бо боялася, що їй не вистачить їжі на зиму. Роккі не розгубився: він зробив для Мітча окрему комору з перероблених коробок і наповнив її горіхами. “Тепер у всіх буде їжа!” — радісно гавкнув він. Але мишка шепнула, що бачила Золотий Жолудь біля старого дуба. Роккі передав цю підказку Райдеру.Кремез і підземна пригодаКремез, сильний бульдозерний пес, мав допомогти їжачкам викопати нори для зимової сплячки. Його бульдозер гудів, розгрібаючи землю, а їжачки носили мох і листя, щоб утеплити домівки. Та раптом Кремез наштовхнувся на дивний підземний тунель, який вів углиб лісу. “Це не нора їжачка!” — здивувався він. Їжачок Піксі розповів, що чув, як старі лісові звірі говорили про скарб, захований у тунелях під старим дубом. “Може, це Золотий Жолудь?” — подумав Кремез. Він обережно попрямував тунелем, освітлюючи шлях своїм ліхтариком. Але тунель виявився хитким, і земля почала обсипатися! Кремез гавкнув у рацію: “Райдере, потрібна допомога!” Райдер відправив Зуму з його водним катером, адже під землею виявився маленький струмок, який підмивав тунель. Зума швидко прибув і використав свій катер, щоб відкачати воду, а Кремез зміцнив стіни тунелю камінням. У кінці тунелю вони знайшли стару скриню, але вона була порожньою. Проте на стіні був викарбуваний малюнок птаха, що тримає жолудь у дзьобі. “Це підказка!” — вигукнув Кремез і передав її Райдеру.Скай і порятунок у хмарахСкай, відважна льотчиця, шукала двох загублених пташенят — горобчиків Тіма і Лілі, які відстали від своєї зграї. Вона гасала небом на своєму гелікоптері, уважно оглядаючи верхівки дерев. Раптом Скай помітила дивний блиск у гнізді на найвищому дереві. “Це може бути Золотий Жолудь!” — подумала вона. Але дістатися до гнізда було непросто: вітер ставав сильнішим, а гілки гойдалися. Скай викликала Гонщика, який прибув на своєму поліцейському джипі, щоб тримати порядок унизу. “Скай, будь обережна!” — гавкнув Гонщик. Скай спустила трос і обережно дісталася до гнізда. Там вона знайшла не лише Тіма і Лілі, а й… Золотий Жолудь! Але раптом з’явився яструб, який вважав жолудь своїм скарбом. Скай не розгубилася: вона включила гучномовець на гелікоптері, і звук злякав яструба. Пташенята були врятовані, а Золотий Жолудь — у безпеці. Скай доставила всіх на галявину, де чекали тварини.Гонщик і фінальна місіяГонщик, поліцейський пес, весь день стежив за порядком у лісі. Він помітив, що тварини хвилюються через зникнення Золотого Жолудя, і вирішив охороняти фестиваль, щоб ніхто не завадив святкуванню. Коли Скай принесла жолудь, Гонщик організував його урочисте повернення. Але раптом з’явився той самий яструб, який кружляв над галявиною, погрожуючи знову вкрасти скарб. Гонщик швидко скоординував цуценят: Маршал розпалив безпечне багаття, щоб відлякати яструба димом, а Зума використав свій водяний шланг, щоб створити легкий туман. Яструб, злякавшись, полетів геть. Тварини радісно загуділи, а Гонщик гордо гавкнув: “Золотий Жолудь у безпеці, фестиваль врятовано!”Осінній балНарешті настав час Осіннього балу. Золотий Жолудь сяяв на головній галявині, прикрашений гірляндами з листя, які зробив Зума. Роккі встановив годівнички, які гуділи музикою, Кремез викопав місце для великого багаття, а Скай організувала повітряний танок птахів. Тварини танцювали: білочки гасали в ритмі, їжачки гойдалися, а пташки створювали в небі різнокольорові візерунки.Райдер усміхнувся, дивлячись на щасливих тварин. “Щенячий патруль знову врятував день!” — сказав він. Ліс наповнився сміхом, піснями та теплом дружби. Золотий Жолудь сяяв, обіцяючи всім звірятам щасливу і затишну зиму.

Давним-давно, в одному селі, жили три сестри. Багаті, гарні, з чорними бровами, білими личками та довгими косами. Стрункі, мов тополі, вони зачаровували всіх навкруги.Багато юнаків намагалися привернути їхню увагу, але дівчата були байдужі. Ніхто з них не здобув їхнього серця. І справа була не в гордості — просто сестри мовчали. Коли хлопці питали чи розмовляли з ними, дівчата вперто мовчали, і ніхто не міг зрозуміти, чому.Та одного разу до їхнього маєтку завітав незнайомець. Чарівний чоловік був одягнений у короткий сюртук, який у тих краях називали «половик» — це старовинний чоловічий жакет, що доходив до талії.Дівчата розкішно прибралися і сіли навпроти нього. Незнайомець лагідно дивився на них, розпитував, намагався розговорити. Але сестри мовчали. Тоді він вирішив піти на хитрість.Сів у крісло, розстебнув свій половик, черкнув сірник і, ніби запалюючи цигарку, підпалив одяг. З половика пішов дим, а чоловік вдавав, що не помічає цього. Дівчата лише розгублено переглядались між собою. Коли вогонь підібрався до краю половика, одна з них не витримала і сказала:— Каварер, каварер, погорік загорер!Друга, трохи незадоволено:— Ти б сиділа і мовчала, ніби діро не твоє.А третя лаконічно промовила:— А я морчу.Так незнайомцеві вдалося дізнатися причину їхнього мовчання: дівчата соромилися своєї вади мови. Але навіть вона не змогла затьмарити їхню красу та скромність. Згодом кожна з сестер вийшла заміж, і нарешті вони позбулися того безглуздого сорому, який тягарив їх стільки років.До сьогодні щасливо живуть сестри у своїх сім’ях, відкривши серця та голоси для світу.

Жив собі у мальовничому лісі маленький їжачок на ім’я Колючка. Він був добрим і веселим, але дуже сором’язливим. Колючка мріяв знайти справжнього друга, з яким можна було б ділитися радістю, сміхом і навіть маленькими таємницями. Але як зрозуміти, хто справжній друг, а хто лише прикидається? Їжачок вирішив вирушити в подорож, щоб знайти відповідь.Зустріч із ЛисичкоюПершою Колючка зустрів Лисичку. Вона була яскравою, балакучою і одразу запросила їжачка пограти. Лисичка хвалилася, як швидко вона бігає і як уміє знаходити смачні ягоди. Колючка радісно побіг за нею, але скоро помітив, що Лисичка завжди хоче бути першою. Коли їжачок знайшов велику соковиту малину, Лисичка вихопила її і сказала:— Ха, це я перша побачила! Тобі ще вчитися треба! Колючка засмутився, але подумав: «Може, я просто не звик до її ігор?» Вони грали весь день, але Лисичка жодного разу не поділилася ягодами і не запитала, чи весело їжачкові. Наступного дня Лисичка не прийшла, бо знайшла собі іншого товариша, який мав більше солодощів. Колючка зрозумів: справжній друг не забирає все собі і не кидає тебе заради когось іншого.Зустріч із ЗайчикомДалі Колючка зустрів Зайчика. Той був дуже ввічливим і запропонував разом побудувати хатинку з гілочок. Колючка зрадів, адже йому подобалося працювати разом. Вони весело ганялися за метеликами і будували хатинку, але коли пішов дощ, Зайчик раптом утік, залишивши Колючку самого. Їжачок сховався під листочком і подумав: «Може, Зайчик просто злякався дощу?» Але наступного дня Зайчик навіть не згадав про їхню хатинку і побіг гратися з іншими.Колючка зрозумів: справжній друг не тікає, коли тобі потрібна допомога, і не забуває про спільні справи.Зустріч із БобромНарешті Колючка дістався до річки, де жив Бобер. Бобер був зайнятий — він будував греблю. Побачивши їжачка, він привітно махнув хвостом і сказав:— Привіт, Колючко! Хочеш допомогти? Разом ми швидше закінчимо, а потім поп’ємо чаю з медом!Колючка здивувався, адже ніхто раніше не пропонував йому працювати разом і ще й пригощати чаєм. Вони цілий день носили гілочки, сміялися і навіть трохи бризкалися водою. Коли Колючка випадково вколовся об гілку і засмутився, Бобер не сміявся, а приніс йому листочок подорожника і сказав:— Не переживай, зі мною таке теж буває. Головне — ми разом! Того вечора, сидячи біля річки з чашкою чаю, Колючка зрозумів: справжній друг — це той, хто радіє твоїй допомозі, підтримує, коли тобі важко, і не кидає в біді. Бобер не хвалився, не забирав усе собі і не тікав, коли щось пішло не так.Повернення додомуКолючка повернувся додому щасливим. Він зрозумів, що справжній друг — це не той, хто лише веселить чи хвалиться, а той, хто піклується про тебе, ділиться радістю і залишається поруч, навіть коли все не ідеально. Відтоді Колючка і Бобер стали найкращими друзями. Вони разом будували греблі, збирали ягоди і навіть вчилися танцювати під зоряним небом. А якщо ти, маленький читачу, хочеш знайти справжнього друга, пам’ятай: будь добрим, щирим і не бійся допомагати іншим. Тоді справжній друг обов’язково знайде тебе!

Вітер і Сонце сперечалися, хто з них сильніший. Поки вони з гарячністю й гучними словами доводили свою силу, дорогою йшов Подорожній, загорнутий у плащ.«Домовимось так, — сказав Сонце, — сильніший той, хто зможе зняти з Подорожнього плащ».«Гаразд», — пробурмотів Вітер і відразу ж послав на Подорожнього крижаний, завивальний подих. Від першого подиху вітру поли плаща закрутилися навколо тіла Подорожнього. Але він одразу ж щільніше загорнувся в нього, і чим дужче дув Вітер, тим міцніше він тримав плащ при собі. Вітер люто смикав плащ, та всі його зусилля були марними.Тоді засяяло Сонце. Спершу його промені були лагідні, і після лютої холоднечі Вітру Подорожньому стало так приємно, що він розстебнув плащ і дав йому вільно спадати з плечей. Промені Сонця ставали дедалі теплішими. Чоловік зняв капелюха й витер чоло. Нарешті йому стало так спекотно, що він зовсім скинув плащ і, рятуючись від пекучого проміння, приліг у затінку дерева край дороги. Лагідність і добра переконливість досягають успіху там, де сила й грубість безсилі.