Світ добрих казок для дітей і дорослих

У густому лісі стояв старий Дуб, а на ньому ріс упертий Листок. Усі листочки навколо восени почали мінятися: одні ставали золотими, інші багряними, а потім, танцюючи на вітрі, падали на землю. Але Листок тримався міцно. «Я не хочу падати! – гундів він. – Я сильний, зелений і можу залишитися на гілці назавжди!» Дуб лише хитав гілками. «Листочку, – казав він, – восени ми всі змінюємося. Сонце гріє слабше, земля холоне, і коріння не можуть дати тобі досить води. Якщо ти не впадеш, я виснажуся, а гілки зламаються під снігом». Листок не слухав. «Я не такий, як інші! – вигукнув він. – Хай падають слабкі, а я залишуся!» Минали дні. Осінь принесла холодні дощі, а згодом іній покрив траву. Усі листочки давно лежали на землі, створюючи теплу ковдру для коріння Дуба. А Листок, хоч і пожовк, тримався. Але одного дня прийшла зима, і важкий сніг накрив ліс. Гілка, на якій висів Листок, тріснула під вагою. Листок упав, але не в м’яку ковдру з листя, а в холодний сніг. Там його знайшла Білочка. «Чому ти не впав вчасно? – запитала вона. – Листопад – це не слабкість, а мудрість. Листя падає, щоб захистити дерево від холоду й дати землі поживу. Твої брати вже готують ґрунт для весни, а ти лише нашкодив Дубові». Листок зрозумів свою помилку. «Я думав, що бути сильним – це триматися, – прошепотів він. – Але сила в тому, щоб допомагати іншим». Білочка прикрила Листок снігом і мовила: «Нічого, навесні Дуб виростить нові листочки, а ти навчишся: іноді відпускати – це найкращий спосіб бути корисним».

Кажуть, що колись у місті Фучжоу жив бідний студент, якого звали Мі. Він був таким злиденним, що навіть за чашку чаю не мав чим заплатити. Напевно, він би помер з голоду, якби не добрий власник чайної. Той шкодував бідолаху й безкоштовно пригощав його чаєм і їжею.Одного разу студент Мі прийшов до господаря й сказав:— Я йду. Грошей у мене немає, і заплатити за все, що я тут з’їв і випив, не можу. Але я не хочу бути невдячним. Подивіться-но!Він витяг із кишені шматочок жовтої крейди й намалював на стіні чайної лелеку. Лелека був точнісінько як живий — тільки жовтий.— Цей лелека, — сказав Мі, — принесе вам удесятеро більше грошей, ніж я заборгував. Щоразу, коли зберуться люди й тричі плеснуть у долоні, він зійде зі стіни й почне танцювати. Але пам’ятайте одне: ніколи не змушуйте лелеку танцювати лише для однієї людини. Якщо ж таке трапиться — знайте, він танцюватиме востаннє. А тепер прощавайте.Сказав це — і пішов.Господар здивувався, але вирішив спробувати. Наступного дня, коли в чайній зібралося багато людей, він попросив усіх тричі плеснути в долоні. І в ту ж мить жовтий лелека зійшов зі стіни й затанцював. Як весело й кумедно він це робив! Потім знову повернувся на місце. Гості були в захваті — дивувалися, ахали, не вірячи своїм очам. І так відбувалося щоразу, коли в чайній збиралося багато людей.Чутка про дивовижного лелеку швидко розійшлася, і народ юрбами йшов подивитися на дива. Господар чайної швидко розбагатів — слова студента Мі справдилися.Та ось одного разу до чайної зайшов важливий начальник. Побачив, що навколо сидять самі селяни й ремісники, розсердився й наказав усіх вигнати.Слуги накинулися на людей із палицями — відвідувачі розбіглися, і начальник залишився сам. Він поклав перед господарем купу грошей і зажадав показати йому лелеку. Господар, побачивши гроші, забув усе, про що попереджав його Мі. Він тричі плеснув у долоні. Лелека повільно зійшов зі стіни й протанцював лише один танець. Був він сумний і знесилений. Потім знову злетів на стіну й більше не ворухнувся.Начальник кричав, погрожував, але нічого вдіяти не міг.А вночі у двері чайної хтось голосно постукав. Господар відчинив — на порозі стояв студент Мі. Він мовчав. Потім витяг із кишені сопілку, заграв і рушив геть, не озираючись.Жовтий лелека стрепенувся, зіскочив зі стіни й полетів за ним. З того часу ніхто більше не бачив ні студента Мі, ні його чарівного жовтого лелеку.Старі люди кажуть: якщо десь з’явиться диво — воно для всіх. А якщо ним володіє лише одна людина, то його ніби й немає — воно все одно зникне.

Жив колись у старовинному селі чоловік, якого звали Джек. Він був дотепний і веселий, але трохи… скупий. Коли сусіди просили допомоги — він завжди казав: — Потім! У мене важливіші справи!Одного вечора, у переддень Самайну — стародавнього кельтського свята, яке відзначали на межі осені та зими (з 31 жовтня на 1 листопада), коли за повір’ям духи мандрують між світом живих і світом мертвих — Джек зустрів на дорозі самого Чорта.— Джеку, — мовив той, — твій час прийшов. Підеш зі мною? — Еге ж, але спершу пригостиш мене яблучним соком, — хитро відповів Джек. Чорт погодився, але грошей у нього, звісно, не було. Тоді Джек умовив його перетворитися на срібну монету. Та тільки-но це сталося, як Джек швидко поклав монету до кишені — поруч із маленьким хрестиком.Чорт не міг повернутися у свій вигляд і мусив обіцяти Джеку, що ніколи не забере його душу.Минуло багато років. Джек постарів і відійшов у засвіти. Але у Рай його не пустили — за скупість. У Пекло теж не взяли — бо Чорт дав слово.І тоді Джек залишився між світами. Було темно й холодно.— Хоч маленький вогник мені дай! — попросив він у Чорта.Той кинув йому жаринку з пекельного вогню, щоб не блукав у цілковитій темряві. Джек поклав її в порожню ріпу, яку ніс із собою, і з того часу мандрує світом зі своїм ліхтариком.А люди, почувши цю історію, почали робити такі самі ліхтарі, щоб світити у ніч Самайну. Коли вони переїхали до нової землі — Америки — тамтешні гарбузи були великі й круглі. Тож саме з них і зробили перші гарбузові ліхтарі — символ свята, яке ми сьогодні знаємо як Геловін. Мораль: Навіть найтемніша ніч не страшна, якщо в серці є іскра добра.

У безкрайній, палючій пустелі, де піски формували хвилі під пекельним сонцем, а ночі шепотіли холодом, стояв кактус, який мав ім’я Одинак. Високий, колючий, із міцними голками, він гордо здіймався над дюнами. Одинак вважав, що йому ніхто не потрібен: “Я сам собі господар! Сонце мене гріє, рідкісний дощ напуває, а піски тримають мої корені. Навіщо мені друзі?” І хоч зорі над ним щоночі миготіли, ніби щось підказували, він лише бурчав: “Самотність — моя сила!”Та одного спекотного дня пустельний вітер-мандрівник приніс маленьке насіння. Воно впало біля Одинака, вчепившись у пісок. “Геть звідси! — гримнув Одинак. — Мені й самому місця мало!” Але насіння не слухало. Воно тихо пустило корінець, і незабаром з піску визирнув крихітний кактус, якого згодом Одинак прозвав Малим, бо той був не більший за його голку.Малий ріс повільно та був слабким від сильної спеки та суховіїв. Одинак спершу косо поглядав на нього, але помітив, що тінь від його власних “рук” падає на Малого, захищаючи того від палючого сонця. “Ну, гаразд, — пробурмотів Одинак собі під ніс, — хай стоїть, якщо не заважає”. А коли прийшов рідкісний дощ, Одинак нахилив одну зі своїх гілок, щоб краплі стікали до коренів Малого. “Це не допомога, — бурчав він, — просто не хочу, щоб ти висох і псував мені краєвид!” Минали роки. Малий виріс, ставши майже таким же високим, як Одинак. Одного разу, коли дощ не приходив довго, Малий простягнув своє коріння до Одинака й поділився водою, яку зберіг у своїх стеблах. “Ти що, рятувати мене здумав?” — буркнув Одинак, але вперше його голос звучав не так різко. Тепер кожен з них створював тінь: звідки б не пекло сонце чи не дула буря, один завжди прикривав іншого — то прохолодою, то своїм міцним боком, то водою.Якось уночі, коли зорі сяяли особливо яскраво, Одинак глянув на Малого і сказав: “Знаєш, я думав, що самотність — це сила. Але з тобою… пустеля не така вже й порожня”. Малий лише тихо всміхнувся і відповів: “А я просто чекав, коли ти це зрозумієш”.Відтоді в пустелі шепотіли нову легенду: про два кактуси, які навчилися ділитися тінню, водою й терпінням. Одинака більше не кликали Одинаком — для всіх він став Старшим Братом, а Малий — Молодшим. І хоч піски шуміли, а сонце пекло, їхня дружба робила пустелю живою.Мораль казки: Справжня сила — у терпінні, турботі та підтримці одне одного, адже разом легше подолати будь-яку перешкоду.Ця казка вчить цінувати дружбу, бути відкритим до інших і не боятися приймати допомогу.

В одному темному-претемному лісі зібралися звірі на пораду. Їм було дуже образливо, що люди святкують, танцюють, співають, а у них — тільки будні. От і вирішили звірі: треба й собі придумати свято.Подумав ведмідь, який був у них головним, і каже:— Будемо святкувати чийсь день народження.Задумались звірі. Це ж треба гостей запросити, нагодувати, напоїти… А ті можуть насмітити та додому піти. Нема охочих.— От як зробимо, — каже ведмідь, — день народження буде у зайця. У нього вуха довгі, стрибає він швидко, скрізь бував, різні звичаї чув.На тому й зійшлися, хоча зайця спитати забули. А що ж він їсть? Моркву та капустину. Вчасно звірі згадали та принесли йому курку, щоб він щось смачненьке приготував. Сів заєць біля птиці й думає: — Курка, звичайно, не наша лісова, а міська… але ж вона жива. Шкода її. Гості з’їдять і «спасибі» не скажуть. А вона жити хоче.Пожалів заєць курку і випустив її. Коли та зникла з виду, заєць засумнівався: — Мабуть, я вчинив неправильно. До мене ж звірі на гостину прийдуть, а я чим їх пригощу? Морквою? Мене замість курки з’їдять!Засмутився заєць і пішов до ведмедя. Сів і плаче:— Що ж робити? Курку тільки почав смажити, як прибіг вовк і вхопив її!— Що забрав? — заревів ведмідь.— Та курку ж!— Ну я йому! — і пішов шукати вовка.Але заєць був хитріший і знайшов вовка першим. Каже:— Ох ця лисиця, забрала в мене курку. Не маю чим гостей пригостити.— От лиска! — розсердився вовк, — ну я їй покажу!А руда лисиця сиділа за деревом і все чула. Думає: — Ну, заєць, я покажу тобі, де раки зимують.Курки в той день звірі так і не скуштували. Але відтоді ведмідь з вовком, а лисиця з зайцем не дружать.А курка щасливо дісталася додому і розповіла дідові та бабі цю історію. Тільки вони їй не повірили…

Сад оточувала жива огорожа з ліщини. За нею починалися поля та луки, де паслися корови й вівці. Посеред саду цвів кущ троянд, а під ним сидів равлик. Він був багатий внутрішнім змістом — він містив у собі самого себе.— Почекайте, і мій час настане! — сказав він. — Я дам світу щось важливіше за ці троянди, горіхи чи молоко, що дають корови й вівці.— Я багато чого від тебе очікую, — сказав кущ троянд. — Дозволь дізнатися, коли це станеться?— Час терпить. А ось ви всі поспішаєте! А поспіх послаблює враження.Наступного року равлик лежав майже на тому ж самому місці, на сонці, під кущем троянд. Кущ випускав бутони й розцвітав трояндами, кожного разу свіжими, кожного разу новими.Равлик наполовину висунувся зі своєї раковини, насторожив вусики та знову приглянувся. — Все як торік! Жодного прогресу. Кущ троянд лишається при своїх трояндах — і жодного кроку вперед!Пройшло літо, пройшла осінь, кущ троянд випускав бутони й розцвітав трояндами, аж поки не випав сніг. Стало сиро, холодно; кущ пригнувся до землі, а равлик заповз у землю.Знову настала весна, з’явилися троянди, з’явився равлик.— Тепер уже ви старі! — сказав він кущу троянд. — Пора б і честь знати. Ви дали світу все, що могли. Багато це чи мало — питання, яким мені ніколи займатися. А те, що ви нічого не зробили для власного розвитку, ясно. Інакше з вас вийшло б щось інше. Що скажете на свій захист? Адже ви скоро станете сухим хмизом. Розумієте, про що я кажу?— Ви мене лякаєте, — сказав кущ троянд. — Я ніколи над цим не замислювався.— Так, так, ви, здається, мало турбували себе думками! А ви коли-небудь пробували запитати себе: навіщо ви цвітете? І як це відбувається? Чому так, а не інакше?— Ні! — сказав кущ троянд. — Я просто цвів від радості й не міг інакше. Сонце таке тепле, повітря таке свіже, я пив чисту росу й рясні дощі. Я дихав, я жив! Сили підіймалися в мене із землі, вливались з повітря, я був щасливий завжди новим, великим щастям і тому завжди мусив цвісти. Таке моє життя, я не міг інакше.— Словом, ви жили, не журилися! — сказав равлик.— Звісно! Мені все було дано! — відповідав кущ троянд. — Але вам дано ще більше! Ви одна з тих думаючих, глибоких, високодарованих натур, яким судилося дивувати світ.— Та хоч би що! — сказав равлик. — Я не хочу знати вашого світу. Мені байдуже до нього. Мені достатньо самого себе.— Так, але мені здається, усі ми, хто живе на землі, повинні ділитися з іншими найкращим, що в нас є! Віддавати їм усе, що можемо!.. Так, я дав світу лише троянди… А ви? Вам дано так багато. Що дали світу ви? Що дасте?— Що дав я? Що дам? Мені байдуже на світ! Він мені ні до чого! Мені до нього немає діла! Надавайте його трояндами, на це у вас вистачить сил! Хай ліщина дає йому горіхи, корови й вівці — молоко, у них своя публіка! А моя — у мені самому! Я замкнуся в собі — і баста. Мені байдуже на світ!І равлик заповз у свою раковину і закрився в ній.— Як сумно! — сказав кущ троянд. — А я хотів би, та не можу замкнутися в собі. Усе проривається назовні, проривається трояндами. Пелюстки їх опадають і розносяться вітром, але я бачив, як одну з моїх троянд поклала в книгу господиня дому, іншу пригорнула до себе чарівна молода дівчина, третю цілували усміхнені губки дитини. І я був так щасливий, знаходив у цьому істинне задоволення. Ось мої спогади, моє життя!І кущ троянд цвів у всій своїй простоті й невинності, а равлик просто дрімав у своїй раковині — йому байдуже було до світу.Роки йшли…Равлик став порохом від пороху, і кущ троянд став порохом від пороху, розпався в книзі й спогадів троянда… Але в саду цвіли нові кущі троянд, у саду росли нові равлики. Вони заповзали у свої домівки й плювались — їм байдуже до світу. Не почати цю історію спочатку? Вона буде все та сама.Мораль казки “Равлик і троянди”Ця казка Ганса Крістіана Андерсена вчить, що істинне значення життя полягає не в самозамилуванні чи ізоляції, а в щедрому даруванні світу того, що ми маємо найкращого. Равлик, замкнутий у своїй “глибокості”, марнує існування, не лишаючи по собі нічого, окрім байдужості, тоді як кущ троянд, у простоті та радості, цвіте для інших, даруючи красу, спогади й щастя — і тим знаходить вічність у серцях людей. Егоїзм веде до забуття, а щирість і відкритість — до безсмертя через любов і поділ. “Не ховайся в раковині — розквітай для світу!”

Жив собі у селі холостяк Тарас. Був він веселий, працьовитий, але ніяк не міг знайти собі дружину. Всі дівчата казали: “Тарасе, ти хороший, але дуже вже ти неуважний! То ключі забудеш, то корову не напоїш, то каші перевариш!”Одного разу, оре Тарас поле, аж бачить — стоїть старенька бабуся на дорозі, ледве йде.— Голубчику, — каже вона, — донеси мені, будь ласка, мішок до хати. Старенька я вже.Тарас одразу погодився. Доніс мішок, води приніс, дровець нарубав. Бабуся й каже:— Добре серце у тебе, Тарасе. Візьми ці три зернини пшениці. Посій їх біля хати та доглядай уважно. Кожного ранку поливай, кожного вечора пісню співай. І тоді знайдеш те, що шукаєш.Узяв Тарас зернини, подякував і пішов додому. Посадив їх біля хати. І щоранку поливав, і щовечора співав веселих пісень. А щоб не забути — зробив собі позначки на плоті. Виросли три колоски — золоті, аж світяться! Тільки-но Тарас їх зібрав та обмолотив, як раптом — чудо! Замість зерна з першого колоска випала золота монета, з другого — срібна сопілка, а з третього — маленька записочка.Прочитав Тарас записку: “Хто вміє бути уважним і дбайливим, той вміє любити. Приходь на ярмарок у суботу, принеси сопілку і грай біля криниці”.Пішов Тарас на ярмарок, сів біля криниці та й заграв на сопілці. Така гарна музика полилася! Люди зупинилися слухати. А одна дівчина, Марійка, підійшла й каже:— Ти грай, а я заспіваю!Заспівала Марійка так чудово, що всі заплескали. А Тарас подивився на неї та зрозумів — ось вона, його доля! А Марійка подивилася на Тараса — такий уважний, музику грає, людей радує — і теж серцем відчула.— Марійко, — каже Тарас, — а я тобі золоту монету подарую, якщо навчиш мене не забувати важливе!— А я тебе й так навчу, — засміялася Марійка, — якщо ти мене співати навчиш грати на сопілці!Одружилися Тарас і Марійка. Він навчив її грати на сопілці, вона його навчила все запам’ятовувати. А золоту монету на щастя над дверима повісили.І жили вони довго і щасливо, а якщо Тарас щось забував, Марійка на сопілці грала — і він одразу згадував!

Жили-були двадцять п’ять олов’яних солдатиків — усі брати, бо народилися вони з однієї старої олов’яної ложки. Стояли рівно, тримаючи рушниці в руках, а форма на них була червона й синя — дуже гарна.Перше, що вони почули на світі, коли зняли кришку з коробки, де вони лежали, — слова:— «Олов’яні солдатики!» — вигукнув маленький хлопчик і радісно заплескав у долоні. Він отримав їх на день народження й одразу поставив на стіл.Усі солдатики були однакові, тільки один трохи відрізнявся: у нього була лише одна нога — олова не вистачило, бо його відливали останнім. Та він стояв так само твердо на одній нозі, як інші на двох. І саме він став найцікавішим з усіх.На столі, де стояли солдатики, було багато іграшок, але найбільше привертало увагу паперовий замок. Через крихітні віконця було видно зали, перед замком стояли маленькі деревця, а поруч — дзеркальце, яке зображало ставок. По ньому плавали воскові лебеді й милувалися своїм відображенням.Та наймилішою була маленька паперова балерина. Вона стояла у відчинених дверях замку в сукенці з найтоншого мусліну, через плече — вузенька блакитна стрічка, а посередині блищала блискітка, велика, як усе її обличчя. Балерина стояла на пальчиках, витягнувши руки, і підняла одну ніжку так високо, що олов’яний солдатик її не бачив і подумав, що вона теж має лише одну ногу.— «Оце б дружина для мене!» — подумав він. — «Та вона, певно, дуже знатна: живе в замку, а я — лише в коробці, де нас двадцять п’ять. Не місце їй зі мною! Та все ж я мушу ближче познайомитися».І він ліг за тютюнову коробку на столі, звідки міг добре бачити ніжну балерину, що стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.Настала ніч. Усі діти полягали спати, і в кімнаті стало тихо-тихо. Тоді іграшки ожили. Вони стрибали, розмовляли, сміялися, грали у війну та танцювали. Тільки олов’яний солдатик і маленька балерина залишалися на своїх місцях — він непорушно стояв, а вона, злегка нахилившись, завмерла у граційній позі.Солдатик не зводив із неї очей. Здавалося, навіть місячне світло лагідно торкалося її сукенки, і вона сяяла ще ніжніше. — «Така тендітна, така прекрасна…» — подумав він. — «Якби тільки я міг зробити крок до неї…»Але раптом із коробки для іграшок визирнув чортик із бляшаного циліндра. — «Гей, солдатику!» — гукнув він злим голосом. — «Не смій задивлятися на балерину!» Та олов’яний солдатик удав, що не чує. Він просто стояв, як справжній вояк, і дивився перед собою.— «Добре!» — пробурмотів чортик. — «Побачимо, що буде завтра!»І справді, наступного дня сталося лихо. Коли діти гралися, один із хлопчиків поставив солдатика на підвіконня. Раптом вікно відчинив вітер, і солдатик з гуркотом упав додолу з третього поверху!Хлопчик миттю вибіг на вулицю шукати його, але марно — солдатик зник у щілині між камінням. Дощ почав лити, потім полив ще сильніше, і невдовзі по вулиці побігли струмки. Двоє хлопчаків, які проходили повз, помітили солдатика.— «Дивись, олов’яний солдатик! Зробімо йому човник!» — вигукнув один. Вони згорнули газету трикутником, посадили солдатика всередину — і пустили човен плисти потоком.Газетний човник весело гойдався на хвилях дощу. Вода несла його все далі й далі вузенькими вуличками, немов справжньою річкою. Олов’яний солдатик стояв посеред човника — прямо, як справжній герой. Він тримав рушницю біля плеча і дивився вперед, хоч хвилі хлюпали йому по коліна.«Не здавайся!» — ніби шепотіла йому думка. — «Тримайся, як справжній вояк!»Та раптом струмок підхопив човен ще швидше — і він потрапив до темного підземного каналу, де було темно, сиро й моторошно.— «Хто ти такий?» — загарчав хтось із темряви. Це був величезний щур, сторож підземних вод. — «Де твій паспорт? Плати мито!»Солдатик стояв мовчки. Він не боявся. Щур кинувся слідом, але хвиля підхопила човен і понесла далі — прямо у водоспад!Човник закрутився, розвернувся і… перевернувся! Солдатик полетів у воду й стрімко пішов на дно. Його сталевий погляд залишався незламним, хоча навколо було темно, а холодні струмені тягнули вниз.І тут з глибини з’явилася величезна щука. Вона розкрила пащу й — ковт! — проковтнула солдатика в один момент. Всередині було темно, але солдатик стояв навіть там — струнко, мовби на варті. Минуло трохи часу, і щуку спіймав рибалка. Він приніс її на базар, а звідти — на кухню до того самого будинку, де колись жив солдатик!Коли кухарка розрізала щуку, вона з подивом вигукнула: — «Ой, дивіться, що всередині! Олов’яний солдатик!»Вона поставила його на стіл — і серце солдатика завмерло: перед ним, як і раніше, стояла балерина. Вона все так само підняла одну ніжку, сяяла у своєму замочку й дивилася просто на нього.Солдатик був щасливий. Йому здавалося, що весь світ знову став теплим і світлим.Та доля мала свій план…Солдатик знову стояв на столі — там, де почалася його історія. Він дивився на балерину, і йому здавалося, що все навколо стало спокійним, добрим і знайомим. Світло падало просто на її сукенку, і вона сяяла, мов ранкова зірка.Та одного дня маленький хлопчик, граючись, поставив солдатика біля пічки. — «Подивімося, чи витримає він жар, такий уже стійкий!» — засміявся він.Полум’я весело потріскувало, а олов’яний солдатик стояв непорушно. Він не скаржився й не кликав на допомогу — тільки думав про свою балерину. Йому здавалося, що тепло вогню — це її погляд, що блищить крізь полум’я.Раптом дверцята відчинив вітер. Балерина підхопилася з полиці й легко, немов метелик, злетіла прямо до солдатика. Полум’я обійняло їх обох — тихо, без болю. І в ту мить, коли все навколо стихло, вони були поруч. Коли полум’я згасло й люди прибрали попіл, на тому місці, де стояв солдатик, лежало маленьке олов’яне серце. А поряд — блискітка від балерининої сукенки, така сама ясна, як колись. Так закінчилася історія про стійкого олов’яного солдатика — вірного, хороброго й ніжного, який любив по-справжньому й залишив після себе лише серце

У далекому, спокійному королівстві, де замки сяяли на сонці, а сади цвіли золотими трояндами, жила принцеса, яку звали Елішка. Вона була дочкою короля та королеви, з косичками, що переливалися, як річкова вода, і серцем, повним доброти. Елішка любила гуляти садами, годувати птахів і мріяти про пригоди. Королівство її було багатим, але люди там жили в страху: у віддаленій печері на Чорній горі мешкав дракон Драк. Кажуть, в його скарбниці срібло і золото, що блищало яскравіше за сонце. Багато сміливців — лицарі, купці, селяни — вирушали туди за багатством. Але ніхто не повертався живим. “Дракон жадібний і лютий!” — гомоніли в замку. “Він спалює всіх, хто торкнеться його скарбів!” — попереджали старші. Тож король заборонив навіть згадувати про гору.Одного сонячного ранку Елішка сиділа в тронній залі з батьками. Король, з сивою бородою, переглядав мапи скарбів, а королева вишивала квіти на гобелені. Елішка, граючись з лялькою, раптом запитала:— Тату, мамо, а чому всі тікають від Драка? Я чула від служниць, що в нього срібло і золото. Може, він просто не хоче, щоб його обкрадали? А якщо з ним поговорити по-доброму? Король похитав головою, його корона блиснула.— Дитино моя, дракон — то не людина. Він монстр! Багатьох наших послали туди за скарбами, і всі зникли. Не думай про таке, принцесо. Твоє місце — в замку, в безпеці.Королева обійняла дочку, але Елішка не заспокоїлася. Тієї ночі, дивлячись на зірки з вікна вежі, вона подумала: “Чому б не піти й не подружитися? Не за золотом, а за дружбою. Якщо він самотній, то я стану його подругою!” На світанку, переодягнувшись у просту сукенку, Елішка вислизнула з замку з кошиком яблук і шматком пирога. Не зі страхом, а з добрим серцем, що співало, як пташка. Дорога була крутою: через колючі хащі, де шепотіли вітри, і по кам’янистих стежках, де туман ховав небезпеки. Нарешті Елішка дійшла до печери. Вхід мерехтів від відблисків срібла всередині, і з глибин долинув важкий рев. Дівчинка ступила вперед і гукнула чистим голосом:— Драче! Я — Елішка, принцеса з долини. Принесла тобі пирога, а не меч! Не бійся, я прийшла не за твоїм золотом, а поговорити. Може, ти самотній, як я іноді в замку?З печери вирвався клуб диму, земля затремтіла, і виліз величезний дракон — синьо-зелений, з крилами, як нічне небо, і очима, повними сліз. Поруч блищали купи срібла й золота, але Драк не кинувся — лише сумно зітхнув, і іскри вилетіли з ніздрів.— Принцесо? — прогримів він голосом, як далекий грім, але з ноткою надії. — Всі приходять за моїм скарбом! Лицарі з мечами, купці з жадібними очима. Я захищаюся вогнем, бо інакше… вони заберуть усе, і я залишуся ні з чим. А ти… чому не боїшся? Чому не хочеш золота?Елішка не відступила. Вона сіла на купу м’якого моху і простягнула пирога.— Бо скарби — то не щастя, Драче. Я дочка короля, маю замок повний золота, але сумую за справжньою дружбою. Розкажи про себе. Чому ти ховаєшся? Може, разом придумаємо, як поділитися скарбами з усіма, без бійок?Драк опустив голову, його хвіст обмотався навколо лап. Він з’їв шматок пирога і вперше за довгий час всміхнувся — лусочки засяяли. — Я не жадібний, Елішко. Давно-давно я зібрав ці скарби, щоб мати друзів — дарувати монети за розмови, срібло за пісні. Але всі бачили лише блиск, а не мене. Я самотній, як зірка в імлі. Хочу друга, а не злодіїв. Ти… ти перша, хто не хапає.Елішка поклала руку на його теплу лапу.— То давай будемо друзями! Я розповім тобі про бали в замку, а ти — про політ над хмарами. І знаєш, мої батьки бояться тебе, бо думають, ти злий. Але я переконаю їх!Так почалася їхня дружба. Елішка приходила щодня, ховаючись від варти. Вона допомагала Драку сортувати скарби — не красти, а мріяти, як ними скористатися для добра: золото для бідних, срібло для прикрас. А Драк носив її на спині над горами, показував зірки вночі і ділився мудрістю: “Справжній скарб — у серці, не в скрині”. Одного разу, коли Елішка впала в потік, Драк витягнув її крилом і зігрів подихом.— Дякую, друже, — сміялася Елішка. — Ти кращий за будь-який лицар!— А ти — моя королева дружби, — відповідав Драк, і його очі сяяли тепліше за золото.Минали тижні, і Елішка вирішила: час діяти. Одного сонячного дня вона привела Драка до замку — не силоміць, а м’яко, тримаючи за кіготь. Ворота затремтіли, варта закричала, король і королева вибігли на балкон з мечами в руках. Народ ховався, шепочучи: “Кінець королівству!”— Тату, мамо! Не бійтеся! — закричала Елішка, стоячи перед Драком. — Це мій друг Драк. Він не злий — просто самотній. Всі йшли до нього за скарбами, а він захищався. Але подивіться: ось його золото для скарбниці, срібло для народу. Він хоче бути з нами, як член родини!Король, блідий, опустив меч.— Дитино, ти божевільна! Він убив стількох… Як я можу повірити?Драк схилив голову, його голос пролунав м’яко, як шелест листя:— Ваші величності, я не шукав крові. Я шукав дому. Ваша дочка показала мені серце. Дозвольте мені служити королівству — охороняти кордони, ділитися скарбами. Я буду вірним, як скеля.Королева, з сльозами, підійшла ближче, торкнулася лусочки. — Якщо Елішка вірить… то й ми. Дитино, ти врятувала нас усіх своєю добротою.Король кивнув, обіймаючи дочку.— Драче, вітай у родині. Ти — наш брат тепер, не монстр.З того дня королівство розквітло. Драк став частиною родини: спав у саду замку, ділив скарби з бідними, носив принцесу на прогулянки. Страх зник, як туман на сонці — люди сміялися з вогняними трюками Драка, танцювали на балах з ним. Елішка вчила всіх: “Скарби без дружби — то пил. А з добротою — вічне золото”.І жили вони щасливо, бо зрозуміли: справжня родина — не в крові чи сріблі, а в серцях, що подолали страх.