Казки про бажання

Одного разу бідному лісорубові до краю набридла його важка робота – день у день рубати дрова і тягати їх з лісу. Він не раз гнівно нарікав на всіх чарівниць, як злих, так і добрих, за те, що вони байдужі до його долі.Ось стоїть він у лісі, нарубавши в’язку дров, і знову бідкається: скільки років живе у злиднях, а жодне його бажання так і не здійснилося! А бажань у нього було чимало. Наприклад, він би не відмовився стати могутнім принцом і щодня ласувати фазанами з золотих тарілок.Стоїть, бурмоче собі під ніс, почухує потилицю…Раптом навколо все потемніло, ліс захитався від страшного вітру, загуркотів грім – та так голосно, що у лісоруба аж в очах потьмарилося.Раптом спалахнуло яскраве світло. Лісоруб замружився, а коли знову розплющив очі – завмер від переляку. Перед ним стоїть чарівниця – у її руках звиваються осліплюючі блискавки, а в очах палає справжній вогонь.Лісоруб затремтів від жаху, впав на коліна і, не тямлячи себе, почав благати про пощаду. Він запевняв, що нічого йому не треба, що він цілком задоволений своєю долею – тільки б ця страшна гостя залишила його живим.Чарівниця уважно подивилася на нього й мовила:— Не бійся, добрий чоловіче. Я прийшла не для того, щоб нашкодити тобі, а тому, що ти вже добряче набрид своїми безкінечними наріканнями. Ну що ж, нехай буде по-твоєму. Слухай уважно: я дарую тобі можливість загадати три бажання – і всі вони здійсняться.Але раджу добре обміркувати свої слова, перш ніж їх висловлювати.Раптом знову загуркотів грім, блискавки засліпили все навколо, затремтіла земля – і чарівниця зникла.Лише тоді лісоруб оговтався, схопив свою в’язку дров і щодуху кинувся бігти з лісу, ледве відчуваючи власні ноги.«Ого, – подумав він, – тепер я всім покажу, на що здатний!»Прибіг до своєї хатини, кинув в’язку дров на підлогу та радісно гукнув дружині:— Любенька моя Фаншон, хутчіш запалюй грубу! Відтепер ми багаті… Чого це ти роззявила рота?І він розповів їй усе, що сталося.Фаншон аж підстрибувала від радощів – яке щастя привалило!Але, будучи жінкою розсудливою, вона вирішила не поспішати й використати цей дар якнайкраще.— Слухай, Блезе, – мовила вона, – давай не будемо загадувати бажання сьогодні. Перенесемо це на завтра, а поки що гарненько все обдумаємо.— Ну, можна й так, – погодився лісоруб.Сів він біля вогню, відкинувся на стільці, подивився на дружину й пробурмотів:— Аж весело дивитися, як полум’я грається… От би зараз смачненької кров’янки засмажити… Оце б я хотів… Не встиг він договорити, як із кутка щось зашурхотіло. Озирнувся – і ледь не впав зі стільця:Довжелезна ковбаса, мов жива, звивалася по підлозі, за нею, підстрибуючи, котилася сковорода, а сільничка, наче жаба, весело стрибала їм услід. Уся ця компанія прямувала просто до вогнища!Лісоруб із дружиною підскочили зі своїх місць, ошелешено дивлячись то одне на одного, то на це неймовірне дійство.Тут жінка вмить збагнула, що її чоловік, не подумавши, ляпнув перше-ліпше бажання, і ну його картати:— Ах ти, нерозумний! Що ж ти накоїв?! Міг би королем стати, жити в розкошах, скарбами кишені напхати, а ти… ковбаси забажав!Розгнівана до краю, вона заходилася ще дужче кричати та дорікати чоловікові.— Ех… — лісоруб почухав потилицю. — Здається, я таки справді схибив. Але ж у нас ще два бажання…— Два?! — гримнула жінка. — Дожидайся, як рак на горі свисне! Таке щастя в руки пливло, а він…І з новою силою взялася сварити бідолаху.Стоїть лісоруб, слухає дружину. І так уже злість бере, а вона ще голосить, руками перед носом махає.Хотів був навіть побажати, щоб провалилася кудись, але стримався і лише буркнув:— Та не кричи так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією клятою ковбасою!А ковбаса тим часом смажиться на сковороді, сама перевертається, сільниця підстрибує й посипає сіллю. А запах — ну просто слинка котиться.— Так тобі й треба, дурню! — не вгавала жінка.— Та замовкни ти, відьмо! — урвав він її роздратовано. А потім, не стримавшись, крикнув:— Бодай би ця ковбаса до твого носа приліпилася!І тільки вимовив ці слова, як ковбаса — гульк! — прямо з вогню вилетіла й прилипла дружині до носа. А сковорода з сільницею враз пострибали назад на полицю.Жінка завила, заметалася по хаті, намагаючись відірвати ковбасу, та де там — ні на крихту не відстає! А що боляче — то ніби ніс сама собі відриває.Лісоруб глянув на неї й зовсім отетерів.Була в нього гарненька, молоденька дружина, а тепер — справжнє чудовисько.Жінка голосить, плаче, гарячі сльози котяться по ковбасі, а сказати нічого не може — бо ковбаса їй заважає.Лісоруб глянув на неї й подумав: “Ще добре, що вона мовчить, а то вже б наслухався її «ласкавих» слів! Але що ж тепер робити? Адже в мене залишилося останнє бажання, і я міг би стати наймогутнішим і найбагатшим королем… Але тоді й вона стане королевою, а чи захоче сидіти на троні з таким ковбасним носом? Ні, краще запитаю в неї саму: що їй більше до душі — бути носатою королевою чи залишитися дружиною лісоруба, але з гарненьким носиком, як раніше?” Поглянув він на жінку, а вона тільки головою замахала — мовляв, не хочу я бути носатою королевою!Бо хоч і знала, що королеву ніхто не смів би осуджувати, та все ж потворою залишатися не хотіла.Тож лісоруб вимовив своє останнє бажання, і ковбаса зникла.Так він нічого й не отримав, та все ж радів, що хоча б гірше не стало.

Давним-давно, у мальовничому селі, оточеному густими лісами та сріблястими ріками, жили люди, які дуже любили працювати. Вони вирощували пшеницю, ткали полотно, будували міцні хати, але часто скаржилися, що їхні зусилля не приносять достатку. Усе змінилося, коли в село прийшла стара чарівниця Золотинка.Золотинка була не схожа на звичайних чаклунок. Замість зілля та заклинань вона носила із собою маленький мішечок, з якого сипалися блискучі монети. Але ці монети були незвичайними — вони могли виконувати бажання, але лише за однієї умови: їх треба було використати з добрим серцем.Одного дня Золотинка зібрала всіх селян на площі й сказала: — Я подарую кожному з вас по одній чарівній монеті. Але пам’ятайте: якщо ви витратите її на щось егоїстичне, вона зникне, не залишивши сліду. Якщо ж поділитеся нею з іншими, вона примножиться.Селяни здивувалися, але взяли монети. Першим до діла взявся заможний мельник Гриць. Він давно мріяв про новий млин, тож вирішив витратити монету на нього. Та щойно він поклав її на стіл, монета розтанула, наче сніг під сонцем. Гриць зрозумів, що його бажання було лише для власної вигоди.Тим часом бідна вдова Олена, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила інакше. Вона купила за свою монету насіння й роздала його сусідам, щоб усі могли посіяти городину. Наступного дня Олена прокинулася й побачила, що її подвір’я засипане блискучими монетами! Її доброта примножила чарівний дар.Інший хлопець, Василько, спершу хотів купити собі нові чоботи, але, побачивши, як діти в селі босоніж граються в пилюці, віддав свою монету шевцеві, щоб той зробив взуття для малечі. І що ви думаєте? Наступного ранку біля його хати лежала ціла купа монет, а діти радісно бігали в новеньких черевичках.Так минали дні, і село змінювалося. Люди почали ділитися не лише монетами, а й часом, знаннями, турботою. Хтось будував спільний міст через річку, хтось навчав інших ремеслу, а хтось пік хліб для всіх. Чарівні гроші Золотинки не закінчувалися, бо доброта не має меж. Одного вечора Золотинка знову з’явилася на площі. Вона усміхнулася, дивлячись на щасливих селян, і мовила: — Ви зрозуміли секрет чарівних грошей. Вони не в золоті чи сріблі, а в тому, як ви їх використовуєте. Справжній скарб — це ваші серця, що діляться добром.З того часу в селі більше ніхто не скаржився на бідність. Люди навчилися, що справжнє багатство — це не накопичувати, а віддавати. А чарівні монети? Кажуть, вони й досі десь там, у чиїхось добрих руках, примножують радість і достаток.

Жила-була бідна вдова. День і ніч вона працювала, мріючи про те, щоб її єдиний син здобув освіту і став ученим. Хлопчик у дитинстві вчився із великим захопленням: він любив книги, читав їх уважно й охоче. Мати раділа, що її син розумний, працьовитий і старанний.Та коли хлопчик підріс, він почав задаватися. «Я вже все знаю, навіщо мені ще вчитися?» — вирішив він. Поступово хлопець розлінився: перестав ходити до школи, натомість гуляв деінде, приховуючи від матері свою недбалість.Одного разу, блукаючи дорогою, він помітив великий камінь. Біля нього сиділа дуже стара жінка і старанно терла об камінь грубу залізну палицю. Хлопчик здивувався і запитав:— Навіщо ви точите цю палицю об камінь? — Хочу виточити з неї тоненьку голку, — відповіла старенька.— З такої товстої палиці — голку? — вигукнув хлопчик і засміявся. — Та ви ж стара, не встигнете це зробити за все життя!— Моя палиця справді велика, та моя воля ще більша, — відповіла жінка. — День за днем я працюватиму, і настане мить, коли я досягну свого. Адже недарма кажуть: «Захочеш — гору звернеш!» А ти, хлопче, ледарюєш, не хочеш вчитися і ще й обманюєш свою матір, яка без упину працює для твого щасливого майбутнього. Чи не соромно тобі?Хлопець почервонів від сорому. Він низько вклонився старенькій, подякував за мудру науку й негайно повернувся до школи. Відтоді він учився ще старанніше.Минуло багато років, і хлопчик виріс. Він став видатним ученим, яким пишалася його мати.

Жив-був один багач. Усього мав доволі — і грошей, і землі, і худоби. Та несподівано прийшло до нього дивне щастя, від якого він втратив спокій.Одного вечора ліг багач спати, та сон не йшов до нього. Перевертався з боку на бік, а в голові крутилися думки:— Чого це цар збирає податки з бідноти, коли й так має всього вдосталь? А я? Сам себе голодом мучу, аби багатства прибуло… Якби вже трохи більше мав, то жив би, як людина, ще й бідним допомагав би, — міркував уголос.Раптом почув він чийсь шепіт біля самого вуха:— Ось тобі торбинка. Візьми її — і станеш ще багатшим! У ній один срібний. Та тільки-но візьмеш його — з’явиться новий. Бери стільки, скільки потрібно. Але пам’ятай: щойно набереш, одразу кинь торбинку в річку. Тільки тоді зможеш користуватися срібними. А якщо залишиш її в себе — всі срібняки перетворяться на камінці.Багач спочатку не повірив почутому. Але озирнувся — а біля нього справді лежить торбинка. Обережно засунув руку — і витяг срібного. Поклав на постіль, знову зазирнув — ще один з’явився.— Оце щастя! — зрадів.До самого ранку вибирав гроші — цілу купу наскладав. Аж світати почало, і надумав він: от зараз кину торбинку до річки, а тоді й житиму на повну силу — і собі на добро, і людям на користь.Та коли сонце зійшло, подумав інакше: — Потерплю ще день, наберу більше. Їсти не буду, аби час не гаяти.Але що більше він збирав, то більше хотілося. Не міг відірватися від торбини. В хаті — лише сухий хліб. Хотів би щось купити, та не смів і на хвильку від неї відлучитися.Так і минав день за днем. Тиждень. Місяць. Рік. Багач усе вибирав і вибирав срібняки, тішачи себе думкою:— Ну хто ж від грошей відмовиться? Та жити йому стало не краще, а гірше. Забув обіцянки, забув людей, забув навіть себе. Іноді доходив до річки, вже підносив торбинку, та тільки згадає, що тоді не буде більше срібних — і вертається назад.Постарів, знесилів, зблід, а руки все не відривалися від торбини. І помер так — біля купи срібняків, що так і не стали справжнім щастям. Мораль казки: Справжнє щастя не в багатстві, а в умінні бути вдячним і розуміти міру. Жадібність засліплює, позбавляє радості, друзів і навіть сенсу життя. Якщо обіцяєш допомагати — дій, бо відкладання перетворює добрі наміри на марні слова. Читайте ще більше казок про гроші: Про чарівні гроші – добра та повчальна казка про те, як щедрість і турбота здатні змінити світ. У село приходить чарівниця Золотинка й дарує людям особливі монети, які виконують бажання. Але лише ті, хто використовує їх з добрим серцем, знаходять справжнє багатство. Ця казка навчить дітей, що справжня цінність — не в грошах, а в добрих вчинках і щирій допомозі іншим. Зіркові гроші — зворушлива казка про силу доброти й віру в добро.Маленька дівчинка, залишившись сама у світі, не втратила милосердя. Віддаючи останнє нужденним, вона не чекала нічого на заміну. Але саме її щирість і щедре серце стали причиною справжнього дива — з неба посипалися зірки, що перетворилися на гроші. Ця казка навчить дітей, що добро завжди повертається, особливо тоді, коли його роблять від щирого серця Золота монета — мудра вірменська казка про цінність праці та справжню дорослість. Юнак хоче одружитися, але батько погоджується дати благословення лише тоді, коли син заробить золоту монету власними руками. Справжній урок починається там, де закінчуються хитрощі…Ця казка навчить дітей і підлітків, що тільки те, що здобуто власною працею, має справжню цінність.

Жили колись рибалка та його дружина в убогій хатині біля моря. Щодня рибалка брав вудку з волосінню і йшов ловити рибу, і ловив, і ловив.Одного дня він сидів із вудкою, дивлячись у прозору воду, і сидів, і сидів. Нарешті волосінь пішла на дно, і коли він її витягнув, на гачку була велика камбала. І сказала камбала: — Рибалко, послухай мене! Відпусти мене, я не справжня риба, а зачарований принц. Яка тобі користь зі мною? Я не смачна, тож відпусти мене назад у воду, дай мені поплисти. — Гаразд, — відповів рибалка, — не треба стільки слів. Якщо ти вмієш говорити, я краще відпущу тебе.І він відпустив камбалу в прозору воду. Камбала пірнула на дно, залишивши за собою довгу смугу крові. Рибалка встав і пішов додому до своєї дружини в їхню хатину.— Ну, чоловіче, — сказала дружина, — нічого сьогодні не впіймав?— Ні, — відповів він, — тобто впіймав камбалу, але вона сказала, що вона зачарований принц, тож я її відпустив.— І ти нічого не забажав? — запитала дружина. — Ні, — сказав чоловік, — а що я мав би забажати?— Ох, боже! — вигукнула дружина. — Як же огидно жити в цій смердючій хатині! Ти міг би побажати маленьку хатинку. Іди назад, поклич камбалу, скажи, що ми хочемо хатинку. Я впевнена, вона нам її дасть. Іди, поспіш!Коли він повернувся, море було зелене й жовте, не таке прозоре, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.Тоді камбала припливла і спитала: — Що ж вона хоче?— Ох, — сказав чоловік, — знаєш, коли я тебе впіймав, моя дружина сказала, що я мав би щось побажати. Вона більше не хоче жити в цій хатині, хоче хатинку.— Іди додому, — сказала камбала, — вона вже має хатинку.Пішов чоловік додому і побачив, що замість хатини стоїть маленька хатинка, а його дружина сидить на лавці перед дверима. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходь, подивися, чи не краще це?Вони зайшли всередину, і там була маленька передня, гарненька спальня, кухня і комора, з усілякими меблями, найкращими залізними та мідними речами. А позаду був дворик із курми та качками і маленький садок, повний зелених овочів і фруктів.— Дивися, — сказала дружина, — чи не гарно?— Так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені.— Побачимо, — сказала дружина. Після вечері вони лягли спати.Усе йшло добре тиждень чи два, коли дружина сказала: — Слухай, чоловіче, ця хатинка замала, і двір, і садок такі маленькі. Гадаю, камбала може дати нам більший дім. Я б дуже хотіла жити у великому кам’яному замку. Іди до своєї риби, і вона дасть нам замок.— Ох, люба дружино, — сказав чоловік, — хатинка й так добра. Навіщо нам замок?— Ми хочемо замок, — відповіла дружина. — Іди, камбала дасть нам його.— Дружино, — сказав чоловік, — камбала дала нам хатинку. Мені не хочеться йти до неї знову, вона може розгніватися.— Іди, — наполягала дружина, — вона може дати нам замок не гірше, ніж хатинку. Роби, як я кажу!Чоловік дуже не хотів іти, і казав собі: — Це неправильно. — Але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була пурпурова, темно-синя, сіра і густа, не зелена й жовта, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала камбала.— Ох, — сказав чоловік, трохи наляканий, — вона хоче жити у великому кам’яному замку.— Іди додому, вона вже стоїть перед дверима, — сказала камбала.Пішов чоловік додому, як гадав, але коли прийшов, на місці хатинки стояв великий кам’яний замок, а його дружина стояла на сходах, збираючись увійти. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходьмо.Вони увійшли, і в замку була велика зала з мармуровою підлогою, багато слуг, які відчиняли великі двері, коридори були прикрашені гобеленами, а кімнати — золотими стільцями й столами, кришталевими люстрами на стелі, і всюди лежали килими. Столи були накриті стравами і найкращим вином для всіх охочих. Позаду замку був великий стайний двір для коней і худоби, а також найкращі карети; крім того, був чудовий великий сад із найгарнішими квітами та фруктовими деревами, і величезний парк, довжиною з пів милі, з оленями, волами, вівцями — усім, чого душа забажає.— Ось! — сказала дружина. — Чи не прекрасно це?— О так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені в цьому чудовому замку.— Побачимо, — сказала дружина. — А поки що подумаємо про це. — І вони лягли спати.Наступного ранку дружина прокинулася першою, саме на світанку, і виглянула з ліжка, побачивши прекрасну країну навколо. Чоловік не звертав на це уваги, тож вона штовхнула його ліктем у бік і сказала: — Чоловіче, вставай і виглянь у вікно. Подивися, чи не могли б ми бути королями над усією цією країною? Іди до своєї риби і скажи, що ми хочемо бути королями.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо нам бути королями? Я не хочу бути королем.— Ну, — сказала дружина, — якщо ти не хочеш бути королем, я буду королевою.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути королевою? Я не можу просити про таке.— Чому ні? — відповіла дружина. — Ти мусиш піти негайно, я маю бути королевою.Чоловік пішов, дуже засмучений, що його дружина хоче бути королевою. — Це неправильно, зовсім неправильно, — думав він. Не хотів іти, але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була темно-сіра, гнала далеко вглиб суші і мала поганий запах. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути королевою.— Іди додому, вона вже королева, — сказала риба.Повернувся чоловік, і коли прийшов до палацу, побачив, що той став набагато більшим, із великими вежами і чудовими воротами; перед дверима стояв вісник, а також багато солдатів із литаврами і трубами.Увійшовши всередину, він побачив усе з мармуру і золота, багато завіс із великими золотими китицями. Потім він пройшов через двері зали до великої тронної зали, де його дружина сиділа на троні з золота і діамантів, із великою золотою короною на голові, а в руці тримала скіпетр із чистого золота і коштовностей. Обабіч неї стояли шість пажів у ряд, кожен нижчий за попереднього. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти королева!— Так, — відповіла вона, — тепер я королева.Він стояв і дивився на неї, а коли нагледівся, сказав: — Ну, дружино, це чудово, що ти королева! Тепер більше немає чого бажати.— О чоловіче! — сказала дружина, здаючись дуже неспокійною. — Мені це вже набридло. Іди до своєї риби і скажи, що раз я король, я маю бути імператрицею.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути імператрицею?— Чоловіче, — відповіла вона, — іди і скажи рибі, що я хочу бути імператрицею!— Ох, боже! — сказав чоловік. — Він не може цього зробити, я не можу просити про таке. Імператор лише один, риба не може зробити когось імператором, справді не може.— Дивися, — сказала дружина, — я королева, а ти лише мій чоловік, тож іди негайно! Якщо він зміг зробити мене королевою, він може зробити мене імператрицею. Я хочу і буду імператрицею, тож іди!Довелося йому йти; він почувався дуже ніяково і думав собі: — Це зовсім неправильно, бажати бути імператрицею — це занадто. Камбала скоро втомиться від цього.Коли він прийшов до моря, вода була чорна і густа, піна гнала, вітер віяв, і чоловік злякався. Але він став і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути імператрицею.— Іди додому, вона вже імператриця, — сказала риба. Повернувся чоловік додому і побачив замок, прикрашений полірованим мармуром і алебастровими статуями, із золотими воротами. Перед дверима вишикувалися війська, грали на трубах, били в барабани і литаври. Увійшовши, він побачив баронів, графів і герцогів, що прислуговували, наче слуги; двері були з яскравого золота. А його дружина сиділа на троні, зробленому з одного суцільного шматка золота, заввишки близько двох миль, із великою золотою короною заввишки три ярди, прикрашеною діамантами і карбункулами. В одній руці вона тримала скіпетр, в іншій — державу, а обабіч стояли пажі в два ряди, від величезного велетня заввишки дві милі до найменшого карлика розміром із мій мізинець. Перед нею юрмилися графи і герцоги. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти імператриця.— Так, — відповіла вона, — тепер я імператриця.Він сів і добре її роздивився, а тоді сказав: — Ну, дружино, тепер, коли ти імператриця, більше немає чого бажати.— Що ти верзеш, чоловіче? — сказала вона. — Я імператриця, а наступним я буду папою! Іди і скажи рибі.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Чого ти тільки не хочеш? Ти не можеш стати папою, у християнському світі лише один папа, і риба не може цього зробити.— Чоловіче, — сказала вона, — досить слів, я маю і буду папою, тож іди до риби.— Дружино, — сказав чоловік, — як я можу просити про таке? Це занадто, це забагато, і він не може цього зробити.— Яка нісенітниця! — сказала дружина. — Якщо він зміг зробити мене імператрицею, він може зробити мене папою. Іди і проси, я імператриця, а ти лише мій чоловік, тож іди!Довелося йому йти, він дуже боявся, тремтів, коліна підгиналися; здійнявся великий вітер, хмари гнали, стало дуже темно, море здіймалося горами, кораблі гойдало, небо було частково синім посередині, але по краях дуже темним і червоним, як у великій бурі. Він почувався пригніченим, тремтів і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Ну, що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути папою.— Іди додому, вона вже папа, — сказала риба.Пішов він додому і опинився перед великою церквою, оточеною палацами. Йому довелося пробиратися крізь натовп людей. Увійшовши, він побачив, що все освітлено тисячами вогнів, а його дружина, одягнена в золоті шати, сиділа на дуже високому троні, з трьома золотими коронами на голові, у найвеличнішій папській пишноті. Обабіч неї стояли два ряди світильників усіх розмірів — від найбільшого, заввишки з вежу, до найменшого, як очеретяна свічка, а всі імператори і королі стояли перед нею навколішки, цілуючи її ногу.— Ну, дружино, — сказав чоловік, дивлячись на неї, — ти тепер папа.— Так, — відповіла вона, — тепер я папа!Він дивився на неї, аж поки не відчув, що очі сліпнуть, наче він сидить на сонці. Через деякий час він сказав: — Ну, дружино, що ще залишилося, коли ти папа?Вона сиділа дуже прямо і мовчала.Він повторив: — Ну, дружино, сподіваюся, ти нарешті задоволена, будучи папою, бо більше нічого не можна стати.— Побачимо, — сказала дружина. І вони пішли спати, але вона була далека від задоволення і не могла заснути, думаючи, ким би ще стати.Чоловік після такого дня спав міцно, як дзиґа, але дружина всю ніч крутилася з боку на бік, думаючи, ким би ще стати, але нічого не спадало на думку. Коли вона побачила червоний світанок, то вислизнула з ліжка, сіла перед вікном, щоб побачити схід сонця, і коли сонце зійшло, вона сказала: — Ага, придумала! А що, якби я могла змусити сонце і місяць сходити? — І гукнула: — Чоловіче! — штовхнувши його ліктем у бік. — Прокинься, іди до своєї риби і скажи, що я хочу мати владу над сонцем і місяцем.Чоловік так міцно спав, що, прокинувшись, випав із ліжка. Він струснувся, розплющив очі і сказав: — Ох, дружино, що ти сказала?— Чоловіче, — відповіла вона, — якщо я не зможу змушувати сонце і місяць сходити, коли я захочу, у мене не буде жодної спокійної години. Іди до риби і скажи їй це.— Ох, дружино! — сказав чоловік, падаючи перед нею на коліна. — Риба справді не може цього зробити. Я визнаю, що вона могла зробити тебе імператором і папою, але будь ласка, задовольняйся цим, благаю тебе.Вона розлютилася і закричала: — Я більше не можу чекати, іди негайно!Довелося йому йти, наляканому до тремтіння. Здійнялася страшна буря, він ледь тримався на ногах; будинки і дерева падали, гори тремтіли, скелі котилися в море; небо було зовсім чорним, гриміло і блискало, а хвилі, увінчані піною, здіймалися горами. Він закричав, не чуючи власних слів: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу. — Ну, що тепер? — спитала камбала.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче керувати сонцем і місяцем.— Іди додому! — сказала камбала. — Ти знайдеш її в старій хатині. І там вони сидять до цього дня.

Елла йшла через королівство Фрелл, де вітер шепотів казки, а квіти світилися в темряві, наче крихітні зірочки. Її чарівна книга тихо гуділа в мішечку, підказуючи дорогу. Але шлях був сповнений небезпек. Першу частину “Зачарованої Елли” знайдете тут Першою зупинкою став ліс, де жили огри — величезні, з зубами, як кинджали, і запахом старих шкарпеток. Вони схопили Еллу і загарчали:— Яка смачна вечеря! — сказав головний огр, облизуючи губи.Елла стиснула мамину стрічку і відповіла:— Ваші зуби такі блискучі! Ви, мабуть, можете розгризти камінь!Огри розпливлися в посмішках, їхні щоки почервоніли від гордості.— Ти нам подобаєшся, маленька! — прогарчав один із них. — Бери яблука і йди!Вони дали їй кошик соковитих яблук, і Елла помахала їм, поспішаючи далі.Наступною зупинкою було село ельфів. Їхні будиночки виглядали, як гриби з віконцями, а ліхтарики з пелюсток гойдалися на вітрі. Ельфи, маленькі, з зеленим волоссям, майстрували чарівні іграшки: пташок, що співали, і квіти, що танцювали. Елла зустріла ельфа Сларена, який сказав:— Ти смілива дівчинка, Елло! Візьми цей плащ — він зігріє тебе в холод і сховає від дощу. — Дякую, Сларене! Де мені шукати Люсінду? — запитала Елла.— Вона була на весіллі гігантів, — відповів ельф, усміхаючись.Елла подякувала і вирушила далі, її серце калатало від хвилювання. Вона йшла через поля з соняшниками, вищими за будинки, і через річку, де риби світилися, наче ліхтарики. Нарешті вона дісталася до ферми гігантів, де гуділа музика і гомоніло весілля. Гіганти танцювали так, що земля тремтіла, а їхній сміх звучав, як грім. Посеред величезного торта сиділа Люсінда, розкидаючи блискітки. Елла підбігла до неї і сказала:— Люсіндо, благаю, зніміть моє прокляття! Воно забирає мою свободу!Фея розсміялася:— Слухняність — це скарб! Ти просто не вмієш його цінувати! І зникла в хмарі блискіток. Елла сіла на траву, її очі наповнилися сльозами.— Я не здамся, — прошепотіла вона, стискаючи мамину стрічку.Повернувшись додому, Елла дізналася, що Дама Ольга відправила її до школи для юних леді, де вчили вишивати і кланятися. Хетті наказувала:— Елло, віддай мені свій сніданок! І виший мені хусточку! Елла терпіла, але таємно писала листи Чару. Одного разу він написав:— Елло, ти найсміливіша дівчина, яку я знаю. Одного дня я покажу тобі палацовий сад, де ростуть квіти, що співають.Елла усміхалася, читаючи його слова, і мріяла про свободу. Настав день великого балу в палаці. Елла хотіла піти, але Дама Ольга замкнула її в коморі.— Ти нікуди не підеш! — гаркнула вона.Але Менді, сяючи від чарів, відкрила двері та створила сукню з блакитного шовку, що блищала, наче зірки. На балу Елла танцювала з Чаром, який сказав:— Елло, ти особлива. Залишайся зі мною назавжди. Але Хетті, яка пробралася на бал, наказала:— Відштовхни Чара і тікай!Елла відчула, як магія тягне її, наче мотузки. Але вона зупинилася, згадала маму, Чара, свої пригоди.— Ні! Я вільна! — крикнула вона.Магія розлетілася, наче розбите скло. Елла обняла Чара, її серце співало від радості. Він усміхнувся:— Ти зробила це, Елло. Ти сильніша за будь-яку магію.Дама Ольга і сестри отримали урок: їх відправили працювати на ферму гігантів, де вони вчилися бути добрішими. Елла і Чар стали найкращими друзями, а згодом одружилися, бо їхні серця билися в унісон. Вони мандрували, допомагали ельфам, сміялися з гігантами і переконали Люсінду припинити свої дивні подарунки. Елла навчила всіх, що справжня магія — це хоробрість і любов до себе. І жили вони довго і щасливо в королівстві, де ніхто не змушував інших робити те, чого вони не хочуть.

Колись жив собі один іранський шах, який був настільки товстим і важким, що його здоров’я від цього серйозно страждало. Стурбований, він скликав до палацу всіх придворних лікарів і звелів: — Зробіть що завгодно, тільки вилікуйте мене!Та дарма вони старались — шах усе товстішав і товстішав.І ось одного дня до нього з’явився новий, дуже розумний лікар. — О великий шах, я зможу тебе вилікувати, — сказав він упевнено. — Але мені потрібно три дні, щоб обрати найкращі ліки.Шах погодився чекати.Через три дні лікар повернувся і сказав: — О могутній! Я дослідив твою долю — тобі залишилося жити лише сорок днів. Якщо не віриш мені — накажи кинути мене до в’язниці. Але знай: помсти не уникнеш, коли побачиш, що мав рацію.Шах спохмурнів і наказав ув’язнити лікаря. З того дня він перестав веселитися, не сідав на коня, уникав розваг і людей. Його серце охопила тривога. Щодень він рахував час і все більше худнув — від страху, смутку й занепокоєння.Минуло сорок днів.Шах, ще живий, але вже куди стрункіший, звелів привести лікаря й суворо запитав: — Ти сказав, що я помру. Чому ж я досі живий?— О шаха, — усміхнувся лікар, — це була хитрість. Іншого способу допомогти тобі я не знайшов. Але ти сам бачиш — ліки подіяли.Шах помовчав… а потім щедро нагородив розумного лікаря — бо саме завдяки його мудрості й хитрості повернув собі здоров’я.

Жила-була маленька пташка на ім’я Сойка-Пташка. Її дім – величезний старий дуб із густим зеленим листям – стояв у самому серці чарівного лісу. Щоранку Сойка-Пташка співала веселі пісні, які гуділи між деревами, наче радісний вітерець. А ввечері вона гойдалася на гілках, слухаючи, як ліс шепоче їй казки. Ліс був її рідним домом, сповненим найкращих друзів: Рудки-Білки, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика та мудрої Одарки-Сови.Та одного дня в ліс увірвався страшний гуркіт. Люди прийшли з пилами й сокирами, і дерева, одне за одним, із сумним тріском падали на землю. Сойка-Пташка гарячково гасала між гілок, її серце калатало від страху. Вона шукала свій улюблений дуб, але побачила лише пеньок там, де він стояв. Її дім зник! Зі сльозами на очах Сойка-Пташка сіла на пеньок і заспівала так сумно, що навіть вітер замовк, слухаючи її. – Чому вони забрали мій дім? – ридала Сойка-Пташка, звертаючись до Одарки-Сови, яка прилетіла на її поклик.– Ох, люба, люди іноді забувають, що дерева – це не просто деревина. Це домівки, повітря, саме життя! – зітхнула Одарка-Сова, її великі очі блищали мудрістю. – Але не плач! Ми можемо повернути ліс до життя, якщо працюватимемо разом!Сойка-Пташка витерла сльози крильцем і зібрала всіх друзів: Рудку-Білку, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика і навіть старого Мудрика-Крота. Їхні очі горіли рішучістю. Одарка-Сова розповіла, що в землі ховаються чарівні насінини, які можуть стати новими деревами, якщо їх посадити й плекати з любов’ю.Наступного дня ліс загудів від роботи. Сойка-Пташка, тріпочучи крильцями, носила в дзьобі жолуді й насіння клена, її серце співало від надії. Рудка-Білка весело закопувала насіння в землю, пританцьовуючи хвостиком. Колко-Їжачок, пихкаючи від зусиль, розпушував ґрунт своїми колючками. Сірко-Зайчик стрибав до потічка, приносячи воду в маленьких листочках, а Мудрик-Кріт невтомно рив підземні ходи, щоб корінці могли дихати. Навіть бджоли гуділи поруч, обіцяючи запилювати квіти майбутніх дерев.Минали місяці. Спочатку з землі пробилися крихітні паростки, наче зелені промінчики надії. Потім вони стали тоненькими деревцями. Сойка-Пташка гніздилася на молодих гілках і співала так радісно, що весь ліс танцював під її мелодію. Ліс поволі оживав, наповнюючись сміхом і життям. Одного дня люди повернулися. Але цього разу вони принесли не сокири, а лопати! Побачивши, як звірі оживили ліс, вони зраділи й приєдналися: посадили ще більше дерев і пообіцяли берегти ліс, як скарб. Сойка-Пташка сиділа на новому дубі, який виріс із жолудя, що вона колись принесла. Її серце гріла тепла думка: якщо любиш свій дім, його можна повернути, якщо працювати разом із друзями. Мораль: Ми можемо відновлювати те, що любимо, якщо дбаємо про природу разом із великим серцем!

У далекому лісі жила собі маленька жабка-скрякотушка. Жила вона безтурботно і весело. Цілими днями полювала на комашок, а як сонечко сідало за обрій, влаштовувалася спати під великим листком папороті. Так і минали дні один за одним, рік за роком. Жабка підростала, мудрішала й дорослішала. Якось прокинулася вона вранці з незвичайною думкою: «А що, як подорожувати світом? Побачити, як живуть мої родичі в інших ставках та річках?» Ця думка не давала їй спокою. Поснідавши смачними комашками, жабка вилізла на теплий камінчик, щоб позасмагати під сонечком, та й задрімала.І наснився їй дивовижний сон. Пливе вона на білому човні широким синім морем. Вітер надуває вітрила, хвилі м’яко колихають човник. Але раптом море зникає, немов його й не було, а човник розтанув, як ранкова імла.Прокинулася жабка, очі протерла: «Що за дивина? Мабуть, я таки занадто розмріялася». Не встигла вона як слід отямитися, аж тут перед нею з’являється справжнісінький лицар на білому коні. Сидить гордовито, усміхається:— Чому сумуєш, красуне? Розвесели серденько! Загадай собі бажання — і я його виконаю. Жабка не довго думала. Адже її бажання вже визріло в серці:— Я хочу мандрувати світом і побачити далекі краї, тільки не знаю, як це зробити.— А тобі й не треба знати як, — відповів лицар. — Твоє бажання виконається, але спочатку виконай моє прохання: нагодуй мого вірного коня.Жабка з радістю погодилася. Вона назбирала найкращої трави, надоїла прохолодної води з джерела. Кінь поїв, попив і задоволено іржав.Тільки-но жабка закінчила своє завдання, лицар зник, а на його місці з’явилося сяйво. Воно огорнуло жабку, і сталося чудо — перетворилася маленька жабка на прекрасну принцесу з добрим серцем і ясним розумом.За мить повернувся лицар. Він побачив принцесу, закохався в неї з першого погляду і попросив її руки. Принцеса, пам’ятаючи його доброту, погодилася.Одружилися вони, й почали жити в любові та злагоді. І не просто жити, а мандрувати разом світами, пізнавати нові землі, зустрічати добрих людей. Нема в них ні горя, ні журби — тільки щастя та радість від кожного нового дня.Так збулася мрія маленької жабки, яка не боялася мріяти про неможливе.