Казки про бичка

Жили собі дід та баба. Дід працював майданником, а баба вдома мички пряла. Жили вони бідно: що зароблять – те й проїдять. Якось баба каже дідові: – Зроби мені, діду, солом’яного бичка та осмоли його смолою.Дід здивувався: – Навіщо тобі той бичок? – Зроби, я знаю, навіщо, – наполягала баба.Дід узявся до роботи: зробив бичка з соломи, осмолив його, і вони лягли спати.На ранок баба взяла мички, погнала бичка пасти, сіла під могилою, пряде кужіль і каже: – Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!Та й задрімала. Тим часом із лісу вибіг ведмідь із обідраним боком. Побачив бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений, – відповів бичок. – Дай мені трохи смоли бік залатати, – попросив ведмідь.Бичок мовчав, і ведмідь почав віддирати смолу. Та зав’яз зубами й не міг вирватися. Прокинулась баба, бачить – бичка нема. Подумала, що той додому пішов. Повернулася – а бичок тягне ведмедя. Баба покликала діда, і той загнав ведмедя в погріб.Наступного дня баба знову пішла пасти бичка. Як і раніше, задрімала. Тим часом вовк підійшов до бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай і мені смоли на бік, – попросив вовк.Вовк почав віддирати смолу й теж зав’яз зубами. Баба побачила, що вовк тягне бичка, покликала діда, і той загнав вовка до погреба.На третій день баба знову погнала бичка. Сіла під могилою та й заснула. До бичка підбігла лисичка: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай мені смоли, бік підлатати, – попросила лисичка. Лисичка зав’язла зубами, і баба знову покликала діда. Той загнав і лисичку до погреба. Згодом у пастку потрапив і зайчик.Коли всі звірі сиділи в погребі, дід почав гострити ножа. Ведмідь перелякався: – Навіщо тобі ніж? – З тебе шкуру знімати, щоб кожухи пошити, – відповів дід. – Не ріж мене, дідусю, я тобі меду принесу!Дід пожалів ведмедя й випустив його. Тоді взявся до вовка. – Навіщо тобі ніж? – питає вовк. – Шапку на зиму пошити, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі овець приведу!Вовка теж випустив. Потім підійшла лисичка: – Нащо тобі ніж? – На опушку до кожуха, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі курей і гусей принесу!Дід випустив і лисичку. Останнім був зайчик: – Дідусю, не ріж мене, я тобі намисто, сережки й стрічки принесу!Дід погодився.На ранок звірі почали приносити обіцяне: ведмідь приніс мед, вовк пригнав овець, лисичка – курей і гусей, а зайчик – прикраси. Дід і баба продали овечок, купили волів і стали чумаками. Згодом вони розбагатіли. А солом’яний бичок стояв собі на сонці, поки зовсім не розтанув.

Жила-була одна чарівниця, у якої було троє синів, що дуже любили одне одного, як справжні брати. Але стара жінка не довіряла їм і підозрювала, що вони хочуть відібрати в неї її силу. Тому вона обернула старшого на орла, який був змушений жити серед скелястих гір і часто з’являвся в небі, ширяючи по великих колах. Другого вона перетворила на кита, який плавав у глибинах моря, і про його присутність свідчило лише те, що іноді з води здіймався величезний стовп бризок. Обидва брати могли з’являтися у людській подобі лише на дві години на день.Третій син, боячись, що мати перетворить його на лютого дикого звіра — ведмедя чи вовка, — утік потайки. Він чув, що зачарована донька короля ув’язнена у Замку Золотого Сонця й чекає визволителя. Але кожен, хто намагався її звільнити, ризикував життям: уже двадцять троє юнаків загинули страшною смертю, і лише один ще мав право спробувати. Після нього більше нікому не дозволяли робити спробу.Оскільки серце юнака не знало страху, він вирішив розшукати Замок Золотого Сонця. Він довго мандрував, та так і не міг знайти його, аж поки випадково не потрапив до великого лісу й заблукав. Несподівано він побачив у далині двох велетнів, які махали йому руками. Коли він підійшов, вони сказали: — Ми сперечаємось через капелюх — кому він має належати. Обидва ми однаково сильні, і жоден не може перемогти іншого. Маленькі люди розумніші за нас, тож ми доручаємо вирішити це тобі. — Як можна сперечатися через старий капелюх? — здивувався юнак. — Ти не знаєш, які в нього властивості! Це — чарівний капелюх бажань. Хто його надягне, той може побажати опинитися будь-де — і вмить там опиниться.— Дайте мені капелюх, — сказав юнак. — Я відійду трохи далі, а тоді покличу вас. Хто перший добіжить до мене — тому й належатиме капелюх. Він надягнув його, пішов далі, але, згадавши про королівну, зовсім забув про велетнів і йшов усе далі й далі. Нарешті, зітхнувши з глибини душі, вигукнув: — Ах, якби ж я був уже в Замку Золотого Сонця! Ледве вимовив ці слова, як уже стояв на високій горі перед воротами замку. Він увійшов і пройшов усі покої, поки в останньому не знайшов королівну. Але як він злякався, побачивши її! Обличчя її було сірим, зморшкуватим, очі каламутними, а волосся — рудим. — Це ти — донька короля, чию красу славить увесь світ? — вигукнув він. — Ах, — відповіла вона, — це не мій справжній вигляд. Людські очі бачать мене лише в такому потворному образі. Але щоб ти дізнався, якою я є насправді — ось дзеркало, воно не обманює і покаже моє істинне обличчя. Вона дала йому дзеркало, і в ньому він побачив найвродливішу дівчину на землі, а на її щоках котилися сльози смутку. — Як тебе можна врятувати? Я не боюся небезпеки! — сказав юнак. — Той, хто здобуде кришталеву кулю й покаже її чаклуну, знищить його силу, і я поверну свій справжній вигляд, — сказала вона. — Але вже багато хто загинув, намагаючись це зробити. Ти ще такий молодий… Мені шкода, що тобі доведеться наражатися на таку небезпеку. — Ніщо мене не зупинить, — сказав юнак. — Лише скажи, що маю зробити.— Ти дізнаєшся все, — сказала вона. — Коли зійдеш із гори, біля джерела стоятиме дикий бик. Ти маєш битися з ним. Якщо тобі пощастить його вбити, з нього з’явиться вогняний птах, у тілі якого є палаюче яйце, а в яєчному жовтку лежить кришталева куля. Але птах не відпустить яйце, поки його не змусити. Якщо ж яйце впаде на землю, воно спалахне й спалить усе довкола, навіть лід розтопить, і разом із ним — кришталеву кулю. Тоді всі твої зусилля будуть марними.Юнак спустився до джерела, де бик ревів і гарчав. Після тривалої боротьби він встромив меча в тіло тварини, й та впала. В ту ж мить із неї вилетів вогняний птах і зібрався летіти геть. Але брат юнака — орел — пролітав повз хмари й побачив це. Він кинувся вниз, погнав птаха до моря й дзьобом бив його, доки той у розпачі не впустив яйце. Та яйце не впало в море, а впало на рибальську хатину на березі, й вона миттєво почала диміти та от-от мала загорітись. У ту мить із моря здійнялися хвилі заввишки з будинок — вони накрили хатину й загасили полум’я. То був інший брат — кит — який підплив і здійняв воду вгору.Коли вогонь згас, юнак шукав яйце і, на щастя, знайшов його. Воно ще не розтануло, але шкаралупа тріснула від раптового охолодження, і він зміг дістати кришталеву кулю цілою.Коли він прийшов до чаклуна і показав йому кулю, той сказав: — Моя сила знищена, відтепер ти — володар Замку Золотого Сонця. А за допомогою цієї кулі ти можеш повернути своїм братам людську подобу.Юнак поспішив до королівни, і коли увійшов до покою, вона стояла перед ним у всій красі. Радісно вони обмінялися перснями.