Казки про братів

Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів – Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:– Ану спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ – може, десь знайде свою долю.Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:– Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.– Добре, мамо, я скоро вернуся.Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.– Няв-няв-няв…– Чого тобі, кіточко? – спитав.- Їсти захотіла?– Няв-няв-няв…– На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.Кицька з’їла шматок паляниці й питав Іванка:– Куди йдеш, легіню?Парубок здивувався:– Де це ти навчилася по-нашому?– Живу між вами все життя, то й навчилася,- відповіла кицька.- Куди, питаю, йдеш?– Іду служби шукати.– Служи у мене.Іванко знову витріщився:– Яка в тебе робота?– А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.– Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.– Послужи мені хоч трошки, Йванку,- умовляла кицька.І хлопець дав згоду:– Коли так файно просиш, то най буде.Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька – шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац – із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:– А я теж голодна.– Мені не жаль паляниці, мишко,- відповів Іванко і кинув їй шматок.Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:– Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей – не моє ремесло.– Послужи ще одну ніч,- просила його кицька.– Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:– Нікому не кажи ні слова, що ти видів.– Добре, кицько, не скажу.Іванко вернувся додому.Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:– Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:– Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не журіться, мамо, я скоро вернуся.Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:– Няв-няв-няв…– А ти звідки взялася тут, кицько? – зрадів хлопець кішці.- Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:– Куди йдеш, легіню?– Йду у світ шукати служби.– Ти наймися в мене.– А що робити в тебе? – здивувався хлопець.– Будеш мишей ловити.– Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи.– Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.– Дві ночі можу послужити.Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла – пропала.Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться – а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.– Дай мені кавальчик паляниці,- попросила мишка.– Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?– Із чистого, Штефанку.– Ти, відай, дуже дорога.– Дуже, легіню,- відповіла мишка.Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.Прийшла біла кицька:– Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?– Ні, мишей ловити – не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниці.Кицька насипала йому до торбини срібла й попросила:– Не говори нікому, де ти був і що видів.– Буду мовчати як риба,- пообіцяв хлопець.Вернувся він додому, а батько каже матері:– Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів.Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:– Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не гризіться, мамо,- відповів їй син і подався у світ.Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.– Няв-няв-няв!– Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,- відламав кавалок і дав кіточці.Вона поїла і спитала:– Куди йдеш, Романку?– У світ.– Чого?– Шукати служби.– Наймися у мене.– Та що в тебе робити?– Якщо мені зловиш золоту мишу – живою або мертвою,- то я тобі віддячу.Хлопець почухав потилицю:– Хоч мишей ловити – не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, гейби з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:– Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?– Ходжу, бо я тебе не боюся,- відповіла мишка.Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрафив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина – така файна, як квітка. Вона сказала:– Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене– Хочу, аби-сь стала моєю жінкою,- відповів Романко.Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,- такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати. – Час,- кажуть,- таточку, час! – Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. – Не дам,- каже,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. – Я,- каже царенко,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Середульший царенко стрельнув,- звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме. От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,- його звали Іваном-царенком,- як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілку! – Не дам я,- каже жаба,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!.. А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: – Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! – А ти чого, Іване-царенку, плачеш? – Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. – Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. – Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,- гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу? – Не плач,- каже,- лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. – Не журись,- каже,- Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже,- потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: – Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього. – Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: – Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють. А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Іване-царенку, не бачив моєї одежі? – Якої? – Тут,- каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив! – Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула… Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,- пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш? – Іду,- каже,- дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? – Чому,- каже,- не знати? Знаю. – Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! – Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш! – Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити! – Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги – костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. – Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? – Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю! – каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: – Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував бабі-язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука: – Іване-царенку, чого ти журишся? – Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. – Не журись! – каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь. – Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. – Я тобі поможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи… Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

У одного мельника було троє синів, а в його господарстві стояли млин, осел та кіт. Сини працювали на млині, осел возив зерно та борошно, а кіт ловив мишей.Коли мельник помер, сини поховали його і почали ділити спадщину.Старший син забрав млин, середній – осла, а молодший отримав кота.Зажурився молодший і мовив до себе:– Ой, мені дісталося найгірше: старший буде молоти, середній кататиметься на ослику, а я, бідний, що буду робити з моїм котом? Хіба що пошию з його шкурки пару рукавиць, і все.– Слухай мене, – раптом промовив кіт, зрозумівши думки хлопця. – Чого ти хочеш мене вбивати, щоб з моєї шкурки зробити пару поганих рукавиць? Замість цього візьми мені пару чобіт, щоб я міг вийти серед людей і показати себе. І повір, я дуже скоро стану тобі в пригоді!Мельників син дуже здивувався, коли почув, що кіт говорить, як людина. Але саме в цей час вони проходили повз шевцеву хату, і хлопець вирішив викликати шевця на двір, щоб той зняв мірку з кота для чобіт. Як тільки швець пошив чоботи, кіт одягнув їх, взяв торбу, всипав зерна на дно, прив’язав шворку, щоб зашморгувати її, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.А король тієї країни був великим любителем смажених куріпок. Ось тільки біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх було дуже багато, але вони настільки були полохливі, що жоден мисливець не міг до них наблизитись. Кіт знав про це і вирішив діяти хитро. Потрапивши в ліс, він розв’язав торбу з зерном, натягнув шворку по траві за кущі, а сам заховався й став чекати. Куріпки не забарилися: побачивши зерно, вони почали летіти одна за одною й залазити в торбу, щоб поласувати. Коли їх стало чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.Швидко підбігши, кіт скрутив куріпкам голови, закинув торбу на плечі й пішов до королівського палацу.Вартовий, побачивши кота, вигукнув:– Стій, куди йдеш?– До короля, – сміливо відповів кіт.– Ти що, здурів? Кіт – до короля?– Та хай іде, – втрутився другий, – адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:– Мій господар, граф, – він назвав якесь довге й знамените ім’я, – передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок – він їх щойно впіймав на сильце.Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.– Віднеси оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок.А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв’язує її і висипає золото перед хлопцем.– Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:– Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.Другого дня кіт, гарно взувшись, знову пішов на полювання й приніс королю багату здобич. Так він робив день у день, щодня приносячи додому золото.Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити і виходити, коли хоче, і гуляти по всьому палацу, де забажає. Одного разу кіт сидів на кухні в палаці, гріючись біля вогню, коли раптом увійшов королівський візничий, лаявся на весь голос:– А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні! Хотів піти до корчми, трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро!Почувши це, кіт миттєво вискочив із кухні і помчав додому до свого господаря. Прибіг і каже:– Якщо хочеш стати графом і багатим, то гайда зі мною на озеро, там будеш купатися!Мельників син, не знаючи, що відповісти, все ж вирушив за котом до озера. Роздягся і стрибнув у воду. А кіт тим часом забрав його одежу, поніс у кущі і сховав. Як тільки він упорався з цим, приїхав король. І кіт, як почав лементувати, так голосно:– Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.– Гей, люди, а чиї це луки? – питає кіт.– А це великого чарівника.– То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві Двісті женців жнуть жито.– Гей, люди, а чиє це жито?– Чарівникове.– Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть – графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.– Гей, люди, а чий це ліс?– Та чарівника.– Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі.А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив як людина.Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба.Кіт низько вклонився і мовив:– Довелося мені чути, що ти можеш перекинутися в будь-яку тварину, у яку захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися в таку велику тварину, наприклад, в слона.– Це для мене дрібниця, – відказав чарівник і миттєво обернувся в слона.– Оце так! А на лева?– І це для мене нічого, – мовив чарівник і став перед котом у вигляді лева.Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:– Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені навіть не снилося! Але ще неймовірніше було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не під силу.Чарівник аж розімлів від таких лестощів.– Авжеж, любий котику, я можу й це, – приязно сказав він і перетворився на мишку, почавши бігати по кімнаті. А кіт, не гаючи часу, схопив її одним стрибком і миттєво з’їв.Тим часом король, граф і принцеса їхали далі, неквапливо перетинаючи велику луку.– А чиє це сіно? – запитав король.– Графове,– гукнули косарі, як навчив кіт.– Гарний клапоть землі маєш, графе, – сказав король.Потім вони приїхали до великої ниви.– Гей, люди, а чиє це жито? – запитав король.– Графове, – гукнули всі женці.– О, графе, то й це справжній шматок землі!Далі вони приїхали до лісу.– Гей, люди, а чиї це дрова? – запитав король.– Графські, – відповіли дроворуби. Король здивувався ще більше і сказав:– Ви, графе, багатий чоловік! Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.Нарешті вони приїхали до палацу.Кіт уже стояв на сходах, і як тільки карета зупинилася унизу, він підбіг, відчинив дверцята і сказав:– Ваша Величносте, прошу пройти до палацу мого господаря – графа. Ця честь зробить його щасливим на все життя.Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, який був, мабуть, більший і прекрасніший, ніж його власний. Граф повів королівну в залу, що сяяла золотом і самоцвітами.Згодом граф одружився з королівною, а коли помер її батько, став королем. Кіт же став першим міністром при ньому.

У одного чоловіка було троє синів – двоє кмітливих, а третього всі називали дурником, постійно його зневажали, насміхалися з нього та ображали при кожній нагоді.Якось старший син вирішив піти до лісу нарубати дров. Мати дала йому смачний пиріг і пляшку вина, щоб він міг підкріпитися в дорозі.У лісі він зустрів маленького сивого чоловічка, який привітався й попросив:– Дай мені шматочок пирога зі своєї торби та ковток вина, бо дуже зголоднів і спраглий.Але старший син відказав:– Що ще вигадуєш! Як я поділюся з тобою, то для мене нічого не залишиться. Іди собі геть!Сказав це і пішов далі своєю дорогою.Ось почав він рубати дерево, та й рубнув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев’язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.Тоді до лісу пішов середній син. Мати також дала йому смачний пиріг та пляшку вина, як і старшому. У лісі йому на зустріч вийшов той самий маленький сивий чоловічок і попросив шматок пирога та ковток вина. Але середній син відповів так само мудро:– Якщо я буду ділитися з кожним, то й сам залишуся голодний. Іди своєю дорогою!Після цих слів він пішов далі.Та й його не минула кара: не встиг він нарубати кілька дров, як поранив ногу, та так сильно, що його довелося нести додому.Тоді дурник сказав:– Тату, дозвольте мені піти нарубати дров.Батько відповів:– Якщо твої брати наробили собі лиха, то що вже чекати від тебе? Краще сиди вдома.Але дурник так довго благав, що батько нарешті погодився. – Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішеного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.Прийшовши до лісу, він також зустрів старенького сивого чоловічка, який привітався і попросив:– Дай мені шматочок твого коржа та ковток пива, бо дуже зголоднів і хочу пити.Дурник відповів:– У мене корж на воді замішений і в попелі печений, а пиво кисле. Але якщо тобі до смаку, давай разом поснідаємо.Вони сіли, і коли дурник дістав свій сніданок, то з подивом побачив, що в руках у нього – чудовий, свіжий пиріг, а замість кислого пива – добре, смачне вино.Коли вони поснідали, старий чоловічок сказав:– За те, що в тебе добре серце і ти готовий поділитися останнім, я дарую тобі щастя. Он там стоїть старе дерево. Зрубай його, і під корінням знайдеш дещо особливе.Сказав це і попрощався.Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір’я на ній з чистого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати. А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина – гуска з золотим пір’ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір’їну.Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну пір’їну», – і, коли дурний вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою – вискубнути одну золоту пір’їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї.Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:– Не підходь, не підходь!Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» – підбігла, торкнулась їх та так і прилипла.І мусили вони ночувати біля гуски.Наступного дня дурник узяв гуску й пішов собі далі, а про трьох дівчат, що бігли слідом, він і не думав. Дівчата крокували за ним куди б він не йшов.На полі їм зустрівся піп. Побачивши таку дивну процесію, він обурено вигукнув:– Як вам не сором, негідниці, бігати полем за молодим парубком! Хіба так личить дівчатам?Він схопив наймолодшу за руку, щоб її відтягнути, але щойно доторкнувся, як сам прилип і змушений був іти слідом за всіма.Незабаром їм зустрівся паламар. Побачивши, як піп біжить за трьома дівчатами, він здивовано запитав:– Отче, куди це ви так поспішаєте? Сьогодні ж хрестини!Він підбіг до священика й схопив його за рукав, але теж прилип до процесії.Тепер вони вже вчотирьох чимчикували полем. Дорогою їм трапилися двоє селян, що поверталися додому з мотиками. Піп попросив їх допомогти й відчепити паламаря, але щойно селяни доторкнулися, як теж міцно прилипли.Отак їх уже стало семеро, і всі разом чимчикували по полю, не в змозі відлипнути один від одного.Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки.Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.По–перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.Дурник згадав сивого чоловічка – чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить – сидить там чоловік і тяжко журиться.От дурник і питає, чого він так зажурився.– Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда, я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.– Тоді я тобі поможу, – сказав дурнику ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.І повів його в королівський льох.Чоловік одразу приступив до найбільше бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з’їсти гору хліба.Дурник, недовго думаючи, вирушив знову до лісу, до того самого місця. Дивиться – сидить чоловік, міцно стягує ременем живіт і, скривившись, як середа на п’ятницю, каже:– Я щойно з’їв цілу піч хліба, але хіба це допоможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожній, і доводиться підперізуватись, щоб не померти з голоду.Дурник зрадів і мовив:– Збирайся та ходімо зі мною – наїсися досхочу!Він привів чоловіка на королівський двір, де зібрали борошно з усієї країни й напекли цілу гору хліба. Та лісовий чоловік узявся їсти, і до заходу сонця від гори хліба й сліду не залишилося.Дурник утретє вимагав, щоб йому віддали наречену. Але король знову вирішив викрутитись і заявив:– Збудуй корабель, що зможе ходити і по морю, і по суходолу. Як прибудеш на ньому, я віддам тобі свою доньку. Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:– Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.

Жила собі бідна вдовиця, і мала вона двох синів. Один був справедливий і чесний, а другий — хитрий та несправедливий, бо де тільки міг, там і чинив кривду.Мати назвала своїх синів за їхніми вчинками: молодшого — Правдою, а старшого — Кривдою. Скільки не намагалася вплинути на старшого, не раз просила його:— Сину, не чини зла людям, будь добрим і справедливим!Але марно. А молодшому часто казала:— Синку, стій за себе, не будь таким м’яким та довірливим.Та Правда не міг бути інакшим, бо мав добре серце.Так і виросли брати: один зі своєю кривдою, другий — із правдою.Одного дня сини вирішили, що хочуть покинути рідний дім і шукати свого щастя у світі.Мати, хоч і шкодувала за ними, не перечила. Подумала:— Гірше, ніж тут, їм не буде.З останньої жмені борошна спекла по коржеві, додала до торбин по цибулині і благословила синів у дорогу.Йдуть брати цілий день. Надвечір прийшли до колодязя в гущавині лісу, вирішили там зупинитися на ночівлю. Розпалили багаття, дістали їжу. Кожен мав їсти своє.Та Кривда задумав обдурити брата і каже:— Слухай, брате, давай спершу з’їмо твою їжу, а мою залишимо на завтра. Завтра поділимо порівну.Правда, не звиклий підозрювати, погодився:— Гаразд, зробимо так. – Знаєш що, Правдо! З’їжмо твого коржа, бо тобі тяжко нести. Потім з’їмо мого!– Добре, най буде так!Правда вийняв з торбини коржа. Повечеряли, а що залишилося, Кривда кинув до своєї торби.Переночували і – в дорогу.Кривда знову каже:– Правдо, я голодний!– Та і я голоден, лиш мовчу!– Будемо полуднувати.Посідали. Правда і не розв’язував свою торбину, бо порожня.Кривда вийняв те, що залишилося від братового коржа. Їсть, а Правді – ні крихітки.– Дай мені мало! – просить Правда.– Я, хлопче, не дам, бо хто знає, скільки йти. Може, в дорові помру в голоду.Встав, іде далі. А Правда зі сльозами на очах – за ним. Надвечір дійшли до лісу. Посідали, відпочили, збираються переночувати. Кривда почав їсти.– Дай, брате, й мені! – просить Правда.– Дам, якщо погодишся, аби тобі одне око видовбав.Та що чинити? Правда уже зголоднів, аж помирав.– Довбай, коли так.Кривда ножем виколов братові одне око й дав за це кусник коржа.Рано встали, Кривда почав їсти. Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, якщо дозволиш, щоб я тобі праву руку відтяв.– Най буде по-твоєму!І Кривда відрубав братові руку, дав йому кусник коржа. Правда вже без ока і руки.Ідуть далі. Правді камінь лежить на серці, та не каже нічого. В обід сіли їсти. Кривда їсть, а Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, коли дозволиш видовбати й друге око! Правда мусив погодитися, бо був дуже голоден. Кривда виколов братові вже і друге око. За це дав йому кусник коржа.Ідуть далі. Понадвечір входили до одного міста. Були недалеко, а сил добратися до міста вже не вистачало – геть поголодніли. Кривда ще мав у торбі кусень коржа.Сів і їсть.– Брате, дай і мені крихітку!– Дам, але відрубаю тобі й другу руку!– Рубай!Кривда відтяв йому і ліву руку, дав кусник коржа. Потім устав і хотів залишити каліку.– Не залишай мене, брате! Коли вже став калікою, доведи бодай до міста. Там люди мені загинути не дадуть.– Ну, ходи, буду тебе вести.Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці й каже:– Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути.І залишив його.Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчуває. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони – це були пропасники. Посідали на шибеницю, говорять між собою:– Чи знаєте, що нового в місті? – каже перший ворон.- Тут така новина: цариця захворіла, і нема ліків, лікарів, які б допомогли.– Видите! – озвався другий ворон.- Цариця мусить помирати, а лік є. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихає отрутою й помирає. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає.Правда причаївся й слухає. Ворони-пропасники його й не помітили.– А знаєте ще новину? – озвався третій ворон.- Сеї ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був – кривий, безрукий, сліпий – від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани.Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав:– Дивіться, аби наша таємниця не була кимось зраджена!Правда від страху не знав, що й чинити. Та на зорі, як тільки когути запіли і вже нечиста сила не мала сили-моці, почав росу шукати. Знайшов мокру траву і, як тільки торкнувся роси, руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста.А там – великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку.Правда зголосився до царя.– Стільки багатства тобі дам, що й сам не будеш знати, куди його дівати! – каже цар Правді, бо той взявся вилікувати царицю.Прийшов Правда до цариці, не давав хворій ніякого ліку, тільки наказав перенести її до іншої кімнати і на інше ліжко. Взяв Правда роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали царицю, і вона відразу стала здоровою. Цар зрадів. Обсипав Правду сріблом-золотом, дав йому звання славного лікаря і вже не пускав з двору.Правда погодився жити при палаці, тільки просив, щоб привели і його бідну матір. І жив собі чесно.Дізнався про все, що сталося, Кривда. Ходив він мандруючи, біду причиняючи. Прийшов Кривда до брата і питає:– Правдо, як ти став таким багатим?– Сказав би тобі, та шкодую – ти мій брат.– Не шкодуй мене, скажи!– Я роздобув своє багатство під шибеницею, там, де ти залишив мене. Але тобі туди йти не раджу.– Та коли так, я тебе й не звідаю…Ще тої ночі Кривда побіг під шибеницю, сів і сидить. А перед тим дав собі обрубати руки, виколоти очі.Сидить Кривда під шибеницею, чекає багатства. Раз лиш уночі прилетіли ворони.– Що нового? – питає один.– Та що? Підслухав хтось нашу розмову й вилікував царицю.– Ану перевіримо, чи тут когось немає! Може, хтось знову нас підслуховує! – каже другий ворон.І почали перевіряти. Кривда притулився до стовпа.– Ага, ти тут, голубчику! – крикнули ворони.- Добре, що ти тут! Давно тебе чекаємо! Ти кривдив людей, брата погубив, нас думав обдурити! Тепер звідси живий не підеш!Прив’язали ворони на шию Кривді мотуз і підтягли вгору. Потім взяли таблицю й написали: «Хто лихою дорогою ходить, на такій і пропадає!»Так Кривда домандрував, а Правда живе й нині.

Давним-давно на березі моря жила добра жінка. У неї було п’ять синів — п’ять братів Лю: Лю-перший, Лю-другий, Лю-третій, Лю-четвертий і Лю-п’ятий. Вони були настільки схожі один на одного, що ніхто не міг їх розрізнити. Навіть мати інколи плутала. Та у кожного з братів була своя особливість. Старший брат, Лю-перший, міг випити ціле море, а потім випустити його назад. Лю-другий не боявся вогню. Лю-третій міг витягати свої ноги на будь-яку довжину. У Лю-четвертого тіло було міцніше за найміцніше залізо. А наймолодший, Лю-п’ятий, розумів мову птахів і звірів.Вони жили щасливо й безбідно. Лю-перший ловив рибу. Лю-другий підтримував у домі вогонь. Лю-третій і Лю-четвертий працювали в полі. А Лю-п’ятий пас гусей і овець. Одного разу до місць, де жили брати Лю, приїхав на полювання багатий і злий правитель області. На околиці лісу він помітив стадо та хлопчика-пастуха. Це був Лю-п’ятий. Поруч спала гарна гірська кізка. Правитель взяв свій лук і прицілився. Зляканий Лю закричав — і кізка одним стрибком сховалася в лісі. З хащів виглянув олень. Лю закричав до нього оленьою мовою: «Рятуйся!» — і олень зник. На галявину вискочили веселі зайці. Лю закричав зайячою мовою — і зайці втекли. Всі звірі сховалися, ліс спорожнів. Даремно правитель стріляв з лука — лише стріли губив. Він розлютився, а добрий Лю радів, що встиг допомогти своїм лісовим друзям.Тоді злий правитель наказав схопити Лю-п’ятого. Його повезли до міста і посадили в клітку до голодного тигра. Правитель думав, що тигр розірве сміливого бідняка, але Лю-п’ятий заговорив з тигром тигровою мовою, і лютий звір його не зачепив.Дізнавшись про це, правитель ще більше розгнівався. Він наказав відрубати Лю-п’ятому голову. Та в ту ніч до в’язниці, куди відвели Лю-п’ятого, пробрався Лю-четвертий, тіло якого було міцніше за найміцніше залізо. Він залишився у в’язниці замість брата, а Лю-п’ятий спокійно пішов додому. Вони були настільки схожі один на одного, що ніхто нічого не помітив.Наступного ранку Лю-четвертого вивели на міську площу. Кат хотів відрубати йому голову, але найважчий і найміцніший меч вдарився об залізну шию Лю-четвертого і розлетівся на шматки. Тоді розлючений правитель наказав відвести його до в’язниці, а наступного дня скинути сміливого бідняка з високої скелі.Вночі до в’язниці проник Лю-третій, який міг витягати свої ноги на будь-яку довжину, і залишився там замість брата. І знову ніхто нічого не здогадався.На світанку Лю-третього повели на високу скелю. Людей, яких кидали з цієї скелі, смерть забирала відразу.Кати скинули Лю-третього вниз, а він спокійно витягнув свої чудесні ноги і став на них, ніби нічого не сталося. Розгніваний правитель ускакав до свого палацу. Того ж дня він наказав спалити непокірного Лю на вогнищі.Кати склали на площі перед палацом правителя велике багаття. Варти з луками й списами оточили площу. Народ з усіх боків зійшовся подивитися.Тим часом Лю-другий, який не боявся вогню, пробрався до в’язниці і непомітно замінив Лю-третього. Ледь він це зробив — правитель дав знак починати страти.Кати схопили Лю-другого і кинули його в середину величезного багаття. Полум’я піднялося вище будинків. Лю-другий зник у вогні й чорному диму. Народ заплакав від жалі. А жорстокий правитель злобно сміявся.Та невдовзі дим розвіявся, і всі побачили: посеред вогню стоїть Лю-другий і усміхається, ніби нічого не сталося. Правитель ледь не задихнувся від люті.— Хто цей чоловік? — закричав він. — Вогонь його не палає, кістки не ламаються, меч його не бере, і навіть лютий тигр його не чіпає! Не може бути, щоб я, могутній правитель, не впорався з простим селянином!І жорстокий правитель вирішив відвезти Лю далеко в море, прив’язати йому до шиї важкий камінь і втопити. «Може, він не боїться води? — подумав правитель. — Камінь усе одно не дасть йому спливти. Нехай залишиться на морському дні!» І того ж вечора наказав виконати страту.З великими труднощами до в’язниці пробрався Лю-перший, який міг випити все море. Він зайняв місце брата і став чекати.Ввечері його відвели на корабель. Правитель із своєю свитою розмістився на іншому кораблі. Кораблі попливли далеко в море. На найглибшому місці Лю-першому прив’язали до шиї величезний камінь і за знаком жорстокого правителя кинули у морські хвилі.Як тільки Лю-перший сховався під водою, він почав пити море. Правитель побачив, що море зникає кудись, і побілів від страху. Незабаром морське дно оголилося. Кораблі перекинулися, правитель і його свита загрузли в морському мулі.Тим часом Лю-перший відв’язав камінь і спокійно вийшов на берег. Потім він випустив море назад. Правитель із свитою так і залишилися на дні.А народ радів загибелі злого правителя і прославляв непереможних братів Лю.Питання до казки Які унікальні здібності мав кожен із братів Лю? Як брати допомагали тваринам і чому це було важливо для сюжету? Чому правитель не зміг знищити братів, навіть коли застосовував вогонь, тигра і море? Як брати використовували свої здібності, щоб захистити один одного?