Казки про діда і бабу

Жили-були дід і баба. Такі вже були бідні, що майже нічого у них не залишилося. Якось дійшли до того, що й хліба вдома не стало — зовсім нічого їсти. Дід каже:— Бабусю! Зайди до хижки, позмітай трохи борошенця з засіки та спечи мені колобка.Баба послухалася: витопила піч, назмітала трохи борошна, замісила тісто на яйцях і спекла кругленького колобка. Поклала його на вікно, щоб остиг.Шукаєте “Колобок” зі щасливим фіналом? Пропонуємо познайомитися з кмітливим Колобком — альтернативною версією казки, де головний герой знаходить хитрий спосіб уникнути лисячої пащі.А колобок, лежав-лежав, зірвався з вікна на призьбу, з призьби на землю — і покотився дорогою.Котиться та й котиться, а назустріч йому зайчик.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!А колобок йому:— Не їж мене, зайчику-побігайчику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ану, співай!Колобок і заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Покотився далі, лишивши зайця ні з чим.Котиться, котиться, а тут йому назустріч вовк.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, вовчику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок знову заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Знову покотився, залишивши вовка ні з чим.Котиться, котиться, а тут назустріч ведмідь.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, ведмедику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок сміливо заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!І знову покотився далі, залишивши ведмедя з порожнім животом.Котиться колобок, радіє, що ні зайчик, ні вовк, ні ведмідь його не з’їли. Аж тут зустрічає лисичку.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм! — каже лисичка.А колобок їй відповідає:— Не їж мене, лисичко-сестричко! Я краще тобі пісню заспіваю.— Оце цікаво! — мовить лисичка. — Ну, співай!Колобок почав співати:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Лисичка хитро примружила очі:— Гарна пісня! Але ти так далеко, колобочку, співати, що я не чую. Сідай мені на язик, тоді все буде чутно.Колобок подумав: “Чого б і ні? Всі мене хотіли з’їсти, та я втік! А лисичка просто слухає мою пісню”. Та й скочив лисичці на язик.— Ну, слухай! — сказав він і знову завів:— Я по коробу метений,На яйцях спечений…А лисичка тільки чекала моменту — хап! І проковтнула колобка.Так і закінчилася його пісенька. А лисичка, облизуючись, пішла собі далі, задоволена та сита.

Були собі дід та баба. Якось поїхав дід на ярмарок і купив собі козу. Привіз її додому, а на ранок наказує старшому синові:— Іди, синку, козу пасти, щоб була доглянута і нагодована.Пас хлопець козу цілий день, а ввечері пригнав додому. Тільки підвів козу до воріт, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях і питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза йому:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розсердився на сина:— Як ти за козою доглядав, що вона голодна? Забирайся з двору!На другий день послав дід меншого сина пасти козу. Пас хлопець її до вечора, а потім пригнав додому. Знову дід зустрічає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза так само:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розгнівався ще більше:— І ти не годен козу доглянути! Геть із двору!На третій день дід наказав бабі пасти козу.— Побачимо, як ти впораєшся!Баба цілий день гляділа козу, травичкою годувала, водичкою напувала. Увечері пригнала додому, а дід уже чекає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову своє:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід і бабу прогнав.На четвертий день вирішив сам пасти козу. Цілий день водив її по лугах, давав їсти найсоковитішу траву, поїв із чистого струмочка. Увечері привів козу додому. Сховався біля воріт, одягнув свої червоні чоботи й питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла. От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:— А хто, хто в моїй хатці?А коза сидить на печі та й каже:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:Коза-дереза — українська народна казка— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А ведмідь:— От я його вижену!Побіг до хатки:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Ведмідь злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А вовк:— От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.— Отже, вижену!Побіг вовк до хатки та й питається:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Вовк злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А лисичка:— От я його вижену!— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!— Отже, вижену!Побігла лисичка до хати та питає:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От лисичка теж злякалась.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.Коли це лізе рак-неборак та й питається:— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А рак: — От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!— Отже, вижену!От поліз рак у хатку та й питається:А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:А я рак-неборак, Як ущипну — буде знак!Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

Був собі дід Андрушка, а в нього – баба Марушка, а в баби – донечка Мінка, а в дочки – собачка Хвінка, а в собачки – товаришка, киця Варварка, а в киці – вихованка, мишка Сіроманка.Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив, грабельками підпушив; зробив пальцем дірку та й посадив ріпку. Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова… Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати!» Пішов він на город – гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, уперся ногами, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку. Тягнуті, руками, упираються ногами.Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку – за хвостик, мишка кицю – за лапку.Як потягли – та й покотилися.Упала ріпка на діда Андрушку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Хвінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусть у шпарку!

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку…Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати.Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Івасиком-Телесиком.Івасик-Телесик – українська народна казкаРосте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.От як підріс він, то й каже:— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!Івасик-Телесик – українська народна казкаОт дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Телесик почув.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він чує.— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.От мати Івасикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Він почув:— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.Івасик-Телесик – українська народна казкаА змія приходить до берега та знов товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телеси-кової матері!Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він думав, що то мати.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.— Зміючко Оленко, відчини!Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.Та й полетіла кликати гостей.От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:— Коли ж я не вмію, — як його сідати?— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.— Так? — каже.— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:— Отак, може?— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.— Та ні-бо, — каже Оленка, — ні, не так!Івасик-Телесик – українська народна казка— Ну, так покажи ж, — каже Івасик, — бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.— Зміючко Оленко, відчини!Не чуть.— Зміючко Оленко, відчини!Не озивається.— От вража Оленка, вже десь повіялась.От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик:. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!А Телесик із явора:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони слухають… Де це? Та знов:— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.А він знову:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони далі:— Що воно таке?Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть.Кинулись до коваля:— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!А гуси й кажуть:— Нехай тебе середні візьмуть!А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!Так і ці йому кажуть:— Нехай тебе задні візьмуть!А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!І ці кажуть:— Нехай тебе заднє візьме!Та й полетіли.Сидить сердешний Івасик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!От воно:— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!А Телесик знадвору:— А мені?То це вона знову виймає пиріжки та:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!А Телесик знову:— А мені?Вони й почули. Що це?— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.Та знов баба:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!— А мені? — каже з призьби Івасик.— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик:. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.А Телесик каже:— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.Івасик-Телесик – українська народна казкаОт вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.

Жили-були Дід і Баба. Хоч дітей у них не було, але була в них улюблена потіха — курочка на ім’я Ряба. Щодня курочка несла їм по яєчку, і це радувало стареньких.Аж ось одного дня трапилося щось незвичайне: курочка знесла не просте яєчко, а золоте! Дід узяв те яйце, спробував розбити, але дарма — воно не піддавалося. Тоді Баба каже:— Дай-но мені, я спробую!Баба намагалася і так, і сяк, але й у неї нічого не вийшло. Лишили вони те золоте яєчко на лавці, гадаючи, що робити далі. Аж тут прибігла Мишка. Махнула хвостиком — зачепила яєчко. Воно покотилося з лавки, гепнуло на підлогу й розбилося.Дід і Баба побачили це й засмутилися. Сидять, дивляться на розбите золоте яєчко й плачуть:— Ох, яке ж воно було гарне! Шкода, що так сталося…А курочка Ряба, дивлячись на них, мовила:— Не плачте, Дідусю й Бабусю. Я вам ще багато простих яєчок знесу!І справді, з того часу курочка щодня приносила стареньким прості яєчка. І хоч вони були не золоті, але приносили більше радості, бо були справжніми та корисними.Дід і Баба зрозуміли, що щастя не в золоті, а в простих речах, які наповнюють життя теплом.

Жили собі дід і баба. Однієї неділі баба напекла пиріжків із маком, виклала їх у миску й поставила на вікно, щоб прохололи. А лисичка пробігала повз хатинку, вловила пахощі та підкралася ближче. Тихенько схопила один пиріжок і мерщій подалася в поле.Сівши на траві, лисичка виїла мак із пиріжка, а замість нього напхала сміття, стулила його, ніби нічого й не було, та побігла далі.Дорогою зустріла хлопців, що гнали товар. — Здорові були, хлопці! — каже лисичка. — Здорова, лисичко-сестричко! — Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!Хлопці спершу не погоджувалися: — Де це бачено — бичка за пиріжок!А лисичка їм: — Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..Нарешті один хлопець погодився. Лисичка наказала: — Тільки не їжте пиріжка, поки я в ліс не зайду!Коли вона сховалася, хлопці розламали пиріжок і побачили, що всередині сміття. А лисичка тим часом погнала бичка в ліс. Прив’язала його до дуба, а сама взялася майструвати саночки. Рубає деревину й приказує: — Рубайся, деревце, криве й праве!Нарубала дерева, зробила санчата, запрягла бичка й рушила. Дорогою зустріла вовка. — Здоров, вовчику-братику! — привіталася лисичка. — Здоров, лисичко-сестричко! А де ти взяла бичка й саночки? — Бичка заробила, саночки зробила — от і їду!Вовк попросився підсісти. — Куди тебе візьму? Саночки поламаєш! — відказала лисичка. — Ні, я тільки лапку покладу, — запевнив вовк.Лисичка погодилася, але вовк то другу лапу поклав, то третю, а тоді й сам у саночки вліз. Саночки тріснули!Розсердилася лисичка: — А щоб тобі добра не було! Санчата зламав, а тепер іди й рубай нові! Пішов вовк у ліс, але неправильно повторював лисиччині слова: — Рубайся, дерево, криве й криве!Нарубав корячкуватих гілок і повернувся до лисички. Та лише глянула на ті гілки й заходилася його лаяти. — Сиди тут і стережи бичка, а я піду нарубаю сама!Вовк залишився біля бичка. Зголоднів і надумав: «З’їм бичка та втечу!» Виїв бичка зсередини, набив його соломою й підпер паличкою.Коли повернулася лисичка, побачила, що сталося, й вирішила провчити вовка. Побігла шляхом і натрапила на валку чумаків із рибою. Лисичка прикинулася мертвою. Чумаки підняли її й кинули на віз. А вона, поки їхали, скидала рибу додолу. Потім зіскочила з воза, зібрала рибу й стала ласувати.Тут і вовк з’явився. — Дай і мені рибки, лисичко-сестричко! — Отакої! Сам налови! — відповіла вона.Вовк попросив навчити. Лисичка порадила: — Встроми хвіст у ополонку й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!»Вовк зробив так, але мороз сковзнув хвіст кригою. Лисичка тим часом бігала навколо й примовляла: — Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!Коли хвіст примерз, вона побігла до села: — Люди, ідіть вовка бити!Назбігалися люди й побили вовка. А лисичка втекла до хати, вимазала голову тістом і знову в ліс.Зустрів її вовк, насилу йдучи. — Оце ти мене піддурила, лисичко! — каже. — Ой, вовчику, й мене побили — бачиш, мозок витікає! Відвези мене додому!Вовк посадив лисичку на спину й поніс. А вона приказувала: — Битий небиту везе!Привіз до її хатки, а лисичка зістрибнула й, регочучи, сховалася всередині. Вовк тупцював навколо, але влізти не міг. Лисичка тільки визирала у віконце й дражнилася.

Жили собі дід та баба. Дід працював майданником, а баба вдома мички пряла. Жили вони бідно: що зароблять – те й проїдять. Якось баба каже дідові: – Зроби мені, діду, солом’яного бичка та осмоли його смолою.Дід здивувався: – Навіщо тобі той бичок? – Зроби, я знаю, навіщо, – наполягала баба.Дід узявся до роботи: зробив бичка з соломи, осмолив його, і вони лягли спати.На ранок баба взяла мички, погнала бичка пасти, сіла під могилою, пряде кужіль і каже: – Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!Та й задрімала. Тим часом із лісу вибіг ведмідь із обідраним боком. Побачив бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений, – відповів бичок. – Дай мені трохи смоли бік залатати, – попросив ведмідь.Бичок мовчав, і ведмідь почав віддирати смолу. Та зав’яз зубами й не міг вирватися. Прокинулась баба, бачить – бичка нема. Подумала, що той додому пішов. Повернулася – а бичок тягне ведмедя. Баба покликала діда, і той загнав ведмедя в погріб.Наступного дня баба знову пішла пасти бичка. Як і раніше, задрімала. Тим часом вовк підійшов до бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай і мені смоли на бік, – попросив вовк.Вовк почав віддирати смолу й теж зав’яз зубами. Баба побачила, що вовк тягне бичка, покликала діда, і той загнав вовка до погреба.На третій день баба знову погнала бичка. Сіла під могилою та й заснула. До бичка підбігла лисичка: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай мені смоли, бік підлатати, – попросила лисичка. Лисичка зав’язла зубами, і баба знову покликала діда. Той загнав і лисичку до погреба. Згодом у пастку потрапив і зайчик.Коли всі звірі сиділи в погребі, дід почав гострити ножа. Ведмідь перелякався: – Навіщо тобі ніж? – З тебе шкуру знімати, щоб кожухи пошити, – відповів дід. – Не ріж мене, дідусю, я тобі меду принесу!Дід пожалів ведмедя й випустив його. Тоді взявся до вовка. – Навіщо тобі ніж? – питає вовк. – Шапку на зиму пошити, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі овець приведу!Вовка теж випустив. Потім підійшла лисичка: – Нащо тобі ніж? – На опушку до кожуха, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі курей і гусей принесу!Дід випустив і лисичку. Останнім був зайчик: – Дідусю, не ріж мене, я тобі намисто, сережки й стрічки принесу!Дід погодився.На ранок звірі почали приносити обіцяне: ведмідь приніс мед, вовк пригнав овець, лисичка – курей і гусей, а зайчик – прикраси. Дід і баба продали овечок, купили волів і стали чумаками. Згодом вони розбагатіли. А солом’яний бичок стояв собі на сонці, поки зовсім не розтанув.

Жили собі дід та баба біля самого моря. Дітей у них не було, та й жили вони не вбогі: наловить дід риби, баба нажарить – і ситі, і ще залишається. Одного разу баба зітхнула:— От якби у нас були діточки, не пропадали б залишки – з’їли б усе до крихти.Пішли вони до знахарки, і та допомогла їм: незабаром у діда з бабою народилося двоє дітей. Але відтоді наче щось змінилося – риба перестала ловитися. Що дід спіймає, баба нажарить, дітей нагодують, самі поїдять – і більше нічого немає. Знову взялися скаржитися:— Як не було дітей – було вдосталь їжі, а тепер ледве виживаємо.І Бог забрав у них дітей. Та відтоді й риби в морі зовсім не стало.— Ой, господи, — жаліються, — як діти були, хоч біля них годувалися, а тепер і того нема.Одного дня пішов дід до моря, закинув сіті та витяг звідти… лише одного рака. Приніс його додому та каже:— Розпалюй вогонь, бабо, хоч рака спечемо. А рак раптом озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря й занур руку по лікоть у тому місці, де мене впіймав…Пішов дід до моря, занурив руку у воду й витяг цілий мішок грошей. Зрадів, накупив усього, що було потрібно, та недовго гроші водилися — швидко їх і прожив. От як залишився знову ні з чим, згадав про рака.— Бабо, розкладай вогонь, будемо рака пекти, — каже.А рак, що весь цей час був захований у коморі, знову озвався:— Не пеки мене, діду, а йди до моря, стань у воду по коліна на тому самому місці.Послухався дід, знову пішов, зайшов у воду – й витягнув ще більший мішок грошей. Так він розбагатів, що не лише все необхідне купив, а ще й крамницями обзавівся.Одного разу рак і каже:— Діду, іди до царя та сватай за мене царівну.— Як же я буду сватати за тебе, коли ти рак? — здивувався дід.— Іди, сватай! — наполіг рак.Пішов дід до царя та й каже:— Віддайте вашу доньку за мого рака!Цар здивувався:— Як це — за рака?— А так-таки за простого рака, — відповів дід.Цар засміявся та й каже:— Ну, добре! Але нехай твій рак покаже, що він не простий. Хай з’являться в нього слуги, такі ж, як у мене, та палац розкішний, як у царя. А ще — нехай від його палацу до мого буде міст: одна дошка срібна, інша золота, один стовп золотий, інший срібний, один цвях срібний, інший золотий. А як їхатиме по тому мосту — щоб сади цвіли, а коли повертатиметься — щоб плоди вже достигли!— Ну, добре, — відповів дід і пішов назад до рака…Повернувся дід від царя та й розповів раку про всі умови.— Що ж, — каже рак, — це можна влаштувати.Наступного ранку дід прокинувся — і ледь не зомлів від здивування: стоїть перед ним не проста хата, а розкішний палац, ще кращий за царський! Вибіг на двір — карета чекає. Узяв він рака, сів у карету й поїхав до царя. А міст, як і велів цар, простягнувся від одного палацу до іншого: дошки — срібні та золоті, стовпи — теж, а по обидва боки цвітуть розкішні сади. Царю нічого не залишалося, як виконати обіцянку. Віддали царівну за рака, справили гучне весілля. Але після вінчання сталося дивне: удень рак ховався за піччю, а вночі обертався гарним молодцем.Царівна не витримала цієї таємниці, вирішила підглянути за чоловіком. Одного разу, коли він заснув, вона побачила, куди він ховає свою шкаралупу. Не довго думаючи, взяла її й спалила.Прокинувся вранці рак-молодець, шукає свою шкаралупу — а її немає!— Ох, біда! — мовив він. — Якщо ти не змогла дочекатися, поки мине мій строк, то тепер не скоро мене побачиш… Візьми оці залізні черевички: коли вони зітруться до дірок, можливо, я повернуся.Сказав — і зник.Жила царівна, жила… Минали роки. Вже й думати про нього перестала. Аж раптом помітила — її залізні черевички зовсім зносилися. І в ту ж мить перед нею з’явився її чоловік.З того часу вони жили довго й щасливо.

Жив дід з бабою. Якось дід каже бабі: «Спечи-но, бабо, коржик, а хто його вхопить — той і з’їсть!» Баба спекла коржик. Дід узяв його, покотив по сінях і каже бабі: «Ну, лови, бабо!»Баба ловила, ловила — та не вхопила. Дід вийшов на вулицю, покотив коржик і каже: «Лови, сірий котику!» Кіт ганявся, ганявся — та не спіймав. Далі йде дід, а на тину сидить півень. «Лови, півнику, коржик!» Півень намагався, намагався — та не спіймав.Дід вирушив до току, де молотники працюють. «Ловіть, молотники, коржик!» Молотники ловили, ловили, та ціпи поламали, а коржика не зловили.Дід пішов на лід, де прачки прали. «Ловіть, прачки, коржик!» Прачки ганяли коржик, ганяли — та все сорочки в ополонку пірнули, а коржика не спіймали.Далі дід пішов по дорозі, а минають його сіновози. «Ловіть, сіновози, коржик!» Сіновози ловили, ловили, та сіно розсипали, а коржика не зловили.Іде дід далі, минають його дрововози. «Ловіть, дрововози, коржик!» Дрововози ловили, ловили, та дрова розсипали, а коржика не спіймали.Йде дід далі по дорозі, а назустріч йому старичок Макарчик. «Макарчику, лови коржик, як зловиш — з’їси!» Макарчик ганявся за коржиком, та так і не вловив. Розсердився, підняв палку і вдарив коржик, після чого взяв і з’їв його.