Казки про діда і бабу

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

Жив-був собі бідний дід. І от якось надумав піти до сільської управи. Там зустрів учителя — той стояв із сигарою в зубах. Дід йому каже:— Курите! Знову курите!Учитель усміхнувся:— А може, й ви закурите, діду? — і простягає сигару. Дід дивиться на неї та й питає:— Скажіть, пане учителю, як це ви курите дорогі сигари, а в мене й на простий тютюн грошей нема?— Бо я в школі вчився, — відповів учитель.Іде дід додому та думає: «А піду і я завтра до школи — може, й мені пощастить».Наступного ранку приходить до школи.— Що вам, дідусю? — запитує учитель.— Та хочу вчитися.— Ех, дідусю, трохи ви запізнилися…— Ну, тоді бувайте здорові… Але на другий день дід знову з’явився, ще й раніше.— Що вам, дідусю?— Учора ви сказали, що я трохи запізнився, то ось я — ще зранку!Учитель засміявся:— Та я не це мав на увазі. Ви не на урок запізнились — вас уже пізно вчити, бо ви надто старі.— І то правда, — зітхнув дід.Пішов додому. А дорогою — дивиться, лежить сумка. Підняв, відкрив — а вона повна грошей! Зрадів дід, приніс додому, показав бабі — і зажили вони, як у казці.Та от якось посварилися. Дід бабі щось різко сказав, та й ще й по потилиці стукнув. Образилася баба, розсердилася, пішла — і донесла в управу, що дід, мовляв, чужу сумку з грішми забрав.Забрали діда в поліцію — допитують, сварять, навіть б’ють. Тут і справжній господар сумки знайшовся — пан якийсь.Викликали діда до суду. Суддя питає:— Діду, ти гроші знайшов?— Знайшов.— А коли саме?— Та коли до школи ходив.Суддя глянув на діда: старий, сімдесят літ. А той пан — молодий ще. Подумав-подумав і каже:— Ні, не його це гроші.Отак і залишилися ті гроші дідові.

У високих горах Чосицзя жив старий дід з бабусею. Було в них троє дітей — два сини та дочка. Діти росли дружно, допомагали батькам, а коли подорослішали — дочка вийшла заміж і переїхала до іншого села, а сини одружилися і залишилися жити з батьками. У родині панували злагода й працьовитість.Та ось прийшло лихо. Страшна хвороба забрала спочатку матір, а згодом і обох синів. Дід залишився сам-один із двома невістками. Старий уже не мав сил працювати в полі, тож уся господарка перейшла до рук молодих жінок.Минув час. Спершу невістки доглядали за свекром, але з кожним днем ставали до нього дедалі байдужішими. Вони почали наказувати йому, ганяти на важку роботу: то дрова рубати, то воду носити, то йти стерегти овець у заметіль. Їли самі ситно, а дідові давали лише холодні, черстві коржі та засохлу кров старого яка. Від виснаження і холоду дід танув на очах, став подібний до тіні людини.Зрештою він вирішив звернутися по допомогу до єдиної, хто ще міг його пожаліти — до доньки. Одного дня вийшов він на дорогу, якою проходили каравани та переганяли худобу, і сів край шляху, сподіваючись зустріти подорожнього, який би передав звістку.Сонце лагідно гріло, дід задрімав. І в ту мить дорогою рушив караван яків. Перший погонич закричав:— Гей, дідусю! Чого ти на дорозі сидиш? Не боїшся, що тебе затопчуть?Дід прокинувся, привітався й лагідно відповів:— Добрі люди, маю до вас прохання. Коли будете в селі, де живе моя дочка, передайте їй від батька: “Твоя мати й брати вже померли, а я ще живий. Тільки живу тепер у невісток — працюю вівчарем, їм чорстві коржі й засохлу кров, а дзамбу та житнє пиво вже й не пригадаю, який на смак…”Караван рушив далі і невдовзі дістався того села, де мешкала дочка старого. Коли вона почула звістку, то залилася слізьми:— Бідний мій тату… Хто б міг подумати, що така доля випаде йому на старість!Адже він такий немічний, зовсім старенький, а його ще й посилають у холодні гори пасти овець, годують черствими коржами! Що ж це за життя таке — без жалю, без поваги до старості?Дочка довідалася, коли саме караван вирушатиме у зворотну путь, і передала погоничам невеличку глиняну цеглинку. Усередину вона заховала дорогоцінний скарб — велику бірюзу, камінь, який мав допомогти батькові не грошима, а мудрістю.— Передайте татові, — попросила вона погоничів, — якщо хоче, щоб йому стало легше жити, нехай розіб’є цеглинку і подивиться, що всередині. Але — хай не продає камінь. Збереже!А тим часом дід усе водив отару ближче до дороги — виглядав вісточки від доньки, хоч і сам не до кінця вірив, що вона дізнається про його долю. Та ось нарешті прибув караван. Погоничі передали йому цеглинку й передали слова дочки. Дід подякував, уважно розбив глину — і перед ним заблищала бірюза.Старий задумався: навіщо донька просила не продавати цей коштовний камінь? Чому не дозволила обміняти його на їжу чи одяг? Він повільно пішов додому, подивився на невісток — і раптом його мов блискавкою пронизало: зрозумів! Ось чому дочка так сказала! «Яка ж вона розумниця!» — з гордістю подумав дід. Наступного ранку, коли молодшої невістки не було вдома, дід дістав бірюзу й показав старшій:— Оце прислала мені донька. Дуже цінна річ. Продавати не буду, а от коли помру — заповім тобі.Очі старшої невістки загорілися жадобою. «Старий довго не проживе, — подумала вона, — а тоді камінь стане моїм!»І відтоді змінилася: більше не сварилася, не примушувала діда до тяжкої роботи, годувала краще, навіть по-доброму усміхалася.Опівдні, коли старша невістка вийшла з дому, повернулася молодша. Дід знову витяг коштовність і лагідно сказав:— Це подарунок від доньки. Цінний камінь. Продавати не буду — після смерті залишу тобі.Молодша невістка була дуже задоволена. «Він уже зовсім старенький, довго не протягне, — думала вона. — Але поки що треба бути привітною, краще годувати й доглядати — аби тільки не змінив свого рішення».Відтоді й вона почала дбати про діда — як могла. Обидві невістки раптом стали лагідними, уважними, чемними: кожна була переконана, що саме їй судилося успадкувати ту загадкову, коштовну бірюзу.Минув рік. І от дід тяжко занедужав. Відчуваючи, що смерть вже десь поруч, він дістав свій скарб, загорнутий у глиняну цеглинку, і сховав його на закопченому кінці дерев’яної балки, що виступала над вогнищем. Під нею стояв великий мідний чан з водою. Дід подивився у воду, побачив відображення й ледь помітно посміхнувся.Коли в хату зайшли невістки, старий попросив:— Пошліть по мою доньку… Хочу востаннє її побачити, тоді й спокійно заплющу очі.А потім додав:— Якщо не встигне застати мене живим — передайте їй мої слова: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Скоро дід помер, не дочекавшись доньки. А невістки — тільки-но скінчились обрядові сльози — зразу ж кинулися шукати камінь. Перевернули хату догори дриґом, нишпорили в скринях, у печі, під лавами — та бірюзи не було!Злість охопила обох, але що поробиш — довелося чекати, поки приїде дочка.Коли дочка дізналася про смерть батька, вона заплакала щиро й довго. Провела обряд поминання, потім звернулася до невісток:— Батько нічого мені не передав наостанок?— Та передав, — пробурмотіли ті, — але щось незрозуміле: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Дочка діда була кмітлива. Вона одразу підійшла до чана з водою, нахилилась — і побачила в глибині чітке відображення балки, що звисала над вогнищем. Її закопчений кінець і справді нагадував хвіст дракона. Жінка простягнула руку — й намацала цеглинку. Так дорогоцінна бірюза — символ любові й мудрості — повернулася до тієї, хто справді цінував батька.

Жила-була одна баба. Якось зустріла вона чорта, а він їй і каже: — Давай разом город садити, а потім врожай ділити.Баба погодилася. Спершу вони посадили картоплю. Восени баба питає: — Що ти візьмеш: те, що зверху, чи те, що в землі?Чорт дивиться: зверху листя таке пишне, зелене! І вибрав верх. А баба викопала повні кошики картоплі.На другий рік посіяли вони мак. Чорт каже: — Тепер я беру те, що в землі!Баба зрізала стиглі голівки маку, а чорт повисмикував голі стебла — і знову нічого не має.— Годі мене дурити! — розсердився чорт. — Наступного разу я братиму тільки верх!Посіяла баба моркву. Виросла вона велика й солодка. Чорт зрізав собі бадилля, а баба викопала гарні морквини. — Ох, бабо, скільки разів ти мене перехитрила! — розлютився чорт. — Ану змагаймося: хто кого переспіває!— То сідай на мене, будеш співати, — каже баба.Сів чорт на бабу, співав-співав — і вже всі пісні закінчилися. — Я більше не знаю, — признався.— Тепер твоя черга мене нести, а я співатиму, — відповіла баба.Посадив чорт її собі на плечі. А баба як почала: — Траля-ля, траля-ля!..І співає одне й те саме без кінця.— Та коли ж ти скінчиш? — не витримав чорт. — Та я тільки почала, — сміється баба.Розізлився чорт, розігнався — та як бух у терновий кущ! Баба залишилася на гілках, а чорт — гайда просто в пекло.Отак баба перехитрила нечистого.

Жив собі в крижаному палаці дідусь Мороз. А з ним жила його онучка — маленька Марічка. Вона дуже любила запитувати:— Дідусю, а як ти робиш сніг? — Дідусю, а чому сніжинки всі різні? — Дідусю, а як ти прикрашаєш дерева?Одного разу Мороз усміхнувся і сказав:— Знаєш що, Марічко? Сьогодні я візьму тебе з собою на роботу! Побачиш усе на власні очі!— Ура-а-а! — зраділа дівчинка й застрибала від щастя.Вони взяли чарівні пензлики, відерця зі срібною фарбою та крижані мішечки з інеєм. Марічка несла маленьке відерце, а дідусь — велике. — Дідусю, а куди ми йдемо?— До лісу! Там на нас чекають дерева. Вони всю осінь скидали листя, втомилися, а тепер сплять. І ми зробимо їм сюрприз — прикрасимо до зими!Прийшли вони до лісу. Темно, тихо, тільки місяць світить.— Дивись уважно! — сказав Мороз. — Спочатку я дихаю холодом на гілочки… От так… Ф-ф-ф-у-у-у!І справді — де Мороз дихнув, там гілочка вкрилася тонесеньким льодом.— Ой, дідусю! Вона заблищала! — зраділа Марічка.— А тепер найцікавіше! Беру пензлик, вмокаю в срібну фарбу — це крихітні крижинки води, які замерзають, — і малюю візерунки!Мороз легенько провів пензликом по гілці. І раптом — дзінь! — на ній виріс маленький кришталевий листочок!— Дідусю, дай я спробую! — попросила Марічка.— Давай! Тільки обережно, не поспішай.Марічка взяла пензлик, але так хвилювалася, що провела ним занадто швидко. Візерунок вийшов кривий і швидко розтанув.— Ой! Не виходить! — засмутилася дівчинка.— Не засмучуйся! Головний секрет — робити все повільно, з любов’ю. Дивись: я дихаю на гілочку, рахую до трьох — раз, два, три — і тоді малюю. Спробуй ще раз!Марічка глибоко вдихнула й подихала на гілочку берізки:— Ф-ф-ф-у-у… Раз… два… три…Потім обережно провела пензликом. І — о диво! — на гілці з’явився гарненький сріблястий візерунок!— У мене вийшло! Дідусю, дивись!— Молодець! А тепер найскладніше — зробити сніжинки!Мороз дістав крижані мішечки.— Тут особлива вода з хмаринок. Я беру крихітну краплинку, дихаю на неї холодом і… Дивись!У повітрі з’явилася маленька зірочка, потім ще одна, ще! Вони поволі падали на гілки, і дерева вкривалися білим пухнастим снігом.— Вау! Це ж справжнє чарівництво! — Ні, Марічко. Це не чарівництво — це закони природи! Коли дуже холодно, вода перетворюється на лід. Я просто допомагаю їй зробити це красиво!Вони працювали всю ніч. Марічка прикрашала тоненькі гілочки, а дідусь Мороз — товсті. Він показував їй, як робити бурульки:— Крапля води повільно стікає вниз, я дихаю на неї — і вона застигає! Ось і виходить бурулька!А ще вони малювали візерунки на корі дерев — такі, як на вікнах!— Дідусю, а чому ти кожному дереву робиш різні прикраси?— Бо всі дерева різні, внученько! Берізка — тонка, їй личать легкі срібні мережива. Дуб — сильний, йому підходять великі кришталеві бурульки. Ялинка — пухнаста, їй до лиця сніжні шапочки. Треба відчувати, що кому личить!Нарешті, коли схід сонця вже зазирав крізь гілки, робота була закінчена. Весь ліс сяяв, блищав, переливався!— Ой! — почули вони писк.Це прокинулася Білочка. Вона вискочила з дупла, подивилася навколо й аж ойкнула:— Яка краса! Хто це зробив?— Це ми! — гордо сказала Марічка. — Я і дідусь Мороз!— Дякуємо вам! Тепер наш ліс — як казковий!Додому Марічка йшла втомлена, але щаслива.— Дідусю, а завтра ми знову підемо прикрашати дерева?— Звичайно! У мене ще багато роботи. Треба прикрасити всі ліси, всі парки, всі дерева у світі!— А я тобі допомагатиму!— Тільки пам’ятай головне правило…— Знаю! Робити все повільно, обережно, з любов’ю! І тоді виходить красиво!— Правильно, внученько. А ще треба розуміти, що кожне дерево особливе, і для кожного треба підібрати свої прикраси.З того дня Марічка кожної зими допомагала дідусеві Морозу прикрашати дерева. Тому, якщо ви бачите взимку дерева, вкриті інеєм та снігом, знайте — це дідусь Мороз з Марічкою приходили вночі й старанно, з любов’ю, прикрашали кожну гілочку!А коли вранці сонечко освітлює дерева, і вони блищать, як діаманти, — це означає, що Мороз добре попрацював і зробив усе, як треба!

Жили собі дід та баба. Тримали вони семеро овець, собачку-Жучку, котика-Мурку та теличку-Молодичку.От прийшла зима, Різдво наближалося. Баба накриває святковий стіл, а дід надумав піти пошукати колядників. Іде він, іде, коли раптом бачить — просто стежкою суне зграя вовків.Дід і каже:— Ей, вовки, ходіть до мене поколядувати! Вовки переглянулися та пішли слідом за дідом. Прийшли до хати й почали співати: А у діда, а у баби Семеро овець. Песик-Жучка, Котик-Мурка, Теличка-Молодичка. Винось, діду, овечку! Крутився дід, вертівся — нічого не вдієш, треба нести. Виніс одну вівцю. Вовки з’їли — і знов колядують: А у діда, а у баби Шестеро овець… Винось, діду, овечку! Виніс дід і другу — і та пропала. Тоді знову спів: А у діда, а у баби П’ятеро овець… Винось, діду, овечку! Так тривало й далі: четверта, п’ята, шоста… Поки не з’їли вовки всіх овець дочиста.Коли вже нічого не лишилося, знову затягнули: А у діда вівці були — Він їх нам віддав. Була в нього господарка — Він подарував. Ще зосталась в нього бабця, Бабця молода. Він нам бабу зовсім скоро Винесе сюди! Почув це дід — тут йому розум повернувся. Схопив ломаку та як кинеться на вовків! Ледве вирвалися колядники-вовки з двору живими — тільки пилюка за ними.А дід із бабою відтоді жили спокійно, добра наживали, і дід більше з вовками справ не мав.