Казки про дівчинку

Жила колись в одному селі маленька дівчинка та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати — Червона Шапочка.Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:— Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі. Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.Йому страшенно захотілося з’їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.От вовк і питає, куди вона йде. Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:— Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.— А чи далеко живе бабуся? — питає вовк.— Авжеж, дуже далеко, — відповідає Червона Шапочка, — он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.— Гаразд, — каже вовк, — я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:“Тут-тук”.— Хто там? — спитала бабуся.— Це ваша внучка, Червона Шапочка, — відповів вовк, змінивши свій грубий голос. — Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться.Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її.Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.Незабаром дівчинка прийшла і постукала: “Тут-тук”.— Хто там? — спитав вовк.Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:— Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться!Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:— Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко.Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся!От вона й каже:— Бабусю, а які ж у вас руки великі!— Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!— Бабусю, а які ж у вас ноги великі!— Це, щоб краще бігати, дитинко!— Бабусю, а які ж у вас вуха великі!— Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!— Бабусю, а які ж у вас очі великі!— Це, щоб краще бачити тебе, внученько!— Бабусю, а які ж у вас зуби великі!— А це, щоб тебе з’їсти!З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її.А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.Увійшли до хатинки — бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.— Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! — вигукнув один з лісорубів.Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує — гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:— Люди добрі, звільніть нас!Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.— Як же я перелякалась! — сказала Червона Шапочка. — Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.

Було собі два брати – один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:– Потроху відробиш мені за неї.Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому ба гачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:– Віддай мені корову назад!Той каже:– Брате! Я ж тобі за неї відробив!– Що ти там відробив,- як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні,- то він і каже їм:– Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.– Кажіть, пане!– Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі.– От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші? Ге, моя корова буде!Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:– Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?– Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.– А яка ж загадка, тату? – Маруся питає.– Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?– Е, тату, ситніш над усе – земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.– Чи ба? – каже батько.- Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:– Ану, відгадали?– Відгадали, пане,- кажуть обидва.От багатій зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:– Ситніш, пане, над усе – ваші кабани, а прудкіш над усе – ваші хорти, а миліш над усе – гроші!– Е, брешеш, брешеш! – каже пан.Тоді до вбогого:– Ану, ти!– Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.– Правда, правда! – каже пан.- Ну, а прудкіш що?– Прудкіш, пане, над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.– Так! Ну, а миліш? – питає він.– А миліш над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.– Так, усе! – говорить пан.- Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?– Та що ж, пане,- каже вбогий,- є в мене дочка Маруся,- так це вона мене так навчила.Пан аж розсердився:– Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:– Чого ви, тату, плачете?– Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання. А дочка взяла горщечок каші та й каже:– Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому,- нехай він виоре, посіє цю кашу і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:– Так і так дочка казала.Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:– Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо.Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка й каже:– Чого ви, тату, плачете?– Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто ліктів полотна.Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:– Несіть до пана, нехай із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити…» Потім думав, думав та й каже чоловікові:– Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні вбута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо!Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:– Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.І розказав їй усе. Маруся каже:– Не журіться, тату,- все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла гринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає – одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:– Прицькуйте її собаками!Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:– Ось вам, пане, гостинець.- Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він – пурх та й вилетів у відчинене вікно!А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає:– Чого вам, люди добрі?Один каже:– Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.А другий чоловік каже:– Ні, брехня,- моя! Розсудіть нас, пане!От пан думав, думав та й каже:– Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить,- та й привела.От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти,- взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:– Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть – котра побіжить до лошати, то та й привела.Зараз так і зробили. Пустили їх – так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.

Жила собі вдова, яка мала двох дочок. Одна з них, пасербиця, була гарною та працьовитою, а інша, рідна донька, – ледачою та непривітною. Однак мати більше любила свою рідну дитину, незважаючи на її вади. Пасербиця ж була змушена виконувати всю хатню роботу і жила, наче попелюшка.Щодня дівчина сиділа біля криниці й так старанно пряла, що нитка часто прорізала її пальці до крові. Якось вона порізалася так сильно, що кров залила весь починок. Коли дівчина нахилилася, щоб вимити його, починок вислизнув із рук і впав у криницю.Гірко заплакала дівчина й кинулася до мачухи, розповідаючи про своє лихо. Мачуха ж накинулася на неї з лайкою і, зрештою, промовила:— Раз змогла починок вкинути, то тепер лізь і діставай його!Засмучена дівчина попрямувала до криниці, не знаючи, що робити. Від відчаю й страху вона стрибнула в криницю й втратила свідомість.Коли опритомніла, то побачила, що лежить на дивовижній галявині. Сонце сяяло яскраво, а навколо розквітали тисячі різнобарвних квітів.Підвівшись, дівчина рушила лукою й невдовзі побачила піч, наповнену хлібом. Хліб почав благати:— Витягни мене, витягни! Згорю! Я вже давно готовий!Дівчина взяла лопату й обережно повитягала хліб із печі, а тоді пішла далі своєю дорогою. Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від яблук. Яблуня просить її:— Ох, обтруси мене! Яблука мої давно вже достигли.Дівчина струснула яблуню, і яблука градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного яблука не лишилося на яблуні. Тоді згорнула яблука на купу і пішла далі.Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. В неї стирчали такі великі зуби, що дівчинка хотіла тікати. Але стара гукнула їй услід:— А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір’я летіло, — тоді на світі йтиме сніг, бо я ж пані Метелиця.Як почула дівчина такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилась у бабусі й негайно стала до роботи. Дівчина у всьому догоджала старій, збивала їй подушки так сильно, що аж пір’я летіло, наче сніжинки, і тому жилося їй у старої дуже добре. Вона ніколи не чула від неї лихого слова і щодня їла смажене й пряжене. Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що нудьгує за домівкою, і хоча тут було їй у тисячу разів краще, проте її тягло вернутися до рідної хати.Нарешті вона сказала до старої:— Взяла мене туга за рідним краєм, і хоч мені у вас дуже добре, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.Пані Метелиця сказала:— Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.Вона взяла її за руку і провела до великої брами. Брама відчинилась, і тільки-но дівчина ступила на поріг, линув золотий дощ, і все золото приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася золотом.— Це тобі за те, що ти у всьому старанна була, — сказала стара і віддала їй також і починок, що впав у колодязь.Тоді брама замкнулась, і дівчина опинилася вгорі, на землі, біля своєї хати.А щойно вона ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:Кукуріку, кукуріку! — Наша дівчина іде, — на ній золота без ліку.Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити.Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як падчірка дослужилася до такого великого багатства; то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула починок у колодязь і стрибнула сама туди.Вона опинилась, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. Дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: «Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!» — вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» — і пішла далі.Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» — вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» — і пішла далі.Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше — навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір’я летіло.Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ. А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.— Оце тобі твій заробіток, — сказала пані Метелиця і замкнула ворота.І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:Кукуріку, кукуріку! — Наша ледащиця йде, — що брудна буде довіку!І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.

Жили собі дід і баба, але дітей у них не було. Сумували вони через це, а якось дід і каже бабі:– Ходімо, бабо, до лісу по грибочки!Зібралися вони й пішли. Баба збирає грибки, а тут помічає в кущах гніздечко, а в ньому — качечка сидить.– Подивись, діду, яка гарненька качечка! — каже баба.А дід відповідає:– Давай візьмемо її додому, нехай поживе з нами.Підходять ближче, а у качечки ніжка поламана. Взяли вони її обережно, принесли додому, зробили їй затишне гніздечко, виклали його пір’ячком і посадили туди качечку. А самі знову вирушили до лісу по грибочки. Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів: – Хто це? Хто це?Ніхто нічого не знає.Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знову до сусідів:– Чи не бачили кого?Кажуть:– Бачили якусь дівчину, від криниці водицю несла. Така, кажуть, гарна, тільки трішки кривенька. От дід і баба думали, думали: «Хто б це був?» – ніяк не згадають. А далі баба дідові й каже:– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.Так і зробили.Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трішки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:– Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми тебе будемо любити й жалувати, як рідну дитину.А дівчина каже: – Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер, каже, не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла.От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі.Коли летить другий табуночок, і ці теж:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Коли ж летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком. А дід і баба знов зостались самі собі.

Жила собі одна мати, у якої було дві дочки: рідна – Голена, і пасербиця – Марушка. Мати дуже любила свою дочку, але на пасербицю ледве дивитися могла, адже Марушка була набагато вродливішою за Голену. Марушка й не підозрювала про свою красу, тому не розуміла, чому мачуха ставиться до неї так холодно.Уся робота по дому лягала на плечі Марушки. Вона прибирала, варила, прала, шила, пряла, ткала, косила траву та доїла корову. А Голена тільки чепурилася та ледарювала. Марушка була терплячою та ніколи не скаржилася, навіть коли її ображали. Але це не змінювало ставлення мачухи та Голени. Вони з кожним днем ставали дедалі злішими, бо краса Марушки тільки розквітала, а Голена втрачала свою вроду.Одного зимового дня, у січні, Голена раптом захотіла фіалок.– Марушко, йди до лісу й принеси мені підсніжників. Хочу прикріпити їх до пояса, щоб пахло весною! – наказала вона.– Ой, сестро, але ж зараз січень, і підсніжники під снігом не ростуть, – відповіла Марушка.– Ах ти, ледащице! Ану йди, і щоб без підсніжників не поверталася! Інакше поб’ю тебе! – закричала Голена.Мачуха тут же виштовхнула Марушку з хати. Дівчина пішла до лісу, гірко плачучи. Навкруги – тільки сніг, ніде жодної стежки. Довго блукала вона, доки не побачила вдалині світло. Пішла на те світло й вийшла на високу гору, де горіло багаття. Навколо нього сиділи дванадцять чоловіків – дванадцять місяців.Найстарший із них, Січень, спитав:– Чого ти прийшла, дівчино?– Шукаю підсніжники. Мачуха й сестра наказали мені принести їх, а інакше вони мене вб’ють, – відповіла Марушка.Січень передав свою патерицю Березню:– Брате, настав твій час.Березень махнув патерицею, і навколо все змінилося: сніг розтанув, зазеленіла трава, і на галявині підсніжники.– Збирай, Марушко, – звелів Березень. Дівчина назбирала цілий оберемок, подякувала місяцям і повернулася додому. Голена й мачуха здивувалися, побачивши підсніжники, але подякувати навіть не подумали.Наступного дня Голена захотіла ягід. Мачуха знову вигнала Марушку до лісу. Там дівчина знову зустріла дванадцять місяців. Цього разу Січень передав патерицю Липню. Липень махнув нею, і настало літо. Під кущами дозрівали соковиті ягоди.Марушка повернулася додому з повним фартухом ягід. І цього разу Голена й мачуха тільки сварили її, хоча самі ласували зібраним.На третій день Голена забажала яблук. Марушку знову відправили до лісу. Місяці допомогли їй утретє: Січень передав патерицю Жовтню. Той викликав осінь, і на яблуні з’явилися стиглі червоні плоди.Голена й мачуха не наситилися двома яблуками, тому вирішили самі піти до лісу. Але коли вони грубо відповіли Січню, той насупився й махнув патерицею. Почалася хуртовина, вітер замітав їх сліди, і вони замерзли в снігах.Марушка залишилася сама. Її працьовитість і доброта винагородилися: вона згодом вийшла заміж за доброго господаря, і жила в мирі та достатку.

Давним-давно, за високими горами і густими лісами, в королівстві Ельмірія жив великий дракон на ім’я Фіар. Він мав золоті лусочки і вогонь у грудях, але його серце було добрим і лагідним. Хоча всі в королівстві боялися його, Фіар ніколи не шкодив нікому — він лише жив високо в горі, спостерігаючи за світом.У тому самому королівстві жила маленька принцеса Лілія. Вона була найвідважнішою з усіх дітей, і замість того, щоб грати з іграшками в замку, вона любила бігати по лісах і квіткових луках. Одного разу, під час прогулянки, вона заблукала у великому темному лісі.Йшов час, і Лілія не могла знайти шлях додому. Ліс ставав все темнішим, і вона почала хвилюватися. Аж раптом перед нею з’явився Фіар — величезний, з золотими очима, але його погляд був сповнений співчуття.— Не бійтеся мене, маленька принцесо, — сказав дракон своїм глибоким, але лагідним голосом. — Я бачу, що ви загубилися. Дозвольте мені допомогти вам повернутися додому.Спочатку Лілія трохи злякалася, але швидко зрозуміла, що дракон хоче допомогти. Вона сіла на його широку спину, і разом вони полетіли в небі, як два справжні друзі. Дракон летів над горами і лісами, і нарешті вони досягли королівського замку. Король і королева були вражені, побачивши свою доньку верхи на драконі. Спочатку вони налякалися, але Лілія розповіла їм, як Фіар врятував її і допоміг повернутися додому. Відтоді король запросив дракона залишитися в королівстві і більше ніхто не боявся Фіара.З часом Фіар став справжнім захисником королівства, допомагаючи людям і показуючи, що навіть дракон може мати добре серце. А маленька Лілія і Фіар стали найкращими друзями, часто разом літали над казковими землями.

Жив собі давно-давно добрий святий Миколай. Він мешкав високо в горах, де зима панувала більшу частину року, але його серце завжди було теплим, бо він любив людей, особливо дітей. Миколай мав дивовижну здатність відчувати, хто потребує допомоги, і завжди знаходив спосіб зробити добро. Щороку перед Різдвом, коли ніч була найдовшою, а мороз найсильнішим, Миколай виходив зі свого затишного будиночка, вдягав теплий червоний плащ і вирушав у довгу подорож. Він ніколи не забував нікого – ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Його чарівні сани, запряжені білими конями, летіли через сніжні поля, не залишаючи слідів.Одного разу в маленькому селі сталася біда. Сильний вітер зруйнував будинок бідної родини. Маленький хлопчик Петрик і його сестричка Марічка дуже сумували. Вони знали, що їхні батьки не мають змоги відновити дім, і бояться, що на Різдво залишаться без затишного куточка.Петрик вирішив написати листа святому Миколаю. У своєму листі він не просив подарунків для себе. Він просив лише одне — щоб їхня родина знову мала дім і могла святкувати Різдво разом. Вітер підхопив листа і поніс його далеко-далеко, аж до гір, де жив святий Миколай.Коли Миколай прочитав цей лист, його серце наповнилося теплом. Він зрозумів, що потрібно діяти швидко. В ту саму ніч Миколай вирушив на допомогу. Він зупинився біля зруйнованого будинку, махнув чарівним посохом — і сталося диво! Старий будинок став новим, а під ялинкою з’явилися подарунки для всієї родини.Коли Петрик і Марічка прокинулися вранці, вони не могли повірити своїм очам. Їхній дім був відновлений, а біля вікна стояла ялинка, прикрашена блискучими прикрасами, і навколо було так тепло і затишно. Петрик зрозумів, що святий Миколай почув його прохання і подарував їхній родині справжнє диво.З того часу кожного року Петрик і Марічка згадували той чарівний день і вчили всіх довкола, що святий Миколай завжди поруч, готовий допомогти тим, хто має добре серце і вірить у дива.І так, у теплій хаті під сяйвом різдвяної зірки, всі разом святкували Різдво, дякуючи доброму святому за його безмежну доброту та любов до людей.

У одному далекому краї, де зима тривала майже весь рік, була чудова крижана долина, оповита снігом і блиском льоду. У цій долині жила Зимова Фея на ім’я Сніжана. Її сріблясте волосся завжди мерехтіло, наче кристали льоду, а її крила були створені з найтонших сніжинок, які ніколи не танули.Сніжана правила зимою: вона приносила сніг, мороз і кришталеву тишу, якою наповнювався ліс. Але найголовніше, вона мала чарівну силу — виконувати бажання тих, хто щиро любить зиму і вірить у магію.У селі неподалік жила дівчинка на ім’я Оленка. Вона обожнювала зиму, бо кожного року, коли падав перший сніг, її дідусь розповідав їй казки про чарівну фею. Оленка мріяла побачити Сніжану і одного разу загадати бажання — повернути зір дідусеві, який осліп декілька років тому.Якось у надвечір’я, коли перший сніг замітав село, Оленка вирішила, що час настав. Вона вдягла теплу шубку і вирушила до засніженого лісу, сподіваючись знайти чарівну фею. Ліс зустрів її тишею, лише вітер грався гілками. Сніг м’яко падав на землю, вкриваючи світ блискучою ковдрою.Оленка йшла лісом і невдовзі побачила диво: вдалині засвітилися блакитні вогники, а коли вона підійшла ближче, перед нею постала Сніжана. Її крила мерехтіли, а усмішка була теплою, незважаючи на мороз. Оленка знала, що це та сама фея, про яку розповідав дідусь.— Чому ти прийшла до мене, маленька? — ніжно запитала Сніжана.— Я прийшла просити тебе про одне бажання, — відповіла Оленка. — Мій дідусь втратив зір, але він завжди вірив у твою магію. Я прошу, поверни йому здатність бачити.Сніжана подивилася на Оленку з добротою в очах.— Твоє серце чисте і добре, — сказала фея. — Ти могла б загадати будь-що для себе, але просиш за іншого. Я виконаю твоє бажання.Фея підняла руку, і сніжинки почали кружляти навколо Оленки, утворюючи сяючий ореол. Вона доторкнулася Оленчиної долоні, і маленький крижаний кристал засвітився в її руці. — Візьми цей кристал і принеси додому. Поклади його на очі свого дідуся, і коли він прокинеться — він знову зможе бачити.Оленка подякувала феї і поспішила назад до села. Вона зробила все, як сказала Сніжана. І коли дідусь прокинувся, він вперше за багато років побачив свою любу онуку, сніг за вікном і ялинку, яка сяяла різдвяними вогниками. З того часу Оленка завжди згадувала той чарівний вечір, а Сніжана продовжувала приносити зиму, щедро розсипаючи сніжинки і чарівні дива для тих, хто вірить у казку.І так з кожною зимою приходила надія на нові чудеса, адже магія ніколи не зникає, якщо в неї вірити.

Одного зимового вечора, коли сніг вкривав усе навколо пухнастим килимом, маленька дівчинка на ім’я Соломія поверталася додому з бабусиного будинку. Сніжинки кружляли в повітрі, і все навколо здавалося білим і казковим. Раптом вона помітила у лісі яскраве сяйво, яке ледь пробивалося крізь дерева.«Що це може бути?» — подумала Соломія і вирішила піти подивитися. Вона зайшла в ліс і побачила неймовірне: перед нею стояв старий дуб, вкритий снігом і льодом, а поруч на галявині сяяла золота стежка, яка вела до самого серця лісу. Дівчинка вирішила йти за цією стежкою, і чим далі вона йшла, тим тепліше й затишніше ставало.Невдовзі Соломія опинилася на чарівній галявині, де стояла велика кришталева ялинка, яка світилося всіма барвами веселки. Поруч з ялинкою ходили лісові звірі: білки, зайці, лисиці та навіть олені, але всі вони були не звичайними — їхні хутра блищали сріблом і золотом, а очі світилися теплим світлом. — Ласкаво просимо до Чарівного Зимового Лісу! — почувся раптом лагідний голос. Соломія озирнулася й побачила прекрасну жінку в білій накидці, схожій на снігову хмаринку. Це була Зима — володарка лісу.— Що ти тут шукаєш, маленька дівчинко? — запитала Зима.— Я побачила світло і вирішила подивитися, що тут таке, — відповіла Соломія. — Але тепер я бачу, що це місце казкове! Чи можна залишитися тут?Зима усміхнулася і відповіла:— Ти можеш залишитися, але тільки на один вечір. Тут час минає інакше, і один вечір у нашому лісі рівнозначний усьому зимовому сезону. Ми готуємося до свята, і ти можеш допомогти нам.Соломія була в захваті. Вона допомагала прикрашати ялинку чарівними сніжинками, разом із білками готувала смаколики з морозних ягід для святкової вечері, а лисиці та зайці влаштовували веселі ігри. Ліс був повний сміху, радості та тепла, і Соломія почувалася, наче в найпрекраснішій казці.Коли настав час прощатися, Зима підійшла до Соломії і сказала:— Ти була чудовим гостем, і за це я подарую тобі маленьку чарівну сніжинку. Вона буде завжди світити тобі шлях додому, коли настане темрява.Соломія взяла сніжинку, подякувала і попрощалася з лісовими друзями. Вийшовши з лісу, вона помітила, що вже настав ранок, хоча їй здавалося, що минув тільки один вечір.Відтоді Соломія завжди носила із собою чарівну сніжинку, яка освітлювала їй шлях у темні зимові ночі, а той вечір у чарівному лісі залишився в її серці назавжди.