Казки про дівчинку

Колись давно жила одна зла жінка. Захотіла вона позбутися своєї пасербиці, тож послала її до своєї сестри — Баби-Яги, Кістяної Ноги, начебто по нитку й голку для сорочки.Дівчинка була кмітливою, тому перед дорогою зайшла до рідної тітки. Та дала їй мудру пораду:— Якщо берізка битиме тебе по очах, перев’яжи її стрічкою. Якщо ворота гримітимуть, змасти їх олійкою. Якщо собака загавкає, дай йому хлібця, а коту — шинки.Дівчина запам’ятала ці слова й вирушила до Баби-Яги.— Здрастуйте, тітонько! Матінка послала мене до вас по ниточку та голочку, хоче мені сорочку пошити, — сказала вона. — Гаразд, сідай ткати, — відповіла відьма й наказала своїй служниці натопити баню, щоб викупати дівчину та з’їсти її на сніданок.Дівчина, тремтячи від страху, звернулася до служниці:— Голубко моя, не підкладай дрова, а водою заливай.І дала їй за це хусточку.Тим часом Баба-Яга підійшла до вікна й питає:— Чи тчеш, племіннице?— Тчу, тітонько, — відповіла дівчина, а сама дала котові шинки та спитала, як втекти.— Ось тобі рушничок і гребінець, — мовив кіт. — Як буде відьма наздоганяти, кинь рушничок — утвориться широка річка. А як кинеш гребінець — виросте густий ліс.Дівчинка кинулася тікати. По дорозі пригостила собак, змастила олією ворота, а берізку перев’язала стрічкою. А кіт сів замість неї ткати.Баба-Яга незабаром зазирнула до хати — а дівчинки вже й слід прохолов! У люті вона кинулася лаяти кота, собак, ворота й берізку. Але ті їй відповіли:— Ми тобі вірно служили, а ти нас лише лаяла. А дівчинка була добра до нас.Розлютилася Баба-Яга, скочила в ступу й гайнула навздогін. Дівчинка почула, як відьма наближається, й кинула рушничок — позаду розлилася широка річка.Баба-Яга так і заскреготала зубами від злості, та не здалася. Припала до води й почала пити, доки не випила всю річку. Знову ринулася вперед!Дівчинка тоді кинула гребінець — і виріс густий-густий ліс. Відьма кинулася його гризти, та як не старалася, нічого в неї не вийшло.А тим часом додому повернувся батько дівчинки.— Де моя донечка? — спитав він у дружини.— Пішла до тітоньки, — відповіла та.Незабаром прибігла дівчинка й розповіла про все батькові. Він розлютився, вигнав злу дружину з дому, а з донькою стали жити щасливо.Хто така Баба Яга?Баба-Яга — це персонаж слов’янської міфології та народних казок. Вона зображується як стара відьма з кістяною ногою, яка живе в хатині на курячих ніжках, що може рухатися. Баба-Яга часто літає в ступі, використовуючи мітлу чи макогон, і має неоднозначний характер: вона може бути злою, хитрою і навіть поїдати людей, але іноді допомагає героям, якщо вони виявлять розум чи доброту.У казках Баба-Яга виступає випробуванням для головних героїв — вона загадує загадки, дає складні завдання або намагається їх з’їсти. Її образ символізує силу природи, мудрість і хаос одночасно. Часто її супроводжують магічні предмети чи тварини, як-от кіт, собаки чи птахи, які відіграють важливу роль у сюжеті. Радимо прочитати ще казки із Бабою Ягою – Про Бабу Ягу Кістяну Ногу або Василіса Прекрасна.

Одного теплого весняного дня Аліса сиділа на м’якій траві біля старого дзеркала, яке її тітонька привезла з якогось далекого ярмарку. Сонце грало на його сріблястій поверхні, а вітерець шепотів щось загадкове. Аліса, тримаючи в руках свого улюбленого котика Діну, задумливо промовила: — Цікаво, а що там, по той бік дзеркала? Може, там живуть такі ж люди, як ми, тільки навпаки?Не встигла вона договорити, як дзеркало раптом засяяло золотавим світлом, і її маленька ручка, що торкнулася рами, провалилася крізь скло, ніби крізь воду. Аліса ойкнула, але цікавість узяла гору — і ось вона вже пірнула в Задзеркалля, залишивши Діну позаду. Чудернацький світАліса опинилася в саду, де квіти не просто росли, а співали веселі пісеньки. Троянди підморгували їй пелюстками, а соняшники гуділи, як джмелі: — Вітаємо, вітаємо! Ти нова чи стара? Ти звідси чи звідти? — Я Аліса, — здивовано відповіла вона. — А ви хто? — Ми — Хор Квітів! — гордо заявили вони й затягнули мелодію: „Ми квіти Задзеркалля, співаємо щодня, Тут все навспак, тут диво-край, ласкаво просимо, дитя!“ Аліса всміхнулася й пішла далі. Доріжка вела до шахівниці просто посеред лісу — величезної, із живими фігурами. Білий Король, маленький і метушливий, гасав полем, вигукуючи: — Ох, мій капелюх! Де мій капелюх? Без нього я не король, а просто… просто хтось із бородою! Аліса підняла капелюх із трави й подала йому. — Дякую, люба! — зрадів Король. — За це я зроблю тебе… гм… Почесним Пішаком! Ходи вперед, шукай пригоди! Зустріч із Шаленою КоролевоюДорога привела Алісу до палацу, де правила Червона Королева — висока, гучна й трохи смішна у своїй пихатості. Її корона сяяла, а сукня шелестіла, ніби жива. — ХТО ТИ ТАКА? — гримнула вона, розмахуючи віялом. — Я Аліса, Почесний Пішак, — чемно вклонилася дівчинка. — Пішак? Ха! У моєму світі все навпаки! Ти будеш Королевою, а я — Пішаком! — І Королева раптом стрибнула на шахівницю, ставши маленькою фігуркою.Аліса тільки кліпнула очима, як опинилася в королівському кріслі. Але не встигла вона насолодитися владою, як двоє кумедних товстунів — Труляля і Траляля — увірвалися до зали, співаючи: „Труляля й Траляля, ми друзі назавжди, Тут усе навспак іде, смійся разом з нами ти!“ Вони закружляли Алісу в танці, аж доки вона не опинилася біля столу з чаєм.Шалене чаюванняЗа столом сиділи Капелюшник, Березневий Заєць і крихітна Соня, яка хропла в чайнику. — Чай чи не чай? — запитав Капелюшник, простягаючи їй капелюх замість чашки. — Я б хотіла чаю, — сказала Аліса. — Тоді це не чай! — зареготав він і налив їй… лимонаду. Березневий Заєць підкидав ложки в повітря, вигукуючи: — Час мінятися місцями! Час — це ми, а ми — це час! Аліса засміялася, але раптом помітила, що годинник на столі йде задом наперед.Повернення додомуДень у Задзеркаллі ставав дедалі дивнішим, але Аліса відчула, що сумує за домом. Вона побігла назад до дзеркала, яке сяяло вдалині. Квіти заспівали їй на прощання: „Вертайся, Алісо, коли захочеш знов, Тут дива чекають і дружня наша любов!“ Аліса пірнула крізь дзеркало й опинилася на траві біля Діни. Дзеркало знову стало звичайним, але в її очах ще блищав відголос чарівного світу. — Діно, — прошепотіла вона, — колись ми повернемося туди разом.І з цією думкою Аліса всміхнулася, обіймаючи свого котика.

Жили собі чоловік із жінкою, мали вони сина й дочку. Одного разу поїхали вони до міста, а доньці кажуть:— Ти пильнуй Івасика, бо ти старша. А ми вам гостинців привеземо.Поїхали батьки до міста, а дочка десь загралася з подружками. Івасик сидів поруч на камені. Раптом налетіли гуси, схопили Івасика й понесли до Баби Яги. Дівчинка кинулась — а братика немає. Побігла вона його шукати. Бігла за гусьми, аж бачить — тече молочна річка. І каже їй:— Дівчинко, прибери з мене камінь!Дівчинка постаралася, витягла камінь із річки, і вода заклекотіла.Йде далі, а там стоїть яблунька й просить:— Дівчинко, струси з мене яблука, бо гілки мої гнуться.Дівчинка видерлася на дерево, струснула яблука й пішла далі. Біжить, а попереду пічка стоїть і каже:— Дівчинко, помаж мене, бо дощі підуть, і я розвалюся.Дівчинка обмазала пічку й побігла далі. Добігла до хатки Баби Яги, що стояла на трьох ніжках. А навколо хати ходить чорний кіт і нікого не пускає. Усередині ж сидить Івасик. Дівчинка думає, як брата визволити. Дала котові пташину ногу, той наївся й заснув, бо Баба Яга його не годувала.Зайшла дівчинка в хату, а Баби Яги немає. Схопила вона Івасика, і побігли вони назад. Біжать, біжать, а пічка стоїть. За ними вже гуси женуться. Попросили вони пічку сховати їх. Пічка й каже:— Залізайте в мене, я вас сховаю.Заховалися вони, а гуси пролетіли мимо. Біжать далі, аж яблунька стоїть. Гуси помітили дітей і повернулися. Попросили вони яблуньку сховати їх. Дерево вкрило їх гілками, і гуси полетіли далі.Добігли вони до річки, а гуси вже наздоганяють. Річка сховала їх у своїй піні. Повернулися діти додому, а тут і батьки з базару приїхали. Привезли гостинців і навіть не здогадувалися, що сталося з їхніми дітьми.

У затишному селі, де кожна хата потопала в зелені садів, жила родина — мама Оксана, тато Михайло та троє їхніх діток: Софійка, Юрко і найменша Катруся. Великдень у цій родині завжди був особливим, адже всі разом готувалися до нього з такою любов’ю, що навіть повітря в хаті пахло радістю.За тиждень до свята мама Оксана зібрала дітей у кухні й сказала: — Цього року ми зробимо Великдень незабутнім! Кожен із вас матиме своє важливе завдання, і разом ми створимо справжнє диво.Софійка, яка любила малювати, одразу закричала: — Я хочу розписати писанки! Такі гарні, щоб усі ахнули! Мама усміхнулася: — Добре, ти будеш нашою майстринею писанок. А я навчу тебе секретного візерунка, який мені передала бабуся. Юрко, який обожнював готувати, потер руки: — А я хочу спекти паску! Щоб вона була висока, як гора, і солодка, як мед! Тато Михайло підморгнув: — Тоді ти мені допоможеш замішувати тісто, але спершу ми підемо по дрова, щоб піч горіла жарко.Катруся, тримаючи в руках свою улюблену ложку, тихенько сказала: — А я хочу прикрасити кошичок. Щоб він був як у казці! Мама обняла її: — Чудово, ти зробиш наш кошичок найгарнішим у селі.Наступного дня родина взялася до роботи. Софійка сиділа за столом із мисочками фарб — червоною, синьою, зеленою. Мама показала їй, як воском виводити зірочки й квіточки на яйцях. Софійка так старалася, що язик у неї висунувся від зосередженості, а коли перша писанка була готова — золотиста з червоними пелюстками, — вона аж підстрибнула від радості.Юрко з татом тим часом гуділи на кухні. Тато вчив його, як замішувати тісто: — Додай трішки любові в кожен рух, і паска виросте висока-висока! Юрко старанно місив, а потім вони разом поставили тісто в тепле місце під рушничок. Коли паска піднялася, Юрко аж заверещав: — Тату, дивись, вона жива, вона дихає!А Катруся сиділа на підлозі з кошичком. Мама дала їй стрічки, квіточки з тканини й маленькі дерев’яні зайчики, яких тато вирізав із дерева. Катруся вплітала стрічки в кошик, прикріплювала квіти й шепотіла: — Ти будеш найкрасивіший, і всі тебе любитимуть. Увечері, коли всі зібралися разом, хата гуділа від сміху й тепла. Мама спекла з дітьми ще кілька маленьких пасочок, щоб кожен міг прикрасити свою — Юрко посипав горішками, Софійка додала цукрових квіточок, а Катруся поклала зверху крихітну писанку, яку їй допомогла зробити сестра.Настав Великдень. Родина пішла до церкви з кошиком, який сяяв, наче маленький скарб. Писанки Софійки вражали всіх своєю красою, паска Юрка була такою смачною, що навіть сусіди просили шматочок, а кошичок Катрусі викликав усмішки в кожного, хто його бачив. Після освячення всі сіли за стіл, і діти зрозуміли: це був найкращий Великдень, бо вони зробили його разом. Софійка шепнула Юркові й Катрусі: — Давайте наступного року ще більше вигадаємо! Може, спечемо паску у формі зайчика? Юрко засміявся: — І писанки з малюнками сонця! А Катруся додала: — І кошичок із зірочками!Так у цій родині народилася традиція — щороку готуватися до Великодня разом, додаючи до свята щось нове й веселе. І кожна дитина в селі, почувши цю історію, мріяла зробити те саме: розмалювати писанки, спекти паску й прикрасити кошичок, щоб подарувати своїй сім’ї радість і тепло.

Жила колись маленька дівчинка, у якої померли батько й мати. Вона була такою бідною, що не мала навіть маленької кімнати, де жити, чи ліжка, де спати, і зрештою в неї не залишилося нічого, крім одягу на ній та шматочка хліба в руці, який їй дала якась милосердна душа. Але дівчинка була доброю і благочестивою. І коли весь світ покинув її, вона вирушила в поле, покладаючись на милість доброго Бога.Тоді їй зустрівся бідний чоловік, який сказав: “Ох, дай мені щось поїсти, я такий голодний!” Вона віддала йому весь свій шматок хліба і промовила: “Нехай Бог благословить його тобі,” — і пішла далі. Потім прийшла дитина, яка стогнала: “Моя голова так мерзне, дай мені щось, чим її прикрити.” Дівчинка зняла свій капюшон і віддала його. Пройшовши трохи далі, вона зустріла іншу дитину, яка не мала куртки й тремтіла від холоду. Тоді вона віддала свою куртку. А ще далі одна попросила сукню, і вона віддала й ту. Нарешті вона дійшла до лісу, коли вже стемніло, і ще одна дитина попросила сорочку. Добра дівчинка подумала: “Ніч темна, ніхто тебе не бачить, можеш віддати свою сорочку,” — зняла її й віддала.І коли вона стояла так, не маючи вже нічого, раптом із неба посипалися зірки, які виявилися твердими гладенькими монетами. Хоч вона щойно віддала свою сорочку, на ній з’явилася нова, з найкращого льону. Тоді вона зібрала гроші в цю сорочку й була багатою до кінця своїх днів. Мораль казки “Зіркові гроші” братів Грімм полягає в тому, що доброта, самопожертва і віра в добро винагороджуються, навіть коли здається, що все втрачено. Дівчинка, попри свою бідність і самотність, безкорисливо віддавала останнє, що мала, нужденним, не думаючи про себе. Її чисте серце й довіра до Бога призвели до чудесної винагороди — зірки, що перетворилися на гроші, і нова сорочка, що символізують не лише матеріальне багатство, а й духовне благословення. Казка навчає, що щедрість і милосердя, навіть у скруті, повертаються сторицею, підкреслюючи силу моральної стійкості та надії.

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

У мальовничому містечку Сонячне, де будиночки світилися яскравими кольорами, а вулиці гуділи від сміху дітей, жив маленький синій автобус Біпі. Він був не просто автобусом — він був найкращим другом усіх школярів, адже щоранку возив їх до школи, співаючи веселі пісеньки та розповідаючи цікаві історії. Біпі любив свою роботу, але найбільше він пишався тим, що завжди дотримувався правил безпеки.Одного сонячного ранку Біпі, як завжди, вирушив у дорогу. Його салон був повний дітей, які гомоніли про уроки, ігри та нові пригоди. На задньому сидінні сиділа допитлива дівчинка Оля, яка любила ставити запитання, і її друг Максим, який мріяв стати машиністом поїзда.— Біпі, а чому ми завжди зупиняємося перед залізничним переїздом? — запитала Оля, виглядаючи у вікно, де виднілися блискучі рейки.Біпі весело загудів своїм клаксоном і відповів:— О, це дуже важлива історія, діти! Сідайте зручніше, і я вам розкажу, чому переїзди — це місце, де треба бути особливо уважними.Дорога до школи пролягала через залізничний переїзд, де величезний шлагбаум стеріг шлях, а червоні вогні блимали, коли наближався поїзд. Біпі завжди зупинявся перед переїздом, навіть якщо шлагбаум був піднятий, і уважно дивився праворуч і ліворуч. Цього ранку, коли він наблизився до переїзду, діти помітили, що шлагбаум опущений, а вдалині чути гудок поїзда.— Дивіться, поїзд! — вигукнув Максим, притиснувшись носом до вікна. — Він такий швидкий!— Так, Максиме, — сказав Біпі. — Поїзди дуже швидкі, і вони не можуть зупинитися так швидко, як я. Ось чому ми завжди чекаємо, поки вони проїдуть, і перевіряємо, чи безпечно їхати далі.Оля нахмурилася.— Але ж ми могли б швидко проскочити, поки поїзд далеко!Біпі лагідно засміявся.— Оля, це звучить як пригода, але не безпечна. Хочете, я розкажу вам історію про те, як я одного разу врятував день завдяки правилам безпеки?Діти хором закричали:— Хочемо! Хочемо!Біпі почав розповідати:— Давно, коли я був ще новеньким автобусом, я поспішав доставити дітей на шкільне свято. На тому ж переїзді, де ми зараз, я побачив, що шлагбаум піднятий, і почув, як діти кричать: «Поїдьмо швидше!» Але щось у моєму моторі підказало мені зупинитися і подивитися в обидва боки. І знаєте що? Здалеку мчав вантажний поїзд, який чомусь не встиг увімкнути сигнал! Якби я не зупинився, ми могли б потрапити в біду. Відтоді я завжди пам’ятаю: дивись праворуч, дивись ліворуч і слухай уважно!Діти слухали, затамувавши подих. Коли поїзд нарешті прогуркотів повз, шлагбаум піднявся, але Біпі ще раз глянув в обидва боки, перш ніж рушити.— А що, якби ми йшли пішки? — запитав Максим. — Ми б теж зупинялися?— Авжеж! — відповів Біпі. — Пішоходи теж мають бути обережними. Треба зупинитися, подивитися праворуч і ліворуч, прислухатися, чи не чути поїзда, і тільки тоді переходити. І ніколи не бігти через рейки, навіть якщо дуже поспішаєш! Коли Біпі нарешті довіз дітей до школи, Оля і Максим пообіцяли завжди дотримуватися правил безпеки. Вони навіть намалювали великий плакат із написом: «Дивись в обидва боки перед переїздом!» і повісили його в класі. А Біпі, гудячи своїм веселим клаксоном, вирушив у наступну подорож, знаючи, що його маленькі пасажири тепер трохи мудріші й безпечніші.І так, у містечку Сонячне, завдяки маленькому автобусу Біпі, усі діти навчилися, що безпека на залізничному переїзді — це не просто правило, а справжня суперсила, яка береже їхні пригоди.

У селі Тиховій, серед широкої галявини, стояло одне-єдине дерево. Його гілки були тонкі, мов пташині крила, а кора — сріблясто-сіра, ніби вкрита легким серпанком. Колись давно воно цвіло — прозорими квітами, що світилися вночі, наче зорі. Але вже багато років ніхто того цвіту не бачив.Старі люди зітхали: — Дерево спить. Воно живиться добром і злагодою, а в нас… — і замовкали.Справді, у селі часто сварилися. Через мітлу біля паркану. Через яблука, що впали не в той двір. Через погляд, що здалося — кривий.Жила в тому селі дівчинка Марта. Їй було дев’ять. Вона любила дивитися на дерево — їй здавалося, що воно сумує. Поруч завжди бігав її пес Ґудзик — чорний, з рудими лапами та хвостом, що крутився, як гвинт. — Дідусю Савко, — запитала якось Марта, — чому дерево ніколи не цвіте?Старий дід підняв очі й тихо сказав: — Бо воно чекає. Його серце прокидається тільки тоді, коли люди згадують про любов.— А якщо я нагадаю? — спалахнули очі Марті.— Спробуй, дитинко… Лише знай: дерево не любить гучних слів. Воно чує лише справжнє.І Марта почала.Вона допомогла бабусі Марії донести важкий кошик. Потім підібрала кота бабусі Ганни, який заліз у калюжу, і витерла його своїм шарфиком. Помирила двох хлопців, які билися через старого м’яча. Гудзик гавкав і стрибав поруч, ніби підтримував кожен добрий вчинок.Уночі Марта пішла до дерева — і завмерла. На самій верхівці тремтів один-єдиний прозорий бутон, що світився м’яким світлом.— Побачило… — прошепотіла дівчинка.Наступного дня вона розповіла про це дідусеві. А він — іншим. І пішло… Хтось прибрав сміття біля криниці. Інші влаштували спільний сніданок. А ще — концерт для стареньких. Дерево розцвітало поволі, обережно, наче перевіряло: “Чи надовго це?”І от, коли все вже здавалося світлим, у село прийшов чужинець. Він був із сокирою і хитрим поглядом.— Продайте дерево. Я зроблю з нього настоянку безсмертя! — сміявся. — Не дамо! — відповіли всі разом. І вперше за багато років усі трималися за одне — за дерево, за мир.Тієї ночі на небі не було жодної хмари. А на галявині — не було жодної темної плями. Дерево Миру розквітло — так, як ніколи раніше. Його квіти світилися м’яко, тепло. Люди стояли в тиші. Хтось плакав. Хтось посміхався крізь сльози.А Марта тримала Ґудзика на руках і шепотіла:— Це не казка. Це ми. І ми це зробили. Кінець

Жила-була дівчинка Марійка, яка завжди щось губила: то улюблену ляльку, то один шкарпеток, то олівець із блискітками. “Куди ж вони діваються?” – дивувалася Марійка, заглядаючи під ліжко. Одного вечора, коли вона заснула, їй наснився дивний сон… чи, може, це був не зовсім сон?Марійка опинилася в чарівному лісі, де замість листя на деревах гойдалися загублені рукавички, а замість квітів росли кольорові ґудзики. Назустріч їй вистрибнув пухнастий кролик із краваткою, яка була трохи… криво зав’язана. – Вітаю в Країні Загублених Речей! – радісно гукнув кролик. – Я – Пан Вухань, охоронець усього, що люди втрачають. Хочеш побачити, куди поділися твої речі? Марійка кивнула, і Пан Вухань повів її стежкою, встеленою старими ключами й монетками.Спершу вони дісталися до Долини Іграшок. Там Марійчина лялька танцювала з плюшевим ведмедиком, якого хтось інший загубив. – Чому ти тут? – запитала Марійка. – Ти залишила мене під диваном, – зітхнула лялька. – Але тут весело, ми влаштовуємо вечірки! Марійка почервоніла. Вона пообіцяла бути уважнішою.Далі була Річка Шкарпеток, де одинокі шкарпетки плавали, наче рибки, шукаючи свою пару. Марійка впізнала свою синю шкарпетку із зірочками. – Я загубилася в пральній машині, – поскаржилася вона. – Але тут я стала капітаном шкарпеткового човна! Марійка засміялася, але вирішила перевіряти кишені перед пранням.Нарешті вони дійшли до Палацу Таємниць, де зберігалися найцінніші загублені речі. Там Марійка побачила свій олівець із блискітками. Він малював веселку на стіні разом з іншими олівцями. – Ми малюємо мрії тих, хто нас загубив, – сказав олівець. – Але я сумував за тобою, Марійка. Марійка обійняла олівець і відчула, як їй тепло на серці.Пан Вухань пояснив: – Усі загублені речі знаходять тут нове життя, але вони сумують за своїми господарями. Якщо ти будеш уважнішою, твої речі залишаться з тобою. А ще… іноді загублені речі допомагають знайти щось важливе – наприклад, нових друзів!Марійка прокинулася у своїй кімнаті. Під подушкою вона знайшла олівець із блискітками, а під ліжком – ляльку. Шкарпетку, щоправда, ще треба було пошукати. Але відтепер Марійка старалася класти речі на місце й навіть намалювала веселку, щоб подякувати Країні Загублених Речей. Мораль: Уважність і турбота про свої речі допомагають уникнути втрат, а пригоди вчать знаходити радість навіть у несподіваних ситуаціях.