Казки про дівчинку

Жила собі дівчинка Соломія — весела, допитлива, з очима, що горіли від бажання пригод. Але іноді її цікавість затьмарювала обережність. Одного теплого дня, гуляючи біля старого дуба, вона помітила вузеньку стежку, що ховалася серед кущів. “Куди ж вона веде?” — подумала Соломія і, не сказавши нікому, побігла вглиб лісу.Стежка привела її до дивовижного місця — Лісу Безпеки. Тут дерева шепотіли мудрі слова, а звірі дивилися на неї з доброю строгістю. Першим Соломію зустрів Заєць-Охоронець. Його вуха смішно тремтіли, коли він запитав:— Соломіє, куди це ти? Тікати далеко від дому, не попередивши рідних, небезпечно! А що, як загубишся? Дівчинка почервоніла, адже й справді не подумала про це.— Я просто хотіла знайти щось цікаве, — тихо відповіла вона.— Пригоди — це чудово, але безпека — понад усе! Ходи з нами, ми навчимо тебе, як бути обережною, — усміхнувся Заєць і повів її на галявину.Перше випробування: УважністьНа галявині стояв величезний Ведмідь-Пильний. Його шерсть грілася на сонці, а в лапах він тримав кошик, повний ягід.— У лісі багато спокус, Соломіє, — прогудів він. — Але не всі ягоди можна їсти. Деякі — справжня біда! Вибери тільки безпечні.Перед дівчинкою лежали ягоди — червоні, як вогники, сині, мов небо, і зелені, наче мох. Соломія пригадала мамині слова: “Червоні ягоди можуть бути отруйними”. Вона обережно взяла сині ягоди, а Ведмідь задоволено кивнув:— Молодець, дівчинко! Уважність — твій перший помічник.Друге випробування: Обережність біля дорогиДалі стежка привела до струмка, що виблискував, наче справжня дорога. Там гуляла Лисичка-Розумниця, її хвіст гойдався, мов вогняний прапорець.— Ніколи не грайся біля дороги, Соломіє, — сказала вона. — Машини мчать швидко, а ти — маленька. Спробуй пройти стежкою, не торкаючись “дороги”. Соломія акуратно ступала, тримаючись якомога далі від струмка. Та раптом у воді блиснув гарненький камінець. “Який гарний!” — подумала вона і мало не ступила у воду. Лисичка миттю гукнула:— Стій! Спокуса може завести в біду. Тримайся якомога далі від краю!Соломія зітхнула, але послухалася і пройшла стежку, не наближаючись до “дороги”.Третє випробування: НезнайомціНарешті на високій гілці з’явилася Сова-Мудриця. Її очі світилися, мов два ліхтарики, а голос був спокійним, але суворим.— У лісі бувають незнайомці, Соломіє, — сказала вона. — Вони можуть здаватися добрими, але не поспішай довіряти. Відповідай на моє запитання, але будь обережна.Сова запитала:— Де ти живеш, дівчинко? Я проведу тебе додому.Соломія згадала мамину пораду: “Не розповідай незнайомцям, де твій дім“. Вона усміхнулася і чемно відповіла:— Дякую, але я сама знайду дорогу. Мої рідні чекають мене.Сова розправила крила і радісно мовила:— Ти розумниця, Соломіє! Ти пройшла всі випробування!Повернення додомуЗвірі Лісу Безпеки зібралися разом і подарували Соломії маленький чарівний дзвіночок. Він ніжно дзеленчав, коли його торкалися. — Цей дзвіночок нагадуватиме тобі про наші правила, — сказав Заєць. — Будь обережною, і він завжди співатиме.Соломія міцно обняла нових друзів і побігла додому. Відтоді вона ніколи не забувала: не тікати далеко без дозволу, не гратися біля дороги й не розмовляти з незнайомцями. А дзвіночок щоразу весело дзеленчав, коли вона робила правильний вибір.І жили вони з мамою щасливо, адже Соломія стала не лише допитливою, а й дуже обережною дівчинкою.

Уявіть собі тихе містечко у Швеції, де всі діти слухаються батьків, а будинки стоять у рядочок, наче цукерки в коробці. Але одного дня в старій віллі «Курка» з’являється Пеппі Довгапанчоха – дівчинка з рудими косичками, що стирчать, наче вуса кота, веснянками на щоках і очима, що блищать від пустощів. Вона сильна, як справжній велетень, і може підняти свого коня, який живе прямо на веранді! А ще в неї є мавпочка Пан Нільсон, що любить красти печиво.«Я сама собі капітан!» – весело кричить Пеппі, перевертаючи сковорідку з млинцями так, що тісто літає по стелі. Її тато, капітан Ефраїм, десь у морях, а мама, за словами Пеппі, «стала янголом і дивиться на мене з хмаринки». Але Пеппі не сумує – у неї є скриня із золотими монетами й уява, що не знає меж. Якось із сусіднього будинку за Пеппі спостерігають двоє дітей – Томмі й Анніка. Вони стоять біля паркану, витріщившись на її коня.«Гей, ти хто така?» – питає Томмі, тримаючи в руках бутерброд.«Я Пеппі Довгапанчоха, найкраща у світі вигадниця пригод! – сміється вона. – А ви хто?»«Я Томмі, а це Анніка, моя сестра, – відповідає хлопчик. – Ти правда живеш із конем?»«Аякже! І з Пан Нільсоном! Ходіть, я покажу, як готувати млинці без тарілок!» – гукає Пеппі, запрошуючи їх до вілли.Усередині хаос: Пеппі ходить по стелі, бо «так цікавіше», а Пан Нільсон гойдається на люстрі.«Ти не ходиш до школи?» – здивовано питає Анніка.«Школа? Фу, там учать нудні цифри! – фиркає Пеппі. – Я краще вчуся знаходити штукенції!»«Шту… що?» – перепитує Томмі.«Штукенції! – пояснює Пеппі, стрибаючи на дивані. – Це коли знаходиш щось класне, наприклад, блискучий камінець чи стару ложку. Хочете шукати зі мною?»Так починаються їхні пригоди. Пеппі веде друзів до лісу, де вони лазять по деревах і шукають «скарби».«Глянь, я знайшов гудзик!» – радісно кричить Томмі.«Це не гудзик, а медаль із королівства Каняка! – запевняє Пеппі. – Там я танцювала з крокодилами!»«Танцювала з крокодилами?» – Анніка хапається за голову. «Це ж неправда!»«Може, й неправда, але звучить круто!» – підморгує Пеппі.Та не всі в місті люблять Пеппі. Однієї ночі двоє злодіїв, Громила й Квіточка, пробираються до вілли, щоб украсти її золото.«Тихо, мала спить, – шепоче Громила. – Хапай скриню, і тікати!»Але Пеппі не спить – вона сидить на стелі й п’є чай із ложки.«О, гості! – радісно вигукує вона. – Хочете пограти в піратів?»«Ти що, не боїшся нас?» – реве Громила, витріщивши очі.«Боятися? Ха! – сміється Пеппі. – Давайте я вас покручу!»Вона хапає злодіїв, крутить їх у повітрі, наче ганчірки, і викидає за двері.«Приходьте ще, навчу вас жонглювати!» – кричить вона їм услід.Іншого дня Пеппі, Томмі й Анніка йдуть на ярмарок. Там цирк, і Пеппі не може всидіти на місці.«Дивіться, силач піднімає штангу!» – захоплено шепоче Анніка.«Пхе, я можу краще!» – заявляє Пеппі й вибігає на арену.«Гей, пане силачу, давай позмагаємося!» – гукає вона.«Ти? Мала? – сміється силач. – Іди грайся в ляльки!»Але Пеппі хапає його штангу, підкидає її в повітря й ловить однією рукою. Глядачі аплодують, а силач тільки рота роззявив.Потім Пеппі бачить трапецію. «Це ж як гойдалки!» – кричить вона й стрибає вгору, перевертаючись у повітрі.«Ця дівчинка – диво!» – шепоче натовп.Якось у місті спалахує пожежа. Двоє малюків кричать із верхнього поверху будинку, а драбина пожежників закоротка.«Що робити?» – панікує Томмі.«Триматися за косички!» – сміється Пеппі. Вона хапає дошку, лізе на сусідній дах і перекидає місток до дітей.«Не бійтеся, я тут!» – гукає вона, забираючи малюків у безпеку.«Ти справжня героїня!» – захоплено каже Анніка.«Та ну, просто день був нудний!» – відмахується Пеппі.Дорослі в місті хочуть відправити Пеппі до дитячого будинку. Приходить сувора тітонька з паперами.«Дитино, тобі потрібен порядок!» – каже вона.«Порядок? – сміється Пеппі. – У мене є порядок: спочатку млинці, потім танці, а потім штукенції!»Вона влаштовує у віллі вечірку: діти їдять цукерки, Пан Нільсон жонглює бананами, а Пеппі співає пісню про піратів. Тітонька так веселиться, що забуває про свої папери.На день народження Пеппі вілла «Курка» гудить від сміху. Усі діти містечка танцюють, їдять торт і отримують від Пеппі золоті монети.«Це на ваші мрії!» – каже вона, обіймаючи Томмі й Анніку.«Пеппі, ти найкраща!» – кричить Томмі.«З тобою кожен день – як свято!» – додає Анніка.«Атож! – сміється Пеппі, і її косички підстрибують. – Життя – це пригода, і я її капітан!»

У старому будинку на околиці міста жила десятирічна Софійка. Вона обожнювала бабусині казки, особливо про Ввічливого Монстра — таємничу істоту, яка ночами прикидалася знайомим і лагідно просила відчинити двері. “Ніколи не довіряй незнайомцям, навіть якщо вони здаються добрими,”- завжди повторювала бабуся, поправляючи окуляри.Одного зимового вечора Софійка залишилася вдома сама. Мама затримувалася на роботі, а бабуся гостювала у подруги. За вікном вирувала хуртовина, вітер гудів, а сніг шурхотів, б’ючи у шибки. Софійка сиділа на дивані, загорнувшись у теплу ковдру, і читала книжку про пригоди. Раптом домофон різко задзеленчав. Звук був гучним і несподіваним, але після першого сигналу став тихішим, наче хтось навмисне натискав кнопку обережно.— Хто там? — обережно запитала Софійка, підійшовши до домофона.— Добрий вечір, Софійко, — відповів м’який, солодкуватий голос. — Це я, дядько Микола, сусід із п’ятого поверху. Забув ключі, холодно надворі. Відчини, будь ласка, двері під’їзду. Софійка завмерла. Вона знала дядька Миколу — він завжди усміхався і пригощав її цукерками у дворі, коли вона гуляла з подружками. Але чому його голос звучить так дивно, майже як у казці про Ввічливого Монстра? І як він міг дізнатися її ім’я через домофон? Вона пригадала, як учора бавилася у дворі, а подружка кликала її по імені біля під’їзду. Може, хтось підслухав? Її серце закалатало, а долоні спітніли.— Зачекайте хвилинку, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Бабуся вчила: “Якщо сумніваєшся, перевір.” Софійка схопила телефон і швидко набрала мамин номер.— Мамо, хтось у домофоні каже, що він дядько Микола, і просить відчинити під’їзд. Він знає моє ім’я! — прошепотіла Софійка.— Софійко, не відчиняй! — твердо відповіла мама. — Дядько Микола сьогодні поїхав до іншого міста, я сама його проводжала. Хтось, мабуть, підслухав твоє ім’я у дворі. Залишайся вдома, я вже їду!Холод пробіг по спині Софійки. Вона повернулася до домофона і сказала якомога спокійніше:— Вибачте, я не можу відчинити. Мама скоро буде.Голос у домофоні замовк. Софійка притулилася до вікна, вдивляючись у темряву. У світлі ліхтаря вона помітила тінь, що швидко зникла за рогом будинку. Серце гупало, але вона знала, що вчинила правильно. Незабаром мама вбігла до квартири і міцно обійняла доньку.— Ти молодець, Софійко, — сказала мама. — Ти згадала бабусину казку і зробила все правильно. Ніколи не відчиняй двері незнайомцям, навіть якщо вони знають твоє ім’я чи здаються добрими.Наступного дня сусіди розповіли, що вночі хтось намагався потрапити до кількох під’їздів, називаючись “сусідом”. Поліція з’ясувала, що це був невідомий чоловік, який підслуховував імена дітей у дворах, щоб прикидатися знайомим. Завдяки пильності Софійки їхній будинок залишився у безпеці.Мораль: Ніколи не відчиняй двері незнайомим, навіть якщо вони говорять лагідно чи знають твоє ім’я. Завжди перевіряй і телефонуй батькам чи поліції, якщо щось здається підозрілим.

Жили собі на світі двоє діток — хлопчик Петрик і дівчинка Наталочка. Вони ходили до однієї школи, навчалися в одному класі. Наталочка була чемною, старанною і завжди допомагала іншим. А от Петрик — навпаки: не любив уроків, бешкетував і забував про ввічливість.Одного погожого дня діти вирушили до лісу по гриби. Та не встигли й помітити, як заблукали. До того ж — кожен в іншому місці. Даремно гукали батьків — відповіддю їм була лише тиша лісу.На щастя, невдовзі дітлахи почули голоси одне одного і зустрілися. Сіли на пеньок і почали думати, як вибратись із лісової пастки. Та, як виявилося, ліс мав свої правила: дорогу з нього могли знайти лише ті, хто знає слова ввічливості.Довго вони блукали серед дерев, аж раптом побачили хатинку. А в тій хатинці жила бабуся на ім’я Ввічливість. Діти чемно постукали у двері й попросили допомоги.— Щоб вибратися з лісу, — сказала бабуся, — треба знати чарівні слова: слова ввічливості. Наталочка зраділа, бо таких слів знала багато. А Петрик похнюпився — він майже ніколи їх не вживав. Але добра Наталочка не залишила товариша в біді — навчила його казати: «будь ласка», «дякую», «перепрошую», «дуже прошу».І разом вони звернулися до бабусі:— Вельмишановна бабусенько, ми вас щиро просимо — будь ласка, покажіть нам дорогу з лісу!Бабуся Ввічливість усміхнулася і показала дітям стежину додому. А на прощання ще й пригостила смачними грибами та ягодами.Коли Петрик і Наталочка повернулися додому, батьки не могли натішитися — особливо змінами у Петрику. Відтоді хлопчик став уважним, чемним і ніколи не забував казати ввічливі слова. Що ж сталося в лісі — так і залишилося маленькою таємницею Наталочки. Вона лише усміхалася, коли її про це питали.А бабуся Ввічливість живе в лісі й донині. І допомагає всім, хто загубився. Але лише тим, хто пам’ятає головне правило: ввічливе слово — завжди відкриває двері.

Темна-претемна ніч. Місто, як завжди, заплющило очі, вимкнувши світло у будинках. Тиша! І ні в якому разі не смій заважати цій тиші. Навіть, якщо тобі не спиться! Навіть, якщо цікавість долає страх, не смій підійматися, щоб зрозуміти, що то за скрипіння дверцят чи потаємне шкрябання під ліжком! Усі ці звуки є ознакою того, що він поряд. Але дуже сильно хвилюватися непотрібно, адже він, загалом, приходить в ніч, з четверга на п’ятницю. Тож, усі інші ночі, можна спати спокійно. Принаймні так вважала Марічка, та на жаль, вона помилилася. Цього разу він прийшов у саму неочікувану ніч, з неділі на понеділок. Мабуть, найтяжчу ніч тижня, адже вона є коридором між закінченням вихідних і початком навчання. Безсоння Марічки не було випадковим. Дівчина відчувала, що щось має трапитися. Спочатку, вона, почула тяжке дихання під ліжком, яке повільними кроками, переходило до скрипіння дверцят старої шафи. Дратівливий звук ще більше лякав, але водночас пробуджував цікавість. На мить розплющу очі й погляну що коїться, хоча ні, не вистачить сміливості, подумала дівчина й сховала голову під ковдрою. Та порахувавши до трьох, вона знайшла в собі сили й різко визирнула, щоб побачити того, хто її лякає. Та на превеликий жаль, кімната була порожня. Лише чиясь тінь, немовби сонячний зайчик, бігала з кутка в куток, зліва направо, по стінах, стелі та підлозі. Але чия ж то тінь? Що приходить в кімнати до маленьких діточок? Що хоче від них, і найголовніше питання, чому приходить, а нічого не відбудеться?Поки Марічка ховалася, він спостерігав: вимірював, вираховував, зважував, обчислював. Кожен пальчик, кожну частину тіла. Ширина, довжина, висота, колір, запах. З ніг до голови, а потім навпаки. І сердиться, все сердиться. Знову неточності. Формули, формули, формули. А якщо ось так? О ні, так ще гірше. Фізика, хімія, математика… математика? Так, це воно! Які пропорції! Не так і легко знайти те, що потрібно, але якщо докладати великих зусиль, то все неодмінно вийде. Марічка, стала тією, хто був йому до смаку. Спи мій янголе, спи — шепотів він тихесенько на вушко дитині й з тяжким диханням повертався туди, звідки прийшов, а саме, під ліжко. Ховається й чекає, поки вона засне. А потім… а потім тіло дитини, немовби тоне у болоті, занурюється у ліжко й зникає.Марічка, замотана у ковдру, опинилася на плечах невідомого старця, який темним, кам’яним лабіринтом ніс її до свого лігва. Згодом, вони опинилися у кімнаті, яка нагадувала підвал, а звідти, піднявшись дерев’яними сходами, потрапили в середину будинку. Старець, обережно вивільнив її та й зачинив у сталевій клітці, яка стояла посеред великої кімнати. Марічка голосно кричала, кликала на допомогу, благала щоб той її відпустив, та все було даремно. — Бабайко, — плачучи мовила дівчина, — відпусти мене. Я ніколи більше не буду балуватися і завжди слухатиму батьків.— І чому ж ви усі так голосно кричите? Бабай, бабай! Ну і що з того, що я бабай! Я ж зовсім не страшний, а навпаки, навіть дуже милий, — відповів він.Поки дівчина плакала, бабай на декілька хвилин кудись зник, а коли повернувся, то вона побачила старенького, худорлявого дідугана, не високого зросту, із довгою, сивою бородою, великими очима як у сови та зубами гострими як у піраньї. Але не дивлячись на страшне обличчя, одяг його був чистіше чистішого, охайніше охайнішого. Оригінальний чорний піджачок прямого пошиття з двобортними застібками, загорнутим, застебнутим на ґудзик коміром та накладними масивними кишенями. Під піджачком була чорна сорочка з м’якої тканини. Все це дуже пасувало до його штанів класичного варіанту в тон піджака, які доповнювалися елегантними лаковими туфлями. Марічці, старець був схожий на якогось бізнесмена чи боса мафії аніж на монстра. Присів він на маленький шкіряний диван та й почав дивитися на неї, немовби вивчаючи її. А вона знову йому говорить:— Бабайко, бабайчику…— Френч! — обірвав він дівчину на півслові, — моє ім’я Френч!Та дівчина не розгубилася і продовжила:— Френче, Френчику, я ж у тата й мами одна-єдина, а вони хвилюватимуться, ночей не спатимуть, мене шукатимуть.Та раптом, її скарження, перебив скриплячий звук відкривання дверей. До кімнати увійшла невідома особа на ім’я Байєр, у класичному чорному костюм з м’якої тканини та білосніжної сорочки з французьким коміром, загострені краї якого були широко розведені в сторони. За виглядом, майже велетень, але трішки нижче. Він був набагато молодший за бабая, та за віком, мабуть, старший за Марічкиного прадіда. В руках він тримав дві чашки, з яких, по всій кімнаті, розповсюджувався запашний аромат польових квітів. Присівши біля свого товариша, незнайомець мовив:— Щось вона занадто тендітна!— Саме те, що нам потрібно! — вигукнув Френч. — Ідеальні параметри, шкіра, волосся, зріст. Все просто бездоганно!— Якщо ви хочете мене з’їсти, то я вас засмучу, — плачучи сказала їм дівчина, — моїми кістками ви не дуже наїстеся!Та істоти навіть не звернули на неї уваги й продовжили розмову далі.— Тобі видніше, — каже Байєр. — Тоді, можливо, смарагдово-паперовий коктейль? Як на мене вишукано та витончено. Вона виглядатиме на всі сто!— Нііі! — це не дуже пасуватиме до її кольору очей. — заперечив Френч— Коктейль з мене буде нікудишній! — знову втрутилася у розмову Марічка — Я ж малесенька та худесенька, а без жиру ніякого навару!Та насолоджуючись приємним узваром, вони знову проігнорували її.— Тоді класика! Трикутно-огіркове хакі! — знову запропонував велетень.— Для її розмірів потрібно щось тендітне. — відповів Френч.— Розмірів? Ви що, труну для мене готуєте? — витираючи сльози запитала Марічці. Їй ставало дедалі цікавіше.— То може футляр з квадратним вирізом. Дерев’яно-камінчиковий колір дуже пасуватиме до її темного волосся.— Байєр, щось подібне було торік у Вінсента. Тут потрібно щось оригінальне. — невдоволено мовив бабай— Перепрошую, а можете пояснити, що ви зі мною хочете зробити, бо мені й самій стає дуже цікаво! — невпевненим голоском прощебетала дівчина.Велетень, повільно підійнявшись, обережно поклав чашку на круглий, червоний стіл, який стояв поряд з диваном й мовив:— Ні, щоб спокійно плакати, ви, юна леді, задаєте дуже багато хибних запитань, тим самим, дуже заважаєте нам працювати. Як тільки но все скінчиться, ми вас одразу ж і відпустимо, цілу та неушкоджену. Навіть без синців, подряпин чи укусів. А поки що, будь ласка, поплачте, щоб ми вас і не чули.Такої ввічливості від істоти дівчина не могла навіть уявити. Протерши очі від сліз, вона уважніше роздивилася приміщення. Навколо все нагадувало приємний будиночок жахів із десятками потворними манекенами, одягнені у різноманітні сукні та смокінги. В одному з кутків висіли дзеркала із тіньовим ефектом, а позаду клітки були ескізи сотень тканин та тисячі кольорів.— І все ж таки, я хочу знати, що ви зі мною хочете зробити, бо інакше… інакше я грімко верещатиму й задаватиму безліч дурних запитань, через які ви не зможете спокійно працювати — настирливо мовила Марічка.Посміхнувшись, Френч все ж таки вирішив вгомонити цікавість дівчини невеличкою розповіддю:— Розумієш, у світі монстрів, мода має важливе значення! Усі поважні чудиська хочуть гарно виглядати. Жінкам потрібні гарні сукні, а чоловікам, звісно ж елегантні костюми. Тому, королева монстрів, влаштовує щорічний показ одягу. Цього разу, ми хочемо вразити саму королеву, тому і створимо одяг для її величності. А той, хто найбільше їй сподобається, матиме змогу одягати її величність впродовж року. А це не аби яка честь для будинків моди. Ти, в цьому випадку, будеш моделлю, яку я обирав не один місяць, вештаючись по кімнатах багатьох будинків. Сподіваюся, що я не помилився і твої розміри, повністю збігаються з розмірами нашої королеви.— То всі ваші дивні слова, то лише види суконь і ви нічого поганого зі мною не зробите?Монстри лише посміхнулися у відповідь. Марічка, звісно ж, аж запишалася. Їй водночас було і страшно і цікаво. Вона, як і всі інші дівчата, дуже полюбляла гарний одяг. Тому, не довго думаючи, сказала:— Якщо ви хочете, щоб ваша модель, виглядала як королева, то може потрібно її одягнути та пригостити гарячим чаєм. Прохолодно ж тут у вас! Змусила вона чоловіків зніяковіти та почервоніти, адже дівчинка була в тонкій піжамі. Соромно їм стало, тому вони одразу ж дали їй теплу ковдру та гарячий смачний узвар. Поки вона смакувала, Байєр та Френч продовжили підбирати їй сукню. Та не довго вони насолоджувалися тишею, адже Марічка знову втрутилися у розмову:— А може, краще морозиво-планшетне дерево?— Ви обіцяли не заважати! До того ж, таких суконь та кольорів не існує. — відповів Байєр.— То ви створіть щось подібне! Щось нове! Ви ж професіонали! — з насмішкою мовила Марічка.Зачепили Френча слова дівчини. Адже і дійсно, майстер своєї справи, а створити намагається те, що давно вже створене до нього.— А це непогана ідея! — мовив бабай, — створити те, чого не було ще створено.Від почутого, Байєр присів на диван. Яке морозиво? Який планшет?— Байєр, друже, маю грандіозну ідею. Дістань мені, будь ласка, Місячних троянд, карликових гусеней із Купальського болота, декілька зірок із водяного неба та сік пелюстково-лаймового бергамоту.Хоч Байєр й не зрозумів, що запланував його колега, та заперечувати й уточнювати не став, адже ні на хвилину не сумнівався у таланті свого товариша.Не ставши чекати до ранку, Байєр одразу ж подався до високої гори, шлях до якої був дуже тяжким, адже весь час потрібно підніматися майже під прямим кутом, і чим вище, тим більше шансів скотитися м’ячиком вниз. Могутній велетень, впевненими кроками, долав крутий схил, і вже через деякий час, дійшов до самісінької вершини, з якої, дотянувшись руками до місяця, обережно зірвав з нього чарівних троянд. Перепочивши, він одразу ж подався до Купайлівського болота, щоб назбирати карликових шовкопрядів. Дорога вниз, здавалася йому набагато легшою. Крок за кроком, немов повільним бігом, велетень швидко спустився з гори, та й дійшов до потрібного місця. Опинившись на болоті, він одразу почав збирати шовкопрядів. Занурюючи якомога глибше руки крізь тягучу масу, Байєр діставав гусінь й одного за одним клав до скляної баночки, в яку, заздалегідь насипав плодів із без листкових дерев, щоб тім було що їсти в дорозі. Назбиравши повну баночку, велетень відправився до водяного неба, у якому, немовби звір, який ловить лапою рибок, виловлював блискучі зірочки, які відбивалися сяйвом від неба. Зірка в торбинку, зірка з неба, зірка в торбинку, зірка з неба. Мабуть, вистачить, подумав він, а то ще небо без зірок залишиться. Зібравши більшість інгредієнтів, на останок, мандрівник, зазирнув до Дрімучого саду, в якому, у невеличку пляшку, націдив соку пелюстково-лаймового бергамоту. Отримавши усі матеріали, він швиденько повертався до будинку Френча, адже часу було обмаль, а роботи непочатий край.А поки Байєр збирав інгредієнти, Френч звільнив Марічку, і вона, поринувши у цікавість невідомого їй світу, почала ознайомлюватися з триповерховим будинком, який вабив своєю моторошною красою, загадковістю та різноманітним одягом. Немов та дзиґа, бігала з одного поверху на інший, роздивляючись загадковий дизайн химерного приміщення. Зазирнувши до однієї з кімнат, Марічка нарешті зупинилася. Такої краси вона ще ніколи не бачила. Ліжечко, стіл, гардероб. Стіни, підлога, стеля. Дзеркало, квіти, книги. Вікно з виглядом на височезну гору, вершина якої розсіювалася десь посеред неба. І все це було оформлено у металево-рожевому відтінку з елементами прямолінійного аромату ночі. На сто відсотків дівчача кімната, подумала дівчина й голосно крикнула:— Френч, я, здається знаю, де сьогодні заночую! Бабай не став заперечувати, адже створив цю кімнату для дівчаток, які з року в рік потрапляли до його будинку. А найчарівнішим у тій кімнаті був гардероб, а точніше його вміст. Десятки різноманітних суконь, які, наступного ж дня, Марічка почала приміряти.— Тааак! — мовила вона. — П’ять рожевих суконь я б одягнула на день народження, а ось ці три малинові незрозумілого дизайну, підійдуть на Новий рік. А ще б обрати сукню для шкільного балу. Але яку? Шкода, що не можна одягати все й одразу. Ну чому завжди такий тяжкий вибір?Ще довго дівчинка сперечалася зі своїм зображенням у дзеркалі, а ж поки не втомилася, і з думкою про те, яке воно несправедливе жіноче життя, не заснула.Настав ранок. Дівчина прокинулася разом із першими промінчиками сонечка. Згодом і Байєр повернувся. Він віддав дівчинці назбирані ним матеріали й попросив їх віднести до підвалу та віддати їхній колезі — Джоанні. «У підвалі я ще не була» вигукнула Марічка й взявши в руки інгредієнти, швиденько побігла до невідомого приміщення. Та тільки но вона дійшла до сходів, як крок її одразу ж уповільнився. Їй стало дуже страшно. Темна кімната з тихим цокотінням, яке, своєю загадковістю, заважало зробити бодай би один крок. Дівчинка нібито йшла вперед, але щосекунди була напоготові ринути назад до сходів. Раптом, вона відчула, як щось обережно торкається її волосся. По тілу пробігли тисячі мурах, серце застукало, немовби після швидкого бігу і хотілося закричати, та було таке відчуття, ніби голос зник. Повільно піднявши голову, у ледь видимому світлі, вона побачила павутину. Уся стеля була вкрита цими різнокольоровими ниточками. Одна краща за іншу. Безмежна кількість кольорів, яких вона ніколи не бачила.— Ти принесла сніданок? — пролунав голос з підлоги.Марічка опустила голову й побачила білого павука, який дивився на неї голодними очима.— Ти, мабуть, Джоанні! — прошепотіла вона — ні, я принесла матеріали.— От і добре, зараз і поснідаю! — мовив павучок.— Я не смачна! — заперечила дівчина.— Цього я не дізнаюся, тому, що тебе я не їстиму — мовила Джоанні, — та якщо ти наполягаєш…Після цих слів, Марічка впустила матеріали й закричавши, швиденько підійнялася сходами до кімнати. Френч та Байєр ніби як передбачили такий сценарій подій й чекали на неї з ароматним узваром. Заспокоївши дівчинку, вони пояснили, що павучок з’їсть певні інгредієнти, а потім, сплете особливу ниточку, з якої, зроблять особливу тканину для майбутньої сукні. Тож, поки готується ниточка, можна попрацювати над макетом.Десятки різноманітних ескізів, сотні примірок і тисячі незадоволених поглядів Френча. Все не так і все не те. Виснажена дівчина, заснула на диванчику, навіть не дочекавшись ночі. А рано вранці, її розбудив задоволений крик бабая. Не розплющивши очі, вона зрозуміла, що він, нарешті, зробив те, чого хотів. Згодом і ниточки були готові, а це значить, що скоро, можна буде побачити нову тканину.Після тяжкої праці, наряд для Марічки був готовий. Результат здивував усіх. Такої краси ще не бачив світ. Шовкова сукня хамелеон, яка під променями світла, змінювала свій колір з екстра чорного на кроваво-червоний відтінок. Пропорціональні розрізи з витонченими параметрами, які лише підкреслювали строгість вбрання. А до цієї неперевершеної краси, Байєр приніс Марічці гарні туфельки на високих підборах, щоби дівчина мала вигляд справжньої королеви.Під час чергової примірки, Марічка, запитала у Френча, про її величність — яка вона? Що любить, а що ненавидить? Заклопотаний дідуган, навіть не знав, що їй відповісти, адже королеву бачив лише з далеку, а про характер чув від собі подібних монстрів. А от про одяг сказав, що вона дуже строго відноситься до свого вбрання. Епатажна жінка, яка вражає своєю неординарністю, адже завжди одягала вишукані сукні, анти яскравих тонів.І ось, нарешті, довгоочікуваний день показу вбрання. Цей ранок, здавалося, що ніколи не закінчиться. Такого божевілля Марічка ще не бачила. Всі метушаться, нервують, поспішають, знову нервують, і знову метушаться. Одним словом — паніка. Паніка, яка спіткала навіть найспокійнішого та найврівноваженішого кравця світу монстрів. Та все ж таки, вони зібрали речі та вирушили до палацу.А у палаці, з усього королівства зібралися монстри, щоб подивитися на цьогорічний показ нового одягу. Гості прибули навіть з найвіддаленіших куточків темного світу. Марічка, разом із Френчем та Байєром прибули до замку й одразу ж почали готуватися до перевтілення. Кожному будинку моди, були виділені окремі кімнати, в яких спеціалісти з відомих салонів краси, робили їм зачіску та макіяж. Дівчинка дуже хвилювалася, готуючись до головної події вечора — вбрання для королеви. Та в момент, коли усі були заклопотані своїми справами, сталося дещо дуже і дуже не добре. Підступні конкуренти, побачивши сукню від Френча, були вражені її красою, тому навмисно зіпсували одяг, щоби той не зміг перемогти.А в цей час, на подіумі, модельєри вражали своїми ідеями одягу. І чого там тільки не було: від бананово-металевих вечірніх суконь для жінок, до пісочно-прямокутних костюмів для чоловіків. Від класики до найсучасніших дизайнів. Найрізноманітніші види тканини та найдивовижніші кольори, які можна було лише уявити.І ось, настала та мить, коли потрібно виходити на подіум моделям, щоби представити сукні для королеви. Та поки декілька дівчаток представляли нові вбрання від різних будинків моди, Френч разом з Байєром намагалися вгамувати панічну атаку. Ведучий показу вже вдруге називає ім’я Френча, та представниці від нього так і не з’явилось. Усі присутні відразу ж зашепотіли. Що трапилося? Де модель? Де сукня? Яка неповага до її величності.Та раптом, на подіумі з’явилася Марічка. Одяг дівчинки змусив всіх затихнути. Навіть сама королева монстрів піднялася зі свого трону, щоб краще розгледіти дівчинку. Марічка вийшла на подіум в оригінальному чорному піджачку прямого пошиття з двобортними застібками, загорнутим, застебнутим на ґудзик коміром та накладними масивними кишенями. Під піджачком була чорна сорочка з м’якої тканини. І все це дуже пасувало до її штанів класичного варіанту в тон піджака, які доповнювалися туфельками на високих підборах. Річ у тому, що Марічка запропонувала варіант, від якого бабай не міг відмовитися, тим паче, що іншого вибору в нього не було. Тому, не гаючи ні хвилини, вони скинули з Френча верхній одяг й швиденько підправили його вбрання під розміри дівчинки. Це дуже вразило королеву, адже серед десятків суконь, вона побачила щось нове і неординарне. Дизайн так і підкреслював строгість її наряду. В залі здійнявся такий галас, що важко було розібрати слова. Такий шквал голосів і думок, що з легкістю міг би збити з ніг. Як це так? Жінка у чоловічому одязі! Це абсурд! Та обурення присутніх вгамував повільний плеск в долоні королеви.— Сміливий вибір! — мовила вона. — Настав той час, коли потрібно змінювати стандарти моди! Королеві дуже сподобалась впевненість дівчинки. Вона не побоялася вийти до обуреного натовпу у чоловічому одязі. Дехто, звісно ж був не задоволений вибором королеви, та скаржитися не осмілився. Хоч цей наряд був створений Френчем для власного користування, він став цікавою новинкою сезону. Йому було дуже шкода, що її величність так і не побачила його дивовижної сукні, та тепер, він має змогу одягати королеву впродовж року, тож він матиме час, щоб її вразити.Після закінчення показу, Марічка, разом з колегами, повернулися до будинку Френча. Вона була настільки вражена подіями, які відбулися за останні декілька днів, що лише при одній думці про повернення до звичного життя, їй ставало трішки сумно.— Бабайчику, — мовила дівчинка — ти хоча б навідуйся час від часу. Бо я сумуватиму. І сукні не забувай приносити… такі ж самі, які створиш для її величності. Бо, я ж твоя королева, хоч і не справжня.Френч міцно обійняв Марічку. За цей короткий час, він дуже звик до дівчини, і йому не хотілося розлучатися з нею. Та він не міг собі дозволити залишити її у світі монстрів. Тож, прошепотівши їй на вушко «спи моя королева, спи», дівчинка одразу ж заснула в обіймах бабая.Взяв він її обережно на руки, й темним, кам’яним лабіринтом відніс туди, звідкіля й поцупив. Поклавши дівчинку у ліжко, він ще довго не міг залишити кімнату. Немовби сонячний зайчик, бігав з кутка в куток, милуючись тихим сном дитини, аж поки не…— Доню, час прокидатися, а то ще до школи спізнишся!Хоч дехто й подумає, що все це було чарівним сном, Марічка ж вважає зовсім інакше. І хоча вже ніхто не вірить у чари, а тим паче у бабая, та дівчина добре знає де його шукати, і чим він займається у вільний час.

У далекій чарівній долині, де хмари гойдалися на пухнастих вербах, а зірки щоночі шепотіли казки, жив маленький паровозик, якого звали Пих-Пих. Він був не звичайним паровозиком: його вагончики не возили вугілля чи пасажирів, а перевозили дитячі мрії. Кожен вагончик був особливим, бо в ньому зберігалася одна унікальна мрія, яку Пих-Пих обережно доставляв до зірок, щоб вони могли її здійснити.Пих-Пих був яскраво-блакитним, із золотими зірочками на боках, а його димар випускав не дим, а кольорові іскри, що сяяли, як маленькі веселки. Щовечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а місяць визирав із-за хмар, Пих-Пих вирушав у свою подорож. Перший вагончик був червоний і блискучий. У ньому їхала мрія маленької Софійки, яка хотіла стати художницею. Її мрія була схожа на великий альбом із фарбами, що переливалися всіма кольорами світу. Пих-Пих обережно віз цей вагончик, щоб жодна краплинка фарби не розлилася.Другий вагончик був зелений, як літній луг. У ньому сиділа мрія хлопчика Тарасика, який мріяв про пригоди в джунглях. У вагончику гойдалися крихітні ліани, а іноді звідти долинали звуки тропічних птахів. Пих-Пих тихенько гудів, щоб не розбудити цих пташок.Третій вагончик був ніжно-рожевий, наче цукрова вата. Там зберігалася мрія дівчинки Оленки, яка хотіла мати чарівного єдинорога. У вагончику мерехтіли маленькі зірочки, а іноді звідти визирав сріблястий ріг, наче нагадуючи Пих-Пиху поспішити до зірок.Останній вагончик був синій, як нічне небо, і в ньому їхала мрія всіх дітей, які ще не знали, про що мріяти. Цей вагончик був найлегшим, але й найважливішим, бо Пих-Пих вірив, що одного дня ці діти знайдуть свої мрії, а він допоможе їх доставити.Одного вечора, коли небо було особливо зоряним, Пих-Пих вирушив у дорогу. Долина спала, а місяць освітлював шлях. Але раптом паровозик почув тихенький плач. Він зупинився біля маленького будиночка, де жила дівчинка Марійка. Вона сиділа на ганку й шепотіла: “Я боюся, що моя мрія ніколи не здійсниться…”Пих-Пих лагідно загудів і запитав: “Яка твоя мрія, Марійко?” Дівчинка зітхнула: “Я хочу, щоб усі діти були щасливими і не боялися спати вночі”. Пих-Пих усміхнувся (а паровозики, знаєте, вміють усміхатися своїм димарем) і сказав: “Це дуже гарна мрія! Давай покладемо її в мій особливий вагончик!”Марійка зраділа, і її мрія, схожа на теплу ковдру з мерехтливих зірок, акуратно лягла в синій вагончик. Пих-Пих пообіцяв доставити її до найвищої зірки, яка точно знатиме, як зробити всіх дітей щасливими.Він поїхав далі, а іскри з його димаря розліталися по небу, створюючи нові сузір’я. Діти в долині дивилися на небо, і їм снилися тільки добрі сни, бо знали, що Пих-Пих уже везе їхні мрії до зірок.Коли Пих-Пих дістався до кінця шляху, він зупинився на хмарі, де зірки чекали на нього. Вони забрали мрії з вагончиків і пообіцяли працювати над їх здійсненням. А Пих-Пих, задоволений, повертався додому, тихо гудячи свою улюблену пісеньку: “Пих-пих, мрії везу, пих-пих, щастя несу…”І якщо ти коли-небудь побачиш у небі кольорові іскри чи почуєш тихеньке “пих-пих”, то знай — це маленький паровозик везе чиюсь мрію. Заплющ очі, подумай про свою мрію, і, може, одного дня Пих-Пих завітає й до тебе.Доброї ночі, маленьке диво.

Жила-була в маленькому шведському містечку незвичайна дівчинка на ім’я Пеппі Довгапанчоха. Уявіть собі: руде волосся, заплетене у дві косички, що стирчать у різні боки, веснянки на обличчі, як маленькі зірочки, і широка усмішка, яка могла розтопити будь-яке серце! Пеппі була не просто дівчинкою — вона була найсильнішою у світі, могла підняти свого коня однією рукою і жила сама у великій старій хатині, яку називала Вілла «Курка». Разом із нею мешкали її вірні друзі: кумедна мавпочка Пан Нільсон, яка завжди сиділа в неї на плечі, і кінь, що мирно пасся на ґанку. Якщо ще не знайомі із Пеппі Довгапанчохою, радимо відкрити Пеппі Довгапанчоха (скорочено), щоб більш детально познайомитися з головними героями. Одного сонячного ранку Пеппі сиділа на кухні, наминаючи величезний бутерброд із сиром і медом, коли до неї завітали її найкращі друзі — Томмі та Анніка. Це були звичайні діти з сусіднього будинку, які обожнювали пригоди Пеппі. Томмі, з акуратно зачесаним волоссям, і Анніка, з бантиками на косах, сяяли від захвату, розповідаючи про школу.— Пеппі, ти уявляєш, у школі ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще малюємо й співаємо! — сказала Анніка, її очі блищали, як два маленькі озерця.— А ще там є перерви, коли можна бігати й гратися! — додав Томмі, жваво розмахуючи руками.Пеппі замислилася, жуючи бутерброд. «Школа? Хм, це, мабуть, як велика пригода, тільки з партами й книжками!» — подумала вона. Її очі загорілися, і вона вигукнула:— Тоді я йду з вами! Хочу побачити, що це за школа така, де ви стільки всього робите!Наступного дня Пеппі вдягла свою улюблену сукню, яка була трохи завелика і різнокольорова, наче веселка, взяла Пана Нільсона на плече, а коня залишила вдома, пообіцявши йому принести цукерку. Вона стрибала поруч із Томмі та Аннікою, співаючи вигадану пісеньку: «Школа, школа, це так кльово, там, напевно, купа дива!»Коли вони зайшли до класу, усі діти витріщилися на Пеппі. Вона виглядала як персонаж із казки: руді косички стирчали, як антени, а Пан Нільсон почав стрибати по партах, викликаючи сміх у всіх. Вчителька, пані Ларсон, була милою, але суворою. Вона поправила окуляри та сказала:— Ласкаво просимо, Пеппі. Сідай, будь ласка, і почнімо урок.Першим був урок математики. Вчителька запитала: «Скільки буде сім плюс п’ять?» Усі діти підняли руки, але Пеппі вигукнула, не чекаючи дозволу:— О, я знаю! Сім яблук і п’ять яблук — це дванадцять яблук! Але якщо це не яблука, а, скажімо, пірати, то вийде ціла піратська команда, яка попливе шукати скарби!Діти зареготали, а вчителька здивовано підняла брови. Вона спробувала пояснити, що в математиці потрібні точні відповіді, але Пеппі вже розповідала історію про те, як вона одного разу порахувала сто п’ятдесят хмарок у небі, а потім вони перетворилися на цукрову вату.На уроці малювання стало ще веселіше. Вчителька дала завдання намалювати квіточку. Усі діти старанно малювали на маленьких аркушах, а Пеппі попросила дозволу малювати на дошці. Вона схопила крейду і намалювала величезний малюнок: слона, який тримає в хоботі цілу клумбу квітів, а поруч — корабель, що пливе по морю з цукерок. Малюнок був такий великий, що крейда скінчилася, а дошка ледь витримала! — Пеппі, це дуже гарно, але ми малюємо лише квіточку, — лагідно сказала вчителька.— Але ж квіточка без слона і корабля — це так нудно! — відповіла Пеппі, підморгнувши Пану Нільсону, який саме жував олівець.На перерві Пеппі влаштувала справжнє шоу: вона жонглювала яблуками, які принесла в кишенях, і навіть підняла парту над головою, щоб показати, яка вона сильна. Діти аплодували та сміялися, а Пеппі відчувала себе, як на сцені цирку.Але коли уроки продовжилися, вчителька пояснила, що в школі є правила: не можна кричати, бігати по класу чи малювати слонів на всю дошку. Пеппі слухала, схиливши голову, а потім сказала:— Знаєте, пані Ларсон, школа — це дуже цікаво, але я люблю вчитися по-своєму. Я вчуся, коли плаваю з піратами, коли літаю на повітряній кулі чи коли печу млинці для всіх у місті!Вчителька посміхнулася, але сказала, що Пеппі, мабуть, ще не готова до школи. Пеппі не образилася. Вона вирішила, що школа — це чудово для Томмі й Анніки, але її пригоди чекають на неї деінде.Перед тим як піти, Пеппі витягла з кишені величезний мішок із цукерками й печивом, які вона спекла напередодні. Вона роздала їх усім дітям і навіть вчительці, сказавши:— Це вам, щоб школа була солодшою!А потім Пеппі, тримаючи Пана Нільсона за лапку, пострибала назад до Вілли «Курка». Вона співала нову пісеньку: «Школа — це клас, але світ — мій дім, я вчуся щодня, коли бігаю в нім!»Томмі й Анніка проводжали її поглядом, сміючись. Вони знали, що Пеппі — це не просто дівчинка, а справжня чарівниця, яка робить кожен день незабутнім. А в школі ще довго згадували той день, коли Пеппі Довгапанчоха прийшла на уроки й принесла із собою цілу бурю веселощів.

У маленькому містечку, де вулиці гуділи від руху, жив старий, але дуже мудрий Автомобіль на ім’я Григорій. Його блискучий червоний кузов уже трохи вицвів, але фари світилися добротою, а мотор тихо гудів, ніби співав пісеньку. Григорій любив спостерігати за дітьми, які щодня поспішали до школи, але його серце — чи то двигун — стискалося від хвилювання, коли він бачив, як деякі з них необачно бігли через дорогу.Одного сонячного ранку Григорій стояв біля пішохідного переходу, чекаючи, поки його водій повернеться з крамниці. Раптом він помітив дівчинку Оленку, яка, весело наспівуючи, йшла тротуаром із м’ячем у руках. Не дивлячись по сторонах, вона раптово вибігла на дорогу, щоб наздогнати м’яч, який покотився вперед. — Стій, Оленко! — загудів Григорій своїм низьким голосом, так що дівчинка аж підстрибнула від несподіванки. — Ти знаєш, як небезпечно вибігати на дорогу?Оленка зупинилася і здивовано подивилася на Автомобіль.— Ти вмієш розмовляти? — запитала вона.— Тільки коли бачу, що хтось порушує правила безпеки, — відповів Григорій, блимнувши фарами. — Хочеш, я навчу тебе, як бути уважним пішоходом?Оленка кивнула, і Григорій почав свою повчальну розповідь.— По-перше, завжди переходи дорогу тільки на пішохідному переході. Бачиш ці білі смужки на дорозі? Це «зебра»! Вона створена, щоб пішоходи, як ти, могли безпечно перейти на інший бік.Оленка глянула на «зебру» і кивнула.— По-друге, — продовжував Григорій, — перед тим, як ступити на дорогу, зупинися і подивися ліворуч, праворуч, а потім ще раз ліворуч. Автомобілі, як я, їздять швидко, і ми не завжди можемо зупинитися миттєво.— А якщо я поспішаю? — запитала Оленка.— Навіть якщо ти поспішаєш, безпека важливіша, — строго сказав Григорій. — І ще одне: ніколи не грайся з м’ячем чи телефоном, коли переходиш дорогу. Твій м’яч може зачекати, а от небезпека — ні.Того дня Оленка уважно слухала Григорія. Вона пообіцяла собі завжди переходити дорогу на «зебрі», дивитися по сторонах і не відволікатися. А Григорій, задоволений, загудів мотором і подумав: «Якщо хоча б одна дитина стане уважнішим пішоходом, мої колеса крутилися не дарма!»З того часу Оленка розповідала своїм друзям усе, що дізналася від Григорія. А старий Автомобіль щоранку стояв біля пішохідного переходу, ніби охоронець, і слідкував, щоб діти переходили дорогу правильно. І хоч він був лише машиною, його добре серце навчило багатьох бути обережними та поважати правила дорожнього руху. Мораль казки: Правила для пішоходів — це не просто слова, а спосіб залишатися в безпеці. Будь уважним, переходи дорогу на «зебрі» і завжди дивися по сторонах! Читайте ще більше “Казок на колесах”, які в м’якій та повчальній формі допомагають дітям засвоювати правила безпеки на дорозі. Це чудовий спосіб навчати малечу через цікаві історії!

Дерево. А за деревом дерево. А за деревом дерево. А за деревом паркан. За парканом стежечка, а за стежкою поріг. За порогом двері, що ведуть у дім. А у домі тому, брат разом із сестрою поспішають на подвір’я погратися першим грудневим снігом.— Давай швидше, а то поки одягнешся, то і сніг увесь розтане! — мовив Тарас.Поліна поспішала як могла та все одно не встигала за братом. Обоє чекали цього дня як ніби якогось свята й нарешті дочекалися. І хоч цієї ночі сніжних опадів було не так вже й багато, та на невеличкого сніговика повинно вистачити. А ще, якщо позбирати сніжок із верхівок різноманітних поверхонь, то можна буде й у сніжки пограти.Звісно ж, якби снігу було більше то й на санчатах можна було б покататися. А точніше, брат покатав би сестру. Бо ж маленька Поліна ніяк би не потягла б санчата зі старшим братом. Вона б кректала, стогнала, сопіла. Надривалася, падала, підіймалася. А з місця б й не зрушила. Тому, на санчатах би покаталася лише Поліна. Але то було б тоді, якби сніжних опадів було набагато більше. А по багнюці санчата не їздять.І от, коло до кола, хвостиком по колу, накатали діти снігові кулі та й зліпили сніговика (якого, до речі, з легкістю можна назвати африканським, і все через те, що болото спаплюжило білосніжний покрив). Старий Полінин кросівок, який до дірок засмакував собака Смайлик, став дуже гарним носиком. Ще й колір у нього був помаранчевий, тобто морквяний. А от очі були з прищіпок, посмішка з дрібних камінців, а волосся з посохлих гілок. Якщо комусь стало цікаво, навіщо сніговику волосся, то відповідь дуже проста — сніговик без зачіски, то не сніговик, а якийсь лисий дядько. Тому, зачіска повинна бути на першому місці. Принаймні, так вважала Поліна.Тож, зліпивши сніговика (якого, до речі, назвали П’ятниця) діти вирішили зайнятися важливою справою, а саме — погратися у сніжки.— Поля-квасоля, ти мазило! — наголосив Тарас — Дивися як треба!Хлопак замахнувся й запустив гармату, яка приземлилася біля Поліниних ніг.— Ні, братику, мазило в нас ти! — регочучи відповіла мала й кинула свою сніжку, але та полетіла повз хлопця.— Ма-зи-ло! — зареготав Тарас — Я принаймні у щось влучаю, а ти жодного разу не поцілила!— От зараз побачимо хто кого!Поліна прицілилася, але знову промахнулася.— Щоб влучити у ціль, — почав пояснювати Тарас — потрібно правильно кинути сніжку. А для того, щоб правильно кинути сніжку, потрібно правильно її зліпити. А як її правильно зліпити, коли навколо лише багнюка? Та це вже не сніжка виходить, а “багніжка” якась! Таку “багніжку” й кинути не так і легко!— Головне, що весело! — наголосила мала — А чи сніжка то, чи “багніжка”, немає різниці!— Весело коли весело, а зараз час йти до хати. Тут нічого більше робити.— А в хаті що? Айфон, телефон, смартфон? Планшет, ноутбук, комп’ютер? Світлини, вподобайки та пів-паф ігри? Це ж так нудно!— Нудно з багнюки ліпити сніжку й уявляти, що це весело! До того ж мама недуже зрадіє плямам на одязі. Ходімо.Поліна засумувала. Їй нечасто доводилося гратися з Тарасом. Вона чекала цієї миті більше ніж свого Дня Народження. Та все зіпсувала багнюка. Хтозна, яка зима буде цього року: теплою та дощовитою чи сніжною та холодною. Та й Тарас, як завжди в телефоні чи грається з друзями. Тому, шанс ще хоча б раз погратися з братом, рівняється нулю.На подвір’ї стало тихо. Весела гра перетворилася на мовчання. Від дитячих радощів залишилися лише сліди маленьких рук на багнюці та самотній сніговик, на якого, час від часу, дзявкотів Смайлик.З подвір’я та й до хати, до свого рідного куточку, у якому кожному було затишно. Тарас вдивлявся в ноутбук, а Поліна прилипла до вікна, чекаючи дива, як раптом:— Заснула чи що?Поліна розплющила очі й поглянула довкола. А довкола, поміж густого туману, на біленькій, пухкій хмаринці, яка була замість твердої поверхні землі, займалися різними справами якісь невідомі особи невеличкого зросту.Біля дівчинки стояв незнайомець, який помітно відрізнявся своїми розмірами від маленьких чоловічків. Його довге тіло трималося на двох тонесеньких ніжках, а ніс нагадував картоплю.— Ти хто така? — сердито запитав містер поглядаючи на свого годинника.— Поля! — прошепотіла дівчинка.— А що ти тут, Поля, робиш? — склавши руки в боки, поцікавився він. — Не знаю! — відповіла мала, нишпоривши поглядом по сторонах, а потім — Стою! Я тут просто стою й спостерігаю!Невідомого ніби вдарило струмом. Щічки почервоніли, вуха заплигали, волосся стало дибки, а ніс взагалі засопів, видаючи холодну пару.— Ти що, не можна просто стояти! Потрібно щось робити! Ми й так не встигаємо! У нас залишилось дуже мало часу! — загорланив містер.— Ну то чому ви тут стоїте й витрачаєте на мене свій час? Я, наприклад, нікуди не поспішаю. А ви, швидше беріться за роботу!Після цих слів містер скипів, немов чайник.— Що? Хто? Хто привів її сюди? — звернувся він до присутніх, які були заклопотані своїми справами — Я повторюю, хто привів сюди цю малу, невиховану, наглу дитину?Та у відповідь, а ні слова. Містер знову поглянув на годинник, а потім вигукнув:— Лишилося десять хвилин! Ми відстаємо від графіка! Готуйте фарбу та запускайте вітряки!Чоловік помітно нервував. Мабуть, через те, що не встигав виконати якесь завдання.— Так, Маляка, ти мене відволікаєш.Дівчинка хотіла щось сказати у свій захист, та той поплескав в долоні й продовжив горланити:— Залишилося зовсім мало часу. Ану, зібралися усі й швидше, швидше, швидше. І, передягніть хто-небудь цю малу, бо ж очі ріже її вбрання.До дівчинки підійшов маленький чоловічок, з довгими вухами, як в ельфа (але то точно був не ельф) та з невеличкими ріжками на голові як у фавна (але точно був не фавн). Він відвів дівчинку до невеличкого будинку, схожого на комору та вручив їй злегка пом’ятий спецодяг.— Тільки швиденько, бо можемо не встигнути. — пробуркотів чоловічок.— Що не встигнути? — поцікавилася дівчинка.Та той нічого не пояснив. Лише зачинив за нею двері, мовляючи:— У тебе є дві хвилини!«Як дві хвилини?» — подумала Поліна. Так швидко вона ще ніколи не переодягалася. Зазвичай, їй потрібно хвилин десять для того, щоб одягти шкарпетки та зрозуміти, що одягла їх навиворіт. А потім, ще хвилин п’ять для того, щоб подумати, чи переодягати їх, чи залишити так, як є. А тут, цілих дві хвилини, щоб передягтися.Поліна, звісно ж, поспішала як могла й десь через три хвилини та кільканадцять секунд, вийшла з кімнати. Біля дверей вже стояв розлючений містер.— Муля, мені здається, ти зовсім не розумієш, що тут відбувається!— Я не Муля, а Поля, тобто По-лі-на! Та для вас, містере, краще Поліна Петрівна! — невдоволено мовила мала, нацупивши брови та закотивши верхню губу.— Дванадцять слів за дев’ять секунд! Муля Петрівна, ви занадто повільні! Ви повільні, як та черепаха, яка проти вітру повзе на високу гору. Ви повільні як той равлик, який випадково прилип до клею, та незважаючи на це, все одно намагається поспішати. Ви повільні як…Містер притих, зупинивши погляд на годиннику. Він обережно постукав пальцем по циферблату. Скоріш за все засумнівався у справності свого приладу.— Залишилося п’ять хвилин! Готуйте воду! — містер запанікував — Ану, ледацюги, покваптесь, бо з такими темпами, ми нічого не встигнемо!Чоловік засмутився. На його червоних щічках з’явилися ледь видимі кришталики сліз.— Це від вітру! — мовив містер, проводячи пальцями по щоках.Судячи з його поведінки, Поліна зрозуміла, що незнайомець любив свою роботу, та ще більше він любив виконувати її вчасно. Але цього разу щось пішло не за планом. Поліні стало шкода містера, тож вона вирішила якось вплинути на обставини.— Ну добре, — неохоче мовила дівчинка — чим я можу допомогти?Той на мить замислився, а потім:— Чи вмієш ти принести, подати та не заважати?Поліна розвила руками.— Ні, в мене краще виходить не донести, розбити та загубити!Містер почесав потилицю.— То може в тебе добре виходить склеїти, зшити та відремонтувати?— Ага, — засміялася мала — хіба що розірвати, розшити та розламати!Здивування містера було очікуваним.— Ти хоча б щось можеш зробити швидко та правильно?— Так, звісно! — радісно вигукнула Поліна — Я можу швидко та правильно нічого не робити!— Бездоганно! Тоді яка від тебе користь?Дівчинка здвинула плечима.— А якщо… хоча ні, краще не ризикувати.Містер знову поглянув на годинника.— Ану, зібралися всі! Лишилося три хвилини! — стривожено промовив він.— Три хвилини без п’яти секунд! — пробігаючи повз містера промовив робітник.— Три хвилини без десяти секунд! — промовив інший робітник.Незнайомець узяв дівчинку за руку й відвів до великих діжок, що стояли неподалік.— Стій тут й мовчки вдавай що ти тут і стоїш! І головне, нічого не чіпай!Поля хотіла щось сказати, та той приклав вказівного пальця до своїх губ, видавши жалюгідне «тссс» й пішов геть.Дівчинка спостерігала за чоловічками які метушилися навколо неї.— Хтось може мені пояснити, що тут відбувається?Все ж таки не втримала вона свою цікавість. Та на жаль, ніхто нічого не збирався пояснювати. Та не через свою неввічливість, а через те, що всі були дуже заклопотані різними справами.— Чотирнадцять секунд! — вигукнув містер — Посилюйте морозець!Й після цих слів, чоловік підійняв руку вгору й різко махнув нею, після чого усі голосно почали рахувати.— Десять!— Дев’ять!— Вісім!— Сім!— Шість!— Відкривайте чани з водою!— Чотири— Три!— Два!— Один! Запускай!В ту ж мить, стихло все навколо. Зупинилися вітряки та припинили ричати двигуни. Тиша. Пом’якшав морозець і десь за обрієм почало виглядати сонечко. Збентежений містер стояв серед розгублених робітників, які також нічого не розуміли.— І що цього разу? А? Хто мені пояснить, в чому справа?Та всі навколо мовчали.— Зізнавайтеся, хто за собою привів не-ща-ссссс… тя.Погляд містера зупинився на Поліні, яка намагалася звільнитися з ланцюгів, що кріпили різноманітні важелі. Ім’я дівчинки пролунало на всю околицю. Такого невдоволення нечула жодна присутня душа.— А я то все гадаю, що ж то за день такий! А вся біда лише в маленькій дитині!— Я тут ні до чого! — намагалася заперечити Поліна.— То ти хочеш сказати, що це я у всьому винен?— Чому завжди потрібно шукати винних? Це ж лише звичайнісінький збіг обставин.— То це ти називаєш збігом обставин? Та це ж…— То ви б краще за діло взялися, аніж в усьому звинувачувати якусь там малу дитину. — не дала Поліна завершити містеру своє невдоволення.Той притих. Мабуть, таки намагався впорядкувати літери на вустах, знайти правильне рішення та розкласти по шухлядах своє невдоволення.— Добре, — пробубнів він — запускайте вітряки та відкривайте чани!— Але ж кришталики не встигнуть змерзнути! — зауважив один з працівників.— То влаштуємо трохи дощу! — відповів містер потираючи долоні.Усі навколо знову взялися до роботи. Поліна хвостиком ходила за містером постійно запитуючи, чим вона може допомогти. Та у відповідь чула лише:— Нічого не зіпсуй!— То може поясните, врешті решт, що я зіпсувала?— Сніг! — сердито відповів містер — Сьогодні мав бути сніг.Від почутого дівчинка ледве не розплакалася. З думкою про те, що вона зіпсувала цей день, Поліна закричала:— Ану зібралися усі й швидше, швидше, швидше до роботи! Запускайте вітряки, відкривайте чани та підсилюйте морозець. Там мій брат нудьгує, поки ви тут байдикуєте!Містер підозріло поглянув на Полю. Мабуть, таки зрозумів, що саме в неї добре виходить робити. Або ж, просто побачив в ній конкурента.— Запустити на повну вітряки та понизити температуру! — крикнув містер.— Понизити температуру та запустити на повну вітряки! — повторила мала.Чоловік посміхнувся. Все ж таки це більше йому подобалося, аніж «не донести, розбити та загубити».Згодом, піднявся вітер, а з неба почали падати кришталики води, які перетворювалися на дивовижні сніжинки. Та не знав не містер, ні будь-хто інший, що не можна було залишати Поліну без нагляду, особливо біля діжок з фарбою.«П-О-Л-І-Н-А!» — голосно пролунало її ім’я. Чи то від розлюченого містера, чи то від брата, який намагався отямити сестру.— Прокидайся! Поглянь у вікно! — радісно вигукнув Тарас.Мала не могла збагнути, що від неї хоче брат. Вона дивилася у вікно й майже нічого не бачила. І не через те, що тільки-но прокинулася, а через снігопад, який раптово здійнялася за вікном.— Швиденько одягайся й хапай санчата. В нас є всі шанси добряче повеселитися. — радісно вигукнув Тарас. Того дня таки сталося диво. І хоч для багатьох людей цим дивом був різнобарвний сніг, та для Поліни дивом було — добре проведений час зі старшим братом.