Для неслухняних дітей

Уявіть собі тихе містечко у Швеції, де всі діти слухаються батьків, а будинки стоять у рядочок, наче цукерки в коробці. Але одного дня в старій віллі «Курка» з’являється Пеппі Довгапанчоха – дівчинка з рудими косичками, що стирчать, наче вуса кота, веснянками на щоках і очима, що блищать від пустощів. Вона сильна, як справжній велетень, і може підняти свого коня, який живе прямо на веранді! А ще в неї є мавпочка Пан Нільсон, що любить красти печиво.«Я сама собі капітан!» – весело кричить Пеппі, перевертаючи сковорідку з млинцями так, що тісто літає по стелі. Її тато, капітан Ефраїм, десь у морях, а мама, за словами Пеппі, «стала янголом і дивиться на мене з хмаринки». Але Пеппі не сумує – у неї є скриня із золотими монетами й уява, що не знає меж. Якось із сусіднього будинку за Пеппі спостерігають двоє дітей – Томмі й Анніка. Вони стоять біля паркану, витріщившись на її коня.«Гей, ти хто така?» – питає Томмі, тримаючи в руках бутерброд.«Я Пеппі Довгапанчоха, найкраща у світі вигадниця пригод! – сміється вона. – А ви хто?»«Я Томмі, а це Анніка, моя сестра, – відповідає хлопчик. – Ти правда живеш із конем?»«Аякже! І з Пан Нільсоном! Ходіть, я покажу, як готувати млинці без тарілок!» – гукає Пеппі, запрошуючи їх до вілли.Усередині хаос: Пеппі ходить по стелі, бо «так цікавіше», а Пан Нільсон гойдається на люстрі.«Ти не ходиш до школи?» – здивовано питає Анніка.«Школа? Фу, там учать нудні цифри! – фиркає Пеппі. – Я краще вчуся знаходити штукенції!»«Шту… що?» – перепитує Томмі.«Штукенції! – пояснює Пеппі, стрибаючи на дивані. – Це коли знаходиш щось класне, наприклад, блискучий камінець чи стару ложку. Хочете шукати зі мною?»Так починаються їхні пригоди. Пеппі веде друзів до лісу, де вони лазять по деревах і шукають «скарби».«Глянь, я знайшов гудзик!» – радісно кричить Томмі.«Це не гудзик, а медаль із королівства Каняка! – запевняє Пеппі. – Там я танцювала з крокодилами!»«Танцювала з крокодилами?» – Анніка хапається за голову. «Це ж неправда!»«Може, й неправда, але звучить круто!» – підморгує Пеппі.Та не всі в місті люблять Пеппі. Однієї ночі двоє злодіїв, Громила й Квіточка, пробираються до вілли, щоб украсти її золото.«Тихо, мала спить, – шепоче Громила. – Хапай скриню, і тікати!»Але Пеппі не спить – вона сидить на стелі й п’є чай із ложки.«О, гості! – радісно вигукує вона. – Хочете пограти в піратів?»«Ти що, не боїшся нас?» – реве Громила, витріщивши очі.«Боятися? Ха! – сміється Пеппі. – Давайте я вас покручу!»Вона хапає злодіїв, крутить їх у повітрі, наче ганчірки, і викидає за двері.«Приходьте ще, навчу вас жонглювати!» – кричить вона їм услід.Іншого дня Пеппі, Томмі й Анніка йдуть на ярмарок. Там цирк, і Пеппі не може всидіти на місці.«Дивіться, силач піднімає штангу!» – захоплено шепоче Анніка.«Пхе, я можу краще!» – заявляє Пеппі й вибігає на арену.«Гей, пане силачу, давай позмагаємося!» – гукає вона.«Ти? Мала? – сміється силач. – Іди грайся в ляльки!»Але Пеппі хапає його штангу, підкидає її в повітря й ловить однією рукою. Глядачі аплодують, а силач тільки рота роззявив.Потім Пеппі бачить трапецію. «Це ж як гойдалки!» – кричить вона й стрибає вгору, перевертаючись у повітрі.«Ця дівчинка – диво!» – шепоче натовп.Якось у місті спалахує пожежа. Двоє малюків кричать із верхнього поверху будинку, а драбина пожежників закоротка.«Що робити?» – панікує Томмі.«Триматися за косички!» – сміється Пеппі. Вона хапає дошку, лізе на сусідній дах і перекидає місток до дітей.«Не бійтеся, я тут!» – гукає вона, забираючи малюків у безпеку.«Ти справжня героїня!» – захоплено каже Анніка.«Та ну, просто день був нудний!» – відмахується Пеппі.Дорослі в місті хочуть відправити Пеппі до дитячого будинку. Приходить сувора тітонька з паперами.«Дитино, тобі потрібен порядок!» – каже вона.«Порядок? – сміється Пеппі. – У мене є порядок: спочатку млинці, потім танці, а потім штукенції!»Вона влаштовує у віллі вечірку: діти їдять цукерки, Пан Нільсон жонглює бананами, а Пеппі співає пісню про піратів. Тітонька так веселиться, що забуває про свої папери.На день народження Пеппі вілла «Курка» гудить від сміху. Усі діти містечка танцюють, їдять торт і отримують від Пеппі золоті монети.«Це на ваші мрії!» – каже вона, обіймаючи Томмі й Анніку.«Пеппі, ти найкраща!» – кричить Томмі.«З тобою кожен день – як свято!» – додає Анніка.«Атож! – сміється Пеппі, і її косички підстрибують. – Життя – це пригода, і я її капітан!»

Жила-була дівчина, дуже ледача й не хотіла прясти, хоч як мати її не вмовляла. Нарешті мати розсердилася, втратила терпіння і добре її відлупцювала, аж дівчина закричала на весь голос. Саме в ту мить повз проходила королева. Почувши плач, вона зупинилася, зайшла до хати й запитала матір, чому вона б’є дочку так, що чути навіть на вулиці.Жінці було соромно зізнатися у ледарстві дочки, тож вона сказала: — Не можу відтягнути її від прядіння: вона день і ніч за коловоротом, а я бідна й не можу дати їй стільки льону, скільки вона хоче. Тоді королева відповіла: — Я люблю звук прядки й завжди радію, коли чую її гудіння. Віддай мені свою дочку до замку — у мене льону вдосталь, хай пряде досхочу.Мати була щаслива від такої нагоди, й королева забрала дівчину з собою.У замку королева показала їй три кімнати, заповнені найкращим льоном під саму стелю. — Ось, пряди мені цей льон, — сказала вона, — і коли все буде готове, отримаєш за чоловіка мого старшого сина. Ти хоч і бідна, та я не зважаю на це — працьовитість стане тобі за посаг.Дівчина жахнулася, адже навіть за сто років щоденного прядіння від ранку до вечора вона б не впоралася. Залишившись сама, вона почала плакати й три дні просиділа без роботи. На третій день королева прийшла й, побачивши, що нічого не зроблено, здивувалася. Дівчина виправдалася тим, що не могла взятися за роботу через тугу за домом і матір’ю. Королева повірила, але, йдучи, сказала: — Завтра мусиш почати працювати.Коли дівчина знову залишилася сама, вона не знала, що й робити. У розпачі підійшла до вікна й побачила трьох жінок. У першої була широка пласка ступня, у другої — величезна нижня губа, що звисала на підборіддя, у третьої — надзвичайно широкий великий палець. Вони зупинилися під вікном і запитали, чого вона хоче.Дівчина розповіла про своє горе, а вони пообіцяли допомогти: — Але запроси нас на своє весілля, не соромся нас, назви своїми двоюрідними сестрами й посади поруч із собою за столом. Якщо пообіцяєш, ми швидко спрядемо весь льон.— Із радістю, — погодилася дівчина. — Тільки заходьте зараз і беріться до роботи.Вони увійшли, дівчина звільнила місце в першій кімнаті, і прядіння почалося. Перша витягувала нитку й рухала педаль коловорота, друга змочувала нитку, третя скручувала й постукувала пальцем по столу — і щоразу на підлогу падав гарний клубок пряжі. Дівчина ховала прядильниць від очей королеви й показувала лише готові гарні нитки, отримуючи безліч похвал.Коли перша кімната спорожніла, вони перейшли до другої, а потім до третьої. Нарешті роботу було завершено. Перед відходом жінки нагадали: — Не забудь свою обіцянку — і матимеш із цього користь.Дівчина повела королеву показати порожні кімнати та гори пряжі. Весілля було вирішено одразу. Наречений зрадів, що матиме таку майстровиту дружину, й щедро її вихваляв.— У мене є три кузини, — сказала дівчина, — і вони дуже мені допомогли. Я хочу запросити їх на весілля й посадити за наш стіл.Королева та наречений погодилися.На бенкеті з’явилися три дивні жінки, і наречена привітала їх: — Любі сестри, ласкаво просимо.— Ой, — здивувався наречений, — чому твої родички такі страшні? Він підійшов до першої й запитав: — Чому у вас така широка пласка ступня? — Від роботи педаллю, — відповіла та.Запитав другу: — Чому у вас така велика звисаюча губа? — Від зволожування нитки язиком.Запитав третю: — Чому у вас такий широкий великий палець? — Від скручування нитки.Тоді наречений сказав, що відтепер його вродлива дружина ніколи не торкнеться прядки. І так вона назавжди позбулася нудної роботи з льоном.

Жила-була в маленькому шведському містечку незвичайна дівчинка на ім’я Пеппі Довгапанчоха. Уявіть собі: руде волосся, заплетене у дві косички, що стирчать у різні боки, веснянки на обличчі, як маленькі зірочки, і широка усмішка, яка могла розтопити будь-яке серце! Пеппі була не просто дівчинкою — вона була найсильнішою у світі, могла підняти свого коня однією рукою і жила сама у великій старій хатині, яку називала Вілла «Курка». Разом із нею мешкали її вірні друзі: кумедна мавпочка Пан Нільсон, яка завжди сиділа в неї на плечі, і кінь, що мирно пасся на ґанку. Якщо ще не знайомі із Пеппі Довгапанчохою, радимо відкрити Пеппі Довгапанчоха (скорочено), щоб більш детально познайомитися з головними героями. Одного сонячного ранку Пеппі сиділа на кухні, наминаючи величезний бутерброд із сиром і медом, коли до неї завітали її найкращі друзі — Томмі та Анніка. Це були звичайні діти з сусіднього будинку, які обожнювали пригоди Пеппі. Томмі, з акуратно зачесаним волоссям, і Анніка, з бантиками на косах, сяяли від захвату, розповідаючи про школу.— Пеппі, ти уявляєш, у школі ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще малюємо й співаємо! — сказала Анніка, її очі блищали, як два маленькі озерця.— А ще там є перерви, коли можна бігати й гратися! — додав Томмі, жваво розмахуючи руками.Пеппі замислилася, жуючи бутерброд. «Школа? Хм, це, мабуть, як велика пригода, тільки з партами й книжками!» — подумала вона. Її очі загорілися, і вона вигукнула:— Тоді я йду з вами! Хочу побачити, що це за школа така, де ви стільки всього робите!Наступного дня Пеппі вдягла свою улюблену сукню, яка була трохи завелика і різнокольорова, наче веселка, взяла Пана Нільсона на плече, а коня залишила вдома, пообіцявши йому принести цукерку. Вона стрибала поруч із Томмі та Аннікою, співаючи вигадану пісеньку: «Школа, школа, це так кльово, там, напевно, купа дива!»Коли вони зайшли до класу, усі діти витріщилися на Пеппі. Вона виглядала як персонаж із казки: руді косички стирчали, як антени, а Пан Нільсон почав стрибати по партах, викликаючи сміх у всіх. Вчителька, пані Ларсон, була милою, але суворою. Вона поправила окуляри та сказала:— Ласкаво просимо, Пеппі. Сідай, будь ласка, і почнімо урок.Першим був урок математики. Вчителька запитала: «Скільки буде сім плюс п’ять?» Усі діти підняли руки, але Пеппі вигукнула, не чекаючи дозволу:— О, я знаю! Сім яблук і п’ять яблук — це дванадцять яблук! Але якщо це не яблука, а, скажімо, пірати, то вийде ціла піратська команда, яка попливе шукати скарби!Діти зареготали, а вчителька здивовано підняла брови. Вона спробувала пояснити, що в математиці потрібні точні відповіді, але Пеппі вже розповідала історію про те, як вона одного разу порахувала сто п’ятдесят хмарок у небі, а потім вони перетворилися на цукрову вату.На уроці малювання стало ще веселіше. Вчителька дала завдання намалювати квіточку. Усі діти старанно малювали на маленьких аркушах, а Пеппі попросила дозволу малювати на дошці. Вона схопила крейду і намалювала величезний малюнок: слона, який тримає в хоботі цілу клумбу квітів, а поруч — корабель, що пливе по морю з цукерок. Малюнок був такий великий, що крейда скінчилася, а дошка ледь витримала! — Пеппі, це дуже гарно, але ми малюємо лише квіточку, — лагідно сказала вчителька.— Але ж квіточка без слона і корабля — це так нудно! — відповіла Пеппі, підморгнувши Пану Нільсону, який саме жував олівець.На перерві Пеппі влаштувала справжнє шоу: вона жонглювала яблуками, які принесла в кишенях, і навіть підняла парту над головою, щоб показати, яка вона сильна. Діти аплодували та сміялися, а Пеппі відчувала себе, як на сцені цирку.Але коли уроки продовжилися, вчителька пояснила, що в школі є правила: не можна кричати, бігати по класу чи малювати слонів на всю дошку. Пеппі слухала, схиливши голову, а потім сказала:— Знаєте, пані Ларсон, школа — це дуже цікаво, але я люблю вчитися по-своєму. Я вчуся, коли плаваю з піратами, коли літаю на повітряній кулі чи коли печу млинці для всіх у місті!Вчителька посміхнулася, але сказала, що Пеппі, мабуть, ще не готова до школи. Пеппі не образилася. Вона вирішила, що школа — це чудово для Томмі й Анніки, але її пригоди чекають на неї деінде.Перед тим як піти, Пеппі витягла з кишені величезний мішок із цукерками й печивом, які вона спекла напередодні. Вона роздала їх усім дітям і навіть вчительці, сказавши:— Це вам, щоб школа була солодшою!А потім Пеппі, тримаючи Пана Нільсона за лапку, пострибала назад до Вілли «Курка». Вона співала нову пісеньку: «Школа — це клас, але світ — мій дім, я вчуся щодня, коли бігаю в нім!»Томмі й Анніка проводжали її поглядом, сміючись. Вони знали, що Пеппі — це не просто дівчинка, а справжня чарівниця, яка робить кожен день незабутнім. А в школі ще довго згадували той день, коли Пеппі Довгапанчоха прийшла на уроки й принесла із собою цілу бурю веселощів.

Одного разу діти грали в м’яча. Весело було грати, радісно. Повз стадіон ішла старенька бабуся. Вона недобачала, ішла поволі, пробуючи ціпком стежку. Чи випадково, чи, може, й навмисне хтось ударив м’яч так, що той покотився під ноги бабусі, вдарився об ціпок і вибив його з рук.  Зупинилась бабуся, розгубилася, не знає, що робити. Нахилилась, шукає ціпок, а він лежить далеченько. Не бачить бабуся ціпка. Діти дивляться на бабусю й сміються. Нікому з них і на думку не спало підійти до старенької, попросити пробачення й допомогти їй. Діти сміються, а бабуся стоїть і плаче. І нікому й не тенькнуло, що в цю хвилину коїться велике зло: людина знущається над людиною. Сміятися над старістю — сміятися над собою. Кожен із тих, хто сміявся над бабусею, через кілька десятиріч сам стане старим. А ще більший гріх — сміятися над фізичною вадою людини. То вже — злочин.

У далекому-далекому світі, де сонце сяє яскравіше, ніж золотий листок папороті, а ріки течуть медом і молоком, жив собі маленький динозавр Трікс. Він був трицератопсом — з трьома гострими рогами на голові, як у короля джунглів, і хвостом, що махав, наче великий вентилятор. Він обожнював бігати по зеленіших галявинах, стрибати через величезні гриби й ганятися за метеликами розміром з парасольку. Але була одна велика біда: Трікс ненавидів овочі!— Мамо, ну чому? — бурчав він щоразу, коли перед ним ставили тарілку з морквою, броколі та шпинатом. — Вони зелені, як жабки, і хрустять, наче сухі гілки! Краще я з’їм шматок ананаса або… ой, а де мій улюблений стейк з папороті?Мама Трікса, мудра стара трицератопсиха Елла, тільки зітхала і гладила його по шипах. — Синку, овочі — це таємна сила землі! Без них ти не зможеш бігати швидко, стрибати високо й грати з друзями цілий день. Вони як чарівні камінці, що дають енергію сонця.Але Трікс тільки фиркав і ховав моркву під листком. “Я сильний і без них!” — думав він.У Трікса були найкращі друзі в усьому динозаврському лісі: швидкий велоцираптор Спрінт, який бігав, наче вітер, і повільний, але добрий брахіозавр Лені, що міг дістати найсмачніші фрукти з верхівок дерев. Кожного ранку вони збиралися на Великій Галявині для пригод. Сьогодні планували велику пригоду: полювання на “скарб дракона” — блискучу скелю, заховану за Великим Водоспадом.— Ура! — викрикнув Трікс, коли друзі зібралися. — Я буду лідером! Спрінт, ти розвідник, а Лені — той, хто несе карту!Вони помчали стежкою, стрибаючи через калюжі й уникаючи хитрих ліз. Спрінт гасав попереду, Лені повільно, але впевнено крокував, а Трікс… Трікс намагався тримати темп. Але десь на півдорозі, після третього стрибка через потік, його лапи почали тремтіти.— Фух… фух… — важко дихав він. — Чекайте… я… я трохи втомився.Спрінт обернувся, його пір’я встали дибки від здивування.— Тріксе, ти ж наш чемпіон! Як так? Ми тільки почали!Лені нахилив довгу шию і м’яко посміхнувся.— Може, ти забув про сніданок? Моя мама каже, що без зелених друзів земля не дає сили.— Та ну! — відмахнувся Трікс. — Я просто… перегрівся. Ходімо далі!Вони дійшли до Водоспаду — величезного, ревучого, з райдугою над ним, наче чарівний міст. Там, за водяною завісою, блищала скеля — скарб дракона! Але щоб її дістати, треба було перестрибнути прірву, повну слизьких мохів, і підняти важкий камінь.— Я перший! — вигукнув Спрінт і одним стрибком опинився на іншому березі.Лені простягнув шию, як жираф, і легко штовхнув камінь ногою.— Твоя черга, Тріксе! — гукнули друзі.Трікс розігнався… і… плюх! Його лапи підкосилися, і він ковзнув у прірву, зачепившись рогами за корінь. Серце калатало, як барабан, а сили — нуль. Він висів, як мокрий листок, і не міг ані підтягнутися, ані закричати.— Друзі! Допоможіть! — нарешті прошепотів він.Спрінт і Лені кинулися на порятунок. Спрінт кинув лозу, Лені витягнув Трікса своєю потужною шиєю. Коли всі опинилися в безпеці, Трікс сів на землю і заплакав — не від болю, а від сорому.— Я… я не зміг. Через мене ми не знайшли скарб. Ви такі сильні, а я… слабак.Спрінт потер лапою ріг Трікса.— Ей, не сумуй. Знаєш, чому ми сильні? Бо я їм черв’яків з зеленню — вони дають швидкість! А Лені жує листя цілий день — і може тягнути дерева!Лені кивнув, жуючи жменю свіжої трави.— Овочі — як чарівний еліксир. Без них ти не можеш грати довго. Подивись: ось ця морква, що ти сховав учора, — вона як сонячний промінь у кишені. Спробуй!Трікс неохоче взяв моркву. Вона хруснула… і раптом у роті розтеклось тепло, ніби ковток свіжого вітру. Сили повернулися, ніби хтось натиснув магічний гудок. Він скочив на ноги!— Вау! Я відчуваю себе… королем джунглів!Разом вони підняли камінь — легко, як пір’їнку. Під ним лежав скарб: блискуча скеля, а в ній — чарівні кристали, що сяяли кольорами веселки. Трікс обійняв друзів.— Дякую! Відтепер я буду їсти овочі. Бо без них… без них не можна грати з вами вічно!З того дня Трікс став найвеселішим динозавром у лісі. Він їв салати з броколі, як морозиво, і моркву — як солодощі. А друзі грали цілий день, від сходу сонця до зір. І всі знали: справжня сила — не в рогах чи лапах, а в маленьких зелених друзях, що ховають у собі сонце.І жили вони щасливо, хрумкаючи овочі та перемагаючи пригоди.

Жили собі батько Рік і мати Земля. І мали вони чотири дочки-красуні: Зиму, Весну, Літо й Осінь.Зима була білолиця, червонощока й сувора — не любила жартів. Весна — ніжна, лагідна, із зеленими очима, що сяяли, мов веселка після дощу. Осінь мала довгі золоті коси, а очі в неї були сумні — часто плакала. Літо ж було барвисте, веселе та тепле, мов полуденне сонце.Батьки вибрали кожній доньці особливе вбрання: Зимі — білосніжне, Весні — зелене, Літу — різнобарвне, Осені — золоте. Жили сестри дружно, разом працювали. Тільки ось коли надходила пора переодягатися — починали сваритися. Одягне Зима своє біле плаття — а Літо бурмоче:— І я хочу таке!Вдягне Осінь золоте вбрання — а Весна вже мріє про таке саме.Батьки довго терпіли ці суперечки, а потім сказали:— Гаразд, нехай кожна вдягне те, що їй до душі.Зраділи дочки! Літо вдягнуло біле, Весна — золоте, Зима — зелене, а Осінь вибрала яскраве, мов веселка.Та тільки веселощі були недовгими. У світі почалося щось неймовірне: сніг, дощ, спека, мороз і листопад — усе переплуталося. Врожай не встигав дозріти, пташенята — вирости, звірята — підготуватися до холодів.Тоді звірі, птахи й люди прийшли до дому Року та Землі й попросили:— Любі пори року, поверніть своє справжнє вбрання, бо так жити неможливо.Вислухали сестри, замислилися і зрозуміли: їхні сукні — не просто краса, а порядок життя на Землі. Відтоді вони носять те вбрання, яке дали батьки, і живуть у мирі та злагоді.

Сова завжди спить удень. А вже після заходу сонця, коли рожеве світло зникає з неба, а тіні повільно підіймаються лісом, вона вилітає зі свого старого дупла, струшуючи пір’я й кліпаючи очима. Тоді її дивне «ху-ху-ху-у-у» розноситься тихим лісом, і вона починає полювання на комах і жуків, жаб і мишей, яких так полюбляє їсти.Жила-була одна стара Сова, що з роками стала дуже сердитою й примхливою, особливо коли хтось турбував її денний сон. Одного теплого літнього після обіду, коли вона дрімала у своєму дуплі в старому дубі, неподалік Коник-стрибун почав співати веселу, але дуже різку пісню. Стару Сову це розлютило, і вона висунула голову з дупла, який слугував їй і дверима, і вікном. — Забирайся звідси, пане, — сказала вона Коникові. — Хіба в тебе немає манер? Ти мав би хоча б поважати мій вік і дати мені спати в тиші!Але Коник зухвало відповів, що має таке ж право на своє місце під сонцем, як Сова — на своє місце в старому дубі. Після цього він заспівав ще голосніше й ще різкіше.Мудра стара Сова добре знала, що сперечатися з Коником, як і з будь-ким іншим, не має сенсу. До того ж удень її очі були недостатньо гострі, щоб покарати Коника так, як він на те заслуговував. Тож вона відклала всі грубі слова й заговорила з ним дуже лагідно.— Знаєш, Конику, а мені навіть подобається твій спів. У мене є чарівний напій, який, кажуть, допомагає співати ще краще. Підійди ближче — я хочу тебе пригостити.Нерозумний Коник повірив улесливим словам Сови. Він підстрибнув до її сховку, але щойно опинився так близько, що стара Сова змогла добре його розгледіти, вона накинулася на нього й проковтнула.Улесливість — не доказ щирого захоплення. Не дозволяй лестощам приспати твою пильність перед ворогом.