Казки про добро

У далекому королівстві, де гори торкалися хмар, а ріки співали колискові, жила принцеса Аврора. Вона була прекрасна, як ранкова зоря, але красу свою цінувала понад усе інше. Щодня годинами стояла перед дзеркалами, милуючись своїм відображенням, і забувала про все навколо.Одного дня до замку прийшла стара жінка в темному плащі. Вона несла дивне дзеркало в оправі з чорного каменю, що мерехтів таємничим сяйвом. — Це не просте дзеркало, принцесо, — сказала незнайомка. — Воно показує не тіло, а душу. Хочеш побачити свою справжню красу?Аврора знизила плечима. Хіба могла вона бути ще прекраснішою? Вона впевнено підійшла до дзеркала і заглянула в нього.Але замість свого милого личка побачила щось жахливе — темну, скривлену постать з холодними очима та зневажливою посмішкою. Це було її відображення, але не таке, яким вона себе уявляла.— Це не я! — закричала принцеса. — Твоє дзеркало зіпсоване!Стара жінка похитала головою:— Дзеркало правди ніколи не бреше. Воно показує те, що приховано всередині. Але не засмучуйся, дитино. Пройди три випробування, і побачиш у ньому світло своєї душі.І зникла незнайомка, залишивши лише дзеркало та старовинний сувій з написом: “Коли серце стане чистим, дзеркало засяє правдою”.Перше випробування: ЖалістьНаступного дня Аврора почула плач за вікном. На подвір’ї сиділа служниця Марта, яка щойно розбила дорогоцінну вазу. Управитель готувався вигнати її з замку.Раніше принцеса і не помітила б такої дрібниці. Але згадавши про дзеркало, вона вийшла і сказала:— Це я розбила вазу, граючи м’ячем. Марта ні в чому не винна.Управитель здивовано поклонився, а Марта подякувала крізь сльози. Аврора відчула щось незнайоме — тепло в грудях, ніби там засвітилося маленьке сонечко. Коли ввечері вона підійшла до дзеркала правди, то побачила, що темна постать трохи посвітліла. В її очах з’явилася іскорка доброти.Друге випробування: ЩедрістьЧерез тиждень до замку прибула делегація з сусіднього королівства, де лютували посуха та голод. Вони просили допомоги.Король хотів відмовити — своїх скарбів і так було небагато. Але Аврора несподівано для себе сказала:— Батьку, віддамо половину наших запасів зерна та золота. Що нам користь від багатств, якщо люди страждають?Всі здивовано подивилися на принцесу. Вона й сама дивувалася своїм словам. Але коли побачила радість та вдячність послів, зрозуміла, що вчинила правильно. Того вечора дзеркало показало їй постать, яка майже повністю освітлилася. Тільки серце ще залишалося темним.Третє випробування: ЛюбовНайважче випробування чекало на принцесу в її власному серці. Вона звикла любити лише себе — свою красу, свій комфорт, свої бажання. Але справжня любов означала думати про інших.Аврора почала кожного дня відвідувати лікарню для бідних, яка була за межами замку. Вона читала хворим книжки, приносила їжу, просто сиділа поряд з тими, кому було самотньо. Спочатку це давалося їй важко — запахи, страждання, чужий біль лякали її. Але поступово принцеса відкрила для себе дивовижну річ: коли даруєш радість іншим, сам стаєш щасливішим. Коли бачиш посмішку на обличчі хворої дитини, власні проблеми здаються дрібними. Коли допомагаєш старенькій жінці, відчуваєш себе сильною та потрібною.ПеретворенняМісяць потому Аврора знову підійшла до дзеркала правди. І побачила диво — прекрасну світлу постать з добрими очима, лагідною посмішкою та серцем, що сяяло, наче зірка. Це справді була вона, але зовсім інша — не зовні, а всередині.— Тепер ти бачиш свою справжню красу, — почула вона знайомий голос.Стара жінка знову стояла поряд, але тепер Аврора впізнала в ній добру фею.— Зовнішня краса минає, принцесо, — сказала фея. — Але красу душі не зможуть забрати ні роки, ні хвороби, ні горе. Вона тільки яскравішає з часом, якщо її плекати. З того дня принцеса Аврора ніколи більше не проводила години перед звичайними дзеркалами. Натомість вона дбала про красу своєї душі — була милосердною, щедрою та люблячою. І всі в королівстві казали, що ніколи не бачили принцеси прекраснішої за неї.А дзеркало правди вона подарувала бібліотеці замку, щоб кожен, хто забажає, міг заглянути у власну душу та відкрити в собі справжню красу.

Вітер і Сонце сперечалися, хто з них сильніший. Поки вони з гарячністю й гучними словами доводили свою силу, дорогою йшов Подорожній, загорнутий у плащ.«Домовимось так, — сказав Сонце, — сильніший той, хто зможе зняти з Подорожнього плащ».«Гаразд», — пробурмотів Вітер і відразу ж послав на Подорожнього крижаний, завивальний подих. Від першого подиху вітру поли плаща закрутилися навколо тіла Подорожнього. Але він одразу ж щільніше загорнувся в нього, і чим дужче дув Вітер, тим міцніше він тримав плащ при собі. Вітер люто смикав плащ, та всі його зусилля були марними.Тоді засяяло Сонце. Спершу його промені були лагідні, і після лютої холоднечі Вітру Подорожньому стало так приємно, що він розстебнув плащ і дав йому вільно спадати з плечей. Промені Сонця ставали дедалі теплішими. Чоловік зняв капелюха й витер чоло. Нарешті йому стало так спекотно, що він зовсім скинув плащ і, рятуючись від пекучого проміння, приліг у затінку дерева край дороги. Лагідність і добра переконливість досягають успіху там, де сила й грубість безсилі.

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами.  Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки. Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко. Оля й Ніна скрикнули від радості. — Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля. — Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна. І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках. Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі: — Хай тобі буде яблуко, Ніно… А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала: — Ні, хай тобі буде яблуко, Олю… Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка: — Віддамо яблуко мамі. Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко. У маминих очах засяяла радість. Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

Жила-була в далекому королівстві Ароматії принцеса, на ім’я Спайс. Не те щоб вона була схожа на тих класичних принцес з довгими сукнями та віялами — ой ні! Спайс мала волосся, що стирчало, як пар з киплячого казана, і руки, завжди в борошні чи соусі. Замість того щоб сидіти на троні й вишивати хрестиком, вона ховалася в королівській кухні, де варила супи, пекла пироги й експериментувала з перцем чилі, який змушував слуг танцювати від гостроти. “Я не хочу бути королевою, — шепотіла Спайс своєму найкращому другові, старому кухонному ножу, на ім’я Ріжик. — Я хочу бути шеф-кухарем! Готувати страви, від яких люди сміються, плачуть від щастя чи навіть закохуються за одним шматочком!”Але батьки її, король і королева, тільки зітхали: “Спайс, принцеси не чхають від мускатного горіха! Ти муситимеш одружитися з принцом і правити державою!” І ось одного сонячного ранку, коли Спайс, як завжди, уникала уроку етикету, вона натрапила на стару, запилену шафу в кутку кухні. Дверцята скрипнули, і звідти вивалилася товста книга з золотими літерами на обкладинці: “Чаклунські рецепти від бабусі Зірини”.“Ого, — здивувалася Спайс, обтираючи пил рукавом. — Це ж не звичайна кулінарна книга!” Вона розкрила її, і сторінки зашелестіли, ніби шепотіли секрети. Перший рецепт: “Літаючі яблучні пироги з корицею”. Спайс, не довго думаючи, зібрала інгредієнти — борошно, яблука, корицю — і почала мішати. Раптом тісто ожило! Воно закрутилося в кульки, запашні й золотисті, і… полетіло! Пироги гуділи над кухнею, як бджоли, і співали веселу пісеньку: “Ми — солодкі мрії, летимо до сердець!” Спайс розсміялася так голосно, що слуги прибігли подивитися. “Ваша Високість, це ж магія!” — вигукнула кухарка Марта. А Спайс уже гортала далі: суп, що співає арії про кохання, салат, що танцює вальс, і навіть печиво, яке розповідає жарти. Книга оживила кухню — овочі шепотіли секрети, спеції сипалися самі, а солодощі виростали в монстрів, але добрих, з кремовими посмішками.Та радість тривала недовго. У королівстві з’явився злий кухар-альхімік на ім’я Гіркус. Він був високий, як димар, з бородою, скрученою в спіраль, і очима, що блищали, як отруйні краплі. Гіркус мріяв стати головним кухарем королівства, але його страви були жахливими: супи, від яких люди кашляли димом, пироги, що вибухали як феєрверки, і соуси, що робили язики синіми на тиждень. “Я отрую королівське меню! — шипів він у своїй таємній лабораторії. — І тоді всі скажуть, що тільки я вмію готувати!” На великій королівській бенкеті, де мали обрати нареченого для Спайс, Гіркус підмішав до страв свою чаклунську отруту — “Сумний порошок”, від якого гості раптом почали плакати, сміятися крізь сльози й забувати, як смакує щастя. Король упав у відчай: “Хто отруїв нашу їжу? Бенкет зіпсований!” А принцеса Спайс, яка ховалася за столом з книгою, відчула знайомий запах — гіркий, як палена цибуля.“Це Гіркус! — прошепотіла вона. — Але я не дозволю йому зіпсувати все!” Тієї ж ночі Спайс зібрала свою армію союзників. З книги вилізли овочі-духи: морква-воїн з мечем з селери, капуста-щитоносець, що хрустіла як панцир, і цибуля-миротворець, яка змушувала ворогів плакати від сміху. А з печі виповзли солодощі-монстри: шоколадний дракон, що плювався розплавленим какао, маршмеллові привиди, що лоскотали ворогів, і печиво-тролями, які реготали: “Хрум-хрум, ми тебе з’їмо… від сміху!”“Друзі, — сказала Спайс, тримаючи книгу як щит. — Ми влаштуємо ‘Війну смаків’! Турнір страв, де переможе не той, хто найгостріший чи найсолодший, а той, хто нагодує серця. Гіркус думає, що магія — це отрута, але ми покажемо, що справжня магія — у радості!” Наступного дня королівський двір заповнився наметами з ароматом базиліку та ванілі. Гіркус, упевнений у перемозі, подав свою страву: “Гіркий торт помсти” — чорний, як ніч, і такий кислий, що дерева поруч в’яли. Гості скривилися: “Фу, це ж смак нудьги!”Потім настала черга Спайс. Вона розкрила книгу, і почалося диво! Спочатку вилетіли літаючі пироги — вони кружляли над головами, розсипаючи корицю, і співали: “Лети, серце, до мрії!” Гості сміялися й хапали їх у повітрі. Потім суп-арія заспівав про перше кохання, і сльози на очах гостей стали сяючими від щастя. Овочі-духи танцювали салат, що світився кольорами веселки, а солодощі-монстри влаштували феєрверк з карамелі — вибухи радості, від яких серця билися в ритмі.Гіркус лютував: “Мої отрути сильніші!” Він послав на арену своїх помічників — отруйні гриби-демонів і кислі лимони-тролів. Але морква-воїн рубала їх мечем, капуста ховала союзників у своїх листках, а шоколадний дракон розтопив ворогів у гарячому какао. “Ви — лише гіркота! — кричала Спайс. — А ми — смак життя!”Кульмінація настала, коли Гіркус кинув свій останній трюк: хмару “Сумного порошку”. Але Спайс, з допомогою книги, зварила “Еліксир радості” — суп з усіх спецій світу, де кожна ложка розповідала історію сміху. Хмара розтанула, перетворившись на дощ з цукрової пудри, і Гіркус, скуштувавши еліксир, раптом розплакався… від щастя. “Я… я просто хотів, щоб мене цінували, — пробурмотів він. — Мої страви ніхто не любив.” Спайс простягнула йому ложку: “Тоді готуй з серцем, а не з помстою. Магія — не в чарах, а в тому, щоб годувати душі.”Королівство Ароматія оговталося від отрути. Гості танцювали від смаку щастя, а король, скуштувавши пироги, оголосив: “Спайс, ти — наша королева кухні! Готуй для народу, а принца… ну, хай почекає.” А Гіркус став помічником Спайс, навчаючись смакувати радість.З того дня в Ароматії свята стали бенкетами, де кожна страва оживає, а урок простий: найкраща магія — у творенні радості для інших. Бо що може бути солодше за посмішку на обличчі друга?І жили вони смачно й щасливо. Кінець.

У звичайній школі, на звичайній вулиці, у звичайного хлопчика, на ім’я Максим трапилася одна зовсім незвичайна історія.Якось у понеділок, коли Максим шукав у своєму рюкзаку ручку, він знайшов дивний зошит. Обкладинка була зіркового кольору, а на ній золотими літерами виблискувало: “Зошит бажань”.— Що за дурниці? — пробурмотів Максим і відкрив першу сторінку.Там красивим каліграфічним почерком було написано:“Дорогий власнику! Цей зошит особливий. Будь-яке твоє бажання, записане тут, може здійснитися. Але запам’ятай: зошит лише допомагає тим, хто сам докладає зусиль. Він не чарівна паличка, а твій вірний помічник на шляху до мрії.”Максим скептично посміхнувся. Ну звісно, хтось з однокласників вирішив пожартувати. Але все ж, на всяк випадок, він дістав ручку і написав:“Хочу отримати п’ятірку з математики!” Наступного дня була контрольна. Максим, як завжди, нічого не вчив і сподівався на диво. Але коли отримав завдання, зрозумів — без знань не впораєшся. Він розгублено дивився на приклади, коли раптом зошит у його рюкзаку тихенько нагрівся.Максим відчув дивне бажання спробувати розв’язати хоча б одну задачу. Він взяв чернетку і почав міркувати. Несподівано для себе він згадав щось із минулого уроку, потім ще щось… За п’ятнадцять хвилин до кінця уроку Максим усвідомив, що розв’язав майже всі завдання!Але останнє, найскладніше, ніяк не виходило. Він бачив, що сусід Олег уже все зробив. Було б так легко зазирнути…Зошит у рюкзаку знову нагрівся, ніби нагадуючи про щось.“Зошит лише допомагає тим, хто сам докладає зусиль, ” — згадав Максим.Він не став списувати. Натомість зосередився і таки знайшов рішення! Можливо, воно було не ідеальне, але це була його власна робота.Через тиждень учителька роздала контрольні. У Максима була дев’ятка. Не десятка, але чесно зароблена оцінка. І йому було приємніше, ніж від будь-якої списаної десятки.Того ж дня Максим написав у зошиті нове бажання:“Хочу навчитися грати у футбол так, щоб мене взяли до шкільної команди!”Наступного ранку він прокинувся з дивним натхненням. Максим узяв м’яч і пішов тренуватися у двір. День за днем він вправлявся, набивав м’яч, вчився точно пасувати. Зошит ніби підказував йому, коли треба більше старатися, а коли — відпочити.Через місяць тренер шкільної команди сам підійшов до Максима:— Я бачу, як ти тренуєшся. Хочеш приєднатися до нас?Максим аж підстрибнув від радості!Новину про чарівний зошит він вирішив розповісти своїй найкращій подрузі Соні. Вона теж хотіла спробувати.“Хочу, щоб Марійка Козак стала моєю подругою,” — написала Соня.Марійка була новенькою в класі. Вона трималася осторонь, і здавалося, що подружитися з нею неможливо.Але наступного дня Соня помітила, що Марійка сидить на перерві сама і читає книжку. Зошит тихенько нагрівся в сумці Софійки, ніби підштовхуючи її.— Привіт! — Соня підійшла до Марійки. — Я бачу, ти читаєш “Гаррі Поттера”? Це моя улюблена книжка!Спочатку Марійка здивовано подивилася, але потім посміхнулася:— Справді? А яка частина тобі найбільше подобається?Так почалася їхня розмова. Соня докладала зусиль: запрошувала Марійку гуляти, захищала її, коли хтось жартував, ділилася секретами. І незабаром вони справді стали найкращими подругами.Одного дня до Максима підійшов їхній однокласник Артем — хуліган і двієчник.— Слухай, дай мені той зошит! — вимогливо сказав він. — Я теж хочу, щоб мої бажання здійснювалися!Максим подумав і віддав зошит. Адже зошит допомагав усім, хто готовий старатися.Артем написав:“Хочу новий смартфон!”Але наступного дня нічого не трапилося. І через тиждень теж. Артем розлютився і кинув зошит на парту:— Фігня якась, а не зошит! Не працює!Максим підняв зошит і побачив, що на сторінці з бажанням Артема з’явився новий напис:“Зошит не може дати тобі речі просто так. Але якщо ти заробиш гроші своєю працею — допоможу відшукати найкращу ціну.”Артем фиркнув і пішов. Але через кілька днів Максим побачив його… на автомийці біля школи! Артем мив машини за гроші.— Ти ж казав, що зошит не працює! — здивувався Максим.— Та працює він, — буркнув Артем, але в його очах промайнула посмішка. — Просто не так, як я хотів. Але, знаєш, заробити самому — це круто!Через місяць Артем таки купив собі смартфон. Не новіший, а вживаний, але зароблений власними руками. І пишався ним більше, ніж будь-якою річчю, яку просто подарували.Зошит переходив від учня до учня. Хтось мріяв про гарні оцінки — і зошит допомагав їм зосередитися на навчанні. Хтось хотів навчитися малювати — і раптом знаходив чудовий безкоштовний майстер-клас. Хтось мріяв про друзів — і зошит давав сміливість зробити перший крок.Але кожного разу зошит працював лише тоді, коли людина сама докладала зусиль.Одного разу зошит потрапив до дівчинки Олі, яка дуже хотіла допомогти своїй хворій бабусі. Вона написала:“Хочу, щоб бабуся одужала.”Зошит не міг вилікувати бабусю — він же не був магічним. Але він підказав Олі, як саме вона може допомогти: приносити ліки вчасно, готувати корисну їжу, читати бабусі книжки, щоб вона не сумувала.Оля докладала всіх зусиль, і поволі бабусі справді ставало краще. Не через магію, а через любов, турботу і старанність онуки.Коли зошит повернувся до Максима наприкінці року, на останній сторінці з’явився новий напис:“Дорогі друзі! Ви навчилися найважливішого: будь-яка мрія може здійснитися, якщо ви готові працювати заради неї. Тепер вам не потрібен чарівний зошит — бо справжня магія живе у ваших серцях, у вашій наполегливості та вірі в себе. Ви самі — творці своїх бажань.”І знаєте що? Зошит мав рацію. Діти продовжували досягати своїх цілей — і без зошита. Бо вони зрозуміли головне: немає легких шляхів до мрії, але кожна зроблений крок наближає тебе до неї.А зошит? Він зник так само таємниче, як і з’явився. Можливо, він подорожує далі, допомагаючи іншим дітям зрозуміти, що справжня магія — це їхня власна наполегливість, доброта і віра в себе.

Одного теплого літнього ранку Вінні-Пух прокинувся у своєму затишному будиночку під назвою «Пухова Куща». Він потягнувся, позіхнув і раптом згадав про щось дуже важливе.— Час снідати! — радісно сказав Пух і подивився на свою шафку з медом. Важливо! Це не оригінальна історія Алана Мілна. Це нова авторська казка, натхненна персонажами з книги “Вінні-Пух”. Але шафка була порожня! Жодної баночки! Навіть маленької!— Оце так! — здивувався ведмедик. — А я був певен, що вчора ввечері тут стояло аж три баночки меду. Пух почухав свою круглу голову і вирішив піти до свого найкращого друга П’ятачка.П’ятачок теж у бідіМаленький рожевий П’ятачок сидів біля свого будиночка під вивіскою «Дім Поросятка» і виглядав дуже засмученим.— Що сталося, П’ятачку? — запитав Пух.— О, Пух! — зітхнув П’ятачок. — Уяви собі, зникли всі мої жолуді! Я збирав їх цілий тиждень, а сьогодні вранці — жодного не залишилося!— Мій мед теж зник! — вигукнув Пух. — Це дуже підозріло. Хтось, напевно, взяв наші запаси!Друзі вирішили провести розслідування. Вони уважно роздивилися землю біля будинку П’ятачка і побачили дивні сліди — великі, з довгими кігтями.Слідами злодіяПух і П’ятачок обережно пішли за слідами через Стоакровий ліс. Сліди вели до річки, потім повертали до старого дуба, а далі — до печери біля пагорба.— Мені трохи страшно, — прошепотів П’ятачок.— Не хвилюйся, — сказав Пух, хоча його лапки теж трохи тремтіли. — Ми разом, а разом ми сильніші.Біля печери вони почули дивні звуки: хрум-хрум-хрум і тихе гарчання.— Хто там? — голосно запитав Пух, намагаючись говорити сміливо.З печери висунулася велика голова з чорним носом і маленькими вухами. Це був… ведмідь! Справжній лісовий ведмідь!Несподівана зустріч— Ой! — злякано пискнув П’ятачок і заховався за Пуха.Але великий ведмідь не виглядав страшним. Навпаки, він здавався сумним.— Вибачте, — сказав ведмідь низьким голосом. — Я знаю, що взяв ваш мед і жолуді. Але я не хотів красти! Просто я заблукав у цьому лісі, і мені так хотілося їсти…— Ти заблукав? — здивувався Пух.— Так, — зітхнув ведмідь. — Я йшов з високих гір на північ, але збився зі шляху. А ваш мед такий смачний! Я давно не куштував такого чудового меду.Пух і П’ятачок переглянулися. Ведмідь виглядав справді нещасним і голодним.Мудре рішення— Слухай, — сказав Пух. — Красти — це погано. Але якщо ти голодний і заблукав, треба було просто попросити про допомогу!— Справді? — здивувався великий ведмідь. — Але я боявся, що ви злякаєтесь мене. Я ж такий великий…— А ти бачив Слонопотама? — запитав П’ятачок, трохи відважнішаючи. — Ми тут бачили і страшніших істот!Пух задумався і сказав:— Ходімо до Кристофера Робіна. Він найрозумніший у нашому лісі і обов’язково знає, як тобі допомогти дістатися додому.Щасливий фіналКристофер Робін справді знав, що робити. Він подивився на карту і показав ведмедю правильну дорогу до північних лісів.— Дякую вам! — радісно сказав великий ведмідь. — Ви такі добрі! А я поведуся по-справжньому погано.— Головне, що ти зрозумів свою помилку, — сказав Кристофер Робін.Перед від’їздом ведмідь показав їм чудову бджолину дупло, повну дикого меду, і лісову галявину, де росли найкращі жолуді.— Це вам на вибачення, — сказав він.Пух і П’ятачок прийшли додому з повними лапами смаколиків. А найголовніше — вони допомогли заблуканому мандрівнику і знайшли нового друга.Мораль казкиВвечері, лежачи у своєму ліжку, Пух думав:— Як добре, що ми не розсердилися на ведмедя, а спочатку вислухали його. Навіть найбільші помилки можна виправити добротою.І з цією теплою думкою Вінні-Пух заснув, а за вікном світили зірки над Стоакровим лісом, де завжди є місце для дружби й прощення.

Кажуть, що колись у місті Фучжоу жив бідний студент, якого звали Мі. Він був таким злиденним, що навіть за чашку чаю не мав чим заплатити. Напевно, він би помер з голоду, якби не добрий власник чайної. Той шкодував бідолаху й безкоштовно пригощав його чаєм і їжею.Одного разу студент Мі прийшов до господаря й сказав:— Я йду. Грошей у мене немає, і заплатити за все, що я тут з’їв і випив, не можу. Але я не хочу бути невдячним. Подивіться-но!Він витяг із кишені шматочок жовтої крейди й намалював на стіні чайної лелеку. Лелека був точнісінько як живий — тільки жовтий.— Цей лелека, — сказав Мі, — принесе вам удесятеро більше грошей, ніж я заборгував. Щоразу, коли зберуться люди й тричі плеснуть у долоні, він зійде зі стіни й почне танцювати. Але пам’ятайте одне: ніколи не змушуйте лелеку танцювати лише для однієї людини. Якщо ж таке трапиться — знайте, він танцюватиме востаннє. А тепер прощавайте.Сказав це — і пішов.Господар здивувався, але вирішив спробувати. Наступного дня, коли в чайній зібралося багато людей, він попросив усіх тричі плеснути в долоні. І в ту ж мить жовтий лелека зійшов зі стіни й затанцював. Як весело й кумедно він це робив! Потім знову повернувся на місце. Гості були в захваті — дивувалися, ахали, не вірячи своїм очам. І так відбувалося щоразу, коли в чайній збиралося багато людей.Чутка про дивовижного лелеку швидко розійшлася, і народ юрбами йшов подивитися на дива. Господар чайної швидко розбагатів — слова студента Мі справдилися.Та ось одного разу до чайної зайшов важливий начальник. Побачив, що навколо сидять самі селяни й ремісники, розсердився й наказав усіх вигнати.Слуги накинулися на людей із палицями — відвідувачі розбіглися, і начальник залишився сам. Він поклав перед господарем купу грошей і зажадав показати йому лелеку. Господар, побачивши гроші, забув усе, про що попереджав його Мі. Він тричі плеснув у долоні. Лелека повільно зійшов зі стіни й протанцював лише один танець. Був він сумний і знесилений. Потім знову злетів на стіну й більше не ворухнувся.Начальник кричав, погрожував, але нічого вдіяти не міг.А вночі у двері чайної хтось голосно постукав. Господар відчинив — на порозі стояв студент Мі. Він мовчав. Потім витяг із кишені сопілку, заграв і рушив геть, не озираючись.Жовтий лелека стрепенувся, зіскочив зі стіни й полетів за ним. З того часу ніхто більше не бачив ні студента Мі, ні його чарівного жовтого лелеку.Старі люди кажуть: якщо десь з’явиться диво — воно для всіх. А якщо ним володіє лише одна людина, то його ніби й немає — воно все одно зникне.

Жив колись у старовинному селі чоловік, якого звали Джек. Він був дотепний і веселий, але трохи… скупий. Коли сусіди просили допомоги — він завжди казав: — Потім! У мене важливіші справи!Одного вечора, у переддень Самайну — стародавнього кельтського свята, яке відзначали на межі осені та зими (з 31 жовтня на 1 листопада), коли за повір’ям духи мандрують між світом живих і світом мертвих — Джек зустрів на дорозі самого Чорта.— Джеку, — мовив той, — твій час прийшов. Підеш зі мною? — Еге ж, але спершу пригостиш мене яблучним соком, — хитро відповів Джек. Чорт погодився, але грошей у нього, звісно, не було. Тоді Джек умовив його перетворитися на срібну монету. Та тільки-но це сталося, як Джек швидко поклав монету до кишені — поруч із маленьким хрестиком.Чорт не міг повернутися у свій вигляд і мусив обіцяти Джеку, що ніколи не забере його душу.Минуло багато років. Джек постарів і відійшов у засвіти. Але у Рай його не пустили — за скупість. У Пекло теж не взяли — бо Чорт дав слово.І тоді Джек залишився між світами. Було темно й холодно.— Хоч маленький вогник мені дай! — попросив він у Чорта.Той кинув йому жаринку з пекельного вогню, щоб не блукав у цілковитій темряві. Джек поклав її в порожню ріпу, яку ніс із собою, і з того часу мандрує світом зі своїм ліхтариком.А люди, почувши цю історію, почали робити такі самі ліхтарі, щоб світити у ніч Самайну. Коли вони переїхали до нової землі — Америки — тамтешні гарбузи були великі й круглі. Тож саме з них і зробили перші гарбузові ліхтарі — символ свята, яке ми сьогодні знаємо як Геловін. Мораль: Навіть найтемніша ніч не страшна, якщо в серці є іскра добра.

У безкрайній, палючій пустелі, де піски формували хвилі під пекельним сонцем, а ночі шепотіли холодом, стояв кактус, який мав ім’я Одинак. Високий, колючий, із міцними голками, він гордо здіймався над дюнами. Одинак вважав, що йому ніхто не потрібен: “Я сам собі господар! Сонце мене гріє, рідкісний дощ напуває, а піски тримають мої корені. Навіщо мені друзі?” І хоч зорі над ним щоночі миготіли, ніби щось підказували, він лише бурчав: “Самотність — моя сила!”Та одного спекотного дня пустельний вітер-мандрівник приніс маленьке насіння. Воно впало біля Одинака, вчепившись у пісок. “Геть звідси! — гримнув Одинак. — Мені й самому місця мало!” Але насіння не слухало. Воно тихо пустило корінець, і незабаром з піску визирнув крихітний кактус, якого згодом Одинак прозвав Малим, бо той був не більший за його голку.Малий ріс повільно та був слабким від сильної спеки та суховіїв. Одинак спершу косо поглядав на нього, але помітив, що тінь від його власних “рук” падає на Малого, захищаючи того від палючого сонця. “Ну, гаразд, — пробурмотів Одинак собі під ніс, — хай стоїть, якщо не заважає”. А коли прийшов рідкісний дощ, Одинак нахилив одну зі своїх гілок, щоб краплі стікали до коренів Малого. “Це не допомога, — бурчав він, — просто не хочу, щоб ти висох і псував мені краєвид!” Минали роки. Малий виріс, ставши майже таким же високим, як Одинак. Одного разу, коли дощ не приходив довго, Малий простягнув своє коріння до Одинака й поділився водою, яку зберіг у своїх стеблах. “Ти що, рятувати мене здумав?” — буркнув Одинак, але вперше його голос звучав не так різко. Тепер кожен з них створював тінь: звідки б не пекло сонце чи не дула буря, один завжди прикривав іншого — то прохолодою, то своїм міцним боком, то водою.Якось уночі, коли зорі сяяли особливо яскраво, Одинак глянув на Малого і сказав: “Знаєш, я думав, що самотність — це сила. Але з тобою… пустеля не така вже й порожня”. Малий лише тихо всміхнувся і відповів: “А я просто чекав, коли ти це зрозумієш”.Відтоді в пустелі шепотіли нову легенду: про два кактуси, які навчилися ділитися тінню, водою й терпінням. Одинака більше не кликали Одинаком — для всіх він став Старшим Братом, а Малий — Молодшим. І хоч піски шуміли, а сонце пекло, їхня дружба робила пустелю живою.Мораль казки: Справжня сила — у терпінні, турботі та підтримці одне одного, адже разом легше подолати будь-яку перешкоду.Ця казка вчить цінувати дружбу, бути відкритим до інших і не боятися приймати допомогу.