Довгі казки

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гоноровитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.Вона мала двох дочок, теж чванливих і гоноровитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна – вся в матір, найкращу жінку в світі.Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі – мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати. Спала дівчина аж під самісіньким дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тоді як сестри її жили в розкішних покоях з м’якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до п’ят.Бідолашна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові – той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.Та навіть у лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.Якось син короля, молодий та гожий принц, влаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.Почалися клопоти й турботи – треба ж було приготувати сукні й оздоби та вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.А Попелюшці додалося роботи – прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й примірюючи свої сукні.– Я,– сказала старша,– вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.– А я, – мовила менша, – вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто – такого ні в кого немає!Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися – адже вони знали, що в неї хороший смак.Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.Поки вона їх зачісувала, сестри спитали:– А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?– Ой, сестри, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?– Ай справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися – чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, – адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.Раптом з’явилася її хрещена мати – чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:– Що сталося?– Я хотіла б… хотіла б…– мовила Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше додати й слова.– Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? – спитала чарівниця.– Авжеж! – відповіла Попелюшка, схлипуючи. – Дуже, дуже хотіла б.– То не плач, усе буде добре,– мовила чарівниця.– Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:– Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його та принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою – і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишачо-сірих у яблуках.Тепер черга була за кучером.– Піду гляну на щурячу пастку,– сказала Попелюшка,– може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.– Чудово,– мовила хрещена мати,– піди глянь.Попелюшка принесла щурячу пастку – там сиділо три великі щури.Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить – і товстелезний кучер–вусань уже стояв перед ними.Потім хрещена мати сказала Попелюшці:– Піди–но в садок – там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:– Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?– Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? – зітхнула дівчина.Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами. Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні – мишами, лакеї – ящірками, кучер – щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики – грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:– О, яка вона гарна!Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини.Всі дами придивлялись до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі ж умілі кравці та перукарі…Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них – він дивився тільки на красуню–гостю і думав тільки про неї.А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх помаранчами та цитринами, якими пригостив її принц.Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.Раптом Попелюшка почула, як годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не, встиг її затримати.Повернувшися додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.Чарівниця погодилася знову допомогти своїй хрещениці.Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.– Ой, як же довго ви не поверталися! – сказала Попелюшка, відчинивши двері.Вона позіхала й протирала очі так, ніби щойно прокинулась. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати…– Якби ти була на цьому чарівному балі,– відповіли сестри,– ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була напрочуд люб’язна і навіть почастувала нас помаранчами та цитринами.Не тямлячися з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу.Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.– Невже й справді вона така гарна? – спитала Попелюшка всміхаючись.– Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,– мовила вона до старшої сестри,– будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.– Овва! – відповіла Жавотт. – Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра погодилася дати їй свою сукню?На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері, їй здавалося – до півночі ще ждати і ждати, як раптом дзиґарі почали бити дванадцять.Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.Принц кинувся за нею, але марно.На сходах Попелюшка загубила один із своїх соболевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання – тільки один черевичок.Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.Вони сказали, що була, але зникла, тільки–но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій соболевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться соболевий черевичок.Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.Та що вони не робили, як не старалися – не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:– А дайте–но й мені поміряти – може, на мене налізе?Сестри зареготали й почали глузувати з неї.Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:– Так, хай і вона спробує – адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.І диво! – черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.За кілька день відгуляли весілля.А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром видала їх заміж за двох молодих вельмож.

Були собі дід та баба. Якось поїхав дід на ярмарок і купив собі козу. Привіз її додому, а на ранок наказує старшому синові:— Іди, синку, козу пасти, щоб була доглянута і нагодована.Пас хлопець козу цілий день, а ввечері пригнав додому. Тільки підвів козу до воріт, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях і питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза йому:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розсердився на сина:— Як ти за козою доглядав, що вона голодна? Забирайся з двору!На другий день послав дід меншого сина пасти козу. Пас хлопець її до вечора, а потім пригнав додому. Знову дід зустрічає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза так само:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розгнівався ще більше:— І ти не годен козу доглянути! Геть із двору!На третій день дід наказав бабі пасти козу.— Побачимо, як ти впораєшся!Баба цілий день гляділа козу, травичкою годувала, водичкою напувала. Увечері пригнала додому, а дід уже чекає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову своє:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід і бабу прогнав.На четвертий день вирішив сам пасти козу. Цілий день водив її по лугах, давав їсти найсоковитішу траву, поїв із чистого струмочка. Увечері привів козу додому. Сховався біля воріт, одягнув свої червоні чоботи й питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла. От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:— А хто, хто в моїй хатці?А коза сидить на печі та й каже:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:Коза-дереза — українська народна казка— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А ведмідь:— От я його вижену!Побіг до хатки:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Ведмідь злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А вовк:— От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.— Отже, вижену!Побіг вовк до хатки та й питається:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Вовк злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А лисичка:— От я його вижену!— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!— Отже, вижену!Побігла лисичка до хати та питає:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От лисичка теж злякалась.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.Коли це лізе рак-неборак та й питається:— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А рак: — От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!— Отже, вижену!От поліз рак у хатку та й питається:А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:А я рак-неборак, Як ущипну — буде знак!Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку…Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати.Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Івасиком-Телесиком.Івасик-Телесик – українська народна казкаРосте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.От як підріс він, то й каже:— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!Івасик-Телесик – українська народна казкаОт дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Телесик почув.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він чує.— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.От мати Івасикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Він почув:— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.Івасик-Телесик – українська народна казкаА змія приходить до берега та знов товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телеси-кової матері!Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він думав, що то мати.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.— Зміючко Оленко, відчини!Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.Та й полетіла кликати гостей.От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:— Коли ж я не вмію, — як його сідати?— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.— Так? — каже.— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:— Отак, може?— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.— Та ні-бо, — каже Оленка, — ні, не так!Івасик-Телесик – українська народна казка— Ну, так покажи ж, — каже Івасик, — бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.— Зміючко Оленко, відчини!Не чуть.— Зміючко Оленко, відчини!Не озивається.— От вража Оленка, вже десь повіялась.От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик:. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!А Телесик із явора:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони слухають… Де це? Та знов:— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.А він знову:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони далі:— Що воно таке?Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть.Кинулись до коваля:— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!А гуси й кажуть:— Нехай тебе середні візьмуть!А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!Так і ці йому кажуть:— Нехай тебе задні візьмуть!А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!І ці кажуть:— Нехай тебе заднє візьме!Та й полетіли.Сидить сердешний Івасик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!От воно:— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!А Телесик знадвору:— А мені?То це вона знову виймає пиріжки та:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!А Телесик знову:— А мені?Вони й почули. Що це?— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.Та знов баба:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!— А мені? — каже з призьби Івасик.— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик:. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.А Телесик каже:— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.Івасик-Телесик – українська народна казкаОт вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:– А де ж ви будете орати? Я не знаю.Вони кажуть:– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.Поїхали.А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:– Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.– Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?Брати й кажуть:– Треба йти шукати її.Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!Коли це й змій летить.– А,- каже,- людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?– Ні,- кажуть,- битися!– Ходім же на залізний тік!Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й із’їла.Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.Росте та й росте той син, як з води,- не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали.От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:– Десь повинні бути в мене брати й сестра?– Е-е,- кажуть,- синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.– Ну,- каже він,- піду їх шукати.Батько й мати умовляють його:– Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув!– Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.– Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, треба скувати другу.Поніс її знову до коваля.– На,- каже,- перекуй, щоб була по мені!Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього – тільки трошки зігнулась. – Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду.Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарів, попрощався і пішов.Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.– Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть.– Отже, може й не з’їсть. А ти ж хто така?– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.– Де ж вони? – питається Котигорошко.– Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.– Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко.– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.– Дарма! – відказує Котигорошко.Та й сів на вікні, дожидається.Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз:– Ге,- каже,- людський дух пахне!– Де б то не пах,- відказує Котигорошко,- коли я прийшов.– Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?– Де то вже миритися – битися! – каже Котигорошко.– Ходім же на залізний тік!– Ходім!Прийшли. Змій і каже:– Бий ти!– Ні,- каже Котигорошко,- бий ти спочатку!От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,- і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утрете,- зовсім убив.Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,- тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як рвонувся – так того дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.Підходить до хати, аж чує – брати вже прийшли та й розпитуються в матері:– А що, мамо, чи в вас іще були діти?– Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти.Вони тоді:– Оце ж ми його прив’язали,- треба бігти та одв’язати.А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату – замалим хати не розвалив.– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже.- Піду я в світ.Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.Іде собі та іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Гори розпихаю, щоб шлях був.– А куди йдеш? – питає Котигорошко.– Щастя шукати.– Ну, то й я туди. А як ти звешся?– Вернигора. А ти?– Котигорошко. Ходім разом!– Ходім.Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням.– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Вернидуб. А ви?– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!– Ходім.Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом – так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Крутивус. А ви?– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!– Ходім!Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – то Вернигора перекине; де ліс – Вернидуб виверне; де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать – в лісі стоїть хатка. Увійшли – нікого нема. Котигорошко й каже:– Отут ми й заночуємо.Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.Коли хтось стукає в двері:– Відчини?– Невеликий пан, відчиниш і сам,- каже Вернигора.Двері відчинились, та й знов хтось кричить:– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.– А чого ти запізнився з обідом?– Та задрімав трохи.Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:– Відчини!– Невеликий пан, відчиниш і сам.– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.– А що це ти з обідом спізнивсь?– Та задрімав,- каже,- трохи…А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже:– Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:– Відчини!Відчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.– Пересади через поріг!Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.– А чого тобі? – питає Котигорошко.– А ось побачиш чого,- каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:– То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.– Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило.– А що обід?– Давно впрів.Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:– А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.– Е,- каже Котигорошко,- коли він такий, то ходім його шукати.А де дідок того дуба тяг – там так і знати, що волочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:– Лізь туди, Вернигоро!– А цур йому!– Ну, ти, Вернидубе.Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.– Коли ж так,- каже Котигорошко,- полізу я сам. Давайте плести шнури.Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:– Спускайте!Почали вони спускати, довго спускали – таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий. Вія увійшов у той палац, коли так усе й ся в золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.– Ой,- каже,- чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?– Та я,- говорить Котигорошко,- шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться,– Е,- каже вона,- дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,- він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.– Не вб’є! – каже Котигорошко.- То ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?– А я,- каже,- королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?– Де вже,- каже Котигорошко,- миритися – битися!От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшли, Котигорошко й гукає:– Агов, побратими, чи ви ще є?– Є!Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:– І це ваше.І третій їм віддав – усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну.– А це моє,- каже.Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:– Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,- він упаде та й уб’ється.А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,- узяв прив’язав до мотузка каменюку та й гукає:– Тягніть мене!Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп!– Добрі ж ви,- каже Котигорошко.Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:– Хто це вас накрив?А діти кажуть:– Як не з’їси його, то ми скажемо.– Ні,- каже,- не з’їм.– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:– Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються.– Винеси мене,- каже Котигорошко,- на той світ.– Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли,- от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертав голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:– Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?Котигорошко й показав свою ногу.– От чого,- каже.Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку на покропили тією водою,- вона й приросла.Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:– Ви мене зрадили,- мушу вас покарати.Та й покарав.А сам одружився з тією королівною та й живе.

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишнє було. Миша каже:– Нехай мені буде!А жайворонок каже:– Нехай мені!Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:– Ну, я лучче його перекушу.Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів,- і почали війну. Як вийшли в ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,- аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:– Ану, вставайте воюватися!Птиця що підійметься, то й упаде на землю,- там звір її й розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,- як націлиться на нього. А той орел так просить його:– Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:– Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,- я тобі у пригоді стану!Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:– Ще в мене мала сила,- заріж іще одну корову!Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день,- увечері знову прилітає та й каже йому:– Заріж іще й бугая!Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:– Більше пропало,- нехай і це пропадає!Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.Той чоловік питається:– Що з того буде?А він йому:– Сідай!Той і сів.Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу,- коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:– А що, як тобі здавалось?А він йому каже:– Так, наче я вже неживий був.Тоді орел йому каже:– Отак саме мені було, як ти на мене націлявся.Потім каже:– Сідай знов!Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього,- ну, нема що робити,- таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:– А що, як тобі здавалось?Він йому каже:– Так, наче вже кістки мої розсипались.Тоді орел йому каже:– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?Той йому:– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.Тоді орел йому й каже:– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.А потім каже:– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».Він приходить у хату; коли це йому кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?А він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його питаються:– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну,- та ні чутки, ні звістки…А він їм каже:– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.Вони тоді:– Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.От він виходить із хати й каже орлові:– Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.Орел йому й каже:– Летімо далі!Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька,- та не дали й тут яйця-райця.Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?Він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його стали питатися:– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…А він їм каже:– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.Батько орлів каже йому:– Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.Він каже:– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!– Піди ж приводь,- зараз тобі дамо!Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали:– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш.Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому:– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?А він їй:– А що ж тобі дати?Вона йому й каже:– Даси те, що без тебе стало дома?А він каже:– Дам!Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:– Це ж я тебе, сину, віддав змії!Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:– Нема що робити,- журбою не поможеш! Якось треба жити!Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот,- забагатів.Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну дарма, якось буде!Та й пішов до змії.Приходить до неї, а вона йому й каже:– Зроби мені троє діл та й підеш додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!А коло її хати був великий луг – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:– Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди та й плаче. А та дочка й питається:– Чого ти плачеш?– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…– А що ж таке?Він їй і розказав. Вона йому й каже:– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.Він каже:– Добре!Вона йому й каже:– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.От пішла дівчина до того лугу та як свисне! – той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,- він приніс її до змії в хату і поклав на столі.Змія прокидається – вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:– Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!Та зараз йому й загадала:– Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб все було готове!Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:– Чого ти плачеш?Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:– Лягай спати тут, я це все пороблю.А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.Тоді загадує йому втретє:– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:– Що загадала?Він розказав.– Оце вже не жарти,- каже та дівчина,- хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори,- бери його: то золотий заєць!Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:– А що, нічого не вилазило?А він каже:– Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.А вона йому каже:– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:– Чого ти, сину, тут шукаєш?А він їй каже:– Золотого зайця.Вона йому:– Де тут він ужавшя? Тут його нема!Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?Він каже:– Ба ні! Виходила баба стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.Тоді вона й каже:– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,- тільки не віддавай у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.Вона каже:– Добре, йди!А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля…Тоді дівчина й каже:– Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.Коли це змій летить та й питається того діда:– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівчиною?А він каже:– Йшли.Той питається:– Давно ж вони йшли?Дід:– Тоді, як оця пшениця сіялась.Змій каже:– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.Прилітає змій додому. Змія його й питається:– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?А він каже:– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,- так я й вернувсь.Тоді змія йому каже:– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве,- так дівчина й каже:– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».Коли це летить змій та й питає цього ченця:– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівчина?А він каже:– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.А змій каже йому:– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.Сказав це й вернувся назад.Приходить додому та й розказує змії:– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.Тоді вона й каже:– Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!Побігла.Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.Зробила.Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою,- давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась,- так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Так вони подумають щось погане про мене».Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував,- так і забув за ту дівчину.Ото побув він дома півроку та й задумав женитися, йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав,- хоч її ніхто й не знав, що вона за одна. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:– А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?А голуб каже:– Забув, забув!Тоді парубок і згадав за ту дівчину,- за цю-таки саму, що голуби поробила,- та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!

В одному великому лісі жив ведмідь, дужий і лютий. Його звірі боялися як вогню, адже він нищив усе, що траплялося на його шляху. Страх охопив ліс — якщо так триватиме, скоро душі живої не залишиться.Зібралися звірі на раду й вирішили піти до ведмедя з проханням: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».Ведмідь погодився, але пригрозив: — Якщо бодай один день мене обдурите, всіх роздеру!Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя…Одного разу жереб випав на зайця. Перелякався він до сліз, але сперечатися не став — мусив іти.Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з’явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя.І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід.Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.– Що ж це? – ревів ведмідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то клянуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому є живого! І одного хвоста не лишу!..Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла.Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості.В такому настрою застав його заєць.– Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря,- кричав на нього ведмідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?..Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемніше:– Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бал.– Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? – запитав ведмідь.– Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив заєць.- Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам’яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» – кричить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми розповіли по правді. «Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!» Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан,- кричить,- і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся, і що тобі далі робити.Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі. – Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!– Вельможний пане,- мовив заєць.- Це дуже могучий пан, страшний такий.– Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!– Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку.– Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже:– Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку.– Де він? Де він? – кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого.– Ходи сюди і заглянь ось тут! – мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.Став ведмідь над цямриною, глянув униз – аж там справді ведмідь. – Бачиш свого ворога,- мовив заєць,- як заглядає із свого укріплення?– Я не я буду, коли його звідти не дістану! – мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю!А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби!– Та так? – скрикнув ведмідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув.А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.

Жив колись у старовину цар з царицею, у них замолоду не було дітей, а при старості родився один син; вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А син і каже:– Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить – на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається,- то я женитись не буду!Цар зізвав усіх своїх богатирів, почав розпитувати:– Може, з вас хто знає або чув: де такий кінь, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?Усі кажуть, що ніхто й не бачив, і не чув нічого такого, і дістать не можуть.Цар розіслав по всій землі бумаги:– Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.Потрапила одна така бумага у якусь волость, прочитали її там. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:– От яка у нашу волость бумага прийшла!.. Якби такий молодець найшовся, то велено йому до царя приїжджать!А у нього був хлопець, от оцей хлопець і каже:– А я знаю, де такий кінь є!А батько:– Сиди там, коли сидиш! Ти вийдеш за ворота – та й то тебе діти б’ють, а то ще про такого коня базікаєш!Хлопець одягся і говорить:– Ходім, тату, надвір!Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить – нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив – дивиться на нього, аж злякався сам.– Ну, тепер,- говорить,- синку, повірю.Пішли у волость – батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:– Дозвольте, панове, мені з своїм словом втрутитися!..– Можеш, говори.– Є у мене син, що може дістать того коня.А всі й закричали:– У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б’ють!Посадили мужика і його хлопця у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить:– Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше.Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав звістку і не повірив, що мужичий син міг таке зробити, але все ж звелів послать своїх слуг і карету за тим хлопцем.Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзивав його до себе:– Можешь дістать такого коня?– Можу!– Що ж тобі треба?– Треба мені коня хорошого та палицю добру.Написав цар записку до свого табунщика.– Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.Той пішов, показав табунщику записку.– Підожди,- каже табунщик,- пожену напувать коней, а як ітимуть, то якого коня схочеш, такого й вибереш.Став той вибирать і якого не візьме за хвіст то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву – гриви не стане.Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться – хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:– Поможи мені, хлопче, а то всі мене, бідну, минають.Накрив він шкурами її хату, щоб вона не протікала, бабуся йому подякувала, він і пішов собі.Виходить цар і дивується, що хлопець коня собі не добрав.– Іди, Іван – мужичий син, до конюшні. Вибирай собі коня, може, там є тобі кінь.Той пішов; на котрого руку не покладе – так кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі.Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибігає один кінь:– Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?– Пора нам у путь-дорогу вирушати.– Ну, добре.Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й стіни порозвалював. Насилу завів. Прив’язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.А цар устав рано і послав збудить Івана – мужичого сина, чи не бачив уві сні, якого йому треба коня.Той говорить:– Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть…Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.– Ну, тепер зробіть мені палицю і привезіть з лісу на двох парах волів.Привезли. Він підкинув її угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся – палиця летить. Він підставив мізинний палець – вона на друзки розсипалась.– Привезіть,- говорить,- мені на чотирьох парах волів, бо ця не гожа.Зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору – сам ліг на три доби спать. Прокинувся, чує – палиця гуде. От підставив він середній палець – палиця вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.– Ну, ця,- каже,- добра буде.Збирається в дорогу. Цар і каже:– Ну от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.Поїхав хлопець, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван – мужичий син та коня такого сам дістав, ну, і дав ще йому своїх богатирів уже панської, а не мужицької крові.– Наганяйте,- каже їм цар.Іван – мужичий син чує,- земля двигтить.– Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть.Доїжджають, поздоровкались, а він і питає:– Хто ви такі?– Це нас послав цар разом з тобою.– Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде, а треба, щоб ми комусь одному підкорялись.Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:– Я буду старшим, я буду старшим!..А Іван – мужичий син і каже:– Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать – чия далі впаде, той і буде старшим.Кинув один палицю по шляху вперед. Їдуть день, їдуть другий – палиці нема… На третій день бачать – лежить. Кинув другий. Їдуть день, їдуть два, їдуть три – палиці нема… Найшли аж через тиждень. Кинув Іван – мужичий син. Їдуть один тиждень – нема палиці, другий і третій тиждень – нема палиці.– Це десь твою палицю проминули.– Не може бути; мабуть, моя палиця десь у гостях.Проїхали ще тиждень – бачать: стоїть великий дім – мідна огорожа навколо,- і веде до нього мідний міст. Дивляться – палиця через паркан перевалилася і ріг дому одбила. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх дома не було – воювали десь далеко.І говорить Іван – мужичий син до одного богатиря панської крові:– Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти,- каже другому,- ляжеш коло коней, а я ляжу в будинку.- І наказав тому, що на мості: – Гляди ж, брате, не спи, а стережи! Той ходив-ходив, а тому, що був з дороги,- ліг і заснув на мосту. Тоді Іван – мужичий син прокинувся, бачить – північ, пора йти. Одягся і пішов на міст, дивиться – той спить; слухає: земля двигтить – змій шестиголовий летить і говорить своєму коню:– Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван – мужичий син, тільки сюди і ворон кості його не занесе, бо він іще молодий.– Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде,- каже Іван – мужичий син.– Чи битися, чи миритися прийшов?– Не миритися, а битися я прийшов.– Ну,- говорить змій,- бий ти перший.– Ні,- говорить Іван – мужичий син,- бий ти, ти на все царство старший.Шестиголовий змій як ударив, то Іван – мужичий син тільки з місця зрушився, а тоді як ударив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс!Посік його, спалив кості і на вітер попіл пустив та й пішов додому. На ранок і питає того, що на мості вартував:– А що, стеріг пильно?– Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала,- говорить.На другу ніч Іван – мужичий син послав другого стерегти на мості, а того на конюшню.І той заснув. Дивиться Іван – мужичий син: час іти. Пішов і став під мостом. Чує – земля гуде. Це дев’ятиголовий змій летить.– Стій,- говорить змій до свого коня,- не спотикайся, проти нашої сили нема другої на півсвіту. Є тільки Іван – мужичий син. Ну, та сюди і ворон кості його не занесе!– Брешеш,- каже Іван – мужичий син,- добрий молодець сам зайде!– Чи битися, чи миритися зайшов?– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.– Ну, бий ти!– Ні, бий ти, ти на половину світу старший.Той змій дев’ятиголовий як ударив – так по кісточки Івана – мужичого сина в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія – заразом сім голів одрубав. Другий раз замахнувся – і останні дві зрубав. Посік його тіло, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов Іван – мужичий син досипать. На ранок спитав і того другого:– А що, стеріг добре моста?– Так стеріг, що й мишка мимо не пролізла.На третю ніч зібрав він обох богатирів, повісив рукавичку на стіні й сказав:– Піду я сам, братці, стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку: як буде піт текти, то гуляйте, як буде кров капать, так пускайте мого коня.Став під мостом: опівночі чув – земля за дванадцять верст гуде, листя на дубах опадає. Це вже найстарший змій летить на тому коні, що жар може їсти, а полум’я пити. Летить і говорить до свого коня:– Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема сили на всім світі. Є десь Іван – мужичий син, ну, він ще малий, йому ще тільки на печі сидіти – сюди він не зайде, сюди ворон і його кості не занесе.А Іван – мужичий син і каже:– Ворон кості то не занесе, а добрий молодець сам прийде.– Що, будем битися чи миритися?– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.– Бий,- говорить змій.– Ні, ти бий – ти на всьому світі найдужчий.Як ударив змій, то Іван – мужичий син аж збілів. Бились, бились… У змія з дванадцяти зосталось уже три голови. А Іван – мужичий син уже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім знеможеться.– Слухай, ти,- говорить змій,- у тебе батько був?– Був.– Воли в нього були?– Були.– Орав він?– Орав.– А давав відпочивать?– Давав.– Ну давай і ми відпочинем.Іван – мужичий син як став відпочивать, то кинув свою палицю і розбив конюшню. Тут його кінь вирвавсь, прибіг до нього, став землю одгрібать…А ті богатирі прокинулись, бачать – з рукавички кров іде, але бояться йти виручати Івана – мужичого сина, думають: для чого нам свої голови за нього підставляти?А кінь тим часом землю навколо Івана одгріб, тоді й говорить Іван – мужичий син до змія:– Аж тепер я тебе вб’ю!Змій і говорить:– Ну, добре, але я хочу тобі сказати перед смертю: ти хоч і візьмеш у мене цього чарівного коня, що цареві потрібний, але ти не доведеш його додому; є у мене ще три сестри, і мати, та батько, цар Ірод. От вони тебе все одно зі світу зживуть!Відрубав останні голови Іван, а сам задумався. А тим часом та бабуся, що він колись кінськими шкурами її хату укрив, почула, що на Івана біда насувається (бо вона все знала, що на світі робиться), та послала свого песика до Івана, а песик і каже йому:– Будете ви їхать додому, захочете так пить, що один до одного не зможете слова промовить,- буде вам по праву руку криничка, вода як скло чиста. Не пийте її, а лиш вдар ти по ній навхрест палицею, побачиш, що з неї вийде! Від’їдете далі, захочете їсти,- стоятиме явір, під явором стіл, там лежатимуть паляниці, яблука й усякі напитки й наїдки. Не їжте,- вдар навхрест, побачиш, що вийде з цього! Проїдете далі, захочете спать,- під явором стоятимуть ліжка. Не лягайте,- вдар по них, побачиш, що буде!Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, забрав того коня і разом з тими двома богатирями поїхав додому. Їдуть, їдуть, захотілось їм пить,- аж справді над шляхом криничка праворуч. Ці два богатирі хотіли напитися.– Ні, підождіть,- говорить Іван,- подивлюся.Та як ударив по ній палицею – то кров так і потекла (а це змієва сестра перекинулась криничкою). Поїхали далі – зарубав іще двох сестер, що були у вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись – хмара наступає попід небесами. Коли вони придивляться – аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід небесами, а друга понад землею.Іван – мужичий син і говорить:– Ех, давайте, братця, втрьох битися з нею, бо сам я її не подужаю.Але ті два полякались і не хочуть битися – тікають. Ну, Іван бачить, що тут нічого не вдіє сам. «Доведеться пропадати»,- думає. Але згадав, що тут недалеко, за горами, за лісами, є величезна кузня. От він пришпорив свого коня та чимдуж до тієї кузні, ну, а ці два богатиря теж за ним, бо ж нікуди більше їм подітись.Підлітають до тієї кузні.– Одчиніть!Ковалі одчинили їм дванадцятеро дверей залізних, вони влетіли, а двері самі собою й зачинились. А змія сіла коло кузні і давай вогненним язиком двері пролизувати.Іван – мужичий син бачить, що не жарти, та до ковалів:– Миттю робіть плуга, та такого великого, щоб аж під стелю кузні, і робіть такі ж великі щипці.Ну, ковалі враз узялись за роботу, а змія все далі й далі пролизує. Вже тільки троє дверей залишилось, а тут ковалі вже й кінчили плуг і щипці.Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван щипцями розжареними і здавив її за губу. Накинув на неї плуга, вибіг надвір і давай змією орать землю – такі скиби, як хата завбільшки, відвертає. Оре, лупить її та все щипцями розжареними за губу тисне. Орав-орав нею доти, доки вона не лопнула.Він тоді викинув її в море, свого коня пустив на пашу, а богатирів тих додому прогнав.– Ідіть,- каже,- боягузи, а то з вами тільки морока. І ще,- каже,- панської крові!А сам поїхав на цьому коні, що в змія взяв. Їде він, їде – зустрічає діда старого. Проїхав він повз нього і не сказав «здрастуйте». А далі й нагадав:– Що ж я, ще молодий хлопець, а йому, старому, честі не оддав. Треба вернутися, поздоровкатися.Вернувсь.– Здрастуйте,- говорить,- дідусю, вибачайте, я проїхав – честі вам не оддав, не поздоровкався.– Еге,- каже дід,- ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайсь. Їхатимеш ти, а вискочить до тебе такий кривий дід на дерев’янці і буде говорить до тебе: «Ну, молодець, добрий кінь твій, але ти однаково не випередиш мене». Так ти не зрізуйся з ним наввипередки. А може, тобі по путі хто буде траплятися, приймай, не відказуйсь.Поїхав. Бачить – назустріч шкутильгає на дерев’янці такий поганий дід.– Ну,- говорить,- молодець, та й кінь же у тебе! Але хоч я який поганий, ти мене однаково не випередиш!– Ну, та я не стану з тобою сперечатися, ні то й ні…Та тільки сказав це Іван – мужичий син, як той дід поганий своєю дерев’янкою в стремено, а Івана якоюсь гострою стрілою збив з сідла та й полетів на коні… Іван – мужичий син і оглянутись не встиг… А це був не хто інший, як сам цар Ірод – батько зміїв і зміїх.Розсердився Іван – мужичий син.– Ну,- каже,- я ж тобі цього не подарую, я ж тебе, Ірода проклятого, і пішки знайду!Та палицю в руки – і пішов. Іде він, але відчуває, що та ранка від стріли Ірода все розпухає і розпухає, все більшою робиться і більшою, вже Іван і знемагати почав.«Е, це вже біда! – думає Іван – мужичий син.- Це, виходить, цар Ірод затруєною стрілою мене вдарив».Пройшов ще трохи Іван та вже й зовсім знеміг.«Це,- каже він сам до себе,- тепер не побити мені царя Ірода, тепер він мене одним пальцем поборе…»Іде Іван – мужичий син, сумний-сумний, а назустріч йому дід – борода до землі. Поздоровкались, розпитались – хто, куди? Дід і каже:– Піду й я з тобою.– Хто ж ви такий?– Я – Той, що може од собак оборонить.Здвигнув Іван – мужичий син здивовано плечима, але згадав пораду старого і мовчить.Пішли далі, являється їм другий дід, пристав до них.– Я,- каже,- Мороз.Ідуть далі…- Третій дід назустріч. Розпитались – хто, куди? Той каже:– Я – Той, що море викосить і в копиці складе.– Ну, ходім і ти з нами!Далі – четвертий, що «їсть і не наїсться». Там – п’ятий, що «п’є і не нап’ється». Шостий – «біжу й не набіжуся». Сьомий – «я за двадцять верст бичем улучу». Восьмий – «я за двадцять верст бачу»…Ідуть вони до царя Ірода, у його державу. Цар Ірод бачить, дивується, що то ніхто й до границі не підходив, а то – в землі його увійшли… Звелів випустить на них сім тисяч злих-презлих собак-гієн, кожна по дві голови має.Собаки біжать – як хмара синіє.– Ну що ж, братці,- каже Іван – мужичий син,- порозривають нас собаки, я слабий, ледве ноги переставляю, не можу боротися з ними.– Та ось же я, Той, що може од собак оборонить,- сказав перший дід.Як захватав їх… Вибив усіх собак-гієн і в скирти постягав. Цар Ірод бачить: і собаки не помогли – йде цілий гурт у його державу. Приходять до його дому, ввійшли в його двір, під таке великі залізне склепіння, а воно, це склепіння,- р-раз, і закрило їх. І опинився Іван – мужичий син зі своїми супутниками ніби у великій залізній хаті. А тут цар Ірод наказав своїм слугам топити під стінами так, щоб вони всі попеклись. Навалили слуги гори лісу під стіни і ну топить. Але Мороз-дід як почав пришкварювать, то на залізних стінах аж іній став. Спалили весь ліс слуги царя Ірода, а Ірод і каже їм:– Відчиніть уже та вигорніть лопатами жужелицю з мого ворога – Івана – мужичого сина.Відчинили – аж вони всі живі, а Іван і каже:– Що ж ти, царю, такий немилостивий, у таку холодну кімнату посадив нас – трохи не померзли.– Все одно,- каже Ірод,- зараз я тобі голову відрубаю, бо я знаю, що ти затруєний і не можеш воювати зі мною!А сам думає: «Вбити його я ще встигну, давай попомучу ще добре».Та й каже:– Ну, от я вам задам задачу; як зробите – пущу живих, а як не зробите – голови всім позрубую. За одну ніч море викосіть і у копиці зложіть, а ні, то…Ліг Ірод спати на ніч, а Той, що міг море косить, викосив його за ніч і в копиці поскладав. Прокинувся ранком Ірод, бачить – нема води й каплі ніде. «Гм,- думає,- що за чудасія?» Задає другу задачу:– Скільки в мене є худоби – я приготую обід, як усе споживете – живі будете, а як не споживете, то голови постинаю.А Іван – мужичий син і думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би, я йому покажу, як нас мучить».А в Ірода була полонена одна, дуже красива дівчина. От вона і взялась Івана лікувати. Знала вона всякі ліки. Ну, а тим часом наварив цар Ірод стільки котлів, що й у дворі не вміщаються… Посідали вони їсти. Не більш із’їли, як одного вола, а Іван – мужичий син і журиться: «Ми й за три роки всього не з’їмо…» Коли тут нагадали, що є один дід – «їм – не наїмся» і другий дід – «п’ю – не нап’юся». Як почали вони обидва трощить, то казали, що ще й мало, що ще б їли…Бачить цар Ірод, що нічим їх не візьмеш, хотів уже повбивати їх, але вирішив ще помучити.– Хто завтра,- каже він,- принесе раніш води з моря,- чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви – живі будете, а ні, то…А Іван усе думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би…» А полонена дівчина каже:– Не журись, скоро вже.Переночували. Дочка-скорогонка чуть світ наділа чоботи-скороходи, шапку-невидимку, за відерце – й подалась до моря. Вона побігла, а вони всі сидять, думають – котрому бігти? Згадали, що є «біжить – не набіжиться». Побіг він, набрав води, раніш Іродової дочки-скорогонки біжить. А вона бачить це та взяла і сипнула йому під ноги сонного порошку. Він впав та заснув біля відра.Бачить Іван – мужичий син і його супутники, що Іродова дочка вже біжить, а того їхнього «біжить – не набіжиться» й не видно ніде. А Той, що на двадцять верст бачить, подивився і бачить, що «біжить – не набіжиться» спить. Тоді Той, що на двадцять верст бичем улуча, розпустив свій бич та як потягне того, що спав. Той прокинувсь, за відро – як побіжить, і приніс воду раніше, ніж Іродова дочка-скорогонка.Тоді Ірод бачить, що вже нічого для них важкого нема, вихопив меча і наказав тягти Івана та його супутників на залізний тік. Виводять Івана, а дівчина полонена і каже:– Уже загоїлась твоя рана.Вивели Івана. Тільки хотів цар Ірод рубать, а Іван як хватне царя Ірода та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і дух випустив. Взяв Іван тоді того коня, що Ірод в нього обманом викрав. Дівчина полонена теж з ним збирається. А діди і кажуть:– Ну, а ми послужили тобі, Іване – мужичий сину, та тепер підем далі своєю дорогою, іншим добрим людям служити.Поцілувались з Іваном та й пішли.Приїжджає Іван – мужичий син у своє царство та й оддає так, як обіцяв, бо завжди любив слова дотримувати, цареві коня того, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Але тут якраз стояли ці два богатирі панської крові, що їх цар посилав разом з Іваном. Як побачили вони ту дівчину, що Іван з полону у царя Ірода визволив, та зразу до царя:– Так і так, негоже Іванові, простому мужичому синові, одружуватись з такою красунею: вона може бути за жінку тільки богатиреві панської крові!– Молодці, правильно говорите! – каже цар, та до Івана:– Ти, Іване,- мужичий син, і негоже віддавати за тебе таку красуню, вона може бути жінкою тільки богатиря панської крові.Поблід Іван – мужичий син та й каже:– Я її з полону визволив, вона мене любить, я її люблю, і нікому я її не віддам!– Ні, віддаси! – каже цар.Тоді Іван скипів та до царя:– Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніякої ніколи кривди не чинити! Я трьох зміїв-велетнів убив, їхніх сестер повбивав, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на той світ перевів,- та коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так слово своє ламати, то я й тебе, і весь твій рід одним махом зі світу зведу!Та як замахнеться своєю палицею – то аж всі дерева нагнулись, а царський дворець аж затрясся. Ну, тоді цар злякався та вже ні слова. А Іван – мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо.Але вже ніколи не вірив Іван ні царському, ні панському слову.

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу, куди очі світять. Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка. – Добридень, парубче! – каже. – День добрий і вам! – відповідає той.- А хто ви такий є? – Я козак Мамарига, служив в багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі світять. А ти хто? – А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік. – А де ж торбинка? – Розбійники в лісі напали й відняли! – Ну, ходімо разом, будеш мені за брата. Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка. – Добридень, парубче! – кажуть. – День добрий і вам,- відказує той.- А хто ви такі є? – Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто? – А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Та не став я того ждати, взяв та й утік. – А де ж торбинка? – Розбійники в лісі напали й відняли! – Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата. Пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, зустрічають третього. – Добридень, парубче! – День добрий і вам. А хто ж ви такі? – Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто? – А я,- каже третій парубок,- наймитував в одного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати, то я й утік. – Де ж ті чоботи? – Розбійники в лісі напали й відняли. – Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата. Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть – так і йдуть. Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже: – Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде. Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощалися вони і розійшлися – той на ту дорогу, а той на ту… Пішов далі козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галяву. Коли дивиться – чотири чоловіки один з одним б’ються. Він до них: – Добридень,- каже,- люди добрі, за що це ви б’єтесь? А вони відповідають: – Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й б’ємося. «Еге,- думає козак Мамарига,- це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить: – Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не поділить вас, як я. – Згодні,- кажуть розбійники,- діли нас, козаче Мамариго! – Отак зробіть,- каже він.- Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галяви. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби, потім другий – і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться. Побігли вони та той кінець галяви, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив. – Гей, козаче,- каже кінь Гивер,- як тебе нести – чи поверх дерева, чи поверх комишу? – Неси поверх дерева! – говорить козак Мамарига. Як звився кінь понад деревами. Розбійники побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати! А козак Мамарига від’їхав далеко тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну та дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати. Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар і питає: – А хто ти є та куди їдеш? – Я,- каже,- козак Мамарига, їду шукати моїх побратимів. Зрадів той чоловік, кинувся до нього: – Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік! – Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку! – каже козак Мамарига. Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому. – Ні,- побратим каже,- не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку. Погостював козак Мамарига в свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав – тих двох шукати. Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар,- а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився: – Я,- каже,- з твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде. Погостював козак Мамарига і в цього, поїхав третього шукати. Їздив, їздив по світу та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар – а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився. – В мене,- каже,- від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи непотрібні – нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть. Попрощався козак Мамарига і з цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. Їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі і торбинку дротяну дістає: – Торбиночко-дротяночко, став мені шатро! Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку-волосянку розшморгує: – Торбочко-волосяночко, дай мені їсти й пити! Враз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні,- їж, пий донесхочу. А тоді тільки скаже: – Торбочко, уберись! Все й прибереться знову в торбу, як і не було. Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався – ніхто не може того дуба зрубати. Почув про те козак Мамарига й каже: – Що ж, спробуємо зрубати! Поїхав він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король. – Хто такий? – питає. – Я,- каже,- козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати. – Ну,- король каже,- як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою, королівну, за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч – твоя голова з пліч! От настала ніч, козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку: – Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, коріння викорчуй, скарб дістань! Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі осторонь і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбинці поховалися. Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ганок та так і оторопів: нема в дворі дуба – вже зрубаний, а там, де він стояв,- тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти – скарб незліченний. Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ганку. – Ось,- каже,- давно вже все зроблено! – Справді, зроблено,- каже король.- Бери тепер за себе мою дочку! А королівна вередує, не хоче: – Чого це я маю за простого козака йти? – Нічого не вдієш,- каже король,- треба йти. Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже: – Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу! – Не хочеш, то твоя воля,- каже король,- а тільки другої половини я не дам! Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку. – Бувайте здорові,- каже.- Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю. Сідає на коня і жінку саджає. – Як тебе нести? – питає кінь Гивер. – Неси поверх дерева! Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем – вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось – камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку. – Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити! Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися. – Торбочко-волосяночко, уберись! Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали тоді вони на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидві заховала та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає: – Куди тебе нести? – Неси,- каже,- до мого батька! І поніс її кінь – тільки й бачили! Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться – нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать. – Е,- каже він,- як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине! Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить – стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягодку вирвав, кинув у рот – і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот – виріс другий ріг. – Гай-гай,- каже він,- як же мені з такими рогами жити?! Коли дивиться – стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно. – А що,- каже,- може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде. Вирвав з того куща ягідку, з’їв – і спав один ріг. Вирвав другу, з’їв – другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка. Як став підходити, сяк-так переворався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ганку. Гукає: – По ягоди! Королівна почула, посилає служницю: – Піди,- каже,- подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли. Служниця вийшла, питає: – Чи добрі ягоди та чи дорогі? – Дорогі та добрі. – Почому? – По срібному карбованцю ягідка! Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні. – На,- каже,- купи мені тих ягід. Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає в рот, та відразу й другу, теж в рот,- і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула – та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся. – Що це таке? Що ти їла? А вона плаче й про ягоди розповідає. – Не може того бути,- каже король,- щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди? Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?! Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз’їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому він усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі і з чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали – нічого не вдіють… Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!» От приходить козак Мамарига до короля. – Добридень,- каже,- тестенько, може, я вам допоможу? – Ой зятенько, допоможи! – каже король.- Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися! – Гаразд! – каже козак Мамарига і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король – вмить роги спали. А королівна плаче, благає: – Чоловіче мій любий, дай же й мені! – Ні,- він каже,- тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла? – Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку! – А торбинки, волосянка та дротянка, де? – Цілі твої торбинки, в спальні на гвіздку висять. Порятуй мене! – А не будеш більше мене кидати? – Не буду до віку вічного! Тут бере він ягідку і кидає їй у рот – враз один ріг спав. Вкинув другу – другий ріг спав. І стала королівна така, як і була. – Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати! Почали вони тут радіти… Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.

Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів – Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:– Ану спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ – може, десь знайде свою долю.Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:– Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.– Добре, мамо, я скоро вернуся.Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.– Няв-няв-няв…– Чого тобі, кіточко? – спитав.- Їсти захотіла?– Няв-няв-няв…– На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.Кицька з’їла шматок паляниці й питав Іванка:– Куди йдеш, легіню?Парубок здивувався:– Де це ти навчилася по-нашому?– Живу між вами все життя, то й навчилася,- відповіла кицька.- Куди, питаю, йдеш?– Іду служби шукати.– Служи у мене.Іванко знову витріщився:– Яка в тебе робота?– А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.– Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.– Послужи мені хоч трошки, Йванку,- умовляла кицька.І хлопець дав згоду:– Коли так файно просиш, то най буде.Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька – шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац – із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:– А я теж голодна.– Мені не жаль паляниці, мишко,- відповів Іванко і кинув їй шматок.Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:– Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей – не моє ремесло.– Послужи ще одну ніч,- просила його кицька.– Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:– Нікому не кажи ні слова, що ти видів.– Добре, кицько, не скажу.Іванко вернувся додому.Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:– Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:– Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не журіться, мамо, я скоро вернуся.Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:– Няв-няв-няв…– А ти звідки взялася тут, кицько? – зрадів хлопець кішці.- Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:– Куди йдеш, легіню?– Йду у світ шукати служби.– Ти наймися в мене.– А що робити в тебе? – здивувався хлопець.– Будеш мишей ловити.– Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи.– Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.– Дві ночі можу послужити.Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла – пропала.Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться – а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.– Дай мені кавальчик паляниці,- попросила мишка.– Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?– Із чистого, Штефанку.– Ти, відай, дуже дорога.– Дуже, легіню,- відповіла мишка.Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.Прийшла біла кицька:– Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?– Ні, мишей ловити – не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниці.Кицька насипала йому до торбини срібла й попросила:– Не говори нікому, де ти був і що видів.– Буду мовчати як риба,- пообіцяв хлопець.Вернувся він додому, а батько каже матері:– Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів.Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:– Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не гризіться, мамо,- відповів їй син і подався у світ.Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.– Няв-няв-няв!– Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,- відламав кавалок і дав кіточці.Вона поїла і спитала:– Куди йдеш, Романку?– У світ.– Чого?– Шукати служби.– Наймися у мене.– Та що в тебе робити?– Якщо мені зловиш золоту мишу – живою або мертвою,- то я тобі віддячу.Хлопець почухав потилицю:– Хоч мишей ловити – не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, гейби з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:– Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?– Ходжу, бо я тебе не боюся,- відповіла мишка.Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрафив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина – така файна, як квітка. Вона сказала:– Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене– Хочу, аби-сь стала моєю жінкою,- відповів Романко.Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.