Довгі казки

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,- такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати. – Час,- кажуть,- таточку, час! – Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. – Не дам,- каже,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. – Я,- каже царенко,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Середульший царенко стрельнув,- звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме. От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,- його звали Іваном-царенком,- як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілку! – Не дам я,- каже жаба,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!.. А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: – Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! – А ти чого, Іване-царенку, плачеш? – Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. – Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. – Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,- гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу? – Не плач,- каже,- лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. – Не журись,- каже,- Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже,- потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: – Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього. – Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: – Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють. А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Іване-царенку, не бачив моєї одежі? – Якої? – Тут,- каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив! – Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула… Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,- пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш? – Іду,- каже,- дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? – Чому,- каже,- не знати? Знаю. – Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! – Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш! – Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити! – Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги – костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. – Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? – Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю! – каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: – Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував бабі-язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука: – Іване-царенку, чого ти журишся? – Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. – Не журись! – каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь. – Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. – Я тобі поможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи… Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

У одного мельника було троє синів, а в його господарстві стояли млин, осел та кіт. Сини працювали на млині, осел возив зерно та борошно, а кіт ловив мишей.Коли мельник помер, сини поховали його і почали ділити спадщину.Старший син забрав млин, середній – осла, а молодший отримав кота.Зажурився молодший і мовив до себе:– Ой, мені дісталося найгірше: старший буде молоти, середній кататиметься на ослику, а я, бідний, що буду робити з моїм котом? Хіба що пошию з його шкурки пару рукавиць, і все.– Слухай мене, – раптом промовив кіт, зрозумівши думки хлопця. – Чого ти хочеш мене вбивати, щоб з моєї шкурки зробити пару поганих рукавиць? Замість цього візьми мені пару чобіт, щоб я міг вийти серед людей і показати себе. І повір, я дуже скоро стану тобі в пригоді!Мельників син дуже здивувався, коли почув, що кіт говорить, як людина. Але саме в цей час вони проходили повз шевцеву хату, і хлопець вирішив викликати шевця на двір, щоб той зняв мірку з кота для чобіт. Як тільки швець пошив чоботи, кіт одягнув їх, взяв торбу, всипав зерна на дно, прив’язав шворку, щоб зашморгувати її, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.А король тієї країни був великим любителем смажених куріпок. Ось тільки біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх було дуже багато, але вони настільки були полохливі, що жоден мисливець не міг до них наблизитись. Кіт знав про це і вирішив діяти хитро. Потрапивши в ліс, він розв’язав торбу з зерном, натягнув шворку по траві за кущі, а сам заховався й став чекати. Куріпки не забарилися: побачивши зерно, вони почали летіти одна за одною й залазити в торбу, щоб поласувати. Коли їх стало чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.Швидко підбігши, кіт скрутив куріпкам голови, закинув торбу на плечі й пішов до королівського палацу.Вартовий, побачивши кота, вигукнув:– Стій, куди йдеш?– До короля, – сміливо відповів кіт.– Ти що, здурів? Кіт – до короля?– Та хай іде, – втрутився другий, – адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:– Мій господар, граф, – він назвав якесь довге й знамените ім’я, – передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок – він їх щойно впіймав на сильце.Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.– Віднеси оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок.А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв’язує її і висипає золото перед хлопцем.– Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:– Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.Другого дня кіт, гарно взувшись, знову пішов на полювання й приніс королю багату здобич. Так він робив день у день, щодня приносячи додому золото.Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити і виходити, коли хоче, і гуляти по всьому палацу, де забажає. Одного разу кіт сидів на кухні в палаці, гріючись біля вогню, коли раптом увійшов королівський візничий, лаявся на весь голос:– А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні! Хотів піти до корчми, трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро!Почувши це, кіт миттєво вискочив із кухні і помчав додому до свого господаря. Прибіг і каже:– Якщо хочеш стати графом і багатим, то гайда зі мною на озеро, там будеш купатися!Мельників син, не знаючи, що відповісти, все ж вирушив за котом до озера. Роздягся і стрибнув у воду. А кіт тим часом забрав його одежу, поніс у кущі і сховав. Як тільки він упорався з цим, приїхав король. І кіт, як почав лементувати, так голосно:– Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.– Гей, люди, а чиї це луки? – питає кіт.– А це великого чарівника.– То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві Двісті женців жнуть жито.– Гей, люди, а чиє це жито?– Чарівникове.– Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть – графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.– Гей, люди, а чий це ліс?– Та чарівника.– Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі.А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив як людина.Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба.Кіт низько вклонився і мовив:– Довелося мені чути, що ти можеш перекинутися в будь-яку тварину, у яку захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися в таку велику тварину, наприклад, в слона.– Це для мене дрібниця, – відказав чарівник і миттєво обернувся в слона.– Оце так! А на лева?– І це для мене нічого, – мовив чарівник і став перед котом у вигляді лева.Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:– Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені навіть не снилося! Але ще неймовірніше було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не під силу.Чарівник аж розімлів від таких лестощів.– Авжеж, любий котику, я можу й це, – приязно сказав він і перетворився на мишку, почавши бігати по кімнаті. А кіт, не гаючи часу, схопив її одним стрибком і миттєво з’їв.Тим часом король, граф і принцеса їхали далі, неквапливо перетинаючи велику луку.– А чиє це сіно? – запитав король.– Графове,– гукнули косарі, як навчив кіт.– Гарний клапоть землі маєш, графе, – сказав король.Потім вони приїхали до великої ниви.– Гей, люди, а чиє це жито? – запитав король.– Графове, – гукнули всі женці.– О, графе, то й це справжній шматок землі!Далі вони приїхали до лісу.– Гей, люди, а чиї це дрова? – запитав король.– Графські, – відповіли дроворуби. Король здивувався ще більше і сказав:– Ви, графе, багатий чоловік! Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.Нарешті вони приїхали до палацу.Кіт уже стояв на сходах, і як тільки карета зупинилася унизу, він підбіг, відчинив дверцята і сказав:– Ваша Величносте, прошу пройти до палацу мого господаря – графа. Ця честь зробить його щасливим на все життя.Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, який був, мабуть, більший і прекрасніший, ніж його власний. Граф повів королівну в залу, що сяяла золотом і самоцвітами.Згодом граф одружився з королівною, а коли помер її батько, став королем. Кіт же став першим міністром при ньому.

Одного зимового дня, коли сніг сипав, як біле пір’я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг, який падав, здавався ще білішим. Задивившись на сніг, королева випадково вколола пальця голкою. Щоб зменшити біль, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові. Ці червоні краплі виглядали так гарно на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».Незабаром після того королева народила донечку, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як дерево на рамі. Тому дівчинку назвали Білосніжкою. Проте королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була красива, але дуже горда та пихата. Вона не витримувала б, щоб хтось був кращий за неї. І була в неї чарівна дзеркальце. Кожного разу, підійшовши до стіни, де висіло дзеркальце, вона дивилася в нього і питала:Королева запитала у дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені, хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, найкраща у нас.Королева була задоволена, адже знала, що дзеркальце не бреше.Але Білосніжка з кожним роком ставала все красивішою. Коли їй виповнилося сім років, вона стала такою гарною, що перевершила навіть саму королеву. І одного разу королева знову звернулася до свого дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені правду: хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Але Білосніжка краща в сто разів.Королева від жаху аж поблідла і розлютилася від заздрості. Вона настільки полюбила свою ненависть до Білосніжки, що серце її наповнювалося болем кожного разу, коли вона її бачила. Вона не могла знайти спокою ані вдень, ані вночі. І ось, нарешті, вона покликала лісника і сказала:— Відведи дівчину в ліс, аби я більше не бачила її. А там убий її і принеси мені її печінку, щоб я знала, що ти виконав моє бажання.Як лісникові було не послухатись королеви? Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:– Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:– Ну добре, йди, бідолахо!А сам подумав: «Однаково тебе скоро з’їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити. В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко – а воно завелике, лягла на друге – а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснулаКоли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім карликів, що добували руду в горах.Засвітили карлики сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.– Хто сидів на моєму стільчику? – сказав перший карлик.– Хто їв із моєї мисочки? – сказав другий.– Хто надламав мій хліб? – сказав третій.– Хто над’їв мою городину? – сказав четвертий.– Хто брав мою виделку? – сказав п’ятий.– Хто різав моїм ножиком? – сказав шостий.– Хто пив із моєї чарочки? – сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.– Хто лягав на моє ліжко? – сказав він. Решта карликів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:– На моє ліжко також хтось лягав!А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:– Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.А сьомий карлик переспав ніч біля своїх товаришів – одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох карликів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:– Як тебе звати?– Білосніжка, – відповіла дівчинка.– А як ти опинилася в нашій хаті? – спитали далі карлики.Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.– Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею – куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.– Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, – відповіла Білосніжка.Так вона стала господинею в хаті карликів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі карлики застерігали її:– Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.Одного разу королева підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та Білосніжка в темній долині,де серед карликів вона живе нині,краща за вас у тисячу разів. Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа. А тоді пішла в гори, добралася до хатини карликів, постукала в двері й загукала:– Продаю, продаю, дешево продаю! Білосніжка виглянула у вікно і спитала:– А що ви продаєте, тітонько?– Гарні пояси продаю, доню, дешеві пояси всіх кольорів, – відповіла перебрана королева й витягла з торби довгий пояс, сплетений із барвистих шовкових ниток.«Це, видно, чесна жінка, її можна впустити», – подумала Білосніжка, відсунула засув на дверях і купила собі гарний шовковий пояс.– Ой, доню моя, як же на тобі сукенка висить! – вказала перебрана королева. – Ходи-но сюди, хай я тебе як слід підпережу.Довірлива Білосніжка підійшла до перекупки, щоб та її підперезала. Перебрана королева хутенько взялася до діла й кілька разів обперезала її довгим поясом, так тісно, що дівчинці не стало чим дихати, і вона впала додолу, як мертва.– Отепер уже ти не будеш найкраща, – сказала королева і швидко пішла геть.Це було перед самим вечором, і невдовзі вернулися додому карлики. Як же вони перелякалися, коли побачили, що їхня люба Білосніжка лежить долі й не ворушиться, як мертва!Вони підвели її, побачили, що вона тісно обперезана поясом, і перерізали його навпіл. Тоді Білосніжна почала трохи дихати й поволі ожила.Почули карлики, що сталося, та й кажуть їй – То лиха королева перебралася старою перекупкою, більше ніхто. Нікого не впускай до хати, коли нас немає вдома!А королева повернулася до замку, підійшла до дзеркальця і спитала його:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло, як і минулого разу:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула це королева, з неї серце мало з грудей не вискочило, так вона злякалася, бо зрозуміла, що Білосніжка знов лишилася жива.– Треба конче вигадати щось таке, що її зведе зі світу,– сказала сама собі королева.Почала вона чаклувати й нарешті вичаклувала отруйний гребінець. Потім перебралася старою бабою, не схожою на ту, що перше була, й пішла в гори, до хатини семи карликів. Постукала вона в двері та й гукає:– Продаю гребінець, дешево продаю! Білосніжка виглянула у віконце та й каже їй:– Ідіть собі далі, я нікого не можу впустити.– Впустити не можеш, але ж поглянути на те, що я продаю, можеш, – мовила стара, витягла з торби гребінця й показала його.І так той гребінець сподобався Білосніжці, що вона повірила старій і відчинила двері.Купила вона гребінець, а стара й каже їй:– Дай-но, я тебе гарно розчешу. Бідолашна дівчинка нічого не запідозрила й підставила їй голову. Та тільки-но стара встромила гребінця їй у коси, як отрута перейшла в дівчинку, і вона впала, мов нежива, додолу.– Так тобі й треба, щоб не була найкращою на цілий край, – сказала лиха королева. – Тепер ти вже не встанеш.І пішла собі.На щастя, вже було недалеко до вечора, й карлики скоро повернулися додому. #к побачили вони Білосніжку долі нерухому, зразу подумали на її лиху мачуху. Тому негайно обшукали дівчинку і знайшли отруйний гребінець. Тільки-но вони витягли його з кіс, як Білосніжка опритомніла й розповіла їм, що сталося. Карлики знов наказали їй, щоб вона була обережна й нікому не відчиняла дверей.А королева прийшла додому й спитала в дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло їй так само, як перед тим:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула королева, що каже дзеркальце, то аж засіпалася з люті.– Я таки зведу Білосніжку зі світу, навіть якби мені й самій довелося загинути! – крикнула вона.Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з’їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох карликів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:– Карлики наказали мені, щоб я нікого не впускала.– То й не впускай, – мовить селянка, – тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.– Ні, – каже Білосніжка, – я не можу його взяти.– Боїшся, щоб я не отруїла тебе? – питає стара. – Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з’їси ти, а білу я.А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.Подивилася на неї королева страшним поглядом, зареготала та каже: ,– Біла, як сніг, червона, як кров, чорна, як дерево на рамі! Ну, цього разу тебе вже карлики не збудять!І коли вона вернулася до замку, то зразу ж запитала дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло:Ви, королево, найкраща у нас.Тепер її заздрісне серце заспокоїлось, коли таке серце може заспокоїтись.Повернулися карлики ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою] і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум’янці на щоках не зблідли. Тому карлики сказали:– Не можемо ми її опустити в темну могилу.І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку – спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до карликів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він карликам:– Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.Але карлики відповіли йому:– Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.– Ну, то подаруйте її мені, – сказав королевич. – Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки легше буде.Пожаліли його карлики й віддали йому труну з Білосніжкою. Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.– Ой леле, де я? – вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:– Ти в мене!І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:– Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!Білосніжка погодилася і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до весільного бенкету.До того ж, на весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вона вдяглася у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та молода королевакраща за васу тисячу разів.Коли лиха мачуха почула це, вона мало не задихнулася від люті. Серце її переповнилося жахом, бо вона зрозуміла, що цей страх уже ніколи її не покине. Спочатку вона вирішила не йти на весілля, але потім передумала. Вона зрозуміла, що не побачивши молодої королеви, не зможе знайти спокою.Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам’яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.

Жили собі чоловік і жінка, які дуже мріяли про дитину, але ніяк не могли її дочекатися. І ось одного разу жінка зрозуміла, що її бажання нарешті може здійснитися завдяки милосердному Господу.У їхній хатині було маленьке віконце, з якого відкривався вид на чудовий сад, повний квітів і соковитої зелені. Але цей сад був оточений високим парканом, і ніхто не наважувався туди заходити, бо сад належав відьмі. Вона володіла великою силою, і всі люди страшенно її боялися.Якось стояла жінка біля віконця, зазирнула в сад і побачила грядку, на якій росла розкішна рапунцель. Листя її було таке свіже та зелене, що жінці дуже захотілося її скуштувати. Щодня це бажання ставало дедалі сильнішим, але вона знала, що дістати рапунцель неможливо. Від цього вона зовсім зблідла, схудла і виглядала дуже нещасною.Занепокоївся чоловік і запитав:– Чого тобі, люба моя, бракує?– Ах, – відповіла вона, – якщо я не з’їм рапунцелі з того саду, що за нашим будинком, то я просто помру.Чоловік дуже любив свою дружину й подумав: «Якщо через це їй доведеться померти, то я будь-що дістану для неї рапунцель, хай би чого це мені коштувало».Одного вечора чоловік переліз через кам’яну огорожу у сад відьми, швидко нарвав цілий жмуток рапунцелі й приніс його дружині.Вона відразу приготувала з рапунцелі салат і з жадобою з’їла його. Салат їй так сподобався, що наступного дня бажання з’їсти рапунцель стало ще сильнішим. Вона не могла заспокоїтися, поки чоловік не погодився піти до саду знову.Чоловік у сутінках знову переліз через огорожу, але цього разу він жахнувся, коли перед ним з’явилася відьма.– Як ти смієш залазити в мій сад і красти мою рапунцель, мов злодій? – сказала вона злісно. – Тобі за це дорого заплатити доведеться!– О, будь ласка, пробачте мені, – відповів він, – я зважився на це лише тому, що моя дружина побачила вашу рапунцель і так сильно захотіла її скуштувати, що могла б померти без неї.Гнів у відьми трохи минув, і вона сказала йому:– Якщо це правда, що ти кажеш, то я дозволю тобі назбирати рапунцелі стільки, скільки ти забажаєш, але при одній умові: ти повинен будеш віддати мені свою дитину, яка народиться у твоєї дружини. їй буде у мене добре, я буду про неї піклуватися, як мати рідна.І він з жаху погодився на все. Коли дружині прийшов час родити і вона народила доньку, з’явилася тієї ж миті відьма, назвала дитину Рапунцель і забрала її з собою.Стала Рапунцель найкрасивішою дівчинкою на світі. Коли їй виповнилося дванадцять років, відьма заперла її у вежу, що була в лісу; у тій вежі не було ані дверей, ані сходів, тільки на самому вершечку було маленьке віконце. Коли відьмі хотілося залізти на вежу, вона ставала внизу і кричала:– Рапунцель, Рапунцель, проснися, Спусти свої коси донизу.У Рапунцель було довге, прекрасне волосся, тонке й блискуче, наче золоте прядиво. Щойно вона чула голос відьми, розпускала свої коси, прив’язувала їх до гачка біля вікна, і волосся спадало на двадцять аршинів вниз. Відьма підіймалася по цих косах, чіпляючись за них руками.Минуло кілька років. Одного дня королівський син їхав верхи через ліс, де стояла вежа. Раптом він почув дивовижний спів, такий мелодійний і чарівний, що зупинився й почав прислухатися. Це Рапунцель співала пісню своїм ніжним голосом. Королевич захотів потрапити всередину вежі, але не міг знайти жодного входу. Зрештою він поїхав додому, але пісня не виходила в нього з голови. Наступного дня він знову повернувся до лісу слухати цей чарівний голос.Якось він сховався за деревом і побачив, як підійшла відьма й гукнула:– Рапунцель, Рапунцель, прокинься,Спусти свої коси донизу!Рапунцель спустила свої коси вниз, і відьма піднялася до неї нагору.«Якщо ці коси – єдині сходи до вежі, то і я хотів би випробувати свою долю», – подумав королевич. Наступного вечора, коли почало темніти, він під’їхав до вежі й голосно сказав:– Рапунцель, Рапунцель, прокинься,Спусти свої коси донизу!Золотисте волосся миттю впало вниз, і королевич піднявся нагору. Побачивши незнайомого чоловіка, Рапунцель спочатку дуже злякалася. Але королевич заговорив до неї лагідно й розповів, як його зворушив її спів і як він не міг знайти спокою, поки не побачив її.Рапунцель заспокоїлася, а коли королевич запитав, чи згодна вона стати його дружиною – адже він був молодий і вродливий – вона подумала: «Він любитиме мене більше, ніж стара Готель», і погодилася, простягнувши йому руку. Вона сказала:– Я охоче піду з тобою, але не знаю, як спуститися вниз. Принось мені щоразу шматок шовку, і я сплету з нього мотузяну драбину. Коли вона буде готова, я спущуся, і ти відвезеш мене на своєму коні.Вони домовилися, що королевич приходитиме ввечері, бо вдень до вежі навідувалася відьма. Та стара нічого не помічала, поки одного разу Рапунцель необережно не сказала їй:– Скажіть мені, пані Готель, чому мені тебе піднімати нагору важче, ніж молодого королевича? Він підіймається до мене миттєво.– Ах ти, мерзотне дівчисько! – крикнула відьма. – Що я чую? Я вважала, що заховала тебе від усіх, а ти мене все ж обманула! – І вона із злості вчепилася в прекрасне волосся Рапунцель, обмотала його кілька разів навколо своєї лівої руки, а правою схопила ножиці і – чик-чик! – відрізала його, і чудові коси лежали на землі.І була відьма такою безжалісною, що завела бідну Рапунцель у темні хащі; і довелося їй там жити у великій нужді і горі.І того ж дня, як вона прогнала Рапунцель, вона прив’язала ввечері відрізані коси до віконного крючка і, коли з’явився королевич і крикнув:– Рапунцель, Рапунцель, проснися, Спусти свої коси донизу!То спустила відьма волосся вниз.Королевич піднявся вгору, але не знайшов там своєї коханої Рапунцель. Замість неї перед ним стояла відьма, що дивилася на нього злісним і єхидним поглядом.– Ага! – глузливо крикнула вона. – Ти шукаєш свою кохану, але пташки вже немає в гнізді, і її пісня змовкла назавжди. Кішка забрала її, а тобі, мій хлопче, вона видряпає очі. Ти втратив Рапунцель назавжди – більше ти її не побачиш!У розпачі королевич стрибнув із вежі. Він залишився живим, але гострі колючки кущів, у які він упав, осліпили його. Блукаючи сліпим по лісу, він їв лише коріння та ягоди і безперестанку оплакував свою втрачену кохану.Минуло кілька років у печалі й самотності. Нарешті він забрів у гущавину лісу, де жила Рапунцель зі своїми дітьми-близнюками – хлопчиком і дівчинкою.Раптом королевич почув знайомий голос. Серце його здригнулося, і він пішов назустріч звуку. Коли він підійшов ближче, Рапунцель впізнала його, кинулася йому на шию та заплакала. Дві сльози впали йому на очі, і зір до нього повернувся.Королевич привів Рапунцель і дітей до свого королівства. Там їх зустріли з великою радістю. Вони жили довго й щасливо, насолоджуючись своїм коханням і багатим життям.

Жив колись біля дрімучого лісу бідний дроворуб. Мав він двоє дітей: хлопчик на ім’я Гензель і дівчинка Гретель. Вони жили в постійній скруті, а коли в країні настали важкі часи, дроворуб уже не міг заробити навіть на шматок хліба.Однієї ночі чоловік довго не міг заснути, непокоївся і зітхав, обмірковуючи свою біду. Нарешті, глибоко зітхнувши, він звернувся до дружини:– Що ж нам робити? Як прогодувати дітей, якщо ми самі голодуємо?Дружина відповіла:– Слухай, чоловіче. Завтра вранці заведемо дітей у найглухіші хащі. Там розкладемо багаття, дамо їм по шматочку хліба, а самі підемо на роботу. Вони не знайдуть дороги назад, і ми позбудемося їх.– Ні, жінко, – заперечив дроворуб. – Як я можу залишити своїх дітей самих у лісі? Дикі звірі їх роздеруть!– Ой, який ти дурний! – роздратовано вигукнула жінка.– Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.І гризла його доти, поки він згодився.– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, – сказав батько.Діти теж не могли заснути від голоду й почули кожне слово, яке їхня мачуха говорила батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й прошепотіла братові:– Ми загинули!– Тихо, сестричко, не плач, – заспокоїв її Гензель. – Ми ще знайдемо вихід.Коли дорослі поснули, Гензель тихенько встав, одягнувся, відчинив двері й крадькома вийшов надвір. Ясне місячне світло заливало все навколо, так що хоч голки збирай. Біля хати на землі в місячному сяйві блищали білі камінці, немов срібні монетки. Гензель набрав їх повні кишені, повернувся до кімнати й прошепотів сестрі:– Не хвилюйся, Гретель, спи спокійно.Після цього він ліг поруч і швидко заснув.Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:– Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.– Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати “прощавай”;А мачуха мовила:– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:– Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.Гензель і Гретель сіли біля вогнища, а коли настала обідня пора, з’їли по шматочку хліба. Вони чули якийсь стукіт неподалік і подумали, що то їхній батько рубає дрова. Але то стукала не сокира, а дерев’яна колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер розгойдував її, і вона гупала об стовбур.Діти довго сиділи біля вогню, втомилися і почали дрімати. Нарешті вони заснули. Коли прокинулися, навколо вже панувала темна ніч. Гретель заплакала:– Як же ми тепер виберемося з лісу?А Гензель заспокоїв її:– Не бійся, сестричко. Почекаємо, поки зійде місяць, тоді ми знайдемо дорогу.Коли місяць піднявся високо, Гензель узяв Гретель за руку і повів її за собою. Він ішов, орієнтуючись на камінці, які виблискували при місячному світлі, наче срібні монети, і вказували їм шлях. Вони йшли всю ніч і дісталися додому тільки на світанку. Постукали у двері. Мачуха відчинила їх і, побачивши Гензеля і Гретель, злісно накинулась на дітей.– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: “Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.Рано–вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько.– Йди як слід.– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені “прощавай”, – відповів Гензель.– Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:– Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Дітийшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось–ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру. – Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:А хто там гризе без упину,Руйнує мою хатину!Діти відповіли:Це вітер ліснийГуде навісний!І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати–ласувати.Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько: “Ласий буде шматочок”.А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:– Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки.– Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!– Ану годі скиглити! – гаркнула стара.–Все одно нічого не поможе.Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.– Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. –Я вже натопила піч і замісила тісто.Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.– Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.– Дурепа! – крикнула стара.– Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.Ох і заверещала відьмище! Просто страх!А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Лише почує щось — і вже розносить новину по всьому селу: «Ой, кумонько люба, що я чула! Але дивіться, нікому не кажіть, бо це така таємниця, що нікому й знати не можна. Я вам тільки!» І пішло-поїхало! Одна кума розповість другій, та — третій, третя — п’ятій-десятій, і вже всі знають те, чого знати не повинні. Жили собі чоловік і жінка — Петро і Хвеська. Хвеська була гарна жінка, але мала один недолік — дуже вже любила поговорити. Що б їй чоловік не сказав, вона все своїм довгим язиком усім розповість. Хоч нічого їй не кажи! Петро і просив її, і вмовляв, і сердився — нічого не допомагало!Якось поїхав Петро орати і виорав скарб — гроші. Було це ще за часів панщини. І думає він: «Якщо дізнається економ, то забере скарб. А дізнається він обов’язково, бо Хвеська не втримається і все рознесе по селу. Що ж робити?»Думав Петро, думав і придумав: «Треба відучити жінку від цієї поганої звички. І гроші зберегти».Він забрав гроші, привіз додому, заховав і нічого жінці не сказав. Наступного дня Петро поїхав на базар, купив цілий лантух бубликів і зайця. Повертаючись додому, заїхав до річки, витяг із ятерів і верші рибу, а зайця кинув у вершу.Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй:– Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!А Хвеська здивовано каже:— Що це ти, чоловіче, здурів? Хіба буває таке, щоб у лісі риба водилася?— Звісно, буває, — відповідає Петро. — Сьогодні ліс ніби рибою притхнувся, от і назбираємо її. Ходімо, подивимося!Хвеська не вірить, але все ж іде за чоловіком. Приходять до лісу, а там під кожним кущем — риба лежить. Петро хитро усміхається і каже:— Ну що, Хвесько, хіба я не казав?— Диво дивне! — промовляє вона. — За все життя такого не бачила!— Гаразд, — говорить Петро, — ходімо тепер до річки. Може, у ятері або в верші й заєць упіймався!– Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? – каже Хвеська.- Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?– Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! – каже він.Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно – аж віти гнуться. Хвеська й кричить:– Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? – бублики на груші!– Та бачу,- каже чоловік,- то що?– Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші?– Звісно, не ростуть,- каже він.- А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс,- оце й зосталися бублики.– Нум же, чоловіче, струшувати!Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір – нема нічого, витягає другий – нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць.– Ох ти ж, моя ненько! – аж скрикнула Хвеська.- Заєць у рерші! Зроду-віку такого не бачила!– То що, що не бачила? – каже Петро.- Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:– І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!– Це ще нічого,- каже Петро,- от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов.– Та ну?!– Їй-бо, знайшов!– А де ж вони, чоловіче?– Та ось! – витягає ті гроші.– Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!– Будемо,- каже чоловік,- та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме.– От! – каже жінка.- А як же він довідається? Я нікому не скажу!– Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов.Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська:– Добре,- каже,- нікому в світі не скажу.Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.– Чоловіче, що то таке? – Хвеська питається.- Я піду та подивлюсь!– От не дивись та не слухай поганого,- каже Петро.А Хвеська:– Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!– Та то,- каже чоловік,- наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.– Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! – та так і схопилася з місця.– От не ходи краще та сиди дома! – каже чоловік.- Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла – як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі:– Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що.А кума Меланка й собі:– Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:– Ну, та, може, скоро не будемо вбогі…– Як то так? – питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.– Ох, кумасю, не знаю, як і казать…– Та кажіть-бо, кажіть,- умовляє кума Меланка.– Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!– Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! – каже кума Меланка.– Ну, кумасю,- каже Хвеська,- це вже я вам тільки, та глядіть же – нікому, нікому!Та й давай пошепки про ті гроші.Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:– Ох, кумочко, чи ви чули?..А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха – то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді:– Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.Ото день чи два проминуло – кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном:– Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?– Ні,- каже Петро,- не знаходив.– Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!– А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема – наплете!– А так чи не так! – каже економ.- Покликать сюди жінку!Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ:– Знайшов твій чоловік гроші?– Знайшов,- каже,- паночку, знайшов.– А що,- питається тоді економ у Петра,- бачиш!– Та що ж,- каже той,- вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було?– А коли це було? – питається економ.– Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.– А що далі скажеш? – питається Петро.– Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.– Ото слухайте, пане,- каже Петро,- чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було.– Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…– А чого мене водили по селу? – питається економ.– Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…Як крикне ж економ:– Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала!Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму.Ото економ подумав, подумав – і справді дурна,- узяв та й пустив.От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:– Так ти,- каже,- мене підвів!– Хвесько, жінко моя люба! – каже Петро.- Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося.Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.

У одного чоловіка було троє синів – двоє кмітливих, а третього всі називали дурником, постійно його зневажали, насміхалися з нього та ображали при кожній нагоді.Якось старший син вирішив піти до лісу нарубати дров. Мати дала йому смачний пиріг і пляшку вина, щоб він міг підкріпитися в дорозі.У лісі він зустрів маленького сивого чоловічка, який привітався й попросив:– Дай мені шматочок пирога зі своєї торби та ковток вина, бо дуже зголоднів і спраглий.Але старший син відказав:– Що ще вигадуєш! Як я поділюся з тобою, то для мене нічого не залишиться. Іди собі геть!Сказав це і пішов далі своєю дорогою.Ось почав він рубати дерево, та й рубнув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев’язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.Тоді до лісу пішов середній син. Мати також дала йому смачний пиріг та пляшку вина, як і старшому. У лісі йому на зустріч вийшов той самий маленький сивий чоловічок і попросив шматок пирога та ковток вина. Але середній син відповів так само мудро:– Якщо я буду ділитися з кожним, то й сам залишуся голодний. Іди своєю дорогою!Після цих слів він пішов далі.Та й його не минула кара: не встиг він нарубати кілька дров, як поранив ногу, та так сильно, що його довелося нести додому.Тоді дурник сказав:– Тату, дозвольте мені піти нарубати дров.Батько відповів:– Якщо твої брати наробили собі лиха, то що вже чекати від тебе? Краще сиди вдома.Але дурник так довго благав, що батько нарешті погодився. – Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішеного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.Прийшовши до лісу, він також зустрів старенького сивого чоловічка, який привітався і попросив:– Дай мені шматочок твого коржа та ковток пива, бо дуже зголоднів і хочу пити.Дурник відповів:– У мене корж на воді замішений і в попелі печений, а пиво кисле. Але якщо тобі до смаку, давай разом поснідаємо.Вони сіли, і коли дурник дістав свій сніданок, то з подивом побачив, що в руках у нього – чудовий, свіжий пиріг, а замість кислого пива – добре, смачне вино.Коли вони поснідали, старий чоловічок сказав:– За те, що в тебе добре серце і ти готовий поділитися останнім, я дарую тобі щастя. Он там стоїть старе дерево. Зрубай його, і під корінням знайдеш дещо особливе.Сказав це і попрощався.Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір’я на ній з чистого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати. А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина – гуска з золотим пір’ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір’їну.Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну пір’їну», – і, коли дурний вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою – вискубнути одну золоту пір’їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї.Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:– Не підходь, не підходь!Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» – підбігла, торкнулась їх та так і прилипла.І мусили вони ночувати біля гуски.Наступного дня дурник узяв гуску й пішов собі далі, а про трьох дівчат, що бігли слідом, він і не думав. Дівчата крокували за ним куди б він не йшов.На полі їм зустрівся піп. Побачивши таку дивну процесію, він обурено вигукнув:– Як вам не сором, негідниці, бігати полем за молодим парубком! Хіба так личить дівчатам?Він схопив наймолодшу за руку, щоб її відтягнути, але щойно доторкнувся, як сам прилип і змушений був іти слідом за всіма.Незабаром їм зустрівся паламар. Побачивши, як піп біжить за трьома дівчатами, він здивовано запитав:– Отче, куди це ви так поспішаєте? Сьогодні ж хрестини!Він підбіг до священика й схопив його за рукав, але теж прилип до процесії.Тепер вони вже вчотирьох чимчикували полем. Дорогою їм трапилися двоє селян, що поверталися додому з мотиками. Піп попросив їх допомогти й відчепити паламаря, але щойно селяни доторкнулися, як теж міцно прилипли.Отак їх уже стало семеро, і всі разом чимчикували по полю, не в змозі відлипнути один від одного.Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки.Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.По–перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.Дурник згадав сивого чоловічка – чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить – сидить там чоловік і тяжко журиться.От дурник і питає, чого він так зажурився.– Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда, я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.– Тоді я тобі поможу, – сказав дурнику ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.І повів його в королівський льох.Чоловік одразу приступив до найбільше бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з’їсти гору хліба.Дурник, недовго думаючи, вирушив знову до лісу, до того самого місця. Дивиться – сидить чоловік, міцно стягує ременем живіт і, скривившись, як середа на п’ятницю, каже:– Я щойно з’їв цілу піч хліба, але хіба це допоможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожній, і доводиться підперізуватись, щоб не померти з голоду.Дурник зрадів і мовив:– Збирайся та ходімо зі мною – наїсися досхочу!Він привів чоловіка на королівський двір, де зібрали борошно з усієї країни й напекли цілу гору хліба. Та лісовий чоловік узявся їсти, і до заходу сонця від гори хліба й сліду не залишилося.Дурник утретє вимагав, щоб йому віддали наречену. Але король знову вирішив викрутитись і заявив:– Збудуй корабель, що зможе ходити і по морю, і по суходолу. Як прибудеш на ньому, я віддам тобі свою доньку. Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:– Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.

Були собі дід та баба, і мали вони трьох синів: двоє були розумні, а третій — дурник. Розумних синів батьки любили та жаліли, а баба щонеділі давала їм чисті білі сорочки. А от дурника всі лаяли, сміялися з нього, а він тільки на печі сидів у просі, в чорній сорочці, без штанів. Їсти він отримував, коли дадуть, а як ні — то й голодував.Одного разу прийшла новина: цар видав указ, щоб усі збиралися до нього на обід. Той, хто змайструє корабель, що зможе літати, й прибуде на ньому до царя, отримає в нагороду руку царівни.Розумні брати почали радитися між собою:— Може, піти? А раптом наше щастя там на нас чекає?Порадилися й попросили дозволу в батька та матері:— Підемо ми до царя на обід. Нічого не втратимо, а може, удача нам усміхнеться.Батько й мати намагалися їх відмовити, але марно.— Ні! Підемо, і все тут! Благословіть нас у дорогу. Старі, нічого не вдієш, поблагословили синів у дорогу. Баба дала їм білі паляниці, спекла порося — і пішли брати.А дурник сидить на печі й собі проситься:— Піду і я туди, куди брати пішли!— Куди ти підеш, дурню? — каже мати. — Тебе ж вовки дорогою з’їдять!— Ні, не з’їдять, — відповів дурник. — Все одно піду!Спочатку старі сміялися з нього, а потім почали сварити. Але він стояв на своєму. Бачать батьки, що з дурником нічого не вдієш, і кажуть:— Ну, йди, але щоб ти не повертався й не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!– Здорові, діду!– Здоров, сину!– Куди йдете, діду?А той каже:– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?– До царя на обід.– Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?– Ні,- каже,- не вмію!– То й чого ж ти йдеш?– А хто його знає,- каже,- чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.– Сідай же,- каже дід,- та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.– Нічого, виймай!От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..– От бач! – каже дід.От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:– Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,- каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.Дурник подякував дідові, і вони попрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурник подався до лісу.Зайшов він у глиб лісу, підійшов до великого дерева, цюкнув сокирою, упав ницьма і міцно заснув. Спав довго, коли раптом чує, що хтось його будить:— Вставай, твоє щастя вже прийшло, вставай!Дурник прокинувся, розплющив очі й побачив перед собою корабель: золотий, зі срібними щоглами і шовковими вітрилами, які ледь не лопаються від вітру — тільки летіти! Не роздумуючи довго, він сів на корабель. Корабель піднявся в повітря і полетів — нижче неба, вище землі — й так швидко, що й оком не змигнеш! Летів корабель, летів, аж раптом бачить дурник: на шляху чоловік припав до землі, вухо приклав і щось слухає. Дурник гукнув до нього:— Здоровенькі були, дядьку!— І тобі здоров’я, небоже!— А що ви тут робите?— Слухаю, чи вже всі люди до царя на обід зібралися.— А ви теж до царя йдете? — запитав дурник.– Туди.– Сідайте зо мною, я вас підвезу.Слухало сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.– Здорові, дядьку!– Здоров, небоже!– Чого ви на одній нозі скачете?– Того,- каже,- що коли б я відв’язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу.– Куди ж ви йдете?– До царя на обід.– Сідайте з нами.– Добре.Скороход сів. Знов полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.Дурень і крикнув:– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!– Де ви її бачите?– Е,- каже,- там за сто миль, сидить на сухій грушці?– Сідайте з нами!Він погодився і сів на корабель. Полетіли далі.Летіли-літели, коли бачать: дорогою йде чоловік і несе за спиною великий мішок хліба.— Здоровенькі були, дядьку! — гукнув дурник.— Здоров! — відповів чоловік.— Куди це ви йдете?— Іду собі, — каже чоловік, — хліба на обід добути.— Так у вас же цілий мішок хліба за плечима!— Та що там того хліба! Мені й на один раз поснідати не вистачить.— Тоді сідайте з нами!— Добре! — погодився чоловік.Сів і Об’їдайло на корабель. Полетіли вони далі.Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Чого ж ви тут ходите?– Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду.– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.– Так сідайте з нами!– Добре.Обпивайло сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли глянуть – аж іде чоловік у село й несе куль соломи.– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?– У село,- каже.– Ото! Хіба в селі нема соломи?– Є,- говорить,- та не така!– А хіба це яка?– А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.– Сідайте з нами!Морозко сів. І полетіли далі.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Куди ви дрова несете?– У ліс.– Ото! Хіба в лісі нема дров?– Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.– А які ж?– Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!– Сідайте з нами!І той згодився, сів та й полетіли.Летіли вони довго чи недовго, але ось і прилетіли до царського палацу на обід. А там, посеред двору, стоять довгі столи, накриті найкращими наїдками. Бочки меду викочені — пий та їж досхочу! Людей зібралося — півцарства прийшло: старі й малі, багаті пани та убогі старці. Справжній ярмарок!Дурник зі своїми товаришами прилетів на золотому кораблі, спустився перед царськими вікнами, вийшли вони з корабля й пішли до столів обідати.Цар виглянув у вікно й побачив, що хтось прилетів на золотому кораблі. Тоді він сказав лакеєві:— Піди дізнайся, хто це прилетів на золотому кораблі.Лакей пішов, глянув і повернувся до царя:— Та то якісь обідрані мужики!Цар не повірив:— Як таке може бути, щоб мужики прилетіли на золотому кораблі? Ти, мабуть, щось не так розпитав!Тоді цар сам вийшов до людей.— Хто тут прилетів на цьому кораблі? — запитав він.Дурник сміливо вийшов уперед. – Я! – каже.Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»Що його робити? І давай йому загадки загадувати.– Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!Лакей і пішов.А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:– Чому ти,- питає,- не їси?– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.І розказав – так і так:– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?– Не журись! Я тобі дістану!– Ну, гляди!Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.– Скажи,- говорить,- що принесу!От лакей і пішов.А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,- так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.Набрав, утомивсь. «Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав:– Не журись! – каже.- Під млином спить, вражий син!– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.- Як би його збудити?А Стрілець каже:– Не бійся: я збуджу!От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин – аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:– Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,- каже,- віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч – а його голова з плеч.Слухало й підслухав та й розказав дурневі.– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.Та й знов зажурився – аж плаче.А Об’їдайло й каже:– Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!Приходить лакей: так і так.– Добре,- каже,- нехай дають!От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти – усе дочиста поїв і ще просить:– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трошки дали!..Цар бачить, що нічого не вдіє – знову загадав:– Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч – його голова з плеч!Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.– Не плач! – каже Обпивайло.- Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде!От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи.Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!»От і посилає до дурня лакея:– Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню – аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.– Оце,- каже,- як я міцно спав!Та й пішов із бані.Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…– Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч – його голова з плеч!А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»От і дав наказ.Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?Іде на корабель до товариства:– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!– Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу.Приходить слуга:– Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!– Добре, зроблю! – каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар – аж чує: грають.Він питає:– Що там так рано грає?– То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:– Стій! – крикнув.Військо у лаву стало,- як перемите!Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:– Сідай, мій зятю любий!Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

За містом влітку було просто казково! Поля вкривалися золотистим житом, зелений овес вигравав на сонці, а сіно складали в акуратні копиці. На зелених луках важливо походжав чорногуз на довгих червоних ногах, час від часу белькочучи по-єгипетськи — цьому його навчила мати. За луками простяглися густі ліси, у їхній гущавині ховалися глибокі озера. Все навколо дихало красою й спокоєм.Серед цього літнього раю, на хуторі, що лежав під яскравим сонцем, стояв старий двір, оточений глибоким каналом. Уздовж стін каналу, аж до самої води, росли велетенські лопухи, такі високі, що під ними могли сховатися діти, стоячи на весь зріст. Цей куточок здавався диким, наче серед лісу.Саме тут, у затінку під лопухами, у своєму гнізді сиділа качка. Вона висиджувала каченят, і це заняття вже їй добряче набридло. Гості заходили рідко, адже іншим качкам більше подобалося плавати в каналах, ніж сидіти під лопухами та кахкати з нею.Нарешті, довге очікування закінчилося: яйця почали тріскатися одне за одним.— Піп-піп! — долинуло з яєчок. Жовтенькі малята ожили, висунули голівки й незграбно вибралися зі шкаралупи.— Ках-ках! — привітала їх качка. Малюки роззирнулися довкола, захоплено роздивляючись світ під зеленим листям. Мати дозволила їм дивитися досхочу, адже зелений колір корисний для очей.— Який великий світ! — вигукували здивовані каченята.Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!— Ви думаєте, це весь світ? — мовила мати-качка. — Ні, він тягнеться далеко, аж ген за садок і до самої ниви. Хоча я й сама ніколи там не бувала. Ну що, всі вже тут? — запитала вона, підводячись. — Ой, ще ні! Найбільше яйце й досі не тріснуло… Скільки це ще триватиме? Скоро в мене зовсім урветься терпець, — і вона знову вмостилася на гнізді.— Як справи? — запитала стара качка, що прийшла провідати її.— Та залишилося ще одне яйце, — зітхнула качка-мати. — Ніяк не хоче тріскатися. Але ти тільки поглянь на інших! Хіба не милі каченята? Усі, як один, — викапаний батько! А він, негідник, навіть разу не прийшов мене відвідати.— Покажи мені те яйце, що не тріскається, — сказала стара качка, оглядаючи гніздо. — Здається, це індиче яйце! Мене колись так само ошукали. Я мала з ними стільки мороки! Вони бояться води, і скільки я не намагалася їх загнати, нічого не виходило. Я вже й кахкала, і клацала дзьобом, але марно. Ну, дай-но гляну. Так і є — це індиче! Краще залиш його і займайся тими, що вже вилупилися.— Ні, я ще трохи посиджу, — твердо відповіла качка-мати. — Якщо я вже так довго сиділа, то можу потерпіти ще трохи. — Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла.Нарешті тріснуло й велике яйце.— Піп-піп! — мовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике і таке гидке!Качка подивилася на нього.— Яке воно величезне! — сказала вона. — Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича?! Ну, та це ми скоро побачимо. Воно ввійде у воду, хоч би мені довелося його туди й силою штовхнути!Наступного дня була чудова ясна погода.Сонце яскраво сяяло на зелених лопухах, а качка-мати разом із усією своєю родиною вирушила до канави.— Плюсь! — першою стрибнула вона у воду.— Ках-ках! — покликала своїх дітей, і каченята одне за одним почали плигати у воду. Спочатку вони повністю занурювалися, але в ту ж мить випірнали і сміливо попливли.Їхні лапки завзято працювали, і всі каченята залишалися на воді. Навіть сіре, непоказне пташеня плавало нарівні з усіма.— Ні, це точно не індича дитина, — задоволено сказала качка. — Дивіться, як вправно воно гребе лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя. Коли придивитися уважніше, воно навіть нічого собі.— Ках-ках! Ходіть за мною, — сказала вона. — Мені треба вивести вас у великий світ, познайомити з пташиним подвір’ям. Тримайтеся поруч, щоб ніхто ненароком не наступив на вас. І головне — стережіться кішки.І вся сімейка вирушила на пташине подвір’я.Там стояв страшенний гамір. Дві качині родини билися за риб’ячу голову, але її врешті схопила кішка.— Отаке буває у світі, — зауважила качка, спостерігаючи за метушнею. Вона ледь стрималася, щоб не злизати рештки риб’ячої голови зі свого дзьоба, бо й сама була б не проти скуштувати. — Ну, ну, ворушіть лапками, — мовила вона. — Привітайтеся і якнайнижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найповажніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини, й люди. Шаркніть їй ніжкою — не загинайте лапок усередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мати — ось так; ну, схиліть шийки і скажіть — ках!Вони так і зробили.Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:— Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!Раптом одна з качок підбігла до каченяти й боляче скубнула його за шию.— Облиш його! — обурено вигукнула качка-мати. — Воно ж нікому нічого поганого не зробило.— Може, й так, але воно таке велике й незграбне, — буркнула качка, яка скубнула його, — таких треба проганяти!— Гарні дітки в цієї матері, — втрутилася стара качка з клаптиком на нозі, — усі гарні, крім одного. Його треба виправити!— Це навряд чи можливо, ваша милість, — відповіла качка-мати, — хай і негарне, але в нього чудова вдача, і плаває воно ліпше за інших. Думаю, з часом воно стане гарнішим або хоча б поменшає. Воно довго сиділо в яйці, тому й виглядає так дивно, — вона ніжно почухала його спинку й розправила пір’ячко. — До того ж це селезень, — додала вона, — а для них зовнішність не головне. Згодом він виросте сильним і знайде своє місце в житті!— Інші каченята справді милі, — погодилася стара качка. — Ну, живіть тут, як удома, а якщо знайдете риб’ячу голову — принесіть її мені.Каченята стали освоюватися, як удома.Але бідолашне сіре каченя, яке останнім вилупилося з яйця, зазнавало утисків. Його клювали й штурхали не тільки качки, а й кури. З нього глузували всі.— Воно надто велике й незграбне! — шипіли навколо.А індик, що через свої шпори вважав себе імператором, надувся, як корабель на вітрилах, і, підбігши до каченяти, сердито забелькотів так голосно, що його гребінь почервонів.Бідне каченя не знало, куди подітися. Воно страждало через свій гидкий вигляд і те, що стало посміховиськом для всього пташиного двору. Так минув перший день. Дедалі ставало ще гірше. Усі проганяли бідне каченя — навіть його брати й сестри сердилися на нього і завжди казали:— Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!І навіть мати казала:— Нехай би мої очі тебе не бачили!Качки скубли його, кури клювали, а дівчинка, яка годувала птахів, штовхала його ногою.Нарешті каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано спурхнули з гілочок.“Це все через те, що я таке гидке”, — подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі.Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Всю ніч пролежало там каченя, втомлене й засмучене. Bранцi дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.— Хто ти? — спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.— Ти таке гидке, — сказали дикі качки, — але це нам байдуже, якщо тільки ти не одружишся ні з ким з нашої родини.Бідолашне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, лише б дозволили йому полежати в очереті і напитися трохи води з болота.Так пролежало воно два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.— Слухай, друже, — сказали вони, — ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечко інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: “Рап-рап!” Ти такий потворний, що іще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.— Піф! Паф! — почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.— Піф! Паф! — залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.Ще і ще лунали постріли.Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть поховалися в гілках на деревах, що простяглися далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав болото і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки — ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і — ляп-ляп — пішов далі, не схопивши каченяти.— О, яке щастя! — зітхнуло каченя. — Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистів дріб і постріли лунали один за одним.Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалося підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатися.Надвечір каченя дісталося до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що мала ось-ось упасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала щодалі гіршою.Вітер усе дужчав. Що було робити каченяті?На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину до кімнати. Так воно й зробило.У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала “синочком”. Він умів вигинати спину дугою і воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі куці ніжки, і тому її звали “курочка-куцоніжка”. Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, мов рідну дитину.Вранці вони відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.— Що там таке? — спитала бабуся і подивилася навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя. — Це хороша знахідка, — сказала бабуся, — тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: “Ми і світ”, тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою.Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.— А вмієш ти нести яйця? — питала вона.— Ні.— Ну, то краще помовч!І кіт питав:— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти і пускати іскри?— Ні.— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілося поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.— Що з тобою сталося? — здивувалася курка. — Тобі нічого робити, тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи, — і все мине!— Але це так добре — плавати на воді, — сказало каченя. — Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!— Справді, велика втіха! — сказала курка. — Та ти збожеволіло! Спитай хоча б кота — він найрозумніша істота, яку я знаю, — любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю — розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати у воду з головою?— Ти мене не розумієш! — мовило каченя.— Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не кажу. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варто говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти і пускати іскри.— Мені здається, я краще піду світ за очі, — сказало каченя.— Щасливої дороги! — відповіла курка.І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.Настала й осінь. Листя в лісі пожовкло й поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, з важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: “Кру! Кру!” Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями — це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли в теплі краї, за безмежні моря.Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилося на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, щойно вони зникли з його очей, як каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було само не своє.Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку — забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!А зима стояла така холодна, така холодна!Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулося з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала й ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них вистрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг. Там воно впало, зовсім знесилене.Але надто сумно було б розповідати про всі прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки — настала чудова весна.І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа, — воно опинилося у величезному садку, де стояли в цвіту яблуні і бузок розливав свої пахощі і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.“Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я — таке гидке — насмілилося наблизитись до них. Але все рівно! Краще хай вони вб’ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя”.І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір’ям.— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний, — це був лебідь. Нема в тому біди, що з’явився на світ у качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.У садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:— Ой, ще новий!Інші діти підхопили і раділи теж:— З’явився ще новий!Діти плескали в долоні, танцювали, потім покликали батька й матір, кидали у воду хліб і тістечка, і всі кричали:— Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів. Бузок простягав свої віти до нього у воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:— Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!Переклад Оксани Іваненко