Довгі казки

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

У далекій країні жив король — справедливий, щедрий і сильний. Щоранку після служби він роздавав милостиню та чинив чесний суд, не роблячи різниці між багатими й бідними.На жаль, королева була його повною протилежністю. Вона була скупа й недоброзичлива, і в палаці всі її побоювалися.Король із королевою мали єдиного сина. Поки принц не досяг повноліття, батько суворо дбав про його виховання. Дізнавшись про найменший проступок принца, він негайно кликав його до себе.— Слухай, сину, — говорив він йому, — коли я помру, ти правитимеш країною замість мене. Тоді вже ніхто не буде тебе вчити. Але поки я живий, це мій обов’язок.Король брав палицю і з усієї сили бив сина. Побивши, він відправляв його до в’язниці, де принц спав на голій підлозі, їв лише чорний хліб і пив тільки воду. Ось чому він швидко став таким розсудливим і скромним юнаком, що всі говорили:— Він — гідний син свого батька. Добрий правитель виростає.Якось увечері, під час вечері, король сказав:— Завтра тобі виповниться двадцять один рік. Я вже старію і невдовзі передам тобі трон. Бери коней, собак, усе, що потрібно — відпочинь, порозважайся. Але за пів року я хочу бачити тебе одруженим. Приведи до палацу ту, що тобі до вподоби. Мрію побачити гарну, розумну господиню нашого замку.Принц уклонився:— Дякую вам, батьку. Нехай Бог вас береже.Королева слухала мовчки, але в серці вирували ревнощі:«Що ж, невже я маю поступитися місцем іншій? Ми ще побачимо, як усе буде».Того ж вечора вона підкликала сина:— Ти ще молодий для шлюбу. Веселися, їдь на полювання, але з весіллям не поспішай. Придивись, може, заведеш собі милу дівчину без жодних зобов’язань…Принц не відповів, лише задумливо похилив голову.Наступного ранку він поїхав на полювання й повністю поринув у розваги. Та з кожним днем король ставав усе більш нетерплячим:— Ти привозиш дичину, але коли вже привезеш наречену?— Дайте мені ще трохи часу, батьку, — відповідав принц.Та коли терпець урвався, король вирішив сам подбати про майбутню невістку. Він запросив сусіднього правителя з дочкою. Принцеса була напрочуд вродлива, лагідна та щира. Її пісні зачаровували всіх, хто їх чув.Син короля забув про полювання. Від самого ранку й до заходу сонця він не відходив від чарівної принцеси.— Співайте ще, принцесо, будь ласка, — благав він. — Ваш голос — мов пісня весняного вітру.І дівчина співала. Її голос був такий ніжний, що принц не міг відвести погляду. Він повторював подумки:«Лише вона. Вона стане моєю дружиною. Без неї я не уявляю свого життя».Та настав час, і гості поїхали додому. Принц занурився в смуток, а натомість старий король був, як ніколи, в доброму гуморі.— Ну, слава Богу, поїхали! — сказав він за вечерею. — Хай дорога їм буде легкою, та нехай не поспішають із поверненням.Принц поблід і прошепотів:— Батьку, не кажіть так! Я… Я полюбив принцесу всім серцем. Якщо не зможу з нею побратися… я й сам не знаю, що буде.Король усміхнувся:— Хлопче, та ви вже заручені! Хіба не помітив? Завтра ми вирушаємо до її замку, і за тиждень я хочу бачити її тут — нашою господинею.— Дякую вам, батьку! Нехай Бог дарує вам багато років життя!Королева мовчала. Після вечері вона вийшла з зали й невдовзі повернулася. Король із сином були веселі й підняли келихи.— Вип’ємо за здоров’я твоєї нареченої! — сказав король.— І за вашу мудрість, батьку! — додав син. Тоді королева мовила спокійно:— А чому б не випити й за моє здоров’я?— Звісно, дружино! — кивнув король.— І вам дякую, матусю! — мовив принц.Вони чокнулися келихами. Минуло кілька хвилин — і раптом король різко зблід, його очі затьмарились.— Батьку, що з вами?Та він уже не відповів. Король опустився на підлогу. Його серце зупинилося.Наступного дня старого короля поховали з усіма почестями. Молодий принц, ставши новим володарем, щедро роздав золото й срібло бідним та священикам. Після повернення з цвинтаря він звернувся до слуг:— Приготуйте мені постіль у покоях мого покійного батька.— Як накажете, Ваша Величносте, — відповіли слуги.Новий король зачинився у тихій кімнаті, де ще зберігався запах минулого. Він довго молився, стоячи навколішки, а потім, не перевдягнувшись, ліг на батькове ліжко й заснув.У саму північ, коли годинник вдарив дванадцять разів, його збудив дивний холод. Перед ним стояв привид — блідий, мов місячне сяйво, і мовчки дивився синові в очі. Це був дух покійного короля.Мовчки привид взяв його за руку й повів темними коридорами замку. В одному з віддалених закутків він відкрив таємний сховок і вказав на пляшечку з рідиною, в якій залишилося трохи отрути. — Мати отруїла мене, — прошепотів привид. — Ти король. Віднайди правду й помстися.Після цих слів привид зник, а тайник знову закрився.Короля охопив страх, але він не втратив сили духу. Тихо спустився до стайні, осідлав найкращого коня й помчав у ніч.З першим світлом він постукав у двері свого вірного друга.— Друже, сталося страшне. Я мушу зникнути. Завтра вирушай до замку принцеси та передай їй мої слова: «Ваш наречений потрапив у біду. Його шляхи тепер не ведуть до шлюбу. Але він назавжди збереже вас у серці й ніколи не погляне на іншу. Ваша дорога — в монастир. Моліться за нього, допоки сам Бог не покличе вас до себе».— Добре, мій королю. Я виконаю це.Король знову зник у темряві.Наступного дня він прибув до великого міста — у сім разів більшого за Тулузу. Там він продав усе: свою шпагу, розкішний одяг, навіть коня. Усі гроші роздав нужденним. І вирушив у мандрівку як жебрак — з палицею в руці й торбинкою за плечима.Йшов довго, поки не дістався високої гори, де навіть орли рідко долітали до вершини. Там збудував собі хатинку з гілок і каміння. Вгамовував спрагу джерельною водою, а голод — дикими плодами та травами.Одного вечора, втомлений від молитви, він заснув. У північ його знову збудив привид батька. Той повторив:— Мати мене отруїла. Ти король. Віднайди істину й віднови справедливість.І знову зник.Зібравшись із силами, король рушив у путь. Ішов рік без зупину, не питаючи шляху, поки не дістався рідного королівства. Пізнього вечора, ховаючись у темряві, він постукав у двері свого найкращого друга.— Здрастуй, друже… Ти не впізнаєш мене?— Ви… Ви — наш король!— Так, це я. Скажи, як жила моя мила?— Ваша мила… померла в монастирі.Король заплющив очі. Лише на мить.— А моя мати? Що з нею?— Вона й досі живе у палаці й керує державою так, як і раніше.— Тепер я знаю все, що мав знати. Проведи мене до кімнати, я дуже втомлений. А на світанку розбуди мене — раніше, ніж зійде сонце.— Ваша воля буде виконана, мій королю.Король заснув у тиші, а опівночі прокинувся. Над ним знову стояв привид батька — такий самий, як у ніч, коли все почалося.— Твоя мати мене отруїла. Ти — король. Виконай мою волю. Помстися.— Батьку… Я виконаю.І дух щез. Знову короля залив холодний піт, але серце його не здригнулося. Він підвівся, одягнувся й чекав.На світанку друг увійшов до покоїв.— Друже, сьогодні вночі я назавжди покину свою країну. Ось указ — віднині ти король. А тепер принеси мені королівське вбрання, шпагу і осідлай найкращого коня.І король поїхав, як буря вітру. Увечері, коли сонце вже сідало, він постукав у ворота рідного замку.— Здрастуйте, матусю. Моя дорога матусю…— Сину мій! Де ти був? Чому мовчиш? Я хочу знати правду.— Матусю, все розповім за вечерею, коли ми залишимось самі. Я дуже зголоднів.Вони сіли за стіл. Коли слуги пішли й у залі залишилися лише мати і син, король промовив:— Ви хочете знати, де я був, матусю? Я об’їхав усе своє королівство. Я одружився зі своєю коханою. Завтра вона приїде.Королева не сказала ані слова. Лише вийшла і за хвилину повернулася з келихом.— Що ж, твоя дружина приїде завтра? Тим краще. Вип’ємо за її здоров’я.Король мовчки дістав шпагу й поклав її на стіл.— Матусю… Бідна моя матусю. Ви хотіли отруїти мене. Я вам це пробачаю. Але мій батько — ні. Він тричі приходив до мене з того світу і просив: «Помстися». Учора я пообіцяв, що виконую його волю. — Моліть Бога, щоб змилувався над вашою душею. Подивіться на цю шпагу. У вас є лише стільки часу, скільки потрібно на молитву. А потім — або отрута, або смерть від моєї руки. Пийте, матусю. До дна.Королева мовчки випила. За кілька хвилин її шкіра стала зеленою, як трава.— Простіть мене, сину… Бідна я мати…— Ні. Я не прощаю.Вона впала мертва.Тоді король став на коліна й довго молився. Потім тихенько вийшов, спустився до стайні, сів на коня й зник у нічній темряві.Його більше ніколи ніхто не бачив.

Жив колись король, наймогутніший володар у цілому світі. Він був добрим і справедливим у мирні часи, грізним — на війні. Його вороги тремтіли перед ним, а піддані жили щасливо та задоволено. Його дружина, вірна супутниця, була чарівною й вродливою. У їхньому шлюбі народилася донька.Їхній розкішний і величний палац був сповнений придворних, а в стайнях стояли коні на будь-який смак — великі й малі, з усього світу. Але найбільше дивувало всіх те, що почесне місце у стайні займав осел із великими вухами. Проте він справді заслуговував на таку шану, адже щоранку замість гною залишав на соломі повну купу золотих монет. Та небо, яке часто змішує добро і зло, несподівано послало королеві тяжку хворобу. Шукали допомоги звідусіль, але ні вчені лікарі, ні знахарі не змогли зупинити гарячку, яка щодня лише посилювалася. Нарешті, коли настав її останній час, королева сказала чоловікові: — Пообіцяй мені, що якщо, коли мене не стане, ти знайдеш жінку розумнішу й вродливішу за мене, то одружишся з нею і даси королівству нового спадкоємця.Королева була впевнена, що таку жінку знайти неможливо, і тому вірила, що король ніколи більше не одружиться. Король погодився на її умову, і незабаром вона померла в нього на руках. Деякий час він був у безутішному горі, день і ніч сумував. Та за кілька місяців, на наполягання придворних, він вирішив одружитися знову. Проте виконати свою обіцянку було непросто: як не шукав, він не міг знайти жінку, яка б перевершила королеву в розумі й красі. Лише його власна донька мала вроду й чарівність, яких не мала навіть її мати.І ось, щоб дотримати своєї обіцянки, король вирішив одружитися зі своєю дочкою. Це налякало й засмутили принцесу, і вона намагалася переконати батька, що той чинить велику помилку. Приголомшена подіями, вона вирушила до своєї хрещеної феї, яка жила в коралово-перлинній печері.— Я знаю, чому ти прийшла, — сказала фея. — У твоєму серці велика печаль. Але я тут, щоб допомогти тобі, і ніщо не зашкодить тобі, якщо ти дослухаєшся до моїх порад. Ти не повинна прямо суперечити батькові, але спершу скажи, що хочеш сукню кольору неба. Він нізащо не зможе виконати це бажання.Тремтячи від хвилювання, принцеса пішла до короля й висловила своє прохання. Та щойно він почув його, негайно покликав найкращих кравців і наказав їм без зволікань пошити сукню кольору неба — інакше він повісить їх усіх.Наступного дня сукню принесли принцесі. Вона була найпрекраснішого небесного блакитного кольору. Радіючи й водночас тремтячи від страху, принцеса не знала, що робити далі. Але хрещена фея знову порадила їй: — Попроси тепер сукню кольору місяця. Твій батько напевно не зможе виконати й це прохання.Та щойно принцеса висловила своє бажання, як король викликав вишивальників і наказав їм пошити сукню кольору місяця до четвертого дня. І справді, в той день сукня була готова — прекрасна, срібляста, немов сам місяць. Принцеса знову захопилася її красою.Та хрещена не зупинилася на цьому й радила зробити ще одне прохання — сукню, що сяє, мов сонце. Цього разу король покликав заможного ювеліра й наказав виготовити тканину з золота й діамантів, погрожуючи йому смертю в разі невдачі. Протягом тижня ювелір закінчив роботу — сукня вийшла така сліпуча, що засліплювала очі кожному, хто її бачив. Принцеса не знала, як подякувати батькові, але хрещена знову прошепотіла їй на вухо: — Попроси в нього шкуру осла з королівської стайні. Король не сприйме це прохання всерйоз. Ти її не отримаєш — або я дуже помиляюся.Але принцеса не знала, наскільки велике було бажання короля догодити дочці. І майже відразу шкуру осла принесли їй.Знову налякана, принцеса звернулася до хрещеної, і та знову прийшла на допомогу: — Притворися, що погоджуєшся на шлюб. Обіцяй усе, що він забажає, але водночас готуйся до втечі в далекий край.— Ось, — продовжила фея, — скриня, куди ми покладемо твої сукні, дзеркало, туалетні речі, діаманти й інші коштовності. Я даю тобі свою чарівну паличку: куди б ти не пішла, скриня завжди буде слідувати за тобою, захована під землею. Якщо ти торкнешся паличкою до землі, скриня з’явиться.— А щоб тебе не впізнали, осляча шкура буде найкращою маскою: ніхто не повірить, що така красуня може ховатися під чимось таким жахливим. Уранці принцеса зникла, як і радила хрещена. Її шукали скрізь — у домівках, на дорогах, у найвіддаленіших місцях — та все дарма. Ніхто не міг навіть уявити, що з нею сталося.А тим часом принцеса втікала все далі. Усі, кого вона зустрічала, бачили перед собою потворну істоту в ослячій шкурі й не хотіли мати з нею справу. Вона простягала руки, благаючи дати їй бодай якусь роботу, але її вигляд відштовхував усіх.І ось нарешті вона дісталася до ферми, де якраз шукали когось на найчорнішу роботу — прати ганчірки, чистити корита для свиней. Вона працювала в закутку кухні, наражаючись на грубі жарти й глузування від інших слуг.У неділю вона мала трохи відпочинку: виконавши всі ранкові справи, зачинялася у своїй комірчині, милася, відкривала чарівну скриню, діставала свої флакони, розставляла дзеркало і приводила себе до ладу. Вона приміряла сукню місячного сяйва, потім ту, що блищала, мов сонце, і нарешті — блакитну, як небо. Єдине, що засмучувало її — у комірці не було місця, щоб розкласти довгі шлейфи. Але, дивлячись у дзеркало й бачачи себе молодою й прекрасною, вона відчувала щастя. Ці недільні миті підтримували її до наступного тижня.На великій фермі, де працювала принцеса, була пташина ферма, що належала могутньому королю. Там тримали найрізноманітніших рідкісних птахів з химерними звичками. Часто син короля зупинявся тут після полювання, щоб відпочити й освіжитися напоєм разом зі своєю свитою.Здалеку Осляча Шкура дивилася на нього з ніжністю й пам’ятала, що під брудом і лахміттям у неї все ще серце принцеси. «Який у нього благородний вигляд, — думала вона, — яка вишуканість у манерах! Щаслива та, якій він подарує своє серце. Якби він подарував мені хоч найпростішу сукню, я почувалася б у ній розкішніше, ніж у будь-якій зі своїх чарівних».Якось принц, шукаючи пригод, проходив подвір’я за подвір’ям і опинився в темному коридорі, де знаходилась скромна кімнатка Ослячої Шкури. Випадково він заглянув у замкову щілину. Це був святковий день, і принцеса вдягла свою сукню із золота й діамантів, що сяяла, як сонце. Принц затамував подих — така була її краса, молодість і скромність. Тричі він уже був готовий увійти, але щоразу стримував себе.Повернувшись до батьківського палацу, принц став задумливим, зітхав удень і вночі, відмовлявся від балів та розваг. Він втратив апетит і згодом впав у глибоку меланхолію. Коли він запитав, хто ця дівчина, що живе у злиднях, йому відповіли, що це Осляча Шкура — найпотворніше створіння після вовка, гарантовані ліки від кохання. Проте принц не повірив у це й не зміг забути побачене.Королева благала сина розповісти, що з ним сталося. Та він лише зітхав, плакав і мовчав. Лише одне він сказав — що хоче, аби саме Осляча Шкура спекла йому тістечко власноруч.— О небо, — сказали слуги, — та ж ця Осляча Шкура — брудна служниця!— Не має значення, — відповіла королева. — Треба зробити, як він хоче. Це єдиний шанс врятувати його.Отож Осляча Шкура взяла трохи борошна, яке вона спеціально просіяла, сіль, масло, свіжі яйця й зачинилася у своїй кімнаті, аби спекти тістечко. Але спершу вона вмилася, одягла сріблясту накидку — на честь важливого завдання.Як розповідають, готуючи тісто трохи поспіхом, вона ненароком впустила туди перстень великої цінності. Дехто, знаючи кінець цієї історії, вважає, що вона зробила це навмисно — і, певно, мали рацію. Бо коли принц заглядав у замкову щілину, вона, безперечно, його помітила. А отже, знала, що перстень буде прийнятий з радістю її коханим.Принц знайшов тістечко настільки смачним, що в пориві голоду ледь не проковтнув перстень! Побачивши всередині прекрасний смарагд і золоту обручку, що точно повторювала форму пальця Ослячої Шкури, його серце сповнилося невимовною радістю. Він поклав перстень під подушку, але хвороба його тільки посилилася. Лікарі, побачивши, що йому стає гірше, дійшли висновку, що він хворий на кохання.Одруження — попри все, що про нього говорять, — чудовий засіб від любовної недуги. Тож було вирішено, що принц має одружитися.— Але я наполягаю, — мовив він, — що візьму за дружину тільки ту, на чий палець підійде ця обручка. Ця дивна вимога здивувала короля й королеву, але принц був такий слабкий, що вони не наважилися перечити.Почали шукати дівчину, на чий палець підійде перстень — незалежно від її походження чи становища. По всій країні ширилися чутки, що щоб стати нареченою принца, потрібно мати дуже тонкий палець. Шарлатани пропонували свої способи: одні радили шкребти палець, як ріпу, інші — відрізати шматочок, а дехто пропонував змастити палець спеціальною рідиною, що мала зменшити його розмір.Почали з принцес, маркіз і герцогинь, але хоча пальці їхні були витончені — перстень не наліз. Потім спробували графинь, баронес і всю шляхту — і знову марно. Далі настала черга простих дівчат, які часто мають гарні, стрункі пальці — але й тут не вдалося знайти підходящу. Нарешті довелося звернутися до прислуги, кухонної челяді, служниць і пташниць із червоними, брудними руками. Спроба надягти крихітну каблучку на їхні незграбні пальці була схожа на те, якби хтось намагався протягнути канат у вушко голки.Випробування добігали кінця. Залишилася тільки Осляча Шкура у своєму темному куточку на кухні ферми. Хто б міг подумати, що саме вона стане королевою?— А чому б і ні? — мовив принц. — Покличте її сюди.Дехто засміявся, інші обурено вигукували, що не варто пускати цю жахливу істоту до кімнати. Та коли вона витягла з-під ослячої шкури руку — білосніжну, як слонова кістка, — і коли на її пальці наділи перстень, що підійшов ідеально, усі остовпіли від подиву.Відразу ж почали готувати її до візиту до короля, але вона попросила, перш ніж постати перед своїм володарем, дати їй змогу переодягтися. Справді, це прохання викликало усмішки, але коли вона з’явилася у палаці в неймовірно розкішній сукні, сяйво якої не мало собі рівних, з білявим волоссям, що виблискувало діамантами, з ніжно-блакитними очима й талією, яку можна було б обхопити двома руками, — навіть найвродливіші панянки двору в її присутності здавалася зовсім звичайними.Серед загального щастя й захоплення сам король не зміг не помітити вроди своєї майбутньої невістки, а королева була нею просто зачарована. Щодо принца, то його щастя було таким великим, що він ледь його витримував.Підготовка до весілля почалася негайно. Було запрошено королів з усіх навколишніх держав. Дехто прибув зі Сходу на величезних слонах. Інші мали такий грізний вигляд, що лякали дітей. З усіх куточків світу з’їжджалися гості до двору. Але навіть принц і численні царствені гості не змогли затьмарити величності батька нареченої, який упізнав свою доньку і впав перед нею на коліна, просячи пробачення.— Яке ж милосердне небо, — сказав він, — що дозволило мені побачити тебе знову, моя люба доню.Заливаючись сльозами радості, він ніжно обійняв її. Його щастя розділили всі, а майбутній чоловік був особливо радий дізнатися, що його тесть — могутній король.Саме в цю мить прибула й фея-хрещена, яка розповіла всім правду про те, що сталося. Її розповідь стала останнім тріумфом Ослячої Шкури.Неважко зрозуміти мораль цієї казки: краще витерпіти найтяжчі випробування, ніж зрадити своєму обов’язку. Чеснота іноді здається приреченою, але врешті-решт завжди перемагає.І хоч ця історія може здаватися неймовірною, доти, доки в світі існують діти, мами й бабусі — її пам’ятатимуть усі.

Зустріч, яка змінила всеУ великому місті жив собака-далматинець Понґо. Він був розумним і дуже відданим своєму господарю Роджеру. Одного вечора, коли Роджер грав мелодію на піаніно, Понґо сів поруч і прошепотів:— Роджере, мені здається, нам бракує в домі ще когось. Я — собачої подруги, а ти — дружини.Роджер посміхнувся і погладив його:— Можливо, ти правий, друже. Треба шукати любов!І якось у парку вони зустріли прекрасну жінку Аніту, а з нею — граціозну далматинку Перліту.— О, яка красива собачка! — захоплено сказала Аніта, гладячи Перліту.Понґо і Перліта миттєво зрозуміли одне одного.— Ти, напевно, Понґо? — тихо промовила Перліта.— І я тебе довго чекав! — відповів Понґо.Так почалася їхня велика дружба та любов. Щаслива родина поповнюєтьсяПонґо і Перліта стали батьками 15 чарівних цуценят. Усі були здорові і веселі. Роджер з Анітою були неймовірно щасливі.— У нас справжня собача родина! — радісно казав Роджер. Темна загроза: Круелла де ВільТа радість тривала недовго. У місті почали ходити страшні чутки.— Круелла де Віль — жінка з шаленими очима — хоче викрасти далматинців, щоб зробити з них хутро для пальто! — тривожно говорили люди.Одного вечора сталося жахливе: зникли 99 цуценят-далматинців! Серед них — і 15 малюків Понґо і Перліти.— Вони в руках Круелли! — сумно сказав Понґо. Секрети Круелли де Віль: чому вона хоче хутро? Круелла де Віль була дуже відомою модницею, але з дуже холодним і жорстоким серцем. Вона мріяла про найкрасивіше хутряне пальто у світі — таке, щоб усі заздрили їй і дивилися з подивом.Але не просто хутро — вона хотіла хутро саме з далматинських цуценят, бо їхні плями робили кожне хутро унікальним і дуже стильним. Для Круелли це було не про любов до тварин, а про бажання мати щось рідкісне і розкішне, що підкреслювало б її владу та красу. Таємниця 99 викрадених цуценятПонґо і Перліта стояли в темному лісі, коли до них тихо підлетіла стара сова. Вона дивилася на них своїми мудрими очима і сказала:— Це не лише ваші малюки, — прошепотіла сова. — Круелла викрала цуценят з усього міста, а навіть і з ферми за річкою. Вона зібрала їх усіх, хто був настільки беззахисний, щоб стати частиною її страшного хутряного пальта.Понґо поглянув на Перліту і відчув, як його серце наповнюється рішучістю.— Ми маємо врятувати не тільки своїх дітей, — сказав він, — а всіх цих маленьких друзів. Вони — одна велика собача сім’я, і ми не можемо їх залишити у біді.Перліта м’яко схилила голову:— Разом ми сильніші, і разом ми їх визволимо!І так почалася їхня відважна місія — рятувати не просто цуценят, а всю велику дружню родину. Вирушаємо на порятунокПонґо і Перліта почали небезпечну подорож: вони бігли по дахах, перепливали річки, просили допомоги у гусей, коней, кішок і фермерських собак.— Всі мають знати, що далматинці в біді! — гавкав Понґо. Ніч втечі: план порятунку і небезпечний ризикПонґо й Перліта стояли в тіні старого маєтку Круелли, слухаючи, як всередині плакали й нявкали викрадені цуценята.— Перліто, — прошепотів Понґо, — це наш шанс. Я відволікатиму Круеллу, а ти звільниш малюків.— Ти впевнений? — тихо спитала Перліта, хвилюючись.— Мусимо ризикнути. Вони чекають на нас.Понґо глибоко вдихнув і почав голосно гавкати. Його голос лунав у темряві, розбудивши лиходійку.— Хто тут?! — закричала Круелла, вибігаючи з кімнати.— Це я, Понґо! Ти не зможеш утримати нас! — відважно гавкнув він.У той момент Перліта, непомітно для всіх, пробралася до кімнати, де тримали цуценят.Вона тихо кликала їх:— Малята, тихенько, ідіть за мною!Цуценята підбігли до дверей, побачивши маму, і почали вибігати назовні.— Ш-ш-ш! — шепотіла Перліта, намагаючись не допустити шуму.Але раптом пролунало:— Гав! Хто там?!Понґо швидко повернувся, щоб відволікти охоронців.— Біжіть швидше! — крикнула Перліта.Щоб не впізнали їх по плямах і не впіймали назад, всі цуценята вивалялися у сажі, що лежала неподалік — тепер вони стали схожими на великі чорно-білі грудки.— Ой, як ми виглядаємо! — сміявся один із малюків.— Але краще так, ніж у лапах Круелли! — відповіла Перліта.Понґо і Перліта з усіма малюками вибігли у морозну ніч, а вдалині пролунали злі крики Круелли.— Ми вільні! — зраділи вони всі разом. Повернення додомуРоджер і Аніта були шоковані, але щасливі, побачивши всіх далматинців.— У нас тепер справжня велика сім’я! — усміхнувся Роджер.Вони переїхали за місто і створили рай для собак. Щасливий кінець і новий початокПонґо подивився на далекі горизонти і сказав:— Круелла де Віль десь поруч, але разом ми непереможні!

Жили колись рибалка та його дружина в убогій хатині біля моря. Щодня рибалка брав вудку з волосінню і йшов ловити рибу, і ловив, і ловив.Одного дня він сидів із вудкою, дивлячись у прозору воду, і сидів, і сидів. Нарешті волосінь пішла на дно, і коли він її витягнув, на гачку була велика камбала. І сказала камбала: — Рибалко, послухай мене! Відпусти мене, я не справжня риба, а зачарований принц. Яка тобі користь зі мною? Я не смачна, тож відпусти мене назад у воду, дай мені поплисти. — Гаразд, — відповів рибалка, — не треба стільки слів. Якщо ти вмієш говорити, я краще відпущу тебе.І він відпустив камбалу в прозору воду. Камбала пірнула на дно, залишивши за собою довгу смугу крові. Рибалка встав і пішов додому до своєї дружини в їхню хатину.— Ну, чоловіче, — сказала дружина, — нічого сьогодні не впіймав?— Ні, — відповів він, — тобто впіймав камбалу, але вона сказала, що вона зачарований принц, тож я її відпустив.— І ти нічого не забажав? — запитала дружина. — Ні, — сказав чоловік, — а що я мав би забажати?— Ох, боже! — вигукнула дружина. — Як же огидно жити в цій смердючій хатині! Ти міг би побажати маленьку хатинку. Іди назад, поклич камбалу, скажи, що ми хочемо хатинку. Я впевнена, вона нам її дасть. Іди, поспіш!Коли він повернувся, море було зелене й жовте, не таке прозоре, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.Тоді камбала припливла і спитала: — Що ж вона хоче?— Ох, — сказав чоловік, — знаєш, коли я тебе впіймав, моя дружина сказала, що я мав би щось побажати. Вона більше не хоче жити в цій хатині, хоче хатинку.— Іди додому, — сказала камбала, — вона вже має хатинку.Пішов чоловік додому і побачив, що замість хатини стоїть маленька хатинка, а його дружина сидить на лавці перед дверима. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходь, подивися, чи не краще це?Вони зайшли всередину, і там була маленька передня, гарненька спальня, кухня і комора, з усілякими меблями, найкращими залізними та мідними речами. А позаду був дворик із курми та качками і маленький садок, повний зелених овочів і фруктів.— Дивися, — сказала дружина, — чи не гарно?— Так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені.— Побачимо, — сказала дружина. Після вечері вони лягли спати.Усе йшло добре тиждень чи два, коли дружина сказала: — Слухай, чоловіче, ця хатинка замала, і двір, і садок такі маленькі. Гадаю, камбала може дати нам більший дім. Я б дуже хотіла жити у великому кам’яному замку. Іди до своєї риби, і вона дасть нам замок.— Ох, люба дружино, — сказав чоловік, — хатинка й так добра. Навіщо нам замок?— Ми хочемо замок, — відповіла дружина. — Іди, камбала дасть нам його.— Дружино, — сказав чоловік, — камбала дала нам хатинку. Мені не хочеться йти до неї знову, вона може розгніватися.— Іди, — наполягала дружина, — вона може дати нам замок не гірше, ніж хатинку. Роби, як я кажу!Чоловік дуже не хотів іти, і казав собі: — Це неправильно. — Але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була пурпурова, темно-синя, сіра і густа, не зелена й жовта, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала камбала.— Ох, — сказав чоловік, трохи наляканий, — вона хоче жити у великому кам’яному замку.— Іди додому, вона вже стоїть перед дверима, — сказала камбала.Пішов чоловік додому, як гадав, але коли прийшов, на місці хатинки стояв великий кам’яний замок, а його дружина стояла на сходах, збираючись увійти. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходьмо.Вони увійшли, і в замку була велика зала з мармуровою підлогою, багато слуг, які відчиняли великі двері, коридори були прикрашені гобеленами, а кімнати — золотими стільцями й столами, кришталевими люстрами на стелі, і всюди лежали килими. Столи були накриті стравами і найкращим вином для всіх охочих. Позаду замку був великий стайний двір для коней і худоби, а також найкращі карети; крім того, був чудовий великий сад із найгарнішими квітами та фруктовими деревами, і величезний парк, довжиною з пів милі, з оленями, волами, вівцями — усім, чого душа забажає.— Ось! — сказала дружина. — Чи не прекрасно це?— О так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені в цьому чудовому замку.— Побачимо, — сказала дружина. — А поки що подумаємо про це. — І вони лягли спати.Наступного ранку дружина прокинулася першою, саме на світанку, і виглянула з ліжка, побачивши прекрасну країну навколо. Чоловік не звертав на це уваги, тож вона штовхнула його ліктем у бік і сказала: — Чоловіче, вставай і виглянь у вікно. Подивися, чи не могли б ми бути королями над усією цією країною? Іди до своєї риби і скажи, що ми хочемо бути королями.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо нам бути королями? Я не хочу бути королем.— Ну, — сказала дружина, — якщо ти не хочеш бути королем, я буду королевою.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути королевою? Я не можу просити про таке.— Чому ні? — відповіла дружина. — Ти мусиш піти негайно, я маю бути королевою.Чоловік пішов, дуже засмучений, що його дружина хоче бути королевою. — Це неправильно, зовсім неправильно, — думав він. Не хотів іти, але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була темно-сіра, гнала далеко вглиб суші і мала поганий запах. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути королевою.— Іди додому, вона вже королева, — сказала риба.Повернувся чоловік, і коли прийшов до палацу, побачив, що той став набагато більшим, із великими вежами і чудовими воротами; перед дверима стояв вісник, а також багато солдатів із литаврами і трубами.Увійшовши всередину, він побачив усе з мармуру і золота, багато завіс із великими золотими китицями. Потім він пройшов через двері зали до великої тронної зали, де його дружина сиділа на троні з золота і діамантів, із великою золотою короною на голові, а в руці тримала скіпетр із чистого золота і коштовностей. Обабіч неї стояли шість пажів у ряд, кожен нижчий за попереднього. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти королева!— Так, — відповіла вона, — тепер я королева.Він стояв і дивився на неї, а коли нагледівся, сказав: — Ну, дружино, це чудово, що ти королева! Тепер більше немає чого бажати.— О чоловіче! — сказала дружина, здаючись дуже неспокійною. — Мені це вже набридло. Іди до своєї риби і скажи, що раз я король, я маю бути імператрицею.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути імператрицею?— Чоловіче, — відповіла вона, — іди і скажи рибі, що я хочу бути імператрицею!— Ох, боже! — сказав чоловік. — Він не може цього зробити, я не можу просити про таке. Імператор лише один, риба не може зробити когось імператором, справді не може.— Дивися, — сказала дружина, — я королева, а ти лише мій чоловік, тож іди негайно! Якщо він зміг зробити мене королевою, він може зробити мене імператрицею. Я хочу і буду імператрицею, тож іди!Довелося йому йти; він почувався дуже ніяково і думав собі: — Це зовсім неправильно, бажати бути імператрицею — це занадто. Камбала скоро втомиться від цього.Коли він прийшов до моря, вода була чорна і густа, піна гнала, вітер віяв, і чоловік злякався. Але він став і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути імператрицею.— Іди додому, вона вже імператриця, — сказала риба. Повернувся чоловік додому і побачив замок, прикрашений полірованим мармуром і алебастровими статуями, із золотими воротами. Перед дверима вишикувалися війська, грали на трубах, били в барабани і литаври. Увійшовши, він побачив баронів, графів і герцогів, що прислуговували, наче слуги; двері були з яскравого золота. А його дружина сиділа на троні, зробленому з одного суцільного шматка золота, заввишки близько двох миль, із великою золотою короною заввишки три ярди, прикрашеною діамантами і карбункулами. В одній руці вона тримала скіпетр, в іншій — державу, а обабіч стояли пажі в два ряди, від величезного велетня заввишки дві милі до найменшого карлика розміром із мій мізинець. Перед нею юрмилися графи і герцоги. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти імператриця.— Так, — відповіла вона, — тепер я імператриця.Він сів і добре її роздивився, а тоді сказав: — Ну, дружино, тепер, коли ти імператриця, більше немає чого бажати.— Що ти верзеш, чоловіче? — сказала вона. — Я імператриця, а наступним я буду папою! Іди і скажи рибі.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Чого ти тільки не хочеш? Ти не можеш стати папою, у християнському світі лише один папа, і риба не може цього зробити.— Чоловіче, — сказала вона, — досить слів, я маю і буду папою, тож іди до риби.— Дружино, — сказав чоловік, — як я можу просити про таке? Це занадто, це забагато, і він не може цього зробити.— Яка нісенітниця! — сказала дружина. — Якщо він зміг зробити мене імператрицею, він може зробити мене папою. Іди і проси, я імператриця, а ти лише мій чоловік, тож іди!Довелося йому йти, він дуже боявся, тремтів, коліна підгиналися; здійнявся великий вітер, хмари гнали, стало дуже темно, море здіймалося горами, кораблі гойдало, небо було частково синім посередині, але по краях дуже темним і червоним, як у великій бурі. Він почувався пригніченим, тремтів і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Ну, що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути папою.— Іди додому, вона вже папа, — сказала риба.Пішов він додому і опинився перед великою церквою, оточеною палацами. Йому довелося пробиратися крізь натовп людей. Увійшовши, він побачив, що все освітлено тисячами вогнів, а його дружина, одягнена в золоті шати, сиділа на дуже високому троні, з трьома золотими коронами на голові, у найвеличнішій папській пишноті. Обабіч неї стояли два ряди світильників усіх розмірів — від найбільшого, заввишки з вежу, до найменшого, як очеретяна свічка, а всі імператори і королі стояли перед нею навколішки, цілуючи її ногу.— Ну, дружино, — сказав чоловік, дивлячись на неї, — ти тепер папа.— Так, — відповіла вона, — тепер я папа!Він дивився на неї, аж поки не відчув, що очі сліпнуть, наче він сидить на сонці. Через деякий час він сказав: — Ну, дружино, що ще залишилося, коли ти папа?Вона сиділа дуже прямо і мовчала.Він повторив: — Ну, дружино, сподіваюся, ти нарешті задоволена, будучи папою, бо більше нічого не можна стати.— Побачимо, — сказала дружина. І вони пішли спати, але вона була далека від задоволення і не могла заснути, думаючи, ким би ще стати.Чоловік після такого дня спав міцно, як дзиґа, але дружина всю ніч крутилася з боку на бік, думаючи, ким би ще стати, але нічого не спадало на думку. Коли вона побачила червоний світанок, то вислизнула з ліжка, сіла перед вікном, щоб побачити схід сонця, і коли сонце зійшло, вона сказала: — Ага, придумала! А що, якби я могла змусити сонце і місяць сходити? — І гукнула: — Чоловіче! — штовхнувши його ліктем у бік. — Прокинься, іди до своєї риби і скажи, що я хочу мати владу над сонцем і місяцем.Чоловік так міцно спав, що, прокинувшись, випав із ліжка. Він струснувся, розплющив очі і сказав: — Ох, дружино, що ти сказала?— Чоловіче, — відповіла вона, — якщо я не зможу змушувати сонце і місяць сходити, коли я захочу, у мене не буде жодної спокійної години. Іди до риби і скажи їй це.— Ох, дружино! — сказав чоловік, падаючи перед нею на коліна. — Риба справді не може цього зробити. Я визнаю, що вона могла зробити тебе імператором і папою, але будь ласка, задовольняйся цим, благаю тебе.Вона розлютилася і закричала: — Я більше не можу чекати, іди негайно!Довелося йому йти, наляканому до тремтіння. Здійнялася страшна буря, він ледь тримався на ногах; будинки і дерева падали, гори тремтіли, скелі котилися в море; небо було зовсім чорним, гриміло і блискало, а хвилі, увінчані піною, здіймалися горами. Він закричав, не чуючи власних слів: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу. — Ну, що тепер? — спитала камбала.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче керувати сонцем і місяцем.— Іди додому! — сказала камбала. — Ти знайдеш її в старій хатині. І там вони сидять до цього дня.

У високих горах Чосицзя жив старий дід з бабусею. Було в них троє дітей — два сини та дочка. Діти росли дружно, допомагали батькам, а коли подорослішали — дочка вийшла заміж і переїхала до іншого села, а сини одружилися і залишилися жити з батьками. У родині панували злагода й працьовитість.Та ось прийшло лихо. Страшна хвороба забрала спочатку матір, а згодом і обох синів. Дід залишився сам-один із двома невістками. Старий уже не мав сил працювати в полі, тож уся господарка перейшла до рук молодих жінок.Минув час. Спершу невістки доглядали за свекром, але з кожним днем ставали до нього дедалі байдужішими. Вони почали наказувати йому, ганяти на важку роботу: то дрова рубати, то воду носити, то йти стерегти овець у заметіль. Їли самі ситно, а дідові давали лише холодні, черстві коржі та засохлу кров старого яка. Від виснаження і холоду дід танув на очах, став подібний до тіні людини.Зрештою він вирішив звернутися по допомогу до єдиної, хто ще міг його пожаліти — до доньки. Одного дня вийшов він на дорогу, якою проходили каравани та переганяли худобу, і сів край шляху, сподіваючись зустріти подорожнього, який би передав звістку.Сонце лагідно гріло, дід задрімав. І в ту мить дорогою рушив караван яків. Перший погонич закричав:— Гей, дідусю! Чого ти на дорозі сидиш? Не боїшся, що тебе затопчуть?Дід прокинувся, привітався й лагідно відповів:— Добрі люди, маю до вас прохання. Коли будете в селі, де живе моя дочка, передайте їй від батька: “Твоя мати й брати вже померли, а я ще живий. Тільки живу тепер у невісток — працюю вівчарем, їм чорстві коржі й засохлу кров, а дзамбу та житнє пиво вже й не пригадаю, який на смак…”Караван рушив далі і невдовзі дістався того села, де мешкала дочка старого. Коли вона почула звістку, то залилася слізьми:— Бідний мій тату… Хто б міг подумати, що така доля випаде йому на старість!Адже він такий немічний, зовсім старенький, а його ще й посилають у холодні гори пасти овець, годують черствими коржами! Що ж це за життя таке — без жалю, без поваги до старості?Дочка довідалася, коли саме караван вирушатиме у зворотну путь, і передала погоничам невеличку глиняну цеглинку. Усередину вона заховала дорогоцінний скарб — велику бірюзу, камінь, який мав допомогти батькові не грошима, а мудрістю.— Передайте татові, — попросила вона погоничів, — якщо хоче, щоб йому стало легше жити, нехай розіб’є цеглинку і подивиться, що всередині. Але — хай не продає камінь. Збереже!А тим часом дід усе водив отару ближче до дороги — виглядав вісточки від доньки, хоч і сам не до кінця вірив, що вона дізнається про його долю. Та ось нарешті прибув караван. Погоничі передали йому цеглинку й передали слова дочки. Дід подякував, уважно розбив глину — і перед ним заблищала бірюза.Старий задумався: навіщо донька просила не продавати цей коштовний камінь? Чому не дозволила обміняти його на їжу чи одяг? Він повільно пішов додому, подивився на невісток — і раптом його мов блискавкою пронизало: зрозумів! Ось чому дочка так сказала! «Яка ж вона розумниця!» — з гордістю подумав дід. Наступного ранку, коли молодшої невістки не було вдома, дід дістав бірюзу й показав старшій:— Оце прислала мені донька. Дуже цінна річ. Продавати не буду, а от коли помру — заповім тобі.Очі старшої невістки загорілися жадобою. «Старий довго не проживе, — подумала вона, — а тоді камінь стане моїм!»І відтоді змінилася: більше не сварилася, не примушувала діда до тяжкої роботи, годувала краще, навіть по-доброму усміхалася.Опівдні, коли старша невістка вийшла з дому, повернулася молодша. Дід знову витяг коштовність і лагідно сказав:— Це подарунок від доньки. Цінний камінь. Продавати не буду — після смерті залишу тобі.Молодша невістка була дуже задоволена. «Він уже зовсім старенький, довго не протягне, — думала вона. — Але поки що треба бути привітною, краще годувати й доглядати — аби тільки не змінив свого рішення».Відтоді й вона почала дбати про діда — як могла. Обидві невістки раптом стали лагідними, уважними, чемними: кожна була переконана, що саме їй судилося успадкувати ту загадкову, коштовну бірюзу.Минув рік. І от дід тяжко занедужав. Відчуваючи, що смерть вже десь поруч, він дістав свій скарб, загорнутий у глиняну цеглинку, і сховав його на закопченому кінці дерев’яної балки, що виступала над вогнищем. Під нею стояв великий мідний чан з водою. Дід подивився у воду, побачив відображення й ледь помітно посміхнувся.Коли в хату зайшли невістки, старий попросив:— Пошліть по мою доньку… Хочу востаннє її побачити, тоді й спокійно заплющу очі.А потім додав:— Якщо не встигне застати мене живим — передайте їй мої слова: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Скоро дід помер, не дочекавшись доньки. А невістки — тільки-но скінчились обрядові сльози — зразу ж кинулися шукати камінь. Перевернули хату догори дриґом, нишпорили в скринях, у печі, під лавами — та бірюзи не було!Злість охопила обох, але що поробиш — довелося чекати, поки приїде дочка.Коли дочка дізналася про смерть батька, вона заплакала щиро й довго. Провела обряд поминання, потім звернулася до невісток:— Батько нічого мені не передав наостанок?— Та передав, — пробурмотіли ті, — але щось незрозуміле: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Дочка діда була кмітлива. Вона одразу підійшла до чана з водою, нахилилась — і побачила в глибині чітке відображення балки, що звисала над вогнищем. Її закопчений кінець і справді нагадував хвіст дракона. Жінка простягнула руку — й намацала цеглинку. Так дорогоцінна бірюза — символ любові й мудрості — повернулася до тієї, хто справді цінував батька.

Багато років тому жив-був король, який так надзвичайно любив гарний новий одяг, що витрачав усі свої гроші тільки на те, щоб гарно вбратися. Йому не було діла до війська, не цікавили вистави чи прогулянки в лісі — усе це мало для нього значення лише тоді, коли він міг показати новий одяг. У нього була сукня на кожну годину дня, і як зазвичай про короля говорять: «Він у раді», то про нього казали: «Король у гардеробі!»У великому місті, де він жив, було дуже весело, щодня приїздило багато чужинців. Одного разу з’явилися два шахраї. Вони вдавали, що є ткачами, і заявили, що можуть виткати таку чудову тканину, якої ще ніхто не бачив. Не лише кольори й узори були надзвичайно гарні, а й тканина мала дивовижну властивість: вона ставала невидимою для кожного, хто не годився на свою посаду або був безмірно дурним.— Оце так тканина! — подумав король. — Якби я носив такий одяг, я б одразу дізнався, хто в моєму королівстві не справляється зі своєю роботою. Я зможу відрізнити розумних від дурнів! Негайно наказати ткати цю тканину для мене!І він щедро заплатив шахраям, щоб ті взялися до роботи.Ті ж установили два ткацькі верстати, удавали, ніби працюють, хоча на верстатах не було й нитки. Вони вимагали найтоншого шовку й найкращого золота, яке клали до власних кишень, а самі працювали на порожніх верстатах — та ще й до глибокої ночі.— Цікаво, наскільки вони просунулися в роботі? — подумав король. Але при самій думці про те, що дурні чи невдалі в службових справах люди не зможуть побачити тканини, йому стало якось тривожно. Звісно, він вважав, що йому боятися нічого, але вирішив спершу послати когось іншого, аби подивився, як ідуть справи.Усе місто вже знало про надзвичайну властивість тканини, і всі жадали побачити, хто виявиться невігласом або нікчемою.— Я пошлю до ткачів мого старого чесного міністра! — подумав король. — Він найкраще побачить, як виглядає тканина, бо має розум і чудово виконує свою службу.Отже, увійшов старий, поважний міністр до зали, де сиділи два шахраї й «працювали» за порожніми верстатами.— Господи милосердний! — подумав старий міністр, витріщивши очі. — Та ж я нічого не бачу!Але він не сказав цього вголос.Обидва шахраї запросили його підійти ближче й запитали, чи не вважає він, що візерунок гарний, а кольори прекрасні. Вони показували на порожній верстат, а бідолашний старий міністр усе дивився і дивився, розплющивши очі, та нічого не бачив, бо там не було нічого.— Боже правий! — подумав він. — Невже я дурень? Я ніколи б про себе таке не подумав! І ніхто не повинен дізнатися про це! Невже я не придатний до своєї посади? Ні, я не можу зізнатися, що не бачу тканини!— Ну, ви нічого не кажете! — мовив один із «ткачів».— О, це чудово! Просто чарівно! — відповів старий міністр, дивлячись крізь окуляри. — Який візерунок, які кольори! Я неодмінно скажу королю, що мені це дуже подобається!— Нам дуже приємно це чути! — сказали обидва ткачі. І вони назвали кольори, описали химерний візерунок — усе вигадане. Старий міністр уважно слухав, щоб потім переказати все те ж саме королю. І він це зробив.Шахраї тим часом знову вимагали більше грошей, ще шовку і золота — ніби для ткацтва. Усе це вони клали до своїх кишень, а на верстат не потрапляло жодної нитки. Проте вони, як і раніше, «працювали» — начебто тчуть.Невдовзі король надіслав ще одного поважного урядовця, аби той подивився, як просувається ткацтво і чи скоро тканина буде готова. І з цим трапилося те саме, що з першим. Він дивився і дивився, але, окрім порожніх верстатів, нічого не бачив.— Хіба це не прекрасна тканина! — вигукували шахраї, показуючи й описуючи вигаданий візерунок, якого насправді не було.«Та я ж не дурень!» — подумав чоловік. — «Виходить, я просто не гідний своєї посади? Яке диво! Але цього не можна показувати!» І він почав вихваляти одяг, якого не бачив, і запевнив шахраїв, що дуже тішиться з чудових кольорів і прекрасного візерунка.— Так, це просто чарівно! — сказав він королю.Усе місто гомоніло про це розкішне вбрання.І ось сам король захотів побачити тканину, поки вона ще на верстаті. Разом із почтом обраних чоловіків, серед яких були та ті двоє старих поважних чиновників, що вже бували там, він вирушив до шахраїв. Ті старанно працювали — але на порожньому верстаті, без жодної нитки.— О так, це ж просто чудово! — вигукували чиновники. — Вашій Величності слід подивитися, який візерунок, які кольори! — і вказували на порожній верстат, бо були певні, що решта таки бачить тканину.«Що це таке?!» — подумав король. — «Я нічого не бачу! Це жахливо! Невже я дурень? Невже я не гідний бути королем? Це найстрашніше, що могло зі мною статися!»— О, це дуже гарно! — сказав король. — Це має моє найвище схвалення! — і задоволено кивнув, вдивляючись у порожній верстат. Він не хотів визнати, що нічого не бачить.Увесь почет також дивився — і не бачив більше, ніж король, але всі, як один, сказали: — О, це дуже гарно!Їм порадили, щоб король уперше одягнув ці нові, чудові шати на велику урочисту ходу, яка ось-ось мала відбутися.— Це неймовірно! Чарівно! Вишукано! — лунало з вуст у вуста, і всі щиро раділи.Король подарував кожному з шахраїв орден, щоб ті носили його в петлиці, і надав їм звання придворних ткачів.Усю ніч перед днем великої процесії шахраї не спали. У них горіло понад шістнадцять свічок. Люди бачили, як вони метушаться, нібито закінчують шити нове вбрання для короля. Вони удавали, що знімають тканину з верстата, різали повітря величезними ножицями, шили голками без ниток — і нарешті вигукнули:— Ось, вбрання готове!Король із найвищими своїми вельможами прибув особисто, і шахраї підняли руки, ніби тримали щось, і мовили: — Ось — штани! Ось — камзол! Ось — плащ!— Воно таке легке, як павутинка! Здається, ніби нічого немає на тілі — і це якраз його перевага!— Так, так! — казали всі придворні, хоча нічого не бачили, бо там нічого й не було.— Чи не буде ласкава Його Королівська Величність зняти своє вбрання, — мовили шахраї, — а ми надягнемо нове, перед великим дзеркалом!Король скинув свій одяг, а шахраї вдавали, ніби вдягають на нього кожен елемент нових шат. Король обертався перед дзеркалом.— Боже, як йому личить! Як чудово сидить! — казали всі. — Який візерунок! Які кольори! Це справжній скарб!— Надворі вже стоїть тронний балдахін, який нестимуть над Вашою Величністю під час процесії! — доповів головний церемоніймейстер.— Ну, я готовий! — сказав король. — Чи не добре сидить? — і ще раз повернувся до дзеркала, удаючи, що милується вбранням.Камергерів, яким належало нести шлейф, змусили схилитися і вдавати, ніби вони піднімають його з підлоги. Вони йшли, тримаючи руки в повітрі, бо не наважувалися визнати, що нічого не бачать.Король рушив у процесію під прекрасним балдахіном, і всі люди на вулицях та у вікнах вигукували:— Боже, які неймовірні нові шати в короля! Який чудовий шлейф! Як гарно сидить!Жоден не хотів визнати, що нічого не бачить, адже тоді він виявив би, що не гідний своєї посади або просто дурень. Жоден королівський одяг ще не мав такого успіху!— Але ж він голий! — сказав малюк.— Господи, чуєте голос невинності! — мовив батько. І всі почали перешіптуватися, переказуючи одне одному, що сказало дитя.— Але ж він і справді голий! — вигукнув нарешті весь народ.Король здригнувся, бо йому теж здалося, що це правда. Але подумав: «Я мушу йти далі в процесії.»І камергери продовжували нести шлейф, якого не було.

Жив собі колись бідний селянин, який увечері сидів біля печі та порпався у жаринах, а його жінка пряла кужіль. І часто він казав: — Як нудно й сумно без дітей! Як тихо в нас у хаті, а в інших — гамірно й весело! — Так, — відповідала жінка зітхаючи. — Якби хоч одна дитина, та й та хоч яка мала, навіть як мізинець, я була б щаслива! Це була б справжня втіха для нас.І сталося так, що за якийсь час жінка народила дитину, яка була цілком досконалим тілом, але не більша за палець. Тоді батьки сказали: — Це якраз те, чого ми бажали! Ми любитимемо його всім серцем. І назвали його, відповідно до його зросту, Хлопчик-Мізинчик.Хоча й годували його досхочу, він не ріс, а залишався завжди таким зросту, як і при народженні. Але мав добрий розум, був кмітливим і розважливим, тож усе, за що брався, йому вдавалося.Одного дня батько зібрався до лісу рубати дрова і мовив: — От би хтось привів мені воза, коли я нарубаю. — Татку, — вигукнув Хлопчик-Мізинчик, — я приведу воза, тільки дозволь мені! І вчасно все буде! Батько розсміявся: — Як же ти це зробиш? Ти ж надто малий, щоб тримати повід. — То нічого, татку! Поки мама прястиме, я сяду коневі у вухо й казатиму, куди йти. — Гаразд, — сказав батько, — спробуємо.Коли настав час вирушати, мати посадила Хлопчика-Мізинчика коневі у вухо й далі пряла. А хлопчик гукнув: — Но, но, рушай! — І кінь рушив, наче ним справді керував візник, та й повіз воза прямісінько до лісу.Якраз коли вони звернули з дороги, двоє незнайомців проходили повз і здивовано зупинилися: — Диви, — мовив один, — віз їде, кінь підпорядковується голосу, але візника не видно! — Дивина та й годі! — сказав інший. — Підемо слідом — подивимося, що це за штука.А тим часом Хлопчик-Мізинчик під’їхав до місця, де працював його батько, і закликав: — Татку, ось я з возом! Зніми мене, будь ласка. Батько тримав коня однією рукою, а другою зняв сина з вуха й посадив його на пеньок. Хлопчик був дуже задоволений.Чужинці ж заніміли від подиву. Нарешті один із них прошепотів іншому: — Цей хлопчик зробив би нам цілий статок, якби ми показували його за гроші в місті. Купімо його! Вони підійшли до селянина: — Продайте нам хлопчика, ми подбаємо, щоб із ним нічого не трапилося. — Ні, — відповів батько. — Він мені дорожчий за все золото на світі!Але Хлопчик-Мізинчик, почувши все, видерся батькові на плече й прошепотів йому у вухо: — Татку, дозволь мені піти. Я скоро повернуся. Батько погодився й за великі гроші віддав сина.— Куди тебе посадити? — запитали незнайомці. — Посадіть мене на край капелюха, звідти я бачитиму навколо й не впаду. Так і зробили. Хлопчик попрощався з батьком, і вони рушили в дорогу.До вечора вони добряче втомилися, й Хлопчик-Мізинчик попросив, щоб його поставили на землю. Ледве його поставили, як він шмигнув у борозну й хутко — в мишачу нору, саме те, чого він шукав. — На добраніч, панове! Можете вертатися без мене! — гукнув він, сміючись. Ті почали шукати його палицями, та даремно. А він заліз ще глибше й дочекався, поки ті розчаровані пішли геть.Коли стало тихо, Хлопчик-Мізинчик виліз: — Небезпечно повзати в темноті! Ще шию зламати можна. На щастя, він натрапив на порожню равликову мушлю. — Оце добре! Тут і заночую. Не встиг він заснути, як почув, що повз проходять двоє людей: — Як би то дістати золото і срібло багатого пастора? — Я знаю як! — вигукнув Хлопчик-Мізинчик. — Хто це? — злякались злодії. — Я покажу вам, як дістатися до скарбу!Вони знайшли його, й він пообіцяв пролізти крізь ґрати у кімнату й подавати їм усе, що знайде. Та щойно він опинився всередині, почав кричати: — Вам усе дати? Все, що тут є?Злодії благали його говорити тихше, та він вдавав, ніби не чує, і вигукував ще голосніше. Кухарка прокинулась і підійшла з ліхтарем, а злодії втекли. Тим часом Хлопчик-Мізинчик шмигнув у стайню і сховався у сіні.Вранці служниця пішла годувати корів, узяла жмут сіна — саме той, де спав Хлопчик-Мізинчик — і разом із сіном проковтнула його корова. — Ой, де це я? Невже в млині? — вигукнув він. Але скоро зрозумів, де опинився. Зовсім не весело було йому в коров’ячому шлунку, ще й постійно прибувало сіна. Нарешті він закричав: — Досить! Не треба мені більше сіна! Служниця почула голос і злякалася: — Паночку! Корова заговорила! Пастор теж почув голос: — Ні сіна більше! Ні сіна більше! Він вирішив, що корову треба вбити. Коли її зарізали, шлунок викинули на гноярку. І саме тоді прибіг голодний вовк та проковтнув його разом із хлопчиком.Та Хлопчик-Мізинчик не злякався: — Друже вовче, я знаю, де знайти багато їжі. Зазирни ось у той дім, залізь у льох через дренаж, і там — скільки завгодно ковбас, сала й пирогів. Вовк так і зробив — і саме до хати батьків хлопчика!Коли вовк наївся, він захотів вибратися, та застряг. А Хлопчик-Мізинчик почав наробляти страшного галасу всередині: — Гей! Прокидайтесь! У вас у хаті вовк! Тоді батьки прокинулись, побачили вовка, схопили сокиру й косу. — Чекай, — сказав чоловік дружині. — Якщо я не вб’ю його з першого удару, тоді бий косою.Почувши голос батька, Хлопчик-Мізинчик закричав: — Татку! Я тут, всередині вовка! — Слава Богу, що ти живий! — вигукнув батько.Він ударив вовка по голові, розпоров йому черево ножем, і витяг сина. — Що з тобою було, синку? — Та так… Побував у мишачій норі, мушлі, в корові й у вовкові. Тепер уже нікуди не піду! — І ми тебе нікому не віддамо! — раділи батьки.Вони нагодували його, дали новий одяг — старий зовсім зносився в мандрах. І жили вони щасливо, разом, у любові та злагоді.

Десь далеко, в нетрях Світового океану, стояв палац. Був він пишний та гарний. І жив в тому палаці цар Плутон, знатний і могутній володар підводного світу. Багато підданих мав цар, а також дев’ять прекрасних доньок-русалоньок. Але не мав він сімейного щастя, бо зла чаклунка перетворила його красуню-дружину Габріелу на кам’яну статую. Стояла вона в самому центрі палацу вже сім довгих років і цілісінькими днями сидів поруч неї цар. – Тату, рідненький! Ти весь час такий сумний! – мовила до царя найменша донька, Алінка. Вона була дуже схожа на маму правильними рисами обличчя та яскраво-рожевим волоссям, а також своєю ніжністю та добрим серцем. – Так, доню! Мені дуже не вистачає вашої мами. Її усмішки, дзвінкого голосу та щирої поради, – відповів цар та сильно притис до себе доньку, яка майже не пам’ятала своєї мами. Алінці був лише рік, коли чаклунка зачарувала її маму. Проте вся родина не втрачала надії колись ще побачити царицю живою та усміхненою. Хотіла цього найбільше і Алінка. Тож разом зі своєю бабусею вона шукала способи розчаклувати маму. А бабусею Алінки була русалка Аріель. Так-так, та сама Аріель, вона не залишися жити на суші, і не перетворилася на піну морську, як того хотіла зла чаклунка. Вона знову стала русалкою, повернула свій голос і жила в підводному палаці. Народила дівчинку Габріелу, яка виросла і стала  ще гарнішою, ніж була Аріель. Не могла заспокоїтися злюка-чаклунка, вона довго вчилася чорної магії. І врешті-решт вилила всю свою лють на прекрасну Габріелу. Живучи на суші, Арієль знала, що є ліки, трави, якими люди лікуються і видужують. Але те, що сталося з її донькою було не хворобою, це була – магія. І хто зна, чим можна її побороти.В це важко повірити, але найкращим другом Аліни був малюк китової акули на ім’я Флінк. Так, справжнє дитинча китової акули. Флінк мав дуже грайливий характер. І здавалося, що може бути краще, ніж цілісінькими днями плавати, грати в піжмурки серед водоростей та грітися в сонячних промінчиках, які пронизували товщу води. Але цього всього було мало для допитливої та розумної дівчинки, якою була Алінка. Її постійно манили затонулі кораблі та «скарби», які вона там знаходила. І коли Аліна знаходила щось цікаве, вона швиденько плила до своєї бабусі Арієль, щоб та розповіла призначення знахідки. Можливо нова знахідна стане у нагоді для зняття чар з її матусі.  – Бабусю, може ця річ? – питала Алінка, показуючи підсвічник. – Ні, дитя моя, ця річ називається підсвічник, на нього ставлять свічку і світло її освітлює все навколо. Навряд чи це допоможе твоїй матусі.  Але все одно вони залишали всі знайдені речі. Інколи до цього звалища знахідок припливали сестри Алінки в пошуках чогось цікавого. Одна з сестер знайшла там трубу, музичний інструмент, інша – чудовий гребінець для волосся. Одного дня в палаці готувалось справжнє свято. Цар Плутон організовував святкування для своєї старшої доньки. Їй виповнювалося 18 років. Вона була найстаршою з доньок царя і піклувалася про молодших, коли лихо сталося з мамою. Так, як в підводному царстві вже давно не було свят, святкування обіцяло бути пишним та веселим. Різнокольорові квіти буяли по всьому палаці, гриміла музика. Дізналася злюка-чаклунка про свято і вирішила зіпсувати його. Її вірні помічники, восьминоги, повинні були випустити чорнила на дівчину, коли та виходитиме з палацу. А чаклунка наведе заклинання зі своєї чаклунської книги і чорнила не змиються з дівчини протягом довгого часу. Такий підступний план підготувала злюка. Та не знала вона, що цар виставив охорону навколо палацу, щоб ніхто і нічого не завадило святкуванню. Ні вона, ні восьминоги не змогли потрапити на свято. Зла поверталася вона додому, до своєї печери. Така зла, що зовсім забула про свою чаклунську книгу.«А де це моя книжечка!» – подумала відьма, запливши до печери. – ААААААААААААА!!!!!!! – закричала вона. – Я загубила свою книгу заклинань і прокльонів! – Негайно повертайтеся назад та знайдіть її! – гримнула вона на восьминогів. Чаклунську книгу знайшов акульонок.  Хто ж знав, що ця знахідка змінить все їхнє життя. Коли восьминоги припливли до далекої печери звісно вони там не знайшли чаклунську книгу. Злюка-чаклунка була страшенно розгнівана. Такою її ще не бачили її піддані. Вони не знали, що без своєї чаклунської книги вона буде просто звичайнісінькою злюкою. – Що це? – запитала бабуся Арієль у акульока, коли той приніс їй книгу.– Цю річ загубила зла чаклунка, коли пропливала біля далекої печери, – відповів акульонок.– Цікаво, цікаво! – почала гортати книгу Арієль. – Та це ж магічна книга! Дякую тобі, Флінку, за допомогу. Сподіваюсь, тут є магічне заклинання, яке розчаклує мою донечку. Довгий час просиділа над чаклунською книгою Арієль. Та це було не дарма. – Є! Знайшла! – закричала Арієль так, що побудила Алінку і Флінка, які заснули, поки бабуся читала книгу.– Бабусю! Ура! Що, що треба зробити?! – допитувалася Алінка, їй вже не терпілося врятувати мамусю і хоча б раз її обійняти.– Треба, – почала читати Арієль, – поставити в ряд речі кольорів веселки: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.– Ох, – засмутилася Арієль, – де ж ми знайдемо всі кольори веселки?– Не засмучуйся, бабуню! Ми все знайдемо! Я все знайду!Акульонок підплив до Алінки, показуючи, що він поряд, що вони разом.Алінка з щирим завзяттям взялася за пошуки. Батьку вона нічого не розповідала, не хотіла завчасно давати йому надію.На звалищі знахідок Алінка та Флінк знайшли скло від розбитих глечиків для води. Воно було зеленого, блакитного та жовтого кольору. Червоний колір було знайти не важко, адже в підводному царстві було повно червоних водоростей. Синього кольору був гребінець однієї із сестер русалоньки. А от фіолетовий і помаранчевий кольори вони не могли знайти, бо люди ще не використовували їх.Цар Плутон був дуже люблячим, але в той же час і суворим батьком. Коли він побачив, як Алінка поцупила гребінець у сестри, то запитав її про це.– Алінко, ти нічого не хочеш мені розповісти?!– Ні, татусю! – опустивши голову відповіла Алінка.Тож царю нічого не лишалося, як покарати доньку за крадіжку. Він заборонив їй випливати з палацу.Алінка засмутилася, що не зможе більше шукати речі для знаття чар з матусі. Акульонок та бабуся Арієль продовжили ці пошуки. А русалочці нічого не лишалося, як бути в палаці і чекати. Ніколи раніше вона не звертала уваги на захоплення своїх сестер. Їй не цікаві були ні співи, ні танці, ні малювання, ні читання. Цар Плутон хотів, що б і у Алінки теж з’явилося якесь захоплення, але вона нічим не цікавилася. Проте одного разу вона помітила, як її сестра малює і як вона змішую при цьому фарби. Вона згадала, що в бібліотеці, яку мав кожен поважаючий себе цар, була книга, яка називається «Кольорознавство». Аліна одразу побігла до бібліотеки в пошуках цієї книги.Цар Плутон захопливо дивився, як Аліна перебирає книги у бібліотеці. А вона шукала ту єдину книгу, яка могла врятувати життя її матусі.Ось вона, «Кольорознавство, як змішувати і отримувати нові кольори». Радості Алінки не було меж. «Так, ось воно, якщо змішати червоний і синій, отримаємо фіолетовий, дивовижно», – подумала Алінка. – «Якщо змішати червоний і жовтий, отримаємо помаранчевий». Звичайно, Алінка не збиралася розплавляти скло і перемішувати кольори. Це було їй не під силу. Але вона мала гострий розум та велику фантазію. Алінка виглянула у віконечка і покликала акульонка. Коли той підплив, сказала:– Флінку, друже мій, швидко пливи до бабусі в печеру і попроси її припливти до палацу, разом з усіма знахідками.Акульонок швидко поплив виконувати доручення. Русалка Арієль вже довгий час не наближася до палацу, прикро їй було бачити єдину доньку заточену в камінь. Коли Арієль приплила до палацу, цар Плутон був дуже здивований.– Вітаю Вас у нашому палаці! – поважно привітався він. – Дуже радий Вас бачити!Ні, він не звинувачував Арієль в тому що сталося, не було її вини в тому, що зробила злюка-чаклунка. – Доброго дня, царю! Я припливла побачити своїх онучок. Пустиш до палацу?!– Звичайно, – відповів цар. – Це і ваш дім також.Арієль швидко попрощавшись з царем, попливла до Алінки.Алінка вже мала план. Вона поклала червоні водорості на синій гребінець і виставила на сонячні промені. Отримала ледь помітний, але фіолетовий колір. – Будемо сподіватися, що цього вистачить, – переживала Арієль. Теж саме Алінка проробила і з червоними водоростями та жовтим склом.– Ура, – закричала Алінка! – Вийшло. Тож Алінка мала свій талант, особливий, винахідницький. Її аналітичний розум та природна цікавість допоможуть розчаклувати царівну Габріелу.   Настав довгоочікуваний день, вперше за довгий час приплила Арієль до кам’яної статуї доньки. Виплила до саду і Алінка з акульонком. Був гарний сонячний день, сонячні промені походили крізь товщу води та наповнювали все світлом. Арієль та Алінка виставили скло за кольорами веселки. Світло впало на них, осяявши все навколо різними кольорами. Від скла відбилися промені і потрапили на кам’яну статую. Все засвітилося яскравими барвами і враз чари спали з Габріели. Царівна стояла жива. Вона, ніби прокинулася після довгого сну. Її рожеве волосся спадало на плечі, а сині очі світилися від щастя. Алінка підбігла до матусі, обняла, з її очей котилися сльози радості.В підводному палаці було грандіозне свято. Арієль перебралася зі своєї домівки в палац. Всі жили довго та щасливо РАЗОМ! А злюка-чаклунка луснула від злості, так і не знайшовши свою чаклунську книгу.Кінець!