Довгі казки

Повернувшись до своєї клітки хом’як ніяк не міг знайти собі місця. Щось тривожило його. Тому, щоб хоч якось себе заспокоїти він вирішив зайнятися спортом, а саме, трохи побігати. І от крутиться Агрибос в колесі для бігу та й думку гадає. Ще не познайомилися з першим і другим розділами? Запрошуємо розпочати захопливу подорож із них! — І чому я раніше до нього не підходив? Мабуть, тому, що вже голова йде обертом. Скоріш за все, потрібно бігти, а не просто обертатися як одяг в пральній машині. Хом’як із невеличкими труднощами підвівся й почав працювати лапками.— Таке враження, ніби я кудись біжу. — важко дихаючи мовив Агрибос — Та не просто біжу, а втікаю! Можна уявити, що втікаю від Тахталя.Хом’як зупинився. Зморився трішки. Точніше, хом’як зупинився, а колесо ще оберталося. На жаль, спорт це не його. Але, через силу, він все ж таки вмовив себе ще трохи попрацювати лапками.— Це ж якщо я тренуватимуся, то стану сильним. Та не просто сильним, а дуже сильним. І м’язи в мене з’являться. І великим я буду, як Сафоля. Та що там Сафоля, стану більшим за ведмедя. Ведмідь Агрибос. Ух, як гарно звучить.Він знову зупинився зловивши себе на думці, що ведмідь не втікатиме від Тахталя, а навпаки, наздоганятиме. Тому, Агрик почав вдвічі швидше перебирати лапками.— Й ніхто не прийде та не погляне, чи моє тіло вже за розміром з ведмедя чи ні. Бо мені здається, що м’язи на моїх задніх лапках вже зміцніли і я став дуже великим.Раптом хом’як вискочив з колеса. Точніше його відкинуло в сторону, але це виглядало так, як ніби він вискочив. В його очах все запаморочилося, і він зручно вмостився на підлогу та про щось подумав. Потім, те про що він подумав чи то кудись поділося, чи то якось забулося і він подумав про шматок тортика. Потім, коли зрозумів, що від думки про тортик захотілося їсти він згадав про те, про що подумав спочатку. Але все одно думка про той тортик нікуди не поділася. Потім, Агрик згадав про ведмедя. Точніше про ведмедя зі шматком тортика. А ще подумав про подарунок. Але після того, як він подумав про подарунок, його думки заплуталися, і він вирішив піти до Тахталя та поговорити з ним віч-на-віч. Поговорити про банан та про його негарний вчинок. Тобто Агрик наважився попросити вибачення.Хом’як оглянув кімнату. Десь там він побачив Айкі та господаря. Між ними, як здалося Агрику, навіть виникла невеличка розмова.— О, Айку-Спайку, ти куди подів мого капця? З самого ранку всюди шукаю, ніде знайти не можу. — звернувся господар до собаки.— Ага, так я взяв і сказав тобі! То мій подарунок. Мій. Тому, можеш забути про капець. — відповів Айк.— Ага, так ти взяв і сказав мені. А якби й сказав, то навряд чи б я тебе зрозумів. — посміхнувся господар — До речі, з Днем Народження тебе! Ввечері будуть гостинці.Господарі любили своїх домашніх улюбленців і пам’ятали про кожне День Народження. А ще готували їм святковий тортик та якийсь невеличкий подарунок.— О, дуже дякую тобі, господарю. — відповів собака й кудись побіг.І хоч вони не розуміли один одного, зі сторони розмова виглядала досить цікавою.Врешті решт, коли в кімнаті стало нібито порожньо, хом’як, крок за кроком, то на чотирьох то на двох лапах, дуже і дуже вагаючись, подолав пів шляху до клітки Тахталя. І десь на тому пів шляху він помітив двох підозрілих осіб, а точніше дві підозрілі шкарпетки які кудись повзли. Ці особи хом’яку дуже когось нагадували. І він, напевно, зрозумів кого. Але все одно чомусь сумнівався. Тому, він вирішив трохи поспостерігати за ними.— Лівий, давай праворуч! — прошепотів Правий.«Лівим» був Ибут. Він повз попереді й чітко виконував накази Правого. Такі таємні імена вони собі вигадали для того, щоб ніхто не здогадався, що це насправді Тахталь та Ибут. І, звісно ж, кожен отримав свою назву виходячи з того, яку шкарпетку він одягнув, ліву чи праву.— Чуєш, Правий, а чому я попереду, а ти позаду? Це ж якщо попереду якісь неприємності, то всі вони дістануться мені. А я ж боюся неприємностей.— А якщо якісь неприємності позаду, то всі вони дістануться мені. Ми прикриваємо один одного. Ми ж команда.— Так, ти правий. — мовив Ибут.— Правий Правий! Чи Правий правий. Яка різниця? Все одно ж звучить загадково! — наголосив Тахталь.Раптом Ибут в щось вперся. Точніше не в щось, а в когось. Тобто в Агрибоса. Ну і звісно ж, Тахталь вперся в Ибута, бо той різко зупинився.— Ви що, живі шкарпетки? — поцікавився хом’як.Ибут застиг на місці. Йому настільки стало страшно, що він забув усі літери які присутні в словах. Забув всі слова які присутні в словниках. Та й взагалі, забув усе, що пам’ятав. І в ту мить, як йому самому здалося, він і дійсно перетворився на шкарпетку. Тому, він лежав тихо і нерухомо. А ще підозріло пах. Чи то смердів. Ну це вже залежить від того якої свіжості була та шкарпетка на яку перетворився Ибут.— Так, ми живі шкарпетки! — впевнено відповів Тахталь. — Ми повземо з пункту «А» в пункт «Б», тому краще не заважай нам!Насправді Тахталь мав план. Точніше він запевняв Ибута, що мав план. А сам діяв за обставинами. Йому хотілося якось провчити Агрибоса, але його плани вмить змінилися. А все через необережну фразу хом’яка.— Зрозуміло! А я йду ділитися з Тахталем своїм шматком тортика. Ну, бувайте, шкарпетки.Ох і даремно він згадав про того тортика. Та невідомо як би все трапилося далі, якби Агрибос не згадав про смаколик. Тому, хом’як йшов до клітки Тахталя, а Тахталь повз слідом, забувши про свого товариша Ибута.— Е-е-е, Правий, ти де? — десь через декілька хвилин тиші та спокою наважився вимовити Ибут — Тахталю, відгукнись. Це я ліва шкарпетка.Здавалося от-от і він розплачеться. Та ніхто його не чув. Ніхто не бачив і ніхто не згадував. Бо ж мова була про тортик. А там, де мова йде про щось смачненьке, там і Тахталь.Тож, долає Агрибос залишені пів шляху, а за ним права шкарпетка повзе. Непомітно так повзе. Коли погляне на неї, то вона не повзе. Лежить і не ворушиться. А коли не дивиться в її сторону, то вона ніби як і переслідує його. Збентежило це хом’яка, занепокоїло. Навіть лячно якось стало. Адже не кожного дня тебе переслідує шкарпетка. Особливо права. Тому хом’як ще зробив декілька повільних кроків, а потім згадав про ведмедя.І от, відчувши в собі силу великого звіра, Агрибос підвівся на задні лапи та голосно-голосно заричав.— Ти чого ричиш? — поцікавилася шкарпетка. Тобто, поцікавився Тахталь, але Агрик цього ще не усвідомив.— Я ведмідь Агрибос! — грізно мовив хом’як підвівшись на задні лапи.— Лахматий, з тебе такий ведмідь як з мене черв’як! — мовив Тахталь знявши з себе шкарпетку.Хом’як поглянув на Тахталя. Потім поглянув на шкарпетку і знову поглянув на Тахталя.— Будь обережним, ця шкарпетка трохи дивна і здається трохи небезпечна. А ще, десь тут ходить ще одна шкарпетка. Схожа на цю, але трохи інша.Агрибос поглянув на Тахталя, щоб переконатися в тому, чи він взагалі слухає його, а потім продовжив.— Тахталю, я не хотів з’їсти твого банана, але він сам попросився! От в тебе бувало так, щоб щось смачненьке саме просилося до рота? От в мене було таке з тим бананом. А я ж йому, «ти що, не можна!». А він мені, «хто тобі таке сказав? Візьми і з’їж!». Тож я взяв і з’їв його. Мені й самому не хотілося, чесно! Але, коли хтось благає, то на жаль, не можу відмовити. Тому, вибач мені. І в знак примирення, ввечері віддам тобі свій шматок тортика.Тахталь підозріло посміхнувся. Спочатку він розкрив рота показавши свої зуби, а потім надув щоки й висунув язика.— Я теж напартачив. В усьому звинуватив Ибута. А він через це страждав. Та ще й вмовив його викрасти твого подарунка. Думаю, ми разом завинили перед ним. Тож, ходімо перепрошувати. А щодо тортика, то можеш свій шматок віддати йому. Я вже якось з цим змирюсь.Тож пішли вони разом до Ибута, який, до речі, нарешті наважився визирнути зі шкарпетки. Точніше, спочатку визирнули його вуха, щоб послухати, чи нічого страшного там не відбувається. Потім визирнув ніс, щоб виявити якісь підозрілі запахи. Потім визирнули очі, які, до речі, спочатку були заплющеними. Ну а коли визирнула уся голова, то він наважився розплющити очі та вилізти повністю.Тахталь та Агрибос вже були поряд, але почати розмову вони не встигли, бо раптом на кухні закричав папуга Го.— Небезпечний момент небезпечний!В цю мить, з кухні вибіг ибака Айк. Він міцно тримав в зубах господарів капець. І хоч йому було зовсім не зручно бігти. І той капець волочився десь поміж передніх лап собаки. Він все одного гордо біг уперед з високо піднятою головою, не збираючись віддавати своє. Позаду собаки, намагаючись вихвати свого капця, біг господар.— Ану віддай капець! Віддай, кому сказав! — горланив він — Капець тобі, а не капець! І ніякого святкового тортика!Звісно ж, те, що господар так сказав, зовсім не означало, що так воно і буде. Але ці слова дуже налякали Агрибоса та Тахталя. Тому, вони вирішили діяти не вагаючись. І вже за лічені секунди хом’як заплутався в лапах Айка, а Тахталь вихватив того капця з його зубів.Чи даремно вони це зробили, чи ні, та собака дуже розсердився. По його погляду, можна було зрозуміти, що обидва потраплять до чорного списку. Та й святкового тортика їм не бачити. І хоч насправді, ввечері, увесь тортик дістанеться Агрибосу… але то вже зовсім інша історія.

Дерево. А за деревом дерево. А за деревом дерево. А за деревом паркан. За парканом стежечка, а за стежкою поріг. За порогом двері, що ведуть у дім. А у домі тому, брат разом із сестрою поспішають на подвір’я погратися першим грудневим снігом.— Давай швидше, а то поки одягнешся, то і сніг увесь розтане! — мовив Тарас.Поліна поспішала як могла та все одно не встигала за братом. Обоє чекали цього дня як ніби якогось свята й нарешті дочекалися. І хоч цієї ночі сніжних опадів було не так вже й багато, та на невеличкого сніговика повинно вистачити. А ще, якщо позбирати сніжок із верхівок різноманітних поверхонь, то можна буде й у сніжки пограти.Звісно ж, якби снігу було більше то й на санчатах можна було б покататися. А точніше, брат покатав би сестру. Бо ж маленька Поліна ніяк би не потягла б санчата зі старшим братом. Вона б кректала, стогнала, сопіла. Надривалася, падала, підіймалася. А з місця б й не зрушила. Тому, на санчатах би покаталася лише Поліна. Але то було б тоді, якби сніжних опадів було набагато більше. А по багнюці санчата не їздять.І от, коло до кола, хвостиком по колу, накатали діти снігові кулі та й зліпили сніговика (якого, до речі, з легкістю можна назвати африканським, і все через те, що болото спаплюжило білосніжний покрив). Старий Полінин кросівок, який до дірок засмакував собака Смайлик, став дуже гарним носиком. Ще й колір у нього був помаранчевий, тобто морквяний. А от очі були з прищіпок, посмішка з дрібних камінців, а волосся з посохлих гілок. Якщо комусь стало цікаво, навіщо сніговику волосся, то відповідь дуже проста — сніговик без зачіски, то не сніговик, а якийсь лисий дядько. Тому, зачіска повинна бути на першому місці. Принаймні, так вважала Поліна.Тож, зліпивши сніговика (якого, до речі, назвали П’ятниця) діти вирішили зайнятися важливою справою, а саме — погратися у сніжки.— Поля-квасоля, ти мазило! — наголосив Тарас — Дивися як треба!Хлопак замахнувся й запустив гармату, яка приземлилася біля Поліниних ніг.— Ні, братику, мазило в нас ти! — регочучи відповіла мала й кинула свою сніжку, але та полетіла повз хлопця.— Ма-зи-ло! — зареготав Тарас — Я принаймні у щось влучаю, а ти жодного разу не поцілила!— От зараз побачимо хто кого!Поліна прицілилася, але знову промахнулася.— Щоб влучити у ціль, — почав пояснювати Тарас — потрібно правильно кинути сніжку. А для того, щоб правильно кинути сніжку, потрібно правильно її зліпити. А як її правильно зліпити, коли навколо лише багнюка? Та це вже не сніжка виходить, а “багніжка” якась! Таку “багніжку” й кинути не так і легко!— Головне, що весело! — наголосила мала — А чи сніжка то, чи “багніжка”, немає різниці!— Весело коли весело, а зараз час йти до хати. Тут нічого більше робити.— А в хаті що? Айфон, телефон, смартфон? Планшет, ноутбук, комп’ютер? Світлини, вподобайки та пів-паф ігри? Це ж так нудно!— Нудно з багнюки ліпити сніжку й уявляти, що це весело! До того ж мама недуже зрадіє плямам на одязі. Ходімо.Поліна засумувала. Їй нечасто доводилося гратися з Тарасом. Вона чекала цієї миті більше ніж свого Дня Народження. Та все зіпсувала багнюка. Хтозна, яка зима буде цього року: теплою та дощовитою чи сніжною та холодною. Та й Тарас, як завжди в телефоні чи грається з друзями. Тому, шанс ще хоча б раз погратися з братом, рівняється нулю.На подвір’ї стало тихо. Весела гра перетворилася на мовчання. Від дитячих радощів залишилися лише сліди маленьких рук на багнюці та самотній сніговик, на якого, час від часу, дзявкотів Смайлик.З подвір’я та й до хати, до свого рідного куточку, у якому кожному було затишно. Тарас вдивлявся в ноутбук, а Поліна прилипла до вікна, чекаючи дива, як раптом:— Заснула чи що?Поліна розплющила очі й поглянула довкола. А довкола, поміж густого туману, на біленькій, пухкій хмаринці, яка була замість твердої поверхні землі, займалися різними справами якісь невідомі особи невеличкого зросту.Біля дівчинки стояв незнайомець, який помітно відрізнявся своїми розмірами від маленьких чоловічків. Його довге тіло трималося на двох тонесеньких ніжках, а ніс нагадував картоплю.— Ти хто така? — сердито запитав містер поглядаючи на свого годинника.— Поля! — прошепотіла дівчинка.— А що ти тут, Поля, робиш? — склавши руки в боки, поцікавився він. — Не знаю! — відповіла мала, нишпоривши поглядом по сторонах, а потім — Стою! Я тут просто стою й спостерігаю!Невідомого ніби вдарило струмом. Щічки почервоніли, вуха заплигали, волосся стало дибки, а ніс взагалі засопів, видаючи холодну пару.— Ти що, не можна просто стояти! Потрібно щось робити! Ми й так не встигаємо! У нас залишилось дуже мало часу! — загорланив містер.— Ну то чому ви тут стоїте й витрачаєте на мене свій час? Я, наприклад, нікуди не поспішаю. А ви, швидше беріться за роботу!Після цих слів містер скипів, немов чайник.— Що? Хто? Хто привів її сюди? — звернувся він до присутніх, які були заклопотані своїми справами — Я повторюю, хто привів сюди цю малу, невиховану, наглу дитину?Та у відповідь, а ні слова. Містер знову поглянув на годинник, а потім вигукнув:— Лишилося десять хвилин! Ми відстаємо від графіка! Готуйте фарбу та запускайте вітряки!Чоловік помітно нервував. Мабуть, через те, що не встигав виконати якесь завдання.— Так, Маляка, ти мене відволікаєш.Дівчинка хотіла щось сказати у свій захист, та той поплескав в долоні й продовжив горланити:— Залишилося зовсім мало часу. Ану, зібралися усі й швидше, швидше, швидше. І, передягніть хто-небудь цю малу, бо ж очі ріже її вбрання.До дівчинки підійшов маленький чоловічок, з довгими вухами, як в ельфа (але то точно був не ельф) та з невеличкими ріжками на голові як у фавна (але точно був не фавн). Він відвів дівчинку до невеличкого будинку, схожого на комору та вручив їй злегка пом’ятий спецодяг.— Тільки швиденько, бо можемо не встигнути. — пробуркотів чоловічок.— Що не встигнути? — поцікавилася дівчинка.Та той нічого не пояснив. Лише зачинив за нею двері, мовляючи:— У тебе є дві хвилини!«Як дві хвилини?» — подумала Поліна. Так швидко вона ще ніколи не переодягалася. Зазвичай, їй потрібно хвилин десять для того, щоб одягти шкарпетки та зрозуміти, що одягла їх навиворіт. А потім, ще хвилин п’ять для того, щоб подумати, чи переодягати їх, чи залишити так, як є. А тут, цілих дві хвилини, щоб передягтися.Поліна, звісно ж, поспішала як могла й десь через три хвилини та кільканадцять секунд, вийшла з кімнати. Біля дверей вже стояв розлючений містер.— Муля, мені здається, ти зовсім не розумієш, що тут відбувається!— Я не Муля, а Поля, тобто По-лі-на! Та для вас, містере, краще Поліна Петрівна! — невдоволено мовила мала, нацупивши брови та закотивши верхню губу.— Дванадцять слів за дев’ять секунд! Муля Петрівна, ви занадто повільні! Ви повільні, як та черепаха, яка проти вітру повзе на високу гору. Ви повільні як той равлик, який випадково прилип до клею, та незважаючи на це, все одно намагається поспішати. Ви повільні як…Містер притих, зупинивши погляд на годиннику. Він обережно постукав пальцем по циферблату. Скоріш за все засумнівався у справності свого приладу.— Залишилося п’ять хвилин! Готуйте воду! — містер запанікував — Ану, ледацюги, покваптесь, бо з такими темпами, ми нічого не встигнемо!Чоловік засмутився. На його червоних щічках з’явилися ледь видимі кришталики сліз.— Це від вітру! — мовив містер, проводячи пальцями по щоках.Судячи з його поведінки, Поліна зрозуміла, що незнайомець любив свою роботу, та ще більше він любив виконувати її вчасно. Але цього разу щось пішло не за планом. Поліні стало шкода містера, тож вона вирішила якось вплинути на обставини.— Ну добре, — неохоче мовила дівчинка — чим я можу допомогти?Той на мить замислився, а потім:— Чи вмієш ти принести, подати та не заважати?Поліна розвила руками.— Ні, в мене краще виходить не донести, розбити та загубити!Містер почесав потилицю.— То може в тебе добре виходить склеїти, зшити та відремонтувати?— Ага, — засміялася мала — хіба що розірвати, розшити та розламати!Здивування містера було очікуваним.— Ти хоча б щось можеш зробити швидко та правильно?— Так, звісно! — радісно вигукнула Поліна — Я можу швидко та правильно нічого не робити!— Бездоганно! Тоді яка від тебе користь?Дівчинка здвинула плечима.— А якщо… хоча ні, краще не ризикувати.Містер знову поглянув на годинника.— Ану, зібралися всі! Лишилося три хвилини! — стривожено промовив він.— Три хвилини без п’яти секунд! — пробігаючи повз містера промовив робітник.— Три хвилини без десяти секунд! — промовив інший робітник.Незнайомець узяв дівчинку за руку й відвів до великих діжок, що стояли неподалік.— Стій тут й мовчки вдавай що ти тут і стоїш! І головне, нічого не чіпай!Поля хотіла щось сказати, та той приклав вказівного пальця до своїх губ, видавши жалюгідне «тссс» й пішов геть.Дівчинка спостерігала за чоловічками які метушилися навколо неї.— Хтось може мені пояснити, що тут відбувається?Все ж таки не втримала вона свою цікавість. Та на жаль, ніхто нічого не збирався пояснювати. Та не через свою неввічливість, а через те, що всі були дуже заклопотані різними справами.— Чотирнадцять секунд! — вигукнув містер — Посилюйте морозець!Й після цих слів, чоловік підійняв руку вгору й різко махнув нею, після чого усі голосно почали рахувати.— Десять!— Дев’ять!— Вісім!— Сім!— Шість!— Відкривайте чани з водою!— Чотири— Три!— Два!— Один! Запускай!В ту ж мить, стихло все навколо. Зупинилися вітряки та припинили ричати двигуни. Тиша. Пом’якшав морозець і десь за обрієм почало виглядати сонечко. Збентежений містер стояв серед розгублених робітників, які також нічого не розуміли.— І що цього разу? А? Хто мені пояснить, в чому справа?Та всі навколо мовчали.— Зізнавайтеся, хто за собою привів не-ща-ссссс… тя.Погляд містера зупинився на Поліні, яка намагалася звільнитися з ланцюгів, що кріпили різноманітні важелі. Ім’я дівчинки пролунало на всю околицю. Такого невдоволення нечула жодна присутня душа.— А я то все гадаю, що ж то за день такий! А вся біда лише в маленькій дитині!— Я тут ні до чого! — намагалася заперечити Поліна.— То ти хочеш сказати, що це я у всьому винен?— Чому завжди потрібно шукати винних? Це ж лише звичайнісінький збіг обставин.— То це ти називаєш збігом обставин? Та це ж…— То ви б краще за діло взялися, аніж в усьому звинувачувати якусь там малу дитину. — не дала Поліна завершити містеру своє невдоволення.Той притих. Мабуть, таки намагався впорядкувати літери на вустах, знайти правильне рішення та розкласти по шухлядах своє невдоволення.— Добре, — пробубнів він — запускайте вітряки та відкривайте чани!— Але ж кришталики не встигнуть змерзнути! — зауважив один з працівників.— То влаштуємо трохи дощу! — відповів містер потираючи долоні.Усі навколо знову взялися до роботи. Поліна хвостиком ходила за містером постійно запитуючи, чим вона може допомогти. Та у відповідь чула лише:— Нічого не зіпсуй!— То може поясните, врешті решт, що я зіпсувала?— Сніг! — сердито відповів містер — Сьогодні мав бути сніг.Від почутого дівчинка ледве не розплакалася. З думкою про те, що вона зіпсувала цей день, Поліна закричала:— Ану зібралися усі й швидше, швидше, швидше до роботи! Запускайте вітряки, відкривайте чани та підсилюйте морозець. Там мій брат нудьгує, поки ви тут байдикуєте!Містер підозріло поглянув на Полю. Мабуть, таки зрозумів, що саме в неї добре виходить робити. Або ж, просто побачив в ній конкурента.— Запустити на повну вітряки та понизити температуру! — крикнув містер.— Понизити температуру та запустити на повну вітряки! — повторила мала.Чоловік посміхнувся. Все ж таки це більше йому подобалося, аніж «не донести, розбити та загубити».Згодом, піднявся вітер, а з неба почали падати кришталики води, які перетворювалися на дивовижні сніжинки. Та не знав не містер, ні будь-хто інший, що не можна було залишати Поліну без нагляду, особливо біля діжок з фарбою.«П-О-Л-І-Н-А!» — голосно пролунало її ім’я. Чи то від розлюченого містера, чи то від брата, який намагався отямити сестру.— Прокидайся! Поглянь у вікно! — радісно вигукнув Тарас.Мала не могла збагнути, що від неї хоче брат. Вона дивилася у вікно й майже нічого не бачила. І не через те, що тільки-но прокинулася, а через снігопад, який раптово здійнялася за вікном.— Швиденько одягайся й хапай санчата. В нас є всі шанси добряче повеселитися. — радісно вигукнув Тарас. Того дня таки сталося диво. І хоч для багатьох людей цим дивом був різнобарвний сніг, та для Поліни дивом було — добре проведений час зі старшим братом.

У великому будинку на тихій вулиці Стокгольма жив звичайний хлопчик, на ім’я Малюк. Йому було сім років, і він часто почувався самотнім серед гамору старших брата й сестри, добродушної мами, зайнятого тата, вірної собаки Бімбо та суворої господині фрекен Бок, яка весь час бурчала: “Діти — це біда на чотирьох лапах!” Малюк мріяв про пригоди, про друга, з яким можна було б сміятися й пустувати, але день за днем минав у нудьзі.Одного сонячного дня, після обіду Малюк сидів сам у кімнаті, дивлячись у вікно на хмари. Раптом пролунав дивний гул — ніби маленький моторчик. Вжжж! Бум! На підвіконня вліз товстенький чоловічок, з пишним чубчиком, що стирчав на голові, і пропелером на спині. Він поправив сіру куртку, потер живіт і весело гукнув: — Привіт! Я — Карлсон, який живе на даху! Я в міру товстий, дуже красивий і найкращий у світі!Малюк аж підскочив, витріщивши очі.— Ти… ти справжній? А не з казки?Карлсон зареготав, натиснув кнопку на животі — і пропелер закрутився з гудінням.— Звичайно, справжній! А ти хто такий? Виглядаєш, ніби щойно з нудьги виліз. Ходімо, покажу тобі свій дім!Вони вилізли на дах через вікно, і Карлсон гордо провів Малюка до маленького дерев’яного будиночка за великою трубою. Всередині — крихітний камінчик, телевізор, м’яке кріселко й банка з варенням на столі.— Бачиш? — хвалився Карлсон, ковтаючи ложку варення. — Я тут живу сам, бо незалежний. Ніяких мам, татусів чи фрекен Бок, які бурчать: “Не чіпай!” А в тебе що, тільки іграшки та нудьга? Малюк засміявся вперше за довгий час.— У мене є собака Бімбо, але вона більше спить, ніж грає. А ти справді літаєш?— Ще й як! — Карлсон натиснув кнопку, і вони злетіли над дахами, вітер свистів у вухах. — Дивись, Стокгольм як на долоні! А тепер — на прогулянку. Тільки не кажи мамі, бо вона скаже: “Карлсон — це вигадки!”З того дня пригоди посипалися, як конфеті з неба. Карлсон часто прилітав у гості, коли Малюк бував сам, і вони пустували: розкидали іграшки, жували іриски, малювали на стінах крейдою. Але Карлсон був хитрий — щойно чув кроки, ж-жж! — і зникав, залишаючи Малюка пояснюватись перед фрекен Бок.— Хто тут усе розкидав? — гримала вона, хитаючи головою. — Малюк, ти знову вигадуєш привидів?— Ні, фрекен Бок, це… це Карлсон! Він з пропелером!Вона фиркала: “Карлсон? Такий собі бешкетник? Краще прибирай, бо я тебе зараз до підвалу запру!”Але найбільша біда прийшла з сусідом — великим хлопцем, на прізвище Хільдінг, якого всі звали Рінтінтін. Він був товстий, злий і любив чіплятися до Малюка на вулиці.— Ей, лузере! — кричав Рінтінтін, штовхаючи його. — Ти навіть м’яча нормально не кинеш!Малюк тікав додому слізьми, а Карлсон, почувши про це, запалав.— Ніхто не ображає мого друга! — прогримів він. — Я полечу й покажу йому, хто тут король!Вони сіли в засідку біля будинку Рінтінтіна. Карлсон увімкнув пропелер і злетів тихо, як тінь. Раптом — бац! — м’ячик полетів прямо в ніс хулігана.— Ааа! Хто це?! — заревів Рінтінтін, хапаючись за ніс.Карлсон завис у повітрі, регочучи:— Я — Карлсон, найкращий у світі! А ти — просто жирна качка, яка боїться м’ячика! Ще раз зачепиш Малюка — і я тебе на пончики перетворю!Рінтінтін кинувся тікати, спотикаючись об власні ноги, а друзі ховалися за кущем, давлячись від сміху.— Бачиш? — шепотів Карлсон. — З пропелером ти непереможний. А без — теж, бо ми команда!Осінь принесла нові страховища. Малюк чув від сусідських дітей про привида в підвалі — білого, як простирадло, з ланцюгами, що брязкають.— Я боюся, Карлсоне, — зізнався Малюк одного вечора. — А якщо він справжній?Карлсон витріщився, ніби то була найдурніша ідея.— Привид? Ха! Спустімося й перевіримо. Я його так перелякаю, що він сам пропелер купить!З ліхтариком у руках вони прокралися в темний підвал. Повітря було сирим, пахло пилом. Раптом — шарудіння! Тінь майнула в кутку.— Бу-у-у! — заревів Карлсон, махаючи руками. — Я — Карлсон з пропелером, страшніший за всіх привидів! А ти хто — стара ганчірка на мотузці?Вони підбігли ближче — і розреготалися. “Привид” виявився просто білим простирадлом, що висіло на гачку, а шарудіння — від щура, який гриз сир.— Бачиш? — Карлсон ляснув Малюка по плечу. — Страхи — як варення без ложки: солодкі, але без смаку. Ходімо, поп’ємо какао в тебе вдома. Гарячого, як мої жарти!Найяскравіша пригода сталася взимку, на день народження Карлсона. Він прилетів рано-рано, з тортом у руках — кривим, але з кремом.— Сьогодні мені сім років! — проголосив він. — Але з пропелером я виглядаю молодше. Готуйся до свята на даху!Вони спекли млинці — точніше, спробували. Дим валував з печі, млинці пригоріли з країв.— Ой-ой, — засміявся Малюк. — Це ж не млинці, а вугілля!Карлсон відкусив шматок і жував з виглядом гурмана.— Ні-ні, це блискучі млинці! З хрусткою скоринкою — як у справжніх королів. А тепер — танці! Увімкни пропелер, і полетимо!Вони кружляли над дахом, співали пісні, кидали сніжки в хмари. Малюк подарував Карлсону намальовану картину — себе й друга в польоті.— Дякую, друже, — тихо сказав Карлсон, вперше без хвастощів. — Без тебе мій дах був би порожній.Але не все було гладко. Фрекен Бок підозрювала бешкет і одного дня спіймала Карлсона на гарячому — він якраз жував останню іриску.— Ага! — вигукнула вона. — То ти той невидимий привид? Зараз покличу маму!Карлсон не розгубився — ж-жж! — і злетів, але цього разу не встиг. Вся родина вибігла в кімнату, і мама Малюка, побачивши маленького літуна, аж рот роззявила.— Хто ти такий? — запитала вона м’яко.— Я — Карлсон! — відповів він гордо. — Найкращий друг вашого сина. І я не привид, я з пропелером!Спочатку всі здивувалися, але Карлсон так смішно хвалився — “Я в міру товстий і вмію літати!” — що скоро всі сміялися. Навіть фрекен Бок пом’якшала: “Ну, якщо ти такий незалежний, то, мабуть, не такий уже й поганий. Тільки не чіпай мої іриски!”З того дня Карлсон став частиною сім’ї. Пригоди тривали: вони ловили злодіїв у парку, дули велетенські мильні бульбашки, що несли їх у небо, і сміялися над усіма страхами. Малюк зрозумів: справжній друг — як пропелер, що робить життя легким і веселим. А Карлсон шепотів йому на вухо:— Пам’ятай, друже: ми найкращі у світі. І ніяка нудьга нас не зламає!І так, над дахами Стокгольма, де хмари танцювали з вітром, двоє друзів літали — уві сні й наяву, у казці й у житті.

Сад оточувала жива огорожа з ліщини. За нею починалися поля та луки, де паслися корови й вівці. Посеред саду цвів кущ троянд, а під ним сидів равлик. Він був багатий внутрішнім змістом — він містив у собі самого себе.— Почекайте, і мій час настане! — сказав він. — Я дам світу щось важливіше за ці троянди, горіхи чи молоко, що дають корови й вівці.— Я багато чого від тебе очікую, — сказав кущ троянд. — Дозволь дізнатися, коли це станеться?— Час терпить. А ось ви всі поспішаєте! А поспіх послаблює враження.Наступного року равлик лежав майже на тому ж самому місці, на сонці, під кущем троянд. Кущ випускав бутони й розцвітав трояндами, кожного разу свіжими, кожного разу новими.Равлик наполовину висунувся зі своєї раковини, насторожив вусики та знову приглянувся. — Все як торік! Жодного прогресу. Кущ троянд лишається при своїх трояндах — і жодного кроку вперед!Пройшло літо, пройшла осінь, кущ троянд випускав бутони й розцвітав трояндами, аж поки не випав сніг. Стало сиро, холодно; кущ пригнувся до землі, а равлик заповз у землю.Знову настала весна, з’явилися троянди, з’явився равлик.— Тепер уже ви старі! — сказав він кущу троянд. — Пора б і честь знати. Ви дали світу все, що могли. Багато це чи мало — питання, яким мені ніколи займатися. А те, що ви нічого не зробили для власного розвитку, ясно. Інакше з вас вийшло б щось інше. Що скажете на свій захист? Адже ви скоро станете сухим хмизом. Розумієте, про що я кажу?— Ви мене лякаєте, — сказав кущ троянд. — Я ніколи над цим не замислювався.— Так, так, ви, здається, мало турбували себе думками! А ви коли-небудь пробували запитати себе: навіщо ви цвітете? І як це відбувається? Чому так, а не інакше?— Ні! — сказав кущ троянд. — Я просто цвів від радості й не міг інакше. Сонце таке тепле, повітря таке свіже, я пив чисту росу й рясні дощі. Я дихав, я жив! Сили підіймалися в мене із землі, вливались з повітря, я був щасливий завжди новим, великим щастям і тому завжди мусив цвісти. Таке моє життя, я не міг інакше.— Словом, ви жили, не журилися! — сказав равлик.— Звісно! Мені все було дано! — відповідав кущ троянд. — Але вам дано ще більше! Ви одна з тих думаючих, глибоких, високодарованих натур, яким судилося дивувати світ.— Та хоч би що! — сказав равлик. — Я не хочу знати вашого світу. Мені байдуже до нього. Мені достатньо самого себе.— Так, але мені здається, усі ми, хто живе на землі, повинні ділитися з іншими найкращим, що в нас є! Віддавати їм усе, що можемо!.. Так, я дав світу лише троянди… А ви? Вам дано так багато. Що дали світу ви? Що дасте?— Що дав я? Що дам? Мені байдуже на світ! Він мені ні до чого! Мені до нього немає діла! Надавайте його трояндами, на це у вас вистачить сил! Хай ліщина дає йому горіхи, корови й вівці — молоко, у них своя публіка! А моя — у мені самому! Я замкнуся в собі — і баста. Мені байдуже на світ!І равлик заповз у свою раковину і закрився в ній.— Як сумно! — сказав кущ троянд. — А я хотів би, та не можу замкнутися в собі. Усе проривається назовні, проривається трояндами. Пелюстки їх опадають і розносяться вітром, але я бачив, як одну з моїх троянд поклала в книгу господиня дому, іншу пригорнула до себе чарівна молода дівчина, третю цілували усміхнені губки дитини. І я був так щасливий, знаходив у цьому істинне задоволення. Ось мої спогади, моє життя!І кущ троянд цвів у всій своїй простоті й невинності, а равлик просто дрімав у своїй раковині — йому байдуже було до світу.Роки йшли…Равлик став порохом від пороху, і кущ троянд став порохом від пороху, розпався в книзі й спогадів троянда… Але в саду цвіли нові кущі троянд, у саду росли нові равлики. Вони заповзали у свої домівки й плювались — їм байдуже до світу. Не почати цю історію спочатку? Вона буде все та сама.Мораль казки “Равлик і троянди”Ця казка Ганса Крістіана Андерсена вчить, що істинне значення життя полягає не в самозамилуванні чи ізоляції, а в щедрому даруванні світу того, що ми маємо найкращого. Равлик, замкнутий у своїй “глибокості”, марнує існування, не лишаючи по собі нічого, окрім байдужості, тоді як кущ троянд, у простоті та радості, цвіте для інших, даруючи красу, спогади й щастя — і тим знаходить вічність у серцях людей. Егоїзм веде до забуття, а щирість і відкритість — до безсмертя через любов і поділ. “Не ховайся в раковині — розквітай для світу!”

Жили-були двадцять п’ять олов’яних солдатиків — усі брати, бо народилися вони з однієї старої олов’яної ложки. Стояли рівно, тримаючи рушниці в руках, а форма на них була червона й синя — дуже гарна.Перше, що вони почули на світі, коли зняли кришку з коробки, де вони лежали, — слова:— «Олов’яні солдатики!» — вигукнув маленький хлопчик і радісно заплескав у долоні. Він отримав їх на день народження й одразу поставив на стіл.Усі солдатики були однакові, тільки один трохи відрізнявся: у нього була лише одна нога — олова не вистачило, бо його відливали останнім. Та він стояв так само твердо на одній нозі, як інші на двох. І саме він став найцікавішим з усіх.На столі, де стояли солдатики, було багато іграшок, але найбільше привертало увагу паперовий замок. Через крихітні віконця було видно зали, перед замком стояли маленькі деревця, а поруч — дзеркальце, яке зображало ставок. По ньому плавали воскові лебеді й милувалися своїм відображенням.Та наймилішою була маленька паперова балерина. Вона стояла у відчинених дверях замку в сукенці з найтоншого мусліну, через плече — вузенька блакитна стрічка, а посередині блищала блискітка, велика, як усе її обличчя. Балерина стояла на пальчиках, витягнувши руки, і підняла одну ніжку так високо, що олов’яний солдатик її не бачив і подумав, що вона теж має лише одну ногу.— «Оце б дружина для мене!» — подумав він. — «Та вона, певно, дуже знатна: живе в замку, а я — лише в коробці, де нас двадцять п’ять. Не місце їй зі мною! Та все ж я мушу ближче познайомитися».І він ліг за тютюнову коробку на столі, звідки міг добре бачити ніжну балерину, що стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.Настала ніч. Усі діти полягали спати, і в кімнаті стало тихо-тихо. Тоді іграшки ожили. Вони стрибали, розмовляли, сміялися, грали у війну та танцювали. Тільки олов’яний солдатик і маленька балерина залишалися на своїх місцях — він непорушно стояв, а вона, злегка нахилившись, завмерла у граційній позі.Солдатик не зводив із неї очей. Здавалося, навіть місячне світло лагідно торкалося її сукенки, і вона сяяла ще ніжніше. — «Така тендітна, така прекрасна…» — подумав він. — «Якби тільки я міг зробити крок до неї…»Але раптом із коробки для іграшок визирнув чортик із бляшаного циліндра. — «Гей, солдатику!» — гукнув він злим голосом. — «Не смій задивлятися на балерину!» Та олов’яний солдатик удав, що не чує. Він просто стояв, як справжній вояк, і дивився перед собою.— «Добре!» — пробурмотів чортик. — «Побачимо, що буде завтра!»І справді, наступного дня сталося лихо. Коли діти гралися, один із хлопчиків поставив солдатика на підвіконня. Раптом вікно відчинив вітер, і солдатик з гуркотом упав додолу з третього поверху!Хлопчик миттю вибіг на вулицю шукати його, але марно — солдатик зник у щілині між камінням. Дощ почав лити, потім полив ще сильніше, і невдовзі по вулиці побігли струмки. Двоє хлопчаків, які проходили повз, помітили солдатика.— «Дивись, олов’яний солдатик! Зробімо йому човник!» — вигукнув один. Вони згорнули газету трикутником, посадили солдатика всередину — і пустили човен плисти потоком.Газетний човник весело гойдався на хвилях дощу. Вода несла його все далі й далі вузенькими вуличками, немов справжньою річкою. Олов’яний солдатик стояв посеред човника — прямо, як справжній герой. Він тримав рушницю біля плеча і дивився вперед, хоч хвилі хлюпали йому по коліна.«Не здавайся!» — ніби шепотіла йому думка. — «Тримайся, як справжній вояк!»Та раптом струмок підхопив човен ще швидше — і він потрапив до темного підземного каналу, де було темно, сиро й моторошно.— «Хто ти такий?» — загарчав хтось із темряви. Це був величезний щур, сторож підземних вод. — «Де твій паспорт? Плати мито!»Солдатик стояв мовчки. Він не боявся. Щур кинувся слідом, але хвиля підхопила човен і понесла далі — прямо у водоспад!Човник закрутився, розвернувся і… перевернувся! Солдатик полетів у воду й стрімко пішов на дно. Його сталевий погляд залишався незламним, хоча навколо було темно, а холодні струмені тягнули вниз.І тут з глибини з’явилася величезна щука. Вона розкрила пащу й — ковт! — проковтнула солдатика в один момент. Всередині було темно, але солдатик стояв навіть там — струнко, мовби на варті. Минуло трохи часу, і щуку спіймав рибалка. Він приніс її на базар, а звідти — на кухню до того самого будинку, де колись жив солдатик!Коли кухарка розрізала щуку, вона з подивом вигукнула: — «Ой, дивіться, що всередині! Олов’яний солдатик!»Вона поставила його на стіл — і серце солдатика завмерло: перед ним, як і раніше, стояла балерина. Вона все так само підняла одну ніжку, сяяла у своєму замочку й дивилася просто на нього.Солдатик був щасливий. Йому здавалося, що весь світ знову став теплим і світлим.Та доля мала свій план…Солдатик знову стояв на столі — там, де почалася його історія. Він дивився на балерину, і йому здавалося, що все навколо стало спокійним, добрим і знайомим. Світло падало просто на її сукенку, і вона сяяла, мов ранкова зірка.Та одного дня маленький хлопчик, граючись, поставив солдатика біля пічки. — «Подивімося, чи витримає він жар, такий уже стійкий!» — засміявся він.Полум’я весело потріскувало, а олов’яний солдатик стояв непорушно. Він не скаржився й не кликав на допомогу — тільки думав про свою балерину. Йому здавалося, що тепло вогню — це її погляд, що блищить крізь полум’я.Раптом дверцята відчинив вітер. Балерина підхопилася з полиці й легко, немов метелик, злетіла прямо до солдатика. Полум’я обійняло їх обох — тихо, без болю. І в ту мить, коли все навколо стихло, вони були поруч. Коли полум’я згасло й люди прибрали попіл, на тому місці, де стояв солдатик, лежало маленьке олов’яне серце. А поряд — блискітка від балерининої сукенки, така сама ясна, як колись. Так закінчилася історія про стійкого олов’яного солдатика — вірного, хороброго й ніжного, який любив по-справжньому й залишив після себе лише серце

У далекому, спокійному королівстві, де замки сяяли на сонці, а сади цвіли золотими трояндами, жила принцеса, яку звали Елішка. Вона була дочкою короля та королеви, з косичками, що переливалися, як річкова вода, і серцем, повним доброти. Елішка любила гуляти садами, годувати птахів і мріяти про пригоди. Королівство її було багатим, але люди там жили в страху: у віддаленій печері на Чорній горі мешкав дракон Драк. Кажуть, в його скарбниці срібло і золото, що блищало яскравіше за сонце. Багато сміливців — лицарі, купці, селяни — вирушали туди за багатством. Але ніхто не повертався живим. “Дракон жадібний і лютий!” — гомоніли в замку. “Він спалює всіх, хто торкнеться його скарбів!” — попереджали старші. Тож король заборонив навіть згадувати про гору.Одного сонячного ранку Елішка сиділа в тронній залі з батьками. Король, з сивою бородою, переглядав мапи скарбів, а королева вишивала квіти на гобелені. Елішка, граючись з лялькою, раптом запитала:— Тату, мамо, а чому всі тікають від Драка? Я чула від служниць, що в нього срібло і золото. Може, він просто не хоче, щоб його обкрадали? А якщо з ним поговорити по-доброму? Король похитав головою, його корона блиснула.— Дитино моя, дракон — то не людина. Він монстр! Багатьох наших послали туди за скарбами, і всі зникли. Не думай про таке, принцесо. Твоє місце — в замку, в безпеці.Королева обійняла дочку, але Елішка не заспокоїлася. Тієї ночі, дивлячись на зірки з вікна вежі, вона подумала: “Чому б не піти й не подружитися? Не за золотом, а за дружбою. Якщо він самотній, то я стану його подругою!” На світанку, переодягнувшись у просту сукенку, Елішка вислизнула з замку з кошиком яблук і шматком пирога. Не зі страхом, а з добрим серцем, що співало, як пташка. Дорога була крутою: через колючі хащі, де шепотіли вітри, і по кам’янистих стежках, де туман ховав небезпеки. Нарешті Елішка дійшла до печери. Вхід мерехтів від відблисків срібла всередині, і з глибин долинув важкий рев. Дівчинка ступила вперед і гукнула чистим голосом:— Драче! Я — Елішка, принцеса з долини. Принесла тобі пирога, а не меч! Не бійся, я прийшла не за твоїм золотом, а поговорити. Може, ти самотній, як я іноді в замку?З печери вирвався клуб диму, земля затремтіла, і виліз величезний дракон — синьо-зелений, з крилами, як нічне небо, і очима, повними сліз. Поруч блищали купи срібла й золота, але Драк не кинувся — лише сумно зітхнув, і іскри вилетіли з ніздрів.— Принцесо? — прогримів він голосом, як далекий грім, але з ноткою надії. — Всі приходять за моїм скарбом! Лицарі з мечами, купці з жадібними очима. Я захищаюся вогнем, бо інакше… вони заберуть усе, і я залишуся ні з чим. А ти… чому не боїшся? Чому не хочеш золота?Елішка не відступила. Вона сіла на купу м’якого моху і простягнула пирога.— Бо скарби — то не щастя, Драче. Я дочка короля, маю замок повний золота, але сумую за справжньою дружбою. Розкажи про себе. Чому ти ховаєшся? Може, разом придумаємо, як поділитися скарбами з усіма, без бійок?Драк опустив голову, його хвіст обмотався навколо лап. Він з’їв шматок пирога і вперше за довгий час всміхнувся — лусочки засяяли. — Я не жадібний, Елішко. Давно-давно я зібрав ці скарби, щоб мати друзів — дарувати монети за розмови, срібло за пісні. Але всі бачили лише блиск, а не мене. Я самотній, як зірка в імлі. Хочу друга, а не злодіїв. Ти… ти перша, хто не хапає.Елішка поклала руку на його теплу лапу.— То давай будемо друзями! Я розповім тобі про бали в замку, а ти — про політ над хмарами. І знаєш, мої батьки бояться тебе, бо думають, ти злий. Але я переконаю їх!Так почалася їхня дружба. Елішка приходила щодня, ховаючись від варти. Вона допомагала Драку сортувати скарби — не красти, а мріяти, як ними скористатися для добра: золото для бідних, срібло для прикрас. А Драк носив її на спині над горами, показував зірки вночі і ділився мудрістю: “Справжній скарб — у серці, не в скрині”. Одного разу, коли Елішка впала в потік, Драк витягнув її крилом і зігрів подихом.— Дякую, друже, — сміялася Елішка. — Ти кращий за будь-який лицар!— А ти — моя королева дружби, — відповідав Драк, і його очі сяяли тепліше за золото.Минали тижні, і Елішка вирішила: час діяти. Одного сонячного дня вона привела Драка до замку — не силоміць, а м’яко, тримаючи за кіготь. Ворота затремтіли, варта закричала, король і королева вибігли на балкон з мечами в руках. Народ ховався, шепочучи: “Кінець королівству!”— Тату, мамо! Не бійтеся! — закричала Елішка, стоячи перед Драком. — Це мій друг Драк. Він не злий — просто самотній. Всі йшли до нього за скарбами, а він захищався. Але подивіться: ось його золото для скарбниці, срібло для народу. Він хоче бути з нами, як член родини!Король, блідий, опустив меч.— Дитино, ти божевільна! Він убив стількох… Як я можу повірити?Драк схилив голову, його голос пролунав м’яко, як шелест листя:— Ваші величності, я не шукав крові. Я шукав дому. Ваша дочка показала мені серце. Дозвольте мені служити королівству — охороняти кордони, ділитися скарбами. Я буду вірним, як скеля.Королева, з сльозами, підійшла ближче, торкнулася лусочки. — Якщо Елішка вірить… то й ми. Дитино, ти врятувала нас усіх своєю добротою.Король кивнув, обіймаючи дочку.— Драче, вітай у родині. Ти — наш брат тепер, не монстр.З того дня королівство розквітло. Драк став частиною родини: спав у саду замку, ділив скарби з бідними, носив принцесу на прогулянки. Страх зник, як туман на сонці — люди сміялися з вогняними трюками Драка, танцювали на балах з ним. Елішка вчила всіх: “Скарби без дружби — то пил. А з добротою — вічне золото”.І жили вони щасливо, бо зрозуміли: справжня родина — не в крові чи сріблі, а в серцях, що подолали страх.

ЗмістНЕСПОДІВАНКАЧАКЛУН ЗЛАНДІЙМАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКУ ПОГОНЮ!ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯВИКРАДЕННЯБАБА СВИСТУХАПЕРЕВЕРТНІВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄКАЗКОВА ПОЛІЦІЯНЕСПОДІВАНКАБіжить зимовим лісом Дід Мороз. За спиною – здоровенницький мішок з новорічними подарунками для дітей. Біжить, весело наспівує на бігу: Щоб по-справжньому радіти Подарункам стали діти, – До кожного щасливу мить Таємно мушу долучить. І я нікому не скажу, Що зараз я туди біжу, Де щасливі хвилини кують, Де щасливі хвилини дають… Аж тут із-за куща несподівано вистромилася довга палиця, схожа на держак від мітли. Дід Мороз перечепився через неї і бебехнувся на землю, боляче вдарившись коліном об пеньок. Мішок покотився, розв’язався, подарунки посипались у сніг. Ох! Що ж це таке? Так болить коліно!.. Тепер клопіт матиму, бо тепер кульгатиму! А мені ж треба поспішати… І подарунки розсипалися, збирати треба… Ох, запізнююсь я, запізнююсь!..А з-за куща почувся тихий сміх, потім свист. Враз знялася завірюха, і той, хто свистів і сміявся, умить зник…ЧАКЛУН ЗЛАНДІЙЛихий чаклун Зландій сидів у своєму розкішному палаці і гірко зітхав:– Ох! Ну що за життя?! От я – всемогутній чаклун, усіх перемагаю, усе маю, що тільки забажаю… А щастя нема!.. Сумно, нудно і марудно. Наближається ж Новий рік. І відомо: як ти рік зустрінеш, таким він для тебе і буде.А в мене настрій – хоч плач! – Із зеленого ока чаклуна викотилася зелена каламутна сльоза.І тут несподівано до палацу забіг захеканий прислужник чаклуна Посіпака. – Ваша Злість! Знайшов! Нарешті знайшов! – ледве дихаючи, вигукнув він.– Та невже! – стрепенувся Зландій. – І де ж вони? Де? Та не тягни – кажи швидше!– Заховалися так, що ледве відшукав… У горах, серед лісу… Але викрасти їх звідти абсолютно неможливо. Там, у себе, вони користуються казковою недоторканістю. От якби вони самі прийшли до нас – тоді інша справа. Тут їхня недоторканість не діє.– То треба зробити, щоб вони прийшли, – спокійно сказав Зландій.– Як? Надіслати їм запрошення: будь ласка, приходьте? Чи ж вони пришелепкуваті, щоб прийти?– Звичайно, на запрошення не прийдуть. А треба у них викрасти щось таке, без чого вони обійтися не можуть. Тоді змушені будуть прийти.Посіпака на мить роззявив рота, а тоді радісно заплескав у долоні:– Ваша Злість – геній! Є! Є така річ!.. Але треба поспішати! Новий же рік от-от настане! Побігли!Чаклун люто тупнув ногою:– Що сказав ти, вражий сину? Я не бігаю, а лину!Посіпака аж присів від страху:– Ой! Тоді полинули!– Лину тільки я! – ще лютіше вигукнув Зландій. – Ти ж за мною побіжиш!І вони вирушили в дорогу.МАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКНа Горі Вічності, край берега Ріки Часу, серед густого гірського лісу, у Чарівному Замку Годин двоє братів-близнюків, Майстер Тік і Майстер Так, по черзі били золотими молотками по золотому ковадлу і приспівували: Тік-так! Тік-так! Тік-Так! – і є хвилинка, І в чарівний у мішок З ковадла – скік! З ковадла – скок! Ми накуєм на цілий рік Для всіх для вас Щасливий час. – Щось Дід Мороз затримується… – зітхнув Майстер Тік.– Ага! – похитав головою Майстер Так. – А він же у кожний подарунок щастинку-золотинку додати мусить.І тут раптом знадвору почувся крик:– Рятуйте! Дід Мороз у Річці Часу тоне!– Чуєш, брате?! – вигукнув Майстер Тік.– Біжімо рятувати! – вигукнув Майстер Так.І вони кинулися до дверей.У ПОГОНЮ!Тільки брати-ковалі вибігли, як до Замку Годин заскочив чаклунський прислужник Посіпака. Схопив золоте ковадло, чарівний мішок “Скік-скок” і вибіг.Чаклун Зландій, який, як ви вже здогадалися, кричав зміненим голосом, одразу напустив чарівного туману, і брати-ковалі не помітили Посіпаки.Пересвідчившись, що Діда Мороза у Річці Часу нема, Ковалі Щастя повернулися до Замку. Й одразу помітили, що сталося.– Ой-йой! – скрикнув Майстер Тік. – Без ковадла ми безсилі – ми не зможемо кувати!– Треба злодіїв спіймати і ковадло повернути! – вигукнув Майстер Так. – Але куди вони побігли?– Дивись, оно щастинки-золотинки, що висипались із чарівного мішка! Вони вкажуть нам шлях! – вигукнув Майстер Тік.І, не думаючи про небезпеку, брати кинулись у погоню.ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!Не минуло й кількох хвилин, як до Замку Годин пришкутильгав Дід Мороз.– Бути не може! – розпачливо вигукнув він. – Ковалів нема, ковадло зникло, чарівний мішок із щастинками-золотинками теж!.. Запізнився. Де їх шукати? Без сумніву, стався якийсь злочин. Викрадення!Золотинок на підлозі не було – після того, як Ковалі Щастя пройшли повз них, золотинки зникли. Отже, Дід Мороз скористатися цим дороговказом не міг.– Одна надія – на Бровка Барбосовича! – І Дід Мороз пошкутильгав до Казкового Детективного Бюро.БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯБіля собачої будки з вивіскою “Казкове детективне бюро” сидів старий пес Бровко Барбосович. Тут його і знайшов Дід Мороз.– Здрастуйте, дорогий детективе! – ще здаля вигукнув Дід Мороз. – Поможіть! У Чарівному Замку Годин – біда! І Ковалі Щастя, і золоте ковадло, і чарівний мішок із щастинками-золотинками – все зникло! Моя версія – викрадення!.– Та-ак! – почухав себе за вухом Бровко Барбосович. – Почнемо розслідування, а тоді будемо говорити про версії. Спершу треба обстежити місце злочину, понюхати, взяти слід, а тоді…– Але ж треба поспішати, Новий рік на носі! – вигукнув Дід Мороз. – Діти можуть лишитися без подарунків!– Не панікуйте, пане Морозе! Фестіна ленте – поспішай поволі, – казали древні. Тим більше ви, бачу, кульгаєте…У Замку Годин Бровко Барбосович усе ретельно обнюхав і сказав:– Слід я взяв, починаю переслідування. Вам ходити важко, тому ви лишайтеся тут і чекайте.Дід Мороз зітхнув (йому теж хотілося взяти участь у переслідуванні), але змушений був погодитися.ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯА тим часом чаклун Зландій і його прислужник Посіпака у палаці радіють – щастинки-золотинки подіяли на них. Зландій танцює і співає: Ой, як гарно! Ой, як мені весело! Так ніколи ще, ніколи, Ще ніколи не було! – А тепер, – наказав Зландій Посіпаці, – приготуйся зустрічати Ковалів Щастя! Он вони вже біжать! Недаремно я їм щастинки-золотинки по дорозі розкидав, щоб дорогу до нас знайшли.– А вони нас молотками не поб’ють? – лякливо спитав Посіпака. – Все-таки ковалі – хлопці дужі.– Не бійся! – заспокоїв його Зландій. – Я ж – чаклун!І тут до палацу вбігли Майстер Тік і Майстер Так. – Сердечно вітаю вас, дорогі брати-ковалі! – Зландій, привітно усміхаючись, рушив їм назустріч. – Я давно чекаю на вас! Усе вийшло так, як було задумано.Ковалі Щастя здивовано перезирнулися.– Нічого не розумію! – мовив Майстер Тік.– Що й ким було задумано? – спитав Майстер Так.– Ображаєте! – закопилив губу чаклун. – Я все задумав – виманив вас із Замку Годин, бо там ось-ось мав з’явитися злий чаклун Зландій, який хоче знищити вас. Йому не подобається, що ви куєте людям щасливий час. Він хоче, щоб люди були нещасними. А я хочу врятувати вас. Тому й організував викрадення золотого ковадла і чарівного мішка. Ще й золотинки розсипав по дорозі, щоб ви могли відшукати мене.– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Але ж до нас от-от мав прийти Дід Мороз! – вигукнув Майстер Тік.– Ми ж накували йому щастинки-золотинки, щоб він долучив їх до новорічних подарунків! – вигукнув Майстер Так.– Ха-ха! – засміявся чаклун. – До вас мав прийти не Дід Морооз, а Зландій, який обернувся на Діда Мороза. І якби не я…– Правильно! Правильно! Правильно! – знову закивав головою Посіпака.– А хто ж ви такий? – спитав Майстер Тік.– От-от! – підхопив Майстер Так.– Я – чарівник Добряндій. І зичу всім добра. Тепер ми будемо діяти разом – ви куватимете щастинки-золотинки, а я розподілятиму їх кому слід. Наведу порядок! Бо геть усі хочуть щастя. А це казна-що! Щастя мусять мати лише ті, хто заслужив його своєю покірною, слухняною поведінкою!– Правильно! Правильно! Правильно, Ваша Злість!.. Ой! – Посіпака затулив собі рота, але було вже пізно – слово не горобець, вилетіло, не впіймаєш.Зландій замахнувся на Посіпаку – той присів.– Ви не Добряндій! Ви – Зландій! – вигукнув Майстер Тік.– Так-так! – вигукнув Майстер Так. – Ви – злий чаклун!– Ну й що?! – сказав Зландій. – Все одно ви тепер будете працювати на мене. Бо я вас звідси не випущу!– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Ну добре! – Майстер Тік підморгнув братові. – Давай кувати!– Давай! – і собі підморгнув Майстер Так.Вони підійшли до ковадла і почали бити молотками, приспівуючи:Тік-так! Тік-так! Тік-так! Таки Куємо зараз навпаки – Хай зникнуть всі хвилинки, Щастинки-золотинки!..Посіпака кинувся до чарівного мішка – мішок був порожній.– Що ви наробили? – люто закричав Зландій.– Ми не куємо щастя злим і підступним! – спокійно сказав Майстер Тік.– Такого ще не бувало! – додав Майстер Так.– Не бувало – так буде! – вигукнув чаклун. – Я вас примушу!Зландій тричі ляснув у долоні, і враз Ковалі Щастя опинилися у клітці.– Правильно! Правильно! Правильно! Тепер не втечете! Хе-хе-хе! – захихотів Посіпака.І тут…ВИКРАДЕННЯІ тут раптом пролунав пронизливий свист, від якого і Зландій, і Посіпака попадали на підлогу. До палацу хтось залетів, схопив клітку з Ковалями Щастя і зник.Коли Зландій підняв голову, нікого вже не було.– Що це таке?! – вигукнув чаклун. – Хто насмілився обікрасти мене, всемогутнього Зландія?! Де ти був, Посіпако?! Чому не пильнував?!– Ваша Злість! Та я ж упав від того свисту, як і ви! Нічогісінько не бачив!– Негайно в погоню!– За ким? Ми ж нікого не бачили.– Зате чули. Будемо шукати по свисту.– По свисту? Як?.. – Посіпака почухався. – Та й свистіла якась нечиста сила…– А я хто?! Чаклун із чаклунів! Хоч на край світу піду, а ковалів знайду! Вперед!.. – І Зландій вилетів з палацу, а Посіпака назирці за ним.Ледве вони зникли, як до палацу забіг Бровко Барбосович.– Та-ак! – сказав він, оглянувши палац. – Нікого нема… Сліди Ковалів Щастя тут обриваються. Отже, звідси Ковалі пішли не своїми ногами. Та оскільки крил у них нема, то хтось летючий їх звідси забрав. На землі я бачу відбитки ніг лише однієї особи – візьмемо цей слід.І, принюхуючись до слідів Посіпаки, Бровко Барбосович продовжив переслідування.БАБА СВИСТУХАУ своєму чудернацькому обійсті біля клітки з Ковалями Щастя стояла бабуся із довгим гачкуватим носом і розпатланим волоссям. У руках вона тримала мітлу, на якій щойно прилетіла разом із кліткою.– Я врятувала вас від того противного Зландія! – лагідним голосом сказала бабуся. – Тепер треба витягти вас із клітки. От зараз я свисну – і будете вільні. Не кажу я заклинання, щоб здійснилося бажання. Замість цього в мене свист – отакий я маю хист! І бабуся пронизливо свиснула.І раптом мітла проти бабусиної волі розмахнулася і вдарила її по голові.– Ой! Що таке?! – скрикнула бабуся. – Моя мітла такою зроду не була! Мітлу відкину геть, бо вона, певне, зачаклована!Бабуся відкинула подалі мітлу і, схопившись руками за ґрати, знову свиснула. І враз бабусина голова потрапила між ґрат і защемилася.– Ой-йой! – відчайдушно скрикнула вона. – І клітка зачаклована. Рятуйте!Брати-ковалі перезирнулися.– Що? Спробуємо порятувати? – спитав Майстер Тік.– Давай! – погодився Майстер Так. – Тільки правду скажіть, хто ви?– Та відьма я! – застогнала бабуся. – Баба Свистуха! Але я добра відьма. Бачите, врятувала вас. А тепер ви мене врятуйте. Якщо можете…Брати вдарили молотками по ковадлу і заспівали: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Рятуємо! Хай буде так! І Баба Свистуха вивільнила голову з ґрат і радісно засміялася:– Ой, як гарно! Як же ви це зробили?– Ми просто накували вам щасливу хвилинку, – мовив Майстер Тік.– А хіба може бути щасливим той, у кого голова затиснута між грат? От ви й звільнилися, – мовив Майстер Так.– Чого ж ви самі не звільнитеся із клітки? – здивовано спитала Баба Свистуха.– Для себе ми нічого зробити не можемо, – зітхнув Майстер Тік.– Ми куємо щастя тільки для інших – така наша казкова властивість, – сказав Майстер Так.– Накуйте мені ще хоч одну хвилиночку щастя! – попросила Баба Свистуха.– Не можемо, – розвів руками Майстер Тік.– Щастя у неволі не кується, – додав Майстер Так.– Але ж ви щойно кували, – мовила Баба Свистуха.– Бо вас рятували, – пояснив Майстер Тік. – А тепер ви задоволені?– Ой! – махнула рукою Баба Свистуха. – Яке там задоволення!.. Я так страждаю! Всі на мене: “Відьма! Відьма!” Хіба ж я винна, що народилася відьмою? А душа в мене добра… Думаєте, відьмі щастя не хочеться? – Баба Свистуха схлипнула.Брати знову перезирнулися.– Може, вона й справді нещасна? – зітхнув Майстер Тік.І брати знову взялися за молотки й заспівали: Тік-так! Тік-так! Хай буде так: Куємо ще хвилинку, Щастинку-золотинку! Баба Свистуха одразу радісно стрепенулася й заспівала:Стало весело так!Стало радісно так!..ПЕРЕВЕРТНІЧаклун Зландій і його прислужник Посіпака блукали по лісах, прислухаючись до кожного свисту. Чаклуну весь час доводилося чекати прислужника.– Ну що ти повзеш як черепаха?! – роздратовано казав Зландій.– Еге! Хе-хе! – задихаючись, відказував Посіпака. – Вам добре, ви чаклун, ви собі линете, линете над землею… А я по тій землі ногами біжу… Та й нащо ви мене чекаєте? Нащо я вам здався?– Бо разом треба! Разом! – гримнув Зландій.– То ви самі боїтеся?– Перестань! Бо я тобі! Бо я тебе… – несамовито закричав Зландій. – Одна справа переляк, інша – тактика. Ти підеш перший, а я за тобою.– Ага! Щоб мене вбили, а ви втечете…– Ну досить, досить! Розбалакався! – гримнув Зландій. – Треба негайно перевтілюватися, щоб нас не впізнали.– А в кого будемо перевтілюватися?– Я – у Діда Мороза, ти – у Снігуроньку. Ковалі саме чекали на Діда Мороза. Раз, два, три, чотири, п’ять! Починаю чаклувать!.. Зайди за кущ і повернись – Снігуронькою обернись! Посіпака зайшов за кущ і вийшов звідти вже у подобі Снігуроньки. А чаклун вів далі: Зайду за кущ і повернусь – Дідом Морозом обернусь! Зландій зайшов за кущ і повернувся звідти Дідом Морозом.Здаля почувся свист. На нього й попрямували Зландій з Посіпакою.А з-за товстелезного дуба за ними стежив казковий детектив Бровко Барбосович.– Та-ак! – почухав він себе лапою за вухом. – Заарештовувати їх ще рано. Хай приведуть мене до Ковалів Щастя. А там буду ловити їх на гарячому! Слідство триває!І Бровко Барбосович продовжив переслідування.А тим часом Баба Свистуха пританцьовувала перед кліткою з Ковалями Щастя і весело співала: Я щасливою такою Ще ніколи не була! Тралатрала-тралалала, Тралалала-тралала!.. Затим вона пронизливо свиснула, і в клітці перед братами з’явився стіл із смачними наїдками та напоями.– Їжте, пийте і гуляйте. Тільки куйте мені оті щастинки-золотинки. І я для вас нічого не пошкодую! Житимете в мене, як у раю! Все матимете! – говорила Баба Свистуха.– Нічого нам не треба! Звільніть нас! – відповіли брати.– От уперті! Звільнити я вас не можу! Та й нащо вам свобода, як ви все матимете?– У неволі кувати не будемо! – категорично сказали брати. – Щастя у неволі не кується!– Ото непоступливі! – вигукнула Баба Свистуха. – Як ви так, то і я…Баба свиснула, і стіл із наїдками та напоями зник.– Нікуди не дінетеся! – мовила Баба Свистуха. – Голод і спрага примусять вас підкоритися. Нічого не дам, поки не почнете кувати.– А казала, що добра! – похитав головою Майстер Тік.– І ми повірили! У добру відьму повірили! – зітхнув Майстер Так.– За добро слід платити. Заробити треба добро, – сказала Баба Свистуха. – Поголодуйте, поголодуйте – тоді побачимо.І тут раптом…ВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄІ тут раптом з’явилися Дід Мороз і Снігуронька. Не справжні, звичайно, а перевертні – чаклун Зландій та його прислужник Посіпака.Баба Свистуха здригнулася, втягнула носом повітря і підозріливо спитала:– Ви хто такі і що вам треба?– Та ви що? Не бачите? – вигукнув Майстер Тік.– Це ж Дід Мороз і Снігуронька! – вигукнув Майстер Так.Баба Свистуха знову втягла носом повітря і махнула на братів-ковалів рукою:– Це ви нічого не бачите! А я все бачу, все відаю, бо я – відьма. Це – перевертні! Баба Свистуха свиснула і тицьнула пальцем на Діда Мороза – Зландія:– Ану, перевертню, перевернись – ногами догори, а головою вниз!Але Зландій, з якого одразу злетіла машкара Діда Мороза, вигукнув, тицьнувши пальцем на Посіпаку:– Переводжу заклинання – виконай її бажання!Посіпака, з якого теж одразу злетіла машкара Снігуроньки, перевернувся догори дригом.А Зландій швидко промовив: Надійшла черга моя – Чаклувати буду я! Баба-баба-бабарига, Закрутися ти, мов дзиґа! І Баба Свистуха закрутилася дзиґою на одній нозі. Але, крутячись, вона свиснула й вигукнула: Ах ти, Зландій! Ах, нахаба! Покрутись і ти, як Баба! І Зландій теж закрутився дзиґою. Баба Свистуха, крутячись, вигукнула: Ковалів я не віддам! Зландій у відповідь вигукнув: Клітку заберу я сам! На що Баба Свистуха закричала: Клітку ти забрать не зможеш, Бо мене не переможеш! Та Зландій, люто засичавши, скрикнув: Як тебе не переможу, Ковалів убити можу – І не будуть, далебі, (правду кажучи) Ні мені і ні тобі! Зландій вже приготувався вигукнути вбивче заклинання, аж тут з’явився Бровко Барбосович.КАЗКОВА ПОЛІЦІЯ– Руки вгору! Казкова поліція! Ви заарештовані! – вигукнув Бровко Барбосович.І Зландій та Баба Свистуха вмить перестали крутитися, гепнулись на землю і сіли з піднятими догори руками. Посіпака перекинувся з голови на ноги, сів і теж підняв руки.Бровко Барбосович по черзі начепив їм наручними. Тоді відчинив чарівним ключем клітку, випустив звідти Ковалів Щастя і натомість посадив у клітку бабу Свистуху, Зландія і Посіпаку. І знову замкнув клітку чарівним ключем. Баба Свистуха, Зландій і Посіпака навіть не думали опиратися. Бо і у Казковому світі діють свої закони і свій правопорядок. Якщо казкова поліція когось заарештовує, то яким би ти не був наймогутнішим чаклуном або найхитрішою відьмою, вмить втрачаєш свою чарівну силу і мусиш підкоритися. І Бровко Барбосович урочисто сказав: Тепер ця вража сила Покарана й безсила. Тепер уже вона Нікому не страшна! Ковалі Щастя повернулися до Чарівного Замку Годин. Вони вистукують своїми золотими молотками по золотому ковадлу і співають: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! – І є хвилинка, Щастинка-золотинка! Ми – Щастя Ковалі! Єдині на землі Куєм щасливий час Для всіх, для всіх Для вас! Дід Мороз розклав у новорічні подарунки щасливі щастинки-золотинки і пішов вітати всіх дітей із Новим роком.Ти теж, друже, у своєму новорічному подарунку серед цукеркових обгорток бачив маленьку щастинку-золотинку. Вона одсвітилася від обгортки і зникла. Це дарунок від Ковалів Щастя. До наступного року вони знову накують багато щасливих хвилинок.

Давним-давно, коли небо було ближче до землі, а зірки розмовляли з людьми, жила в маленькому українському селі дівчинка Катруся. Вона дуже любила слухати оповідки бабусі про старовину, а найбільше їй подобалася історія про чарівний Святвечір. Таємниця дванадцяти апостолівОдного разу, напередодні Різдва, коли перша зірка тільки-но з’явилася на небі, до Катрусі прийшов дивний гість — маленький зайчик зі сріблястою шубкою.— Не лякайся, Катрусю, — промовив зайчик людським голосом. — Я прийшов розповісти тобі велику таємницю. Колись-колись, коли народився маленький Ісус, дванадцять його друзів-апостолів вирушили у світ, щоб розповідати людям про добро та любов. І кожен з них подарував українському народу особливу страву, яка несе в собі чарівну силу.Зайчик тупнув лапкою, і перед Катрусею з’явилися дванадцять різнокольорових стрічок, що виблискували у темряві. Перша стрічка — Золота (КУТЯ)— Бач, ту золоту стрічку? — запитав зайчик. — Вона символізує Кутю. Це наша найголовніша страва! У ній пшениця — як сонечко, що завжди повертається після зими. Мед — солодкий, як доброта. Мак — як зорі на небі. А горіхи — міцні, як дружба. Коли сім’я їсть кутю разом, вона стає міцнішою, ніж найміцніший дуб у лісі! Символізм: Вічне життя, достаток, єдність родини, пам’ять про предків Друга стрічка — Червона (БОРЩ)— А червона стрічка, — продовжував зайчик, — це Борщ. Не звичайний, а пісний, такий червоний, як маківки на полі. Наші прабабусі казали, що коли вариш борщ, то варяся любов до рідної землі. Буряк дає силу, капуста — міцність, а квас — здоров’я на цілий рік! Символізм: Життєва сила, зв’язок із землею, згадка про важкі часи Третя стрічка — Зелена (КАПУСНЯК)— Ця зелена стрічка — Капусняк, — усміхнувся зайчик. — Квашена капуста схожа на сім’ю: багато листочків, але всі тримаються разом біля однієї серцевини! Коли ти їси капусняк, ти стаєш частинкою великої родини — не тільки своєї, а й усього українського народу! Символізм: Єдність, простота, міцність духу, згуртованість Четверта стрічка — Срібна (РИБА)Четверта стрічка заблищала, наче місяць у воді. — Це Риба, — сказав зайчик. — Колись давні християни малювали рибку як таємний знак. Коли їси рибу на Святвечір, твоє серце стає чистішим, а душа — світлішою. Риба пливе проти течії, і вчить нас бути сильними та не здаватися! Символізм: Християнська віра, духовне очищення, стійкість П’ята стрічка — Біла (ВАРЕНИКИ)— О, вареники! — зайчик аж підстрибнув від радості. — Вареники — це маленькі мішечки щастя! Кожен вареник — як скринька, де сховані добрі побажання. З капустою — для мудрості, з картоплею — для ситості, з маком — для солодкого життя. А ще кажуть: “Жити як вареник у маслі” — значить жити щасливо! Символізм: Достаток, ситість, щастя, добробут Шоста стрічка — Коричнева (СТРАВА З КВАСОЛІ)— Бачиш цю коричневу стрічку? — зайчик показав на наступну. — Це Квасоля або Горох. Вони схожі на маленькі камінчики, але з них виростають високі рослини! Так само і людина: навіть після найхолоднішої зими приходить весна, і все відроджується. Квасоля вчить нас ніколи не втрачати надії! Символізм: Відродження, весна, нове життя, надія Сьома стрічка — Темно-коричнева (ГРИБИ)— А ця стрічка пахне лісом, — прошепотів зайчик. — Гриби — це дарунок лісу. Наші пращури вірили, що гриби з’являються там, де чарівники торкаються землі своїми чарівними паличками. Гриби нагадують нам, що треба берегти природу, бо вона нас годує і доглядає! Символізм: Багатство природи, зв’язок із лісом, щедрість землі Восьма стрічка — Яскраво-жовта (МЛИНЦІ)— Дивись, як сяє ця жовта стрічка! — зайчик підморгнув. — Млинці — круглі, як сонечко! Коли зима найдовша, а ніч найтемніша, ми печемо млинці, щоб покликати сонце назад. Кожен млинець — це обіцянка, що скоро буде тепло, світло і радісно! Символізм: Сонце, світло, тепло, прихід весни Дев’ята стрічка — Райдужна (ВІНЕГРЕТ)— Ця стрічка особлива — вона різнокольорова! — зайчик крутнувся. — Вінегрет або овочевий салат — це як наша Україна: червоний буряк, помаранчева морква, біла картопля, зелений горошок. Всі різні, але разом створюють щось дуже смачне! Так і люди: коли ми дружимо, то стаємо сильнішими! Символізм: Різноманітність, єдність у різноманітті, дари землі Десята стрічка — Бежева (КАРТОПЛЯ)— Картопля, — сказав зайчик, — це наша годувальниця. Проста, але така корисна! Картопля росте під землею, у темряві, але коли її викопуєш — вона чиста і біла. Так само і добрі справи: навіть якщо їх ніхто не бачить, вони все одно важливі! Символізм: Простота, щоденна праця, скромність, надійність Одинадцята стрічка — Пшенична (ПАЛЯНИЦЯ)— Ця стрічка пахне свіжим хлібом, — зайчик вдихнув аромат. — Паляниця — це свято хліба! Зерно сіють у землю, воно “засинає”, а потім прокидається і дає нові колоски. З них печуть хліб — і це як маленьке чудо! Хліб нагадує нам, що життя завжди перемагає. Символізм: Воскресіння, вічний цикл життя, хліб насущний Дванадцята стрічка — Рубінова (УЗВАР)— І остання, найкрасивіша стрічка — рубінова! — зайчик піднявся на задні лапки. — Узвар — це напій з сушених фруктів. Влітку сонце поцілувало яблука, груші та сливи, а зимою вони віддають нам своє тепло. Коли п’єш узвар, то п’єш літнє сонечко, пам’ять про теплі дні, здоров’я та радість! Символізм: Здоров’я, літнє тепло, солодке життя, пам’ять про врожай Чарівна сила дванадцяти стравЗайчик зібрав усі дванадцять стрічок разом, і вони злилися в одну прекрасну райдугу.— Бачиш, Катрусю, — сказав він, — кожна страва особлива, але разом вони створюють справжнє чудо! Коли вся родина збирається за столом на Святвечір і їсть ці дванадцять страв.— А чому саме дванадцять? — запитала Катруся.— Бо дванадцять місяців у році, дванадцять апостолів ходили світом і розповідали про добро, дванадцять годин від світанку до заходу сонця, — пояснив зайчик. — Число дванадцять — магічне! Воно означає повноту, гармонію та баланс. Традиція, що живе вічноРаптом зайчик почав зникати, а стрічки перетворилися на справжні страви на столі.— Пам’ятай, Катрусю, — пролунав його голос здалеку, — кожна страва на Святвечір — це не просто їжа. Це молитва, побажання, любов і турбота. Коли ти виростеш і сама готуватимеш ці страви для своєї родини, передай їм цю казку. І нехай ця традиція живе вічно!Катруся відкрила очі — чи то їй наснилося, чи було насправді? Але коли вона глянула на стіл, там стояли дванадцять прекрасних страв, а в повітрі пахло святом, любов’ю і домашнім теплом.І відтоді Катруся завжди пам’ятала: Святвечір — це не просто вечеря. Це магія, яка з’єднує всіх українців, нагадує про наших предків і навчає цінувати найголовніше — родину, любов та традиції. Кожна традиція — це міст між минулим і майбутнім. Коли ми готуємо дванадцять страв на Святвечір, ми не просто їмо — ми продовжуємо історію нашого народу, шануємо предків і передаємо любов нащадкам. Тож не забудьте близьких привітати зі Святим вечором — теплим словом, щирим побажанням або знаком уваги від серця. Бо найсильніша магія у світі — це сімейні традиції!

У найпівнічнішому куточку світу, де зима панувала триста днів на рік, стояв Крижаний замок. Його вежі сяяли на сонці, наче діаманти, а вікна переливалися всіма відтінками блакиті. У цьому замку жила принцеса Кристаліна, яка володіла дивовижним даром — вона могла творити льодові скульптури однією лише дотиком.Щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна підіймалася на найвищу вежу замку. Там, у своїй майстерні просто неба, вона створювала чарівні фігурки: крихітних зайчиків, граційних лебедів, мудрих сов та веселих лисичок. А коли перша зірка спалахувала на небосхилі, принцеса підшіптувала давнє заклинання, і всі її творіння оживали.Маленькі льодові створіння стрибали, літали та танцювали навколо принцеси, наповнюючи ніч дзвінким сміхом. Вони розповідали їй історії, співали пісні та грали в ігри до самого ранку. Але з перших променів сонця магія спадала, і скульптури знову ставали нерухомими фігурками з льоду.Так минали роки. Кристаліна не відчувала самотності, адже щоночі її оточували друзі, хоча й знала, що вони ніколи не залишаться з нею назавжди.Одного зимового вечора, коли північне сяйво розфарбовувало небо зеленими та фіолетовими вогниками, принцеса створила особливу скульптуру — маленького крижаного лицаря з мечем та щитом. Щось у цій фігурці було інакшим, ніж у всіх інших. Можливо, це був особливий відблиск місячного світла в крижаних гранях, або спосіб, яким принцеса виліпила його обличчя з особливою ніжністю.Коли Кристаліна промовила заклинання, всі скульптури ожили, як завжди. Але лицар не побіг грати з іншими. Він підійшов до принцеси та схилився в глибокому поклоні.— Принцесо Кристаліно, — промовив він голосом, що дзвенів, наче льодові дзвіночки, — я пам’ятаю. Я пам’ятаю все.Принцеса здивовано озирнулась. Жодна з її скульптур ніколи не говорила так серйозно.— Що ти пам’ятаєш, маленький лицарю? — запитала вона.— Я пам’ятаю, ким був колись. Сотні років тому я служив у цьому замку справжнім лицарем. Моє ім’я — сер Морозяр. І я знаю таємницю, яку приховує Крижаний замок. Кристаліна присіла, щоб бути на одному рівні з маленькою фігуркою.— Яку таємницю? — прошепотіла вона.— Твій дар, принцесо, — це не просто вміння творити скульптури. Твоя родина — нащадки Снігової Королеви, першої правительки цих земель. Вона створила Крижаний замок як скарбницю для найціннішого скарбу королівства — Серця Вічної Зими. Це джерело твоєї магії, але воно також прокляте.— Прокляте? — Кристаліна відчула, як холод, не той приємний зимовий холод, а якийсь тривожний, пробіг по спині.Сер Морозяр кивнув.— Колись Снігова Королева була доброю правителькою. Але коли її серце розбилося від втрати коханого, вона сховала своє горе в Серці Вічної Зими. Відтоді кожен, хто володіє даром вашої родини, приречений на самотність. Ти помічала, що ніхто не може довго залишатися в замку? Що всі твої друзі зникають з першим світлом?Принцеса повільно кивнула. Так, вона це помічала. Навіть її батьки, хоча й любили її, завжди знаходили причини їздити в інші королівства, залишаючи її наодинці.— Але чому ти залишився? Чому ти пам’ятаєш? — запитала Кристаліна.— Бо мого предка було прокляте разом зі Сніговою Королевою. Він був тим самим коханим, якого вона втратила. Демон ревнощів перетворив його на лід, і з того часу частина його душі блукає в цьому замку. Коли ти створила мене сьогодні, під північним сяйвом, у ніч повного місяця, його спогади прокинулися в мені. — Маленький лицар подивився на принцесу своїми крижаними очима, в яких майнула іскорка надії. — Але є спосіб зняти прокляття.— Який? — Серце Кристаліни завмерло від надії.— Треба знайти Серце Вічної Зими в найглибших катакомбах замку і розтопити лід навколо нього теплом щирої любові та прощення. Тільки тоді горе Снігової Королеви буде звільнене, і прокляття самотності спаде з твоєї родини.Принцеса встала, рішуче стиснувши кулаки.— Тоді ми підемо туди. Зараз же!— Але шлях буде небезпечним, — попередив сер Морозяр. — Снігова Королева створила багато випробувань, щоб захистити своє горе. Вона боялася, що хтось спробує його вкрасти або знищити.Кристаліна озирнулась на інших своїх маленьких друзів, які весело гралися на вежі.— Візьмемо їх з собою?Лицар похитав головою.— Вони не пам’ятають нічого після оживлення. Але ти можеш покликати їх, якщо буде потрібна допомога. Твоя магія сильніша, ніж ти думаєш.Принцеса взяла маленького лицаря на долоню, і вони спустилися з вежі. Крижаний замок мовчав і здавався порожнім. Їхні кроки — її людські та його крихітні — відлунювали в коридорах. Вони пройшли через тронну залу, де крижані люстри висіли, наче замерзлі сльози. Потім через бібліотеку, де книги були покриті тонким шаром інеєм. Нарешті вони дісталися до потайних дверей, на яких була зображена Снігова Королева в дні її слави.— Сюди, — вказав сер Морозяр.Двері відчинилися з тихим скрипом, відкриваючи спіральні сходи, що вели вниз, у саме серце замку. Кристаліна запалила крижану свічку — її полум’я було блакитним і холодним, але світило яскраво.Вони спускалися все глибше й глибше. Стіни навколо ставали дедалі старішими, покритими дивними символами та малюнками. Раптом коридор розширився, і вони опинилися в першій залі випробувань.Посеред зали стояв величезний крижаний дракон. Його очі спалахнули червоним світлом, коли він побачив відвідувачів.— Хто насмілився порушити спокій Серця Вічної Зими? — прогримів дракон голосом, від якого здригнулися стіни.— Я, принцеса Кристаліна, нащадок Снігової Королеви. Прийшла звільнити своїх предків від прокляття, — відповіла принцеса, намагаючись говорити впевнено, хоча серце калатало від страху.— Тоді доведи, що ти гідна! — Дракон розкрив пащу, і з неї вирвався потік крижаних осколків, гострих, як леза.Кристаліна інстинктивно підняла руки, і її магія відгукнулася. Осколки зупинилися в повітрі і почали кружляти навколо неї, створюючи захисний вихор. Принцеса зосередилася і перетворила осколки на сотні маленьких крижаних метеликів, що полетіли до дракона і сіли на нього, заспокоюючи його лють.Дракон заморгав, здивований, а потім його суворий вираз пом’якшав.— Ти володієш не лише силою, а й добротою. Можеш пройти.Вони пройшли через залу дракона і потрапили до наступної кімнати. Тут все було покрито дзеркалами — підлога, стелі, стіни. У кожному дзеркалі Кристаліна бачила своє відображення, але всі вони були різними. Одна вона виглядала сумною і старою, інша — холодною та жорстокою, ще одна — налякана і самотня. — Це дзеркала страхів, — пояснив сер Морозяр. — Вони показують те, чим ти можеш стати, якщо піддасися прокляттю.Кристаліна дивилася на всі ці відображення і раптом зрозуміла щось важливе.— Але це не я, — промовила вона голосно. — Я вибираю, ким бути. Прокляття не визначає мене.Як тільки ці слова зірвалися з її губ, дзеркала тріснули і розсипалися на тисячі крихітних іскорок світла.Нарешті вони дійшли до останніх дверей. Вони були величезними, прикрашеними зображенням серця, пронизаного крижаними списами.— За цими дверима — Серце Вічної Зими, — прошепотів лицар.Кристаліна доторкнулася до дверей, і вони повільно відчинилися. Всередині була невелика кругла кімната. У центрі на крижаному п’єдесталі лежало щось, що спочатку здалося принцесі величезним блакитним алмазом. Але, підійшовши ближче, вона зрозуміла — це справді було серце. Серце з льоду, всередині якого ніби застигла буря — темні хмари, блискавки, сльози.— Це горе Снігової Королеви, — сказала Кристаліна тихо. — Я бачу його. Бачу її біль.— Що ти відчуваєш, дивлячись на нього? — запитав сер Морозяр.Принцеса замислилася. Вона чекала відчути гнів за прокляття, за роки самотності. Але натомість відчула лише сум.— Мені шкода її, — прошепотіла Кристаліна. — Вона так любила, і так втратила. Вона не хотіла нікому завдавати болю. Вона просто не знала, як впоратися зі своїм власним болем.Принцеса простягнула руки до Серця Вічної Зими. Воно було холодним, таким холодним, що її пальці заніміли. Але вона не відсмикнула руки. Натомість закрила очі і подумала про все, що пережила. Про самотні ночі, коли єдиними друзями були тимчасові крижані створіння. Про батьків, які любили її, але не могли залишатися поруч. Про мрію про справжню дружбу та любов.А потім вона подумала про Снігову Королеву. Про те, як та, мабуть, сиділа в цій самій кімнаті, стискаючи своє власне серце, перетворюючи його на лід, щоб більше ніколи не відчувати такого болю.— Я прощаю тебе, прабабусю, — промовила Кристаліна крізь сльози. — Прощаю за самотність, за прокляття. Розумію, що ти робила це не зі зла. І я обіцяю, що буду пам’ятати про твою любов, а не про твій біль.З її рук потекло тепло. Не гаряче, а м’яке, ніжне тепло прощення та розуміння. Серце Вічної Зими почало танути. Повільно, краплина за краплиною. Буря всередині заспокоїлася. Темні хмари розвіялися. І раптом із серця вирвалося сяйво — чисте, тепле, наповнене любов’ю.Кімната наповнилася світлом. Кристаліна відчула, як щось змінюється в повітрі, як спадає важкий тягар, про існування якого вона навіть не здогадувалася.Коли світло згасло, Серця Вічної Зими більше не було. На його місці лежав простий крижаний кулон у формі сніжинки — красивий, але не страшний.— Прокляття зняте, — прошепотів сер Морозяр, і в його голосі було диво. — Я відчуваю… Я відчуваю, що можу залишитися. Що магія, яка тримає мене, більше не тане з першим світлом.Кристаліна підняла лицаря і обережно обійняла його.— Ти залишишся? Назавжди?— Якщо ти дозволиш, принцесо.— Звісно! — засміялася вона крізь сльози. — Але, будь ласка, називай мене просто Кристаліною.Вони піднялися назад, у замок. Світанок вже з’являвся на горизонті. Кристаліна поспішила на вежу, де все ще грали інші льодові скульптури. Вона чекала, що вони застигнуть з першим променем сонця, як завжди.Але цього разу не сталося. Сонце зійшло, залило вежу золотим світлом, і маленькі створіння продовжували грати, сміятися і танцювати.— Ми не зникаємо! — пискнув крихітний зайчик.— Ми справжні! — заспівала лебідка.Кристаліна засміялася, і це був найщасливіший сміх у її житті. Вона побігла розбудити батьків, щоб розповісти їм про все, що сталося. І вперше за багато років вони вислухали її історію до кінця, не відчуваючи непереборного бажання поїхати кудись геть.З того дня Крижаний замок змінився. Прокляття самотності спало. Люди знову почали приїжджати до північного королівства. У замку з’явилися слуги, друзі, гості. Кристаліна продовжувала творити свої льодові скульптури, але тепер вони не були заміною справжнім друзям — вони були додатком до них.Сер Морозяр став її найближчим радником і другом. Хоча він залишався маленьким, його мудрість та хоробрість були величезними. Він розповідав історії про давні часи, про Снігову Королеву в дні її слави, коли вона була доброю правителькою, що приносила зиму як час спокою та оновлення, а не покарання.А крижаний кулон, що залишився від Серця Вічної Зими, Кристаліна носила на шиї як нагадування. Нагадування про те, що навіть найглибше горе можна зцілити прощенням, що найсильніша магія — це не лід чи холод, а тепло розуміння та любові. І коли роки потому Кристаліна стала королевою, вона правила мудро і добре. Її королівство процвітало, а в Крижаному замку завжди палало тепло гостинності. Люди приїжджали здалеку, щоб побачити дивовижні льодові скульптури, які тепер прикрашали кожен куточок замку і садів. Але найбільше їх вражало не мистецтво, а сама королева — добра, співчутлива, оточена друзями та любов’ю.А щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна все ще підіймалась на свою вежу. Не тому, що була самотньою, а тому, що любила створювати. І її маленькі друзі — і старі, і нові — збиралися навколо неї, щоб слухати історії, співати пісні та дивитися, як вона творить красу з льоду та любові.