Казки про драконів

Давним-давно, за високими горами і густими лісами, в королівстві Ельмірія жив великий дракон на ім’я Фіар. Він мав золоті лусочки і вогонь у грудях, але його серце було добрим і лагідним. Хоча всі в королівстві боялися його, Фіар ніколи не шкодив нікому — він лише жив високо в горі, спостерігаючи за світом.У тому самому королівстві жила маленька принцеса Лілія. Вона була найвідважнішою з усіх дітей, і замість того, щоб грати з іграшками в замку, вона любила бігати по лісах і квіткових луках. Одного разу, під час прогулянки, вона заблукала у великому темному лісі.Йшов час, і Лілія не могла знайти шлях додому. Ліс ставав все темнішим, і вона почала хвилюватися. Аж раптом перед нею з’явився Фіар — величезний, з золотими очима, але його погляд був сповнений співчуття.— Не бійтеся мене, маленька принцесо, — сказав дракон своїм глибоким, але лагідним голосом. — Я бачу, що ви загубилися. Дозвольте мені допомогти вам повернутися додому.Спочатку Лілія трохи злякалася, але швидко зрозуміла, що дракон хоче допомогти. Вона сіла на його широку спину, і разом вони полетіли в небі, як два справжні друзі. Дракон летів над горами і лісами, і нарешті вони досягли королівського замку. Король і королева були вражені, побачивши свою доньку верхи на драконі. Спочатку вони налякалися, але Лілія розповіла їм, як Фіар врятував її і допоміг повернутися додому. Відтоді король запросив дракона залишитися в королівстві і більше ніхто не боявся Фіара.З часом Фіар став справжнім захисником королівства, допомагаючи людям і показуючи, що навіть дракон може мати добре серце. А маленька Лілія і Фіар стали найкращими друзями, часто разом літали над казковими землями.

У далекому королівстві, де гори здіймалися аж до самих хмар, жив дракон Зорекрил. Його луска сяяла сріблом у променях місяця, а очі світилися, мов дві зірки. Він не був схожий на інших драконів — не нищив села, не викрадав принцес, а лише мріяв про вільне небо та пригоди. Та в тому ж королівстві жив жорстокий король Вельмір, який ненавидів драконів. Він вважав їх загрозою і наказав лицарям ловити та знищувати всіх, хто насмілювався літати над його землями. Дракони тікали, ховалися, а ті, хто намагався чинити опір, зникали без сліду.Одного разу Зорекрил почув плач із темної ущелини. Він спустився вниз і побачив дівчину, яка тремтіла від холоду. Це була принцеса Лея — дочка короля Вельміра. Вона загубилася в лісі під час прогулянки і не змогла знайти дорогу назад.— Ти дракон? — злякано спитала вона. — Так, але я не заподію тобі зла, — відповів Зорекрил. Він розкрив крила й піднявся в небо, несучи Лею до замку. Коли вони приземлилися біля воріт, солдати вже хотіли вбити дракона, та принцеса їх зупинила:— Він врятував мене! Він не ворог, а мій друг!Король Вельмір не міг повірити, що дракон допоміг його доньці. Його серце, закам’яніле від ненависті, почало танути. Він зрозумів, що не всі дракони є загрозою, і скасував свій наказ. Відтоді люди та дракони стали жити в мирі, а Зорекрил став першим драконом, якого королівство визнало своїм захисником.А коли наступала ніч, він злітав у височінь, де його срібні крила світилися серед зірок, нагадуючи всім про те, що справжня хоробрість — це не сила, а добре серце.

Жив собі у високих горах маленький дракончик на ім’я Іскринка. Він був не схожий на інших драконів: замість грізного полум’я з його пащі вилітали лише іскри, а крила були ще надто слабкими, щоб злетіти високо. Проте серце Іскринки палало бажанням пригод, і одного дня він вирішив вирушити у подорож, щоб знайти своє справжнє полум’я. Щиро дякуємо Івану Подхалюзіну за надзвичайно професійну та емоційну озвучку казки! Його майстерність, глибокий приємний тембр голосу та уважність до деталей зробили історію по-справжньому живою й захопливою. Перша зустріч: маніпулятивний чаклунІскринка спустився з гір і потрапив до темного лісу, де зустрів старого чаклуна на ім’я Тінемор. Чаклун мав солодкий голос і сяючу посмішку, але очі його блищали хитрістю.— О, маленький дракончику, — сказав Тінемор, — я знаю, як зробити твої іскри справжнім полум’ям! Але для цього ти мусиш принести мені Золоте Перо Фенікса з Палаючої Гори. Тільки воно відкриє твою силу! Іскринка, засліплений мрією про величне полум’я, погодився. Але щось у словах чаклуна змусило його серце тремтіти. “А що, якщо це пастка?” — подумав він. Замість того, щоб одразу бігти до Палаючої Гори, Іскринка вирішив зупинитися і подумати.Слухаючи серцеСівши під старим дубом, Іскринка заплющив очі й прислухався до свого серця. Воно шепотіло: “Не поспішай. Слова чаклуна гарні, але чи правдиві вони?” Дракончик згадав, як мама-дракониха завжди казала: “Якщо сумніваєшся, перевір і подумай двічі”. Іскринка вирішив не поспішати й розібратися, що за Золоте Перо і чому чаклуну воно потрібне.Він знайшов у лісі мудру сову, яка знала всі таємниці. Сова розповіла, що Золоте Перо — це магічний артефакт, який дає чаклуну владу над вогнем будь-якого дракона. “Тінемор хоче використати твою силу для своїх темних справ!” — попередила сова.Аналізуючи словаІскринка зрозумів, що чаклун маніпулював ним, обіцяючи силу, але приховуючи свої справжні наміри. Він пригадав, як Тінемор уникав прямих відповідей на запитання і постійно повторював, що Іскринка “мусить поспішити”. Це здалося дракончику підозрілим. Він вирішив перевірити слова чаклуна, розпитавши інших лісових мешканців. Вовк і заєць підтвердили, що Тінемор уже обманював багатьох, обіцяючи дива, але забираючи їхню силу.Порада батьківІскринка відчув, що самотужки не впорається. Він згадав ще одну пораду мами: “Якщо не знаєш, що робити, повертайся до тих, хто тебе любить”. Дракончик розправив свої маленькі крила й полетів додому, хоч це було нелегко.Мама-дракониха вислухала його історію й похвалила за те, що він не поспішав і слухав своє серце. “Тінемор боїться тих, хто думає самостійно, — сказала вона. — Твоє полум’я вже в тобі, але воно розгориться, коли ти навчишся довіряти собі й просити підтримки в потрібний момент”. Разом вони склали план: Іскринка повернеться до чаклуна, але не сам, а з хитрістю.Перемога над труднощамиНаступного дня Іскринка знову зустрів Тінемора. “Я приніс Золоте Перо!” — гордо сказав дракончик, тримаючи в лапах блискуче перо, яке насправді було звичайним, пофарбованим золотою фарбою. Чаклун, засліплений жадібністю, схопив перо й спробував використати свою магію. Але нічого не сталося! Іскринка, скориставшись моментом, випустив хмару іскор прямо в обличчя Тінемора. Той, злякавшись, утік, залишивши свій чарівний плащ. Коли Іскринка повернувся додому, його іскри раптом спалахнули яскравим полум’ям. “Ти переміг, бо довірився собі й не побоявся просити поради”, — сказала мама, обіймаючи його.Мораль казкиІскринка зрозумів, що справжня сила — не в чарівних артефактах, а в умінні слухати своє серце, аналізувати слова інших і не боятися просити допомоги. З того дня він вирушав у нові пригоди, але завжди пам’ятав: мудрість і підтримка близьких — це його найсильніше полум’я.

У далекому, спокійному королівстві, де замки сяяли на сонці, а сади цвіли золотими трояндами, жила принцеса, яку звали Елішка. Вона була дочкою короля та королеви, з косичками, що переливалися, як річкова вода, і серцем, повним доброти. Елішка любила гуляти садами, годувати птахів і мріяти про пригоди. Королівство її було багатим, але люди там жили в страху: у віддаленій печері на Чорній горі мешкав дракон Драк. Кажуть, в його скарбниці срібло і золото, що блищало яскравіше за сонце. Багато сміливців — лицарі, купці, селяни — вирушали туди за багатством. Але ніхто не повертався живим. “Дракон жадібний і лютий!” — гомоніли в замку. “Він спалює всіх, хто торкнеться його скарбів!” — попереджали старші. Тож король заборонив навіть згадувати про гору.Одного сонячного ранку Елішка сиділа в тронній залі з батьками. Король, з сивою бородою, переглядав мапи скарбів, а королева вишивала квіти на гобелені. Елішка, граючись з лялькою, раптом запитала:— Тату, мамо, а чому всі тікають від Драка? Я чула від служниць, що в нього срібло і золото. Може, він просто не хоче, щоб його обкрадали? А якщо з ним поговорити по-доброму? Король похитав головою, його корона блиснула.— Дитино моя, дракон — то не людина. Він монстр! Багатьох наших послали туди за скарбами, і всі зникли. Не думай про таке, принцесо. Твоє місце — в замку, в безпеці.Королева обійняла дочку, але Елішка не заспокоїлася. Тієї ночі, дивлячись на зірки з вікна вежі, вона подумала: “Чому б не піти й не подружитися? Не за золотом, а за дружбою. Якщо він самотній, то я стану його подругою!” На світанку, переодягнувшись у просту сукенку, Елішка вислизнула з замку з кошиком яблук і шматком пирога. Не зі страхом, а з добрим серцем, що співало, як пташка. Дорога була крутою: через колючі хащі, де шепотіли вітри, і по кам’янистих стежках, де туман ховав небезпеки. Нарешті Елішка дійшла до печери. Вхід мерехтів від відблисків срібла всередині, і з глибин долинув важкий рев. Дівчинка ступила вперед і гукнула чистим голосом:— Драче! Я — Елішка, принцеса з долини. Принесла тобі пирога, а не меч! Не бійся, я прийшла не за твоїм золотом, а поговорити. Може, ти самотній, як я іноді в замку?З печери вирвався клуб диму, земля затремтіла, і виліз величезний дракон — синьо-зелений, з крилами, як нічне небо, і очима, повними сліз. Поруч блищали купи срібла й золота, але Драк не кинувся — лише сумно зітхнув, і іскри вилетіли з ніздрів.— Принцесо? — прогримів він голосом, як далекий грім, але з ноткою надії. — Всі приходять за моїм скарбом! Лицарі з мечами, купці з жадібними очима. Я захищаюся вогнем, бо інакше… вони заберуть усе, і я залишуся ні з чим. А ти… чому не боїшся? Чому не хочеш золота?Елішка не відступила. Вона сіла на купу м’якого моху і простягнула пирога.— Бо скарби — то не щастя, Драче. Я дочка короля, маю замок повний золота, але сумую за справжньою дружбою. Розкажи про себе. Чому ти ховаєшся? Може, разом придумаємо, як поділитися скарбами з усіма, без бійок?Драк опустив голову, його хвіст обмотався навколо лап. Він з’їв шматок пирога і вперше за довгий час всміхнувся — лусочки засяяли. — Я не жадібний, Елішко. Давно-давно я зібрав ці скарби, щоб мати друзів — дарувати монети за розмови, срібло за пісні. Але всі бачили лише блиск, а не мене. Я самотній, як зірка в імлі. Хочу друга, а не злодіїв. Ти… ти перша, хто не хапає.Елішка поклала руку на його теплу лапу.— То давай будемо друзями! Я розповім тобі про бали в замку, а ти — про політ над хмарами. І знаєш, мої батьки бояться тебе, бо думають, ти злий. Але я переконаю їх!Так почалася їхня дружба. Елішка приходила щодня, ховаючись від варти. Вона допомагала Драку сортувати скарби — не красти, а мріяти, як ними скористатися для добра: золото для бідних, срібло для прикрас. А Драк носив її на спині над горами, показував зірки вночі і ділився мудрістю: “Справжній скарб — у серці, не в скрині”. Одного разу, коли Елішка впала в потік, Драк витягнув її крилом і зігрів подихом.— Дякую, друже, — сміялася Елішка. — Ти кращий за будь-який лицар!— А ти — моя королева дружби, — відповідав Драк, і його очі сяяли тепліше за золото.Минали тижні, і Елішка вирішила: час діяти. Одного сонячного дня вона привела Драка до замку — не силоміць, а м’яко, тримаючи за кіготь. Ворота затремтіли, варта закричала, король і королева вибігли на балкон з мечами в руках. Народ ховався, шепочучи: “Кінець королівству!”— Тату, мамо! Не бійтеся! — закричала Елішка, стоячи перед Драком. — Це мій друг Драк. Він не злий — просто самотній. Всі йшли до нього за скарбами, а він захищався. Але подивіться: ось його золото для скарбниці, срібло для народу. Він хоче бути з нами, як член родини!Король, блідий, опустив меч.— Дитино, ти божевільна! Він убив стількох… Як я можу повірити?Драк схилив голову, його голос пролунав м’яко, як шелест листя:— Ваші величності, я не шукав крові. Я шукав дому. Ваша дочка показала мені серце. Дозвольте мені служити королівству — охороняти кордони, ділитися скарбами. Я буду вірним, як скеля.Королева, з сльозами, підійшла ближче, торкнулася лусочки. — Якщо Елішка вірить… то й ми. Дитино, ти врятувала нас усіх своєю добротою.Король кивнув, обіймаючи дочку.— Драче, вітай у родині. Ти — наш брат тепер, не монстр.З того дня королівство розквітло. Драк став частиною родини: спав у саду замку, ділив скарби з бідними, носив принцесу на прогулянки. Страх зник, як туман на сонці — люди сміялися з вогняними трюками Драка, танцювали на балах з ним. Елішка вчила всіх: “Скарби без дружби — то пил. А з добротою — вічне золото”.І жили вони щасливо, бо зрозуміли: справжня родина — не в крові чи сріблі, а в серцях, що подолали страх.

Колись дуже давно у Києві княжив мудрий правитель – князь Володимир. Та біля самого Києва оселився страшний змій, який вимагав щороку данину — молодого парубка або дівчину. Ніхто не міг відмовитися: давали всі. І от настала черга йти до змія князевій доньці. Що мав робити князь? Закони були однакові для всіх.Послав він свою красуню-доньку у данину. А вона була така вродлива, що й не переказати. Змій, побачивши її, одразу полюбив. Одного разу дівчина, вдаючи покірність, обережно запитала змія:— Змію, скажи… чи є на всьому білому світі такий чоловік, що міг би тебе подолати? — Є, — відповів він, — у Києві над самим Дніпром. Коли топить хату, дим аж до небес здіймається. А коли виходить до Дніпра мочити кожі (шкури тварин) (бо він Кожум’яка), не одну несе — одразу дванадцять! А коли вони водою наллються, я вчеплюсь у них — чи витягне? А він бере та й витягує, та ще й мене мало не висмикує на берег. От тільки його одного я й боюся.Князівна слухала уважно, кожне слово в пам’яті тримала. Вона стала думати, як би батькові звістку передати, бо під охороною змія нікого біля неї не було — тільки голуб, якого вона колись удома вигодовувала. Довго думала, а тоді написала листа.«Дорогий батьку, — писала вона. — У вас у Києві є чоловік, якого звали Кирило, прізвище Кожум’яка. Попросіть його, через старих та мудрих людей, щоб він побився зі змієм і визволив мене з неволі. Умилостивить його і словом, і дарунками, щоб не образився за щось випадкове та не відмовив!»Прив’язала вона листа голубові під крильце і випустила. Голуб піднявся високо і полетів просто до княжого двору. Молодші князі бігали на подвір’ї — вони першими й побачили пташину.— Таточку, поглянь! — кричать. — Голубок від сестрички прилетів!Князь зрадів, а потім похмурнів:— Боюсь, той нечистий уже згубив мою дитину…Та, взявши голуба, він побачив записку. Прочитав — і негайно покликав старшину:— Чи є в нас чоловік на ім’я Кирило Кожум’яка?— Є, — кажуть, — живе над самим Дніпром.— Як же з ним говорити, щоб не образити і на поміч схилити?Порадились і послали до нього найстарших. Прийшли ті до хати, заглянули — й злякались: сидить Кожум’яка спиною до дверей, мнеться у його руках дванадцять товстих кож, а біла борода аж ходором ходить. Тоді один тихенько: «Кахи!»Кожум’яка здригнувся — і всі дванадцять кож трісь-трісь! потріскали. Він обернувся, а старці йому в пояс кланяються:— Прислав нас до тебе князь із проханням…А Кирило й слухати не хоче — розсердився на них за зіпсовані кожі. Старці просили та благали, навіть навколішки стали, але дарма. Повернулися похилені й засмучені.Князь журився, журилась і старшина. Вирішили послати молодших — але й вони нічого не добились. Так видко образився Кирило на порвані кожі, що навіть словом не обізвався.Довго думав князь і послав до нього маленьких дітей. Ті стали перед Кирилом, просили, плакали. І серце Кожум’яки не витримало — й сам із ними розплакався.— Гаразд, — каже, — заради вас піду й битимусь зі змієм.Кирило прийшов до князя:— Дайте мені дванадцять возів конопель та дванадцять бочок смоли. Обмотався він коноплями, обсмолився смолою, узяв важезну булаву — більше десяти пудів — і вирушив до змія.Змій зустрічає:— Що, Кириле, прийшов битися чи миритися?— Та яке з тобою миритися! Битися будемо, нечистий ти іроду!І почався бій — земля гуде, гори стогнуть. Змій розженеться, ухопить зубами — шмат смоли відірве. Розженеться ще — кігтями коноплі видере. А Кирило булавою як ударить — так змія в землю вганяє. Змієві гаряче, він горить, біжить до Дніпра охолодитися, а Кирило знов обмотується коноплями та обсмолюється.Вискочить змій із води — і знову на Кирила. А той не відступає: булавою раз, другий — і аж іскри летять. Так розпалив Кожум’яка змія, наче коваль у горні розпікає залізо до червоного. Змій аж захлинається, земля під ним гуде. А навколо на пагорбах стоїть народ. Люди тремтять, за голови хапаються — чекають, чим скінчиться. І раптом змій — гуп! Так упав, що земля затряслася. Люди в долоні плеснули:— От так Кирило! От так Кожум’яка!Переміг Кирило змія, визволив князівну й повернув її батькові. Князь не знав, як дякувати героєві. А місце, де жив Кирило, з того часу стали називати Кожум’яками.

У найпівнічнішому куточку світу, де зима панувала триста днів на рік, стояв Крижаний замок. Його вежі сяяли на сонці, наче діаманти, а вікна переливалися всіма відтінками блакиті. У цьому замку жила принцеса Кристаліна, яка володіла дивовижним даром — вона могла творити льодові скульптури однією лише дотиком.Щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна підіймалася на найвищу вежу замку. Там, у своїй майстерні просто неба, вона створювала чарівні фігурки: крихітних зайчиків, граційних лебедів, мудрих сов та веселих лисичок. А коли перша зірка спалахувала на небосхилі, принцеса підшіптувала давнє заклинання, і всі її творіння оживали.Маленькі льодові створіння стрибали, літали та танцювали навколо принцеси, наповнюючи ніч дзвінким сміхом. Вони розповідали їй історії, співали пісні та грали в ігри до самого ранку. Але з перших променів сонця магія спадала, і скульптури знову ставали нерухомими фігурками з льоду.Так минали роки. Кристаліна не відчувала самотності, адже щоночі її оточували друзі, хоча й знала, що вони ніколи не залишаться з нею назавжди.Одного зимового вечора, коли північне сяйво розфарбовувало небо зеленими та фіолетовими вогниками, принцеса створила особливу скульптуру — маленького крижаного лицаря з мечем та щитом. Щось у цій фігурці було інакшим, ніж у всіх інших. Можливо, це був особливий відблиск місячного світла в крижаних гранях, або спосіб, яким принцеса виліпила його обличчя з особливою ніжністю.Коли Кристаліна промовила заклинання, всі скульптури ожили, як завжди. Але лицар не побіг грати з іншими. Він підійшов до принцеси та схилився в глибокому поклоні.— Принцесо Кристаліно, — промовив він голосом, що дзвенів, наче льодові дзвіночки, — я пам’ятаю. Я пам’ятаю все.Принцеса здивовано озирнулась. Жодна з її скульптур ніколи не говорила так серйозно.— Що ти пам’ятаєш, маленький лицарю? — запитала вона.— Я пам’ятаю, ким був колись. Сотні років тому я служив у цьому замку справжнім лицарем. Моє ім’я — сер Морозяр. І я знаю таємницю, яку приховує Крижаний замок. Кристаліна присіла, щоб бути на одному рівні з маленькою фігуркою.— Яку таємницю? — прошепотіла вона.— Твій дар, принцесо, — це не просто вміння творити скульптури. Твоя родина — нащадки Снігової Королеви, першої правительки цих земель. Вона створила Крижаний замок як скарбницю для найціннішого скарбу королівства — Серця Вічної Зими. Це джерело твоєї магії, але воно також прокляте.— Прокляте? — Кристаліна відчула, як холод, не той приємний зимовий холод, а якийсь тривожний, пробіг по спині.Сер Морозяр кивнув.— Колись Снігова Королева була доброю правителькою. Але коли її серце розбилося від втрати коханого, вона сховала своє горе в Серці Вічної Зими. Відтоді кожен, хто володіє даром вашої родини, приречений на самотність. Ти помічала, що ніхто не може довго залишатися в замку? Що всі твої друзі зникають з першим світлом?Принцеса повільно кивнула. Так, вона це помічала. Навіть її батьки, хоча й любили її, завжди знаходили причини їздити в інші королівства, залишаючи її наодинці.— Але чому ти залишився? Чому ти пам’ятаєш? — запитала Кристаліна.— Бо мого предка було прокляте разом зі Сніговою Королевою. Він був тим самим коханим, якого вона втратила. Демон ревнощів перетворив його на лід, і з того часу частина його душі блукає в цьому замку. Коли ти створила мене сьогодні, під північним сяйвом, у ніч повного місяця, його спогади прокинулися в мені. — Маленький лицар подивився на принцесу своїми крижаними очима, в яких майнула іскорка надії. — Але є спосіб зняти прокляття.— Який? — Серце Кристаліни завмерло від надії.— Треба знайти Серце Вічної Зими в найглибших катакомбах замку і розтопити лід навколо нього теплом щирої любові та прощення. Тільки тоді горе Снігової Королеви буде звільнене, і прокляття самотності спаде з твоєї родини.Принцеса встала, рішуче стиснувши кулаки.— Тоді ми підемо туди. Зараз же!— Але шлях буде небезпечним, — попередив сер Морозяр. — Снігова Королева створила багато випробувань, щоб захистити своє горе. Вона боялася, що хтось спробує його вкрасти або знищити.Кристаліна озирнулась на інших своїх маленьких друзів, які весело гралися на вежі.— Візьмемо їх з собою?Лицар похитав головою.— Вони не пам’ятають нічого після оживлення. Але ти можеш покликати їх, якщо буде потрібна допомога. Твоя магія сильніша, ніж ти думаєш.Принцеса взяла маленького лицаря на долоню, і вони спустилися з вежі. Крижаний замок мовчав і здавався порожнім. Їхні кроки — її людські та його крихітні — відлунювали в коридорах. Вони пройшли через тронну залу, де крижані люстри висіли, наче замерзлі сльози. Потім через бібліотеку, де книги були покриті тонким шаром інеєм. Нарешті вони дісталися до потайних дверей, на яких була зображена Снігова Королева в дні її слави.— Сюди, — вказав сер Морозяр.Двері відчинилися з тихим скрипом, відкриваючи спіральні сходи, що вели вниз, у саме серце замку. Кристаліна запалила крижану свічку — її полум’я було блакитним і холодним, але світило яскраво.Вони спускалися все глибше й глибше. Стіни навколо ставали дедалі старішими, покритими дивними символами та малюнками. Раптом коридор розширився, і вони опинилися в першій залі випробувань.Посеред зали стояв величезний крижаний дракон. Його очі спалахнули червоним світлом, коли він побачив відвідувачів.— Хто насмілився порушити спокій Серця Вічної Зими? — прогримів дракон голосом, від якого здригнулися стіни.— Я, принцеса Кристаліна, нащадок Снігової Королеви. Прийшла звільнити своїх предків від прокляття, — відповіла принцеса, намагаючись говорити впевнено, хоча серце калатало від страху.— Тоді доведи, що ти гідна! — Дракон розкрив пащу, і з неї вирвався потік крижаних осколків, гострих, як леза.Кристаліна інстинктивно підняла руки, і її магія відгукнулася. Осколки зупинилися в повітрі і почали кружляти навколо неї, створюючи захисний вихор. Принцеса зосередилася і перетворила осколки на сотні маленьких крижаних метеликів, що полетіли до дракона і сіли на нього, заспокоюючи його лють.Дракон заморгав, здивований, а потім його суворий вираз пом’якшав.— Ти володієш не лише силою, а й добротою. Можеш пройти.Вони пройшли через залу дракона і потрапили до наступної кімнати. Тут все було покрито дзеркалами — підлога, стелі, стіни. У кожному дзеркалі Кристаліна бачила своє відображення, але всі вони були різними. Одна вона виглядала сумною і старою, інша — холодною та жорстокою, ще одна — налякана і самотня. — Це дзеркала страхів, — пояснив сер Морозяр. — Вони показують те, чим ти можеш стати, якщо піддасися прокляттю.Кристаліна дивилася на всі ці відображення і раптом зрозуміла щось важливе.— Але це не я, — промовила вона голосно. — Я вибираю, ким бути. Прокляття не визначає мене.Як тільки ці слова зірвалися з її губ, дзеркала тріснули і розсипалися на тисячі крихітних іскорок світла.Нарешті вони дійшли до останніх дверей. Вони були величезними, прикрашеними зображенням серця, пронизаного крижаними списами.— За цими дверима — Серце Вічної Зими, — прошепотів лицар.Кристаліна доторкнулася до дверей, і вони повільно відчинилися. Всередині була невелика кругла кімната. У центрі на крижаному п’єдесталі лежало щось, що спочатку здалося принцесі величезним блакитним алмазом. Але, підійшовши ближче, вона зрозуміла — це справді було серце. Серце з льоду, всередині якого ніби застигла буря — темні хмари, блискавки, сльози.— Це горе Снігової Королеви, — сказала Кристаліна тихо. — Я бачу його. Бачу її біль.— Що ти відчуваєш, дивлячись на нього? — запитав сер Морозяр.Принцеса замислилася. Вона чекала відчути гнів за прокляття, за роки самотності. Але натомість відчула лише сум.— Мені шкода її, — прошепотіла Кристаліна. — Вона так любила, і так втратила. Вона не хотіла нікому завдавати болю. Вона просто не знала, як впоратися зі своїм власним болем.Принцеса простягнула руки до Серця Вічної Зими. Воно було холодним, таким холодним, що її пальці заніміли. Але вона не відсмикнула руки. Натомість закрила очі і подумала про все, що пережила. Про самотні ночі, коли єдиними друзями були тимчасові крижані створіння. Про батьків, які любили її, але не могли залишатися поруч. Про мрію про справжню дружбу та любов.А потім вона подумала про Снігову Королеву. Про те, як та, мабуть, сиділа в цій самій кімнаті, стискаючи своє власне серце, перетворюючи його на лід, щоб більше ніколи не відчувати такого болю.— Я прощаю тебе, прабабусю, — промовила Кристаліна крізь сльози. — Прощаю за самотність, за прокляття. Розумію, що ти робила це не зі зла. І я обіцяю, що буду пам’ятати про твою любов, а не про твій біль.З її рук потекло тепло. Не гаряче, а м’яке, ніжне тепло прощення та розуміння. Серце Вічної Зими почало танути. Повільно, краплина за краплиною. Буря всередині заспокоїлася. Темні хмари розвіялися. І раптом із серця вирвалося сяйво — чисте, тепле, наповнене любов’ю.Кімната наповнилася світлом. Кристаліна відчула, як щось змінюється в повітрі, як спадає важкий тягар, про існування якого вона навіть не здогадувалася.Коли світло згасло, Серця Вічної Зими більше не було. На його місці лежав простий крижаний кулон у формі сніжинки — красивий, але не страшний.— Прокляття зняте, — прошепотів сер Морозяр, і в його голосі було диво. — Я відчуваю… Я відчуваю, що можу залишитися. Що магія, яка тримає мене, більше не тане з першим світлом.Кристаліна підняла лицаря і обережно обійняла його.— Ти залишишся? Назавжди?— Якщо ти дозволиш, принцесо.— Звісно! — засміялася вона крізь сльози. — Але, будь ласка, називай мене просто Кристаліною.Вони піднялися назад, у замок. Світанок вже з’являвся на горизонті. Кристаліна поспішила на вежу, де все ще грали інші льодові скульптури. Вона чекала, що вони застигнуть з першим променем сонця, як завжди.Але цього разу не сталося. Сонце зійшло, залило вежу золотим світлом, і маленькі створіння продовжували грати, сміятися і танцювати.— Ми не зникаємо! — пискнув крихітний зайчик.— Ми справжні! — заспівала лебідка.Кристаліна засміялася, і це був найщасливіший сміх у її житті. Вона побігла розбудити батьків, щоб розповісти їм про все, що сталося. І вперше за багато років вони вислухали її історію до кінця, не відчуваючи непереборного бажання поїхати кудись геть.З того дня Крижаний замок змінився. Прокляття самотності спало. Люди знову почали приїжджати до північного королівства. У замку з’явилися слуги, друзі, гості. Кристаліна продовжувала творити свої льодові скульптури, але тепер вони не були заміною справжнім друзям — вони були додатком до них.Сер Морозяр став її найближчим радником і другом. Хоча він залишався маленьким, його мудрість та хоробрість були величезними. Він розповідав історії про давні часи, про Снігову Королеву в дні її слави, коли вона була доброю правителькою, що приносила зиму як час спокою та оновлення, а не покарання.А крижаний кулон, що залишився від Серця Вічної Зими, Кристаліна носила на шиї як нагадування. Нагадування про те, що навіть найглибше горе можна зцілити прощенням, що найсильніша магія — це не лід чи холод, а тепло розуміння та любові. І коли роки потому Кристаліна стала королевою, вона правила мудро і добре. Її королівство процвітало, а в Крижаному замку завжди палало тепло гостинності. Люди приїжджали здалеку, щоб побачити дивовижні льодові скульптури, які тепер прикрашали кожен куточок замку і садів. Але найбільше їх вражало не мистецтво, а сама королева — добра, співчутлива, оточена друзями та любов’ю.А щовечора, коли місяць підіймався над замерзлими горами, Кристаліна все ще підіймалась на свою вежу. Не тому, що була самотньою, а тому, що любила створювати. І її маленькі друзі — і старі, і нові — збиралися навколо неї, щоб слухати історії, співати пісні та дивитися, як вона творить красу з льоду та любові.