Дружба

У Бухті Пригод настала золота осінь. Листя шурхотіло під лапами, а прохолодний вітерець нагадував усім лісовим мешканцям, що зима вже близько. Щенячий патруль отримав незвичайне завдання: допомогти тваринам підготуватися до зими та влаштувати Осінній фестиваль тварин. Але цього року фестиваль обіцяв бути особливим, адже в лісі з’явилася загадка — зникнення легендарного Золотого Жолудя, який, за легендою, приносив удачу всьому лісу. Без нього тварини боялися, що зима буде суворою. Райдер зібрав цуценят і оголосив: “Щенячий патруль, до роботи! Ми знайдемо Золотий Жолудь і врятуємо фестиваль!“Роккі та таємниця годівничокРоккі, майстер переробки, взявся за створення годівничок для птахів, які залишалися на зиму. Він гасав лісом на своєму зеленому фургоні, наповненому старими дощечками, мотузками та пляшками. “Не викидай, а переробляй!” — гавкав він, майструючи затишні годівнички. Але коли Роккі повісив першу годівничку, до нього підбігла синичка Піпі з тривожною новиною: хтось ночами краде насіння з годівниць!Роккі помітив дивні сліди біля дерева — маленькі, але не схожі на пташині. “Це схоже на лапки миші… але надто великі!” — подумав він. Щоб піймати злодія, Роккі встановив хитру пастку: годівничку, яка гудітиме, якщо хтось спробує вкрасти насіння. Тієї ночі пастка спрацювала, і Роккі побачив велику лісову мишу Мітч, яка зізналася, що крала насіння, бо боялася, що їй не вистачить їжі на зиму. Роккі не розгубився: він зробив для Мітча окрему комору з перероблених коробок і наповнив її горіхами. “Тепер у всіх буде їжа!” — радісно гавкнув він. Але мишка шепнула, що бачила Золотий Жолудь біля старого дуба. Роккі передав цю підказку Райдеру.Кремез і підземна пригодаКремез, сильний бульдозерний пес, мав допомогти їжачкам викопати нори для зимової сплячки. Його бульдозер гудів, розгрібаючи землю, а їжачки носили мох і листя, щоб утеплити домівки. Та раптом Кремез наштовхнувся на дивний підземний тунель, який вів углиб лісу. “Це не нора їжачка!” — здивувався він. Їжачок Піксі розповів, що чув, як старі лісові звірі говорили про скарб, захований у тунелях під старим дубом. “Може, це Золотий Жолудь?” — подумав Кремез. Він обережно попрямував тунелем, освітлюючи шлях своїм ліхтариком. Але тунель виявився хитким, і земля почала обсипатися! Кремез гавкнув у рацію: “Райдере, потрібна допомога!” Райдер відправив Зуму з його водним катером, адже під землею виявився маленький струмок, який підмивав тунель. Зума швидко прибув і використав свій катер, щоб відкачати воду, а Кремез зміцнив стіни тунелю камінням. У кінці тунелю вони знайшли стару скриню, але вона була порожньою. Проте на стіні був викарбуваний малюнок птаха, що тримає жолудь у дзьобі. “Це підказка!” — вигукнув Кремез і передав її Райдеру.Скай і порятунок у хмарахСкай, відважна льотчиця, шукала двох загублених пташенят — горобчиків Тіма і Лілі, які відстали від своєї зграї. Вона гасала небом на своєму гелікоптері, уважно оглядаючи верхівки дерев. Раптом Скай помітила дивний блиск у гнізді на найвищому дереві. “Це може бути Золотий Жолудь!” — подумала вона. Але дістатися до гнізда було непросто: вітер ставав сильнішим, а гілки гойдалися. Скай викликала Гонщика, який прибув на своєму поліцейському джипі, щоб тримати порядок унизу. “Скай, будь обережна!” — гавкнув Гонщик. Скай спустила трос і обережно дісталася до гнізда. Там вона знайшла не лише Тіма і Лілі, а й… Золотий Жолудь! Але раптом з’явився яструб, який вважав жолудь своїм скарбом. Скай не розгубилася: вона включила гучномовець на гелікоптері, і звук злякав яструба. Пташенята були врятовані, а Золотий Жолудь — у безпеці. Скай доставила всіх на галявину, де чекали тварини.Гонщик і фінальна місіяГонщик, поліцейський пес, весь день стежив за порядком у лісі. Він помітив, що тварини хвилюються через зникнення Золотого Жолудя, і вирішив охороняти фестиваль, щоб ніхто не завадив святкуванню. Коли Скай принесла жолудь, Гонщик організував його урочисте повернення. Але раптом з’явився той самий яструб, який кружляв над галявиною, погрожуючи знову вкрасти скарб. Гонщик швидко скоординував цуценят: Маршал розпалив безпечне багаття, щоб відлякати яструба димом, а Зума використав свій водяний шланг, щоб створити легкий туман. Яструб, злякавшись, полетів геть. Тварини радісно загуділи, а Гонщик гордо гавкнув: “Золотий Жолудь у безпеці, фестиваль врятовано!”Осінній балНарешті настав час Осіннього балу. Золотий Жолудь сяяв на головній галявині, прикрашений гірляндами з листя, які зробив Зума. Роккі встановив годівнички, які гуділи музикою, Кремез викопав місце для великого багаття, а Скай організувала повітряний танок птахів. Тварини танцювали: білочки гасали в ритмі, їжачки гойдалися, а пташки створювали в небі різнокольорові візерунки.Райдер усміхнувся, дивлячись на щасливих тварин. “Щенячий патруль знову врятував день!” — сказав він. Ліс наповнився сміхом, піснями та теплом дружби. Золотий Жолудь сяяв, обіцяючи всім звірятам щасливу і затишну зиму.

Жив собі у мальовничому лісі маленький їжачок на ім’я Колючка. Він був добрим і веселим, але дуже сором’язливим. Колючка мріяв знайти справжнього друга, з яким можна було б ділитися радістю, сміхом і навіть маленькими таємницями. Але як зрозуміти, хто справжній друг, а хто лише прикидається? Їжачок вирішив вирушити в подорож, щоб знайти відповідь.Зустріч із ЛисичкоюПершою Колючка зустрів Лисичку. Вона була яскравою, балакучою і одразу запросила їжачка пограти. Лисичка хвалилася, як швидко вона бігає і як уміє знаходити смачні ягоди. Колючка радісно побіг за нею, але скоро помітив, що Лисичка завжди хоче бути першою. Коли їжачок знайшов велику соковиту малину, Лисичка вихопила її і сказала:— Ха, це я перша побачила! Тобі ще вчитися треба! Колючка засмутився, але подумав: «Може, я просто не звик до її ігор?» Вони грали весь день, але Лисичка жодного разу не поділилася ягодами і не запитала, чи весело їжачкові. Наступного дня Лисичка не прийшла, бо знайшла собі іншого товариша, який мав більше солодощів. Колючка зрозумів: справжній друг не забирає все собі і не кидає тебе заради когось іншого.Зустріч із ЗайчикомДалі Колючка зустрів Зайчика. Той був дуже ввічливим і запропонував разом побудувати хатинку з гілочок. Колючка зрадів, адже йому подобалося працювати разом. Вони весело ганялися за метеликами і будували хатинку, але коли пішов дощ, Зайчик раптом утік, залишивши Колючку самого. Їжачок сховався під листочком і подумав: «Може, Зайчик просто злякався дощу?» Але наступного дня Зайчик навіть не згадав про їхню хатинку і побіг гратися з іншими.Колючка зрозумів: справжній друг не тікає, коли тобі потрібна допомога, і не забуває про спільні справи.Зустріч із БобромНарешті Колючка дістався до річки, де жив Бобер. Бобер був зайнятий — він будував греблю. Побачивши їжачка, він привітно махнув хвостом і сказав:— Привіт, Колючко! Хочеш допомогти? Разом ми швидше закінчимо, а потім поп’ємо чаю з медом!Колючка здивувався, адже ніхто раніше не пропонував йому працювати разом і ще й пригощати чаєм. Вони цілий день носили гілочки, сміялися і навіть трохи бризкалися водою. Коли Колючка випадково вколовся об гілку і засмутився, Бобер не сміявся, а приніс йому листочок подорожника і сказав:— Не переживай, зі мною таке теж буває. Головне — ми разом! Того вечора, сидячи біля річки з чашкою чаю, Колючка зрозумів: справжній друг — це той, хто радіє твоїй допомозі, підтримує, коли тобі важко, і не кидає в біді. Бобер не хвалився, не забирав усе собі і не тікав, коли щось пішло не так.Повернення додомуКолючка повернувся додому щасливим. Він зрозумів, що справжній друг — це не той, хто лише веселить чи хвалиться, а той, хто піклується про тебе, ділиться радістю і залишається поруч, навіть коли все не ідеально. Відтоді Колючка і Бобер стали найкращими друзями. Вони разом будували греблі, збирали ягоди і навіть вчилися танцювати під зоряним небом. А якщо ти, маленький читачу, хочеш знайти справжнього друга, пам’ятай: будь добрим, щирим і не бійся допомагати іншим. Тоді справжній друг обов’язково знайде тебе!

Жив-був у лісі Заєць — кмітливий, швидкий і дуже уважний. Усі звірі його поважали, бо він завжди допомагав друзям і ніколи не потрапляв у халепу. А ще в лісі жив Вовк — хитрий, як лисиця, і завжди вигадував, як би когось обдурити.Одного сонячного дня Вовк підійшов до Зайця, тримаючи в лапах блискучий пакунок. — Зайчику, друже! — улесливо заговорив Вовк. — Я знайшов чарівний подарунок! Ця коробочка може виконати будь-яке бажання! Хочеш, подарую її тобі? Тільки віддай мені свій кошик із морквою. Заєць насторожився. Він знав, що Вовк просто так нічого не пропонує. Подивився на пакунок — звичайна коробка, обгорнута блискучою травою. — А що в тій коробці? — хитро спитав Заєць. — О, це чарівна річ! — запевняв Вовк. — Подивишся всередину — і твої мрії здійсняться!Заєць задумався. “Якщо це чарівна коробка, чому Вовк сам не скористався?” — подумав він. Але замість того, щоб сперечатися, Заєць посміхнувся і сказав: — Добре, Вовче, я подумаю. Але спершу покажи цю коробку моїм друзям — Білці та Їжачку. Якщо вони скажуть, що вона чарівна, я погоджуся.Вовк зрадів, думаючи, що обдурити Білку та Їжачка буде легше. Тому задоволений своєю хитрістю, взяв коробку й вирушив до них, щоб переконати. Але Заєць, який знав усі лісові стежки, вирішив діяти. Він тихенько прослідкував за Вовком, ховаючись за кущами. Дорогою Вовк зупинився, щоб поправити свою “чарівну” коробку, і Заєць помітив, як той ненароком висипав трохи листя з-під обгортки. “Ага, — подумав Заєць, — ніякої магії, лише листя й камінці!”Заєць, швидший за Вовка, обігнав його іншою стежкою й дістався до Білки та Їжачка першим. Він усе розповів: — Вовк несе фальшиву коробку, набиту листям! Хоче нас обдурити. Влаштуймо йому урок!Білка та Їжачок зраділи Зайцевій кмітливості й погодилися. Вони вигадали план. Коли Вовк нарешті прийшов із коробкою й почав розповідати про її “чарівність”, Білка захихотіла: — О, Вовче, це справді чарівна річ! Але щоб вона запрацювала, треба виконати ритуал біля річки. Ходімо туди разом із Зайцем!Вовк, упевнений, що його план спрацьовує, погодився. Біля річки Заєць, Білка і Їжачок почали “чаклувати”: вони гучно співали пісеньку, танцювали навколо коробки й несподівано… штовхнули її у воду! Коробка розмокла, і все листя з камінцями випало. Вовк аж рота роззявив від подиву.— Ой, Вовче, здається, твоя чарівна коробка не любить води! — засміявся Заєць. — Може, наступного разу приноситимеш справжні подарунки?Вовк зрозумів, що його перехитрили. Почервонів від сорому й утік у ліс, а Заєць із друзями весело сміялися. Відтоді Вовк більше не намагався обдурити Зайця, бо знав: кмітливість Зайця завжди переможе хитрість. Мораль: Не довіряй солодким словам, а довіряй своїй голові та вірним друзям.

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами.  Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки. Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко. Оля й Ніна скрикнули від радості. — Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля. — Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна. І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках. Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі: — Хай тобі буде яблуко, Ніно… А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала: — Ні, хай тобі буде яблуко, Олю… Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка: — Віддамо яблуко мамі. Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко. У маминих очах засяяла радість. Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

У великому будинку на тихій вулиці Стокгольма жив звичайний хлопчик, на ім’я Малюк. Йому було сім років, і він часто почувався самотнім серед гамору старших брата й сестри, добродушної мами, зайнятого тата, вірної собаки Бімбо та суворої господині фрекен Бок, яка весь час бурчала: “Діти — це біда на чотирьох лапах!” Малюк мріяв про пригоди, про друга, з яким можна було б сміятися й пустувати, але день за днем минав у нудьзі.Одного сонячного дня, після обіду Малюк сидів сам у кімнаті, дивлячись у вікно на хмари. Раптом пролунав дивний гул — ніби маленький моторчик. Вжжж! Бум! На підвіконня вліз товстенький чоловічок, з пишним чубчиком, що стирчав на голові, і пропелером на спині. Він поправив сіру куртку, потер живіт і весело гукнув: — Привіт! Я — Карлсон, який живе на даху! Я в міру товстий, дуже красивий і найкращий у світі!Малюк аж підскочив, витріщивши очі.— Ти… ти справжній? А не з казки?Карлсон зареготав, натиснув кнопку на животі — і пропелер закрутився з гудінням.— Звичайно, справжній! А ти хто такий? Виглядаєш, ніби щойно з нудьги виліз. Ходімо, покажу тобі свій дім!Вони вилізли на дах через вікно, і Карлсон гордо провів Малюка до маленького дерев’яного будиночка за великою трубою. Всередині — крихітний камінчик, телевізор, м’яке кріселко й банка з варенням на столі.— Бачиш? — хвалився Карлсон, ковтаючи ложку варення. — Я тут живу сам, бо незалежний. Ніяких мам, татусів чи фрекен Бок, які бурчать: “Не чіпай!” А в тебе що, тільки іграшки та нудьга? Малюк засміявся вперше за довгий час.— У мене є собака Бімбо, але вона більше спить, ніж грає. А ти справді літаєш?— Ще й як! — Карлсон натиснув кнопку, і вони злетіли над дахами, вітер свистів у вухах. — Дивись, Стокгольм як на долоні! А тепер — на прогулянку. Тільки не кажи мамі, бо вона скаже: “Карлсон — це вигадки!”З того дня пригоди посипалися, як конфеті з неба. Карлсон часто прилітав у гості, коли Малюк бував сам, і вони пустували: розкидали іграшки, жували іриски, малювали на стінах крейдою. Але Карлсон був хитрий — щойно чув кроки, ж-жж! — і зникав, залишаючи Малюка пояснюватись перед фрекен Бок.— Хто тут усе розкидав? — гримала вона, хитаючи головою. — Малюк, ти знову вигадуєш привидів?— Ні, фрекен Бок, це… це Карлсон! Він з пропелером!Вона фиркала: “Карлсон? Такий собі бешкетник? Краще прибирай, бо я тебе зараз до підвалу запру!”Але найбільша біда прийшла з сусідом — великим хлопцем, на прізвище Хільдінг, якого всі звали Рінтінтін. Він був товстий, злий і любив чіплятися до Малюка на вулиці.— Ей, лузере! — кричав Рінтінтін, штовхаючи його. — Ти навіть м’яча нормально не кинеш!Малюк тікав додому слізьми, а Карлсон, почувши про це, запалав.— Ніхто не ображає мого друга! — прогримів він. — Я полечу й покажу йому, хто тут король!Вони сіли в засідку біля будинку Рінтінтіна. Карлсон увімкнув пропелер і злетів тихо, як тінь. Раптом — бац! — м’ячик полетів прямо в ніс хулігана.— Ааа! Хто це?! — заревів Рінтінтін, хапаючись за ніс.Карлсон завис у повітрі, регочучи:— Я — Карлсон, найкращий у світі! А ти — просто жирна качка, яка боїться м’ячика! Ще раз зачепиш Малюка — і я тебе на пончики перетворю!Рінтінтін кинувся тікати, спотикаючись об власні ноги, а друзі ховалися за кущем, давлячись від сміху.— Бачиш? — шепотів Карлсон. — З пропелером ти непереможний. А без — теж, бо ми команда!Осінь принесла нові страховища. Малюк чув від сусідських дітей про привида в підвалі — білого, як простирадло, з ланцюгами, що брязкають.— Я боюся, Карлсоне, — зізнався Малюк одного вечора. — А якщо він справжній?Карлсон витріщився, ніби то була найдурніша ідея.— Привид? Ха! Спустімося й перевіримо. Я його так перелякаю, що він сам пропелер купить!З ліхтариком у руках вони прокралися в темний підвал. Повітря було сирим, пахло пилом. Раптом — шарудіння! Тінь майнула в кутку.— Бу-у-у! — заревів Карлсон, махаючи руками. — Я — Карлсон з пропелером, страшніший за всіх привидів! А ти хто — стара ганчірка на мотузці?Вони підбігли ближче — і розреготалися. “Привид” виявився просто білим простирадлом, що висіло на гачку, а шарудіння — від щура, який гриз сир.— Бачиш? — Карлсон ляснув Малюка по плечу. — Страхи — як варення без ложки: солодкі, але без смаку. Ходімо, поп’ємо какао в тебе вдома. Гарячого, як мої жарти!Найяскравіша пригода сталася взимку, на день народження Карлсона. Він прилетів рано-рано, з тортом у руках — кривим, але з кремом.— Сьогодні мені сім років! — проголосив він. — Але з пропелером я виглядаю молодше. Готуйся до свята на даху!Вони спекли млинці — точніше, спробували. Дим валував з печі, млинці пригоріли з країв.— Ой-ой, — засміявся Малюк. — Це ж не млинці, а вугілля!Карлсон відкусив шматок і жував з виглядом гурмана.— Ні-ні, це блискучі млинці! З хрусткою скоринкою — як у справжніх королів. А тепер — танці! Увімкни пропелер, і полетимо!Вони кружляли над дахом, співали пісні, кидали сніжки в хмари. Малюк подарував Карлсону намальовану картину — себе й друга в польоті.— Дякую, друже, — тихо сказав Карлсон, вперше без хвастощів. — Без тебе мій дах був би порожній.Але не все було гладко. Фрекен Бок підозрювала бешкет і одного дня спіймала Карлсона на гарячому — він якраз жував останню іриску.— Ага! — вигукнула вона. — То ти той невидимий привид? Зараз покличу маму!Карлсон не розгубився — ж-жж! — і злетів, але цього разу не встиг. Вся родина вибігла в кімнату, і мама Малюка, побачивши маленького літуна, аж рот роззявила.— Хто ти такий? — запитала вона м’яко.— Я — Карлсон! — відповів він гордо. — Найкращий друг вашого сина. І я не привид, я з пропелером!Спочатку всі здивувалися, але Карлсон так смішно хвалився — “Я в міру товстий і вмію літати!” — що скоро всі сміялися. Навіть фрекен Бок пом’якшала: “Ну, якщо ти такий незалежний, то, мабуть, не такий уже й поганий. Тільки не чіпай мої іриски!”З того дня Карлсон став частиною сім’ї. Пригоди тривали: вони ловили злодіїв у парку, дули велетенські мильні бульбашки, що несли їх у небо, і сміялися над усіма страхами. Малюк зрозумів: справжній друг — як пропелер, що робить життя легким і веселим. А Карлсон шепотів йому на вухо:— Пам’ятай, друже: ми найкращі у світі. І ніяка нудьга нас не зламає!І так, над дахами Стокгольма, де хмари танцювали з вітром, двоє друзів літали — уві сні й наяву, у казці й у житті.

Одного теплого літнього ранку Вінні-Пух прокинувся у своєму затишному будиночку під назвою «Пухова Куща». Він потягнувся, позіхнув і раптом згадав про щось дуже важливе.— Час снідати! — радісно сказав Пух і подивився на свою шафку з медом. Важливо! Це не оригінальна історія Алана Мілна. Це нова авторська казка, натхненна персонажами з книги “Вінні-Пух”. Але шафка була порожня! Жодної баночки! Навіть маленької!— Оце так! — здивувався ведмедик. — А я був певен, що вчора ввечері тут стояло аж три баночки меду. Пух почухав свою круглу голову і вирішив піти до свого найкращого друга П’ятачка.П’ятачок теж у бідіМаленький рожевий П’ятачок сидів біля свого будиночка під вивіскою «Дім Поросятка» і виглядав дуже засмученим.— Що сталося, П’ятачку? — запитав Пух.— О, Пух! — зітхнув П’ятачок. — Уяви собі, зникли всі мої жолуді! Я збирав їх цілий тиждень, а сьогодні вранці — жодного не залишилося!— Мій мед теж зник! — вигукнув Пух. — Це дуже підозріло. Хтось, напевно, взяв наші запаси!Друзі вирішили провести розслідування. Вони уважно роздивилися землю біля будинку П’ятачка і побачили дивні сліди — великі, з довгими кігтями.Слідами злодіяПух і П’ятачок обережно пішли за слідами через Стоакровий ліс. Сліди вели до річки, потім повертали до старого дуба, а далі — до печери біля пагорба.— Мені трохи страшно, — прошепотів П’ятачок.— Не хвилюйся, — сказав Пух, хоча його лапки теж трохи тремтіли. — Ми разом, а разом ми сильніші.Біля печери вони почули дивні звуки: хрум-хрум-хрум і тихе гарчання.— Хто там? — голосно запитав Пух, намагаючись говорити сміливо.З печери висунулася велика голова з чорним носом і маленькими вухами. Це був… ведмідь! Справжній лісовий ведмідь!Несподівана зустріч— Ой! — злякано пискнув П’ятачок і заховався за Пуха.Але великий ведмідь не виглядав страшним. Навпаки, він здавався сумним.— Вибачте, — сказав ведмідь низьким голосом. — Я знаю, що взяв ваш мед і жолуді. Але я не хотів красти! Просто я заблукав у цьому лісі, і мені так хотілося їсти…— Ти заблукав? — здивувався Пух.— Так, — зітхнув ведмідь. — Я йшов з високих гір на північ, але збився зі шляху. А ваш мед такий смачний! Я давно не куштував такого чудового меду.Пух і П’ятачок переглянулися. Ведмідь виглядав справді нещасним і голодним.Мудре рішення— Слухай, — сказав Пух. — Красти — це погано. Але якщо ти голодний і заблукав, треба було просто попросити про допомогу!— Справді? — здивувався великий ведмідь. — Але я боявся, що ви злякаєтесь мене. Я ж такий великий…— А ти бачив Слонопотама? — запитав П’ятачок, трохи відважнішаючи. — Ми тут бачили і страшніших істот!Пух задумався і сказав:— Ходімо до Кристофера Робіна. Він найрозумніший у нашому лісі і обов’язково знає, як тобі допомогти дістатися додому.Щасливий фіналКристофер Робін справді знав, що робити. Він подивився на карту і показав ведмедю правильну дорогу до північних лісів.— Дякую вам! — радісно сказав великий ведмідь. — Ви такі добрі! А я поведуся по-справжньому погано.— Головне, що ти зрозумів свою помилку, — сказав Кристофер Робін.Перед від’їздом ведмідь показав їм чудову бджолину дупло, повну дикого меду, і лісову галявину, де росли найкращі жолуді.— Це вам на вибачення, — сказав він.Пух і П’ятачок прийшли додому з повними лапами смаколиків. А найголовніше — вони допомогли заблуканому мандрівнику і знайшли нового друга.Мораль казкиВвечері, лежачи у своєму ліжку, Пух думав:— Як добре, що ми не розсердилися на ведмедя, а спочатку вислухали його. Навіть найбільші помилки можна виправити добротою.І з цією теплою думкою Вінні-Пух заснув, а за вікном світили зірки над Стоакровим лісом, де завжди є місце для дружби й прощення.

У безкрайній, палючій пустелі, де піски формували хвилі під пекельним сонцем, а ночі шепотіли холодом, стояв кактус, який мав ім’я Одинак. Високий, колючий, із міцними голками, він гордо здіймався над дюнами. Одинак вважав, що йому ніхто не потрібен: “Я сам собі господар! Сонце мене гріє, рідкісний дощ напуває, а піски тримають мої корені. Навіщо мені друзі?” І хоч зорі над ним щоночі миготіли, ніби щось підказували, він лише бурчав: “Самотність — моя сила!”Та одного спекотного дня пустельний вітер-мандрівник приніс маленьке насіння. Воно впало біля Одинака, вчепившись у пісок. “Геть звідси! — гримнув Одинак. — Мені й самому місця мало!” Але насіння не слухало. Воно тихо пустило корінець, і незабаром з піску визирнув крихітний кактус, якого згодом Одинак прозвав Малим, бо той був не більший за його голку.Малий ріс повільно та був слабким від сильної спеки та суховіїв. Одинак спершу косо поглядав на нього, але помітив, що тінь від його власних “рук” падає на Малого, захищаючи того від палючого сонця. “Ну, гаразд, — пробурмотів Одинак собі під ніс, — хай стоїть, якщо не заважає”. А коли прийшов рідкісний дощ, Одинак нахилив одну зі своїх гілок, щоб краплі стікали до коренів Малого. “Це не допомога, — бурчав він, — просто не хочу, щоб ти висох і псував мені краєвид!” Минали роки. Малий виріс, ставши майже таким же високим, як Одинак. Одного разу, коли дощ не приходив довго, Малий простягнув своє коріння до Одинака й поділився водою, яку зберіг у своїх стеблах. “Ти що, рятувати мене здумав?” — буркнув Одинак, але вперше його голос звучав не так різко. Тепер кожен з них створював тінь: звідки б не пекло сонце чи не дула буря, один завжди прикривав іншого — то прохолодою, то своїм міцним боком, то водою.Якось уночі, коли зорі сяяли особливо яскраво, Одинак глянув на Малого і сказав: “Знаєш, я думав, що самотність — це сила. Але з тобою… пустеля не така вже й порожня”. Малий лише тихо всміхнувся і відповів: “А я просто чекав, коли ти це зрозумієш”.Відтоді в пустелі шепотіли нову легенду: про два кактуси, які навчилися ділитися тінню, водою й терпінням. Одинака більше не кликали Одинаком — для всіх він став Старшим Братом, а Малий — Молодшим. І хоч піски шуміли, а сонце пекло, їхня дружба робила пустелю живою.Мораль казки: Справжня сила — у терпінні, турботі та підтримці одне одного, адже разом легше подолати будь-яку перешкоду.Ця казка вчить цінувати дружбу, бути відкритим до інших і не боятися приймати допомогу.

У далекому, спокійному королівстві, де замки сяяли на сонці, а сади цвіли золотими трояндами, жила принцеса, яку звали Елішка. Вона була дочкою короля та королеви, з косичками, що переливалися, як річкова вода, і серцем, повним доброти. Елішка любила гуляти садами, годувати птахів і мріяти про пригоди. Королівство її було багатим, але люди там жили в страху: у віддаленій печері на Чорній горі мешкав дракон Драк. Кажуть, в його скарбниці срібло і золото, що блищало яскравіше за сонце. Багато сміливців — лицарі, купці, селяни — вирушали туди за багатством. Але ніхто не повертався живим. “Дракон жадібний і лютий!” — гомоніли в замку. “Він спалює всіх, хто торкнеться його скарбів!” — попереджали старші. Тож король заборонив навіть згадувати про гору.Одного сонячного ранку Елішка сиділа в тронній залі з батьками. Король, з сивою бородою, переглядав мапи скарбів, а королева вишивала квіти на гобелені. Елішка, граючись з лялькою, раптом запитала:— Тату, мамо, а чому всі тікають від Драка? Я чула від служниць, що в нього срібло і золото. Може, він просто не хоче, щоб його обкрадали? А якщо з ним поговорити по-доброму? Король похитав головою, його корона блиснула.— Дитино моя, дракон — то не людина. Він монстр! Багатьох наших послали туди за скарбами, і всі зникли. Не думай про таке, принцесо. Твоє місце — в замку, в безпеці.Королева обійняла дочку, але Елішка не заспокоїлася. Тієї ночі, дивлячись на зірки з вікна вежі, вона подумала: “Чому б не піти й не подружитися? Не за золотом, а за дружбою. Якщо він самотній, то я стану його подругою!” На світанку, переодягнувшись у просту сукенку, Елішка вислизнула з замку з кошиком яблук і шматком пирога. Не зі страхом, а з добрим серцем, що співало, як пташка. Дорога була крутою: через колючі хащі, де шепотіли вітри, і по кам’янистих стежках, де туман ховав небезпеки. Нарешті Елішка дійшла до печери. Вхід мерехтів від відблисків срібла всередині, і з глибин долинув важкий рев. Дівчинка ступила вперед і гукнула чистим голосом:— Драче! Я — Елішка, принцеса з долини. Принесла тобі пирога, а не меч! Не бійся, я прийшла не за твоїм золотом, а поговорити. Може, ти самотній, як я іноді в замку?З печери вирвався клуб диму, земля затремтіла, і виліз величезний дракон — синьо-зелений, з крилами, як нічне небо, і очима, повними сліз. Поруч блищали купи срібла й золота, але Драк не кинувся — лише сумно зітхнув, і іскри вилетіли з ніздрів.— Принцесо? — прогримів він голосом, як далекий грім, але з ноткою надії. — Всі приходять за моїм скарбом! Лицарі з мечами, купці з жадібними очима. Я захищаюся вогнем, бо інакше… вони заберуть усе, і я залишуся ні з чим. А ти… чому не боїшся? Чому не хочеш золота?Елішка не відступила. Вона сіла на купу м’якого моху і простягнула пирога.— Бо скарби — то не щастя, Драче. Я дочка короля, маю замок повний золота, але сумую за справжньою дружбою. Розкажи про себе. Чому ти ховаєшся? Може, разом придумаємо, як поділитися скарбами з усіма, без бійок?Драк опустив голову, його хвіст обмотався навколо лап. Він з’їв шматок пирога і вперше за довгий час всміхнувся — лусочки засяяли. — Я не жадібний, Елішко. Давно-давно я зібрав ці скарби, щоб мати друзів — дарувати монети за розмови, срібло за пісні. Але всі бачили лише блиск, а не мене. Я самотній, як зірка в імлі. Хочу друга, а не злодіїв. Ти… ти перша, хто не хапає.Елішка поклала руку на його теплу лапу.— То давай будемо друзями! Я розповім тобі про бали в замку, а ти — про політ над хмарами. І знаєш, мої батьки бояться тебе, бо думають, ти злий. Але я переконаю їх!Так почалася їхня дружба. Елішка приходила щодня, ховаючись від варти. Вона допомагала Драку сортувати скарби — не красти, а мріяти, як ними скористатися для добра: золото для бідних, срібло для прикрас. А Драк носив її на спині над горами, показував зірки вночі і ділився мудрістю: “Справжній скарб — у серці, не в скрині”. Одного разу, коли Елішка впала в потік, Драк витягнув її крилом і зігрів подихом.— Дякую, друже, — сміялася Елішка. — Ти кращий за будь-який лицар!— А ти — моя королева дружби, — відповідав Драк, і його очі сяяли тепліше за золото.Минали тижні, і Елішка вирішила: час діяти. Одного сонячного дня вона привела Драка до замку — не силоміць, а м’яко, тримаючи за кіготь. Ворота затремтіли, варта закричала, король і королева вибігли на балкон з мечами в руках. Народ ховався, шепочучи: “Кінець королівству!”— Тату, мамо! Не бійтеся! — закричала Елішка, стоячи перед Драком. — Це мій друг Драк. Він не злий — просто самотній. Всі йшли до нього за скарбами, а він захищався. Але подивіться: ось його золото для скарбниці, срібло для народу. Він хоче бути з нами, як член родини!Король, блідий, опустив меч.— Дитино, ти божевільна! Він убив стількох… Як я можу повірити?Драк схилив голову, його голос пролунав м’яко, як шелест листя:— Ваші величності, я не шукав крові. Я шукав дому. Ваша дочка показала мені серце. Дозвольте мені служити королівству — охороняти кордони, ділитися скарбами. Я буду вірним, як скеля.Королева, з сльозами, підійшла ближче, торкнулася лусочки. — Якщо Елішка вірить… то й ми. Дитино, ти врятувала нас усіх своєю добротою.Король кивнув, обіймаючи дочку.— Драче, вітай у родині. Ти — наш брат тепер, не монстр.З того дня королівство розквітло. Драк став частиною родини: спав у саду замку, ділив скарби з бідними, носив принцесу на прогулянки. Страх зник, як туман на сонці — люди сміялися з вогняними трюками Драка, танцювали на балах з ним. Елішка вчила всіх: “Скарби без дружби — то пил. А з добротою — вічне золото”.І жили вони щасливо, бо зрозуміли: справжня родина — не в крові чи сріблі, а в серцях, що подолали страх.

У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.Перенесли ми в теплицю осінні квіти — хризантеми. Зацвіли вони — білі, фіолетові, рожеві. А біля них зеленів паросток бузку. Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила Бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу Хризантему й питає здивовано:— Ти ж осіння квітка. Чом ти цвітеш? Надворі ж лютий мороз. Глянула Бузкова квітка — справді надворі зима. — Це все Оля зробила, — каже Хризантема. — Це вона посадила нас тут. Якби не Оля, ми б і не зустрілися. Не зустрілася б весна з осінню.