Дружба

У далекому-далекому світі, де сонце сяє яскравіше, ніж золотий листок папороті, а ріки течуть медом і молоком, жив собі маленький динозавр Трікс. Він був трицератопсом — з трьома гострими рогами на голові, як у короля джунглів, і хвостом, що махав, наче великий вентилятор. Він обожнював бігати по зеленіших галявинах, стрибати через величезні гриби й ганятися за метеликами розміром з парасольку. Але була одна велика біда: Трікс ненавидів овочі!— Мамо, ну чому? — бурчав він щоразу, коли перед ним ставили тарілку з морквою, броколі та шпинатом. — Вони зелені, як жабки, і хрустять, наче сухі гілки! Краще я з’їм шматок ананаса або… ой, а де мій улюблений стейк з папороті?Мама Трікса, мудра стара трицератопсиха Елла, тільки зітхала і гладила його по шипах. — Синку, овочі — це таємна сила землі! Без них ти не зможеш бігати швидко, стрибати високо й грати з друзями цілий день. Вони як чарівні камінці, що дають енергію сонця.Але Трікс тільки фиркав і ховав моркву під листком. “Я сильний і без них!” — думав він.У Трікса були найкращі друзі в усьому динозаврському лісі: швидкий велоцираптор Спрінт, який бігав, наче вітер, і повільний, але добрий брахіозавр Лені, що міг дістати найсмачніші фрукти з верхівок дерев. Кожного ранку вони збиралися на Великій Галявині для пригод. Сьогодні планували велику пригоду: полювання на “скарб дракона” — блискучу скелю, заховану за Великим Водоспадом.— Ура! — викрикнув Трікс, коли друзі зібралися. — Я буду лідером! Спрінт, ти розвідник, а Лені — той, хто несе карту!Вони помчали стежкою, стрибаючи через калюжі й уникаючи хитрих ліз. Спрінт гасав попереду, Лені повільно, але впевнено крокував, а Трікс… Трікс намагався тримати темп. Але десь на півдорозі, після третього стрибка через потік, його лапи почали тремтіти.— Фух… фух… — важко дихав він. — Чекайте… я… я трохи втомився.Спрінт обернувся, його пір’я встали дибки від здивування.— Тріксе, ти ж наш чемпіон! Як так? Ми тільки почали!Лені нахилив довгу шию і м’яко посміхнувся.— Може, ти забув про сніданок? Моя мама каже, що без зелених друзів земля не дає сили.— Та ну! — відмахнувся Трікс. — Я просто… перегрівся. Ходімо далі!Вони дійшли до Водоспаду — величезного, ревучого, з райдугою над ним, наче чарівний міст. Там, за водяною завісою, блищала скеля — скарб дракона! Але щоб її дістати, треба було перестрибнути прірву, повну слизьких мохів, і підняти важкий камінь.— Я перший! — вигукнув Спрінт і одним стрибком опинився на іншому березі.Лені простягнув шию, як жираф, і легко штовхнув камінь ногою.— Твоя черга, Тріксе! — гукнули друзі.Трікс розігнався… і… плюх! Його лапи підкосилися, і він ковзнув у прірву, зачепившись рогами за корінь. Серце калатало, як барабан, а сили — нуль. Він висів, як мокрий листок, і не міг ані підтягнутися, ані закричати.— Друзі! Допоможіть! — нарешті прошепотів він.Спрінт і Лені кинулися на порятунок. Спрінт кинув лозу, Лені витягнув Трікса своєю потужною шиєю. Коли всі опинилися в безпеці, Трікс сів на землю і заплакав — не від болю, а від сорому.— Я… я не зміг. Через мене ми не знайшли скарб. Ви такі сильні, а я… слабак.Спрінт потер лапою ріг Трікса.— Ей, не сумуй. Знаєш, чому ми сильні? Бо я їм черв’яків з зеленню — вони дають швидкість! А Лені жує листя цілий день — і може тягнути дерева!Лені кивнув, жуючи жменю свіжої трави.— Овочі — як чарівний еліксир. Без них ти не можеш грати довго. Подивись: ось ця морква, що ти сховав учора, — вона як сонячний промінь у кишені. Спробуй!Трікс неохоче взяв моркву. Вона хруснула… і раптом у роті розтеклось тепло, ніби ковток свіжого вітру. Сили повернулися, ніби хтось натиснув магічний гудок. Він скочив на ноги!— Вау! Я відчуваю себе… королем джунглів!Разом вони підняли камінь — легко, як пір’їнку. Під ним лежав скарб: блискуча скеля, а в ній — чарівні кристали, що сяяли кольорами веселки. Трікс обійняв друзів.— Дякую! Відтепер я буду їсти овочі. Бо без них… без них не можна грати з вами вічно!З того дня Трікс став найвеселішим динозавром у лісі. Він їв салати з броколі, як морозиво, і моркву — як солодощі. А друзі грали цілий день, від сходу сонця до зір. І всі знали: справжня сила — не в рогах чи лапах, а в маленьких зелених друзях, що ховають у собі сонце.І жили вони щасливо, хрумкаючи овочі та перемагаючи пригоди.

У маленькому затишному містечку, де всі будинки мали яскраві дахи, а на вулицях росли високі каштани, стояв особливий годинник. Він височів на головній площі вже сто років і був незвичайним. Цей годинник мав чарівну силу — він відраховував час до Нового року, а коли стрілки доходили до дванадцятої, з його дзвону вилітали золоті сніжинки, що виконували бажання.Але цього року, коли до Нового року залишилося всього три дні, сталося щось дивне. Годинник перестав цокати. Його великі стрілки застигли на місці, а дзвін замовк.— Що ж тепер буде? — схвилювалася бабуся Олена, яка продавала пиріжки на площі. — Якщо годинник не проб’є дванадцять разів, Новий рік не настане!Про це почули троє друзів: семирічна Соломійка, шестирічний Максимко і п’ятирічна Оленка. Вони сиділи біля фонтану й годували голубів.— Треба щось робити! — рішуче сказала Соломійка, встаючи. — Ми не можемо залишитися без Нового року! — А як ми можемо допомогти? — засумнівався Максимко. — Ми ж малі.— Малі, але розумні! — підбадьорила його Оленка. — Мій дідусь казав, що всередині годинника живе Часовий гном. Може, йому потрібна допомога?Діти підійшли до високих дерев’яних дверей біля підніжжя вежі. Двері були зачинені великим іржавим замком.— Дивіться! — вигукнула Соломійка. — Тут якісь дивні знаки!На дверях були вирізьблені три символи: сонце, місяць і зірка. — Це загадка! — здогадався Максимко. — Треба натиснути їх у правильному порядку!— Але в якому? — задумалася Оленка.Соломійка присіла навпочіпки й уважно подивилася на символи.— Я знаю! Спочатку сходить сонце вранці, потім з’являються зірки ввечері, а місяць — уночі!Вона натиснула символи в цьому порядку — і двері заскреготіли та відчинилися!Усередині вежі було темно й трохи страшно. Крутими сходами діти піднялися нагору, тримаючись за руки. Нарешті вони опинилися у великій кімнаті, де цокав величезний механізм годинника. Але тепер він не працював — усі шестерні застигли.— Хто тут? — почувся тоненький голосок.З-за великого колеса виглянув маленький гном у синьому ковпаку. Він виглядав дуже засмученим.— Ми прийшли допомогти! — сказала Соломійка. — Чому годинник зупинився?Гном зітхнув:— Я Тік-Так, Часовий гном. Годинник зупинився, бо зникли три чарівні камінці, які дають йому силу. Без них механізм не працює.— А де ці камінці? — запитав Максимко.— Їх викрала Зимова Вітряниця — примхлива чарівниця, яка не любить свята. Вона сховала їх у трьох різних місцях містечка. — Тік-Так дістав старий пергамент. — Ось загадки, де їх шукати. Перший камінець — червоний, як серце. Там, де мами печуть хліб і пиріжки, де пахне корицею і теплом. — Це пекарня! — одразу здогадалася Оленка.Діти побігли до пекарні пані Марійки. Там справді пахло ванільними булочками й корицею. Вони все розповіли пекарці.— Ой, діточки, сьогодні вранці я знайшла дивний червоний камінчик у борошні! Думала, хтось загубив. Ось він!Пані Марійка дістала з кишені фартуха камінець, що світився теплим червоним світлом.— Один є! — зраділа Соломійка. — Читаймо другу загадку! Другий камінець — синій, як небо. Там, де діти сміються й граються, де гойдалки злітають до зірок. — Дитячий майданчик! — вигукнув Максимко.На майданчику вони шукали всюди: під гойдалками, у пісочниці, на гірці. Оленка помітила, що одна з гойдалок світиться блакитним світлом. — Дивіться! Камінець прив’язаний до ланцюжка гойдалки!Максимко заліз на гойдалку й обережно відв’язав синій камінець.— Два! Залишився ще один! — Соломійка розгорнула пергамент. Третій камінець — зелений, як надія. Там, де книжки живуть на полицях, де казки чекають маленьких читачів. — Бібліотека! — хором вигукнули всі троє.У бібліотеці пані Ольга, бібліотекарка, здивувалася, побачивши дітей:— Що трапилося, малята?Вони розповіли про свою пригоду. Пані Ольга замислилася:— Сьогодні, коли я розставляла книжки, одна казка світилася зеленим світлом. Це було так дивно! Ось вона.Вона дістала з полиці книжку «Новорічні чудеса». Коли Соломійка відкрила її, зсередини випав зелений камінець.— Ура! Ми знайшли всі три! — зраділи діти.Вони помчали назад до вежі годинника. Тік-Так аж підстрибнув від радості, коли побачив камінці.— Ви молодці! Тепер треба вставити кожен камінець у правильне місце в механізмі. Червоний — це серце годинника, він дає енергію. Синій — це розум, він відлічує час. Зелений — це надія, він береже мрії.Діти допомогли Тік-Таку вставити камінці. Щойно останній камінець став на своє місце, годинник ожив! Шестерні закрутилися, стрілки почали рухатися, і пролунав дзвін:— Дзень-дзень-дзень!Годинник наздоганяв утрачений час, і до Нового року знову пішов відлік.— Дякую вам, маленькі герої! — сказав Тік-Так. — Ви врятували Новий рік для всього містечка! А за вашу доброту й розум годинник виконає по одному вашому бажанню просто зараз!Соломійка побажала, щоб усі діти в містечку отримали подарунки на Новий рік. Максимко побажав, щоб його бабуся одужала. А маленька Оленка побажала, щоб Зимова Вітряниця більше не була такою злою й теж могла радіти святам. І сталося диво! З дзвону годинника вилетіли золоті сніжинки, що розлетілися по всьому місту. А десь далеко, у крижаному замку, Зимова Вітряниця раптом усміхнулася — вперше за багато років. Їй стало тепло на серці, і вона вирішила більше ніколи не псувати свята.Коли настав Новий рік, годинник пробив дванадцять разів, як ніколи раніше, а золоті сніжинки танцювали в повітрі. Усі жителі містечка вийшли на площу й дякували трьом маленьким героям.— Бачиш, — сказала Соломійка Максимкові, — ми були малі, але змогли зробити велику справу!— Бо ми були разом! — додала Оленка.І це була правда. Адже найсильніше чарівництво — це дружба, доброта і віра в чудеса.