Емоційний інтелект

Жила-була дівчинка Соломія. Вона була весела, любила малювати метеликів і ганятися за сонячними зайчиками. Але щовечора, коли наставала пора лягати спати, Соломія ховалася під ковдру. Вона боялася заснути, бо їй снилися темні ліси, гучні монстри чи холодні дощі. Мама гладила її по голівці й казала: «Не бійся, твоє ліжечко особливе». Але Соломія не вірила.Одного вечора, коли місяць сяяв у віконці, Соломія лягла у своє дерев’яне ліжечко з різьбленими зірочками на узголів’ї. Вона зітхнула, чекаючи чергового страшного сну. Та раптом ліжечко тихо заскрипіло, і м’який голос прошепотів:— Соломіє, я твоє Казкове ліжечко. Не бійся снів, я їх оберігаю!Соломія здивовано витріщила очі. — Ти вмієш говорити? — спитала вона.— О, я вмію більше! — засміялося ліжечко. — Я чарівне. Моя магія проганяє погані сни й наповнює твою голівку кольоровими мріями. Хочеш спробувати? Соломія кивнула, хоч і трохи боялася. Ліжечко засяяло ніжним золотавим світлом, а його різьблені зірочки закружляли, наче живі. Соломія заплющила очі, і…Подорож у країну снівВона опинилася на галявині, де росли цукеркові дерева, а по небу пливли пухнасті хмаринки, схожі на зайчиків. Назустріч їй вибіг маленький дракончик із блискучою зеленою лускою.— Привіт, Соломіє! Я Дрімо, твій провідник у снах! — весело сказав дракончик. — Твоє ліжечко відправило мене, щоб показати тобі найкращі мрії!— А де монстри? — обережно спитала Соломія.— Монстри? — засміявся Дрімо. — Твоє ліжечко їх прогнало! Воно вплело в твій сон лише радість. Ходімо, я покажу тобі чарівний водоспад!Вони побігли до водоспаду, який вигравав усіма кольорами веселки. Вода була теплою, і Соломія плескалася, сміючись. Потім вони стрибали по хмаринках, які гойдалися, наче батут. Дрімо навчив її малювати в повітрі — вона намалювала метелика, і той ожив, затріпотівши крильцями.— Чому раніше мені снилися страшні сни? — спитала Соломія.— Бо ти боялася, — відповів Дрімо. — Але твоє ліжечко завжди було чарівним. Воно чекає, поки ти йому довіришся. Що більше ти віриш у добрі сни, то яскравішими вони стають!Повернення до ліжечкаКоли Соломія прокинулася, сонце світило у вікно, а ліжечко тихо поскрипувало, наче посміхалося. Вона обійняла подушку й прошепотіла:— Дякую, моє Казкове ліжечко! Я більше не боюся спати.Відтоді щоночі Соломія лягала спати з усмішкою. Її сни були сповнені пригод: то вона літала на птеродактилі, то будувала замки з хмаринок, то гойдалася на зірках. А якщо страх намагався прокрастися в її сон, ліжечко тихо світилося, і погані сни тікали геть.Мораль казки Соломія навчилася, що страхи можна перемогти, якщо вірити в щось добре. Її Казкове ліжечко стало найкращим другом, який щоночі дарував їй чарівні мрії. І вона знала: поки ліжечко з нею, жоден монстр не завадить її снам бути кольоровими.

Одного спокійного ранку увірвалася до домівки бобра-кравця дуже сердита лисичка та й почала висловлювати свої невдоволення.— Набридло мені за зайцями ганятися! Набридло вигадувати усілякі хитрощі, щоб їх упіймати. Цілісінькими днями те і роблю, що бігаю та бігаю, а наздогнати не можу! — І яка ж моя роль у твоїх бідах? — поцікавився бобер.— Чула я краєм вуха, що ти найкращий кравець у нашому лісі. Тож поший мені черевички. Зручні, легкі та гарні. І щоб ніяка колючка чи камінець не заважали мені бігати. Впораєшся?— Впораюсь! — відповів бобер. — Завтра вранці все буде готово.Зраділа лисичка та й побігла у своїх справах, а бобер-кравець зайнявся ділом.Наступного ранку лисичка приміряла нові черевички. Гарні були, зручні та легкі. І підошва міцна.— Ну, заєць, начувайся! — лукаво прошепотіла лисичка та пробігла декілька кругів по галявині — Ці лапи вже не відчувають ані камінчика, ані колючки! І задоволена своїми новими черевичками чкурнула геть до лісу. Цілий день вона бігала за зайцями, та жодного так і не упіймала. Тому ввечері знов повернулася до бобра-кравця.— Погані ти мені черевички пошив! — обурено пискнула лисичка — Цілий день ганялася, а жодного зайця так і не упіймала!— Я свою справу виконав на совість, — спокійно мовив бобер — а от зайців ловити — то вже не моє діло.— Не твоє діло? Виконав на совість? Щось я сумніваюся у твоїй майстерності.Обурили слова лисички бобра. Адже своє діло він знав. І добре виконував. Не один рік вже займається цією справою.— Чи легкі були черевички? — поцікавився бобер.— Легкі! — лисичка кивнула, але брови її зійшлися від досади.— Зручні? — бобер примружив одне око, ніби передчуваючи відповідь.— Зручні… — буркнула руда, стискаючи лапи.— І гарні?— Дуже гарні! — нарешті визнала вона.— А каміння чи колючки відчувала?“Хоч би хоч щось було не так!” — з досадою подумала лисичка.— Не відчувала! — То що ж тоді не так? — Так зайців не наздогнала. — ледь тихо прошипіла руда.— Я свою справу зробив добре. Ти виробом задоволена. А от щодо зайців — то тут ніяке взуття тобі не допоможе. Тут дещо інше потрібно! — посміхнувся бобер та й повернувся до своєї домівки.“Щось інше…” — подумала лисичка повільно плентаючись стежкою — “А може справа не в черевичках, а в мені? Хоча, до чого тут я? Скоріш за все, зайців варто ловити уночі, коли вони сплять!”Та бобер мав на увазі зовсім інше. Адже зовсім не в черевичках біда лисички.

За містом, де шум машин змінюється на спів пташок, а будинки зникають за деревами, розкинувся чарівний Парк Тихого Вітру. Тут росли високі дерева з розлогими кронами, які тінями обіймали зелені луки. Під кожним деревом — маленький світ: квітки, що схиляють голівки до сонця, метелики, які ніби танцюють у повітрі, і камінці, що нагріваються в променях полудня. Це було особливе місце. Цього ранку як завжди яскраво світило сонечко, співали пташки. На дерев’яній лавці сидів похмурий хлопчик. Він був таким самотнім і сумним, здавалося, що ніщо не може його розвеселити. Але дівчинка, яка в цей час проходила повз, все ж вирішила спробувати.— Привіт! А чому ти такий сумний? Щось сталося? – озвався дзвінкий дитячий голос серед тиші і спокою парку. Перед хлопчиком стояла маленька кудлата дівчинка в яскравому платтячку. Її очі світилися і від цього обличчя ніби сяяло. Вона скакала з місця на місце, і весь час сміялася. Хлопчику навіть смішно стало від цієї картини.— Нічого, залиш мене в спокої, — озвався хлопчик.— Нікуди я не піду, — весело щебетало дівчисько. Поки не скажеш, чому ти такий сумний. — Ну що ж ти за причепа! — вже сердито відповів хлопчик, який не хотів, щоб його турбували.— Я – не Причепа. Я – Смішинка! – весело засміялася дівчинка.—  Я —  Стрес, — озвався хлопчик. І я завжди таким сумний.—  Зрозуміло, — відповіла дівчинка! А давай дружити!— Дружити? Навіщо? Тобі, здається, і одній не сумно.— Не сумно, — озвалася Смішинка. — Але вдвох завжди веселіше. А ходімо я тобі дещо покажу.— Не хочу!— Ходімо! Там дуже цікаво! Тобі сподобається, обіцяю! — Ну, не знаю, — сумнівався Стрес. — Мені і тут нормально.— Ходімо, покажу тобі моє улюблене місце.Стрес спершу пручався. Але дівчинка вже взяла його за руку — вона не тягла, а ніжно кликала в дорогу. Стрес підвівся і сумно пішов за Смішинкою, яка весело підстрибуючи побігла кудись вперед. Дівчинка бігла, озиралася, весело гукала:— Ну де ти, чого так довго?!— Іду-іду, — похмуро відповідав Стрес, який ледве переставляв ноги,  — ти дуже швидко йдеш, я вже втомився, почекай.Вони йшли лісовою стежкою, де дерева шепотіли щось лагідне, а з-під кущів визирали білочки. Дівчинка розповідала кумедні історії, а хлопчик — уперше за довгий час — почав вслухатися.Посеред парку височіла зелена гора. Вона була м’яка, мов ковдра, і на самій її вершині росло одне-єдине дерево. Його гілки тягнулися до неба, а на нижній гілці висіла дерев’яна гойдалка — така, на якій хочеться летіти високо-високо, аж до хмар.— Скажи, гарно тут, — запитала Смішинка.Стрес на хвильку навіть замилувався пейзажем, але вчасно оговтався і знову став сумним.— Ну, таке! — озвався він.— Підійти ближче, — попросила Смішинка.— Що? Треба піднятися на цю величезну гору?— Аякже! Ми заради цього сюди і прийшли! — озвалася дівчинка.— Щось я не дуже хочеться, — почав було говорити Стрес … Але Смішинка вже тягла його за руку на гору і не зважала на його спантеличений вигляд.—  Дивися, яке місце! — вигукнула Смішинка.Хлопчик подивився — і щось потепліло в грудях. Йому стало… цікаво. Це було нове почуття для нього.— Сідай, — лагідно сказала Смішинка. — Це не просто гойдалка. Це — Гойдалка радості, вона розганяє сум.Хлопчик сів. Невпевнено. Його ноги трохи тремтіли, а серце калатало. Гойдалка рушила. Спершу — повільно. Потім — усе вище. І ось вітер підхопив його, мов крила. Його волосся куйовдилось, а тіло стало немов пір’їнка, він затамовує подих від висоти і краси природи. Він, сам того не розуміючи, почав посміхатися, а потім зовсім розсміявся. І вже не таким похмурим він був. А звичайним хлопчиком, в якого сяють очі, якого переповнюють позитивні емоції. — Чудово! Правда? — запитала дівчинка.— Так, — тихо відповів хлопчик.Хлопчик зістрибнув з гойдалки. Його очі блищали. Вони вже не були очима Стресу. Це були очі живого, щасливого хлопчика, що відкрив нову частину себе.— Я вже не Стрес, — сказав він. — Я — просто Я.— І цього цілком досить, — підморгнула Смішинка.

Одного затишного вечора матуся-зайчиха повернулася додому. А вдома на неї чекав маленький синочок. Він зрадів, коли побачив матусю, та міцно обійняв її. — Мамо, мамо, — заплигало зайченя — до мене в гості приходив Апчхи! — Будь здоровий, синку! — мовила зайчиха — То хто, ти кажеш, приходив до тебе в гості? — Апчхи! — повторило зайченя. — Ти що, захворів? Чи алергія? — занепокоїлась матуся, піднявши свої вуха. — Та ні, — відмахнувся вухань — я не пчихаю. Принаймні зараз. — Щось я заплуталася. То хто до тебе в гості приходив? — Апчхи! Матуся почухала себе за вухом, а потім: — А-а-а, тепер зрозуміла. Ну, ти хоча б чаєм гостю пригостив? — Ні. Він сказав лише «Апчхи!» і більше не приходив. — посміхнувся зайчик.

З червоного вогнища блідо-оранжеві іскорки охоплювали жовто-зелене листя різноманітних дерев. Вдалині, під блакитним небом виднілася синя річка, над якою кружляли пташки із фіолетовим забарвленням. Тато ведмідь і малюк поверталися вузенькою стежкою додому. Раптом над ними майнув білокрилий лелека. Поважний птах летів неквапливо, немов прорізав небо крилом. Малюк разом з татом застигли на місці вдивляючись йому вслід. — Який гарний птах. — мовив малюк — От би мені такі крила! Ще якусь мить вони милувалися польотом птаха, а потім рушили своїм шляхом. Вдалині вправні бобри-робітники будували гарненький будиночок — із каміння та дерева. Високі стіни, дах, вікна. Не будинок, а справжня казкова оселя. — Коли я виросту, теж збудую собі такий гарний дім. — сказав малюк, вказуючи пальцем на споруду. Тато лише посміхнувся у відповідь. Вони зупинилися перепочити під високим, могутнім дубом. Не дерево, а справжня скеля — така ж висока і незворушна. — Одного дня я стану таким же сильним, як це дерево. І ніщо мене не зрушить! — мрійливо промовив малий. Тато ведмідь неквапливо погладив сина та й мовив: — Пам’ятай синку, ніхто тебе не любитиме так, як мати та батько твої. Ніхто не поважатиме так, як мати та батько твої. І ніхто не хвилюватиметься так, як мати та батько твої. Тому не забувай, а ні родини своєї, а ні дому. Він глибоко вдихнув і продовжив: — Пам’ятай, як лелека повертається до свого гнізда, так і ти повертайся до хати. Як коріння дерева тримає міцний стовбур, так і ти, синку, не забувай свого роду. І якщо схибнеш, спіткнешся та впадеш на коліна, не смій схиляти голову та опускати руки. Для того, щоб збудувати стіну, потрібен фундамент, тобто яма вниз. Малюк уважно слухав тата. Він ще не зовсім розумів його слів, але щиро запам’ятовував. І колись, коли защемить у грудях — він пригадає. Пригадає — і, можливо, зрозуміє.

У мальовничому королівстві Ельвін, де квіти співали на світанку, а зірки щоночі шепотіли казки, стояв величний королівський сад. У самому його серці росло Заборонене Дерево — високе, з гілками, що сяяли золотавим світлом, і плодами, що виблискували, мов дорогоцінні камені. Легенда гласила, що той, хто скуштує плід цього дерева, відкриє таємницю вічного щастя, але за страшну ціну. Король Ерік суворо заборонив наближатися до дерева, і ніхто в королівстві не наважувався порушити цей наказ.Принцеса Елара, донька короля, була дівчиною з допитливим серцем. Їй було шістнадцять, і вона любила блукати садом, розмовляючи з метеликами та слухаючи шепіт вітру. Але Заборонене Дерево манило її найбільше. “Чому батько так боїться його?” — думала вона. Одного вечора, коли місяць заливав сад срібним сяйвом, цікавість перемогла. Елара прокралася до дерева, її серце калатало. Вона простягла руку і зірвала один плід — маленький, теплий, наче він дихав. Щойно вона надкусила його, світ навколо змінився. Сад зник. Елара опинилася в іншому світі — темному лісі, де дерева рухалися, а тіні шепотіли її ім’я. Перед нею з’явилася стара ворона з очима, що світилися, наче вуглинки. “Ти скуштувала плід Забороненого Дерева, — каркнула вона. — Тепер ти пов’язана з його магією. Щоб повернутися додому, ти мусиш виправити три лиха, які випустила в світ”.Елара злякалася, але ворона не дала їй часу на вагання. “Перше лихо — Хаос у Королівстві Звірів. Іди!” Ворона махнула крилом, і принцеса опинилася на галявині, де тварини сварилися. Ведмеді ревіли на оленів, птахи гнівно цвірінькали на лисиць, а річки висихали, бо бобри греблі будували безладно. Елара зрозуміла, що плід порушив гармонію природи. Вона згадала, як її мати, королева, колись вчила її слухати серцем. Елара сіла серед галявини, закрила очі й заспівала колискову, яку співала їй мати. Її голос заспокоїв звірів, і вони почали слухати одне одного, відновлюючи мир. Річки потекли знову, а бобри почали працювати разом.Ворона з’явилася знову. “Перше лихо виправлено. Друге — Смуток Людських Сердець”. Елара перенеслася до села біля королівського замку. Люди ходили похмурі, забувши, що таке радість. Діти не сміялися, а старі не розповідали казок. Елара згадала, як її непослух призвів до цього, і відчула провину. Вона вирішила діяти. Зібравши дітей, вона влаштувала гру, де кожен мав розповісти, що робить його щасливим. Спочатку люди чинили опір, але поступово їхні обличчя почали світитися. Елара навчила їх ділитися теплом своїх сердець, і сміх повернувся до села.“Останнє лихо — найважче, — сказала ворона. — Ти мусиш зцілити Дерево”. Елара повернулася до королівського саду, але Заборонене Дерево в’януло, його гілки тьмяніли. Ворона пояснила: “Плід, який ти зірвала, був серцем дерева. Без нього воно гине, а з ним — усе королівство”. Елара зрозуміла, що її цікавість завдала болю. Вона згадала слова батька: “Відповідальність — це не лише уникати помилок, а й виправляти їх”. Елара дістала плід, який усе ще тримала, і поклала його назад на гілку. Але цього було замало. Вона притисла руки до стовбура і заплакала, просячи пробачення за свій вчинок. Її сльози впали на коріння, і дерево почало оживати, його світло засяяло яскравіше, ніж будь-коли.Світ навколо Елари спалахнув, і вона знову опинилася в саду. Дерево стояло величне, а король Ерік чекав її. “Я знав, що ти прийдеш до дерева, — сказав він. — Але я вірив, що ти навчишся відповідальності”. Елара обійняла батька, відчуваючи, що стала мудрішою. Відтоді вона не лише слухала казки зірок, а й створювала власні, розповідаючи людям про те, як важливо виправляти свої помилки.І королівство Ельвін процвітало, а Заборонене Дерево стало символом не лише таємниці, а й уроку, що відповідальність — це магія, сильніша за будь-який плід.

Жило-було в зеленому лісі маленьке Жабеня Квак. Воно було дуже веселе, любило стрибати по калюжах і співати пісеньки. Але найбільше Квак любив плавати в озері, що блищало під сонечком, наче чарівне дзеркало.Одного літнього дня Квак зібрав своїх друзів — Зайчика Пуха, Білочку Руду та Їжачка Колючку — і сказав: — Друзі, ходімо до озера! Там так весело плескатися у воді!Усі радісно погодилися, але стара мудра Черепаха, яка жила біля озера, почула їх і покликала: — Стривайте, малята! Вода — це не тільки радість, а й місце, де треба бути обережними. Чи знаєте ви правила поведінки у воді?Друзі переглянулися. Квак почухав зелену голівку: — Правила? Хіба не можна просто стрибнути й плавати?Черепаха усміхнулася і почала розповідати казку про чарівне озеро та його правила.Колись озеро було домом для Водяного Духа, який любив, коли всі веселилися, але лише за умови, що вони поважали воду. Одного разу звірята з лісу прийшли до озера, але не знали правил. Вони бігали берегом, штовхалися і стрибали у воду, не дивлячись, куди падають. Водяний Дух розгнівався, і озеро почало хвилюватися: хвилі здіймалися, а вода стала холодною.Квак, хоч і був маленьким, зрозумів, що треба діяти. Він стрибнув на велике латаття і голосно заквакав: — Друзі, слухайте! Ми мусимо навчитися правил, щоб озеро знову стало спокійним! Черепаха підказала перше правило: 1. Ніколи не купайся сам! — Завжди бери з собою дорослого, який стежитиме за тобою. Вода може бути глибокою, а з дорослим ти будеш у безпеці.Квак кивнув і додав: — Я завжди кличу маму-жабу, коли йду плавати!Друге правило Черепаха промовила повільно, щоб усі запам’ятали: 2. Не штовхайся і не бігай біля води! — Берег може бути слизьким, і ти можеш упасти. Ходіть обережно, як я, повільно і спокійно.Зайчик Пух зізнався: — Ой, я любив бігати біля озера… Але тепер ходитиму повільно!Третє правило було дуже важливим: 3. Не запливай далеко і плавай там, де мілко! — Якщо ти не вмієш добре плавати, тримайся ближче до берега. А якщо є рятувальний жилет, вдягай його — він як чарівний щит!Білочка Руда підстрибнула: — Я бачила такі жилети! Вони яскраві, як мої горішки!Четверте правило Черепаха сказала з усмішкою: 4. Слухай дорослих і не грайся там, де небезпечно! — Якщо дорослі кажуть не лізти в глибоку воду чи не стрибати з високого каменя, слухайте їх. Вони знають, де безпечно.Їжачок Колючка задумався: — А я хотів стрибнути з того великого каменя… Добре, що не встиг!Нарешті Черепаха додала: 5. Якщо бачиш, що комусь потрібна допомога, клич дорослих! — Не намагайся рятувати друга сам, бо це може бути небезпечно. Дорослі знають, що робити.Квак і його друзі уважно слухали. Вони пообіцяли Водяному Духу, що завжди дотримуватимуться цих правил. Озеро одразу заспокоїлося, хвилі зникли, а вода стала теплою і привітною. Звірята весело плескалися, але тепер обережно, з повагою до води.

В той день, коли кожен бачив світ по своєму, маленьке колібрі намагалося розгледіти своє. І хоч для кожного — своє, це щось завжди різне, для колібрі своє — було ще незвіданим.Одного разу, присівши на гілці, побачило колібрі як віслюк з волом сперечалися. Кожен відстоював свою думку й не збирався поступатись. Пташці стало цікаво тож вирішила вона розібратися в чому справа.— Ти б краще окуляри одягнув! — стояв на своєму віслюк — Невже так тяжко в шістці розгледіти шістку?— Та де ж ти там ту шістку побачив? — заперечив віл надувши щоки — Дев’ятка тут, і ніщо інше!Маленька пташка, махаючи дрібними крилами, зависла над віслюком й уважно поглядало на цифру шість. Вона не розуміла, де там віл побачив дев’ятку. Та коли підлетіла до вола, то не збагнула, куди поділася шістка. “От дивина!” — подумало колібрі — “Правда залежить від того з якої сторони на неї поглянути!“Замислившись над побаченим, полетіла маленька пташка далі. Летіла вона обмірковуючи ситуацію віслюка та вола, як раптом на її шляху опинилися дві гарненькі зебри. Підлетіла вона ближче та й слухає.— Це ти у нас чорна у білу смужку, а я от біленька, у чорну смужку! — впевнено наговорювала одна зебра іншій тупцяла копитами об землю. — Нічого ти не розумієш. — заперечувала їй інша зебра — Усе зовсім навпаки. Це я уся така біленька-біленька. А смужки у мене чорні. А от ти чорна, як ота смола. А смужки твої білі.Колібрі уважно дивилося на зебр, але так і не зрозуміло, хто з них чорненька, а хто біленька.“Нісенітниця якась” — подумала пташка — “У кожного своя правда й водночас та правда може бути помилковою!“Пташка змахнула своїми дрібними крилами й полетіла далі. І пролітаючи над домівкою зайчиків вона побачила як бабуся-зайчиха налила двом зайчатам у склянки молоко. Підлетіла пташка, присіла на хвіртку та й спостерігає.— Це у тебе склянка напівпорожня, а в мене вона наполовину повна! — мовив вухань зробивши ковток молока.— О ні, ні, ні! Нічого ти не розумієш. Усе зовсім навпаки. — заперечило інше зайченя — Це моя склянка напівповна, а от у тебе вона напівпорожня. Колібрі уважно слухало розмову зайчиків й не могло збагнути, хто із них мав рацію, а хто помилявся. Дивно пташці було, адже вона ніяк не розуміла, як таке можливо — помилятися та мати рацію водночас.“Цей світ не такий вже й простий як здавалося на перший погляд!” — подумало колібрі та й полетіло геть.Летить собі тихенько своїм шляхом, коли на зустріч їй орел.— Дядько, орел, — питає колібрі — я от збагнути не можу, чому коли одні бачать одне, а інші зовсім інше — то вони усі разом можуть і бачити правду і помилятися.А той відповідає йому:— Ти, як і я, летиш уперед, але кожен з нас летить в різні сторони. Чи не так?— Так, дядько орел.— Ми всі дивимось на одне й те ж саме сонце, але для когось воно сходить, а для когось заходить. — орел змахнув своїми велетенськими крилами та й полетів собі геть.Колібрі лишилося зі своїми думками на самоті. Ох і тяжко йому буде усвідомити усю природу навколишнього світу. Але ж все життя ще попереду і часу в нього буде вдосталь.

Було це не так вже й давно — між учора і минулим роком. Але головне, що було.Тож, йшов собі ведмідь сердито мугикаючи під ніс. Сонце світить — а йому байдуже. Пташки співають — а він бурчить. Все не так йому і все не те.Та раптом, зустрів він щасливого єнота. Чи то, можливо, єнот зустрів ведмедя. Та не просто зустрів, як то буває зустрічають ведмедів та з остраху втікають. А зустрів поважно, не боячись. З посмішкою та обіймами.— Ти що таке робиш? — не сподобалися ведмедю обійми єнота.— Хотів з тобою дечим поділитися. — радісно відповів єнот.— Цікаво, і чим же?— Щастям! Я поділюся з тобою щастям і воно помножиться.— Ех, єноте-єноте, пам’ятається мені ще зі школи, нічого ти в математиці не тямив. Те, що ділимо — зменшується, а не збільшується.Ведмідь голосно-голосно розсміявшись пішов своєю дорогою.Коли назустріч йому черепаха. А на її спині величезний торт лежить.— Пригощайся, ведмедику-братику, — мовила черепаха — у мене сьогодні День Народження. Аж повних сто років живу на цьому світі. Узяв ведмідь добрячий шмат торта — і ніби хмаринка з обличчя зникла. Тож пішов він радісний своєю дорогою, а на зустріч йому вовк, щасливий-щасливий.— Здоровенькі були! — привітався сіроманець.— І вам не хворіти! — відповів ведмідь.— Друже, я сьогодні вранці, поки бджоли міцно спали, меду назбирав. З радістю ним з тобою поділюся.Отримав ведмідь меду — й помітив, як все довкола ніби ожило.“Оце так везіння” — подумав ведмідь.Попрощався він з товаришем та й пішов своєю дорогою. Коли на зустріч йому білка.— Ой ведмедику-братику, ой сталося…— Що сталося? — не зрозумів ведмідь.— Та усією родиною назбирали горіхів, що вже нікуди дівати. І тут горіхи, і там горіхи. А оце бачу, ти йдеш. Тож думаю, треба горіхами з тобою поділитися.— Горіхи я люблю! — зрадів ведмідь.І білка віддала ведмедю повну торбину горіхів.Йде він собі своєю дорогою, щасливий аж до неба. Коли бачить, а під деревом зайченя плаче.— Е, малий, ти чого плачеш? — поцікавився ведмідь.— Голодний я, — відповіло зайченя — а їсти нічого.Розгубився ведмідь. Шкода йому зайчика стало. Поглянув він на свої дарунки та й без сумніву усе віддав зайчику. Зраділо мале, подякувало ведмедю та й побігло додому.Приємно клишоногому стало на душі, затишно.— Ех, єноте-єноте, а щось ти в математиці та й тямиш! І пішов ведмідь далі — хоч без подарунків, проте з повним серцем щастя. І сонце йому тепер тепліше, і пташки гарно співають. А десь там, на іншій стежці, єнот усміхається, ніби відчув…