Емоційний інтелект

Жила-була Сільська Мишка. Одного дня до неї в гості завітала її родичка — Міська Мишка. На обід господиня приготувала пшеничні зернятка, корінці й жолуді, а запивали вони усе холодною водичкою. Міській гості така їжа зовсім не сподобалася. Вона їла зовсім трішки й тільки з ввічливості усміхалася.Після обіду мишки довго розмовляли. Міська Мишка розповідала про життя в місті, про смачні страви та розкіш, а Сільська слухала й дивувалася. Уночі їй навіть наснилося, що вона теж живе в місті, де все так гарно й багате.Тож наступного ранку, коли Міська Мишка запросила подружку до себе, та з радістю погодилася.Приїхали вони в розкішний дім. На столі ще стояли залишки святкового бенкету: тістечка, сири, солодощі — справжня казка для мишок! Але щойно Сільська Мишка зібралася відкусити шматочок ніжного пиріжка, як почула гучне нявчання кота та дряпання у двері. Перелякані мишки кинулися в схованку й довго лежали нерухомо, майже не дихаючи. Коли ж нарешті наважилися повернутися до частування, двері раптом відчинилися, і до кімнати зайшли слуги прибирати зі столу, а за ними — й хатній пес.Сільська Мишка затрималася у домівці подруги рівно настільки, щоб забрати свою валізку та парасольку.— У тебе, звісно, є розкоші й ласощі, яких у мене немає, — сказала вона, швидко збираючись, — але я більше ціную свою просту їжу та спокійне життя на селі, разом із миром та безпекою, які вони дають. Краще бідність із безпекою, ніж достаток серед страху й небезпеки.

Не хочеться Федькові домашнє завдання виконувати. Прийде зі школи, покладе книжки, пообідає та й іде гуляти до вечора.  Увечері сяде, швиденько сяк-так перепише вправи. А задачу, буває, й не розв’яже. А то якось Федько прийшов, пообідав. Хотів іти гуляти, а мама йому: — Пороби уроки, тоді гуляй. Федько сів за стіл, переписав мерщій вправу, розв’язав задачу, бо легенька була. Бачить мама, що Федько написав дуже погано. — Перепиши красиво, — каже йому.Не хочеться Федькові писати, та нічого не поробиш. Переписав він ту вправу й задачу, а мама не задоволена. — Ти знову поспіхом нашкрябав. Зроби як слід, бо гуляти сьогодні не підеш. Федько довго плакав, так не хотілось йому ще раз переписувати. Але подумав: “Як напишу погано, мама знову заставить переробити”. Постарався. Написав-таки красиво. Увечері повернувся батько з роботи й питає маму: — Ну, як Федько вчиться? Як він уроки сьогодні готував? — Добре працює наш Федько, — похвалила мама. — Написав раз — не сподобалось йому, написав удруге — не сподобалось. Він переписав утретє — чисто, красиво. Покажи, Федьку. Федько поклав зошити батькові на стіл. — Молодець, Федьку, — мовить батько. — Ти стаєш справжньою людиною. Федько почервонів.

Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря — відпочивати. Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій — Петрикові. Хлопчик з’їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м’яку подушку й питає матір: — Мамо, ви казали, що поїзд веде машиніст. А вночі хто? — І вночі — машиніст, — каже мати. — Як? — дивується Петрик. — Невже він уночі не спить? — Не спить, синку. — Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик. — Ні… — Як же це так? — не може зрозуміти Петрик. — Йому ж хочеться спати. — Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна. — І я повинен? — питає Петрик. — І ти повинен. — Що ж я повинен? — Бути людиною. — каже мати. — Це найголовніше.

У звичайній школі, на звичайній вулиці, у звичайного хлопчика, на ім’я Максим трапилася одна зовсім незвичайна історія.Якось у понеділок, коли Максим шукав у своєму рюкзаку ручку, він знайшов дивний зошит. Обкладинка була зіркового кольору, а на ній золотими літерами виблискувало: “Зошит бажань”.— Що за дурниці? — пробурмотів Максим і відкрив першу сторінку.Там красивим каліграфічним почерком було написано:“Дорогий власнику! Цей зошит особливий. Будь-яке твоє бажання, записане тут, може здійснитися. Але запам’ятай: зошит лише допомагає тим, хто сам докладає зусиль. Він не чарівна паличка, а твій вірний помічник на шляху до мрії.”Максим скептично посміхнувся. Ну звісно, хтось з однокласників вирішив пожартувати. Але все ж, на всяк випадок, він дістав ручку і написав:“Хочу отримати п’ятірку з математики!” Наступного дня була контрольна. Максим, як завжди, нічого не вчив і сподівався на диво. Але коли отримав завдання, зрозумів — без знань не впораєшся. Він розгублено дивився на приклади, коли раптом зошит у його рюкзаку тихенько нагрівся.Максим відчув дивне бажання спробувати розв’язати хоча б одну задачу. Він взяв чернетку і почав міркувати. Несподівано для себе він згадав щось із минулого уроку, потім ще щось… За п’ятнадцять хвилин до кінця уроку Максим усвідомив, що розв’язав майже всі завдання!Але останнє, найскладніше, ніяк не виходило. Він бачив, що сусід Олег уже все зробив. Було б так легко зазирнути…Зошит у рюкзаку знову нагрівся, ніби нагадуючи про щось.“Зошит лише допомагає тим, хто сам докладає зусиль, ” — згадав Максим.Він не став списувати. Натомість зосередився і таки знайшов рішення! Можливо, воно було не ідеальне, але це була його власна робота.Через тиждень учителька роздала контрольні. У Максима була дев’ятка. Не десятка, але чесно зароблена оцінка. І йому було приємніше, ніж від будь-якої списаної десятки.Того ж дня Максим написав у зошиті нове бажання:“Хочу навчитися грати у футбол так, щоб мене взяли до шкільної команди!”Наступного ранку він прокинувся з дивним натхненням. Максим узяв м’яч і пішов тренуватися у двір. День за днем він вправлявся, набивав м’яч, вчився точно пасувати. Зошит ніби підказував йому, коли треба більше старатися, а коли — відпочити.Через місяць тренер шкільної команди сам підійшов до Максима:— Я бачу, як ти тренуєшся. Хочеш приєднатися до нас?Максим аж підстрибнув від радості!Новину про чарівний зошит він вирішив розповісти своїй найкращій подрузі Соні. Вона теж хотіла спробувати.“Хочу, щоб Марійка Козак стала моєю подругою,” — написала Соня.Марійка була новенькою в класі. Вона трималася осторонь, і здавалося, що подружитися з нею неможливо.Але наступного дня Соня помітила, що Марійка сидить на перерві сама і читає книжку. Зошит тихенько нагрівся в сумці Софійки, ніби підштовхуючи її.— Привіт! — Соня підійшла до Марійки. — Я бачу, ти читаєш “Гаррі Поттера”? Це моя улюблена книжка!Спочатку Марійка здивовано подивилася, але потім посміхнулася:— Справді? А яка частина тобі найбільше подобається?Так почалася їхня розмова. Соня докладала зусиль: запрошувала Марійку гуляти, захищала її, коли хтось жартував, ділилася секретами. І незабаром вони справді стали найкращими подругами.Одного дня до Максима підійшов їхній однокласник Артем — хуліган і двієчник.— Слухай, дай мені той зошит! — вимогливо сказав він. — Я теж хочу, щоб мої бажання здійснювалися!Максим подумав і віддав зошит. Адже зошит допомагав усім, хто готовий старатися.Артем написав:“Хочу новий смартфон!”Але наступного дня нічого не трапилося. І через тиждень теж. Артем розлютився і кинув зошит на парту:— Фігня якась, а не зошит! Не працює!Максим підняв зошит і побачив, що на сторінці з бажанням Артема з’явився новий напис:“Зошит не може дати тобі речі просто так. Але якщо ти заробиш гроші своєю працею — допоможу відшукати найкращу ціну.”Артем фиркнув і пішов. Але через кілька днів Максим побачив його… на автомийці біля школи! Артем мив машини за гроші.— Ти ж казав, що зошит не працює! — здивувався Максим.— Та працює він, — буркнув Артем, але в його очах промайнула посмішка. — Просто не так, як я хотів. Але, знаєш, заробити самому — це круто!Через місяць Артем таки купив собі смартфон. Не новіший, а вживаний, але зароблений власними руками. І пишався ним більше, ніж будь-якою річчю, яку просто подарували.Зошит переходив від учня до учня. Хтось мріяв про гарні оцінки — і зошит допомагав їм зосередитися на навчанні. Хтось хотів навчитися малювати — і раптом знаходив чудовий безкоштовний майстер-клас. Хтось мріяв про друзів — і зошит давав сміливість зробити перший крок.Але кожного разу зошит працював лише тоді, коли людина сама докладала зусиль.Одного разу зошит потрапив до дівчинки Олі, яка дуже хотіла допомогти своїй хворій бабусі. Вона написала:“Хочу, щоб бабуся одужала.”Зошит не міг вилікувати бабусю — він же не був магічним. Але він підказав Олі, як саме вона може допомогти: приносити ліки вчасно, готувати корисну їжу, читати бабусі книжки, щоб вона не сумувала.Оля докладала всіх зусиль, і поволі бабусі справді ставало краще. Не через магію, а через любов, турботу і старанність онуки.Коли зошит повернувся до Максима наприкінці року, на останній сторінці з’явився новий напис:“Дорогі друзі! Ви навчилися найважливішого: будь-яка мрія може здійснитися, якщо ви готові працювати заради неї. Тепер вам не потрібен чарівний зошит — бо справжня магія живе у ваших серцях, у вашій наполегливості та вірі в себе. Ви самі — творці своїх бажань.”І знаєте що? Зошит мав рацію. Діти продовжували досягати своїх цілей — і без зошита. Бо вони зрозуміли головне: немає легких шляхів до мрії, але кожна зроблений крок наближає тебе до неї.А зошит? Він зник так само таємниче, як і з’явився. Можливо, він подорожує далі, допомагаючи іншим дітям зрозуміти, що справжня магія — це їхня власна наполегливість, доброта і віра в себе.

Жило було маленьке мишеня, якого звали Крумчик. Він був добрий, лагідний і дуже вразливий. Якщо хтось казав щось неприємне — навіть жартома — він одразу вірив і засмучувався.Одного ранку Крумчик знайшов шматочок сиру біля старого дуба. — О, який смачний! — зрадів він і підстрибнув.Та саме тоді з гілки скочила Білка: — Фу, сир смердить! Як ти можеш це їсти?Крумчик опустив вушка: — Мабуть, і справді він поганий…Поруч сиділа стара сова на гілці. Вона бачила все. — Чому ти засмутився, маленький? — спитала вона. — Бо Білка сказала, що мій сир смердить, — відповів Крумчик.Сова усміхнулася: — Те, що сказала Білка, — думка, а не факт.— А яка між ними різниця? — запитало мишеня.Сова розкрила крила й пояснила: — Факт — це те, що правда для всіх і що можна перевірити. Наприклад: Сир жовтий — це факт. Він холодний на дотик — це факт. У ньому є дірочки — теж факт. А от коли хтось каже:“Сир смердить” або “Сир — гидкий” — це вже думка. Комусь запах не подобається, а хтось обожнює його смак. Крумчик замислився. — Тобто Білка просто не любить сир, а це не означає, що він поганий? — Саме так! — кивнула Сова. — У всіх різні смаки. Іноді, коли хтось сердитий або голодний, його думки можуть звучати грубо. Але це не твоя провина.Наступного дня Крумчик ніс додому свій улюблений горішок, коли повз пробіг Їжак. — Ха! Такий дрібний горішок — і ти ним пишаєшся? — пирхнув він.Крумчик хотів образитися, але згадав слова Сови. — Це твоя думка, Їжаче, — сказав він спокійно. — А для мене цей горішок — скарб.Їжак здивувався: — Вибач… Я, мабуть, просто роздратований. Зранку дощ промочив мені голки.— То ти не злий, ти просто мокрий і сердитий? — уточнило мишеня. — Саме так, — усміхнувся Їжак. І вони разом побігли шукати сухе листячко.Ще одного яскравого дня на лісовій галявині Крумчик показував малюнок, який зробив із пелюсток. — Який гарний! — сказав Метелик. А Лисеня пирхнуло: — Мені не подобається. Кольори дивні.Крумчик уже хотів зім’яти свою картинку, але раптом згадав: — Коли хтось каже “мені не подобається”, — це не значить, що вона погана. Це просто його смак.І він спокійно продовжив приклеювати пелюстки. Метелик аплодував. Урок від СовиТого вечора Сова знову прилетіла. — Ну що, Крумчику, тепер ти розумієш різницю?— Так! — радісно пискнуло мишеня. — Факти — це коли щось можна побачити або перевірити. А думки — це просто чиєсь “мені подобається” або “мені ні”.Сова схвально кивнула: — Пам’ятай, малюче: Якщо хтось каже, що ти некрасивий — це лише його думка. А факт у тому, що ти — мишеня, яке має лагідне серце, блискучі очі й вміє робити добро. Ніхто не може знати про тебе все, тому не дозволяй чужим словам робити тебе сумним. Крумчик подякував Сові й пішов додому з теплим серцем і новою мудрістю.

У безкрайній, палючій пустелі, де піски формували хвилі під пекельним сонцем, а ночі шепотіли холодом, стояв кактус, який мав ім’я Одинак. Високий, колючий, із міцними голками, він гордо здіймався над дюнами. Одинак вважав, що йому ніхто не потрібен: “Я сам собі господар! Сонце мене гріє, рідкісний дощ напуває, а піски тримають мої корені. Навіщо мені друзі?” І хоч зорі над ним щоночі миготіли, ніби щось підказували, він лише бурчав: “Самотність — моя сила!”Та одного спекотного дня пустельний вітер-мандрівник приніс маленьке насіння. Воно впало біля Одинака, вчепившись у пісок. “Геть звідси! — гримнув Одинак. — Мені й самому місця мало!” Але насіння не слухало. Воно тихо пустило корінець, і незабаром з піску визирнув крихітний кактус, якого згодом Одинак прозвав Малим, бо той був не більший за його голку.Малий ріс повільно та був слабким від сильної спеки та суховіїв. Одинак спершу косо поглядав на нього, але помітив, що тінь від його власних “рук” падає на Малого, захищаючи того від палючого сонця. “Ну, гаразд, — пробурмотів Одинак собі під ніс, — хай стоїть, якщо не заважає”. А коли прийшов рідкісний дощ, Одинак нахилив одну зі своїх гілок, щоб краплі стікали до коренів Малого. “Це не допомога, — бурчав він, — просто не хочу, щоб ти висох і псував мені краєвид!” Минали роки. Малий виріс, ставши майже таким же високим, як Одинак. Одного разу, коли дощ не приходив довго, Малий простягнув своє коріння до Одинака й поділився водою, яку зберіг у своїх стеблах. “Ти що, рятувати мене здумав?” — буркнув Одинак, але вперше його голос звучав не так різко. Тепер кожен з них створював тінь: звідки б не пекло сонце чи не дула буря, один завжди прикривав іншого — то прохолодою, то своїм міцним боком, то водою.Якось уночі, коли зорі сяяли особливо яскраво, Одинак глянув на Малого і сказав: “Знаєш, я думав, що самотність — це сила. Але з тобою… пустеля не така вже й порожня”. Малий лише тихо всміхнувся і відповів: “А я просто чекав, коли ти це зрозумієш”.Відтоді в пустелі шепотіли нову легенду: про два кактуси, які навчилися ділитися тінню, водою й терпінням. Одинака більше не кликали Одинаком — для всіх він став Старшим Братом, а Малий — Молодшим. І хоч піски шуміли, а сонце пекло, їхня дружба робила пустелю живою.Мораль казки: Справжня сила — у терпінні, турботі та підтримці одне одного, адже разом легше подолати будь-яку перешкоду.Ця казка вчить цінувати дружбу, бути відкритим до інших і не боятися приймати допомогу.

Сад оточувала жива огорожа з ліщини. За нею починалися поля та луки, де паслися корови й вівці. Посеред саду цвів кущ троянд, а під ним сидів равлик. Він був багатий внутрішнім змістом — він містив у собі самого себе.— Почекайте, і мій час настане! — сказав він. — Я дам світу щось важливіше за ці троянди, горіхи чи молоко, що дають корови й вівці.— Я багато чого від тебе очікую, — сказав кущ троянд. — Дозволь дізнатися, коли це станеться?— Час терпить. А ось ви всі поспішаєте! А поспіх послаблює враження.Наступного року равлик лежав майже на тому ж самому місці, на сонці, під кущем троянд. Кущ випускав бутони й розцвітав трояндами, кожного разу свіжими, кожного разу новими.Равлик наполовину висунувся зі своєї раковини, насторожив вусики та знову приглянувся. — Все як торік! Жодного прогресу. Кущ троянд лишається при своїх трояндах — і жодного кроку вперед!Пройшло літо, пройшла осінь, кущ троянд випускав бутони й розцвітав трояндами, аж поки не випав сніг. Стало сиро, холодно; кущ пригнувся до землі, а равлик заповз у землю.Знову настала весна, з’явилися троянди, з’явився равлик.— Тепер уже ви старі! — сказав він кущу троянд. — Пора б і честь знати. Ви дали світу все, що могли. Багато це чи мало — питання, яким мені ніколи займатися. А те, що ви нічого не зробили для власного розвитку, ясно. Інакше з вас вийшло б щось інше. Що скажете на свій захист? Адже ви скоро станете сухим хмизом. Розумієте, про що я кажу?— Ви мене лякаєте, — сказав кущ троянд. — Я ніколи над цим не замислювався.— Так, так, ви, здається, мало турбували себе думками! А ви коли-небудь пробували запитати себе: навіщо ви цвітете? І як це відбувається? Чому так, а не інакше?— Ні! — сказав кущ троянд. — Я просто цвів від радості й не міг інакше. Сонце таке тепле, повітря таке свіже, я пив чисту росу й рясні дощі. Я дихав, я жив! Сили підіймалися в мене із землі, вливались з повітря, я був щасливий завжди новим, великим щастям і тому завжди мусив цвісти. Таке моє життя, я не міг інакше.— Словом, ви жили, не журилися! — сказав равлик.— Звісно! Мені все було дано! — відповідав кущ троянд. — Але вам дано ще більше! Ви одна з тих думаючих, глибоких, високодарованих натур, яким судилося дивувати світ.— Та хоч би що! — сказав равлик. — Я не хочу знати вашого світу. Мені байдуже до нього. Мені достатньо самого себе.— Так, але мені здається, усі ми, хто живе на землі, повинні ділитися з іншими найкращим, що в нас є! Віддавати їм усе, що можемо!.. Так, я дав світу лише троянди… А ви? Вам дано так багато. Що дали світу ви? Що дасте?— Що дав я? Що дам? Мені байдуже на світ! Він мені ні до чого! Мені до нього немає діла! Надавайте його трояндами, на це у вас вистачить сил! Хай ліщина дає йому горіхи, корови й вівці — молоко, у них своя публіка! А моя — у мені самому! Я замкнуся в собі — і баста. Мені байдуже на світ!І равлик заповз у свою раковину і закрився в ній.— Як сумно! — сказав кущ троянд. — А я хотів би, та не можу замкнутися в собі. Усе проривається назовні, проривається трояндами. Пелюстки їх опадають і розносяться вітром, але я бачив, як одну з моїх троянд поклала в книгу господиня дому, іншу пригорнула до себе чарівна молода дівчина, третю цілували усміхнені губки дитини. І я був так щасливий, знаходив у цьому істинне задоволення. Ось мої спогади, моє життя!І кущ троянд цвів у всій своїй простоті й невинності, а равлик просто дрімав у своїй раковині — йому байдуже було до світу.Роки йшли…Равлик став порохом від пороху, і кущ троянд став порохом від пороху, розпався в книзі й спогадів троянда… Але в саду цвіли нові кущі троянд, у саду росли нові равлики. Вони заповзали у свої домівки й плювались — їм байдуже до світу. Не почати цю історію спочатку? Вона буде все та сама.Мораль казки “Равлик і троянди”Ця казка Ганса Крістіана Андерсена вчить, що істинне значення життя полягає не в самозамилуванні чи ізоляції, а в щедрому даруванні світу того, що ми маємо найкращого. Равлик, замкнутий у своїй “глибокості”, марнує існування, не лишаючи по собі нічого, окрім байдужості, тоді як кущ троянд, у простоті та радості, цвіте для інших, даруючи красу, спогади й щастя — і тим знаходить вічність у серцях людей. Егоїзм веде до забуття, а щирість і відкритість — до безсмертя через любов і поділ. “Не ховайся в раковині — розквітай для світу!”

У далекому, спокійному королівстві, де замки сяяли на сонці, а сади цвіли золотими трояндами, жила принцеса, яку звали Елішка. Вона була дочкою короля та королеви, з косичками, що переливалися, як річкова вода, і серцем, повним доброти. Елішка любила гуляти садами, годувати птахів і мріяти про пригоди. Королівство її було багатим, але люди там жили в страху: у віддаленій печері на Чорній горі мешкав дракон Драк. Кажуть, в його скарбниці срібло і золото, що блищало яскравіше за сонце. Багато сміливців — лицарі, купці, селяни — вирушали туди за багатством. Але ніхто не повертався живим. “Дракон жадібний і лютий!” — гомоніли в замку. “Він спалює всіх, хто торкнеться його скарбів!” — попереджали старші. Тож король заборонив навіть згадувати про гору.Одного сонячного ранку Елішка сиділа в тронній залі з батьками. Король, з сивою бородою, переглядав мапи скарбів, а королева вишивала квіти на гобелені. Елішка, граючись з лялькою, раптом запитала:— Тату, мамо, а чому всі тікають від Драка? Я чула від служниць, що в нього срібло і золото. Може, він просто не хоче, щоб його обкрадали? А якщо з ним поговорити по-доброму? Король похитав головою, його корона блиснула.— Дитино моя, дракон — то не людина. Він монстр! Багатьох наших послали туди за скарбами, і всі зникли. Не думай про таке, принцесо. Твоє місце — в замку, в безпеці.Королева обійняла дочку, але Елішка не заспокоїлася. Тієї ночі, дивлячись на зірки з вікна вежі, вона подумала: “Чому б не піти й не подружитися? Не за золотом, а за дружбою. Якщо він самотній, то я стану його подругою!” На світанку, переодягнувшись у просту сукенку, Елішка вислизнула з замку з кошиком яблук і шматком пирога. Не зі страхом, а з добрим серцем, що співало, як пташка. Дорога була крутою: через колючі хащі, де шепотіли вітри, і по кам’янистих стежках, де туман ховав небезпеки. Нарешті Елішка дійшла до печери. Вхід мерехтів від відблисків срібла всередині, і з глибин долинув важкий рев. Дівчинка ступила вперед і гукнула чистим голосом:— Драче! Я — Елішка, принцеса з долини. Принесла тобі пирога, а не меч! Не бійся, я прийшла не за твоїм золотом, а поговорити. Може, ти самотній, як я іноді в замку?З печери вирвався клуб диму, земля затремтіла, і виліз величезний дракон — синьо-зелений, з крилами, як нічне небо, і очима, повними сліз. Поруч блищали купи срібла й золота, але Драк не кинувся — лише сумно зітхнув, і іскри вилетіли з ніздрів.— Принцесо? — прогримів він голосом, як далекий грім, але з ноткою надії. — Всі приходять за моїм скарбом! Лицарі з мечами, купці з жадібними очима. Я захищаюся вогнем, бо інакше… вони заберуть усе, і я залишуся ні з чим. А ти… чому не боїшся? Чому не хочеш золота?Елішка не відступила. Вона сіла на купу м’якого моху і простягнула пирога.— Бо скарби — то не щастя, Драче. Я дочка короля, маю замок повний золота, але сумую за справжньою дружбою. Розкажи про себе. Чому ти ховаєшся? Може, разом придумаємо, як поділитися скарбами з усіма, без бійок?Драк опустив голову, його хвіст обмотався навколо лап. Він з’їв шматок пирога і вперше за довгий час всміхнувся — лусочки засяяли. — Я не жадібний, Елішко. Давно-давно я зібрав ці скарби, щоб мати друзів — дарувати монети за розмови, срібло за пісні. Але всі бачили лише блиск, а не мене. Я самотній, як зірка в імлі. Хочу друга, а не злодіїв. Ти… ти перша, хто не хапає.Елішка поклала руку на його теплу лапу.— То давай будемо друзями! Я розповім тобі про бали в замку, а ти — про політ над хмарами. І знаєш, мої батьки бояться тебе, бо думають, ти злий. Але я переконаю їх!Так почалася їхня дружба. Елішка приходила щодня, ховаючись від варти. Вона допомагала Драку сортувати скарби — не красти, а мріяти, як ними скористатися для добра: золото для бідних, срібло для прикрас. А Драк носив її на спині над горами, показував зірки вночі і ділився мудрістю: “Справжній скарб — у серці, не в скрині”. Одного разу, коли Елішка впала в потік, Драк витягнув її крилом і зігрів подихом.— Дякую, друже, — сміялася Елішка. — Ти кращий за будь-який лицар!— А ти — моя королева дружби, — відповідав Драк, і його очі сяяли тепліше за золото.Минали тижні, і Елішка вирішила: час діяти. Одного сонячного дня вона привела Драка до замку — не силоміць, а м’яко, тримаючи за кіготь. Ворота затремтіли, варта закричала, король і королева вибігли на балкон з мечами в руках. Народ ховався, шепочучи: “Кінець королівству!”— Тату, мамо! Не бійтеся! — закричала Елішка, стоячи перед Драком. — Це мій друг Драк. Він не злий — просто самотній. Всі йшли до нього за скарбами, а він захищався. Але подивіться: ось його золото для скарбниці, срібло для народу. Він хоче бути з нами, як член родини!Король, блідий, опустив меч.— Дитино, ти божевільна! Він убив стількох… Як я можу повірити?Драк схилив голову, його голос пролунав м’яко, як шелест листя:— Ваші величності, я не шукав крові. Я шукав дому. Ваша дочка показала мені серце. Дозвольте мені служити королівству — охороняти кордони, ділитися скарбами. Я буду вірним, як скеля.Королева, з сльозами, підійшла ближче, торкнулася лусочки. — Якщо Елішка вірить… то й ми. Дитино, ти врятувала нас усіх своєю добротою.Король кивнув, обіймаючи дочку.— Драче, вітай у родині. Ти — наш брат тепер, не монстр.З того дня королівство розквітло. Драк став частиною родини: спав у саду замку, ділив скарби з бідними, носив принцесу на прогулянки. Страх зник, як туман на сонці — люди сміялися з вогняними трюками Драка, танцювали на балах з ним. Елішка вчила всіх: “Скарби без дружби — то пил. А з добротою — вічне золото”.І жили вони щасливо, бо зрозуміли: справжня родина — не в крові чи сріблі, а в серцях, що подолали страх.

Високо в небі, серед хмар і сонячних променів, жив собі Маленький вітерець Вітя. Він був веселим і грайливим — любив гойдати гілки дерев, підхоплювати листя в танок і допомагати птахам летіти швидше. Але у Віті була одна особливість: коли щось йому не подобалося або хтось його засмучував, він починав дути все сильніше й сильніше. Спочатку трошки, потім дужче, а потім — ще дужче! І він не помічав, як перетворювався на справжню бурю.Одного разу великий дуб не захотів гойдатися так, як хотів Вітя. — Ну й не треба! — надувся Маленький вітерець і дмухнув сильніше. Дуб заскрипів, але теж не схилився. Вітя розсердився ще більше і задув так, що з дерева посипалися жолуді, а птахи злякано розлетілися. — Що ти робиш? — пискнуло маленьке пташеня, яке ледь встигло вхопитися за гілку.Вітя раптом зупинився й озирнувся. Навколо валялися поламані гілки, розкидані жолуді, а звірята ховалися по норах. Він зовсім не хотів нікого лякати! Йому просто стало прикро, і він… не помітив, як розгулявся. Вітя сумно полетів до своєї бабусі — Мудрої Вітряної Пані, що жила на вершині найвищої гори.— Бабусю, — сказав він тихо, — я знову перетворився на бурю. Я не хотів нікого лякати, але не зміг зупинитися.Мудра Вітряна Пані ласкаво погладила онука своїм теплим подихом:— Вітечку, кожен вітерець має в собі силу бурі. Це не погано і не добре — це просто твоя сила. Але щоб не робити шкоди, треба вчитися помічати, коли ця сила починає рости.— Але як я помічу? — здивувався Вітя.— Дивись, — сказала бабуся, — коли ти починаєш сердитися або засмучуватися, твоє серце б’ється швидше, дихання стає глибшим, і ти починаєш крутитися все швидше. Це перші знаки. Якщо ти їх помітиш, зможеш зупинитися.— А як зупинитися? — запитав Маленький вітерець. Бабуся посміхнулася: — Є три чарівні способи. Перший — зроби три глибокі подихи: повільно вдихни і повільно видихни. Другий — політай високо в небо і подивися на все зверху, тоді зрозумієш, що не все таке важливе. Третій — розкажи комусь, що ти відчуваєш, словами, а не вітром.Вітя уважно запам’ятав усе, що сказала бабуся.Наступного дня він знову гойдав дерева в лісі. Маленький зайчик випадково стрибнув на його улюблену хмаринку і розігнав її.Вітя відчув, як щось теплішає в його серці, як він починає крутитися швидше. — Стоп! — подумав він. — Це ж ті самі знаки, про які казала бабуся!Він зупинився і зробив три глибокі подихи: вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув. Серце забилося спокійніше.— Зайчику, — сказав Вітя, — мені прикро, що ти розігнав мою хмаринку. Я дуже старався зробити її пухнастою.— Ой, вибач! — сказав зайчик. — Я не спеціально! Давай я допоможу тобі зібрати нову?І вони разом зібрали ще красивішу хмаринку.Відтоді Маленький вітерець навчився помічати, коли його емоції починають рости. Іноді він робив глибокі подихи, іноді злітав високо в небо, а іноді просто розповідав друзям про свої почуття. І знаєте що? Він став ще веселішим вітерцем, бо тепер міг гратися й дмухати так, щоб усім було весело, а не страшно.А коли йому справді треба було стати сильним вітром — наприклад, щоб допомогти вітрильному човну дістатися до берега, — він міг це зробити, бо тепер сам керував своєю силою.Бабуся завжди казала йому: — Твої почуття — це не твої вороги. Це твої друзі, які підказують тобі, що важливо. Треба просто навчитися їх слухати і розуміти.І Маленький вітерець Вітя погоджувався з кожним словом.