Казки про фею

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гоноровитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.Вона мала двох дочок, теж чванливих і гоноровитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна – вся в матір, найкращу жінку в світі.Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі – мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати. Спала дівчина аж під самісіньким дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тоді як сестри її жили в розкішних покоях з м’якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до п’ят.Бідолашна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові – той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.Та навіть у лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.Якось син короля, молодий та гожий принц, влаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.Почалися клопоти й турботи – треба ж було приготувати сукні й оздоби та вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.А Попелюшці додалося роботи – прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й примірюючи свої сукні.– Я,– сказала старша,– вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.– А я, – мовила менша, – вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто – такого ні в кого немає!Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися – адже вони знали, що в неї хороший смак.Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.Поки вона їх зачісувала, сестри спитали:– А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?– Ой, сестри, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?– Ай справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися – чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, – адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.Раптом з’явилася її хрещена мати – чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:– Що сталося?– Я хотіла б… хотіла б…– мовила Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше додати й слова.– Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? – спитала чарівниця.– Авжеж! – відповіла Попелюшка, схлипуючи. – Дуже, дуже хотіла б.– То не плач, усе буде добре,– мовила чарівниця.– Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:– Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його та принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою – і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишачо-сірих у яблуках.Тепер черга була за кучером.– Піду гляну на щурячу пастку,– сказала Попелюшка,– може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.– Чудово,– мовила хрещена мати,– піди глянь.Попелюшка принесла щурячу пастку – там сиділо три великі щури.Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить – і товстелезний кучер–вусань уже стояв перед ними.Потім хрещена мати сказала Попелюшці:– Піди–но в садок – там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:– Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?– Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? – зітхнула дівчина.Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами. Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні – мишами, лакеї – ящірками, кучер – щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики – грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:– О, яка вона гарна!Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини.Всі дами придивлялись до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі ж умілі кравці та перукарі…Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них – він дивився тільки на красуню–гостю і думав тільки про неї.А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх помаранчами та цитринами, якими пригостив її принц.Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.Раптом Попелюшка почула, як годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не, встиг її затримати.Повернувшися додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.Чарівниця погодилася знову допомогти своїй хрещениці.Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.– Ой, як же довго ви не поверталися! – сказала Попелюшка, відчинивши двері.Вона позіхала й протирала очі так, ніби щойно прокинулась. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати…– Якби ти була на цьому чарівному балі,– відповіли сестри,– ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була напрочуд люб’язна і навіть почастувала нас помаранчами та цитринами.Не тямлячися з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу.Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.– Невже й справді вона така гарна? – спитала Попелюшка всміхаючись.– Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,– мовила вона до старшої сестри,– будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.– Овва! – відповіла Жавотт. – Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра погодилася дати їй свою сукню?На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері, їй здавалося – до півночі ще ждати і ждати, як раптом дзиґарі почали бити дванадцять.Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.Принц кинувся за нею, але марно.На сходах Попелюшка загубила один із своїх соболевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання – тільки один черевичок.Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.Вони сказали, що була, але зникла, тільки–но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій соболевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться соболевий черевичок.Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.Та що вони не робили, як не старалися – не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:– А дайте–но й мені поміряти – може, на мене налізе?Сестри зареготали й почали глузувати з неї.Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:– Так, хай і вона спробує – адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.І диво! – черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.За кілька день відгуляли весілля.А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром видала їх заміж за двох молодих вельмож.

У одному далекому краї, де зима тривала майже весь рік, була чудова крижана долина, оповита снігом і блиском льоду. У цій долині жила Зимова Фея на ім’я Сніжана. Її сріблясте волосся завжди мерехтіло, наче кристали льоду, а її крила були створені з найтонших сніжинок, які ніколи не танули.Сніжана правила зимою: вона приносила сніг, мороз і кришталеву тишу, якою наповнювався ліс. Але найголовніше, вона мала чарівну силу — виконувати бажання тих, хто щиро любить зиму і вірить у магію.У селі неподалік жила дівчинка на ім’я Оленка. Вона обожнювала зиму, бо кожного року, коли падав перший сніг, її дідусь розповідав їй казки про чарівну фею. Оленка мріяла побачити Сніжану і одного разу загадати бажання — повернути зір дідусеві, який осліп декілька років тому.Якось у надвечір’я, коли перший сніг замітав село, Оленка вирішила, що час настав. Вона вдягла теплу шубку і вирушила до засніженого лісу, сподіваючись знайти чарівну фею. Ліс зустрів її тишею, лише вітер грався гілками. Сніг м’яко падав на землю, вкриваючи світ блискучою ковдрою.Оленка йшла лісом і невдовзі побачила диво: вдалині засвітилися блакитні вогники, а коли вона підійшла ближче, перед нею постала Сніжана. Її крила мерехтіли, а усмішка була теплою, незважаючи на мороз. Оленка знала, що це та сама фея, про яку розповідав дідусь.— Чому ти прийшла до мене, маленька? — ніжно запитала Сніжана.— Я прийшла просити тебе про одне бажання, — відповіла Оленка. — Мій дідусь втратив зір, але він завжди вірив у твою магію. Я прошу, поверни йому здатність бачити.Сніжана подивилася на Оленку з добротою в очах.— Твоє серце чисте і добре, — сказала фея. — Ти могла б загадати будь-що для себе, але просиш за іншого. Я виконаю твоє бажання.Фея підняла руку, і сніжинки почали кружляти навколо Оленки, утворюючи сяючий ореол. Вона доторкнулася Оленчиної долоні, і маленький крижаний кристал засвітився в її руці. — Візьми цей кристал і принеси додому. Поклади його на очі свого дідуся, і коли він прокинеться — він знову зможе бачити.Оленка подякувала феї і поспішила назад до села. Вона зробила все, як сказала Сніжана. І коли дідусь прокинувся, він вперше за багато років побачив свою любу онуку, сніг за вікном і ялинку, яка сяяла різдвяними вогниками. З того часу Оленка завжди згадувала той чарівний вечір, а Сніжана продовжувала приносити зиму, щедро розсипаючи сніжинки і чарівні дива для тих, хто вірить у казку.І так з кожною зимою приходила надія на нові чудеса, адже магія ніколи не зникає, якщо в неї вірити.

Жила-була маленька поні, на ім’я Ліна. Вона була наймилішою і найспритнішою серед усіх поні у своєму селі, але в Ліни була одна мрія: навчитися літати. Кожен раз, коли вона дивилася на небо і бачила птахів, її серце завмирало від бажання піднятися до хмар і відчути свободу польоту.Одного дня, коли Ліна гуляла по лісовій галявині, вона натрапила на дивну, блискучу квітку. Її пелюстки світилися золотавим сяйвом. Не втримавшись, поні торкнулася квітки носиком, і раптом з неї вилетіла фея!— Ти розбудила мене, Ліно, — сказала фея, усміхаючись. — Я бачу, що ти мрієш літати. За твою доброту й щире серце я виконаю твоє бажання.Ліна не могла повірити своїм вухам. Фея легенько торкнулася її спини чарівною паличкою, і раптом у поні виросли великі, сріблясті крила!— Але запам’ятай, — додала фея, — твої крила будуть з тобою лише тоді, коли ти допомагатимеш іншим і приноситимеш радість. Відтепер Ліна могла літати. Вона піднялася високо в небо, облітала всі хмари і побачила світ із висоти пташиного польоту. Вона не тільки літала сама, але й допомагала іншим. Якщо хтось загубився або потребував допомоги, Ліна завжди прилітала на виручку.І хоча крила не завжди були з нею, Ліна навчилася найголовнішого: справжня магія полягає не у польотах, а в доброті й допомозі іншим. Тільки це робить нас по-справжньому вільними.

В далекому-далекому лісі, де росли великі квіткові галявини, жила маленька фея на ім’я Лілія. Вона була незвичайною феєю – могла зцілювати дерева, дарувати квітам яскраві кольори та допомагати звірям у біді. Лілія любила співати, і кожного ранку, коли сонце піднімалося над лісом, вона літала між квітами, даруючи їм свою чарівну мелодію. Одного разу в лісі трапилося лихо – темна хмара з’явилася на небі, і квіти почали втрачати свої яскраві барви. Всі звірі були налякані, а дерева зникали під темною тінню. Лілія не знала, що робити, адже її сила співу більше не діяла.Фея вирішила піти до старої мудрої сови, яка жила в найдальшому куточку лісу. Сова розповіла Лілії, що темна хмара з’явилася через те, що ліс втратив свою гармонію, і лише чиста доброта та любов можуть повернути кольори та радість.Лілія не злякалася. Вона почала допомагати всім навколо: вилікувала пораненого зайченя, повернула світло забутому дереву, і навчила всіх звірів жити в мирі й злагоді. З кожним її добрим вчинком хмара ставала світлішою, а коли вона обійняла найбільшу квітку на галявині, весь ліс засяяв знову.З тих пір Лілію знали як фею, яка принесла світло і гармонію в ліс. І кожного разу, коли на небі з’являлася хмара, Лілія співала свою мелодію добра, і квіти знову розквітали.

Давним-давно жили собі король і королева, але дітей у них не було. Щодня вони сумували й зітхали:– Як же ми мріємо про дитинку!Та, скільки не мріяли, дітей у них не з’являлося.Одного разу, коли королева купалася, з води вистрибнула жаба. І, на диво, заговорила людським голосом:– Твоє бажання здійсниться. Менше ніж за рік у тебе народиться донечка.І сталося все так, як передбачила жаба: королева народила донечку. Дівчинка була такою гарною, що король не тямився від щастя. Щоб відзначити цю радісну подію, він влаштував грандіозний бенкет.На свято були запрошені всі: родичі, друзі, знайомі, а також чарівниці, щоб ті благословили новонароджену.У королівстві жило тринадцять чарівниць, але в палаці було лише дванадцять золотих тарілок для подавання страв. Тож одній із чарівниць довелося залишитися вдома.Бенкет вдався на славу, а наприкінці чарівниці почали обдаровувати новонароджену особливими дарами. Одна подарувала їй доброчесність, інша — красу, третя — багатство. Так, крок за кроком, дівчинка отримала все, про що тільки можна було мріяти.Коли свої побажання висловила одинадцята чарівниця, раптом у залу увійшла тринадцята. Ображена тим, що її не запросили, вона була сповнена гніву. Не привітавшись і не звернувши уваги на присутніх, чарівниця голосно промовила:— Коли принцесі виповниться п’ятнадцять років, вона вколеться веретеном і помре!І, ні словечка більше не промовивши, лиха чарівниця пішла геть.Всі полякались. Тоді виступила дванадцята, котра ще не висловила свого побажання. І хоч зовсім знешкодити злі чари було їй не до снаги, проте вона могла пом’якшити їх, а тому сказала:– Хай королівну спіткає не смерть, а тільки глибокий столітній сон.Король, бажаючи вберегти свою доньку від страшного прокляття, видав наказ знищити всі веретена в королівстві. Вогнем були знищені всі прядки, щоб жодна нитка долі не привела до біди.Минав час, і побажання добрих чарівниць справдилися. Королівна зростала напрочуд гарною, чесною, люб’язною і такою розумною, що кожен, хто бачив її, не міг не захоплюватися.У свій п’ятнадцятий день народження трапилося так, що король із королевою вирушили у справи, залишивши доньку саму в замку. Залишившись без нагляду, допитлива принцеса вирішила оглянути палац. Вона обійшла зали й покої, милуючись їхньою красою, аж поки не дійшла до старої вежі. Підіймаючись вузькими гвинтовими сходами, дівчина натрапила на маленькі двері, замок яких прикрашав іржавий ключ. Вона обережно повернула ключ, двері прочинилися зі скрипом, і перед нею відкрилася комірчина. Усередині сиділа стара бабуся, яка, зосереджено працюючи, пряла кужіль на веретені.– Добридень, бабусю,– привіталася королівна,– що це ви робите?– Пряду,– відповіла стара і кивнула головою.– А що це у вас в руках, що так весело крутиться? – запитала королівна, взяла в руки веретено і хотіла спробувати й собі прясти.Та ледве торкнулась вона веретена, як справдилися лихі слова чарівниці: королівна вколола собі палець. Вмить вона впала на ліжко, що там стояло, і оповив її глибокий сон. Цей сон охопив і весь замок. Король і королева, і які щойно вернулися і ввійшли до зали, раптом заснули, а разом із ними всі придворні та челядь. Поснули й коні в стайнях, і пси на подвір’ї, і голуби на даху, і мухи на стінах, навіть вогонь, що горів у печі, заснув, а печеня перестала шкварчати. Кухар, який хотів був смикнути кухарчука за чуба, щоб не ловив гав, пустив його й заснув. Вітер ущух, і на деревах перед замком не ворухнувся більш жоден листочок.А навкруги почав розростатися терен – що рік, то вище, і нарешті виріс такий високий, що закрив собою цілий палац, навіть прапора на даху не видно було.І пішла по країні поголоска про зачаровану красуню, бо так прозвали королівну, і час од часу різні королевичі намагались пробитися до палацу крізь терновий живопліт, але ніяк не могли, бо терни так міцно сплелися, наче мали руки і не пускали юнаків. Ті зависали на колючках і вмирали лютою смертю.Так минуло багато, багато років. І ось приїхав у цю країну ще один королевич і почув, як старий дід розповідає про тернову огорожу, що за нею буцімто стоїть палац, а в палаці спить прекрасна королівна і з нею разом сплять король і королева і всі придворні та челядь. Дід чув ще від свого діда, що приїздило багато королевичів і хотіли продертися крізь терни, та не могли – гинули, зависнувши на колючках.Тоді юнак мовив:– Я нічого не боюсь, крізь терни продерусь і зачаровану красуню побачу.Добрий дід хотів відрадити його, та королевич не послухався. А саме тоді й минуло сто років, і настав день, коли зачарована красуня мала прокинутись.Кущі терну, вкриті ніжним духмяним цвітом, розступилися перед королевичем, коли той наблизився, відкриваючи йому шлях до палацу, а позаду знову зімкнулися, ніби охороняючи спляче царство. На подвір’ї він побачив застиглу тишу: коні й гончі лежали у сні, а голуби на даху ховали дзьоби під крила.Увійшовши до палацу, королевич зауважив, як сон панує над усім. Мухи нерухомо застигли на стінах, кухар із піднятою рукою ніби от-от мав схопити кухарчука за чуба, а служниця сиділа, завмерши над чорним півнем, ніби збиралася його обскубти. У залі, серед сплячих придворних, на троні схилили голови зачаровані король і королева.Складаючи кроки все далі, юнак помітив, що навколо панувала абсолютна тиша, і він міг чути лише власне дихання. Нарешті він дістався вежі й відчинив двері до маленької комірчини. Там на ліжку спала чарівна королівна. Вона була така прекрасна, що королевич не міг відірвати від неї очей.Схилившись, він ніжно поцілував її. І щойно його губи торкнулися її щоки, королівна розплющила очі, прокинулася й подивилася на нього з привітною посмішкою. Вона підвелася, і разом із нею пробудилися всі: король із королевою, придворні, кухар, служниця — усе зачароване королівство ожило. Усі з подивом і радістю озирали одне одного, повертаючись до життя.Пробудилися надворі коні й зацокали копитами, посхоплювались гончаки й замахали хвостами. Голуби на даху повиймали голови з-під крил, озирнулися навкруги й полетіли в поле. Стали повзати мухи по стінах, спалахнув у печі вогонь, і кухар дав такого ляпаса кухарчукові, що той аж заревів. Служниця вмить доскубла півня.А незабаром королевич і королівна взяли шлюб. Вони справили пишне-препишне весілля і жили щасливо аж до самої смерті.

Привіт! Мене звати Джиміні Цвіркун.Сьогодні я поділюся з вами дивовижною історією, яка трапилася зі мною багато років тому.Все почалося в затишному будиночку доброго майстра на ім’я Джеппетто. Він був талановитим різьбярем: його руки могли створити з дерева все, що завгодно — від шаф і сервантів до чарівних годинників із зозулею. Жив Джеппетто сам, але йому ніколи не було нудно. У його домі мешкали кіт на ім’я Фігаро та золота рибка Клео.Та хоча Джеппетто мав таких милих друзів, йому все ж бракувало справжньої компанії. Одного дня він вирізьбив із шматка сосни ляльку, схожу на справжнього хлопчика, і назвав її Піноккіо.— Якби ж Піноккіо став справжнім хлопчиком, — подумав Джеппетто, дивлячись на свій витвір. — Я завжди мріяв про сина.Тієї ночі, лежачи у ліжку, він поглянув у небо, і його погляд зупинився на яскравій зірці, що падала.— Дивись, Фігаро, падаюча зірка! — вигукнув Джеппетто і швидко додав: — Кажуть, вона може здійснити найзаповітніші мрії.Потім він усміхнувся і пробурмотів: — Хіба це можливо? Просто казки…І незабаром поринув у сон, не підозрюючи, що цієї ночі його бажання почне збуватися.А вночі, поки Джеппетто, Фігаро та Клео спали, у відкрите вікно влетіла Блакитна Фея.— Я тут, щоб виконати бажання Джеппетто, — прошепотіла вона і м’яко торкнулася Піноккіо своєю чарівною паличкою. Потім Блакитна Фея глянула на мене.— А тобі, Цвіркуне Джіміні, доведеться попрацювати з совістю Піноккіо. Зроби так, щоб він став сміливим, чесним, добрим, і колись він перетвориться на справжнього хлопчика.Піноккіо одразу почав рухатися, вертітися на всі боки. Його рухи були незграбними, і він наробив чимало шуму. Цей гамір розбудив Фігаро та Джеппетто. Старий не вірив своїм очам.— Подивися, Фігаро! Моя дерев’яна лялька ожила! — вигукнув Джеппетто. — Дивись, вона танцює та співає, як справжній хлопчик!Джеппетто сяяв від щастя. Він обіймав і цілував Піноккіо, повторюючи: — Мій хлопчику, мій хлопчику! Нарешті й у мене є син! І хоча ти зроблений із дерева, для мене ти завжди будеш справжнім сином.Наступного ранку Джеппетто звернувся до Піноккіо: — Сьогодні ти підеш до школи. Тобі потрібно стати розумним, як інші діти.Піноккіо зрадів, почувши це, і весело поскакав вулицею в напрямку школи.На його шляху під аркою стояли двоє хитрунів, щось перешіптуючись між собою. Це були відомі міські злодії: пронира-лис Чесний Джон і його спільник, худий та голодний кіт Гідеон.— Глянь на дерев’яну ляльку, он там, — сказав лис, прищуривши очі. — Вона рухається без жодної мотузки. Що думаєш, друже? Чи не заробити нам на ній чесний золотий, га?— Давай поговоримо з ним, – відповів кіт.— Доброго дня, хлопче, — привітав Піноккіо Чесний Джон. — Сьогодні в тебе щасливий день, ти вчасно опинився в нашому місті. Ходімо з нами, і я обіцяю тобі, ти станеш артистом всесвітнього відомого лялькового театру Стромболі!— Лялькового театру! —захоплено вигукнув Піноккіо. — Як би мені цього хотілося… Але мені треба йти до школи.— Дурниці, — махнув рукою лис, — твоя школа зачекає.Так Піноккіо потрапив до лялькового театру Стромболі, де його виступ викликав захоплення у глядачів.Заглянувши до театру, я побачив огрядного директора, Стромболі, який гримів: — Співай, Піноккіо, співай!І Піноккіо, щосили стараючись, заспівав: — Я без мотузок, я сам собі пан, Голова крутиться, як хочу я сам. Був дерев’яним, став живий, Хто ще такий веселий і гнучкий? Я не іграшка, не на повідку, Свободу свою нікому не віддам, Я сам собі господар, я справжній Пан! Публіка шаленіла від захвату, обсипаючи його монетами.— Що ж, він, здається, мене більше не потребує, — подумав я з сумом. — Піду до Джеппетто і повідомлю йому, що Піноккіо, ймовірно, не повернеться.— Прекрасно, прекрасно! — вигукнув Стромболі, обіймаючи Піноккіо. — Ти справжня золота жила! Ми виступатимемо по всьому світу!— О, звісно! — закивав головою Піноккіо. — Але спершу я маю повернутися до свого батька. Завтра я обов’язково прийду.— Ну ні, друже! — прогарчав Стромболі, схопивши його за руку. — Ти залишишся тут!Перш ніж Піноккіо встиг щось відповісти, Стромболі кинув його у стару пташину клітку та зареготав: — Тут тобі і місце! Ха-ха-ха!Я почув, як Піноккіо голосно кликав мене: — Джіміні! Джіміні! Допоможи! Стромболі схопив мене і посадив у клітку!— От як… Краще б тобі піти до школи! Добре, я спробую відкрити замок.Але замок виявився занадто великим та міцним. Минув час, і ми з Піноккіо все більше впадали у відчай.— Дивись! — раптом закричав Піноккіо і показав на вікно. – Падаюча зірка! До нас летить Блакитна Фея.За мить Голуба Фея залетіла у фургон.— Що трапилось? – запитала вона.І тут Піноккіо збрехав, що дорогою до школи на нього напали якісь чудовиська і засунули його в мішок. І чим більше він брехав, то довшим і довшим ставав його ніс.— Піноккіо, ну скажи правду, може, Блакитна Фея дасть тобі ще один шанс!І тоді він розповів, як все було насправді.— Гаразд, заради старого доброго Джеппетто я тебе звільню, — сказала Блакитна Фея. — Але пам’ятай: хлопчик, який не хоче бути слухняним, може залишитися дерев’яним на все життя.А в цей час лисиця Чесний Джон і кіт Гідеон сиділи в шинку і обговорювали угоду зі Стромболі.— Ха, та ви отримали за хлопця жалюгідні копійки, — сказав хтось.То був візник, що піднявся з-за свого столу.— Я плачу за маленьких хлопчиків значно більше.— Набравши повну карету неслухняних хлопчиків, я відвожу їх на Острів насолод, а звідтам вони повертаються віслюками. Ха-ха-ха!Ми з Піноккіо бігли додому, до Джеппетто. На жаль, я обігнав його і не помітив, як лис Чесний Джон і кіт Гідеон схопили малюка.— Так-так, юначе, — сказав лис. – Не схоже, щоб ви дуже хотіли ходити до школи.— Ні, я хочу, але спочатку я маю зайти додому, побачити тата, — відповів Піноккіо.— Нісенітниці, — гаркнув лис. — Подивися на себе: ти блідий, у тебе температура, тобі терміново треба відпочити на Острові насолод.— Острів насолод? — Протягнув Піноккіо. — Звучить чудово!І він дав двом розбійникам посадити себе в карету, забиту іншими хлопцями. На щастя, я встиг застрибнути на задок карети. Ми довго їхали, а потім пливли більшу частину ночі, поки, нарешті, не досягли Острова насолод.Острів був схожий на гігантський парк розваг з американськими гірками і різною їжею, але тільки дуже шкідливою. Діти набирали собі солодощів, чіпсів, плавали річкою з лимонадом, що протікала між горами з морозива.Піноккіо потоваришував із забіякою та хуліганом на прізвисько Фітіль. Він увесь час бешкетував ламав речі, і Піноккіо вирішив у всьому наслідувати його.Я знайшов їх граючими у більярд. Якраз настала черга Фітіля бити по кулі, як раптом з ним сталося жахливе перетворення.Він перетворився на осла і з ревом кинувся навтьоки.Піноккіо було хотів посміятися, але те саме почало відбуватися і з ним. Спочатку у нього виросли довгі ослячі вуха, потім з’явився хвіст.— Піноккіо, швидше! — закричав я. — Стрибай у воду, можливо, це зупинить чари!На щастя, вода частково допомогла. Ослячі вуха й хвіст почали зникати, але ми були втомлені, змучені та налякані.Коли ми повернулися додому, нас чекало розчарування — будинок був порожнім. Джеппетто, Фігаро і Клео зникли. Ми зазирнули у вікно, але не побачили ані душі.Раптом через вікно влетів аркуш паперу. Це був лист: “Джеппетто вирушив у море на пошуки Піноккіо. Але його корабель проковтнув жахливий морський кит, відомий як Жах Глибин. Джеппетто, Фігаро та Клео опинилися всередині китового живота. Вони чекають, сподіваючись, що кит відкриє рот і дасть змогу зловити трохи риби, адже вони давно нічого не їли та голодують.” — Давай, Джіміні, ми мусимо його врятувати! — вигукнув Піноккіо.Ми стояли на високій скелі біля океану. Піноккіо прив’язав до свого ослячого хвоста важкий камінь, щоб швидше опуститися на дно.І за секунду ми вже опинилися в морських глибинах.— Куди ж нам іти?— Дивись, там плаває риба тунець. Кити люблять смакувати тунцями, давай підемо за ним, — запропонував Піноккіо.Раптом щось ніби потягло нас крізь товщу води. Це кит розтулив свою пащу і заковтнув тунця. Ми пішли за рибою і побачили Джеппетто, який рибалив з човна.Джеппетто витяг своєю вудкою Піноккіо. Які ж вони були раді зустрічі.— Сину мій, синочку! Я вже думав, що тебе ніколи більше не побачу.— Татку, я так за тобою нудьгував! Я тебе ніколи більше не залишу!— А що в тебе з вухами? – спитав Джеппетто. — І що то за хвіст?— Я тобі пізніше розповім,— відповів Піноккіо.— Спочатку нам треба вибратися звідси. І я знаю, як це зробити: ми зробимо з човна пліт, а частину, що залишилася, підпалимо.—Ти хочеш розвести вогонь? —запитав Джеппетто.— Так, тоді Чудовисько пчихне і виплюне нас назовні.Джеппетто міцно притискав до себе Фігаро й Клео, я вчепився за Піноккіо, і раптом це сталося. З оглушливим: “А-а-а-пчхи!” ми вилетіли з горлянки страшного кита й опинилися посеред нескінченного моря.Джеппетто зовсім не мав сили триматися на плаву.— Бережи себе, Піноккіо! — прокричав він.Але Піноккіо, не вагаючись, схопив батька за комір і щосили поплив до берега.Коли вони дісталися суші, змучений Піноккіо впав на пісок і втратив свідомість.Джеппетто, хоч і знесилений, зібрав усі сили, щоб принести Піноккіо додому. Він поклав його в ліжко й не міг стримати сліз.— Прощавай, мій хлопчику, — промовив Джеппетто, схилившись над сином. — Ти віддав усе, щоб урятувати мене.Та раптом сталося диво. Піноккіо огорнуло яскраве сяйво, і його дерев’яне тіло почало змінюватися. Перед Джеппетто стояв не дерев’яний хлопчик, а справжня, жива дитина.Піноккіо підвівся, його очі засяяли, а на обличчі розцвіла радісна усмішка.— Синку! Мій справжній сину! — вигукнув Джеппетто, обіймаючи його з невимовною радістю.Обіцянка Блакитної Феї здійснилася: “Якщо ти будеш сміливим, добрим і чесним, ти станеш справжнім хлопчиком.”

Жила-була вдова, і були у неї дві дочки. Старша – точна копія матері: те саме обличчя, той самий характер. Дивишся на неї – і здається, що перед тобою її мати. Обидві, і старша дочка, і мати, були настільки грубими, пихатими, зарозумілими та злими, що всі люди – і знайомі, і незнайомі – намагалися триматися від них подалі.А молодша дочка вся вдалася в покійного батька – добра, привітна, лагідна, та ще й така красуня, що годі й шукати подібної.Зазвичай люди люблять тих, хто схожий на них. Тому мати безмежно любила старшу дочку і терпіти не могла молодшу. Вона змушувала її працювати з ранку до ночі, а годувала на кухні.Крім усіх інших справ, молодша дочка повинна була двічі на день ходити до джерела, що знаходилося щонайменше у двох годинах ходьби, і приносити звідти великий, наповнений по вінця глечик води.Якось, коли дівчина набирала воду, до неї підійшла якась бідна жінка й попросила напитися.— Пийте на здоров’я, тітонько, — сказала добра дівчина.Швиденько сполоснувши свій глечик, вона зачерпнула воду в найглибшому й найчистішому місці та подала жінці, притримуючи глечик так, щоб їй було зручніше пити.Жінка зробила кілька ковтків води й сказала дівчині:— Ти така добра, привітна й мила, що мені хочеться подарувати тобі щось на згадку.(Річ у тому, що це була фея, яка навмисне прийняла вигляд простої сільської жінки, щоб перевірити, чи справді ця дівчина така добра й чемна, як про неї розповідають.)— Ось що я тобі подарую: від сьогодні з кожним словом, яке ти вимовиш, з твоїх вуст падатимуть або квіти, або коштовне каміння. Прощавай!Коли дівчина повернулася додому, мати почала лаяти її за те, що вона так довго затрималася біля джерела.— Вибачте, матінко, — тихо мовила бідна дівчина. — Я й справді сьогодні затрималася.Але щойно вона вимовила ці слова, як із її губ упали кілька троянд, дві перлини й два великі діаманти.— Дивіться-но! — вигукнула мати, широко розплющивши очі від здивування. — Здається, замість слів вона сипле діаманти й перлини… Що з тобою сталося, дочко?(Вперше в житті вона назвала свою молодшу доньку «дочкою».) Дівчина просто, без приховування й без хизування, розповіла матері про все, що з нею сталося біля джерела. А квіти й діаманти тим часом сипалися з її вуст.— Ну, якщо так, — сказала мати, — треба й старшу дочку послати до джерела…— Ану, Фаншон, подивися, що падає з губ твоєї сестри, щойно вона заговорить! Невже тобі не хочеться отримати такий самий дивовижний дар? Для цього всього-на-всього треба сходити до джерела й, коли бідна жінка попросить у тебе води, чемно подати їй напитися.— Ось ще! Знайшла дурну! Мені зовсім не хочеться тягнутися в таку далечінь! — огризнулася старша сестра.— А я хочу, щоб ти пішла! — гримнула на неї мати. — І негайно, без балачок!Дівчина нехотя послухалася й вирушила в дорогу, не перестаючи бурчати. На всякий випадок вона взяла із собою срібний глечик — найкрасивіший, який тільки був у них у домі. Ледве вона підійшла до джерела, як назустріч їй з лісу вийшла вишукано вбрана дама й попросила ковток води.(Це була та сама фея, тільки цього разу вона прийняла вигляд принцеси, щоб перевірити, чи справді старша сестра така груба й зла, як про неї говорять.)— Невже ви думаєте, що я пройшла таку дорогу тільки для того, щоб дати вам напитися? — зухвало відповіла дівчина. — Ну звісно, саме для цього! Я ж і срібний глечик спеціально прихопила, щоб піднести водичку вашій милості!..А втім, мені байдуже. Пийте, якщо хочете…— Ви не надто чемні, — спокійно мовила фея. — Що ж, яка послуга — така й нагорода. Від сьогодні кожне слово, яке зірветься з ваших губ, перетворюватиметься на змію або жабу. Прощавайте!Щойно дівчина повернулася додому, мати кинулася їй назустріч:— Це ти, донечко? Ну як?— А ось так, матінко! — буркнула дочка, і в ту ж мить дві гадюки й дві жаби плюхнулися на поріг.— Ох, лишенько! — скрикнула мати. — Що це таке? Звідки?..А, знаю! Це все твоя сестра винна! Ну, вона в мене поплатиться!..І з цими словами вона накинулася на молодшу дочку з кулаками.Бідолашна в страху кинулася тікати й сховалася в сусідньому лісі.Там її і зустрів молодий принц, син короля цієї країни.Повертаючись із полювання, він знайшов у гущавині прекрасну дівчину й, захопившись її красою, запитав, що вона робить у лісі зовсім сама й чому так гірко плаче.— Ах, пане, — відповіла красуня, — матінка прогнала мене з дому!..Королівський син помітив, що з кожним словом дівчини з її вуст падає квітка, перлина чи діамант. Він здивувався й попросив пояснити, яке це диво. Тоді дівчина розповіла йому всю свою історію.Королівський син закохався в неї. До того ж він вирішив, що дар, яким фея наділила красуню, вартий більше за будь-яке придане, яке могла б принести йому інша наречена. Він відвіз дівчину до палацу, до свого батька, й одружився з нею.А старша сестра з кожним днем ставала все більш нестерпною й огидною. Врешті-решт навіть рідна мати не витримала й вигнала її з дому. Нещасна не змогла знайти притулку ніде й ні в кого й померла, відкинута всіма.

У маленькому містечку, де ночі були такі темні й спокійні, жив хлопчик – Олексій. Він дуже любив день, коли можна було грати на вулиці, бігати по зелених лугах і досліджувати нові місця. Але ось коли наставав вечір і сонце заходило, Олексій відчував страх.“Мої сни лякають мене”, — часто думав він, ховаючись під ковдрою. Кожної ночі йому сниться якийсь страшний монстр або велика тінь, що переслідує його в темряві. Він прокидався в холодному поті та не міг знову заснути.Одного разу, коли Олексій гуляв з татом лісом вдень, вони натрапили на стару, покриту мохом скриньку. Скринька виглядала дуже загадково, і була зламана лише частково. Коли тато відкрив її, всередині було м’яке світло, і вона виглядала так, наче могла сховати найглибші таємниці.— “Що це за диво?” — здивувався Олексій. Раптом він почув тихий голос. Це була добра Фея Снів.— “Це Скринька Снів, маленький друже. Вона допомагає усім, хто боїться ночі та страшних снів. Все, що тобі потрібно, це скласти в неї свої погані сни, і натомість ти отримаєш гарні.”Олексій здивувався, але вирішив спробувати. Того вечора, коли він знову лягав спати, він згадував свої страшні сни: про монстрів, темні лісові стежки та велику темряву. Він уявив, як кладе ці сни у скриньку, і закриває її.Ніч була незвичайною. Замість страшних образів Олексій побачив сон про яскраві зірки, що танцюють на небі, і про ліс, де всі звірята дружно співають пісні. Йому не було страшно, і він прокинувся з посмішкою на обличчі.З того часу, щоночі перед сном, Олексій уявляв, як він кладе всі свої погані сни в Скриньку Снів. І щоразу, коли він це робив, йому снилося щось чудове: м’які хмарки, які перетворюються в величезні карамельні дерева, або птахи, які розповідають веселі історії.А Фея Снів щоразу посміхалася йому у сні, нагадуючи, що він сам може керувати своїми снами, якщо навчиться не боятися. Олексій зрозумів, що темрява не є чимось страшним, якщо вміти змінювати своє уявлення про неї.І більше він не боявся нічних страхів, адже в нього була своя особлива скринька, в якій можна було сховати все, що приносить занепокоєння. Тепер кожна ніч була для нього часом для чарівних подорожей, а не страху.

Колись давно жила королева, і в неї був син, такий незграбний і негарний, що довго ніхто не міг сказати, чи є він справжньою людиною. Королева сильно сумувала, дивлячись на нього.Проте на хрестини запросили чарівницю, яка сказала, що принц стане чудовою людиною, адже буде дуже розумним. Вона також додала, що наділяє його даром зробити такою ж розумною дівчину, яку він полюбить більше за все на світі.Ці слова трохи заспокоїли королеву.І справді, коли хлопчик заговорив, він одразу зачарував усіх, хто його чув — таким дотепним і розумним він був.Забув сказати, що хлопчик мав маленький чубчик, тому його назвали Ріке-Чубчиком. Ріке — це було його ім’я. Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства з’явилося дві дочки.Перша була така гарна, як ясний день. Королева була так захоплена нею, що всі придворні боялися, аби ця велика радість не принесла їй шкоди.Але та сама чарівниця, яка була присутня під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що в маленької принцеси не буде розуму, і що вона буде такою ж пустою, як і вродлива.Це пророцтво сильно засмутило королеву.Але вона впала в ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка — потворна на вигляд.— Не турбуйтеся, королево, — сказала чарівниця, — ваша дочка буде такою розумною, що ніхто й не зверне уваги на її зовнішність.— Сподіваюсь на краще! — вигукнула королева. — Але чи не можна якось зробити старшу, таку гарну, хоч трохи розумнішою?— Що стосується розуму, то я тут нічого не можу змінити, — зізналася чарівниця. — Але краса — це зовсім інша справа. Тому я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона полюбить.Тим часом обидві принцеси росли, і разом із ними розвивалися їхні риси. Скрізь обговорювали лише красу старшої та розум меншої.Але й вади їхні теж ставали помітнішими з кожним роком.Менша ставала дедалі менш привабливою, а старша — все більш дурною. Коли її про щось запитували, вона або не відповідала, або говорила таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. Крім того, вона була надзвичайно незграбною: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоча б одну, або випити склянку води, не проливши половину на сукню.І тому, хоча краса дуже важлива для молодої дівчини, менша принцеса завжди подобалася людям більше, ніж її старша сестра.Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.Ніхто не дивувався, що не минуло й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишилося, і всі почали збиратися навколо меншої. Хоч як дурною була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоча б наполовину стати такою ж розумною, як її сестра.А королева, незважаючи на всю свою мудрість і любов до дочки, не могла стриматися і час від часу дорікала їй за дурість, що змушувало бідолашну принцесу мало не вмирати від горя.Одного разу вона пішла в ліс, щоб виплакати своє горе, і там зустріла маленького чоловічка, надзвичайно потворного і непривабливого, але розкішно вбраного.Це був молодий принц Ріке-Чубчик.Він закохався в принцесу, побачивши її портрети, яких по всьому світу було безліч, і покинув королівство свого батька, щоб побачити красуню та поговорити з нею.Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо. Промовивши слова звичайних привітань, він ураз помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:— Не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий сумний і розпачливий вигляд. Я бачив багато красунь за своє життя, але вроди, подібної до вашої, ще не зустрічав.— Ви легко могли б ще щось вигадати, принце, — відповіла принцеса й замовкла, бо більше не могла нічого вигадати.— Врода, — продовжував Ріке-Чубчик, — це величезна перевага, яка важить більше за будь-що інше. І я не розумію, що може засмутити того, хто має таку красу.— Я б краще була потворною, як ви, але мала б розум, ніж бути такою красунею і такою дурною, як я. Мене дуже засмучує моя глупота, — відповіла принцеса.— Принцесо, — сказав Ріке-Чубчик, — я можу допомогти вам з вашим смутком!— Як ви це зробите? — спитала принцеса.— Мені під силу, — відповів Ріке-Чубчик, — зробити розумнішою за всіх на світі ту, кого я покохаю найбільше. А оскільки я кохаю вас, принцесо, більше за всіх, ви станете найрозумнішою людиною на світі, якщо погодитесь вийти за мене.Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.— Бачу,— вів далі Ріке-Чубчик,— що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цей рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.Вона одразу завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову, так спритно щебетала, що молодий принц з острахом подумав, чи не передав їй більше розуму, ніж залишив собі.Коли принцеса повернулася в палац, придворні не могли повірити в таку несподівану і незвичайну зміну. Бо раніше вона говорила лише грубощі, а тепер розмовляла з усіма мудро і надзвичайно дотепно.Всі були в захваті, і радість була така велика, що не можна було й описати. Лише її менша сестра трохи засмутилася, бо вже не могла хвалитися перед старшою своїм розумом, і тепер, в її присутності, вона здавалася всім особливо непривабливою.Король почав уважно слухати слова старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.Чутка про таку неймовірну зміну швидко розлетілася по світу, і всі молоді принци з сусідніх королівств почали домагатися її уваги, а найсміливіші навіть пропонували свою руку.Але жоден з них не здавався принцесі досить розумним, тому вона відмовила кожному з них.Однак з’явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим важче їй наважитися на таку справу.Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.Щоб вирішити, що їй робити, принцеса вирушила на прогулянку і випадково потрапила в той самий ліс, де колись зустріла Ріке-Чубчика.Раптом вона почула під ногами глухий шум, схожий на гомін великого натовпу людей, які бігали, снували й метушилися.Принцеса зупинилася, прислухалась уважніше і почула, як хтось сказав:— Неси сюди казанок!Другий відгукнувся:— Давай великий казан!Третій додав:— Підкинь дрова в вогонь!І раптом земля розкрилася, і принцеса побачила величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували розкішний бенкет.З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині навколо великого кухонного столу — кожен з шинкувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом — і весело співаючи, енергійно взялися до роботи.Дуже здивована таким видовищем, принцеса запитала, для кого вони готують усе це.— Для принца Ріке-Чубчика, — відповів їй найповажніший та найтовстіший з усіх кухарів. — Адже всі знають, що завтра він святкує своє весілля.І тут принцеса з жахом згадала, що завтра мине рік з того дня, як вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.Їй справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.Вона забула про це, бо, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а після того, як принц наділив її розумом, усі її колишні дурощі зникли.Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — ніби вже на весілля.— Як бачите, принцесо, — сказав він, — я дотримав свого слова. Тому не маю жодних сумнівів, що ви прийшли сюди, аби виконати свою обіцянку і зробити мене найщасливішим із людей.— Признаюсь вам щиро, — відповіла принцеса, — я ще не вирішила остаточно.— Ви мене дивуєте, принцесо, — мовив Ріке-Чубчик.— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. “Принцеса не повинна ламати своє слово,” — сказав би мені інший, — “а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж”. Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я сподіваюся, що ви мене уважно вислухаєте й зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, завдяки вашій ласці, розумною, я погодилась на це? Якщо ви справді хочете одружитися зі мною, то зробили велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.— Ви сказали, принцесо,— відповів Ріке-Чубчик,— що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше… Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?— Так! — вигукнула принцеса.— Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються,— Отож,— підхопив Ріке-Чубчик,— коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.— Так і станеться,— відповів Ріке-Чубчик,— коли тільки ви настільки палко покохаєте мене, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.— Я від щирого серця бажаю,— сказала принцеса,— щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з’явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий приємний юнак, що відтоді, як світ світить, ніхто не бачив кращого. Злі люди, правда, стверджують, що чари тут ні до чого і що причина такого казкового перетворення Ріке-Чубчика полягає лише в коханні.Вони кажуть, що коли принцеса подумала про вірність свого нареченого, про його скромність і всі інші високі якості душі та розуму, вона вже не помічала, що він був кривий і потворний.Але, як би там не було, принцеса пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він отримав згоду від її батька.Король, знаючи, що його дочка дуже серйозно ставиться до Ріке-Чубчика, якого всі вважали дуже розумним принцом, з радістю погодився назвати його своїм зятем.Наступного дня відбулося весілля, саме так, як і бажав Ріке-Чубчик, а всі гості захоплювались смачними стравами, приготованими на кухні, що знаходилася під лісовою галявиною.