Казки про фею

Одного разу бідному лісорубові до краю набридла його важка робота – день у день рубати дрова і тягати їх з лісу. Він не раз гнівно нарікав на всіх чарівниць, як злих, так і добрих, за те, що вони байдужі до його долі.Ось стоїть він у лісі, нарубавши в’язку дров, і знову бідкається: скільки років живе у злиднях, а жодне його бажання так і не здійснилося! А бажань у нього було чимало. Наприклад, він би не відмовився стати могутнім принцом і щодня ласувати фазанами з золотих тарілок.Стоїть, бурмоче собі під ніс, почухує потилицю…Раптом навколо все потемніло, ліс захитався від страшного вітру, загуркотів грім – та так голосно, що у лісоруба аж в очах потьмарилося.Раптом спалахнуло яскраве світло. Лісоруб замружився, а коли знову розплющив очі – завмер від переляку. Перед ним стоїть чарівниця – у її руках звиваються осліплюючі блискавки, а в очах палає справжній вогонь.Лісоруб затремтів від жаху, впав на коліна і, не тямлячи себе, почав благати про пощаду. Він запевняв, що нічого йому не треба, що він цілком задоволений своєю долею – тільки б ця страшна гостя залишила його живим.Чарівниця уважно подивилася на нього й мовила:— Не бійся, добрий чоловіче. Я прийшла не для того, щоб нашкодити тобі, а тому, що ти вже добряче набрид своїми безкінечними наріканнями. Ну що ж, нехай буде по-твоєму. Слухай уважно: я дарую тобі можливість загадати три бажання – і всі вони здійсняться.Але раджу добре обміркувати свої слова, перш ніж їх висловлювати.Раптом знову загуркотів грім, блискавки засліпили все навколо, затремтіла земля – і чарівниця зникла.Лише тоді лісоруб оговтався, схопив свою в’язку дров і щодуху кинувся бігти з лісу, ледве відчуваючи власні ноги.«Ого, – подумав він, – тепер я всім покажу, на що здатний!»Прибіг до своєї хатини, кинув в’язку дров на підлогу та радісно гукнув дружині:— Любенька моя Фаншон, хутчіш запалюй грубу! Відтепер ми багаті… Чого це ти роззявила рота?І він розповів їй усе, що сталося.Фаншон аж підстрибувала від радощів – яке щастя привалило!Але, будучи жінкою розсудливою, вона вирішила не поспішати й використати цей дар якнайкраще.— Слухай, Блезе, – мовила вона, – давай не будемо загадувати бажання сьогодні. Перенесемо це на завтра, а поки що гарненько все обдумаємо.— Ну, можна й так, – погодився лісоруб.Сів він біля вогню, відкинувся на стільці, подивився на дружину й пробурмотів:— Аж весело дивитися, як полум’я грається… От би зараз смачненької кров’янки засмажити… Оце б я хотів… Не встиг він договорити, як із кутка щось зашурхотіло. Озирнувся – і ледь не впав зі стільця:Довжелезна ковбаса, мов жива, звивалася по підлозі, за нею, підстрибуючи, котилася сковорода, а сільничка, наче жаба, весело стрибала їм услід. Уся ця компанія прямувала просто до вогнища!Лісоруб із дружиною підскочили зі своїх місць, ошелешено дивлячись то одне на одного, то на це неймовірне дійство.Тут жінка вмить збагнула, що її чоловік, не подумавши, ляпнув перше-ліпше бажання, і ну його картати:— Ах ти, нерозумний! Що ж ти накоїв?! Міг би королем стати, жити в розкошах, скарбами кишені напхати, а ти… ковбаси забажав!Розгнівана до краю, вона заходилася ще дужче кричати та дорікати чоловікові.— Ех… — лісоруб почухав потилицю. — Здається, я таки справді схибив. Але ж у нас ще два бажання…— Два?! — гримнула жінка. — Дожидайся, як рак на горі свисне! Таке щастя в руки пливло, а він…І з новою силою взялася сварити бідолаху.Стоїть лісоруб, слухає дружину. І так уже злість бере, а вона ще голосить, руками перед носом махає.Хотів був навіть побажати, щоб провалилася кудись, але стримався і лише буркнув:— Та не кричи так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією клятою ковбасою!А ковбаса тим часом смажиться на сковороді, сама перевертається, сільниця підстрибує й посипає сіллю. А запах — ну просто слинка котиться.— Так тобі й треба, дурню! — не вгавала жінка.— Та замовкни ти, відьмо! — урвав він її роздратовано. А потім, не стримавшись, крикнув:— Бодай би ця ковбаса до твого носа приліпилася!І тільки вимовив ці слова, як ковбаса — гульк! — прямо з вогню вилетіла й прилипла дружині до носа. А сковорода з сільницею враз пострибали назад на полицю.Жінка завила, заметалася по хаті, намагаючись відірвати ковбасу, та де там — ні на крихту не відстає! А що боляче — то ніби ніс сама собі відриває.Лісоруб глянув на неї й зовсім отетерів.Була в нього гарненька, молоденька дружина, а тепер — справжнє чудовисько.Жінка голосить, плаче, гарячі сльози котяться по ковбасі, а сказати нічого не може — бо ковбаса їй заважає.Лісоруб глянув на неї й подумав: “Ще добре, що вона мовчить, а то вже б наслухався її «ласкавих» слів! Але що ж тепер робити? Адже в мене залишилося останнє бажання, і я міг би стати наймогутнішим і найбагатшим королем… Але тоді й вона стане королевою, а чи захоче сидіти на троні з таким ковбасним носом? Ні, краще запитаю в неї саму: що їй більше до душі — бути носатою королевою чи залишитися дружиною лісоруба, але з гарненьким носиком, як раніше?” Поглянув він на жінку, а вона тільки головою замахала — мовляв, не хочу я бути носатою королевою!Бо хоч і знала, що королеву ніхто не смів би осуджувати, та все ж потворою залишатися не хотіла.Тож лісоруб вимовив своє останнє бажання, і ковбаса зникла.Так він нічого й не отримав, та все ж радів, що хоча б гірше не стало.

Колись був король, який мав трьох синів, і він любив їх усіх так ніжно, що кожен з них був для нього дорожчий за інших. Він любив їх усіх настільки сильно, що не міг вирішити, кому залишити своє королівство. Він довго думав і, зрештою, покликав свого мудрого старого радника і запитав його поради.“Ваше Величносте,” сказав радник, “ви любите всіх трьох принців однаково, тому моя порада — залишити королівство тому, хто любить вас найбільше.”“Але я не знаю, хто з них любить мене найбільше,” відповів король.“Тоді поставте їм три завдання. Той, хто найкраще їх виконає і найбільше постарається вас потішити — той і буде тим, хто найбільше вас любить.”Ця порада сподобалась королю, і він покликав своїх трьох синів, щоб повідомити їм, що вирішив зробити. “Я маю велике бажання, — сказав він, — щоб у мене був маленький песик, що буде мене розважати. Я дам вам рік часу, щоб знайти для мене найменшого і найгарнішого песика в світі. Той з вас, хто принесе мені такого песика, отримає одну третину мого королівства.”Як тільки сини почули це, вони з радістю вирушили на пошуки такого песика. Два старші брати були впевнені, що хтось із них обов’язково знайде його, бо вони не дуже оцінювали молодшого брата. Кожен з них поїхав у велике місто і звернувся до кращих розвідників собак там. Старший син купив маленького білого песика, не більшего за кошеня, дуже гарного та грайливого. Другий син купив червоного песика, настільки маленького, що він міг би поміститися в долоні. Кожен був задоволений своїм вибором і поїхав додому, більше не шукаючи.Король був дуже задоволений собаками, яких принесли сини, і вони попросили його негайно вирішити, хто з них заслуговує на королівство, але король не захотів цього робити. “Ні, ні,” сказав він, “ми повинні почекати, поки ваш брат не повернеться. Він навряд чи знайде ще одного такого красивого песика, але все ж буде правильно почекати, поки він повернеться, або поки не закінчиться рік.”Тим часом молодший принц їхав далі і далі, набагато більше, ніж його старші брати. Де б він не запитував про собак, йому приносили їх сотнями — великих і малих, товстих і тонких, чорних і білих, сірих, червоних і жовтих. Але жоден з них не був тим, що шукав принц.Нарешті, одного дня, він потрапив у глибокий ліс. Піднялася буря, принц промок до нитки і був весь у багнюці. Він побачив світло перед собою, що світили крізь дерева, і поїхав до нього. Він сподівався, що знайде там прихисток на ніч.Яке ж було його здивування, коли він наблизився, і побачив, що це світло виходить з величезного палацу, що стояв посеред глибокого лісу, далеко від будь-якого міста. Принц постукав у двері, і вони відразу відчинилися перед ним. Він зайшов і оглянувся, але не побачив нікого, хоча невидимі руки зачинили двері за ним. Невидима рука взяла його за руку, і він був проведений через кілька кімнат до красивої зали, яка, здавалось, була підготовлена для нього. Його мокрі й брудні речі зняли, і йому вдягнули білий і срібний костюм; але, незважаючи на все це, він так і не побачив нікого.Далі його повели в бенкетний зал, де було накрито розкішний стіл.Раптом, коли принц стояв і озирався, почувся звук труб, і двері напроти нього відчинилися, і в кімнату увійшла дивна процесія. Спочатку, йдучи прямо, йшла маленька й дуже гарна біла кішка. Вона була вбрана в чорне, на голові мала довгий чорний вуаль і корону з ебенового дерева. За нею йшли інші коти. Деякі з них були одягнуті як дами в очікуванні, інші як придворні, а деякі як трубачі. Біла кішка підійшла до принца і привітала його. “Я побачила тебе, коли ти їхав лісом,” сказала вона, “і цей бенкет був приготовлений для тебе. Прошу, принце, давай сядемо за стіл і поїмо.”Кішка сіла на чолі столу і жестом запросила принца сісти поруч з нею.Невидимі руки негайно подали їм найрідкісніші та найсмачніші страви. Кішка їла вишукано, і принц помітив, що вона їла лише деяких дивно приготованих птахів та вершки.Він сам був голодний і поїв все, що було подано, а поки він їв, Біла кішка розмовляла з ним настільки розумно та дотепно, що він був захоплений її розмовами.Після вечері Біла кішка залишила його, і невидимі руки повели його до розкішної кімнати, де він провів ніч.Наступного ранку, коли він прокинувся, він знайшов для себе полюваннявий костюм зеленого кольору, високі чоботи для їзди та капелюх з пером. Невидимі руки одягли його, а їжа була подана у сніданковій кімнаті, обшитій золотими вишивками.Після сніданку принц пішов шукати Білу кішку. Він знайшов її на подвір’ї. Вона та її слуги, а також кілька котів, вбраних у мисливські костюми, збиралися вирушити на полювання. Вона запросила принца приєднатися до них, і він радо погодився.До палацу підвели зграю мавп, які були осідлані і в оздоблених упряжках. Принц із захопленням спостерігав, як Біла кішка сіла на спину найбільшої та найкрасивішої мавпи. Інші коти також осідлали своїх мавп, але оскільки принц був занадто великий, щоб їхати на мавпі, для нього принесли великий дерев’яний кінь на колесах. Це здалося принцу таким абсурдним, що він був готовий відмовитися, але Біла кішка так ввічливо жестикулювала йому, що йому стало соромно відмовити. Він сів на спину дерев’яного коня, і відразу відчув, як він почав рухатися і ворушитися, наче живий. Вся мисливська група вирушила в дорогу. Біла кішка та принц їхали першими, і принц відчув, як дерев’яний кінь котиться так плавно і швидко, що це було неймовірно приємно. Цілий день вони полювали в лісі, а ввечері відбулася ще одна розкішна вечеря в палаці, цього разу з музикою та танцями. Танцювали шість великих чорних котів, одягнутих у розшиті блискітками вбрання, і їхні стрибки, сальто та танці були чудові. Принц ніколи не був так розважений у своєму житті.День за днем минав, і принц залишався в палаці Білої кішки, настільки щасливий, що зовсім забув про батька і королівство, яке сподівався отримати. Минув рік, і залишалося лише три дні, коли раптом принц згадав про своє завдання. Він був сповнений тривоги, бо тепер вже було запізно шукати маленьку собаку, і він боявся, що втратив шанс здобути королівство.Але Біла кішка побачила його сум. “Не бідуй, принце,” сказала вона. “Я знаю, яке завдання привело тебе сюди, і готова допомогти.” Потім вона дала йому жолудь. “Ось,” сказала вона, “візьми це, і в ньому ти знайдеш те, що шукаєш.”Принц подумав, що кішка його сміється, але вона наказала йому прикласти жолудь до вуха і слухати. Коли він це зробив, він почув із середини жолудя звук, що нагадував гавкання, тонке й маленьке, як писк миші.“Не відкривай його, поки не повернешся додому,” сказала Біла кішка. “Тоді, коли твій батько побачить, що всередині, він зрозуміє, що саме ти заслуговуєш на королівство.”Принц подякував кішці, осідлав свого коня, якого привели зі стайні, і вирушив додому. Наприкінці подорожі він купив у жебрака потворну собаку і забрав її з собою.Коли він увійшов до палацу, одразу пішов до кімнати, де сидів його батько на троні, а поруч з ним були двоє старших синів.Коли двоє принців побачили, як молодший брат входить у двір з потворною собакою, вони голосно розсміялися з нього. Вони були впевнені, що тепер королівство дістанеться їм.Король дуже обурився. Він грубо звернувся до молодшого сина: “Навіщо ти привів таку потворну собаку до мого двору?” запитав він. “Ти не поважаєш моїх побажань, якщо приносиш мені таку собаку?”Принц, однак, відповів м’яко: “Дорогий батьку, будь ласка, потерпи ще хвилину, і я можу запропонувати тобі щось, що тобі сподобається більше.”Тоді він витягнув жолудь і відкрив його. Усередині лежав маленький атласний підсушник, а на ньому лежала собачка настільки маленька і витончена, що король був вражений. Він ледве міг повірити своїм очам.“Справді, ти заслуговуєш отримати королівство негайно,” вигукнув він, “але я пообіцяв, що буде три випробування, перш ніж я передам королівство одному з вас.”Король тоді сказав принцам, що він хоче, щоб вони принесли йому шматок мусліна настільки тонкого і делікатного, що його можна було б протягнути через вушко голки. Той, хто найкраще впорається з цим завданням, отримає хоча б частину королівства.Три принци відразу вирушили в нову подорож. Старші брати звернулися до торговців у великих містах, як і раніше, а молодший принц поїхав прямо до замку Білої кішки.Кішка прийняла його привітно. “Я знаю, що від тебе вимагається,” сказала вона. “Не турбуйся з цього приводу. Залишайся тут зі мною, і коли настане потрібний час, ти отримаєш те, що необхідно.”Так принц залишився в палаці Білої кішки на рік, майже до останніх трьох днів, і час минав навіть веселіше, ніж раніше. Наприкінці цього періоду Біла кішка дала принцу волоський горіх. “Візьми це,” сказала вона, “і не відкривай, поки не повернешся додому. Всередині ти знайдеш те, що шукаєш.”Принц взяв горіх і поїхав. Коли він прибув до двору, його брати вже були там. Кожен приніс з собою шматок мусліна настільки тонкого, що його можна було протягнути через вушко голки для латання, але жоден не зміг протягнути його через вушко батистної голки.Тоді третій принц витягнув горіх і розколов його. Він очікував побачити шматок мусліна, але всередині знайшов лише ліщину. Він розколов ліщину, і всередині була вишнева кісточка. Він розколов вишневу кісточку, і всередині неї був зернятко пшениці. Принц почав побоюватися, що Біла кішка його обдурила, і що він може втратити королівство. А його брати голосно сміялися з нього і глузували.“Який трюк ти граєш з нами?” запитали вони. “Якщо в тебе є муслін, покажи нам його, а якщо ні, тоді визнай нашому батькові, що ти зазнав поразки.”Не відповідаючи, принц розколов зерно пшениці, і всередині нього було зернятко проса. Його серце схилилося вниз. Проте він розколов зернятко проса, і там був шматок мусліна, який обіцяла йому кішка. Він витягнув його, і це був довгий і довгий шматок, такий тонкий, як павутиння. Ніколи раніше не бачили такого тканинного виробу. Король подивився і здивувався, і захоплено розглядав. Муслін був настільки тонким, що його можна було протягнути не тільки через вушко голки для латання, а й через вушко батистної голки.“Це чудовий шматок тканини,” сказав король молодшому принцу. “Ти справді знову заслужив королівство, але є ще одне завдання, яке треба виконати, перш ніж я можу передати його комусь. Я хочу, щоб ти приніс мені найкрасивішу принцесу в світі. Той з вас, хто це зробить, отримає хоча б половину королівства.”Коли старші брати почули це, вони поспішили вирушити в подорож. Молодший брат уже приніс батькові найменшого і найгарнішого песика в світі, а також найкращий шматок мусліна, але з удачею один з них міг би все ж принести йому найкрасивішу принцесу. Вони вирушили в далекі королівства, де жили принцеси, відомі своєю красою; але молодший принц не поїхав нікуди, окрім палацу Білої кішки.Кішка прийняла його навіть більш привітно, ніж раніше. “Я знаю, що ти прийшов шукати,” сказала вона. “Це завдання не таке легке, як інші. Але не турбуйся. Я допоможу тобі, коли настане потрібний час.”Знову дні минали приємно в замку Білої кішки, і принц був цілком задоволений залишатися там. Він був так щасливий, що цілий рік, майже до останнього дня, пройшов, перш ніж він про це подумав. Потім одного ранку він прокинувся і згадав, що наступного дня йому потрібно бути в палаці короля з найкрасивішою принцесою в світі, якщо він хоче виграти королівство. “Ой, ой!” вигукнув він. “Королівство, мабуть, вже втрачено для мене. У мене немає часу шукати принцесу, і до того ж це три дні шляху назад до палацу. Поки я дійду, королівство, напевно, буде поділено між моїми братами.”“Чи не обіцяла я тобі допомогти?” запитала кішка. “Чому ти турбуєшся? Якщо ти зробиш саме те, що я тобі скажу, королівство буде твоїм; і не тільки це королівство, але й інші теж.”Кішка тоді сказала принцу вийняти меч і відрубати їй голову, але принц відмовився зробити таку справу. Він був охоплений жахом від однієї тільки думки про це.Біла кішка почала гірко плакати. “Що я не зробила для тебе?” вигукнула вона. “А ти не зробиш навіть цього одного для мене.”Вона плакала і голосно ридала так, що в кінці кінців принц не зміг більше відмовлятися. Він вийняв меч, щоб відрубати голову кішці, але в той самий момент закрив очі, щоб не бачити жорстокого вчинку.Коли він знову відкрив очі, то з подивом побачив не кішку, а прекрасну принцесу, яка стояла перед ним і посміхалася. Він ніколи раніше не бачив такої краси. “Принце,” сказала принцеса, “ти врятував мене від жорстокої долі. Коли я була дитиною, мене забрали феї, і я жила з ними як їхня дочка, поки не подорослішала. Потім я розсердила їх, оскільки відмовилася вийти заміж за дуже багатого і потворного карлика, який був їхнім другом. Вони перетворили мене і всіх моїх супутників на кішок, і ми були змушені жити в цих образах, поки якийсь молодий і добрий принц не відрубає мою голову. Ти зробив це, і тепер ми всі повернулися до своїх справжніх образів. Це показує, що феї мене пробачили і повернуть мені два королівства, які були моїм правом.”Принцеса, більше не кішка, наказала, щоб дерев’яного коня принесли до дверей. Вона та принц сіли на нього, і вони помчали так швидко, що вітер свистів у їхніх вухах. Три дні шляху вони подолали менше ніж за день, і коли принц увів принцесу до двору, всі повинні були визнати, що тепер він справді заслужив королівство. Його два брати теж привезли з собою прекрасних принцес, але жодна з них не могла зрівнятися з красою нареченої молодшого принца, бо саме вона обіцяла стати його нареченою.Як тільки була приготована бенкетна зала, вона і молодий принц одружилися.Оскільки принцеса вже мала два своїх королівства, вона попросила старого короля поділити його королівство між двома старшими синами. Це було зроблено, старші принци одружилися з красунями, яких привезли з собою, і всі вони жили в любові та щасті довго й щасливо.

Одного дня брат і сестричка гралися біля колодязя, який належав водяному духу. Дівчинка тримала брата за руку і нахилилася, щоб подивитися в колодязь.— Мені здається, що там унизу я бачу зелені луки і стада овець, що пасуться, — сказала вона.— Це тільки відображення хмар, — відповів хлопчик. — Але будь обережна. Боюсь, ти можеш впасти.Саме в той момент дівчинка послизнулася і впала в колодязь, а оскільки тримала брата за руку, то потягла його за собою.Діти спускалися — спускалися — спустилися через воду, і коли вони дісталися до дна, то опинилися в країні зелених лугів, дерев і струмків. Перед ними стояв блискучий замок з куполами та вежами.Цей замок належав водяному духу, яка володіла колодязем.Маленький брат і сестричка підійшли до замку та постукали в двері, і відразу ж водяний дух відкрила їх.— Заходьте, заходьте, — сказала вона. — Я бачила вас, як ви гралися біля колодязя, і це я спричинила, щоб ви впали. Я тут одна, тому залишайтеся зі мною і будьте моїми слугами, і все, що я скажу, ви повинні зробити.Водяний дух була б дуже гарною, якби не була така зелена. Її обличчя було зелене, волосся було зелене, а очі були зелені. Тільки зуби були білі. Дух повела дітей до кухні та дала дівчинці відро без дна.— Йди, — сказала вона, — і принеси мені води, щоб зварити вареники на вечерю. А ти, — сказала вона хлопчикові, — повинен нарубати мені дров. І дала йому сокиру без леза. Вона була така тупа, як молоток.Дівчинка пішла до джерела, яке показала їй водяний дух, і спробувала набрати води, але як тільки вона набирала воду, вона витікала назад, бо відро було без дна.Хлопчик почав рубати дерево поряд. Він рубав і рубав, але ледве зробив вм’ятину, сокира була така тупа.Коли діти повернулися до замку без води і дров, дух розлютився.— Я бачу, що ви обидва дуже дурні, — сказала вона. — Але сідайте; сідайте за стіл. Навіть якщо ви дурні, мабуть, вам потрібно їсти.Діти сіли за стіл, і водяний дух поставила перед ними тарілку з варениками, але оскільки вареники не були зварені, а лише тісто, діти не могли їх їсти. Вони сховали їх у кишенях, а потім, коли дух не дивився, віддали вареники водяній кішці, що терлася об їхні стільці.Після цього діти пішли до ліжка і заснули.Наступного дня сталося те ж саме. Водяний дух поставила їм завдання, які вони не могли виконати, і дала їм лише тісто для їжі, тож діти вирішили втекти. Вони почекали, поки вранці дух піде на верхівку колодязя, щоб поглянути навколо.Коли вони були готові вирушити, водяна кішка сказала їм:— Ви правильно вирішили втекти. Тут ви не будете щасливі. Але не думайте, що моя господиня дозволить вам втекти, якщо вона зможе це завадити. Коли вона повернеться додому і побачить, що вас немає, вона негайно вирушить у погоню. Вона може бігти набагато швидше за вас, і вона, безумовно, вас наздожене, якщо ви не візьмете з собою її гребінець, її щітку та дзеркало. Це магічні речі. Кожного разу, коли ви побачите, що вона вас наздоганяє, киньте одну з цих речей через плече. Тільки таким чином ви зможете сподіватися на втечу.Діти подякували маленькій кицьці та вчинили за її порадою. Вони взяли гребінець, щітку та дзеркало водяного духа і побігли якомога швидше по дорозі, що вела до верхнього світу.Незабаром після того, як вони пішли, водяний дух повернулась додому. Знайшовши, що їх немає, вона лише зупинилася на хвилину, щоб вилаяти кішку, а потім наділа свої черевики швидкості та вирушила в погоню.Незабаром діти оглянулися і побачили, як вона наближається. Вона рухалася так швидко в своїх черевиках, що здавалося, вони не можуть її уникнути.Проте діти згадали те, що сказала водяна киця. Вони кинули гребінець за спину, і він миттєво розгорнувся та виріс у стіну з гострих шипів, надзвичайно твердих і високих. Водяному духу довелося довго лізти через цю стіну, і діти вже далеко пішли, перш ніж почули її знову позаду.Тоді маленька дівчинка кинула щітку через плече. Миттєво щітка перетворилася на величезний густий ліс, через який водяний дух ледве могла знайти свій шлях. Але вона все ж прорвалася через ліс, і знову швидко наблизилася до них.— Тепер у нас залишилася лише одна річ, — сказав брат, і він кинув дзеркало за спину.Миттєво дзеркало стало скляною горою такою крутою і гладкою, що ніхто не зміг би по ній піднятися. Водяний дух спробувала піднятися, але, як тільки вона зробила кілька кроків, то знову послизнулася і впала назад. Нарешті, з криком розпачу, вона розвернулася і втекла назад до свого замку, і це було в останнє, коли її бачили.А діти продовжили свій шлях, і дорога привела їх прямо до верхнього світу і дверей їхнього дому. Після того вони завжди обережно обходили край водяного колодязя.

Жило колись у далекому королівстві принцеса на ім’я Несміяна. Була вона вродлива, як ранкова зоря: очі ясні, мов небо, коса руса, до пояса, а вбрання вишите золотом. Та ніхто ніколи не бачив її усмішки. Цілими днями сиділа вона у високій вежі, дивилася на сірі поля й зітхала. Король, її батько, обіцяв пів королівства тому, хто розвеселить доньку, але ні музики, ні танці, ні жарти придворних блазнів не допомагали. Навіть пташки біля її вікон замовкали, відчуваючи її сум.А за вікном уже наближалося 8 березня — день, коли весна мала остаточно прокинутися. У королівстві готувалися до свята: дівчата плели вінки з перших пролісків, пекли солодкі пироги, а хлопці майстрували подарунки. Та Несміяна лишалася байдужою. Зустріч із Весняною ФеєюОдного вечора, коли сонце ховалося за обрій, до вежі прилетіла маленька фея. Її крила переливалися, як пелюстки квітів, а в руках вона тримала гілочку з бруньками. — Чому ти сумуєш, Несміяно? — спитала фея лагідним голосом. — Бо світ сірий і холодний. Немає в ньому радості, — відповіла принцеса, навіть не глянувши на гостю. — Тоді ходімо зі мною. Я покажу тобі весну, — сказала фея й простягнула руку.Несміяна вагалася, але щось у голосі феї змусило її встати. Фея торкнулася гілочкою підлоги, і вежа зникла. Перед принцесою розкинувся ліс, ще голий, але з першими зеленими паростками.Три дари весниФея повела Несміяну стежкою й сказала: — Щоб знайти радість, прийми три дари весни. Перший — це сила дружби.Вони дійшли до села, де дівчата плели вінки. Одна з них, Марічка, дочка бідної ткалі, побачила Несміяну й побігла до неї. — Принцесо, приєднуйся до нас! — радісно гукнула вона, подаючи вінок із пролісків. Несміяна вперше за довгий час відчула тепло. Вона сіла поруч, і дівчата навчили її вплітати квіти. Їхній сміх був таким щирим, що куточки губ Несміяни ледь здригнулися.Фея всміхнулася й повела її далі: — Другий дар — це краса творчості.На галявині Несміяна побачила стареньку, яка малювала на полотні перші квіти. — Спробуй, принцесо, — сказала вона, даючи пензель. Несміяна торкнулася фарб і намалювала пролісок. Картина вийшла проста, але жива. Стара похвалила її, і в серці принцеси зажевріла маленька іскра.— Третій дар — це турбота, — сказала фея, ведучи Несміяну до струмка. Там хлопчик намагався врятувати пташеня, що впало з гнізда. Несміяна підійшла, обережно взяла пташку й повернула її до гнізда. Мати-птаха заспівала, а хлопчик усміхнувся: — Дякую, принцесо!Весняне святоКоли сонце зійшло 8 березня, Несміяна повернулася до палацу разом із феєю. У дворі вже зібралися люди: дівчата в вінках, музики з сопілками, столи з пирогами. Марічка підбігла до принцеси й подарувала їй новий вінок, стара принесла її картину, а хлопчик із пташеням помахав рукою. Фея торкнулася гілочкою землі, і навколо розквітли квіти — нарциси, тюльпани, конвалії.Несміяна глянула на все це, і раптом її губи розпливлися в усмішці — ясній, як весняний день. Король здивовано вигукнув: — Доню, ти всміхаєшся! — Бо я зрозуміла, що радість — це дружба, творчість і турбота, — відповіла Несміяна. Відтоді щороку 8 березня в королівстві влаштовували свято весни. А Несміяна більше не сумувала — вона плела вінки з подругами, малювала квіти й допомагала всім, хто потребував її тепла.

Жив собі хлопчик на ім’я Персі. Як і всі діти, він ніяк не хотів лягати спати вчасно.Він мешкав із матір’ю у невеликій хатині, збудованій із грубого каменю, якого було вдосталь у тих краях. Їхній дім стояв саме на межі між Англією та Шотландією. Хоч родина й жила скромно, вечорами, коли у вогнищі яскраво палав торф, а свічка кидала м’яке світло, оселя здавалася напрочуд затишною.Персі обожнював грітися біля вогню, слухати давні казки, які розповідала мама, або просто дрімати, спостерігаючи за химерними тінями, що танцювали на стінах. Але коли мати зрештою казала:— Персі, час спати!Хлопчик щоразу запевняв, що ще зарано, і починав сперечатися. Та варто було йому лягти у своє дерев’яне ліжечко й покласти голову на подушку, як він одразу засинав міцним сном.Одного вечора Персі так завзято сперечався з мамою, що її терпець урвався. Взявши свічку, вона пішла спати, залишивши хлопця самого біля палаючого вогнища.— Сиди тут один, якщо так хочеш! — мовила вона, йдучи. — Але дивись, стара зла фея може прийти й забрати тебе за те, що матері не слухаєшся!«Теж мені, страшилка! Не боюся я ніяких злих фей!» — подумав Персі й залишився грітися біля вогню.У ті далекі часи в кожній хатині чи фермерському дворі мешкав свій брауні — маленький хатній домовик. Щоночі він нишком спускався крізь димохід, наводив лад, прибирав, мив посуд і чистив усе довкола. Мама Персі завжди залишала для нього біля дверей глечик козячого молока на знак подяки, і щоранку той виявлявся порожнім.Брауні були добрими та працьовитими домовиками, проте надзвичайно вразливими. Варто було господині забути залишити для них молоко — і наступного ранку в хаті панував хаос: усе перекинуте, розкидане, а сам брауні, ображений, більше не з’являвся.Брауні-домовик, який щоночі приходив допомагати мамі Персі, завжди знаходив глечик із молоком. Тому він ніколи не залишав їхній дім, не прибравши все як слід, поки Персі та його мама міцно спали. Але в цього старанного домовичка була сварлива і зла мати.Ця стара фея терпіти не могла людей. Саме про неї й згадала мама Персі, ідучи спати.Спочатку хлопчик радів, що зміг настояти на своєму й залишився біля теплого вогнища. Але коли вогонь почав поволі згасати, кімната потемніла, а затишок зник. Персі відчув, що йому якось не по собі, і вже хотів піти до ліжка, коли раптом почув шелестіння й шурхіт у димоході. За мить у кімнату спритно стрибнув маленький брауні.Персі здригнувся від несподіванки, а брауні, побачивши хлопчика ще не в ліжку, здивовано примружився. Він мав довгі ноги, гострі вушка й хитрий вираз обличчя. — Як тебе звати? — запитав Персі.— Сам! — скрививши кумедну писку, відповів брауні. — А тебе?Персі подумав, що домовичок жартує, і вирішив перехитрити його.— Я-сам! — відповів він.— Лови мене, Я-сам! — вигукнув брауні й миттєво відскочив убік.Персі й брауні весело гралися біля вогню. Маленький домовичок був неймовірно спритним: перестрибував із буфета на стіл, мов кішка, котився по підлозі, робив карколомні кульбіти. Персі зачаровано спостерігав за його витівками.Але вогонь у вогнищі майже згас, і хлопчик узяв кочергу, щоб розворушити торф. Та, на лихо, один розжарений вуглик випав і впав просто на ніжку брауні.— А-а-а! — заверещав той так голосно, що його крик почула стара фея. Вона миттю озвалася з димоходу:— Хто тебе скривдив? Зараз спущуся вниз, і винуватцеві не поздоровиться!Персі злякався, вискочив у сусідню кімнату, пірнув під ковдру і завмер, не сміючи навіть дихати.— Це Я-сам! — схлипуючи, відповів брауні.— Тоді чого ж ти верещиш і заважаєш мені спати? — сердито буркнула стара фея. — Сам себе й лай!Раптом із димоходу витягнулася довга, кістлява рука з гострими пазурами, схопила малого брауні за комір і миттю підняла його вгору.Вранці мама Персі побачила, що глечик із молоком залишився на тому ж місці біля дверей, неторкнутий. Маленький брауні більше не з’являвся у їхньому домі.Мати засмутилася, що втратила свого невидимого помічника, але водночас раділа: відтоді їй більше не доводилося двічі нагадувати Персі, що час іти спати.

Давним-давно, у мальовничому селі, оточеному густими лісами та сріблястими ріками, жили люди, які дуже любили працювати. Вони вирощували пшеницю, ткали полотно, будували міцні хати, але часто скаржилися, що їхні зусилля не приносять достатку. Усе змінилося, коли в село прийшла стара чарівниця Золотинка.Золотинка була не схожа на звичайних чаклунок. Замість зілля та заклинань вона носила із собою маленький мішечок, з якого сипалися блискучі монети. Але ці монети були незвичайними — вони могли виконувати бажання, але лише за однієї умови: їх треба було використати з добрим серцем.Одного дня Золотинка зібрала всіх селян на площі й сказала: — Я подарую кожному з вас по одній чарівній монеті. Але пам’ятайте: якщо ви витратите її на щось егоїстичне, вона зникне, не залишивши сліду. Якщо ж поділитеся нею з іншими, вона примножиться.Селяни здивувалися, але взяли монети. Першим до діла взявся заможний мельник Гриць. Він давно мріяв про новий млин, тож вирішив витратити монету на нього. Та щойно він поклав її на стіл, монета розтанула, наче сніг під сонцем. Гриць зрозумів, що його бажання було лише для власної вигоди.Тим часом бідна вдова Олена, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила інакше. Вона купила за свою монету насіння й роздала його сусідам, щоб усі могли посіяти городину. Наступного дня Олена прокинулася й побачила, що її подвір’я засипане блискучими монетами! Її доброта примножила чарівний дар.Інший хлопець, Василько, спершу хотів купити собі нові чоботи, але, побачивши, як діти в селі босоніж граються в пилюці, віддав свою монету шевцеві, щоб той зробив взуття для малечі. І що ви думаєте? Наступного ранку біля його хати лежала ціла купа монет, а діти радісно бігали в новеньких черевичках.Так минали дні, і село змінювалося. Люди почали ділитися не лише монетами, а й часом, знаннями, турботою. Хтось будував спільний міст через річку, хтось навчав інших ремеслу, а хтось пік хліб для всіх. Чарівні гроші Золотинки не закінчувалися, бо доброта не має меж. Одного вечора Золотинка знову з’явилася на площі. Вона усміхнулася, дивлячись на щасливих селян, і мовила: — Ви зрозуміли секрет чарівних грошей. Вони не в золоті чи сріблі, а в тому, як ви їх використовуєте. Справжній скарб — це ваші серця, що діляться добром.З того часу в селі більше ніхто не скаржився на бідність. Люди навчилися, що справжнє багатство — це не накопичувати, а віддавати. А чарівні монети? Кажуть, вони й досі десь там, у чиїхось добрих руках, примножують радість і достаток.

Жив собі в маленькому італійському містечку старий майстер Джеппетто. Він був самотнім і мріяв про сина. Одного дня він узяв шматок деревини й вирізав із нього ляльку — хлопчика з кумедною посмішкою. «Назву тебе Піноккіо!» — сказав Джеппетто, милуючись своєю роботою.На диво, добра фея почула його бажання. Вона торкнулася Піноккіо чарівною паличкою, і дерев’яний хлопчик ожив! Він затанцював і весело вигукнув: — Джеппетто, я живий! Я твій син!Джеппетто, не тямлячи себе від щастя, обійняв його: — Мій хлопчику! Але слухай, Піноккіо, будь чемним і чесним, добре?— Обіцяю, тату! — радісно кивнув Піноккіо.Фея з’явилася перед ними й мовила: — Піноккіо, якщо хочеш стати справжнім хлопчиком, твоє серце мусить бути правдивим. Кожна брехня матиме наслідки. Пам’ятай це!Та Піноккіо був страшенно цікавим. Замість піти до школи, як обіцяв, він побачив афішу лялькового театру й побіг туди. Господар театру, Манджафуоко, побачив живу ляльку й вигукнув: — Хлопче, ти диво! Залишайся в моєму театрі, будеш зіркою!— О, я хочу бути зіркою! — заплескав у долоні Піноккіо.Виступи Піноккіо сподобалися глядачам, і Манджафуоко, вражений його талантом, винагородив його п’ятьма золотими монетами. «Це тобі за гарну роботу, — сказав він. — Але витрать їх із розумом!» Піноккіо, сяючи від радості, заховав монети в кишеню, мріючи купити собі гарну книжку для школи й новий капелюшок для Джеппетто.Коли Джеппетто дізнався, що Піноккіо не був у школі, він розсердився: — Піноккіо, де ти був? Чому не в школі?Піноккіо почервонів і пробурмотів: — Е-е… Мене… викрали! Так, викрали бандити!Раптом — о диво! — його ніс почав рости. Піноккіо злякався: — Ой, що це? Мій ніс! Фея з’явилася знову й суворо сказала: — Піноккіо, брехня робить твій ніс довшим! Скажи правду, і він стане як був.— Гаразд, гаразд! Я був у театрі, — зізнався Піноккіо, і ніс одразу зменшився.Та Піноккіо не втримався від нових пригод. Дорогою додому він зустрів Лисицю і Кота, двох шахраїв. Лисиця солодко заговорила: — Піноккіо, у тебе є монети? Посади їх у Чарівному полі, і виросте грошове дерево!— Справді? — очі Піноккіо загорілися. — Тоді я буду багатий!— О, так! — підхопив Кіт. — Ти зможеш купити все, що захочеш!Піноккіо, не думаючи довго, віддав їм свої п’ять золотих монет, які заробив у театрі. Але шахраї зникли, а грошове дерево так і не з’явилося. Розгублений Піноккіо побіг до міста, щоб поскаржитися на обман. Там він зустрів поліцейського і, тремтячи, розповів: — Мене пограбували! Лисиця і Кіт забрали мої монети!Поліцейський відвів його до судді — суворого мавп’ячого судді, який сидів за високим столом і пильно дивився на Піноккіо. — Розкажи, що сталося, — сказав суддя, поправляючи окуляри. — І тільки правду! Піноккіо, сподіваючись уникнути сорому, збрехав: — Я йшов додому, а вони напали на мене і вкрали всі монети! Я ні при чому!Ніс його миттю виріс так, що ледь не зачепив стелю. Суддя насупився: — Хлопче, твій ніс видає тебе! Брехуни у в’язницю! Марш туди, Піноккіо!У в’язниці Піноккіо сидів у темному кутку, сумуючи: — Ох, якби я не брехав… Як же я повернуся до тата?Та через кілька днів у місті оголосили свято, і всіх в’язнів відпустили на волю. Піноккіо, радіючи свободі, вирішив негайно йти додому до Джеппетто. Але дорогою він зустрів хлопчика на ім’я Лампіоне, який весело гукнув: — Піноккіо, чув про Острів Розваг? Там можна гуляти, їсти солодощі й гратися цілими днями, і ніхто не сварить!— Справді? — загорівся Піноккіо. — Це ж мрія!— Ходімо зі мною, там усі щасливі! — підморгнув Лампіоне.Піноккіо, забувши про свої обіцянки, погодився. На Острові Розваг він гасав із іншими дітьми, сміявся й ласував цукерками. Але скоро помітив, що його вуха ростуть, а за кілька днів іззаду з’явився хвіст — він ледь не став віслюком! Переляканий, Піноккіо втік із острова, зрозумівши, що безвідповідальність призводить до біди.Тоді ж він дізнався, що Джеппетто, шукаючи його, був проковтнутий величезним китом. Піноккіо рішуче сказав собі: — Я мушу врятувати тата! Хай що буде, я його знайду!Він відшукав кита, стрибнув у його пащу й побачив Джеппетто, що сидів у темряві. — Тату, я тут! — гукнув Піноккіо.— Мій хлопчику! — зрадів Джеппетто. — Але як нам вибратися?— Тримайся за мене, я виведу нас! — відповів Піноккіо.Він хоробро поплив із Джеппетто на спині, і вони вибралися на берег. Фея, вражена його сміливістю, з’явилася й сказала: — Піноккіо, ти став чесним і добрим. Твоя мрія здійсниться!У ту ж мить Піноккіо відчув, як його дерев’яне тіло стає живим. Він став справжнім хлопчиком! Джеппетто обійняв його: — Я так пишаюся тобою, мій сину!Відтоді Піноккіо завжди казав правду, знаючи, що тільки вона веде до щастя. Мораль: Брехня завжди викривається, а правда й доброта роблять нас кращими.

Жив колись король, наймогутніший володар у цілому світі. Він був добрим і справедливим у мирні часи, грізним — на війні. Його вороги тремтіли перед ним, а піддані жили щасливо та задоволено. Його дружина, вірна супутниця, була чарівною й вродливою. У їхньому шлюбі народилася донька.Їхній розкішний і величний палац був сповнений придворних, а в стайнях стояли коні на будь-який смак — великі й малі, з усього світу. Але найбільше дивувало всіх те, що почесне місце у стайні займав осел із великими вухами. Проте він справді заслуговував на таку шану, адже щоранку замість гною залишав на соломі повну купу золотих монет. Та небо, яке часто змішує добро і зло, несподівано послало королеві тяжку хворобу. Шукали допомоги звідусіль, але ні вчені лікарі, ні знахарі не змогли зупинити гарячку, яка щодня лише посилювалася. Нарешті, коли настав її останній час, королева сказала чоловікові: — Пообіцяй мені, що якщо, коли мене не стане, ти знайдеш жінку розумнішу й вродливішу за мене, то одружишся з нею і даси королівству нового спадкоємця.Королева була впевнена, що таку жінку знайти неможливо, і тому вірила, що король ніколи більше не одружиться. Король погодився на її умову, і незабаром вона померла в нього на руках. Деякий час він був у безутішному горі, день і ніч сумував. Та за кілька місяців, на наполягання придворних, він вирішив одружитися знову. Проте виконати свою обіцянку було непросто: як не шукав, він не міг знайти жінку, яка б перевершила королеву в розумі й красі. Лише його власна донька мала вроду й чарівність, яких не мала навіть її мати.І ось, щоб дотримати своєї обіцянки, король вирішив одружитися зі своєю дочкою. Це налякало й засмутили принцесу, і вона намагалася переконати батька, що той чинить велику помилку. Приголомшена подіями, вона вирушила до своєї хрещеної феї, яка жила в коралово-перлинній печері.— Я знаю, чому ти прийшла, — сказала фея. — У твоєму серці велика печаль. Але я тут, щоб допомогти тобі, і ніщо не зашкодить тобі, якщо ти дослухаєшся до моїх порад. Ти не повинна прямо суперечити батькові, але спершу скажи, що хочеш сукню кольору неба. Він нізащо не зможе виконати це бажання.Тремтячи від хвилювання, принцеса пішла до короля й висловила своє прохання. Та щойно він почув його, негайно покликав найкращих кравців і наказав їм без зволікань пошити сукню кольору неба — інакше він повісить їх усіх.Наступного дня сукню принесли принцесі. Вона була найпрекраснішого небесного блакитного кольору. Радіючи й водночас тремтячи від страху, принцеса не знала, що робити далі. Але хрещена фея знову порадила їй: — Попроси тепер сукню кольору місяця. Твій батько напевно не зможе виконати й це прохання.Та щойно принцеса висловила своє бажання, як король викликав вишивальників і наказав їм пошити сукню кольору місяця до четвертого дня. І справді, в той день сукня була готова — прекрасна, срібляста, немов сам місяць. Принцеса знову захопилася її красою.Та хрещена не зупинилася на цьому й радила зробити ще одне прохання — сукню, що сяє, мов сонце. Цього разу король покликав заможного ювеліра й наказав виготовити тканину з золота й діамантів, погрожуючи йому смертю в разі невдачі. Протягом тижня ювелір закінчив роботу — сукня вийшла така сліпуча, що засліплювала очі кожному, хто її бачив. Принцеса не знала, як подякувати батькові, але хрещена знову прошепотіла їй на вухо: — Попроси в нього шкуру осла з королівської стайні. Король не сприйме це прохання всерйоз. Ти її не отримаєш — або я дуже помиляюся.Але принцеса не знала, наскільки велике було бажання короля догодити дочці. І майже відразу шкуру осла принесли їй.Знову налякана, принцеса звернулася до хрещеної, і та знову прийшла на допомогу: — Притворися, що погоджуєшся на шлюб. Обіцяй усе, що він забажає, але водночас готуйся до втечі в далекий край.— Ось, — продовжила фея, — скриня, куди ми покладемо твої сукні, дзеркало, туалетні речі, діаманти й інші коштовності. Я даю тобі свою чарівну паличку: куди б ти не пішла, скриня завжди буде слідувати за тобою, захована під землею. Якщо ти торкнешся паличкою до землі, скриня з’явиться.— А щоб тебе не впізнали, осляча шкура буде найкращою маскою: ніхто не повірить, що така красуня може ховатися під чимось таким жахливим. Уранці принцеса зникла, як і радила хрещена. Її шукали скрізь — у домівках, на дорогах, у найвіддаленіших місцях — та все дарма. Ніхто не міг навіть уявити, що з нею сталося.А тим часом принцеса втікала все далі. Усі, кого вона зустрічала, бачили перед собою потворну істоту в ослячій шкурі й не хотіли мати з нею справу. Вона простягала руки, благаючи дати їй бодай якусь роботу, але її вигляд відштовхував усіх.І ось нарешті вона дісталася до ферми, де якраз шукали когось на найчорнішу роботу — прати ганчірки, чистити корита для свиней. Вона працювала в закутку кухні, наражаючись на грубі жарти й глузування від інших слуг.У неділю вона мала трохи відпочинку: виконавши всі ранкові справи, зачинялася у своїй комірчині, милася, відкривала чарівну скриню, діставала свої флакони, розставляла дзеркало і приводила себе до ладу. Вона приміряла сукню місячного сяйва, потім ту, що блищала, мов сонце, і нарешті — блакитну, як небо. Єдине, що засмучувало її — у комірці не було місця, щоб розкласти довгі шлейфи. Але, дивлячись у дзеркало й бачачи себе молодою й прекрасною, вона відчувала щастя. Ці недільні миті підтримували її до наступного тижня.На великій фермі, де працювала принцеса, була пташина ферма, що належала могутньому королю. Там тримали найрізноманітніших рідкісних птахів з химерними звичками. Часто син короля зупинявся тут після полювання, щоб відпочити й освіжитися напоєм разом зі своєю свитою.Здалеку Осляча Шкура дивилася на нього з ніжністю й пам’ятала, що під брудом і лахміттям у неї все ще серце принцеси. «Який у нього благородний вигляд, — думала вона, — яка вишуканість у манерах! Щаслива та, якій він подарує своє серце. Якби він подарував мені хоч найпростішу сукню, я почувалася б у ній розкішніше, ніж у будь-якій зі своїх чарівних».Якось принц, шукаючи пригод, проходив подвір’я за подвір’ям і опинився в темному коридорі, де знаходилась скромна кімнатка Ослячої Шкури. Випадково він заглянув у замкову щілину. Це був святковий день, і принцеса вдягла свою сукню із золота й діамантів, що сяяла, як сонце. Принц затамував подих — така була її краса, молодість і скромність. Тричі він уже був готовий увійти, але щоразу стримував себе.Повернувшись до батьківського палацу, принц став задумливим, зітхав удень і вночі, відмовлявся від балів та розваг. Він втратив апетит і згодом впав у глибоку меланхолію. Коли він запитав, хто ця дівчина, що живе у злиднях, йому відповіли, що це Осляча Шкура — найпотворніше створіння після вовка, гарантовані ліки від кохання. Проте принц не повірив у це й не зміг забути побачене.Королева благала сина розповісти, що з ним сталося. Та він лише зітхав, плакав і мовчав. Лише одне він сказав — що хоче, аби саме Осляча Шкура спекла йому тістечко власноруч.— О небо, — сказали слуги, — та ж ця Осляча Шкура — брудна служниця!— Не має значення, — відповіла королева. — Треба зробити, як він хоче. Це єдиний шанс врятувати його.Отож Осляча Шкура взяла трохи борошна, яке вона спеціально просіяла, сіль, масло, свіжі яйця й зачинилася у своїй кімнаті, аби спекти тістечко. Але спершу вона вмилася, одягла сріблясту накидку — на честь важливого завдання.Як розповідають, готуючи тісто трохи поспіхом, вона ненароком впустила туди перстень великої цінності. Дехто, знаючи кінець цієї історії, вважає, що вона зробила це навмисно — і, певно, мали рацію. Бо коли принц заглядав у замкову щілину, вона, безперечно, його помітила. А отже, знала, що перстень буде прийнятий з радістю її коханим.Принц знайшов тістечко настільки смачним, що в пориві голоду ледь не проковтнув перстень! Побачивши всередині прекрасний смарагд і золоту обручку, що точно повторювала форму пальця Ослячої Шкури, його серце сповнилося невимовною радістю. Він поклав перстень під подушку, але хвороба його тільки посилилася. Лікарі, побачивши, що йому стає гірше, дійшли висновку, що він хворий на кохання.Одруження — попри все, що про нього говорять, — чудовий засіб від любовної недуги. Тож було вирішено, що принц має одружитися.— Але я наполягаю, — мовив він, — що візьму за дружину тільки ту, на чий палець підійде ця обручка. Ця дивна вимога здивувала короля й королеву, але принц був такий слабкий, що вони не наважилися перечити.Почали шукати дівчину, на чий палець підійде перстень — незалежно від її походження чи становища. По всій країні ширилися чутки, що щоб стати нареченою принца, потрібно мати дуже тонкий палець. Шарлатани пропонували свої способи: одні радили шкребти палець, як ріпу, інші — відрізати шматочок, а дехто пропонував змастити палець спеціальною рідиною, що мала зменшити його розмір.Почали з принцес, маркіз і герцогинь, але хоча пальці їхні були витончені — перстень не наліз. Потім спробували графинь, баронес і всю шляхту — і знову марно. Далі настала черга простих дівчат, які часто мають гарні, стрункі пальці — але й тут не вдалося знайти підходящу. Нарешті довелося звернутися до прислуги, кухонної челяді, служниць і пташниць із червоними, брудними руками. Спроба надягти крихітну каблучку на їхні незграбні пальці була схожа на те, якби хтось намагався протягнути канат у вушко голки.Випробування добігали кінця. Залишилася тільки Осляча Шкура у своєму темному куточку на кухні ферми. Хто б міг подумати, що саме вона стане королевою?— А чому б і ні? — мовив принц. — Покличте її сюди.Дехто засміявся, інші обурено вигукували, що не варто пускати цю жахливу істоту до кімнати. Та коли вона витягла з-під ослячої шкури руку — білосніжну, як слонова кістка, — і коли на її пальці наділи перстень, що підійшов ідеально, усі остовпіли від подиву.Відразу ж почали готувати її до візиту до короля, але вона попросила, перш ніж постати перед своїм володарем, дати їй змогу переодягтися. Справді, це прохання викликало усмішки, але коли вона з’явилася у палаці в неймовірно розкішній сукні, сяйво якої не мало собі рівних, з білявим волоссям, що виблискувало діамантами, з ніжно-блакитними очима й талією, яку можна було б обхопити двома руками, — навіть найвродливіші панянки двору в її присутності здавалася зовсім звичайними.Серед загального щастя й захоплення сам король не зміг не помітити вроди своєї майбутньої невістки, а королева була нею просто зачарована. Щодо принца, то його щастя було таким великим, що він ледь його витримував.Підготовка до весілля почалася негайно. Було запрошено королів з усіх навколишніх держав. Дехто прибув зі Сходу на величезних слонах. Інші мали такий грізний вигляд, що лякали дітей. З усіх куточків світу з’їжджалися гості до двору. Але навіть принц і численні царствені гості не змогли затьмарити величності батька нареченої, який упізнав свою доньку і впав перед нею на коліна, просячи пробачення.— Яке ж милосердне небо, — сказав він, — що дозволило мені побачити тебе знову, моя люба доню.Заливаючись сльозами радості, він ніжно обійняв її. Його щастя розділили всі, а майбутній чоловік був особливо радий дізнатися, що його тесть — могутній король.Саме в цю мить прибула й фея-хрещена, яка розповіла всім правду про те, що сталося. Її розповідь стала останнім тріумфом Ослячої Шкури.Неважко зрозуміти мораль цієї казки: краще витерпіти найтяжчі випробування, ніж зрадити своєму обов’язку. Чеснота іноді здається приреченою, але врешті-решт завжди перемагає.І хоч ця історія може здаватися неймовірною, доти, доки в світі існують діти, мами й бабусі — її пам’ятатимуть усі.

Елла йшла через королівство Фрелл, де вітер шепотів казки, а квіти світилися в темряві, наче крихітні зірочки. Її чарівна книга тихо гуділа в мішечку, підказуючи дорогу. Але шлях був сповнений небезпек. Першу частину “Зачарованої Елли” знайдете тут Першою зупинкою став ліс, де жили огри — величезні, з зубами, як кинджали, і запахом старих шкарпеток. Вони схопили Еллу і загарчали:— Яка смачна вечеря! — сказав головний огр, облизуючи губи.Елла стиснула мамину стрічку і відповіла:— Ваші зуби такі блискучі! Ви, мабуть, можете розгризти камінь!Огри розпливлися в посмішках, їхні щоки почервоніли від гордості.— Ти нам подобаєшся, маленька! — прогарчав один із них. — Бери яблука і йди!Вони дали їй кошик соковитих яблук, і Елла помахала їм, поспішаючи далі.Наступною зупинкою було село ельфів. Їхні будиночки виглядали, як гриби з віконцями, а ліхтарики з пелюсток гойдалися на вітрі. Ельфи, маленькі, з зеленим волоссям, майстрували чарівні іграшки: пташок, що співали, і квіти, що танцювали. Елла зустріла ельфа Сларена, який сказав:— Ти смілива дівчинка, Елло! Візьми цей плащ — він зігріє тебе в холод і сховає від дощу. — Дякую, Сларене! Де мені шукати Люсінду? — запитала Елла.— Вона була на весіллі гігантів, — відповів ельф, усміхаючись.Елла подякувала і вирушила далі, її серце калатало від хвилювання. Вона йшла через поля з соняшниками, вищими за будинки, і через річку, де риби світилися, наче ліхтарики. Нарешті вона дісталася до ферми гігантів, де гуділа музика і гомоніло весілля. Гіганти танцювали так, що земля тремтіла, а їхній сміх звучав, як грім. Посеред величезного торта сиділа Люсінда, розкидаючи блискітки. Елла підбігла до неї і сказала:— Люсіндо, благаю, зніміть моє прокляття! Воно забирає мою свободу!Фея розсміялася:— Слухняність — це скарб! Ти просто не вмієш його цінувати! І зникла в хмарі блискіток. Елла сіла на траву, її очі наповнилися сльозами.— Я не здамся, — прошепотіла вона, стискаючи мамину стрічку.Повернувшись додому, Елла дізналася, що Дама Ольга відправила її до школи для юних леді, де вчили вишивати і кланятися. Хетті наказувала:— Елло, віддай мені свій сніданок! І виший мені хусточку! Елла терпіла, але таємно писала листи Чару. Одного разу він написав:— Елло, ти найсміливіша дівчина, яку я знаю. Одного дня я покажу тобі палацовий сад, де ростуть квіти, що співають.Елла усміхалася, читаючи його слова, і мріяла про свободу. Настав день великого балу в палаці. Елла хотіла піти, але Дама Ольга замкнула її в коморі.— Ти нікуди не підеш! — гаркнула вона.Але Менді, сяючи від чарів, відкрила двері та створила сукню з блакитного шовку, що блищала, наче зірки. На балу Елла танцювала з Чаром, який сказав:— Елло, ти особлива. Залишайся зі мною назавжди. Але Хетті, яка пробралася на бал, наказала:— Відштовхни Чара і тікай!Елла відчула, як магія тягне її, наче мотузки. Але вона зупинилася, згадала маму, Чара, свої пригоди.— Ні! Я вільна! — крикнула вона.Магія розлетілася, наче розбите скло. Елла обняла Чара, її серце співало від радості. Він усміхнувся:— Ти зробила це, Елло. Ти сильніша за будь-яку магію.Дама Ольга і сестри отримали урок: їх відправили працювати на ферму гігантів, де вони вчилися бути добрішими. Елла і Чар стали найкращими друзями, а згодом одружилися, бо їхні серця билися в унісон. Вони мандрували, допомагали ельфам, сміялися з гігантами і переконали Люсінду припинити свої дивні подарунки. Елла навчила всіх, що справжня магія — це хоробрість і любов до себе. І жили вони довго і щасливо в королівстві, де ніхто не змушував інших робити те, чого вони не хочуть.