Казки про гроші

В столиці одного китайського царства, дуже великого і багатого (а якого – зараз ніяк не згадаю), жив собі та був собі кравець Мустафа. Нічого казати, чесний він, роботящий, але бідний. Ледве-ледве він міг прогодувати свою жінку та сина Аладдіна. Де вже було думати Мустафі про якесь виховання сина! І хлопець виховувався просто на вулиці, серед вуличних розбишак. Важко було його навіть вдержати в хаті. З ранку до вечора він бігав на вулицях і площах і тільки смерком повертався додому, щоб попоїсти і виспатись. Але ось настала пора і привчати його до якого-небудь діла. А без грошей у яку науку його віддаси? «Хай і Аладдін вчиться на кравця»,- подумав батько і подав синові голку. Та не заохотився Аладдін своєю роботою: всі його думки летіли туди, де гуляють товариші, здатні на великі вигадки. Ще коли стоїш над ним, він начебто щось і робить, а як одвернувся – уже в хаті його не угледів. Вискочив на вулицю і подавсь до самої ночі. Ні докори, ні лозина, ні ласкаве слово – ніщо не могло його переробити. Мустафа махнув рукою і від нудьги та лиха занепав і незабаром помер. Бідній удові залишалося тільки продати майстерню, щоб збити копійку і перебиватися з хліба на воду. На Аладдіна не було ніякої надії. Матері він зовсім не слухався і ніколи не бував дома. З ранку до вечора він ганяв по вулицях з своїми приятелями і думав про одні забавки. Ніщо лише його не турбувало, і ні до чого йому не було ніякогісінького діла. Одного разу, коли Аладдін весь був захоплений якоюсь забавою, до нього підійшов якийсь добродій і сказав:«Батько твій Мустафа? Кравець? Я не помилився, моя дитинко?»«Так, так! Звали його Мустафа,- дивуючись, відповів хлопець і додав: – Але його вже давно немає на світі».«Немає!!» – крикнув добродій і накинувся з слізьми на очах обнімати та цілувати хлопця.«Чого ви плачете, пане?» – звернувся Аладдін.«Та як же мені не плакати?! – заголосив добродій,- коли твій батько був мій рідний брат, а я – твій дядько! Сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожував по різних землях, а тепер вернувся, щоб побачити Мустафу, щоб обняти мого брата рідного… Але така вже Божа воля. Єдина моя втіха – що бачу тебе і пізнаю в тобі свого брата».Потім він вийняв із кишені жменю срібла і, даючи Аладдіну, сказав:«На, віднеси ці гроші твоїй матері і скажеш, що, може, завтра, коли буде у мене вільний час, я навідаюсь до неї і подивлюся ту оселю, де жив і помер мій брат».Аладдін не оглядаючись побіг додому.«Мамо, мамо,- закричав він,- скажіть насамперед, чи є у мене який-небудь дядько?»«Ні, дядьків ніяких у тебе немає»,- відповіла мати.«Оце так! А хто ж до мене підходив, обіймав і цілував мене, а тоді просив передати цілу жменю срібла? Він навіть сказав, що завтра зайде до нас, щоб побачити нашу хату».«Не розумію! – дивувалася мати.- У твого батька справді був колись брат, але він давно вже в могилі. Других же братів у його не було. Мабуть, якесь непорозуміння»,- додала вона.На другий день, коли Аладдін грався з товаришами на якійсь площі, до його підійшов той же добродій і сказав:«Я можу прийти до вас тільки увечері. Скажи матері, щоб вона зварила що-небудь на вечерю. Передай їй оці два червінці, але раніше покажи мені вашу хату».Аладдін показав хату і побіг додому, щоб віддати гроші.Дуже зраділа вдова, коли довідалась, що сьогодні ввечері буде у неї несподіваний гість. Вона побігла на базар, скупилась і позичила посуд у сусідів. Наварила вона, напекла і стала ждати. Незабаром хтось постукав у двері, і в хату ввійшов поважний дід з кошиком у руках, з якого виглядали пляшки з вином і всякі інші речі. Поставивши кошика, гість привітався і попросив показати йому те місце, де звичайно сидів Мустафа. Йому показали. Тоді дід упав на коліна перед цим місцем і з слізьми на очах декілька разів його поцілував.«Бідний брате! І чому я не застав тебе живим?!» – голосно проговорив він.Удова попросила його сісти на місце свого чоловіка, але він одказав їй:«Ні, цього я ніколи не зроблю, я сяду проти і буду уявляти, що бачу між вами і мого рідного брата.- Сівши, де йому хотілось, дід знову забалакав: – Не дивуйся, люба сестро, що за стільки років мене бачиш уперше. Ось уже сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожую по Індії, Персії, Аравії, Сірії, Єгипту. Останні роки я прожив у Африці, але довше оставатись там я вже не міг і приїхав сюди, щоб, може, перед смертю угледіти свого брата і умерти в рідному краї. Я не стану вам розповідати, чого я натерпівся за далеку дорогу, як я змучився і зморився за неї,- стократ тяжче мені було довідатись про довчасну смерть Мустафи, якого я любив від усього серця.- Помітивши, що у матері на очах заблищали сльози, він захотів перемінити розмову і звернувся до небожа: – А як тебе звуть, хлопчику?»«Мене звуть Аладдін»,- відповів хлопець.«Ну, Аладдіне, розкажи мені, що ти поробляєш, до чого привчаєшся?!»Аладдін почервонів і сховав голову.«Ледащо він у мене, ледащо! – відповіла за його мати.- Батько хотів його зробити кравцем, але з цього нічого не вийшло. А умер батько, Аладдін і зовсім перестав слухатись. Хоч би тобі день посидів дома та за що-небудь узявся – так ні! Гульня та забавки тільки в його голові. Ніколи він не подумав про наші достатки та про те, що може завтра нічого буде їсти. Як це не прикро, а доведеться мені зовсім вигнати його з дому. Як хоче, хай так і живе, поки не слухає матері».«Еге, сину, погано, погано! – докірливо захитав головою гість і став його соромити.- Хіба ж ти мала дитина, хіба тобі вже не час подумати та взятись за яку-небудь роботу? Ти б ще матері допоміг, мій сину. Не маєш охоти бути кравцем, то візьмись за що-небудь інше. Може, торгував би ти крамом? Коли хочеш, я найму для тебе крамницю, куплю краму, і ти торгуй собі на здоров’я. Хочеш бути торговцем? Ото поміркуй собі гарненько, а потім і скажеш мені».Аладдін довго не думав. Ганяючи по вулицях, він бачив, що торговцям живеться незле і робота в них не така вже нудна, тому він відповів дядькові«Торгувати мені дуже подобається, і коли б ти, дядьку, допоміг мені зробитись торговцем, я б ніколи не перестав тобі дякувати».«От і чудесно,- сказав гість,- завтра ж я куплю для тебе найкраще убрання, найму крамницю і наберу краму»Повечеряли, побалакали ще про Аладдіна, про торгівлю, про покійного Мустафу, і гість пішов додому, обіцяючи навідатись на другий день.І справді, вранці він прийшов до вдови, взяв з собою Аладдіна і пішов з ним у крамницю, щоб купити убрання.«Вибирай, яке хочеш!» – сказав він Аладдіну, коли вони прийшли в крамницю.Аладдін вибрав найкраще убрання, одяг його і щасливий оглядав себе з усіх боків, а дядько заплатив гроші.«Спасибі ж тобі, дядечку, спасибі!» – дякував Аладдін, а дядечко усміхнувся і повів його в ті місця, де були найкращі крамниці.«Ну, подивись на крамниці, хлопче, подивись на торговців і сам себе покажи. Ви мусите знати і спільне діло і один другого».І дядько показав йому крамниці, потім повів його по місту, щоб показати султанський палац, мечеті, отелі, де спинялись торговці. В тому отелі, де жив дядько, ждало уже декілька торговців, яких він запросив навмисне для того, щоб познайомити з ними свого небожа.Вечеря затяглась, і торговці розійшлись тільки пізно ввечері.Аладдін уже хотів попрощатися з дядьком і йти додому, але дядько затримав його і сам повів небожа до матері. Вдова не пізнала свого сина і не знала, що робити від щастя. В думках вона молилася і дякувала Бога за його милосердя.«Аладдін – добра дитина,- сказав, прощаючись, дід,- і коли він і надалі буде таким слухняним, то все буде гаразд. Мені тільки шкода, що завтра п’ятниця і даремно навіть думати найняти крамницю, бо в цей день торговці спочивають і нічого не роблять. Доведеться нам підождати суботи, але завтра я зайду до вас, щоб узяти з собою Аладдіна і зводити його в сад, де звичайно збираються порядні люде. Весь час він тільки грався з дітьми – хай же подивиться і на дорослих».Таємний гість пішов додому, а Аладдін ліг спати, але не зміг заснути. Він ніколи не був за містом, де зеленіють розкішні сади, і вони цілу ніч йому ввижались і вабили до себе. Ще до сходу сонця схопився Аладдін, одягся і став ждати дядька. Він декілька разів вибігав за ворота і дивився на вулицю, але дядько чомусь не йшов. І ледве тільки забіліла його довга-довга борода, як Аладдін з криком побіг до матері, попрощався з нею і полетів назустріч дядькові.Дядько обняв небожа і сказав:«Ходім, дитино, я сьогодні покажу тобі багато гарного і цікавого».І він повів його далеко за місто, де красувались пишні палаци, оточені з усіх боків зеленими садами. Аладдін щиро радів, йому і в думку не приходило, що він іде з африканським чарівником«Сядьмо та відпочиньмо, дитино, ось тут біля водограю,- сказав дід, зайшовши в якийсь сад.- До речі, ми тут поснідаємо і підкріпимо сили».Чарівник вийняв пиріжки й овочі, розламав пиріжок і дав половину хлопцеві. За сніданком ішла мова про те, що слід уже Аладдіну покинути дитячі забавки, познайомитися з людьми дорослими, поважними, які можуть дати йому корисні поради.«Час тобі вже навчитись поважним розмовам, щоб тобі не соромно було стріватись з розумними людьми»,- сказав чарівник.Поснідавши, вони пішли далі. Пройшли сади і вийшли в поле, оточене з усіх боків високими горами. Аладдін нарешті почув величезну втому.«Та куди ми йдемо, дядечку? – звернувся він до чарівника.- Я так стомився за дорогу, що не знаю, чи зможу дійти додому».«Не турбуйся, хлопчику! Мені хочеться показати тобі один сад, якого, певно, ти ніколи не бачив у сні і навіть не уявляв його в думках».Аладдін повірив чарівнику і пішов за ним. Довго вони йшли і нарешті опинилися в долині між двома високими горами. Це і було те місце, із-за якого чарівник покинув Африку і прибув у Китай.«Ну, хлопче,- сказав він,- я через хвильку покажу тобі такі дива, яких не доводилось бачити нікому на світі. Але ти допоможи мені назбирати хмизу для огню».Аладдін назбирав, а чарівник запалив хмиз, і густий чорний дим встав курявою над огнем. Чарівник стояв, махав руками і говорив якісь таємні, незрозумілі слова. В ту ж хвилину затряслась і розійшлася земля. Коли заглянув Аладдін у яму, то угледів камінь і так злякався, що хотів уже тікати, але чарівник схопив його і так ударив його по обличчю, що Аладдін ледве не впав на землю.«Що я вам, дядечку, заподіяв такого, що ви б’єтесь?» – спитав він, витираючи сльози.«Не треба без мого дозволу тікати,- відповів чарівник.- Я заступив місце твого рідного батька, і ти мусиш мене слухатись. Але, дитино моя,- додав він уже м’яко і ласкаво,- ти не бійся нічого і тільки роби те, що я звелю тобі, коли хочеш собі щастя. Знай, що під цим каменем – дорогоцінний скарб, який зробить тебе багатшим над усіх царів на світі. Ніхто, крім тебе одного, не має права не тільки піднімати цього каменя, а навіть торкатися до його. Пам’ятай же мої слова і роби так, як я тобі велітиму».«Кажи, кажи, дядечку,- крикнув, радіючи, Аладдін,- все зроблю, що захочеш».«От і добре, дитино»,- відповів чарівник і звелів йому підважити камінь.«Але ж сили у мене, дядечку, не стане,- завважив Аладдін,- чи не допомогли б ви мені хоч трошечки?!»«Ні! І не проси,- кинув суворо чарівник,- сам ти мусиш його підняти, а щоб легше тобі було це зробити, згадай і скажи голосно імена свого батька і діда».Аладдін одкинув камінь і угледів під ним печеру, сходи і невеликі двері.«Ну, тепер слухай мене та уважно,- сказав чарівник.- Коли ти ввійдеш у печеру, то угледиш скрізь величезні вали, насипані злотом та сріблом, але ти йди швидко і навіть не торкайся до їх, коли не хочеш у ту хвилину впасти мертвим. Пройшовши через усі величезні та пишні світлиці, ти знову наткнешся на двері. Ти їх відчиниш і ввійдеш у сад. Коли захочеш ти покуштувати овочів, нарви їх собі на здоров’я. Угледівши сходи, ти зійди нагору. Там висітиме лампа. Ти її погаси, вилий масло і сховай її за пазуху. Потім ти обережно тією ж дорогою повертайся назад».Після цього чарівник зняв з себе золотий перстень, надів його на палець Аладдіна і сказав, що цей перстень таїть в собі таємну силу – визволяти від усякого лиха.Аладдін плигнув у яму, збіг по сходах у печеру, пройшов обережно через усі світлиці і нарешті опинився в саду. Ось і сходи. Швидко він збіг нагору, схопив лампу, погасив її, вилив масло і сховав її за пазуху. Повертаючись, Аладдін згадав, що дядько йому дозволив їсти овочі. Тоді він приглянувся уважніше до дерев і до овочів і помітив, що овочі в цьому саду якісь надзвичайні. Вони були самих різних кольорів: то червоного, то блакитного, то синього, то жовтого. Інші були такі блискучі, як срібло, і такі прозорі, як кришталь. Але хлопця найбільше здивувало те, що вони були важкі і тверді, як камінь. Аладдін подумав, що вони зроблені із різнобарвного скла. Аладдін понапихав ними кишені, позакручував їх у пояс. Незабаром він був уже біля чарівника, але, обтяжений овочами, він не міг виплигнути з ями.«Дядечку! Дядечку! Дайте мені руку, поможіть вийти з ями!»«Зараз, моя дитино! – крикнув чарівник.- Але ти раніше дай мені лампу. Вона заважає тобі».«Вибачте, дядечку,- озвався із ями Аладдін,- але вона завалена овочами, і я вам віддам її, коли вилізу звідси і викидаю овочі».Чарівник став вимагати лампу, а Аладдін не хотів її діставати, боячись, що він розгубить усю садовину. Розлютований хитрістю хлопця, чарівник кинув якогось зілля в огонь і в ту ж хвилину закурив чорний дим і камінь привалив Аладдіна. Аладдін опинився наче в труні.Тепер уже час нам дещо сказати і про «дядька» Аладдіна. Він зовсім не був ніяким дядьком Аладдіна. Жив він весь час в Африці і з самого дитинства почав учитись чарівництва. Після сорокалітнього учення він нарешті дізнався з деяких таємних книжок про чудесну лампу, яка свого господаря може зробити найбагатшою людиною в світі. Але лампу цю міг добути тільки Аладдін і передати йому з рук у руки. Прибувши в Китай, він відшукав Аладдіна, печеру, і все було б гаразд, коли б не така упертість хлопця. Боячись, щоб хто-небудь не підслухав суперечок і не скористався лампою, чарівник і привалив каменем Аладдіна.Чарівнику більше не оставалось нічого робити, як податись в Африку і там взятись знову за свою науку. Боячись, щоб його не розпитували про хлопця, він обминув місто і, засмучений, пішов у свою далеку дорогу.Але вернемось до Аладдіна. Коли упав камінь, він опинився як в труні. Спочатку він не міг сказати і слова, а потім почав з усієї сили кричати і кликати дядька, щоб визволив його з могили. Пройшло декілька годин, але ніхто не озивався. Тоді Аладдін спустився вниз, щоб знову пройти в сад. На превеликий жаль, двері не одчинялись. Аладдін розпачливо заплакав – і став ждати смерті. Так пройшло два дні. На третій день він склав на грудях руки і став молитись. Якось ненавмисне він торкнувся персня, і в ту ж хвилину перед ним виріс дух велетенського зросту.«Скажи, чого ти хочеш! Ти – власник персня – мій володар, а я твій раб». В другий час Аладдін вмер би з переляку, а цього разу він навіть не звернув уваги, що перед ним не людина, а дух і відповів:«Лишенько! Чого я хочу?! Та, звичайно, вилізти як-небудь із цієї ями. Допоможи мені, будь ласка. Я тобі весь вік дякуватиму, добрий чоловіче!»Не встиг він договорити, як уже був на землі в тому місці, куди привів його чарівник.В долині, за зеленими садами, блищало на сонці місто, і Аладдін подався додому, не оглядаючись. Спочатку він біг, потім, почуваючи стому, став іти тихше і нарешті ледве доволік ноги.Мати зраділа несказанно і стала його розпитувати, де він був, але хлопець не міг говорити від знесилля і зомлів.Прийшовши до тями, він насамперед попросив їсти. «Третій день як і рісочки не було у мене в роті»,- додав він.«Будь обережнішим, синочку,- попередила мати,- і не їж багато. Навіть зараз не говори мені – ще ти встигнеш розказати мені про свої пригоди. Я така щаслива, що ти вернувся додому, що бачу тебе живим та здоровим».Аж ось Аладдін підкріпив свої сили і став розказувати їй про всі пригоди, які трапилось йому пережити з п’ятниці. Нарешті він вийняв чудесну лампу і різнобарвні овочі. Декілька з них він подарував матері.Переклад: Олександр Олесь

Жив собі юнак, який вирішив одружитися. Він звернувся до батька за благословенням.— Добре, сину, — сказав батько. — Я дам тобі своє благословення, але спершу принеси мені золоту монету, зароблену власною працею.Юнак лише всміхнувся, адже в нього вже була золота монета. Наступного дня він відніс її батькові. Той узяв монету, поглянув на неї і без вагань кинув у річку.— Тепер ти благословиш мене на шлюб? — запитав син.— Ні, — відповів батько. — Це не гроші, які ти заробив сам.Юнак здивувався: звідки батько дізнався? Але вирішив спробувати ще раз. Наступного дня він попросив золоту монету в матері й знову приніс її батькові. Але й цього разу монета полетіла в річку.— Чому ти так робиш? Я ж приніс те, що ти вимагав!— Ти не заробив цих грошей, — спокійно відповів батько. Юнак замислився. Якщо так триватиме й далі, він ніколи не отримає батьківського благословення. Тож вирішив знайти роботу й самостійно заробити золоту монету.Минули дні, наповнені важкою працею, але зрештою він досяг мети. З гордістю приніс батькові зароблену монету.Та коли батько, як і раніше, збирався кинути її в річку, юнак не витримав. Він схопив його за руку й вигукнув:— Ні, батьку, не роби цього! Я тяжко працював, щоб заробити ці гроші!Батько всміхнувся:— Тепер, сину, я благословляю тебе на створення сім’ї. Ти зрозумів справжню ціну зароблених грошей і віднині витрачатимеш їх мудро.Так юнак одружився і більше ніколи не пускав гроші на вітер.

Жила колись маленька дівчинка, у якої померли батько й мати. Вона була такою бідною, що не мала навіть маленької кімнати, де жити, чи ліжка, де спати, і зрештою в неї не залишилося нічого, крім одягу на ній та шматочка хліба в руці, який їй дала якась милосердна душа. Але дівчинка була доброю і благочестивою. І коли весь світ покинув її, вона вирушила в поле, покладаючись на милість доброго Бога.Тоді їй зустрівся бідний чоловік, який сказав: “Ох, дай мені щось поїсти, я такий голодний!” Вона віддала йому весь свій шматок хліба і промовила: “Нехай Бог благословить його тобі,” — і пішла далі. Потім прийшла дитина, яка стогнала: “Моя голова так мерзне, дай мені щось, чим її прикрити.” Дівчинка зняла свій капюшон і віддала його. Пройшовши трохи далі, вона зустріла іншу дитину, яка не мала куртки й тремтіла від холоду. Тоді вона віддала свою куртку. А ще далі одна попросила сукню, і вона віддала й ту. Нарешті вона дійшла до лісу, коли вже стемніло, і ще одна дитина попросила сорочку. Добра дівчинка подумала: “Ніч темна, ніхто тебе не бачить, можеш віддати свою сорочку,” — зняла її й віддала.І коли вона стояла так, не маючи вже нічого, раптом із неба посипалися зірки, які виявилися твердими гладенькими монетами. Хоч вона щойно віддала свою сорочку, на ній з’явилася нова, з найкращого льону. Тоді вона зібрала гроші в цю сорочку й була багатою до кінця своїх днів. Мораль казки “Зіркові гроші” братів Грімм полягає в тому, що доброта, самопожертва і віра в добро винагороджуються, навіть коли здається, що все втрачено. Дівчинка, попри свою бідність і самотність, безкорисливо віддавала останнє, що мала, нужденним, не думаючи про себе. Її чисте серце й довіра до Бога призвели до чудесної винагороди — зірки, що перетворилися на гроші, і нова сорочка, що символізують не лише матеріальне багатство, а й духовне благословення. Казка навчає, що щедрість і милосердя, навіть у скруті, повертаються сторицею, підкреслюючи силу моральної стійкості та надії.

Давним-давно, у мальовничому селі, оточеному густими лісами та сріблястими ріками, жили люди, які дуже любили працювати. Вони вирощували пшеницю, ткали полотно, будували міцні хати, але часто скаржилися, що їхні зусилля не приносять достатку. Усе змінилося, коли в село прийшла стара чарівниця Золотинка.Золотинка була не схожа на звичайних чаклунок. Замість зілля та заклинань вона носила із собою маленький мішечок, з якого сипалися блискучі монети. Але ці монети були незвичайними — вони могли виконувати бажання, але лише за однієї умови: їх треба було використати з добрим серцем.Одного дня Золотинка зібрала всіх селян на площі й сказала: — Я подарую кожному з вас по одній чарівній монеті. Але пам’ятайте: якщо ви витратите її на щось егоїстичне, вона зникне, не залишивши сліду. Якщо ж поділитеся нею з іншими, вона примножиться.Селяни здивувалися, але взяли монети. Першим до діла взявся заможний мельник Гриць. Він давно мріяв про новий млин, тож вирішив витратити монету на нього. Та щойно він поклав її на стіл, монета розтанула, наче сніг під сонцем. Гриць зрозумів, що його бажання було лише для власної вигоди.Тим часом бідна вдова Олена, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила інакше. Вона купила за свою монету насіння й роздала його сусідам, щоб усі могли посіяти городину. Наступного дня Олена прокинулася й побачила, що її подвір’я засипане блискучими монетами! Її доброта примножила чарівний дар.Інший хлопець, Василько, спершу хотів купити собі нові чоботи, але, побачивши, як діти в селі босоніж граються в пилюці, віддав свою монету шевцеві, щоб той зробив взуття для малечі. І що ви думаєте? Наступного ранку біля його хати лежала ціла купа монет, а діти радісно бігали в новеньких черевичках.Так минали дні, і село змінювалося. Люди почали ділитися не лише монетами, а й часом, знаннями, турботою. Хтось будував спільний міст через річку, хтось навчав інших ремеслу, а хтось пік хліб для всіх. Чарівні гроші Золотинки не закінчувалися, бо доброта не має меж. Одного вечора Золотинка знову з’явилася на площі. Вона усміхнулася, дивлячись на щасливих селян, і мовила: — Ви зрозуміли секрет чарівних грошей. Вони не в золоті чи сріблі, а в тому, як ви їх використовуєте. Справжній скарб — це ваші серця, що діляться добром.З того часу в селі більше ніхто не скаржився на бідність. Люди навчилися, що справжнє багатство — це не накопичувати, а віддавати. А чарівні монети? Кажуть, вони й досі десь там, у чиїхось добрих руках, примножують радість і достаток.

Жив-був один багач. Усього мав доволі — і грошей, і землі, і худоби. Та несподівано прийшло до нього дивне щастя, від якого він втратив спокій.Одного вечора ліг багач спати, та сон не йшов до нього. Перевертався з боку на бік, а в голові крутилися думки:— Чого це цар збирає податки з бідноти, коли й так має всього вдосталь? А я? Сам себе голодом мучу, аби багатства прибуло… Якби вже трохи більше мав, то жив би, як людина, ще й бідним допомагав би, — міркував уголос.Раптом почув він чийсь шепіт біля самого вуха:— Ось тобі торбинка. Візьми її — і станеш ще багатшим! У ній один срібний. Та тільки-но візьмеш його — з’явиться новий. Бери стільки, скільки потрібно. Але пам’ятай: щойно набереш, одразу кинь торбинку в річку. Тільки тоді зможеш користуватися срібними. А якщо залишиш її в себе — всі срібняки перетворяться на камінці.Багач спочатку не повірив почутому. Але озирнувся — а біля нього справді лежить торбинка. Обережно засунув руку — і витяг срібного. Поклав на постіль, знову зазирнув — ще один з’явився.— Оце щастя! — зрадів.До самого ранку вибирав гроші — цілу купу наскладав. Аж світати почало, і надумав він: от зараз кину торбинку до річки, а тоді й житиму на повну силу — і собі на добро, і людям на користь.Та коли сонце зійшло, подумав інакше: — Потерплю ще день, наберу більше. Їсти не буду, аби час не гаяти.Але що більше він збирав, то більше хотілося. Не міг відірватися від торбини. В хаті — лише сухий хліб. Хотів би щось купити, та не смів і на хвильку від неї відлучитися.Так і минав день за днем. Тиждень. Місяць. Рік. Багач усе вибирав і вибирав срібняки, тішачи себе думкою:— Ну хто ж від грошей відмовиться? Та жити йому стало не краще, а гірше. Забув обіцянки, забув людей, забув навіть себе. Іноді доходив до річки, вже підносив торбинку, та тільки згадає, що тоді не буде більше срібних — і вертається назад.Постарів, знесилів, зблід, а руки все не відривалися від торбини. І помер так — біля купи срібняків, що так і не стали справжнім щастям. Мораль казки: Справжнє щастя не в багатстві, а в умінні бути вдячним і розуміти міру. Жадібність засліплює, позбавляє радості, друзів і навіть сенсу життя. Якщо обіцяєш допомагати — дій, бо відкладання перетворює добрі наміри на марні слова. Читайте ще більше казок про гроші: Про чарівні гроші – добра та повчальна казка про те, як щедрість і турбота здатні змінити світ. У село приходить чарівниця Золотинка й дарує людям особливі монети, які виконують бажання. Але лише ті, хто використовує їх з добрим серцем, знаходять справжнє багатство. Ця казка навчить дітей, що справжня цінність — не в грошах, а в добрих вчинках і щирій допомозі іншим. Зіркові гроші — зворушлива казка про силу доброти й віру в добро.Маленька дівчинка, залишившись сама у світі, не втратила милосердя. Віддаючи останнє нужденним, вона не чекала нічого на заміну. Але саме її щирість і щедре серце стали причиною справжнього дива — з неба посипалися зірки, що перетворилися на гроші. Ця казка навчить дітей, що добро завжди повертається, особливо тоді, коли його роблять від щирого серця Золота монета — мудра вірменська казка про цінність праці та справжню дорослість. Юнак хоче одружитися, але батько погоджується дати благословення лише тоді, коли син заробить золоту монету власними руками. Справжній урок починається там, де закінчуються хитрощі…Ця казка навчить дітей і підлітків, що тільки те, що здобуто власною працею, має справжню цінність.

Жили колись рибалка та його дружина в убогій хатині біля моря. Щодня рибалка брав вудку з волосінню і йшов ловити рибу, і ловив, і ловив.Одного дня він сидів із вудкою, дивлячись у прозору воду, і сидів, і сидів. Нарешті волосінь пішла на дно, і коли він її витягнув, на гачку була велика камбала. І сказала камбала: — Рибалко, послухай мене! Відпусти мене, я не справжня риба, а зачарований принц. Яка тобі користь зі мною? Я не смачна, тож відпусти мене назад у воду, дай мені поплисти. — Гаразд, — відповів рибалка, — не треба стільки слів. Якщо ти вмієш говорити, я краще відпущу тебе.І він відпустив камбалу в прозору воду. Камбала пірнула на дно, залишивши за собою довгу смугу крові. Рибалка встав і пішов додому до своєї дружини в їхню хатину.— Ну, чоловіче, — сказала дружина, — нічого сьогодні не впіймав?— Ні, — відповів він, — тобто впіймав камбалу, але вона сказала, що вона зачарований принц, тож я її відпустив.— І ти нічого не забажав? — запитала дружина. — Ні, — сказав чоловік, — а що я мав би забажати?— Ох, боже! — вигукнула дружина. — Як же огидно жити в цій смердючій хатині! Ти міг би побажати маленьку хатинку. Іди назад, поклич камбалу, скажи, що ми хочемо хатинку. Я впевнена, вона нам її дасть. Іди, поспіш!Коли він повернувся, море було зелене й жовте, не таке прозоре, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.Тоді камбала припливла і спитала: — Що ж вона хоче?— Ох, — сказав чоловік, — знаєш, коли я тебе впіймав, моя дружина сказала, що я мав би щось побажати. Вона більше не хоче жити в цій хатині, хоче хатинку.— Іди додому, — сказала камбала, — вона вже має хатинку.Пішов чоловік додому і побачив, що замість хатини стоїть маленька хатинка, а його дружина сидить на лавці перед дверима. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходь, подивися, чи не краще це?Вони зайшли всередину, і там була маленька передня, гарненька спальня, кухня і комора, з усілякими меблями, найкращими залізними та мідними речами. А позаду був дворик із курми та качками і маленький садок, повний зелених овочів і фруктів.— Дивися, — сказала дружина, — чи не гарно?— Так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені.— Побачимо, — сказала дружина. Після вечері вони лягли спати.Усе йшло добре тиждень чи два, коли дружина сказала: — Слухай, чоловіче, ця хатинка замала, і двір, і садок такі маленькі. Гадаю, камбала може дати нам більший дім. Я б дуже хотіла жити у великому кам’яному замку. Іди до своєї риби, і вона дасть нам замок.— Ох, люба дружино, — сказав чоловік, — хатинка й так добра. Навіщо нам замок?— Ми хочемо замок, — відповіла дружина. — Іди, камбала дасть нам його.— Дружино, — сказав чоловік, — камбала дала нам хатинку. Мені не хочеться йти до неї знову, вона може розгніватися.— Іди, — наполягала дружина, — вона може дати нам замок не гірше, ніж хатинку. Роби, як я кажу!Чоловік дуже не хотів іти, і казав собі: — Це неправильно. — Але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була пурпурова, темно-синя, сіра і густа, не зелена й жовта, як раніше. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала камбала.— Ох, — сказав чоловік, трохи наляканий, — вона хоче жити у великому кам’яному замку.— Іди додому, вона вже стоїть перед дверима, — сказала камбала.Пішов чоловік додому, як гадав, але коли прийшов, на місці хатинки стояв великий кам’яний замок, а його дружина стояла на сходах, збираючись увійти. Вона взяла його за руку і сказала: — Заходьмо.Вони увійшли, і в замку була велика зала з мармуровою підлогою, багато слуг, які відчиняли великі двері, коридори були прикрашені гобеленами, а кімнати — золотими стільцями й столами, кришталевими люстрами на стелі, і всюди лежали килими. Столи були накриті стравами і найкращим вином для всіх охочих. Позаду замку був великий стайний двір для коней і худоби, а також найкращі карети; крім того, був чудовий великий сад із найгарнішими квітами та фруктовими деревами, і величезний парк, довжиною з пів милі, з оленями, волами, вівцями — усім, чого душа забажає.— Ось! — сказала дружина. — Чи не прекрасно це?— О так, — відповів чоловік, — якщо це триватиме, ми будемо дуже задоволені в цьому чудовому замку.— Побачимо, — сказала дружина. — А поки що подумаємо про це. — І вони лягли спати.Наступного ранку дружина прокинулася першою, саме на світанку, і виглянула з ліжка, побачивши прекрасну країну навколо. Чоловік не звертав на це уваги, тож вона штовхнула його ліктем у бік і сказала: — Чоловіче, вставай і виглянь у вікно. Подивися, чи не могли б ми бути королями над усією цією країною? Іди до своєї риби і скажи, що ми хочемо бути королями.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо нам бути королями? Я не хочу бути королем.— Ну, — сказала дружина, — якщо ти не хочеш бути королем, я буду королевою.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути королевою? Я не можу просити про таке.— Чому ні? — відповіла дружина. — Ти мусиш піти негайно, я маю бути королевою.Чоловік пішов, дуже засмучений, що його дружина хоче бути королевою. — Це неправильно, зовсім неправильно, — думав він. Не хотів іти, але все ж пішов.Коли він прийшов до моря, вода була темно-сіра, гнала далеко вглиб суші і мала поганий запах. Він став і промовив: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що ж вона хоче? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути королевою.— Іди додому, вона вже королева, — сказала риба.Повернувся чоловік, і коли прийшов до палацу, побачив, що той став набагато більшим, із великими вежами і чудовими воротами; перед дверима стояв вісник, а також багато солдатів із литаврами і трубами.Увійшовши всередину, він побачив усе з мармуру і золота, багато завіс із великими золотими китицями. Потім він пройшов через двері зали до великої тронної зали, де його дружина сиділа на троні з золота і діамантів, із великою золотою короною на голові, а в руці тримала скіпетр із чистого золота і коштовностей. Обабіч неї стояли шість пажів у ряд, кожен нижчий за попереднього. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти королева!— Так, — відповіла вона, — тепер я королева.Він стояв і дивився на неї, а коли нагледівся, сказав: — Ну, дружино, це чудово, що ти королева! Тепер більше немає чого бажати.— О чоловіче! — сказала дружина, здаючись дуже неспокійною. — Мені це вже набридло. Іди до своєї риби і скажи, що раз я король, я маю бути імператрицею.— Дружино, — сказав чоловік, — навіщо тобі бути імператрицею?— Чоловіче, — відповіла вона, — іди і скажи рибі, що я хочу бути імператрицею!— Ох, боже! — сказав чоловік. — Він не може цього зробити, я не можу просити про таке. Імператор лише один, риба не може зробити когось імператором, справді не може.— Дивися, — сказала дружина, — я королева, а ти лише мій чоловік, тож іди негайно! Якщо він зміг зробити мене королевою, він може зробити мене імператрицею. Я хочу і буду імператрицею, тож іди!Довелося йому йти; він почувався дуже ніяково і думав собі: — Це зовсім неправильно, бажати бути імператрицею — це занадто. Камбала скоро втомиться від цього.Коли він прийшов до моря, вода була чорна і густа, піна гнала, вітер віяв, і чоловік злякався. Але він став і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути імператрицею.— Іди додому, вона вже імператриця, — сказала риба. Повернувся чоловік додому і побачив замок, прикрашений полірованим мармуром і алебастровими статуями, із золотими воротами. Перед дверима вишикувалися війська, грали на трубах, били в барабани і литаври. Увійшовши, він побачив баронів, графів і герцогів, що прислуговували, наче слуги; двері були з яскравого золота. А його дружина сиділа на троні, зробленому з одного суцільного шматка золота, заввишки близько двох миль, із великою золотою короною заввишки три ярди, прикрашеною діамантами і карбункулами. В одній руці вона тримала скіпетр, в іншій — державу, а обабіч стояли пажі в два ряди, від величезного велетня заввишки дві милі до найменшого карлика розміром із мій мізинець. Перед нею юрмилися графи і герцоги. Чоловік підійшов до неї і сказав: — Ну, дружино, тепер ти імператриця.— Так, — відповіла вона, — тепер я імператриця.Він сів і добре її роздивився, а тоді сказав: — Ну, дружино, тепер, коли ти імператриця, більше немає чого бажати.— Що ти верзеш, чоловіче? — сказала вона. — Я імператриця, а наступним я буду папою! Іди і скажи рибі.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Чого ти тільки не хочеш? Ти не можеш стати папою, у християнському світі лише один папа, і риба не може цього зробити.— Чоловіче, — сказала вона, — досить слів, я маю і буду папою, тож іди до риби.— Дружино, — сказав чоловік, — як я можу просити про таке? Це занадто, це забагато, і він не може цього зробити.— Яка нісенітниця! — сказала дружина. — Якщо він зміг зробити мене імператрицею, він може зробити мене папою. Іди і проси, я імператриця, а ти лише мій чоловік, тож іди!Довелося йому йти, він дуже боявся, тремтів, коліна підгиналися; здійнявся великий вітер, хмари гнали, стало дуже темно, море здіймалося горами, кораблі гойдало, небо було частково синім посередині, але по краях дуже темним і червоним, як у великій бурі. Він почувався пригніченим, тремтів і сказав: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу.— Ну, що тепер? — спитала риба.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче бути папою.— Іди додому, вона вже папа, — сказала риба.Пішов він додому і опинився перед великою церквою, оточеною палацами. Йому довелося пробиратися крізь натовп людей. Увійшовши, він побачив, що все освітлено тисячами вогнів, а його дружина, одягнена в золоті шати, сиділа на дуже високому троні, з трьома золотими коронами на голові, у найвеличнішій папській пишноті. Обабіч неї стояли два ряди світильників усіх розмірів — від найбільшого, заввишки з вежу, до найменшого, як очеретяна свічка, а всі імператори і королі стояли перед нею навколішки, цілуючи її ногу.— Ну, дружино, — сказав чоловік, дивлячись на неї, — ти тепер папа.— Так, — відповіла вона, — тепер я папа!Він дивився на неї, аж поки не відчув, що очі сліпнуть, наче він сидить на сонці. Через деякий час він сказав: — Ну, дружино, що ще залишилося, коли ти папа?Вона сиділа дуже прямо і мовчала.Він повторив: — Ну, дружино, сподіваюся, ти нарешті задоволена, будучи папою, бо більше нічого не можна стати.— Побачимо, — сказала дружина. І вони пішли спати, але вона була далека від задоволення і не могла заснути, думаючи, ким би ще стати.Чоловік після такого дня спав міцно, як дзиґа, але дружина всю ніч крутилася з боку на бік, думаючи, ким би ще стати, але нічого не спадало на думку. Коли вона побачила червоний світанок, то вислизнула з ліжка, сіла перед вікном, щоб побачити схід сонця, і коли сонце зійшло, вона сказала: — Ага, придумала! А що, якби я могла змусити сонце і місяць сходити? — І гукнула: — Чоловіче! — штовхнувши його ліктем у бік. — Прокинься, іди до своєї риби і скажи, що я хочу мати владу над сонцем і місяцем.Чоловік так міцно спав, що, прокинувшись, випав із ліжка. Він струснувся, розплющив очі і сказав: — Ох, дружино, що ти сказала?— Чоловіче, — відповіла вона, — якщо я не зможу змушувати сонце і місяць сходити, коли я захочу, у мене не буде жодної спокійної години. Іди до риби і скажи їй це.— Ох, дружино! — сказав чоловік, падаючи перед нею на коліна. — Риба справді не може цього зробити. Я визнаю, що вона могла зробити тебе імператором і папою, але будь ласка, задовольняйся цим, благаю тебе.Вона розлютилася і закричала: — Я більше не можу чекати, іди негайно!Довелося йому йти, наляканому до тремтіння. Здійнялася страшна буря, він ледь тримався на ногах; будинки і дерева падали, гори тремтіли, скелі котилися в море; небо було зовсім чорним, гриміло і блискало, а хвилі, увінчані піною, здіймалися горами. Він закричав, не чуючи власних слів: — О людино, людино, чи риба ти, Камбало, камбало, в морі синім, Жінка в мене надто вередлива, Бо хоче того, що я не хочу. — Ну, що тепер? — спитала камбала.— Ох, боже! — сказав чоловік. — Вона хоче керувати сонцем і місяцем.— Іди додому! — сказала камбала. — Ти знайдеш її в старій хатині. І там вони сидять до цього дня.

Багато років тому жив-був король, який так надзвичайно любив гарний новий одяг, що витрачав усі свої гроші тільки на те, щоб гарно вбратися. Йому не було діла до війська, не цікавили вистави чи прогулянки в лісі — усе це мало для нього значення лише тоді, коли він міг показати новий одяг. У нього була сукня на кожну годину дня, і як зазвичай про короля говорять: «Він у раді», то про нього казали: «Король у гардеробі!»У великому місті, де він жив, було дуже весело, щодня приїздило багато чужинців. Одного разу з’явилися два шахраї. Вони вдавали, що є ткачами, і заявили, що можуть виткати таку чудову тканину, якої ще ніхто не бачив. Не лише кольори й узори були надзвичайно гарні, а й тканина мала дивовижну властивість: вона ставала невидимою для кожного, хто не годився на свою посаду або був безмірно дурним.— Оце так тканина! — подумав король. — Якби я носив такий одяг, я б одразу дізнався, хто в моєму королівстві не справляється зі своєю роботою. Я зможу відрізнити розумних від дурнів! Негайно наказати ткати цю тканину для мене!І він щедро заплатив шахраям, щоб ті взялися до роботи.Ті ж установили два ткацькі верстати, удавали, ніби працюють, хоча на верстатах не було й нитки. Вони вимагали найтоншого шовку й найкращого золота, яке клали до власних кишень, а самі працювали на порожніх верстатах — та ще й до глибокої ночі.— Цікаво, наскільки вони просунулися в роботі? — подумав король. Але при самій думці про те, що дурні чи невдалі в службових справах люди не зможуть побачити тканини, йому стало якось тривожно. Звісно, він вважав, що йому боятися нічого, але вирішив спершу послати когось іншого, аби подивився, як ідуть справи.Усе місто вже знало про надзвичайну властивість тканини, і всі жадали побачити, хто виявиться невігласом або нікчемою.— Я пошлю до ткачів мого старого чесного міністра! — подумав король. — Він найкраще побачить, як виглядає тканина, бо має розум і чудово виконує свою службу.Отже, увійшов старий, поважний міністр до зали, де сиділи два шахраї й «працювали» за порожніми верстатами.— Господи милосердний! — подумав старий міністр, витріщивши очі. — Та ж я нічого не бачу!Але він не сказав цього вголос.Обидва шахраї запросили його підійти ближче й запитали, чи не вважає він, що візерунок гарний, а кольори прекрасні. Вони показували на порожній верстат, а бідолашний старий міністр усе дивився і дивився, розплющивши очі, та нічого не бачив, бо там не було нічого.— Боже правий! — подумав він. — Невже я дурень? Я ніколи б про себе таке не подумав! І ніхто не повинен дізнатися про це! Невже я не придатний до своєї посади? Ні, я не можу зізнатися, що не бачу тканини!— Ну, ви нічого не кажете! — мовив один із «ткачів».— О, це чудово! Просто чарівно! — відповів старий міністр, дивлячись крізь окуляри. — Який візерунок, які кольори! Я неодмінно скажу королю, що мені це дуже подобається!— Нам дуже приємно це чути! — сказали обидва ткачі. І вони назвали кольори, описали химерний візерунок — усе вигадане. Старий міністр уважно слухав, щоб потім переказати все те ж саме королю. І він це зробив.Шахраї тим часом знову вимагали більше грошей, ще шовку і золота — ніби для ткацтва. Усе це вони клали до своїх кишень, а на верстат не потрапляло жодної нитки. Проте вони, як і раніше, «працювали» — начебто тчуть.Невдовзі король надіслав ще одного поважного урядовця, аби той подивився, як просувається ткацтво і чи скоро тканина буде готова. І з цим трапилося те саме, що з першим. Він дивився і дивився, але, окрім порожніх верстатів, нічого не бачив.— Хіба це не прекрасна тканина! — вигукували шахраї, показуючи й описуючи вигаданий візерунок, якого насправді не було.«Та я ж не дурень!» — подумав чоловік. — «Виходить, я просто не гідний своєї посади? Яке диво! Але цього не можна показувати!» І він почав вихваляти одяг, якого не бачив, і запевнив шахраїв, що дуже тішиться з чудових кольорів і прекрасного візерунка.— Так, це просто чарівно! — сказав він королю.Усе місто гомоніло про це розкішне вбрання.І ось сам король захотів побачити тканину, поки вона ще на верстаті. Разом із почтом обраних чоловіків, серед яких були та ті двоє старих поважних чиновників, що вже бували там, він вирушив до шахраїв. Ті старанно працювали — але на порожньому верстаті, без жодної нитки.— О так, це ж просто чудово! — вигукували чиновники. — Вашій Величності слід подивитися, який візерунок, які кольори! — і вказували на порожній верстат, бо були певні, що решта таки бачить тканину.«Що це таке?!» — подумав король. — «Я нічого не бачу! Це жахливо! Невже я дурень? Невже я не гідний бути королем? Це найстрашніше, що могло зі мною статися!»— О, це дуже гарно! — сказав король. — Це має моє найвище схвалення! — і задоволено кивнув, вдивляючись у порожній верстат. Він не хотів визнати, що нічого не бачить.Увесь почет також дивився — і не бачив більше, ніж король, але всі, як один, сказали: — О, це дуже гарно!Їм порадили, щоб король уперше одягнув ці нові, чудові шати на велику урочисту ходу, яка ось-ось мала відбутися.— Це неймовірно! Чарівно! Вишукано! — лунало з вуст у вуста, і всі щиро раділи.Король подарував кожному з шахраїв орден, щоб ті носили його в петлиці, і надав їм звання придворних ткачів.Усю ніч перед днем великої процесії шахраї не спали. У них горіло понад шістнадцять свічок. Люди бачили, як вони метушаться, нібито закінчують шити нове вбрання для короля. Вони удавали, що знімають тканину з верстата, різали повітря величезними ножицями, шили голками без ниток — і нарешті вигукнули:— Ось, вбрання готове!Король із найвищими своїми вельможами прибув особисто, і шахраї підняли руки, ніби тримали щось, і мовили: — Ось — штани! Ось — камзол! Ось — плащ!— Воно таке легке, як павутинка! Здається, ніби нічого немає на тілі — і це якраз його перевага!— Так, так! — казали всі придворні, хоча нічого не бачили, бо там нічого й не було.— Чи не буде ласкава Його Королівська Величність зняти своє вбрання, — мовили шахраї, — а ми надягнемо нове, перед великим дзеркалом!Король скинув свій одяг, а шахраї вдавали, ніби вдягають на нього кожен елемент нових шат. Король обертався перед дзеркалом.— Боже, як йому личить! Як чудово сидить! — казали всі. — Який візерунок! Які кольори! Це справжній скарб!— Надворі вже стоїть тронний балдахін, який нестимуть над Вашою Величністю під час процесії! — доповів головний церемоніймейстер.— Ну, я готовий! — сказав король. — Чи не добре сидить? — і ще раз повернувся до дзеркала, удаючи, що милується вбранням.Камергерів, яким належало нести шлейф, змусили схилитися і вдавати, ніби вони піднімають його з підлоги. Вони йшли, тримаючи руки в повітрі, бо не наважувалися визнати, що нічого не бачать.Король рушив у процесію під прекрасним балдахіном, і всі люди на вулицях та у вікнах вигукували:— Боже, які неймовірні нові шати в короля! Який чудовий шлейф! Як гарно сидить!Жоден не хотів визнати, що нічого не бачить, адже тоді він виявив би, що не гідний своєї посади або просто дурень. Жоден королівський одяг ще не мав такого успіху!— Але ж він голий! — сказав малюк.— Господи, чуєте голос невинності! — мовив батько. І всі почали перешіптуватися, переказуючи одне одному, що сказало дитя.— Але ж він і справді голий! — вигукнув нарешті весь народ.Король здригнувся, бо йому теж здалося, що це правда. Але подумав: «Я мушу йти далі в процесії.»І камергери продовжували нести шлейф, якого не було.

Одного разу поміщик розлютився на свого наймита і вигнав його. Але наступного ранку той повернувся.— Чого приплентався? Я ж тебе вигнав! — роздратувався поміщик. — Геть звідси! Щоб духу твого тут не було!— Пане, — відповів наймит, — учора, коли ви мене прогнали, я прийшов додому, трохи посумував, а тоді заснув. А вранці прокинувся і згадав, що маю вам дещо сказати, щоб вас потішити.Почувши про щось приємне, поміщик пом’якшав і запитав:— То що ж ти хочеш мені сказати?— Учора я копав у вашому саду, — почав наймит, — і натрапив лопатою на щось тверде. Думав, камінь, а то був казан із викарбуваним вашим ім’ям. Відкрив кришку, а там повно срібла!Поміщик захвилювався, підозріло глянув на наймита, подумавши: «А чи не вкрав він звідти срібла?» Але стримався і, вдаючи доброзичливість, сказав:— Хоч скарб і в моєму саду, але ти його знайшов, міг би взяти частину собі.— Ні, пане, — відповів наймит. — Там було ваше ім’я, як би я посмів щось узяти?Зрадівши, що весь скарб дістанеться йому, поміщик запросив наймита до столу, налив вина, поставив закуски і сам сів поруч. Та в голові крутилася думка: «Не може бути, щоб він нічого не взяв!» — Невже ти спокійно дивився на казан зі сріблом? — не втерпів поміщик. — Скажи правду.Наймит зітхнув і тихо промовив:— Є приказка: чи можна влізти у воду й не намокнути? Щиро зізнаюсь: узяв один маленький зливок.Поміщик спалахнув від гніву, але стримався, подумавши: «Не час сваритися, бо не покаже, де скарб». Усміхнувшись, він далі пригощав наймита, а той їв і пив із задоволенням.Через деякий час поміщик знову спитав:— Тільки один зливок узяв? Може, більше? Сказав би чесно, я не гніваюся.Наймит, уже добряче напившись, підвівся і сказав:— Я знав, що срібло ваше, але жадоба взяла гору. Тільки простягнув руку, щоб зачерпнути повну жменю, як хтось штовхнув мене. Я злякався — і прокинувся. Шкода, що не встиг узяти більше. А все через мою дружину — це вона мене розбудила.Поміщик, ледве стримуючи лють, просичав:— То це був лише сон…— Аякже, — спокійно відповів наймит, відступаючи до дверей. — А ви думали, правда?

Жив собі в одному селі бідний чоловік із жінкою. Усе їхнє багатство складалося лише з одного цапа. Куди б чоловік не йшов — завжди той цап тупцяв слідом.Одного разу пішли вони разом у ліс по дрова. Чоловік рубає, а цапик під кущем щось копає копитами. Копав-копав — та й вигріб невеличкий котелик із грошима. Чоловік як угледів — аж засяяв від радості. Дрова кинув, гроші забрав та й додому: — Жінко, тепер будемо жити, як люди! Наш цап скарб відкопав!З того часу зажили вони в достатку. У вдячність господар дозволив цапові жити, як справжньому членові сім’ї: спав він на ліжку, їв за столом, усе як у людей.Минув час, постарів цап і згинув. Засмутився чоловік та й каже жінці: — Такий добродій нам був, треба його поховати, як людину.Зробили цапові домовину. Чоловік іде до священика: — Отче, чи не могли б ви похоронити мого цапа?Священик аж руками розвів: — Та хто ж таке чув, аби священик йшов хоронити цапа?!А чоловік йому тихенько: — Похороніть, отче, бо цап гроші залишив…Священик аж усміхнувся: — Е-е, давно би ти так сказав!І справді похоронили цапа, як людину. Бо, як кажуть у народі: за гроші все зробиться.