Казки про яйце

Жили-були Дід і Баба. Хоч дітей у них не було, але була в них улюблена потіха — курочка на ім’я Ряба. Щодня курочка несла їм по яєчку, і це радувало стареньких.Аж ось одного дня трапилося щось незвичайне: курочка знесла не просте яєчко, а золоте! Дід узяв те яйце, спробував розбити, але дарма — воно не піддавалося. Тоді Баба каже:— Дай-но мені, я спробую!Баба намагалася і так, і сяк, але й у неї нічого не вийшло. Лишили вони те золоте яєчко на лавці, гадаючи, що робити далі. Аж тут прибігла Мишка. Махнула хвостиком — зачепила яєчко. Воно покотилося з лавки, гепнуло на підлогу й розбилося.Дід і Баба побачили це й засмутилися. Сидять, дивляться на розбите золоте яєчко й плачуть:— Ох, яке ж воно було гарне! Шкода, що так сталося…А курочка Ряба, дивлячись на них, мовила:— Не плачте, Дідусю й Бабусю. Я вам ще багато простих яєчок знесу!І справді, з того часу курочка щодня приносила стареньким прості яєчка. І хоч вони були не золоті, але приносили більше радості, бо були справжніми та корисними.Дід і Баба зрозуміли, що щастя не в золоті, а в простих речах, які наповнюють життя теплом.

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишнє було. Миша каже:– Нехай мені буде!А жайворонок каже:– Нехай мені!Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:– Ну, я лучче його перекушу.Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів,- і почали війну. Як вийшли в ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,- аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:– Ану, вставайте воюватися!Птиця що підійметься, то й упаде на землю,- там звір її й розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,- як націлиться на нього. А той орел так просить його:– Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:– Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,- я тобі у пригоді стану!Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:– Ще в мене мала сила,- заріж іще одну корову!Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день,- увечері знову прилітає та й каже йому:– Заріж іще й бугая!Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:– Більше пропало,- нехай і це пропадає!Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.Той чоловік питається:– Що з того буде?А він йому:– Сідай!Той і сів.Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу,- коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:– А що, як тобі здавалось?А він йому каже:– Так, наче я вже неживий був.Тоді орел йому каже:– Отак саме мені було, як ти на мене націлявся.Потім каже:– Сідай знов!Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього,- ну, нема що робити,- таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:– А що, як тобі здавалось?Він йому каже:– Так, наче вже кістки мої розсипались.Тоді орел йому каже:– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?Той йому:– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.Тоді орел йому й каже:– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.А потім каже:– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».Він приходить у хату; коли це йому кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?А він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його питаються:– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну,- та ні чутки, ні звістки…А він їм каже:– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.Вони тоді:– Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.От він виходить із хати й каже орлові:– Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.Орел йому й каже:– Летімо далі!Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька,- та не дали й тут яйця-райця.Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?Він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його стали питатися:– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…А він їм каже:– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.Батько орлів каже йому:– Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.Він каже:– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!– Піди ж приводь,- зараз тобі дамо!Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали:– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш.Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому:– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?А він їй:– А що ж тобі дати?Вона йому й каже:– Даси те, що без тебе стало дома?А він каже:– Дам!Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:– Це ж я тебе, сину, віддав змії!Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:– Нема що робити,- журбою не поможеш! Якось треба жити!Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот,- забагатів.Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну дарма, якось буде!Та й пішов до змії.Приходить до неї, а вона йому й каже:– Зроби мені троє діл та й підеш додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!А коло її хати був великий луг – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:– Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди та й плаче. А та дочка й питається:– Чого ти плачеш?– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…– А що ж таке?Він їй і розказав. Вона йому й каже:– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.Він каже:– Добре!Вона йому й каже:– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.От пішла дівчина до того лугу та як свисне! – той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,- він приніс її до змії в хату і поклав на столі.Змія прокидається – вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:– Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!Та зараз йому й загадала:– Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб все було готове!Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:– Чого ти плачеш?Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:– Лягай спати тут, я це все пороблю.А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.Тоді загадує йому втретє:– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:– Що загадала?Він розказав.– Оце вже не жарти,- каже та дівчина,- хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори,- бери його: то золотий заєць!Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:– А що, нічого не вилазило?А він каже:– Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.А вона йому каже:– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:– Чого ти, сину, тут шукаєш?А він їй каже:– Золотого зайця.Вона йому:– Де тут він ужавшя? Тут його нема!Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?Він каже:– Ба ні! Виходила баба стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.Тоді вона й каже:– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,- тільки не віддавай у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.Вона каже:– Добре, йди!А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля…Тоді дівчина й каже:– Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.Коли це змій летить та й питається того діда:– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівчиною?А він каже:– Йшли.Той питається:– Давно ж вони йшли?Дід:– Тоді, як оця пшениця сіялась.Змій каже:– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.Прилітає змій додому. Змія його й питається:– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?А він каже:– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,- так я й вернувсь.Тоді змія йому каже:– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве,- так дівчина й каже:– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».Коли це летить змій та й питає цього ченця:– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівчина?А він каже:– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.А змій каже йому:– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.Сказав це й вернувся назад.Приходить додому та й розказує змії:– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.Тоді вона й каже:– Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!Побігла.Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.Зробила.Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою,- давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась,- так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Так вони подумають щось погане про мене».Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував,- так і забув за ту дівчину.Ото побув він дома півроку та й задумав женитися, йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав,- хоч її ніхто й не знав, що вона за одна. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:– А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?А голуб каже:– Забув, забув!Тоді парубок і згадав за ту дівчину,- за цю-таки саму, що голуби поробила,- та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!

Джек жив із матір’ю самотою в маленькій хатині з садком перед нею, і єдиним їхнім майном була корова на ім’я Блекі.Одного разу Блекі перестала давати молоко — жодної краплі.— Ось тобі й маєш! — сказала мати. — Якщо Блекі більше не дає молока, ми не можемо її утримувати. Ти мусиш відвести її на ринок, Джеку, і продати за скільки вдасться.Джеку було шкода продавати корову, але він накинув їй на шию мотузку і вирушив у дорогу.Він не пройшов і далеко, як зустрів маленького старого чоловічка з довгою сірою бородою.— Ну що, Джеку, — сказав старий, — куди ведеш Блекі цього чудового ранку?Джек здивувався, що незнайомець знає його ім’я та ім’я корови, але чемно відповів:— Я веду її на ринок, щоб продати.— Аж ніяк не потрібно йти так далеко, — мовив старий. — Я можу купити її в тебе.— А яку ціну ви запропонуєте? — запитав Джек, бо був кмітливим хлопцем.— О, я дам тобі за неї жменю чарівних бобів, — відповів старий.— Ні, ні, — похитав головою Джек. — Це була б чудова угода для вас, але мені потрібні не боби, а хороші срібні гроші за мою корову.— А ти спершу поглянь на ці боби, — сказав старий. Він витягнув із кишені жменю бобів, і Джекові очі загорілися, бо таких бобів він ще ніколи не бачив. Вони були всіх кольорів — червоні, зелені, сині, фіолетові, жовті — і блищали, наче їх відполірували. Але Джек знову похитав головою. Його матері потрібні були срібні монети, а не боби.— Тоді я скажу тобі ще дещо про них, — мовив чоловік. — Такої угоди ти більше ніколи не зустрінеш, бо це чарівні боби. Якщо ти посадиш їх, вони за одну ніч виростуть аж до неба, і ти зможеш вилізти туди та подивитися, що там.Почувши це, Джек змінив свою думку. Він вирішив, що такі боби варті більше, ніж корова. Тож він віддав мотузку від Блекі старому, взяв боби, зав’язав їх у свою хустинку й побіг додому.Його мати здивувалася, що він так швидко повернувся з ринку.— Ну що, продав Блекі? — запитала вона.Так, Джек продав її.— І яку ціну ти за неї отримав?О, гарну ціну!— Але скільки? Двадцять п’ять доларів? Чи двадцять? Або хоча б десять?Джек зробив ще кращу угоду! Він продав корову старому на роздоріжжі за цілу жменю чарівних бобів! І він поспішив розв’язати хустинку й показати їх матері.Але коли вдова почула, що Джек віддав корову за боби, вона мало не заплакала від злості. Їй було байдуже, наскільки вони гарні, а щодо чарівності — вона не збиралася вірити у такі дурниці.Вона дала Джекові такого ляпаса, що в нього аж голова загула, і відправила його спати без вечері, а боби викинула у вікно.Наступного ранку, коли Джек прокинувся, він не зрозумів, що сталося. Уся кімната була наповнена зеленим світлом і тінню, а у вікні не було видно неба — тільки густу зелену стіну.Він зіскочив з ліжка і визирнув у вікно, і тоді побачив, що один із чарівних бобів за ніч пустив коріння і виріс, і виріс, аж поки не сягнув самого неба. Джек нахилився з вікна і подивився вгору, але не зміг побачити вершини стебла. Однак бобове стебло було досить міцним, щоб витримати його вагу, тож він ступив на нього і почав дертися вгору. Він ліз і ліз, поки не опинився вище за дах будинку і вище за верхівки дерев. Він ліз, поки сад унизу став ледь видимим, птахи кружляли навколо нього, а вітер розгойдував стебло. Він ліз так високо, що зрештою дістався країни небес. Але вона не була синьою і порожньою, як здається нам із землі. Це був край із зеленими луками, деревами та струмками, а перед ним пролягала дорога, що вела просто до високого сірого замку.Джек став на дорогу і попрямував до замку.Він не пройшов і далеко, як зустрів прекрасну даму. Вона була феєю, хоча Джек цього не знав.— Куди ти йдеш, Джеку? — запитала вона.— Я йду до он того замку, хочу поглянути на нього, — відповів хлопчик. — Це добре, — сказала фея, — але будь обережний, коли блукатимеш там, бо цей замок належить дуже лютому, багатому та страшному велетню. І ось що я тобі скажу: усі його багатства колись належали твоєму батькові. Велетень їх у нього вкрав, тож якщо ти зможеш щось повернути, це буде справедливо.Джек подякував їй за ці слова і рушив далі.Невдовзі він дійшов до замку. На сходах стояла жінка й підмітала їх. Це була дружина велетня.Щойно вона побачила Джека, її обличчя сповнилося страху.— Що тобі тут потрібно? — вигукнула вона. — Забирайся геть, поки мій чоловік не повернувся додому, бо якщо він тебе знайде, тобі не поздоровиться!— Так, так, я знаю, — сказав Джек, — але я ще не снідав, і вже з ніг падаю від голоду. Дайте мені хоч шматочок хліба, і я піду.Дружина велетня зовсім не хотіла цього робити, але Джек так благав і вмовляв, що зрештою вона дозволила йому зайти до будинку й дала шматочок хліба та сиру.Джек тільки-но сів їсти, як ззовні почувся страшний гуркіт і гучні кроки.— Ой лихо! — вигукнула дружина велетня і зблідла. — Це мій чоловік повертається! Якщо він тебе побачить, то миттю проковтне, а мені ще й дістанеться на горіхи!Джекові це зовсім не сподобалося.— Чи не могли б ви мене сховати? — запитав він.— Ось, залізь у цей мідний казан! — вигукнула жінка, знявши кришку.Вона допомогла Джеку залізти всередину і накрила його кришкою. Вона тільки-но встигла це зробити, як до кімнати грізно ступив велетень.— Фі, фі, фо, фам! Я чую запах англійця! — заревів він.— Живий він чи мертвий, Я зітру його кістки на борошно для хліба!— Які дурниці! — сказала його дружина. — Якби тут хтось був, хіба я не помітила б? Це ворона пролетіла над дахом і впустила кістку в комин, ось що ти відчуваєш.Почувши це, велетень їй повірив. Він сів за стіл і зажадав сніданок.Жінка поставила перед ним трьох цілих засмажених биків і два величезні хліби, кожен розміром із діжку. Велетень проковтнув усе це вмить.— А тепер, жінко, принеси мені мої гаманці з золотом із скарбниці! — сказав він.Дружина велетня вийшла через величезні двері, оббиті цвяхами, а коли повернулася, то принесла два мішки й поставила їх перед велетнем. Велетень розв’язав шнурки, відкрив мішки — і вони були повні золотих монет, що голосно дзвеніли.Він сів і почав їх рахувати. Порахувавши всі монети, знову склав їх у мішки, витягнув ноги перед собою і заснув так міцно, що аж балки затремтіли від його хропіння.Дружина велетня трохи поралась по господарству, а потім вийшла до іншої кімнати. Джек дочекався, поки переконався, що вона пішла, тихенько відсунув кришку казана й вибрався назовні. Він підкрався до столу, схопив мішки з грошима і кинувся навтьоки. Ні велетень, ні його дружина нічого не помітили, поки Джек не спустився по бобовому стеблу додому.Коли мати побачила мішки з золотом, вона не могла повірити своїм очам.— Це було багатство твого батька, — сказала вона. — Але його вкрали, і я вже ніколи не сподівалася його побачити.Відтоді Джек із матір’ю жили в достатку: мали вдосталь їжі, гарний одяг і все, що бажали. Але вони не були жадібними й ділилися своїм добром із сусідами.Минув час, і золото майже закінчилося.— Я знову піднімуся по бобовому стеблу, — вирішив Джек, — і подивлюся, що ще є в замку велетня.Він знову почав дертися вгору. Ліз і ліз, поки не дістався країни велетня. Перед ним простягалася дорога до замку. Джек швидко рушив уперед і, не побачивши нікого біля входу, відчинив двері й зайшов усередину.Там дружина велетня саме чистила горщики та сковорідки. Побачивши Джека, вона мало не впустила сковорідку.— Ти знову тут?!— Так, я знову тут, — відповів Джек.— Ох, краще б ти був десь в іншому місці! — вигукнула вона. — Після твого останнього візиту в нас зникли мішки з грошима, і я підозрюю, що це твоя справа.— Ой-ой! Як ти можеш таке подумати? — удавано здивувався Джек.— Ну, йди вже звідси, — похмуро сказала дружина велетня. — Не хочу бачити тут більше ніяких чужинців.Так, Джек піде, але спершу… чи не дасть вона йому хоч шматочок сніданку?Ні, дружина велетня була категорична — ніякого сніданку.Але Джек не збирався так просто здаватися. Він говорив, благав, сперечався, і саме в цей момент вони почули, як велетень увійшов у будинок.Дружина велетня страшенно злякалася.— Ох, якщо він тебе знайде, мені не минути лиха! — вигукнула вона. — Швидше, ховайся в казан!Джек миттю пірнув у мідний казан, і жінка накрила його кришкою.Наступної миті до кімнати ввалився велетень.— Фі, фа, фо, фам! — загорлав він. — Відчуваю запах англійця! Живий він чи мертвий, Я змелю його кістки на хліб!— Дурниці, — сказала його дружина. — Тобі завжди ввижається щось. Сідай краще за стіл і їж сніданок. Ворон пролетів над дахом і впустив кістку у вогонь — ось що ти відчув.Велетень трохи понюхав, а потім, все ще бурмочучи, сів за стіл і почав їсти. Коли він закінчив, він сказав:— Тепер, жінко, принеси мені мою маленьку червону курочку з кімнати скарбів.Жінка пішла до кімнати скарбів і скоро повернулася з маленькою червоною курочкою в передпліччі. Вона поставила її на стіл перед велетнем. Велетень розплився в усмішці, показавши всі свої зуби.— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — сказав велетень.Як тільки він це сказав, курочка знесла яйце чистого золота. — Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — повторив велетень. І курочка знесла ще одне яйце.— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — сказав велетень. І курочка знесла третє яйце.— Ось, — сказав велетень, — цього вистачить на сьогодні. Тепер, жінко, віднеси її назад до кімнати скарбів.Жінка взяла курочку й понесла її назад до кімнати скарбів, але коли вона повернулася до кухні, забула зачинити двері кімнати скарбів.Тим часом велетень розкинув ноги і ліг спати, почавши хропіти так, що стіни тремтіли.Жінка зайнялася роботою на кухні, а через деякий час, коли вона не дивилася, Джек вибрався з казана. Він прокрався до дверей кімнати скарбів і тихо проскочив через них. Ось і маленька червона курочка, яка зручно сиділа на золотому гнізді.Джек схопив її під руку, і курочка не видала жодного звуку. Потім він тихо повернувся через кухню, вийшов через двері й побіг дорогою, а дружина велетня навіть не помітила його.Але як тільки Джек наблизився до бобового стебла, курочка почала кукурікати. Це розбудило велетня.— Жінко, жінко! — заревів він. — Хтось краде мою маленьку червону курочку!Він вибіг з замку і почав оглядатися, але не побачив нікого, бо Джек вже був наполовину вниз по бобовому стеблу.З того часу Джек і його мати ніколи не знали нужди, адже коли Джек хотів грошей, йому достатньо було сказати:— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — і курочка завжди несла золоте яйце.Але Джек не був задоволений. Він хотів подивитися, що ще є в замку велетня. Тому одного дня, не сказавши жодного слова матері, він знову піднявся по бобовому стеблу й поспішив дорогою до замку велетня. Він не хотів зустрічати дружину велетня, бо думав, що, можливо, вона здогадалася, що це саме він забрав курочку велетня, мішки з золотими монетами, а насправді так і було, і більше того — вона розповіла велетню про це.Джек обережно підійшов до замку і не побачив нікого. Він трохи відчинив двері замку і заглянув всередину, але все одно нікого не побачив. Він відкрив двері ще трохи ширше, і тоді побіг у кухню, де сховався в великій печі.Він тільки-но встиг це зробити, як в кімнату увійшла дружина велетня.— Пфу! — сказала вона. — Який протяг! — і зачинила двері. Потім вона поставила сніданок велетня на стіл і все говорила сама з собою: — Мабуть, двері були відчинені, коли я виходила. Я точно їх зачиняла.Через кілька хвилин велетень увійшов, гучно крокуючи. Як тільки він увійшов до кімнати, то почав ричати:— Фі, фі, фо, фум! Я чую запах крові англійця; Буде він живий чи мертвий, Я перемелю його кістки на свій хліб!— Що? Що? — вигукнула його дружина. — Я ж тільки що знайшла двері відчиненими. Чи не вважаєш, що цей неприємний хлопець знову в домі?— Якщо він тут, я швидко з ним покінчу, — відповів велетень.Дружина велетня побігла до мідного казана, підняла кришку і заглянула всередину, але нікого не побачила. Тоді вони з велетнем почали шукати. Вони подивилися в шафах, за дверима і в кожному куточку, але навіть не подумали заглянути в піч.— Мабуть, його тут і немає, — сказала жінка. — Якби він був, ми б його знайшли. Значить, ти чуєш щось інше.Тоді велетень сів і почав їсти сніданок, але під час їжі бурмотів і нарікав.Коли велетень закінчив їсти, він сказав:— Дружино, принеси мою золоту арфу, хай вона заспіває для мене.Його дружина пішла в скарбницю і повернулася з золотою арфою. Вона поставила її на стіл перед велетнем, і арфа одразу почала грати. Музика була така красива, що серце розтаювало від слухання. Дружина велетня теж сіла слухати, і незабаром музика їх обох занурила в сон. Тоді Джек вийшов з печі, схопив арфу і втік з нею.Зразу ж арфа почала кликати:— Господарю! господарю! Допоможіть! Хтось забирає мене!Велетень прокинувся і оглянувся навколо. Коли він помітив, що арфи немає, то загрімів, як розлючений бик. Він вибіг до дверей, і вже побачив Джека, який був майже на середині дороги.— Стій! Стій! — закричав велетень, але Джек не мав наміру зупинятися. Він біг, поки не досяг бобового стебла, а потім почав спускатися по ньому якнайшвидше, тримаючи арфу.Велетень побіг за ним, і коли він дістався до бобового стебла, подивився вниз і побачив Джека, що був далеко внизу. Велетень не звик лазити, не знав, чи варто слідувати за ним. Та арфа знову закричала:— Допоможіть, господарю, допоможіть!Велетень більше не вагався. Він схопився за бобове стебло і почав спускатися.Тим часом Джек уже досяг землі.— Швидко! Швидко, матусю! — закричав він. — Принеси сокиру!Мати побігла з сокирою. Вона не знала, для чого він її хоче, але бачила, що він у поспіху.Джек схопив сокиру і почав рубати бобове стебло. Велетень згори відчув, як стебло здригнулося.— Почекай! Почекай трохи! — крикнув він. — Я хочу поговорити з тобою!Але до того, як він зміг сказати більше, стебло було перерубано і впало з гучним тріском, а разом з ним упав і велетень, що стало його кінцем.З того часу Джек і його мати жили в мирі та достатку.

– Веселе життя в Багдаді тривало недовго. Незабаром мені знову захотілося побачити світ і здійснити ще одну, можливо, останню подорож. Щоб не залежати від капітана, я збудував власний корабель, наповнив його крамом і запросив із собою торговців різних націй.Ми довго мандрували морем, поки не пристали до безлюдного острова. Там ми натрапили на яйце роха, таке саме, яке я бачив під час своєї першої подорожі. Усередині вже прокльовувалося пташеня, і крізь тріснуту шкаралупу було видно його дзьоба.Мої супутники, вражені побаченим, вирішили розбити яйце та дістати птаха. Даремно я намагався їх зупинити – вони не послухали й розрубали роха на шматки, щоб приготувати його на сніданок.Щойно вони почали їсти, як небо затягли дві величезні темні хмари. Капітан, досвідчений моряк, одразу зрозумів небезпеку і закричав:– Швидше на корабель, якщо хочете вижити! Це летять батьки маленького роха! Ми всі кинулися до корабля і поспіхом відпливли від берега. Тим часом два рохи спустилися на острів. Побачивши, що сталося, вони закричали жалібно, але незабаром злетіли в небо й зникли з наших очей. Ми вже почали радіти, що небезпека минула, та раптом птахи повернулися, несучи в кігтях величезні уламки скель.Ми ще не встигли як слід усвідомити загрозу, коли один із рохів випустив камінь просто над кораблем. На щастя, керманич вчасно помітив небезпеку і різким рухом керма відвів судно вбік.Камінь впав у воду поруч, здійнявши хвилю такої сили, що море на мить розступилося майже до самого дна. Але другий удар виявився точнішим — скеля впала просто на палубу, розбивши її на тріски.Ті, хто вижив, опинилися у воді. Мені пощастило вхопитися за уламок корабля. Однією рукою тримаючись за нього, а другою гребучи, я за допомогою вітру швидко дістався найближчого острова.З останніх сил я вибрався на високий, крутий берег. Відпочивши, почав оглядати місцевість. Острів виявився справжнім райським садом: дерева гнулися під вагою стиглих плодів, а між ними дзюркотіли кришталево чисті струмки. Я скуштував соковиті фрукти, напився свіжої води, а потім ліг у тіні дерев і міцно заснув. Одначе мій сон, не дивлячись на втому, був неспокійний. Опівночі я прокинувся, згадав про своє становище і більше вже не міг стулити очей. Тривожні думки не давали мені заснути. «Що ж буде зі мною? — думав я з жахом. — Які ще нові випробування чекають на мою нерозсудливу голову?»Я знову докоряв собі за свою легковажну пристрасть до пригод і нових вражень. Цієї ночі мені хотілося лише одного — померти.Проте настав ранок. Сонце піднялося над горизонтом, залило своїм теплом і землю, і море. Темні думки розвіялися, і я відчув полегшення.Я вирушив досліджувати острів.Незабаром помітив старого дідка, що сидів на березі струмка. Він обіймав руками зігнуті коліна, а голова з довгою білою бородою схилилася йому на груди. На вигляд він був жалюгідним та виснаженим. Мені здалося, що це нещасний мандрівник, якого, можливо, так само, як і мене, викинуло сюди хвилями. Я підійшов ближче, привітався та запитав, як він сюди потрапив. Але дід мовчав, лише жестом показав, що хоче, аби я переніс його через струмок.Мені стало його шкода. Я схилився, підняв старого на плечі та обережно переніс через воду. – Тепер злазь! – сказав я йому і нахилився, щоб йому легше було стати на ноги. Але замість того, щоб злізти, дідок проворно обвив мою шию ногами і, не дивлячись на всю немощність, так здавив мені горлянку, що я ледве не задушився. Тепер мені навіть смішно, коли я згадую про цю пригоду, але в ту хвилину,- ви мені повірите,- було зовсім не до сміху. Я так страшенно злякався, що навіть зомлів і упав на землю. Але навіть після цього я не зміг позбутися настирливого дідка. Він лише трохи розняв ноги, даючи мені можливість перевести подих, але щойно я спробував відпочити, як він почав штовхати мене в ребра, змушуючи знову піднятися й нести його далі.Ми йшли через ліс, і щоразу, коли траплялося плодове дерево, він змушував мене зупинятися, щоб зірвати та з’їсти фрукти. Потім знову штовхав мене, наказуючи рухатися далі.Так тривало цілий день. До вечора я був знесилений і впав на землю, але навіть тоді він не відпустив мене. Дід просто ліг разом зі мною, все ще міцно стискаючи мою шию ногами.Минали дні, і з кожним новим днем у мене все більше танули сили. Я вже майже не міг ні йти, ні навіть дихати.Одного разу ми натрапили на виноградні лози, що рясно плодоносили. Тоді мені спало на думку видавити з ягід сік у баклагу, яку я випадково знайшов на дорозі. Я залишив її на сонці, щоб сік заграв.Коли через кілька днів ми знову проходили повз це місце, я скуштував напій. Це було чудове, міцне й ароматне виноградне вино. Випивши кілька ковтків, я ніби вдруге народився: про своє нещасне становище я забув, і, не втримавшись, почав підстрибувати й співати веселі пісні. Дідок, очевидно, помітив дивовижний вплив трунку і знаками став вимагати, щоб я дав йому баклажку. Через декілька хвилин уся баклажка була порожня, а дідок став дико співати і плигати у мене на плечах, але швидко йому занудило. Рознялися ноги, і він звалився на землю. Недовго думаючи, я беру камінь і дякую ним свого злодія за всі його знущання, а сам щосили біжу до моря. На превелику радість, на березі я стріваю багато людей, які зійшли на острів з корабля, щоб набрати води і нарвати свіжих плодів. Довідавшись про всі мої пригоди, вони з дивуванням дивились на мене і вітали мене з новим життям. – Та знаєш ти, що це був водяник, морський дід,- говорили вони,- з пазурів якого ще нікому не доводилось вирватись живим. Осідланого він не кидав до того часу, доки не заїздить і не замучить його на смерть. Того-то подорожні зважаються іти на острів тільки великим гуртом. Потім повели мене на свій корабель; капітан, вислухавши мене, охоче згодився взяти з собою і поставився до мене взагалі дуже прихильно. Корабель наш поплив далі, і через декілька день ми вже підходили до великого міста. Один з торговців, мій новий приятель, з яким я пішов у місто, повів мене в отель, де звичайно спинялись усі подорожуючі торговці. Тут я познайомився з деякими місцевими людьми, що збиралися йти в ліс по кокосові оріхи. Мій приятель дав мені харчів і сказав: – Іди з ними, роби те, що будуть робити розумні люде, та гляди не одбивайся од них, щоб знову не спіткатись з яким-небудь лихом. Ми прийшли в величезний кокосовий ліс. Оріхи росли на самих верхів’ях дерев, а злізти на кокос не було ніякої змоги: такі вони були рівні та слизькі. Але мої товариші пустились на хитрі вигадки. Треба сказати, що в лісі лазила і бігала сила мавп. Перелякані нами, вони позлазили на саме верхів’я кокосів, а товариші стали кидати на них каміння. Тоді мавпи стали оборонятись кокосовими оріхами, які вони зривали і кидали на землю. Нам, звичайно, цього тільки і треба було. Ми, поспішаючись, збирали оріхи і знову кидали каміння. Через деякий час ми вже вертались на слонах з повними мішками оріхів. Мій приятель – торговець – купив у мене всі оріхи. – Роби так і далі,- сказав він,- через деякий час у тебе збереться стільки грошей, що ти зможеш вернутись у свій Багдад. Я подякував йому за пораду, завзято взявся за діло і зібрав чимало грошей. Коли наш корабель, завантажений горіхами, вирушив у дорогу, я також відправився в подорож. Ми побували на багатьох островах, а потім вирушили на ловлю перлів. Тут мені неабияк пощастило: мій наймит-водолаз дістав для мене безліч дорогоцінних перлинних раковин.Нарешті, здобувши велике багатство, я повернувся додому. Віддавши десяту частину своїх статків убогим, я знову став жити спокійно та щасливо.Ось, друзі, історія моєї п’ятої подорожі. Якщо вам ще не набридло слухати, приходьте завтра – я розповім далі.Попрощавшись, господар дав Гіндбаду сто цехінів, а наступного дня, після сніданку, знову почав свою розповідь.Переклад: О.Олесь

Один хлопець вирушив на базар, несучи кошик із яйцями. Йде він дорогою та розмірковує вголос:— Несу три сотні яєць. Продам їх по монеті за кожне — отримаю триста монет. За ці гроші куплю порося, вигодую його, і воно приведе дванадцять малих свинок. Вирощу їх, і кожна народить ще по дюжині поросят. Вигодую весь цей гурт і продам. А тоді куплю собі гарного коня та буду їздити, як пан. Замріявся хлопець, не помітив, як палка зісковзнула з плеча. Кошик впав на землю, яйця розбилися. Він схопився за голову й зітхнув:— От лихо! Усе моє багатство пропало!Почав він підбирати ті яйця, що залишилися цілими, аж тут помітив, що за ним іде незнайомець. Хлопцю стало соромно, і він запитав:— Скажи, відколи ти йдеш слідом за мною? Чоловік усміхнувся й відповів:— Відтоді, як ти почав багатіти, і аж до того моменту, поки все не пішло прахом. Мораль казки: не варто забувати про реальність і бути занадто захопленим мріями, адже неуважність може призвести до втрати того, що вже маєш.