Казки про кабана

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: – Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка. А ти хто? – Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! – Іди! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? – А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! – Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? – А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! – Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? – Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! – Та вже йди! Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан: – Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? – Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! – Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? – Та вже влізу,- пустіть! – Та що вже з тобою робити,- йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? – Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене! – Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? – Та якось будемо. – Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.Каже баба:– Завези, діду, в ліс.Дід каже:– Та лучче б викормили та зарізали б.– Я не хочу, завези та й годі!Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяє його кабан:– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, кабане!– Куди ти йдеш?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:– Голе телятко і кабан, підождіть!Підождали.– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, півнику!– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.– Ну, ходім.Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур:– Голе телятко і кабан, і півник, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ну, ходімо разом.– Ходім.Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:– Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.– Кабане, давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.Пішло воно. Пішло до півника:– Драстуй, півнику!– Драстуй, голе телятко!– Гайда, будем хатку робить.– Я не хочу,- каже півник,- я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.Пішло голе телятко до качура:– Драстуй, качуре!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:– Драстуй, шило!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зробило хатку, піч, двері. Почало топить: дров є багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), біжить кабан:– Голе телятко, одчини!– А-а-а! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!– Одчини, бо я тобі хатку розрию!Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить півник:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю! Думає голе телятко: «Наробить качур крику, прибіжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. Топлять вони. Ще скаче й шило:– Голе телятко, одчини!– А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..– Одчини, бо я тобі хатку розколю!Одчинило. Уже вони усі зібрались…От прийшло два вовки. Поставали вовки під дверима та й слухають: є добра мишоловка. Один каже:– Лізь ти.– Ні, ти йди вперед.Поліз один. Як побачило голе телятко та кабан, та шило! Як пужне те голе телятко рогами, кабан зубами, а шило, як заженеться у вовка по саму колодочку.А півень кричить:– Подай його сюди!А качур кричить:– Так! Так! Так!..Насилу вирвався вовк ізвідти: і поколений, і погризений. Ще й півень кричить:– Подайте його сюди!..

Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк. – Кабане, Кабане, куди йдеш? – У Київ на ярмарок. – Візьми й мене з собою. – Ходи, кумочку. Ішли, ішли, аж назустріч їм Лис. – Кабане, Кабане, куди йдеш? – У Київ на ярмарок. – Візьми й мене з собою. – Ходи, кумочку. Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць. – Кабане, Кабане, куди йдеш? – У Київ на ярмарок. – Візьми й мене з собою. – Ходи, небоже. Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж під ніч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив – не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От лис і надумав. – Нумо,- говорить,- пісні співати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з’їмо. От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис іще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з’їли. Та що там їм із того Зайця за ситість? Ще не розвиднілось гаразд, а вже всі вони такі голодні, що ледве дихають. Знов Лис загадує: – Нумо пісні співати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з’їмо. Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли. Лишилися ще два: Кабан і Лис. Поділилися вони Вовковим м’ясом. Кабан швидко з’їв свою часть, а Лис трошки з’їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий, Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м’яса та й їсть. – Що се ти, кумочку, їси? – питає його Кабан. – Ой, кумочку,- зітхає Лис.- Що маю робити! Свою власну кров п’ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди, висисай помалу кров, то побачиш, що й тобі легше стане. Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то й увесь кров’ю підплив та й став зовсім небіжчик. От Лис тоді й кинувся на його м’ясо і ще кілька день мав що їсти. Та далі не стало й Кабанового м’яса. Сидить Лис у ямі, і знов йому голод допікає. А над тою ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в’є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далі почав промовляти: – Дрозде, Дрозде, що ти робиш? – Гніздо в’ю. – Нащо тобі гніздо? – Яєць нанесу. – Нащо тобі яєць? – Молоді виведу. – Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дітей поїм. – Не їдж, Лисику, зараз тебе виведу,- проситься Дрозд. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати патички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках із ями не виліз. Думав Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ляг під Дроздовим деревом та й говорить: – Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями? – Вивів. – Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм. – Не їдж, Лисику, вже я тебе нагодую. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові: – Ходи зо мною! Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде. – Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисові,- а я буду міркувати, чим тебе нагодувати. Бачить Дрозд, а доріжкою баба йде, чоловікові в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у воді обмочився, в піску обтатлявся та й бігає по доріжці, перхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба – пташина мокра та немічна. «Дай,- думає,- зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей». Підбігла трохи за Дроздом – він біжить, перхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, а все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свойого кошика, знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив із жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла. Сидить дрозд на дереві та й в’є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом. – Дрозде, Дрозде,- говорить Лис,- чи вивів ти мене з ями? – Вивів, Лисику. – А нагодував ти мене? – Нагодував. – Ну, тепер же напій мене, а то я твої діти геть поїм. – Не їдж, Лисику, я тебе напою. Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав і каже Лисові: – Ходи зо мною! Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку. – Лягай тут у жито,- каже Дрозд Лисові,- а я буду міркувати, чим тебе напоїти. Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту підливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову, дзьобає. – А тю! – крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не бувало, сів собі Дрозд на другого коня да й дзьобає його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда. «От каторжна пташина! – думає собі.- І чого вона прив’язалася!» Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й дзьобає собі. «Чекай же ти»,- думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як не лусне по бочці! Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю і вся вода з неї вилилася та потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку і поїхав додому. Сидить Дрозд на дереві та й в’є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом. – Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями? – Вивів. – Нагодував ти мене? – Нагодував. – Напоїв ти мене? – Напоїв. – Ну, а тепер посміши мене, а то я, їй-богу, твоїх дітей живцем поїм. – Не їдж, Лисику, я тебе посмішу. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмішити, а далі й каже: – Ходи зо мною! Вийшли з лісу знов на польову доріжку. Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той сам чоловік, що вперед їхав з водою: сам сидить напереді, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й дзьобає. – Ой тату,- каже хлопець,- на вас птах сидить! Не воруштеся, я його заб’ю. Ще старий не вспів гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою – лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а по хвилі сів на друге плече чоловікове. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу. – Ой сину, що се ти робиш? – крикнув батько. – Цитьте тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її мушу зловити. – То лови, а не бий! – з болю кричить батько. Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й дзьобає його солом’яну крисаню, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати – фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою – знов надармо. «Чекай же ти, бісова птице! Вже я тебе почастую!» – подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як не замахнеться палицею, як не трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на се все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і відітхнув свобідно. «Ну,- думає собі,- тепер чень дасть мені спокій, не буде моїм дітям грозити». Та ледве він знов узявся будувати своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом. – Дрозде, Дрозде,- мовить Лис,- вивів ти мене з ями? – Вивів. – Нагодував ти мене? – Нагодував. – Напоїв ти мене? – Напоїв. – Розсмішив ти мене? – Розсмішив. – Ну, а тепер ще мене постраш, бо коли ні, то я твоїх дітей поїм. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже: – Що ж маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу. Веде Дрозд Лиса попід ліс дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в колибі, а пси бігали довкола череди, пильнували овець. Став Лис здалека, на краю лісу, та, побачивши псів, не хоче йти далі. – Що, Лисику, страшно? – питає Дрозд. – Ні, не страшно,- каже Лис,- а тілько я втомився, не хочу йти далі. – Як же ж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? – питає Дрозд. – Страш як знаєш,- мовить Лис,- але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками схрупаю. – Добре,- каже Дрозд,- лягай же ти собі ось тут у жито і гляди, що я буду робити. А коли тобі почне бути страшно, то крикни мені, щоб я перестав. Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й порпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів, та зараз же сів знов недалеко того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять усе ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі і, одним крилом треплючися, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що біда, як не схопиться з місця, як не крикне до Дрозда: – Ну, що ж ти, дурню! Та бо ти направду псів не мене ведеш! Тут його пси побачили. Як не кинуться за ним! Ледве Лис здужав пробігти кільканадцять кроків, уже пси здогонили його і роздерли. Таке-то, бачите: хто хитрощами та підступом воював, той від підступу й погиб.