Казки для дітей 2–3 роки

Жили-були дід і баба. Такі вже були бідні, що майже нічого у них не залишилося. Якось дійшли до того, що й хліба вдома не стало — зовсім нічого їсти. Дід каже:— Бабусю! Зайди до хижки, позмітай трохи борошенця з засіки та спечи мені колобка.Баба послухалася: витопила піч, назмітала трохи борошна, замісила тісто на яйцях і спекла кругленького колобка. Поклала його на вікно, щоб остиг.Шукаєте “Колобок” зі щасливим фіналом? Пропонуємо познайомитися з кмітливим Колобком — альтернативною версією казки, де головний герой знаходить хитрий спосіб уникнути лисячої пащі.А колобок, лежав-лежав, зірвався з вікна на призьбу, з призьби на землю — і покотився дорогою.Котиться та й котиться, а назустріч йому зайчик.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!А колобок йому:— Не їж мене, зайчику-побігайчику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ану, співай!Колобок і заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Покотився далі, лишивши зайця ні з чим.Котиться, котиться, а тут йому назустріч вовк.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, вовчику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок знову заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Знову покотився, залишивши вовка ні з чим.Котиться, котиться, а тут назустріч ведмідь.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, ведмедику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок сміливо заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!І знову покотився далі, залишивши ведмедя з порожнім животом.Котиться колобок, радіє, що ні зайчик, ні вовк, ні ведмідь його не з’їли. Аж тут зустрічає лисичку.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм! — каже лисичка.А колобок їй відповідає:— Не їж мене, лисичко-сестричко! Я краще тобі пісню заспіваю.— Оце цікаво! — мовить лисичка. — Ну, співай!Колобок почав співати:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Лисичка хитро примружила очі:— Гарна пісня! Але ти так далеко, колобочку, співати, що я не чую. Сідай мені на язик, тоді все буде чутно.Колобок подумав: “Чого б і ні? Всі мене хотіли з’їсти, та я втік! А лисичка просто слухає мою пісню”. Та й скочив лисичці на язик.— Ну, слухай! — сказав він і знову завів:— Я по коробу метений,На яйцях спечений…А лисичка тільки чекала моменту — хап! І проковтнула колобка.Так і закінчилася його пісенька. А лисичка, облизуючись, пішла собі далі, задоволена та сита.

Був собі дід Андрушка, а в нього – баба Марушка, а в баби – донечка Мінка, а в дочки – собачка Хвінка, а в собачки – товаришка, киця Варварка, а в киці – вихованка, мишка Сіроманка.Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив, грабельками підпушив; зробив пальцем дірку та й посадив ріпку. Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова… Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати!» Пішов він на город – гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, уперся ногами, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку. Тягнуті, руками, упираються ногами.Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку – за хвостик, мишка кицю – за лапку.Як потягли – та й покотилися.Упала ріпка на діда Андрушку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Хвінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусть у шпарку!

Жили собі двоє мишенят – Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колос. – Круть, Верть,- став гукати півник,- а гляньте-но, що я знайшов! Поприбігали мишенята та й кажуть:– Коли б це його обмолотити…– А хто молотитиме? – питається півник.– Не я! – одказує одне мишеня.– Не я! – каже й друге мишеня.– Я обмолочу,- каже до них півник. І взявся до роботи.А мишенята й далі граються.От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:– Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!Поприбігали мишенята.– Треба,- кажуть,- зерно до млина однести та борошна намолоти.– А хто понесе? – питає півник.– Не я! – гукає Круть.– Не я! – гукає Верть.– Ну, то я однесу,- каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.А мишенята собі одно скачуть – у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:– Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс. Поприбігали мишенята, пораділи:– Ой, півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.– Хто ж міситиме? – питає півник.А мишенята й знов своє:– Не я! – пищить Круть.– Не я! – пищить Верть.Подумав, подумав півник та й каже:– Доведеться мені, мабуть.От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба. – Ох, і голодний я! – каже Круть.– А я який голодний! – каже Верть.Та й посідали до столу.А півник і каже:– Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.– Ти,- кажуть мишенята.– А хто його обмолотив?– Ти,- вже тихіше відказують Круть із Вертем.– А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?– Ти,- вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.– А що ж ви робили?Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: – Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка. А ти хто? – Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! – Іди! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? – А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! – Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? – А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! – Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? – Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! – Та вже йди! Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан: – Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? – Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! – Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? – Та вже влізу,- пустіть! – Та що вже з тобою робити,- йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? – Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене! – Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? – Та якось будемо. – Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться – рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.– Здоров був, раче! – каже йому лисичка.- З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?Поздоровкався і рак та й каже:– Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.А лисичка тоді йому:– Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!– Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.– Як так, то й так,- каже лисиця. Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:– Но!От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:– Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:– Чи то ж видано! – каже.І більш не сміялася з рака.

Жили-були Дід і Баба. Хоч дітей у них не було, але була в них улюблена потіха — курочка на ім’я Ряба. Щодня курочка несла їм по яєчку, і це радувало стареньких.Аж ось одного дня трапилося щось незвичайне: курочка знесла не просте яєчко, а золоте! Дід узяв те яйце, спробував розбити, але дарма — воно не піддавалося. Тоді Баба каже:— Дай-но мені, я спробую!Баба намагалася і так, і сяк, але й у неї нічого не вийшло. Лишили вони те золоте яєчко на лавці, гадаючи, що робити далі. Аж тут прибігла Мишка. Махнула хвостиком — зачепила яєчко. Воно покотилося з лавки, гепнуло на підлогу й розбилося.Дід і Баба побачили це й засмутилися. Сидять, дивляться на розбите золоте яєчко й плачуть:— Ох, яке ж воно було гарне! Шкода, що так сталося…А курочка Ряба, дивлячись на них, мовила:— Не плачте, Дідусю й Бабусю. Я вам ще багато простих яєчок знесу!І справді, з того часу курочка щодня приносила стареньким прості яєчка. І хоч вони були не золоті, але приносили більше радості, бо були справжніми та корисними.Дід і Баба зрозуміли, що щастя не в золоті, а в простих речах, які наповнюють життя теплом.

Жила колись в одному селі маленька дівчинка та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати — Червона Шапочка.Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:— Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі. Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.Йому страшенно захотілося з’їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.От вовк і питає, куди вона йде. Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:— Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.— А чи далеко живе бабуся? — питає вовк.— Авжеж, дуже далеко, — відповідає Червона Шапочка, — он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.— Гаразд, — каже вовк, — я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:“Тут-тук”.— Хто там? — спитала бабуся.— Це ваша внучка, Червона Шапочка, — відповів вовк, змінивши свій грубий голос. — Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться.Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її.Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.Незабаром дівчинка прийшла і постукала: “Тут-тук”.— Хто там? — спитав вовк.Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:— Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться!Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:— Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко.Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся!От вона й каже:— Бабусю, а які ж у вас руки великі!— Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!— Бабусю, а які ж у вас ноги великі!— Це, щоб краще бігати, дитинко!— Бабусю, а які ж у вас вуха великі!— Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!— Бабусю, а які ж у вас очі великі!— Це, щоб краще бачити тебе, внученько!— Бабусю, а які ж у вас зуби великі!— А це, щоб тебе з’їсти!З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її.А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.Увійшли до хатинки — бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.— Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! — вигукнув один з лісорубів.Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує — гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:— Люди добрі, звільніть нас!Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.— Як же я перелякалась! — сказала Червона Шапочка. — Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.

Були собі лисичка й журавель, і зустрілися вони якось у лісі. Завели розмову та стали приятелями. Ось лисичка й каже: – Приходь, журавлику, до мене в гості! Я для тебе – як для себе.Журавель прийшов на ласкаві запросини. Лисичка наварила кашки з молоком, розмазала її тонким шаром по тарілці та й припрошує: – Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!Журавель нахилився, стукав, стукав дзьобом по тарілці – нічого не вхопить. А лисичка тим часом сама вилизькала всю кашу до останньої краплі. Після того й каже журавлеві: – Вибачай, журавлику, що мала, тим тебе й приймала. Більше в мене нічого немає.– Дякую за гостину, – відповідає журавель. – А тепер приходь, лисичко, до мене в гості.– Прийду, журавлику, обов’язково прийду!От і настала черга лисички йти до журавля. Той приготував смачної страви: узяв м’яса, картопельки, бурячків – усього-усього, покришив дрібненько, склав у глечик із вузькою шийкою та й припрошує: – Призволяйся, лисичко, не соромся!Лисичка до глечика – голова не влазить! Вона й так, і сяк, лапкою пробує, нюхає, заглядає – та нічого не вдіє. А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик. Помаленьку-помаленьку – та й поїв, що наварив. А тоді й каже:Поївши, каже лисичці: – Оце ж вибачай, що мав, тим і приймав. Більше не маю чим пригостити.Лисичка так розсердилася, що навіть не подякувала, як годиться. З того часу вони й перестали приятелювати.Ох і розгнівилася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувать забула, як годиться, чемним бувши.Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!Та від того часу й не приятелює з журавлями.Ось така була в них гостина, що й до сварки призвела!

Давним-давно, за високими горами і густими лісами, в королівстві Ельмірія жив великий дракон на ім’я Фіар. Він мав золоті лусочки і вогонь у грудях, але його серце було добрим і лагідним. Хоча всі в королівстві боялися його, Фіар ніколи не шкодив нікому — він лише жив високо в горі, спостерігаючи за світом.У тому самому королівстві жила маленька принцеса Лілія. Вона була найвідважнішою з усіх дітей, і замість того, щоб грати з іграшками в замку, вона любила бігати по лісах і квіткових луках. Одного разу, під час прогулянки, вона заблукала у великому темному лісі.Йшов час, і Лілія не могла знайти шлях додому. Ліс ставав все темнішим, і вона почала хвилюватися. Аж раптом перед нею з’явився Фіар — величезний, з золотими очима, але його погляд був сповнений співчуття.— Не бійтеся мене, маленька принцесо, — сказав дракон своїм глибоким, але лагідним голосом. — Я бачу, що ви загубилися. Дозвольте мені допомогти вам повернутися додому.Спочатку Лілія трохи злякалася, але швидко зрозуміла, що дракон хоче допомогти. Вона сіла на його широку спину, і разом вони полетіли в небі, як два справжні друзі. Дракон летів над горами і лісами, і нарешті вони досягли королівського замку. Король і королева були вражені, побачивши свою доньку верхи на драконі. Спочатку вони налякалися, але Лілія розповіла їм, як Фіар врятував її і допоміг повернутися додому. Відтоді король запросив дракона залишитися в королівстві і більше ніхто не боявся Фіара.З часом Фіар став справжнім захисником королівства, допомагаючи людям і показуючи, що навіть дракон може мати добре серце. А маленька Лілія і Фіар стали найкращими друзями, часто разом літали над казковими землями.