Казки для дітей 2–3 роки

У Бухті Пригод настала золота осінь. Листя шурхотіло під лапами, а прохолодний вітерець нагадував усім лісовим мешканцям, що зима вже близько. Щенячий патруль отримав незвичайне завдання: допомогти тваринам підготуватися до зими та влаштувати Осінній фестиваль тварин. Але цього року фестиваль обіцяв бути особливим, адже в лісі з’явилася загадка — зникнення легендарного Золотого Жолудя, який, за легендою, приносив удачу всьому лісу. Без нього тварини боялися, що зима буде суворою. Райдер зібрав цуценят і оголосив: “Щенячий патруль, до роботи! Ми знайдемо Золотий Жолудь і врятуємо фестиваль!“Роккі та таємниця годівничокРоккі, майстер переробки, взявся за створення годівничок для птахів, які залишалися на зиму. Він гасав лісом на своєму зеленому фургоні, наповненому старими дощечками, мотузками та пляшками. “Не викидай, а переробляй!” — гавкав він, майструючи затишні годівнички. Але коли Роккі повісив першу годівничку, до нього підбігла синичка Піпі з тривожною новиною: хтось ночами краде насіння з годівниць!Роккі помітив дивні сліди біля дерева — маленькі, але не схожі на пташині. “Це схоже на лапки миші… але надто великі!” — подумав він. Щоб піймати злодія, Роккі встановив хитру пастку: годівничку, яка гудітиме, якщо хтось спробує вкрасти насіння. Тієї ночі пастка спрацювала, і Роккі побачив велику лісову мишу Мітч, яка зізналася, що крала насіння, бо боялася, що їй не вистачить їжі на зиму. Роккі не розгубився: він зробив для Мітча окрему комору з перероблених коробок і наповнив її горіхами. “Тепер у всіх буде їжа!” — радісно гавкнув він. Але мишка шепнула, що бачила Золотий Жолудь біля старого дуба. Роккі передав цю підказку Райдеру.Кремез і підземна пригодаКремез, сильний бульдозерний пес, мав допомогти їжачкам викопати нори для зимової сплячки. Його бульдозер гудів, розгрібаючи землю, а їжачки носили мох і листя, щоб утеплити домівки. Та раптом Кремез наштовхнувся на дивний підземний тунель, який вів углиб лісу. “Це не нора їжачка!” — здивувався він. Їжачок Піксі розповів, що чув, як старі лісові звірі говорили про скарб, захований у тунелях під старим дубом. “Може, це Золотий Жолудь?” — подумав Кремез. Він обережно попрямував тунелем, освітлюючи шлях своїм ліхтариком. Але тунель виявився хитким, і земля почала обсипатися! Кремез гавкнув у рацію: “Райдере, потрібна допомога!” Райдер відправив Зуму з його водним катером, адже під землею виявився маленький струмок, який підмивав тунель. Зума швидко прибув і використав свій катер, щоб відкачати воду, а Кремез зміцнив стіни тунелю камінням. У кінці тунелю вони знайшли стару скриню, але вона була порожньою. Проте на стіні був викарбуваний малюнок птаха, що тримає жолудь у дзьобі. “Це підказка!” — вигукнув Кремез і передав її Райдеру.Скай і порятунок у хмарахСкай, відважна льотчиця, шукала двох загублених пташенят — горобчиків Тіма і Лілі, які відстали від своєї зграї. Вона гасала небом на своєму гелікоптері, уважно оглядаючи верхівки дерев. Раптом Скай помітила дивний блиск у гнізді на найвищому дереві. “Це може бути Золотий Жолудь!” — подумала вона. Але дістатися до гнізда було непросто: вітер ставав сильнішим, а гілки гойдалися. Скай викликала Гонщика, який прибув на своєму поліцейському джипі, щоб тримати порядок унизу. “Скай, будь обережна!” — гавкнув Гонщик. Скай спустила трос і обережно дісталася до гнізда. Там вона знайшла не лише Тіма і Лілі, а й… Золотий Жолудь! Але раптом з’явився яструб, який вважав жолудь своїм скарбом. Скай не розгубилася: вона включила гучномовець на гелікоптері, і звук злякав яструба. Пташенята були врятовані, а Золотий Жолудь — у безпеці. Скай доставила всіх на галявину, де чекали тварини.Гонщик і фінальна місіяГонщик, поліцейський пес, весь день стежив за порядком у лісі. Він помітив, що тварини хвилюються через зникнення Золотого Жолудя, і вирішив охороняти фестиваль, щоб ніхто не завадив святкуванню. Коли Скай принесла жолудь, Гонщик організував його урочисте повернення. Але раптом з’явився той самий яструб, який кружляв над галявиною, погрожуючи знову вкрасти скарб. Гонщик швидко скоординував цуценят: Маршал розпалив безпечне багаття, щоб відлякати яструба димом, а Зума використав свій водяний шланг, щоб створити легкий туман. Яструб, злякавшись, полетів геть. Тварини радісно загуділи, а Гонщик гордо гавкнув: “Золотий Жолудь у безпеці, фестиваль врятовано!”Осінній балНарешті настав час Осіннього балу. Золотий Жолудь сяяв на головній галявині, прикрашений гірляндами з листя, які зробив Зума. Роккі встановив годівнички, які гуділи музикою, Кремез викопав місце для великого багаття, а Скай організувала повітряний танок птахів. Тварини танцювали: білочки гасали в ритмі, їжачки гойдалися, а пташки створювали в небі різнокольорові візерунки.Райдер усміхнувся, дивлячись на щасливих тварин. “Щенячий патруль знову врятував день!” — сказав він. Ліс наповнився сміхом, піснями та теплом дружби. Золотий Жолудь сяяв, обіцяючи всім звірятам щасливу і затишну зиму.

Жили-були дід, баба та маленький хлопчик. Одного ранку бабуся вирізала пряник у формі чоловічка. Вона зробила йому глазур для волосся й одягу, а з маленьких грудочок тіста — ніс і очі. Коли вона поклала його в піч пектися, сказала хлопчикові: — Стережи пряникового чоловічка, поки дідусь і я підемо працювати в саду.Дід і баба вийшли копати картоплю, а хлопчик залишився біля печі. Але він замріявся й не дивився на неї весь час. Раптом він почув шум, глянув — і дверцята печі розчинилися. Звідти вистрибнув пряниковий чоловічок і чкурнув прямо до відчинених дверей будинку. Хлопчик кинувся їх зачинити, та пряниковий чоловічок виявився надто швидким: він вислизнув у двері та вискочив на дорогу ще до того, як хлопчик устиг його спіймати. Хлопчик щосили біг за ним, гукаючи дідуся й бабусю. Ті почули галас, кинули заступи в саду й теж побігли навздогін. Але пряниковий чоловічок обігнав усіх трьох, і скоро вони втратили його з поля зору. Утомлені, вони сіли відпочити на узбіччі.А пряниковий чоловічок побіг далі й незабаром зустрів двох чоловіків, які копали криницю. Вони глянули на нього й питають: — Куди мчиш, пряниковий чоловіче? — Я втік від діда, від баби та від хлопчика, і від вас утечу-у-у! — відповів він. — Авжеж? А ми перевіримо! — мовили вони, кинули своє знаряддя праці й кинулися за ним. Та наздогнати не змогли, і незабаром сіли край дороги відпочивати.Пряниковий чоловічок побіг далі й зустрів двох чоловіків, що копали рів. — Куди мчиш, пряниковий чоловіче? — спитали вони. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці — і від вас утечу-у-у! — вигукнув він. — Авжеж? Побачимо! — відповіли вони. Але й вони не змогли його спіймати, і теж лишилися позаду.Далі трапився ведмідь. — Куди це ти біжиш, пряниковий чоловіче? — загарчав він. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці й двох копачів рову — і від тебе втечу-у-у! — Авжеж? Побачимо! — ревнув ведмідь і побіг. Але й він швидко відстав, тяжко дихаючи, і ліг край дороги відпочити.Пряниковий чоловічок побіг далі й зустрів вовка. — Куди біжиш, пряниковий чоловіче? — загарчав вовк. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову й від ведмедя — і від тебе втечу-у-у! — Авжеж? Побачимо! — сказав вовк і пустився навздогін. Та й він не зміг його наздогнати й теж здався.Далі на узбіччі спокійно лежав лис. Він навіть не підвівся, а лише тонким голосом гукнув: — Куди біжиш, пряниковий чоловіче? — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову, від ведмедя й від вовка — і від тебе втечу-у-у! — Що? Не чую! — сказав лис, нахиливши голову. — Підійди ближче. Пряниковий чоловічок уперше зупинився й підбіг трохи ближче: — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову, від ведмедя й від вовка — і від тебе втечу-у-у!— Все одно погано чую, підійди ще ближче, — слабким голосом попросив лис, витягуючи шию та прикладаючи лапу до вуха.Пряниковий чоловічок підбіг зовсім близько й закричав на все горло: — Я ВТІК ВІД ДІДА, ВІД БАБИ, ВІД ХЛОПЧИКА, ВІД ДВОХ КОПАЧІВ КРИНИЦІ, ВІД ДВОХ КОПАЧІВ РОВУ, ВІД ВЕДМЕДЯ Й ВІД ВОВКА — І ВІД ТЕБЕ ВТЕЧУ-У-У!— Авжеж? — вигукнув лис і клацнув зубами. В одну мить він з’їв пряникового чоловічка.

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами.  Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки. Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко. Оля й Ніна скрикнули від радості. — Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля. — Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна. І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках. Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі: — Хай тобі буде яблуко, Ніно… А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала: — Ні, хай тобі буде яблуко, Олю… Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка: — Віддамо яблуко мамі. Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко. У маминих очах засяяла радість. Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

Жило-було в осінньому лісі маленьке Хмареня Пушок. Воно було наймолодшим серед усіх хмар на небі, таким легким і пухнастим, що старші хмари завжди жартували: “Пушок, ти такий малий, що навіть дощик із тебе не вийде!” Але Пушок мріяв бути особливим і подарувати світу щось незвичайне. Одного прохолодного осіннього ранку, коли сонце ще тільки прокидалося, Пушок вирішив спуститися нижче, до землі. Він хотів подивитися, як живуть звірята в лісі, як листя змінює колір на золоте й червоне, і як пахне мокра трава. Але старші хмари застерегли: “Не спускайся надто низько, Пушок! Земля холодна, і ти можеш застудитися!”Пушок не послухався. Йому так кортіло погратися з їжачком Шипком і білченям Бусею, що він полетів униз, ближче до лісу. Там він побачив, як річка парує, ніби розповідає історії про свої мандри, а повітря тремтить від прохолоди. Пушок був такий цікавий, що почав кружляти над річкою, над полями, над старими дубами. Але що нижче він спускався, то холодніше ставало. “Ой, як прохолодно!” — зойкнув Пушок. Його пухнасті краєчки почали гуснути, а легенькі крапельки, з яких він складався, стали маленькими-маленькими, такими крихітними, що вже не могли літати високо. Пушок не зміг повернутися до неба! Натомість він розтікся над лісом, над селом, над луками, огортаючи все м’якою, сірою ковдрою.— Що ж я наробив? — засмутився Пушок. — Я не хмара і не дощ, я якийсь… дивний!Тут до нього підбіг їжачок Шипко. “Не журися!” — сказав він. “Ти не просто хмара, ти — туман! Ти такий чарівний, що ховаєш ліс від холодного вітру, робиш усе таємничим і красивим. Дивись, як я можу гратися в твоїх обіймах!” І Шипко почав бігати між деревами, хихикаючи, коли його колючки зникали в сірій пелені. Білченя Буся додало: “А я можу ховати свої горішки, і ніхто їх не знайде, бо ти, Пушок, приховуєш мої скарби!” Навіть стара Сова, що сиділа на гілці, прокричала: “Туман — це чудово! Ти робиш ліс казковим, а мої історії звучать ще загадковіше!”Пушок зрадів. Він зрозумів, що бути туманом — це його особлива магія. Він навчився приходити щоосені, коли повітря холоднішає, а річки й озера діляться теплом. Він гуляв лісами, обіймав села, і всі раділи його м’яким, сірим обіймам. Навіть старші хмари на небі перестали сміятися й казали: “Молодець, Пушок! Ти створив щось нове!”Так і народився туман — маленький Пушок, який щоосені спускається до землі, щоб подарувати світу таємничість, захистити звірят від холоду й додати чарівності осіннім дням. А коли сонце піднімається вище, Пушок тихенько шепоче: “Я ще повернуся!” — і піднімається в небо, щоб знову стати хмаркою.

У далекому лісі жила собі маленька жабка-скрякотушка. Жила вона безтурботно і весело. Цілими днями полювала на комашок, а як сонечко сідало за обрій, влаштовувалася спати під великим листком папороті. Так і минали дні один за одним, рік за роком. Жабка підростала, мудрішала й дорослішала. Якось прокинулася вона вранці з незвичайною думкою: «А що, як подорожувати світом? Побачити, як живуть мої родичі в інших ставках та річках?» Ця думка не давала їй спокою. Поснідавши смачними комашками, жабка вилізла на теплий камінчик, щоб позасмагати під сонечком, та й задрімала.І наснився їй дивовижний сон. Пливе вона на білому човні широким синім морем. Вітер надуває вітрила, хвилі м’яко колихають човник. Але раптом море зникає, немов його й не було, а човник розтанув, як ранкова імла.Прокинулася жабка, очі протерла: «Що за дивина? Мабуть, я таки занадто розмріялася». Не встигла вона як слід отямитися, аж тут перед нею з’являється справжнісінький лицар на білому коні. Сидить гордовито, усміхається:— Чому сумуєш, красуне? Розвесели серденько! Загадай собі бажання — і я його виконаю. Жабка не довго думала. Адже її бажання вже визріло в серці:— Я хочу мандрувати світом і побачити далекі краї, тільки не знаю, як це зробити.— А тобі й не треба знати як, — відповів лицар. — Твоє бажання виконається, але спочатку виконай моє прохання: нагодуй мого вірного коня.Жабка з радістю погодилася. Вона назбирала найкращої трави, надоїла прохолодної води з джерела. Кінь поїв, попив і задоволено іржав.Тільки-но жабка закінчила своє завдання, лицар зник, а на його місці з’явилося сяйво. Воно огорнуло жабку, і сталося чудо — перетворилася маленька жабка на прекрасну принцесу з добрим серцем і ясним розумом.За мить повернувся лицар. Він побачив принцесу, закохався в неї з першого погляду і попросив її руки. Принцеса, пам’ятаючи його доброту, погодилася.Одружилися вони, й почали жити в любові та злагоді. І не просто жити, а мандрувати разом світами, пізнавати нові землі, зустрічати добрих людей. Нема в них ні горя, ні журби — тільки щастя та радість від кожного нового дня.Так збулася мрія маленької жабки, яка не боялася мріяти про неможливе.

Давним-давно, у кожній дитині жило ціле королівство маленьких лицарів. Звалися вони Захисниками Здоров’я, і їхнім завданням було охороняти королівство Тіла від непроханих гостей.Перша зустріч з Дракончиками-МікробамиОдного разу маленька Софійка гралася в пісочниці. Вона не знала, що там жили крихітні Дракончики-Мікроби. Вони були такі малесенькі, що їх не можна було побачити очима! Коли Софійка потерла очі немитими рученятами, деякі дракончики потрапили до її королівства. — Тривога! — закричав головний Лицар Імунітет. — Чужинці в королівстві!І почалася велика битва. Лицарі Здоров’я мужньо боролися з Дракончиками-Мікробами. Під час битви в королівстві ставало дуже гаряче — це піднімалася температура. Софійка відчувала, що їй жарко і вона втомлена.Чому це відбувається?Мудра Фея Природа пояснила:— Діти хворіють не тому, що вони погані чи щось зробили не так. Це відбувається тому, що їхні Лицарі Здоров’я ще тренуються! Кожна битва з Дракончиками робить лицарів сильнішими та досвідченішими. Коли дитина вперше зустрічає нового мікроба, її лицарі ще не знають, як з ним боротися. Тому битва буває важкою і тривалою. Але після перемоги лицарі запам’ятовують ворога і наступного разу перемагають його набагато швидше!Де живуть Дракончики-Мікроби?Дракончики-мікроби живуть усюди: У повітрі, яким ми дихаємо На іграшках у дитячому садочку На дверних ручках У краплинках, які вилітають, коли хтось чхає Деякі дракончики добрі і навіть допомагають нашому тілу, але інші люблять шкодити.Помічники ЛицарівНа щастя, у Лицарів Здоров’я є чудові помічники:Чарівне мило — воно змиває дракончиків з рук.Цілюще зілля (ліки) — допомагає лицарям боротися швидше.Сон-відпочинок — під час сну лицарі набираються сил.Їжа-сила — особливо фрукти та овочі дають лицарям енергію.Тепле укриття — коли дитині холодно, лицарі витрачають енергію на обігрів замість битви.Щаслива кінцівкаЧерез кілька днів Лицарі Софійки перемогли всіх Дракончиків-Мікробів. Дівчинка знову відчула себе здоровою і сильною.— Тепер я знаю цього ворога! — сказав головний Лицар Імунітет. — Якщо він повернеться, ми переможемо його за одну мить!І справді, з кожною перемогою королівство ставало сильнішим. Тому мама завжди казала Софійці:— Не журися, що захворіла, моя люба. Твої лицарі тренуються і стають сильнішими. Скоро ти знову будеш бігати і сміятися!

Жив-був у великому зеленому лісі маленький зайчик, якого звали Пушистик. Він був дуже допитливим і любив бігати від дерева до дерева, граючись з листочками та квіточками. Одного сонячного осіннього дня, коли листя вже починало жовтіти, старі дерева зашелестіли: “Зима йде! Зима йде!” Пушистик здивувався і запитав у своєї подруги, лисички Рудоньки: “А що це за зима? Чи буде вона веселою, як літо?”Рудонька, яка була розумнішою за всіх у лісі, усміхнулася і сказала: “Зима — це час снігу, морозу і довгих ночей. Треба готуватися, бо інакше буде холодно і голодно. Ходімо, я покажу, як наші друзі готуються!” Спочатку вони побігли до білочки Сонечка. Сонечко метушливо бігала по гілках, збираючи жолуді, горіхи й яблучка. “Я ховаю все в дуплах дерев і під листям! — вигукувала вона. — Взимку сніг засипле землю, і їжі ніде буде взяти. Треба працювати зараз, щоб потім не мерзнути!” Пушистик допоміг їй покотити великий жолудь і подумав: “Ого, скільки праці!” Потім друзі зустріли ведмедя Буркала. Він ричав тихо, копаючи глибоку яму під корінням старого дуба. “Я роблю собі затишну берлогу, — пояснив Буркал. — Наповню її мохом і сухим листям, а потім ляжу спати до весни. Взимку я буду мріяти про мед, а прокинуся сильним і ситим!” Пушистик заздрив: “А я б теж хотів спати всю зиму…” А от пташка Соловейко сиділа на гілці з маленьким рюкзачком за спиною. “Я лечу на південь, де тепло і сонечко! — заспівала вона. — Збираю сили, вчу дорогу по зірках. Хто не полетить, той замерзне в заметах!” Пушистик махнув лапкою на прощання і побажав удачі.Рудонька не зупинялася: “Ходімо далі! Дивись, ось єнот-полоскун Хитрун. Він умиває мордочку в калюжі і копає нору під корінням. ‘Я запасу їжу — ягоди, рибу й комах — і засипатиму вхід землею! — хвалився Хитрун. — Взимку буду спати, як Буркал, але прокидатимуся, щоб перекусити. Головне — не замерзнути!’ Пушистик кивнув: ‘Ти розумний, як справжній будівельник!'”Далі вони натрапили на їжака Колючку. Він згорнувся в клубочок, але не від страху, а щоб потренуватися. “Я ховаюся в опалому листі й моху, — прошепотів Колючка. — Взимку сніг буде моїм ковдрою, а голки — захистом. Не бігаю, як ви, а сплю тихо-тихо, щоб сили зберегти!” Пушистик обережно торкнувся його голочки і засміявся: “Ти як живий клубок ниток!”А за калюжею, біля ставка, сиділа жабка Квакша. Вона копирсалася в багнюці. “Я зариваюся в мул на дні ставка! — кумекала Квакша. — Там холодно, але безпечно. Кисень братиму з води, а серцебиття сповільню — і спатиму до тепла. Не панікуй, Пушистику, природа все передбачила!” Пушистик дивився, як вона ховається, і думав: “Навіть у воді є свій дім!” А Рудонька сама показала свій секрет: “Я, лисиця, не сплю всю зиму. Заряджаю шерсть — вона стає густішою! — і вчу сліди в снігу шукати. Взимку полюватиму на мишей під снігом, бо вуха мої чують усе. Але запаси теж роблю — ховаю зайчатину в норах!” Пушистик здивувався: “Ти — справжня королева зими!”Але в лісі жив ще один зайчик — його брат, Ліньковатик. Він лінувався цілий день: спав під кущиком, їв свіжу травку і сміявся: “Навіщо готуватися? Зима сама минеться! Я люблю сніг — покатаюся на ньому!” Рудонька попереджала: “Не лінуйся, брате Пушистика! Зима не жаліє ледачих.”Нарешті прийшла зима. Сніг пішов великий-білий, як пухова ковдра. Вітер завивав, а мороз щипав за ніс. Сонечко сиділа в своєму дуплі, хрумкаючи запасами, і співала пісеньку. Буркал мирно сопів у барлозі, гріючись мріями. Соловейко гуляв під теплим сонцем десь далеко. Хитрун сопів у норі, Колючка дрімав у листі, Квакша ховалася в мулі, а Рудонька мчала по снігу, шукаючи вечерю. А Пушистик вирив собі нірку під землею, вистелив її сухою травою і мохом, і навіть запас соковитої кори наробив. “Дякую, Рудонько, за науку!” — сказав він, затишно згорнувшись.А бідний Ліньковатик? Він мерз у снігу, шукав їжу, але скрізь — тільки біла пустка. Холод кусає лапки, живіт бурчить від голоду. “Ой, як я помилився! — заплакав він. — Треба було слухати друзів і готуватися!” На щастя, Пушистик почув його і поділився своєю ніркою та корінцем. Ліньковатик обіцяв: “Відтепер я буду старанним, як Сонечко!”З того часу всі тварини в лісі знали: зима — це не гра, а урок. Хто готується заздалегідь — той теплий і ситий. А ледачі вчаться на помилках. І ліс узявся до праці ще раніше, бо дружба і старанність — найкращі друзі проти морозу! Мораль казки: Готуйся до труднощів заздалегідь, і вони не здадуться страшними. Старайся, як тварини, — і зима стане чарівною!

У маленькому містечку Сонячному жив собі хлопчик Левко. Він був допитливий, як кіт у коморі: усе хотів знати, усе хотів спробувати. Одного ранку, коли мама попросила його винести сміття, Левко побачив щось блискуче біля дитячого майданчика.— Ого! — вигукнув він. — Яка гарна коробочка! Може, там цукерки? А може — скарб?Коробочка була срібляста, трохи мерехтіла на сонці й мала червону кнопку. Левко простягнув руку, але в ту мить почув тихенький шурхіт за спиною.— Не чіпай! — пролунав тоненький голос.Левко озирнувся й побачив пухнастого їжачка в жилеті. Той мав бейджик із написом “Патруль безпеки лісу”.— А ти хто такий? — здивувався хлопчик. — Я — Їжак Сторожак, чергую тут. Ця коробочка підозріла. Не варто торкатися речей, які не твої і не знаєш, звідки вони.Левко зморщив чоло: — Але ж цікаво! Їжак узяв палицю і легенько торкнувся коробки. Та засвітилася ще яскравіше й почала пищати!— От бачиш, — сказав Сторожак. — Добре, що не торкнувся руками. Може, це просто іграшка, а може, хтось її загубив або… вона небезпечна.— То що ж робити? — запитав Левко.— Перше правило: не торкайся невідомих речей. — Друге: не розкривай їх і не натискай нічого. — Третє: поклич дорослого або поліцейського.Левко слухав уважно й навіть повторював уголос, щоб запам’ятати. Потім вони разом із їжаком покликали сторожа з парку. Той прийшов, одягнув рукавички й обережно підняв коробочку. Виявилося, що це зламаний пульт від дрона, який загубив якийсь підліток.— Добре, що ти не торкнувся, — похвалив сторож. — А то могла статися біда: дроти, батарейки — усе це небезпечно.Їжак Сторожак усміхнувся: — Молодець, Левчику. Тепер ти — помічник Патруля безпеки!З того дня хлопчик зробив собі маленький значок і розповідав усім друзям у дворі: “Якщо знайшов щось незнайоме — не торкайся, не розглядай, а швидше клич дорослого!” А блискуча коробочка більше ніколи не з’являлася. Зате в Сонячному з’явилося більше дітей, які вміють бути обережними. Мораль казки: Цікавість — це добре, але розумна обережність — ще краще. Не все, що блищить, безпечне!

Одного теплого літнього ранку Вінні-Пух прокинувся у своєму затишному будиночку під назвою «Пухова Куща». Він потягнувся, позіхнув і раптом згадав про щось дуже важливе.— Час снідати! — радісно сказав Пух і подивився на свою шафку з медом. Важливо! Це не оригінальна історія Алана Мілна. Це нова авторська казка, натхненна персонажами з книги “Вінні-Пух”. Але шафка була порожня! Жодної баночки! Навіть маленької!— Оце так! — здивувався ведмедик. — А я був певен, що вчора ввечері тут стояло аж три баночки меду. Пух почухав свою круглу голову і вирішив піти до свого найкращого друга П’ятачка.П’ятачок теж у бідіМаленький рожевий П’ятачок сидів біля свого будиночка під вивіскою «Дім Поросятка» і виглядав дуже засмученим.— Що сталося, П’ятачку? — запитав Пух.— О, Пух! — зітхнув П’ятачок. — Уяви собі, зникли всі мої жолуді! Я збирав їх цілий тиждень, а сьогодні вранці — жодного не залишилося!— Мій мед теж зник! — вигукнув Пух. — Це дуже підозріло. Хтось, напевно, взяв наші запаси!Друзі вирішили провести розслідування. Вони уважно роздивилися землю біля будинку П’ятачка і побачили дивні сліди — великі, з довгими кігтями.Слідами злодіяПух і П’ятачок обережно пішли за слідами через Стоакровий ліс. Сліди вели до річки, потім повертали до старого дуба, а далі — до печери біля пагорба.— Мені трохи страшно, — прошепотів П’ятачок.— Не хвилюйся, — сказав Пух, хоча його лапки теж трохи тремтіли. — Ми разом, а разом ми сильніші.Біля печери вони почули дивні звуки: хрум-хрум-хрум і тихе гарчання.— Хто там? — голосно запитав Пух, намагаючись говорити сміливо.З печери висунулася велика голова з чорним носом і маленькими вухами. Це був… ведмідь! Справжній лісовий ведмідь!Несподівана зустріч— Ой! — злякано пискнув П’ятачок і заховався за Пуха.Але великий ведмідь не виглядав страшним. Навпаки, він здавався сумним.— Вибачте, — сказав ведмідь низьким голосом. — Я знаю, що взяв ваш мед і жолуді. Але я не хотів красти! Просто я заблукав у цьому лісі, і мені так хотілося їсти…— Ти заблукав? — здивувався Пух.— Так, — зітхнув ведмідь. — Я йшов з високих гір на північ, але збився зі шляху. А ваш мед такий смачний! Я давно не куштував такого чудового меду.Пух і П’ятачок переглянулися. Ведмідь виглядав справді нещасним і голодним.Мудре рішення— Слухай, — сказав Пух. — Красти — це погано. Але якщо ти голодний і заблукав, треба було просто попросити про допомогу!— Справді? — здивувався великий ведмідь. — Але я боявся, що ви злякаєтесь мене. Я ж такий великий…— А ти бачив Слонопотама? — запитав П’ятачок, трохи відважнішаючи. — Ми тут бачили і страшніших істот!Пух задумався і сказав:— Ходімо до Кристофера Робіна. Він найрозумніший у нашому лісі і обов’язково знає, як тобі допомогти дістатися додому.Щасливий фіналКристофер Робін справді знав, що робити. Він подивився на карту і показав ведмедю правильну дорогу до північних лісів.— Дякую вам! — радісно сказав великий ведмідь. — Ви такі добрі! А я поведуся по-справжньому погано.— Головне, що ти зрозумів свою помилку, — сказав Кристофер Робін.Перед від’їздом ведмідь показав їм чудову бджолину дупло, повну дикого меду, і лісову галявину, де росли найкращі жолуді.— Це вам на вибачення, — сказав він.Пух і П’ятачок прийшли додому з повними лапами смаколиків. А найголовніше — вони допомогли заблуканому мандрівнику і знайшли нового друга.Мораль казкиВвечері, лежачи у своєму ліжку, Пух думав:— Як добре, що ми не розсердилися на ведмедя, а спочатку вислухали його. Навіть найбільші помилки можна виправити добротою.І з цією теплою думкою Вінні-Пух заснув, а за вікном світили зірки над Стоакровим лісом, де завжди є місце для дружби й прощення.