Казки для дітей 2–3 роки

Колись, дуже давно, у величезному доісторичному лісі, де царювали динозаври, жили три кращі друзі: маленький, але дуже сміливий трицератопс на ім’я Трікс, великий і доброзичливий апатозавр Лонг, і спритний, як блискавка, велоцираптор Спін.Всі троє любили проводити час разом, досліджуючи ліс, граючи в перегони, або шукаючи нові місця для відпочинку. Одного разу, коли вони бродили неподалік від своєї улюбленої річки, вони почули, як щось величезне ричить з глибини лісу.— Що це може бути? — стурбовано запитав Трікс.— Напевно, це Тірекс, — припустив Лонг, який був найрозумнішим з них.Спін, найбільш відважний, сказав:— Треба дізнатися, що трапилося! Якщо хтось потребує допомоги, ми не можемо залишити його в біді! Друзі швидко попрямували на звук і знайшли величезного тиранозавра, який намагався витягнути свою ногу з глибокої ями. Виявилося, що тиранозавр, на ім’я Рекс, випадково потрапив у пастку, і тепер не міг вибратися сам.— Допоможемо йому! — вигукнув Лонг.Хоча спочатку вони боялися Тірекса, Трікс зрозумів, що навіть найбільший і найстрашніший динозавр може потребувати допомоги. Вони почали думати, як витягнути його з пастки. Лонг використовував свою довгу шию, щоб підтягнути каміння, Спін шукав міцні гілки для опори, а Трікс підбирав землю, роблячи схил менш крутим.Завдяки їхній праці, Рекс зміг вибратися з ями. Він був здивований, що такі маленькі динозаври, як Трікс і Спін, мали стільки хоробрості, а Лонг — таку мудрість.— Дякую вам, друзі, — сказав Рекс. — Я б ніколи не вибрався без вашої допомоги!З того часу вони стали найкращими друзями, і більше ніхто в доісторичному лісі не боявся великого тиранозавра Рекса. Всі знали, що він добрий і завжди допоможе, якщо буде потрібно.І ось так, через хоробрість, дружбу та підтримку, маленькі й великі динозаври показали, що справжня сила — це не тільки у великих розмірах, а й у великому серці.

Жив у селі хлопчик, на ім’я Петрик. Він був дуже бідний, але завжди допомагав іншим. Одного разу він зустрів старенького дідуся, який заблукав. Петрик допоміг йому знайти дорогу додому. У подяку дідусь дав йому чарівну квітку, яка могла виконати три бажання. Петрик міг попросити будь-яке багатство чи розкіш, але замість цього він побажав миру для свого села, здоров’я для хворих людей і щастя для кожного. Квітка виконала всі три бажання, і село стало найщасливішим місцем у світі. Люди зрозуміли, що найбільша сила — це сила добрих справ і слів.

У одному далекому краї, де зима тривала майже весь рік, була чудова крижана долина, оповита снігом і блиском льоду. У цій долині жила Зимова Фея на ім’я Сніжана. Її сріблясте волосся завжди мерехтіло, наче кристали льоду, а її крила були створені з найтонших сніжинок, які ніколи не танули.Сніжана правила зимою: вона приносила сніг, мороз і кришталеву тишу, якою наповнювався ліс. Але найголовніше, вона мала чарівну силу — виконувати бажання тих, хто щиро любить зиму і вірить у магію.У селі неподалік жила дівчинка на ім’я Оленка. Вона обожнювала зиму, бо кожного року, коли падав перший сніг, її дідусь розповідав їй казки про чарівну фею. Оленка мріяла побачити Сніжану і одного разу загадати бажання — повернути зір дідусеві, який осліп декілька років тому.Якось у надвечір’я, коли перший сніг замітав село, Оленка вирішила, що час настав. Вона вдягла теплу шубку і вирушила до засніженого лісу, сподіваючись знайти чарівну фею. Ліс зустрів її тишею, лише вітер грався гілками. Сніг м’яко падав на землю, вкриваючи світ блискучою ковдрою.Оленка йшла лісом і невдовзі побачила диво: вдалині засвітилися блакитні вогники, а коли вона підійшла ближче, перед нею постала Сніжана. Її крила мерехтіли, а усмішка була теплою, незважаючи на мороз. Оленка знала, що це та сама фея, про яку розповідав дідусь.— Чому ти прийшла до мене, маленька? — ніжно запитала Сніжана.— Я прийшла просити тебе про одне бажання, — відповіла Оленка. — Мій дідусь втратив зір, але він завжди вірив у твою магію. Я прошу, поверни йому здатність бачити.Сніжана подивилася на Оленку з добротою в очах.— Твоє серце чисте і добре, — сказала фея. — Ти могла б загадати будь-що для себе, але просиш за іншого. Я виконаю твоє бажання.Фея підняла руку, і сніжинки почали кружляти навколо Оленки, утворюючи сяючий ореол. Вона доторкнулася Оленчиної долоні, і маленький крижаний кристал засвітився в її руці. — Візьми цей кристал і принеси додому. Поклади його на очі свого дідуся, і коли він прокинеться — він знову зможе бачити.Оленка подякувала феї і поспішила назад до села. Вона зробила все, як сказала Сніжана. І коли дідусь прокинувся, він вперше за багато років побачив свою любу онуку, сніг за вікном і ялинку, яка сяяла різдвяними вогниками. З того часу Оленка завжди згадувала той чарівний вечір, а Сніжана продовжувала приносити зиму, щедро розсипаючи сніжинки і чарівні дива для тих, хто вірить у казку.І так з кожною зимою приходила надія на нові чудеса, адже магія ніколи не зникає, якщо в неї вірити.

Жила-була маленька червона машинка на ім’я Блискавка. Вона була не така, як інші автомобілі в місті — вона не була швидкою гоночною машиною і не могла підніматися на високі гори, як великі джипи. Проте Блискавка завжди мріяла зробити щось велике та корисне, щоб усі її запам’ятали.Щоранку Блискавка каталася містом, об’їжджаючи свої улюблені вулиці. Вона часто бачила, як інші машини працюють — автобуси возять людей, вантажівки перевозять товари, а поліційні машини допомагають підтримувати порядок. Іноді їй було трохи сумно, бо вона не знала, для чого її було створено.Одного разу в місті сталася несподіванка — велика злива затопила вулиці, і машини не могли проїхати по місту. Люди застрягли в своїх будинках, а головний міст був повністю залитий водою. Автобуси не могли везти пасажирів, вантажівки зупинилися, і навіть швидка допомога не могла дістатися до тих, хто потребував допомоги.Блискавка дивилася на все це й подумала: «А може, я можу допомогти?» Вона була невеликою, а її колеса були вузькими, тому вона змогла проїхати там, де інші машини застрягали.Блискавка під’їхала до міського мосту й помітила, що кілька людей не можуть перейти через нього через високу воду. Тоді вона вирішила діяти. Маленька машинка почала возити людей через затоплені ділянки, один за одним. Вона старанно підбирала кожного, хто потребував допомоги, і обережно перевозила їх через водні перешкоди. Їй було нелегко, але вона не зупинялася. Незабаром люди почали говорити про хоробру маленьку червону машинку, яка рятувала місто в складний час. Всі були вдячні, що Блискавка не здалася, навіть коли завдання було важким.Після того, як вода спала, і місто знову повернулося до нормального життя, Блискавку всі впізнавали. Вона стала справжньою героїнею свого міста. Блискавка зрозуміла, що кожна машинка, велика чи маленька, має своє призначення — варто лише вірити в себе і бути готовою допомогти в потрібний момент.І з того часу Блискавка більше ніколи не сумувала через свою маленьку форму, адже вона знала, що справжня сила не в розмірі, а в добрих справах і бажанні допомагати іншим.Так і жила наша маленька червона машинка, завжди готова допомогти та розвеселити кожного, хто її зустріне.

Десь далеко в засніжених горах, у маленькому селищі під назвою Лісовий Дім, жили брат і сестра — Данило та Марічка. Вони з нетерпінням чекали Різдва, бо чули від бабусі, що в найсвітлішу ніч на небі з’являється чарівна зірка, яка здійснює найзаповітніші бажання. Але цього року Різдво було особливим. Бабуся захворіла, і діти мріяли лише про її одужання.Одного вечора перед Різдвом, коли сніг падав густими білими пластівцями, Данило і Марічка вирішили вирушити на пошуки чарівної зірки. Вони взяли зі собою лише теплий одяг і бабусину стару лампу, що завжди освітлювала їм шлях. Ліс був тихим і сповненим таємничих звуків, але брат і сестра йшли впевнено, вірячи в чудо. Раптом перед ними з’явився старий лісник, якого всі вважали диваком. Він усміхнувся дітям і запитав: — Чого ви шукаєте в таку холодну ніч? — Ми шукаємо чарівну зірку, щоб вона допомогла нашій бабусі одужати, — відповіла Марічка. Лісник замислився і сказав: — Далеко йти вам не треба. Зірка завжди знаходиться там, де живе справжнє добро та любов.Данило і Марічка не зрозуміли його слів, але подякували і пішли далі. Через деякий час вони опинилися на вершині гори, де було видно все селище. І тут, на небі, запалала та сама чарівна зірка. Вона світила так яскраво, що сніг навколо засяяв сріблом.— Ми знайшли її! — зраділи діти. Зірка повільно опустилася на їхні долоні і засяяла теплим світлом. Данило і Марічка загадали бажання: “Нехай бабуся одужає”.Вранці, коли діти повернулися додому, їх зустріла здорова і радісна бабуся. Вона сказала: — Я відчуваю себе чудово, діти. Наче якесь диво сталося цієї ночі.З того часу чарівна зірка завжди з’являлася на небі над Лісовим Домом на Різдво, нагадуючи всім, що найбільші чудеса трапляються там, де панують любов і віра.

Одного разу, в маленькому таємничому селі, жила собі Какашка. Всі її уникали й вважали чимось неприємним, брудним та зовсім непотрібним. Навіть Какашка сама думала, що від неї немає жодної користі, тому вона була сумною і соромилася себе.Одного дня вона зустріла мудрого Черв’ячка, який спокійно проповзав поруч. — Чому ти така сумна? — запитав він.— Тому що ніхто мене не любить і всі думають, що я марна, — сумно відповіла Какашка.Черв’ячок усміхнувся і сказав:— Ти не марна, зовсім ні! Ти важлива частина життя. Без тебе рослини не могли б рости такими сильними та здоровими. З тобою земля стає родючою, а це дає нам їжу і квіти. Ти допомагаєш світу розквітати.Какашка здивувалася:— Я? Я допомагаю всьому рости?— Так, ти є частиною великого природного циклу, — підтвердив Черв’ячок. — Те, що може здаватися неприємним або непотрібним на перший погляд, має свою важливу роль у житті.З того часу Какашка більше не соромилася себе. Вона зрозуміла, що кожен, навіть той, кого недооцінюють, може робити щось корисне і добре.І всі в селі, дізнавшись правду, перестали відвертатися від Какашки, а почали розуміти її важливість і цінувати.Мораль казки: Кожна річ у світі, навіть якщо вона здається незначною або неприємною, має своє місце і свою користь. Не варто судити когось за зовнішнім виглядом або першими враженнями — все може мати глибший сенс і приносити користь.

Жила-була маленька поні, на ім’я Ліна. Вона була наймилішою і найспритнішою серед усіх поні у своєму селі, але в Ліни була одна мрія: навчитися літати. Кожен раз, коли вона дивилася на небо і бачила птахів, її серце завмирало від бажання піднятися до хмар і відчути свободу польоту.Одного дня, коли Ліна гуляла по лісовій галявині, вона натрапила на дивну, блискучу квітку. Її пелюстки світилися золотавим сяйвом. Не втримавшись, поні торкнулася квітки носиком, і раптом з неї вилетіла фея!— Ти розбудила мене, Ліно, — сказала фея, усміхаючись. — Я бачу, що ти мрієш літати. За твою доброту й щире серце я виконаю твоє бажання.Ліна не могла повірити своїм вухам. Фея легенько торкнулася її спини чарівною паличкою, і раптом у поні виросли великі, сріблясті крила!— Але запам’ятай, — додала фея, — твої крила будуть з тобою лише тоді, коли ти допомагатимеш іншим і приноситимеш радість. Відтепер Ліна могла літати. Вона піднялася високо в небо, облітала всі хмари і побачила світ із висоти пташиного польоту. Вона не тільки літала сама, але й допомагала іншим. Якщо хтось загубився або потребував допомоги, Ліна завжди прилітала на виручку.І хоча крила не завжди були з нею, Ліна навчилася найголовнішого: справжня магія полягає не у польотах, а в доброті й допомозі іншим. Тільки це робить нас по-справжньому вільними.

Стоїть серед поля теремок. Біжить мишка-шкряботушка. Побачила теремок, зупинилася і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? Ніхто не відгукується. Зайшла мишка в теремок і стала там жити.Пристрибала до терему жабка-квакушка і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! А ти хто? — А я жабка-квакушка. — Іди до мене жити! Жабка стрибнула в теремок. Стали вони жити удвох. Біжить повз зайчик-побігайчик. Зупинився і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! — Я, жабка-квакушка! — А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. — Іди до нас жити! Зайчик скок у теремок! Стали вони жити втрьох.Іде позв лисичка-сестричка. Постукала у віконце і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — А ти хто? — А я лисичка-сестричка. — Іди до нас жити! Забралася лисичка в теремок. Стали вони жити вчотирьох.Прибіг вовчик-сірий бочок, заглянув у двері та питає: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — А ти хто? — А я вовчик-сірий бочок. — Іди до нас жити!Вовк заліз у теремок. Стали вони жити вчотирьох. От вони в теремку живуть, пісні співають.Раптом йде ведмідь клишоногий. Побачив ведмідь теремок, почув пісні, зупинився і заревів на весь голос: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — Я, вовчик-сірий бочок. — А ти хто? — Ведмідь-Набрід. — Іди до нас жити!Ведмідь почав лізти в теремок. Ліз-ліз, ліз-ліз — ніяк не міг влізти та каже: — А я краще на даху буду жити. — Ти нас роздавиш. — Ні, не роздавлю. — Ну, то лізь! Вліз ведмідь на дах і тільки сів – трах!Затріщав теремок, упав набік і весь розвалився. Ледве встигли вибігти з нього мишка-шкряботушка, жабка-квакушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-сірий бочок – усі живі та неушкоджені.Взялися вони колоди носити, дошки пиляти – новий теремок будувати. І збудували ще кращий за попередній!

Був собі котик та півник, і дуже вони любили одне одного. От і почали жити вкупі, в одній хатці. Жили собі хорошенько – котик у скрипочку грає, а півник пісеньки співає. Котик іде якої їжі здобувати, а півник дома сидить та хати глядить.Отже, котик було як іде з дому, то й наказує:– Гляди ж, півнику, сиди в хаті та нікого не пускай, і сам не виходь, хоч би хто й кликав.– Добре, добре! – каже півник та засуне хату й сидить, аж поки котик вернеться.Тільки завиділа півника лисичка та й задумала його виманити, бо вона ласенька до курятинки! От і хитрує, як би тут півника виманити з хати. Підійде під віконце, як котика нема дома, та й підмовляє:– Іди, півнику, до мене! Що у мене золота пшениця, медяна водиця!А півник їй одмовляє:– То-ток, то-ток, не велів коток!Бачить лисичка, що не виманить так півника, та прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за хаткою та й дожидає. Отже, котик собі пішов, а півник глянув у віконце, коли під хаткою пшениця розсипана, така хороша, і нікого нема. Понадився півник на ту пшеницю! Дума собі: піду лиш я трошки поклюю! Адже нікого нема, не страшно. Я поклюю та й знов у хатку сховаюся. Котик і не знатиме! Бо нікого нема, то ніхто йому й не скаже… Вийшов півник. Клює собі пшеничку, клює… А лисичка підкралася та й схопила півника за хвіст. Потаскала до своєї хати!А півничок тоді гукає:– Котику-братику,Несе мене лискаПо каменю-мосту,На своєму хвосту.Порятуй мене!Котик і почув. Зараз побіг рятувати півника. Та тільки ж поки прибіг, лисичка вже далеко замчала півника. Котик біг, біг, не догнав! Вернувся додому. Так йому сумно самому – нема півника!.. Заплакав котик, а далі сів, думав, думав та й надумався: взяв свою скрипочку й писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.А в лисички було чотири дочки й один син. Принесла їм лисиця півника, наказала окріп у печі гріти, щоб півника обпатрати, бо він вже зовсім придушений був.– Та глядіть же,- каже лисичка,- нікого не пускайте! – А сама побігла ще кудись на лови.От, як лисичка побігла, котик підійшов під віконце та й заграв у скрипочку, ще й приспівує:– А у лиски, в лиски новий двір,Та чотири дочки на вибір,П’ятий синкоЩе й Пилинко;Вийди, лисе,Подивися,Чи хороше граю!От найстарша лисиччйна дочка не втерпіла та й каже до менших:– Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає!Тільки що вийшла, а котик її – цок у лобок та в писану торбу!А сам знову грає й приспівує:– Ой у лиски, лиски новий двір,Чотири дочки на вибір…Не втерпіла й друга лисичівна, вийшла… Котик і ту – цок у лобок та в писану торбу! Так усіх лисичок і виманив. А лисиченко, Пилипко, ждав-ждав сестричок – нема, не вертаються! От він і думає:«Піду я їх позаганяю, а то мати прийде, то буде сваритися, що в хаті не сидять».Вийшов і Пилипко. А котик і його – цок у лобок та в писану торбу! Так усіх і похватав. Тоді зав’язав їх мотузком і ввійшов у лисиччину хату. Знайшов півника – він лежав уже зовсім неживий, зомлілий. А котик його схопив за хвостик та й каже:– Півнику, півнику, стрепенись!Півник стрепенувся й ожив. Та такий радий!– Спасибі тобі,- каже,- котику-братику, що ти мене одрятував. Тепер же я тебе слухатимусь довіку!От взяли вони вдвох, де що було в лисички, поїли, горшки-миски побили, а самі втекли додому. Та й знов жили собі вкупці. Півник уже слухався котика. І все було добре.