Казки для дітей 2–3 роки

Колись давно жив могутній Лев, у якого була чарівна донька. Багато звірів мріяли стати її чоловіком, але Лев висунув непросту умову: руку його доньки отримає лише той, хто зуміє затримати вітер на його полі. Численні женихи намагалися виконати це завдання, але нікому не вдалося. Вітер шалено кружляв полем, і жоден не міг його спинити.Одного разу до Лева прийшов Кролик і попросив дозволу посвататися до його доньки. Лев усміхнувся і сказав:— Якщо зможеш зупинити вітер на моєму полі, тоді зможеш одружитися з нею.Кролик прийняв виклик, а донька не була проти.Наступного ранку Кролик пішов на полювання, вполював куріпку, обскуб її й почав смажити. Тоді він сказав своїй нареченій:— Я ненадовго піду додому, а ти приготуй куріпку й запроси батька, щоб ви з’їли все м’ясо. Мені ж залиш тільки підливу.Дочка Лева виконала його прохання. Коли Кролик повернувся, він побачив лише підливу.Тоді Кролик сказав:— Дай цю палицю своєму батькові. Нехай він спробує підсмажити підливу на ній.Донька передала палицю Леву. Лев намагався смажити підливу на палиці, але в нього нічого не виходило. Зрештою, Лев здивовано промовив:— Це неможливо! Підлива не підсмажиться на палиці.На це Кролик відповів:— Так само неможливо й затримати вітер на полі. Обидва завдання не мають рішення.Лев зрозумів свою помилку та оголосив:— Кролик заслужив право одружитися з моєю донькою!Так хитрий Кролик отримав руку доньки Лева і став її чоловіком. І всі звірі в лісі дивувалися, як Кролик переміг мудрістю там, де інші не змогли силою.

Жила-була маленька червона машинка на ім’я Бібі. Вона була найшвидшою і найяскравішою машинкою у всьому місті. Бібі дуже любила їздити по дорогах, допомагати іншим і завжди мріяла про великі пригоди. Під тегом “машинка” ви знайдете ще більше захоплюючих історій про пригоди на колесах, де кожна машинка стає героєм незабутніх подорожей та допомоги друзям! Одного дня, коли сонечко тільки прокидалося і перші промені торкнулися землі, Бібі виїхала зі свого гаража. Вона весело гуділа своїм клаксончиком:— Бі-бі! Бі-бі! Пригоди, я вже тут!На дорозі Бібі зустріла старого зеленого тракторця на ім’я Тошко. Він повільно їхав і виглядав дуже втомленим.— Привіт, Тошко! Що сталося? — запитала Бібі.— Ой, Бібі, мені потрібно довезти ці овочі на ярмарок, але я зовсім не встигаю, — зітхнув Тошко.Бібі одразу вирішила допомогти.— Не хвилюйся, Тошко! Я допоможу тобі! Бі-бі! Поїхали разом!Машинка Бібі зачепила причіп із овочами й помчала вперед. Вона їхала швидко, але обережно, щоб жоден помідорчик чи морквинка не випали з причепа. Дорогою вони зустріли маленький жовтий автобус Бусю, який віз діток до школи. Раптом Буся заглух і зупинився посеред дороги.— Ой-ой, дітки можуть запізнитися до школи! — заплакала Буся.— Не сумуй, Буся! Ми тобі допоможемо! — сказала Бібі.Бібі швидко витягла мотузку і допомогла Бусі доїхати до школи. Дітки радісно махали руками і кричали:— Дякуємо, Бібі! Ти — справжній герой!Нарешті Бібі і Тошко дісталися до ярмарку. Всі овочі були доставлені вчасно, а Тошко задоволено посміхався.— Ти неймовірна, Бібі! Завдяки тобі я встиг! — сказав Тошко.— Допомагати друзям — це найкраща пригода! — радісно відповіла Бібі.Відтоді всі у місті знали, що машинка Бібі завжди готова прийти на допомогу, бо вона мала велике і добре серце.І знову лунав її веселий клаксон:— Бі-бі! Бі-бі! Пригоди, я завжди тут!

Здибалася Лисичка з Раком. Стала собі, глядить на нього, як він помаленьку лізе, а далі давай над ним насміхатися. – Ну, та й швидкий же ти, нема що мовити! Правдивий неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз у великодну п’ятницю по дріжджі посилали, а ти аж за рік у великодну суботу з дріжджами прийшов та й ті насеред хати розілляв? – Може, коли й правда була,- каже Рак,- а тепер дуже на брехню подобає. – Овва! Значить, ти тепер прудкіший зробився? – Прудкіший чи не прудкіший, а тобі на кпини не здатний. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того корчика добіжу. – Що? що? що? – дивувалася Лисичка.- Ти хотів би зо мною об заклад бігати? – Не тілько побіжу, а ще й тобі о один скок випередки дам і швидше тебе при меті буду,- мовить Рак. Побилися вони об заклад. Стала Лисичка о один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до мети та й кличе: – А де ти, Раче? Нічого не чути. – Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулася хвостом до мети. Отоді Рак пустився від її хвоста та й каже: – Та осьде я! Давно вже жду на тебе аж троха поза мету забіг.

Одного разу Свинка Пеппа вирішила разом зі своєю родиною влаштувати веселий день на природі. Це був сонячний день, і вся сім’я — Пеппа, Джордж, мама Свинка та тато Свин — вирушили до парку з кошиком для пікніка.— Сьогодні буде найвеселіший день! — сказала Пеппа, стрибаючи від радості.Коли вони приїхали до парку, Пеппа та Джордж одразу помітили великий ставок з качками. Качки весело плавали, і Пеппа вирішила їх погодувати.— О, качки! — вигукнула Пеппа. — Можна я дам їм трошки хліба?— Звісно, можна! — відповіла мама Свинка, дістаючи з кошика шматочок хліба.Поки Пеппа і Джордж годували качок, мама Свинка і тато Свин готували стіл для пікніка. Було так затишно та спокійно, аж поки раптом на небі не з’явилися темні хмари.— Ой, здається, починається дощ, — занепокоївся тато Свин.— Не біда, ми завжди можемо сховатися під деревом, — оптимістично сказала мама Свинка.Але Пеппа була так захоплена годуванням качок, що навіть не помітила перші краплі дощу. Тільки коли почався сильний злив, вона побігла до своїх батьків.— Ой, як мокро! — засміялася Пеппа, — Але ж це так весело!Мама Свинка і тато Свин накрили кошик, і вся сім’я сховалася під великим деревом. Хоча дощ трохи зіпсував їхні плани, Пеппа і Джордж раділи кожній миті.— Мені здається, що день не був зіпсованим, — сказала Пеппа. — Ми все одно гарно провели час разом!— Так, головне — бути разом і весело проводити час, — погодився тато Свин.Після дощу на небі з’явилася красива веселка. Всі були в захваті від яскравих кольорів. — Ось це справжня пригода! — радісно вигукнула Пеппа.І вся родина щасливо посміхнулася, насолоджуючись чудовим закінченням свого пікніка. День, який здавався зіпсованим, став для них незабутнім!Читайте ще казку про пригоди Свинки Пепи як “Свинка Пеппа допомагає Джорджу знайти іграшкового динозавра “.

Жила-була в глибокому лісі маленька ялинка. Вона росла серед високих дерев і мріяла стати такою ж величною, як вони. Щодня вона дивилася вгору на могутні сосни й дуби і зітхала:— Якби я була такою великою і сильною, як ці дерева, тоді мене всі помітили б і захоплювалися мною!Маленька ялинка росла, але не дуже швидко. Їй здавалося, що вона ніколи не стане красивою, і ніхто не буде її помічати. Одного разу восени до лісу прийшли люди. Вони уважно оглядали кожне дерево і зупинилися біля ялинки.— Ось це дерево буде ідеальним для нашого свята! — сказав один із них.Ялинка зраділа: нарешті її помітили! Люди обережно викопали її з корінням і перенесли до великого міста. Там ялинку посадили на площі, прикрасили сяючими гірляндами, яскравими іграшками та золотистою зіркою на верхівці. Вона стала головною прикрасою свята, і всі жителі міста прийшли подивитися на неї.— Я ніколи не могла уявити, що стану такою важливою! — подумала ялинка. Вона пишалася своєю красою і раділа, що приносить людям радість. Настали новорічні свята, і навколо ялинки зібралися діти та дорослі. Вони співали пісні, танцювали і веселилися. Ялинка стояла на площі, сяючи від радості та гірлянд. Вона зрозуміла, що важливо не бути найбільшим чи найсильнішим, а приносити радість іншим.Після свят ялинку обережно повернули до лісу, де вона продовжила рости. Відтоді вона вже не сумувала, бо знала, що кожен може бути важливим і приносити щастя, навіть будучи маленьким.Мораль казки: Не обов’язково бути великим чи могутнім, щоб стати важливим. Головне — приносити радість і робити добро.

В далекому-далекому лісі, де росли великі квіткові галявини, жила маленька фея на ім’я Лілія. Вона була незвичайною феєю – могла зцілювати дерева, дарувати квітам яскраві кольори та допомагати звірям у біді. Лілія любила співати, і кожного ранку, коли сонце піднімалося над лісом, вона літала між квітами, даруючи їм свою чарівну мелодію. Одного разу в лісі трапилося лихо – темна хмара з’явилася на небі, і квіти почали втрачати свої яскраві барви. Всі звірі були налякані, а дерева зникали під темною тінню. Лілія не знала, що робити, адже її сила співу більше не діяла.Фея вирішила піти до старої мудрої сови, яка жила в найдальшому куточку лісу. Сова розповіла Лілії, що темна хмара з’явилася через те, що ліс втратив свою гармонію, і лише чиста доброта та любов можуть повернути кольори та радість.Лілія не злякалася. Вона почала допомагати всім навколо: вилікувала пораненого зайченя, повернула світло забутому дереву, і навчила всіх звірів жити в мирі й злагоді. З кожним її добрим вчинком хмара ставала світлішою, а коли вона обійняла найбільшу квітку на галявині, весь ліс засяяв знову.З тих пір Лілію знали як фею, яка принесла світло і гармонію в ліс. І кожного разу, коли на небі з’являлася хмара, Лілія співала свою мелодію добра, і квіти знову розквітали.

Жила-була команда веселих і хоробрих щенят, відомих як “Щенячий Патруль”. Вони завжди допомагали жителям міста, рятували друзів і вирішували найскладніші завдання. У цій команді були: Гонщик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Зума – вправний рятувальник на воді; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. Командував ними їхній добрий друг Райдер. Він завжди знав, коли настане момент, коли місту або природі потрібна допомога. Одного разу в містечку Адвенчер-Бей сталася справжня біда. Величезна буря насувалася на місто, і вітер почав здувати дахи з будинків. На річці рівень води піднявся так високо, що всі думали, що затопить вулиці. Мешканці міста були налякані і не знали, що робити. Райдер миттю скликав “Щенячий Патруль”. Гонщик взяв на себе керівництво, швидко видав завдання кожному зі щенят. Маршал допомагав гасити пожежі, які виникали через блискавки. Скай полетіла в небо і допомагала стежити за бурею, попереджаючи мешканців, які були в небезпеці. Зума був на річці і контролював рівень води, щоб запобігти повені. Кремез (Кріпиш) ремонтував зламані речі, а Роккі допомагав звірам, які втекли до лісу.Завдяки злагодженій роботі всі щенята змогли врятувати місто від стихійного лиха. Мешканці були вдячні своїм чотирилапим героям, а Щенячий Патруль знову показав, що для них немає нічого неможливого.З того дня мешканці міста знали, що в будь-який момент, коли потрібна допомога, Щенячий Патруль завжди поруч!Мораль казки: Взаємодопомога і командна робота можуть подолати будь-які труднощі!

Жив-був маленький котик на ім’я Мурчик. Він був пухнастий і м’який, як пухова хмаринка, і завжди любив гратися з друзями. Та ось одного вечора Мурчику було важко заснути. Він перевертався на одному боці, потім на другому, і нічого — не спав. «Може, я просто не втомлений?» — думав Мурчик, але ні. Весь день він бігав, стрибав і грався, тож мав бути дуже втомлений.Мурчик ліг на своє м’якеньке ліжечко, підгорнув лапки під себе й заплющив очі, але сон не йшов. У темряві його маленькі оченята були повні суму.«Що ж мені робити?» — засмутився котик.Тут раптом йому прийшла в голову ідея! Мурчик підскочив на лапках і подивився у віконце. Яскраві зірки сяяли на небі, а місяць був таким великим і круглим, як смачна річкова рибка.«Я піду на прогулянку!» — вирішив Мурчик.Він вийшов на вулицю і почав тихенько прогулюватися по садочку. Навколо нього тишу порушували лише ніжні шелести листя і м’який вітерець. Мурчик вдихнув глибоко повітря і відчув, як спокій огортає його.Раптом він побачив свою маленьку подружку — совенятко на дереві. Совенятко спостерігало за зірками і тихо пурхало з гілки на гілку.— Привіт, совенятко! — привітався Мурчик. — Чому ти не спиш?— Привіт, Мурчику! — відповіла сова. — Я теж не могла заснути, але коли подивилася на зірки, стало спокійно, і я вирішила помилуватися ними. А ти чому не спиш?— Я не знаю… Мабуть, мені страшно в темряві, — зізнався котик.Совенятко підійшло до Мурчика і ніжно обійняло його крильцем.— Бачиш, як багато зірок? Вони освітлюють ніч, як маленькі ліхтарики. І я завжди знаю, що вночі не страшно, коли ти дивишся на них.Мурчик вдячно посміхнувся. Відчуваючи тепло своєї подружки, він заспокоївся. Потім вони сіли разом і милувалися нічним небом.І от, коли Мурчик знову заплющив очі, на нього напав такий солодкий сон, якого він давно не відчував. Він ліг у своє маленьке ліжечко, і тепер було не страшно, бо він знав, що завжди є хтось поруч, хто допоможе.І так, в обіймах нічної тиші, маленький котик заснув. А зірки, мов світлячки, пильнували його сон.Кінець.

Бембі з’явився на світ у лісовій гущавині. Він лежав біля своєї мами олениці на маленькій галяві, надійно схованій серед густих чагарів. Згори над галявою повисли рясно-зелені лапаті віти високих дерев. Здавалося, що мати з оленям матимуть спокій у своїй схованці.Але цікава всюдисуща сорока таки вистежила їх. «Яке чарівне дитя!» — заверещала вона і майнула нетрями, розносячи новину серед мешканців лісу.Цокотіння крилатої плетухи привернуло загальну увагу — десятки птахів та звірят побігли, пострибали, полетіли, щоб побачити нового мешканця лісу. Між кущами вистрибом поспішали зайці, розпушивши хвости; перелітали з гілки на гілку білки, а між ними й над ними пурхали пройдисвіти- горобці.Навіть сова, що цілий день куняла в темряві, навіть вона прокинулась, бо одне зайченя затарабанило по стовбуру дерева так, що затремтіло совине дупло.— Хто там? Хто? — сонно пробуркотіла сова, не знаючи останніх новин.—Прокидайся, Сово! —гукнуло їй зайченя. — В родині королівських оленів народився малий королевич!—Всі поспішають його побачити, — сказала білка, зазираючи в дупло. — Ходімо з нами!Зітхнувши, сова розправила крила і полетіла слідом за і усіма. Навколо галявини вже зібралися білки та зайці. Вони дивилися крізь кущі, розглядаючи оленицю й мале плямисте створіння поруч з нею.Створіння називалося Бембі — то й був новонароджений королевич лісу. Але не всі ще його роздивилися.Сова перша порушила урочисту тишу.— Оце-то подія! — сказала вона. — Оце-то подія! Таке нечасто буває. Нечасто трапляється побачити новонародженого королевича, та ще й у лісі. Прийміть наші поздоровлення і привітання!Олениця підвела очі.— Дякую, — тихо сказала вона.По тому вона ніжно підштовхнула носом свого сонного ! сина — малий теж підвів голову й озирнувся.Вона підштовхнула Бембі ще раз, прошепотіла: «Підведися!» — й підбадьорливо лизнула його. Оленятко різко звелося на тонкі ніжки. Вони в нього тремтіли, і, силкуючися встояти, малий сперся на маму. — Ви погляньте лиш! Він уже намагається стояти! — закричало зайченя Барабанщик і затарабанило по землі зразу двома лапами. — Він шикарний!—Барабанщику! — докірливо похитала головою мати- зайчиха. — Де ти набрався таких словечок?!Ноги в оленяти були, як ви самі розумієте, ще слабкі, але воно уперто стояло поруч із мамою.Потроху звірі почали розходитися. Кожен вклонявся, прощався і йшов своєю дорогою.Барабанщик прощався останній.— Як ви назвете маленького королевича? — запитав він.—Я назву його Бембі, — відповіла олениця.—Бембі, — повторив Барабанщик, —- Бембі. Непогане ім’я. Рости здоровий, Бембі! — і він пострибав слідом за сестрами й мамою.Незабаром усі звірі довідались, як звати оленятко.Того літа в лісі було напрочуд гарно. Небо променилося ясною блакиттю, дерева красувалися буйнозеленим листям, а земля рясніла різнобарвними квітами, що яскріли, наче зірки — жовті, червоні та білі.Бембі любив ходити з мамою лісовими стежками, такими вузенькими, що кущі сплітали над ними свої віти. Часом гілка зачіпала його за ногу чи якийсь кущ боляче стьобав по стегну. Але мама завжди бувала поруч і щоразу допомагала вивчати закони лісу.Потроху в Бембі ставало дедалі більше друзів. Білочки вітали його, стрибаючи слідом: «Доброго ранку, королевичу!» Опосуми звисали з дерев, погойдуючись на хвостах, і кричали: «Привіт, королевичу Бембі!» Оленя здивовано озирало звірят, не відповідаючи їм, — воно ж бо іце зовсім не вміло говорити.Якось Бембі з мамою вийшли на галявинку й зустріли там Барабанщика зі всіма його родичами.—Гей, Бембі! — гукнуло зайченя. — Пограймося!—Так, так, пограйся з нами! — закричала сестра Барабанщика.І зайці почали гасати по галявині, перестрибуючи через галузки, горбочки й купини трави. Вони закружляли навколо Бембі так швидко, що в того запаморочилось у голові. Оленя скам’яніло, захоплене й здивоване.Барабанщик перескочив через колоду, і всі його сестри стрибнули слідом за ним.— Ну ж бо, Бембі! — гукнуло зайченя. — Стрибай до нас!Бембі врешті наважився. Він стрибнув і впав животом на колоду; дві його ноги зависли по один бік її, а дві — з іншого боку. Оленя безпорадно сповзло з колоди, та Барабанщик тільки вухами повів.—Нічого, зараз не вийшло, вийде іншого разу,— підморгнув він.Бембі випростав ноги й підвівся знову. Але він і досі ще не вмів розмовляти. Оленя незграбно потупцювало за Барабанщиком до зграйки птахів, що сиділи на гілці, низько похиленій над землею.Бембі глянув угору.—Це птахи, Бембі, — сказав йому Барабанщик. — Птахи!—Птахи, — повільно вимовив слідом за ним Бембі.Це було перше слово, яке сказав юний королевич!Барабанщик та його сестри аж затанцювали від захвату, та й самому Бембі було дуже приємно. Він знову й знову повторював собі щойно вивчене слово. А уздрівши метелика, що перелітав стежку, вже впевнено гукнув:— Птах! Птах!— Ні, Бембі, — відповів Барабанщик. — То не птах. То метелик.Метелик зник серед жовтих суцвіть. Бембі, як щасливий всезнайка, підійшов до квітів, нахилився й гукнув:—Метелик!— Ні, Бембі, — виправив Барабанщик. — То не метелик. То квітка!Він занурив ніс між квіти й понюхав. Бембі зробив те ж саме, та раптом злякано відсахнувся. Він торкнув носом щось волохате й тепле.З квітів виринула маленька чорна голова з двома блискучими очками.—Квітка! — закричав Бембі.Чорні оченята моргнули — зразу обидва. Мале звірятко вийшло з квітів, блиснувши проти сонця білою смугою на чорній спині.Заєць аж лягав зі сміху. Він так реготав, що довго не міг спромогтися на слово.— Ніяка це не квітка, — нарешті пояснив Барабанщик, — це скунс, звірок такий!— Квітка! — повторив Бембі, потопаючи в зливі нових слів.— А мені байдуже, — сказав скунс, — молодой королевич може називати мене Квіткою, коли хоче. Мені навіть подобається це ім’я.Так Бембі здобув ще одного приятеля, а скунс — нове ім’я.Одного ранку Бембі з мамою пішли стежкою, якою досі ще не ходили. Стежка пролягала густими хащами. Аж ось попереду з’явився просвіт. Олениця з сином увійшли в чагарі, заплетені в’юнкими рослинами. За кілька кроків видніла осяяна яскравим сонцем галявина. Бембі хотів негайно ж туди побігти, але мати спинила його.— Зачекай, — мовила вона, — не можна вибігати на моріжок, не впевнившись, що там безпечно.Повільно, обережно вона ступила кілька кроків, прислухалася і втягла напруженими ніздрями повітря, повертаючи навсібіч голову. І лише тоді гукнула до сина:—Ходімо!Бембі вистрибнув з чагарів. Йому було так радісно й гарно, що він почав підплигувати на зеленому моріжку — такого чудового просторого місця йому ще не доводилося бачити.—Лови мене! — гукнула мама й побігла.Бембі кинувся наздогін. Йому здалося, що він летить, легко, без жодного зусилля.Мати навчала Бембі гратися й бігати у високій траві — вони описували кола, тішачися простором та безпекою. Це тривало довго, поки нарешті олениця зупинилася відпочити.Бембі гасав далі, вивчаючи все довкола. І як же він здивувався, коли раптом побачив свого малого приятеля скунса, що сидів серед квітів.—Доброго райку, Квітко! — сказав Бембі: останнім часом його словник значно збільшився.Скунс відповів на привітання, чемно усміхнувшись. Але Бембі не міг довго встояти на одному місці. Він стрибнув ще раз і побачив Барабанщика, який тут-таки, неподалік, поскубував разом із сестрами смачну конюшину. Ледве повертаючи язиком у роті, повному конюшини, Барабанщик все ж таки спромігся запросити приятеля:— Скуштуй, Бембі! Поскуби разом із нами!Бембі скуштував. Ця трава була незвичайна не тільки на вигляд. Смакувала вона теж незвичайно. Оленя швидко зрозуміло, що зайці недарма її полюбляли, і запам’ятало, яка на вигляд конюшина — запашна їжа, досі йому не відома.Та коли він іще раз ткнувся носом у смачне зілля, звідти виплигнула велика зелена жаба і спокійнісінько пострибала, собі до ставка, що виблискував зовсім поруч. Бембі був украй здивований: по-перше, він досі ніколи не бачив жаб, а по- друге, вперше уздрів ставок. Він прожогом кинувся до води, щоб краще усе розгледіти.Де ж могла подітися та жаба? Бембі здивовано оглядав кола, що ширилися блискучою гладінню, і підійшов ще ближче — зазирнути в ставок. Водяне плесо потроху заспокоїлося, але, глянувши в воду, Бембі стрибнув назад. Він страшенно! злякався, бо побачив оленя, що уважно дивилося на нього з води.— Не лякайся, Бембі! — засміялася позаду мама. — Ти просто бачиш себе у воді.Бембі глянув ще раз. Але тепер уже двоє оленят дивилося на нього з води. Це було вже занадто. Бембі знову стрибнув назад, та, звівши голову і сторожко озирнувшись, він побачив, що це йому не привиділося. Поруч з ним стояло ще одне оленя.— Здоров! — сказало воно.Бембі відступив назад, зупинився, потім знову позадкуй вав і кинувся чимдуж до мами, яка спокійно поскубувала, траву поруч із іншою оленицею. Бембі вклонився незнайомці; й злякано озирнувся на оленя, що бігло за ним слідом.— Не бійся, Бембі, — сказала йому мама. — То маленька Фаліна, а це — твоя тітка Ена. Ти не хочеш привітатися з ними?— Добрий день, Бембі, — сказали олені.Але Бембі нічого не відповів.Ти ж хотів познайомитися з іншими оленями, — додала мати, — а тітка Ена й Фаліна — такі самі олені, як ми з тобою. Чого ж ти мовчиш? Невже ти не можеш до них обізватися?—Добрий день! — прошепотів Бембі ледь чутно.—Ходімо побавимось, Бембі, — запропонувала Фаліна, що здивувалася, почувши голос нового свого знайомця, — такий він був тихий. Вона стрибнула й лизнула Бембі в ніс.Бембі стрімголов помчав від неї, а Фаліна побігла навздогін. Здавалося, іцо малюки летять, не торкаючись до землі.Вони бігали одне за одним, не знаючи втоми, перестрибуючи горбочки й невисокі кущі.Коли оленята зупинилися, вкрай захекані й потомлені, вони були вже добрими друзями.Потім оленята рушили гуляти в парі, неквапно ступаючи по соковитій траві, — Бембі відчув, яким цікавим стає життя, коли знайдеш щирого приятеля, і весь аж промінився щастям.А прогулянки з мамою ставали тепер ще цікавіші. Вони знаходили нові стежки та барвисті галявини. Це був час найбільшої радості Бембі і найбільшого страху. Якось далеко в лісі щось тріснуло, й мама сказала, що то стріляє людина, — Людина, Яка Полює На Оленів. Бембі побачив у материних очах щирий безпорадний жах, коли вона додала: то смерть, невблаганна смерть глухо тріснула в лісі, а смерть наздоганяє так швидко, що найпрудкіший з оленів не може від неї втекти.— Стережися озброєних людей, сину, — сумно мовила олениця.Минали дні. Листя на деревах жовкло, хилилася й висихала трава, безжалісний вітер обдирав гілки, й ті стирчали чорні, голі, розпачливо похитуючись під похмурим сірим небом.Якось уранці Бембі прокинувся від холоду. Холод проймав його і поколював сотнями гострих колючок. Ще не розплющивши очей, оленя відчуло, що в повітрі потягло чимось незвичним, зовсім-зовсім новим. Бембі сторожко визирнув зі своєї схованки. Все навкруги було вкрите чимось білим.— Це сніг, Бембі,—сказала йому мати,— виходь, пострибай трохи, не бійся!Обережно-обережно Бембі ступив на сніг. Його копитце зразу ж глибоко пірнуло в пухнасту м’яку ковдру. Оленяті доводилося високо підіймати ноги, щоб переступати. Знову й знову він підкидав сніжні хмарки та пластівці снігу наче мерзле листя спадало оленяті на спину й на ніс. Сніжинки лоскотали горло й поколювали очі.Бембі був у захваті. Сонце яскраво відбивалося від сліпучо-білої поверхні. Повітря було чисте і м’яке, а навколо весело кружляли й падали білі зірки.Вибігши на горбочок, Бембі побачив, що все, поки сягав зір, стало біле. Навіть ставок був білий. А посередині білого ставка сидів Барабанщик.— Біжи сюди, Бембі! — крикнуло зайченя. — Поглянь лиш! Вода задубіла! Ти коли бачив таке? — Він барабанив задньою ногою по кризі. — Тут можна навіть ковзатися! Ось дивись, як це робиться!Барабанщик розігнався і помчав через ставок. Бембі надумав спробувати й собі, але ноги під ним роз’їхались в різні боки, і оленя впало на тверду кригу. Бембі гадав, що це зовсім не смішно, хоч Барабанщик аж зайшовся реготом.— Слухай, Барабанщику, — сказав Бембі, марно намагаючись зіпнутися на ноги, — пограймося в щось інше. — Він нарешті випростався і струшував тепер примерзлі грудочки снігу. — А де Квітка?— Де Квітка? — замислився Барабанщик. — Здається, знаю! Біжімо!Він допоміг Бембі зійти на берег, і вони побігли — Барабанщик попереду, оленя за ним — до нори, де жили скунси. Звірята нахилилися й по черзі зазирнули в нору. Там, мирно посопуючи на своєму ліжку, вистеленому засушеними квітами, лежав маленький скунс.— Прокидайся, Квітко! — гукнув Бембі.—А що, вже весна? — сонним голосом спитав Квітка, напіврозплющивши очі.—Ні, щойно зима почалася, — сказав Бембі. — Це так гарно. Що ти тут робиш?—В мене зимова сплячка, — поважно відповів малий скунс, — хіба ж ти не знаєш, що всі квіти сплять узимку?Барабанщик позіхнув:— Знаєте, друзі, мені теж захотілося подрімати. Бувай, Бембі, ще побачимося!Оленя повернулось до мами.— Не турбуйся, Бембі, — сказала олениця. — Зима скоро закінчиться, знову прийде весна.Бембі ліг спати в затишній теплій хащі, куди вітер не міг продертися. Він снив про веселі ігри, про друзів, про те, як вони бавитимуться, коли прийде весна.В оленяти все ще було попереду — справжні пригоди, справжні радощі та печалі, крізь які він має пройти, доки стане дорослим оленем з гарними рогами над головою. Він стане, неодмінно стане ним, Бембі, малий королевич великого лісу.Його казка тільки починається…