Казки для дітей 2–3 роки

У далекому-далекому лісі жив маленький їжачок на ім’я Колючко. Він був дуже добрим і розумним, але мав одну таємницю – боявся темряви. Щоночі, коли сонце ховалося за обрієм, а небо вкривалося зорями, Колючко ховався у своїй нірці та боявся навіть виглянути назовні.– А раптом у темряві живуть страшні чудовиська? – хвилювався він.Його друзі – зайченя, білочка й сова – веселилися під нічним небом, гралися у хованки, ловили світлячків, а їжачок сидів у своїй схованці й тільки слухав їхній сміх.Одного разу стара мудра Совушка підлетіла до нього й лагідно спитала:– Чому ти боїшся ночі, Колючко?– Бо я не бачу, що ховається в темряві, – зітхнув їжачок.– А ти спробуй подивитися на ніч по-іншому, – сказала Совушка. – Піди за мною!Їжачок довго вагався, але набрався сміливості та вийшов зі своєї схованки. Совушка привела його до великої галявини, і він підняв голову… Яке ж диво відкрилося перед ним! Весь небосхил сяяв тисячами зірок, а між ними тихо прокладала свій шлях Срібна Луна. Від цього світла темрява вже не здавалася такою страшною – вона була м’якою, як мамина колискова.– Дивись, – сказала Совушка, – темрява не страшна. У ній живе світло, просто треба вміти його побачити!Їжачок усміхнувся. Він уперше відчув, що ніч може бути прекрасною. З того часу він більше не боявся темряви й навіть почав виходити на нічні прогулянки разом із друзями.А коли йому ставало трохи лячно, він згадував зоряне небо й слова Совушки: «Темрява не страшна, якщо знайти в ній світло».

У Бухті Пригод всі чекали на весну: сніг мав розтанути, квіти розквітнути, а сонечко — зігріти землю теплом. Але щось пішло не так…— Це дивно! — вигукнув Маршал, зісковзнувши по кризі. — Вже мав би бути теплий вітерець, а тут досі мороз!— Квіти навіть не пробують прорости, — засмутилася Скай, кружляючи над лісом.— Щенячий Патруль, у нас місія! Ми маємо знайти, куди поділася весна! — оголосив Райдер. Гонщик разом з Еверест вирушив у гори — можливо, сніг там затримує тепло? Скай та Зума обстежили узбережжя — може, весну віднесло вітром у море? Маршал та Роккі вирушили в ліс шукати перші підсніжники.Але ніде не було жодних ознак весни! Поки Гонщик шукав у горах, він помітив велику тінь, що зникала в печері.— Хм… Це підозріло, — пробурмотів він і сміливо рушив уперед.Усередині печери було щось неймовірне! У великій крижаній клітці сиділа сама Весна — ніжна фея з квітковим вінком на голові.— Ой, допоможіть! — благально сказала вона. — Зима не хотіла йти і зачинила мене тут!Гонщик не міг дозволити, щоб Весна залишалася в полоні!— Не хвилюйся, я визволю тебе! Він подзвонив іншим щенятам, і вся команда кинулася на допомогу. Маршал розтопив лід своїм пожежним шлангом. Роккі знайшов механізм замка і відчинив клітку. Скай допомогла феї вибратися на світло. Як тільки Весна вийшла на волю, вона розправила крила і махнула рукою — з її долонь полетіли ніжні пелюстки, які, торкаючись землі, перетворювали сніг на зелену траву.— Це диво! — вигукнув Маршал, підстрибуючи від радості.— Тепер усі зможуть насолоджуватися теплом і квітами! — додала Скай, кружляючи над лісом.Але щось було не так…— Гляньте, там ще залишився лід! — занепокоєно сказав Гонщик, вказуючи на темний закуток печери.Весна сумно зітхнула:— Це серце зими… Воно не розтане, поки його не зігріє справжня доброта.— О, я знаю, що робити! — вигукнув Маршал і зняв з шиї свій червоний шарфик. Він акуратно загорнув крижане серце в теплу тканину і додав: — Тепер тобі не холодно, правда?Раптом сталося диво — лід почав світитися ніжним блакитним світлом, а потім… перетворився на маленьку краплинку роси!— Ого, це було неймовірно! — здивувався Роккі.— Ви не лише врятували мене, а й допомогли природі відновити баланс! — захоплено сказала Весна. — За це я подарую вам особливий весняний сюрприз!Вона легенько дмухнула, і над кожним щеням розкрився квітковий віночок, а з неба полетіли барвисті пелюстки.— Це найкращий подарунок! — зрадів Зума, вдихаючи аромат квітів.Весна махнула рукою, і легкий весняний вітерець підхопив її, несучи над лісами й полями.— Тепер усе буде добре! — почули щенята її голос, що лунав, ніби весняна пісня.Вони ще довго дивилися їй услід, а потім Гонщик гордо сказав:— Місія виконана! Щенячий Патруль завжди готовий допомогти!І справді — Весна повернулася, Бухта Пригод розквітла, і всі мешканці ще довго насолоджувалися теплом і ароматами першоцвітів. Кінець!

У густому лісі, серед високих дерев і запашних квітів, жило маленьке зайченя на ім’я Стриб. Він був веселим і допитливим, але мав одну велику таємницю – дуже боявся залишатися сам.Коли мама-зайчиха йшла шукати їжу, а друзі-зайченята гралися далеко, Стриб ховався у своїй нірці та тулився до теплого листочка, ніби він міг захистити його від усього на світі.Одного дня мудрий Їжак побачив його сумним і запитав:— Чому ти не граєшся з друзями, Стрибе?— Я боюся бути сам, – тихо відповіло зайченя.Їжак усміхнувся й сказав:— Ти ніколи не буваєш по-справжньому сам. Дивись, он вітерець обіймає тебе, сонце гріє своїми променями, а твоє серденько стукає, нагадуючи, що ти сильний і хоробрий. Тієї ночі, коли мама знову пішла, а Стриб залишився в нірці, він заплющив очі та прислухався. Він почув, як співають цвіркуни, як лагідний вітер шепоче листям, як тихенько стукає його власне серденько.«Я не самотній, у мене є цілий світ навколо», – подумав він. І вперше заснув без страху.З того часу Стриб більше не боявся. Він знав: навіть коли здається, що ти сам – навколо завжди є друзі, природа і твоє власне хоробре серце.Мораль казки: Ми ніколи не буваємо по-справжньому самі. Варто лише прислухатися до світу навколо – і ми відчуємо тепло, підтримку та силу всередині себе.

Жили собі дід та баба. Одного разу дід попросив бабу спекти щось смачненьке, і вона вирішила зробити Колобка. Замісила тісто, спекла його рум’яним та поставила на віконце, щоб охолов.Але Колобок виявився не простий, а дуже спритний і допитливий! Він не захотів сидіти на місці, зіскочив із віконця та покотився стежкою в ліс.По дорозі зустрів він зайця.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм! — сказав заєць.— Не їж мене, я краще тобі загадку загадаю. Відгадаєш — можеш мене з’їсти, не відгадаєш — я покочуся далі.Заєць погодився.— Що росте догори корінням?Довго думав заєць, та не зміг відгадати.— Це бурулька! — засміявся Колобок і покотився далі.Зустрів він вовка.— Колобок, Колобок! Я тебе з’їм!— Давай так: якщо ти розв’яжеш мою загадку, я сам у твій рот скочу. Якщо ні — побіжу далі.Вовк погодився.— Що можна тримати в руці, але не побачити?Думав вовк, думав… Але не відгадав.— Це повітря! — крикнув Колобок і знову покотився.Так само обдурив він і ведмедя, але ось на його шляху з’явилася хитра лисиця.— Колобок, які ж у тебе цікаві загадки! А можна я теж одну загадаю?— Давай! — погодився Колобок.— Що завжди попереду, але його не наздогнати?Довго думав Колобок, крутився туди-сюди, але не зміг відповісти.— Це майбутнє, — всміхнулася лисиця.— Ох! Тепер я маю виконати обіцянку… — зітхнув Колобок.Але замість того, щоб стрибнути лисиці в рот, він раптом як підскочить, як покотиться далі, сміючись:— Я ж не казав, що не можу тікати!І з того часу всі в лісі знають: Колобок не тільки спритний, а й розумний!

У Бухті Пригод наближалося свято Валентина. Усі готували сюрпризи для своїх друзів: Скай власноруч робила листівки, Маршал випікав печиво у формі сердець, а Роккі майстрував подарунки з перероблених матеріалів.Та раптом…— Тривога! — голос Райдера пролунав у всіх щенячих нашийниках.Гонщик миттєво підскочив:— У чому справа, Райдер?— У місті зникли всі валентинки! Магазини порожні, поштові скриньки пусті, а головне — навіть ті листівки, які вже були доставлені, зникли без сліду!Щенята перезирнулися. Це було справжньою загадкою!— Хтось викрав усі валентинки? — здивувалася Скай.— Нам потрібно з’ясувати, що сталося, — серйозно сказав Гонщик. — Щенячий Патруль, у нас місія! Сліди, що ведуть у темряву Щенята розділилися. Гонщик разом із Маршалом перевіряли пошту та магазини. Скай і Зума літали над містом у пошуках підозрілих слідів. А Роккі та Еверест оглядали вулиці та парки.Гонщик швидко виявив сліди – крихітні відбитки лапок, що вели до парку. Вони з Маршалом рушили за ними.Раптом у тіні дерев вони помітили когось маленького і пухнастого…— Це… білченя?! — здивувався Маршал.Перед ними сиділо крихітне білченя з величезною купою валентинок! — Чому ти їх забрав? — запитав Гонщик, підійшовши ближче.Білченя сором’язливо опустило вушка.— Я просто… не хотів бути сам у цей день, — сумно відповіло воно. — Усі дарують одне одному валентинки, а в мене нікого немає…Щенята переглянулися. Це була не крадіжка, а сумне серце, яке боялося залишитися на самоті.— Ти не один, — лагідно сказала Скай, яка щойно приземлилася поруч. — У тебе є ми!— Правда? — білченя розплющило очі від подиву.— Звісно! — засміявся Гонщик. — Щенячий Патруль допомагає всім! Свято для всіхРазом вони повернули всі валентинки до адресатів. А щоб білченя не почувалося самотнім, щенята зробили йому власну листівку з написом: “Ти наш друг! З любов’ю – Щенячий Патруль!” Очі білченяти наповнилися сльозами радості.— Дякую вам! Це найкращий день у моєму житті!І так у Бухті Пригод День Святого Валентина став ще теплішим, бо тепер навіть найменші серця знали, що їх люблять.

Жив собі в лісі маленький Вовчик. Він був добрим і веселим, але коли щось йшло не за його планом, він страшенно злився. Якщо в нього не виходило збудувати башту з гілочок, він сердито розкидав їх навколо. Якщо хтось ненавмисно зачіпав його хвостиком, Вовчик гарчав і тупотів лапками.Одного разу під час гри Вовчик і зайченя Круть будували місточок через струмок. Але раптом місточок зламався, і Вовчик вибухнув гнівом. Його лапки тремтіли, вуха піднялися догори, а очі блищали від злості. Він люто грюкнув лапою по землі й гучно завив:– Це нечесно! Чому завжди все ламається?!Зайченя злякано відскочило назад, а ворон Каркарич, що сидів на гілці, сплеснув крилами:– Ой-йой! Твоїй злості місця в лісі не знайдеться! Та раптом з-за дерев вийшла мудра Сова. Вона тихо, але впевнено запитала:– Вовчику, ти хочеш навчитися керувати своїм гнівом?Вовчик сердито пирхнув, але зацікавлено глянув на Сову. Вона привела його до великого дерева, під яким був розсипаний м’який пісок.– Коли ти злишся, – пояснила Сова, – спробуй зробити три речі. Спочатку глибоко вдихни носиком і повільно видихни ротиком. Спробуй три рази.Вовчик недовірливо спробував. Раз… два… три… І раптом його серце забилося трохи спокійніше.– Тепер, коли відчуваєш, що гнів підкрадається, почни рахувати до десяти. Повільно, не поспішаючи.Вовчик почав: «Один… два… три…» – і поки дорахував до десяти, його вушка більше не були притиснуті до голови.– А тепер, – усміхнулася Сова, – намалюй на піску, як виглядає твій гнів.Вовчик задумався і лапкою почав малювати. Він намалював велику бурю, яка трощить усе навколо, а поруч – сонце, яке повертає спокій. Коли він закінчив, йому стало легше. Він стер бурю лапкою і глибоко зітхнув.– Бачиш? Гнів – це лише хмара, що проходить, – сказала Сова. – І ти можеш керувати нею.З того дня, коли Вовчик відчував злість, він згадував урок Сови. Спочатку він дихав, потім рахував, а якщо гнів був дуже сильним – малював його на піску. Незабаром друзі помітили, що Вовчик більше не гарчить без причини, а сам став спокійнішим і щасливішим.А коли зайченя Круть одного разу засмутилося через зламаний місточок, Вовчик лагідно сказав:– Давай разом глибоко вдихнемо… і намалюємо новий місточок на піску! А потім побудуємо ще кращий.І вони засміялися, бо знали, що кожна буря в серці – тимчасова, і її можна приборкати. Мораль: Коли ми вчимось керувати своїми емоціями, світ стає добрішим і гармонійнішим. А прості техніки – дихання, рахування та малювання – можуть допомогти кожному впоратися з гнівом і знайти спокій.

У маленькому затишному селищі, серед зелених лугів та яскравих квітів, жила свинка на ім’я Пеппа. Вона була дуже веселою та завжди мала багато друзів. Кожен день приносив їй радість, але особливо Пеппа чекала на День святого Валентина, адже це був день, коли всі могли показати своїм друзям та рідним, як вони їх люблять.Цього року Пеппа вирішила, що вона зробить щось особливе для своїх найкращих друзів. Вона вирушила до свого улюбленого магазину в селищі, де продавали всілякі валентинки, милі подарунки і приємні сюрпризи.— Що я зроблю для Джорджа? — подумала Пеппа, обираючи картки. — І для Зої? І для Ребекки? О, я знаю! Я зроблю для них щось зовсім чарівне!Пеппа вирушила додому і вирішила створити найбільший і найкрасивіший букет із валентинок і квітів. Вона поєднувала різні кольори і візерунки, роблячи кожен подарунок унікальним і особливим для кожного друга.На ранок Дня святого Валентина Пеппа була дуже схвильована. Вона розклала свої подарунки на столі та вирушила до друзів. Спершу вона пішла до Джорджа, свого молодшого братика. Джордж був такий захоплений, коли побачив букет, обійняв сестру.— Дякую, Пеппо! Ти найкраща!Потім Пеппа вирушила до Зої та Ребекки, які теж були дуже щасливі від її подарунків. Кожен подарунок мав своє маленьке послання: “Ти найкраща подруга”, “Дякую, що ти є”, “Твоя усмішка робить цей світ кращим”. Пеппа дуже гордилася тим, що змогла зробити своїх друзів щасливими.Та найбільше Пеппа чекала на момент, коли вона побачить своїх батьків. Вона влаштувала для них справжнє свято — приготувала смачні печиво у формі сердець і запалила свічки на столі.— Зі святом, мамо і тато! — сказала Пеппа, даруючи їм свої власноруч зроблені валентинки.Її батьки, звісно, були дуже щасливі та пишалися такою турботливою донькою.Увечері, коли день вже закінчувався, всі зібралися разом на святковій вечері. Кожен отримав свої маленькі подарунки, і всі ділилися своїми теплими словами та обіймами. Всі почувалися дуже любленими та цінними. Це був найкращий День святого Валентина для Пеппи.— Я так рада, що є ви, — сказала свинка Пеппа, сидячи серед своїх найближчих людей. — Адже любов — це найкращий подарунок у світі! І так, Пеппа зрозуміла, що справжня магія Дня святого Валентина не в подарунках чи квітах, а в тому, щоб дарувати любов і турботу своїм близьким.І, звісно, всі разом вони з радістю провели цей день, наповнений сміхом, обіймами та теплом сердець.

Одного вечора в будинку Свинки Пеппи стало темно — мама Свинка вимкнула світло, бо настав час лягати спати.— Надобраніч, мої любі! — сказала мама, поцілувала Пеппу і Джорджа та вийшла з кімнати.Але щойно стало зовсім темно, Джордж зіщулився під ковдрою.— Пеппо… мені страшно, — тихенько прошепотів він.— Чого ти боїшся? — запитала Пеппа.— Темряви, — зітхнув Джордж.Пеппа задумалася. Вона сама колись боялася темряви, але тато Свин пояснив їй, що ніч зовсім не страшна.— Знаєш, Джорджику, темрява — це просто відсутність світла! Вона не може тебе образити. А ще вночі з’являються найкрасивіші речі! Ходімо, я тобі покажу.Пеппа взяла Джорджа за лапку та відчинила штору. У вікні сяяв великий місяць, а на небі блищали тисячі зірок.— Дивись, які вони гарні! Це наче чарівні ліхтарики, що освітлюють ніч!Очі Джорджа округлилися від захоплення.— А ще… якщо прислухаєшся, ти почуєш, як уночі співають цвіркуни, а вітерець лагідно колише дерева. Це все частина чарівного нічного світу!Джордж почав слухати та дивитися навколо. Він побачив, як місячне світло м’яко освітлює його улюблені іграшки, а його тінь весело рухається по стіні. — Ой, моя тінь танцює! — засміявся він.— Бачиш? Темрява — не страшна, вона просто інша! — усміхнулася Пеппа.Джордж кивнув. Тепер йому було цікаво, а не страшно.— Я більше не боюся! Ніч — це чарівно!Пеппа закуталася у ковдру, а Джордж затишно влаштувався поруч. Скоро він заснув, посміхаючись. А місяць і зірки пильнували його сон, як добрі друзі.

У далекому королівстві, де гори здіймалися аж до самих хмар, жив дракон Зорекрил. Його луска сяяла сріблом у променях місяця, а очі світилися, мов дві зірки. Він не був схожий на інших драконів — не нищив села, не викрадав принцес, а лише мріяв про вільне небо та пригоди. Та в тому ж королівстві жив жорстокий король Вельмір, який ненавидів драконів. Він вважав їх загрозою і наказав лицарям ловити та знищувати всіх, хто насмілювався літати над його землями. Дракони тікали, ховалися, а ті, хто намагався чинити опір, зникали без сліду.Одного разу Зорекрил почув плач із темної ущелини. Він спустився вниз і побачив дівчину, яка тремтіла від холоду. Це була принцеса Лея — дочка короля Вельміра. Вона загубилася в лісі під час прогулянки і не змогла знайти дорогу назад.— Ти дракон? — злякано спитала вона. — Так, але я не заподію тобі зла, — відповів Зорекрил. Він розкрив крила й піднявся в небо, несучи Лею до замку. Коли вони приземлилися біля воріт, солдати вже хотіли вбити дракона, та принцеса їх зупинила:— Він врятував мене! Він не ворог, а мій друг!Король Вельмір не міг повірити, що дракон допоміг його доньці. Його серце, закам’яніле від ненависті, почало танути. Він зрозумів, що не всі дракони є загрозою, і скасував свій наказ. Відтоді люди та дракони стали жити в мирі, а Зорекрил став першим драконом, якого королівство визнало своїм захисником.А коли наступала ніч, він злітав у височінь, де його срібні крила світилися серед зірок, нагадуючи всім про те, що справжня хоробрість — це не сила, а добре серце.