Казки для дітей 2–3 роки

Одного чудового ранку місто Бухта Пригод прокидалося у звичному ритмі: перехожі поспішали у справах, машини гуділи на перехрестях, а дітлахи радісно бігли до школи.Але раптом… “Біп-біп!” — почувся різкий гудок. Маленький хлопчик Макс майже вибіг на дорогу, не дивлячись по сторонах! Його вчасно зупинив Гонщик — відважний поліцейський пес.— Стоп, Максе! — голосно вигукнув він. — Червоне світло — стояти!— Ой… Вибач, Гонщику, я поспішав! — знітився хлопчик.— Поспіх на дорозі — небезпечна річ, друже! Сьогодні Щенячий патруль покаже всім, як бути обережними на вулицях! Урок безпеки від Щенячого патруляРайдер зібрав команду на центральній площі, а жителі міста з цікавістю спостерігали.— Отже, друзі, — почав Гонщик, — ми навчимо вас головних правил безпеки на дорозі! Перше правило: “Червоне — стій, жовте — чекай, зелене — йди!”Маршал, завзятий пожежник, показав веселу гру: світлофор міняв кольори, а всі містяни повинні були правильно реагувати. Якщо хтось рухався на червоне, Маршал випускав веселий фонтанчик води зі шланга — сміх лунав на всю площу! Друге правило: “Дивись ліворуч, праворуч і знову ліворуч перед тим, як перейти дорогу!”Скай з висоти стежила за натовпом. Коли дехто забував подивитися по сторонах, вона кликала з неба:— Обережно! Дивіться навколо! Третє правило: “У темряві будь помітним!”Роккі роздав світловідбивні наліпки у формі лапок, які можна було приклеїти на рюкзаки та куртки.— Тепер вас видно навіть уночі! — сказав він. Несподівана небезпекаРаптом… “БАХ!” — почувся гуркіт. На головній дорозі перестав працювати світлофор! Автівки зупинилися, не знаючи, що робити, а перехожі розгублено топталися на узбіччях.— Це небезпечно! — вигукнув Райдер. — Гонщику, ти керуватимеш рухом!Поліцейський пес стрибнув у центр перехрестя й почав сигналами лап керувати машинами.— Зума, постав конуси! — Райдер швидко віддав наказ.— Уже біжу! — водний рятувальник розставив яскраві знаки.А Роккі тим часом швидко полагодив світлофор. “Клац!” — і загорілося знайоме зелене світло.Місто полегшено зітхнуло.— Ви врятували ситуацію! — радісно вигукнув мер. Щасливий фіналМакс підійшов до Гонщика й серйозно сказав:— Я тепер завжди буду чекати зелене світло. І носитиму цю лапку-наліпку, щоб мене було видно!Гонщик підморгнув:— Молодець, друже! Тепер ти — справжній експерт із безпеки на дорозі!Щенячий патруль знову показав: немає проблем, які вони не змогли б вирішити, і немає щеняти, яке не могло б допомогти!

В одному небесному царстві жило маленьке Сонечко. Воно було яскраве, тепле й веселе. Кожного ранку Сонечко прокидалося, посміхалося світові та лагідно зігрівало землю. Воно любило дивитися, як радіють люди, як квіти розпускаються назустріч його промінцям, як діти сміються, бавлячись на зелених луках.Але було дещо, чого Сонечко боялося понад усе — це дощ. Щоразу, коли на небі збиралися хмари, Сонечко ховалося за обрієм і благало вітерець розігнати їх. “Дощ приносить смуток,” думало Сонечко. “Коли йде дощ, усе стає сірим і сумним. Я не хочу, щоб світ засмучувався!”Одного дня великі дощові хмари все ж прийшли, і Сонечко, як завжди, сховалося. Дощ почав крапати на землю, а Сонечко уявляло, як усе навколо стає мокрим і сумним. Але коли дощ закінчився, сталося щось дивовижне – на небі з’явилася величезна, барвиста веселка!Сонечко обережно визирнуло з-за хмар і не могло повірити своїм очам. Веселка була прекрасною! Вона переливалася всіма кольорами, які тільки можна уявити. Земля освіжилася, квіти підняли свої голівки, а діти, сміючись, стрибали по калюжах. Здавалося, що дощ не приніс смутку, а навпаки – зробив світ ще прекраснішим. Сонечко задумалося. “Може, я помилялося? Може, дощ – це не лише смуток?” І тоді воно зрозуміло: без дощу не було б веселки, без похмурих днів світло не здавалося б таким яскравим, а без суму щастя не було б таким цінним.З того часу Сонечко більше не боялося дощу. Воно знало, що після кожної зливи обов’язково з’явиться веселка, а після смутку завжди приходить радість. І світ став ще прекраснішим, бо тепер Сонечко світило не тільки в ясні дні, а й у серцях тих, хто вмів бачити красу навіть після дощу.

Одного осіннього ранку маленький їжачок Хрумчик прокинувся від теплого промінчика сонця. Осінь вже постукала в лісові двері, а це означало, що час готувати запаси на зиму.— Треба знайти щось смачненьке! — подумав їжачок і почимчикував до лісової галявини.Раптом він побачив під великим яблуневим деревом кругле червоне яблуко.— Ой, яке гарне! І напевно дуже смачне! — зрадів Хрумчик.Та ось біда — яблуко було важким, і їжачкові було складно котити його до своєї нірки. Він спробував штовхати його носиком, але воно знову й знову відкочувалося.— Що ж робити? — замислився їжачок.Аж тут налетів вітерець, і яблуко покотилося прямо до нього. Їжачок нахилився, і раптом яблуко причепилося до його колючок!— Оце так диво! — засміявся їжачок. Весело крокуючи додому, він зустрів зайчика.— Ой, Хрумчику, ти не бачив чогось смачненького? Я так зголоднів! — сумно сказав зайчик.— Звісно! Ось, тримай шматочок яблучка! — і їжачок відкусив для друга скибочку.Трохи далі він зустрів білочку.— Ой, їжачку, а чим це ти так смачно пахнеш? — запитала вона.— Це моє яблучко! Хочеш скуштувати? — запропонував Хрумчик.— Дуже! — зраділа білочка, і їжачок поділився ще одним шматочком.Так, по дорозі додому, Хрумчик пригостив і мишеня, і пташку, але коли дістався нірки, на його колючках усе ще залишалося пів яблука!— От і чудово! — задоволено сказав їжачок і з насолодою з’їв свою частинку.Йому було приємно знати, що він не лише назбирав собі запаси, а й зробив друзів щасливими.

Одного дня, високо в небі, на біленькій пухнастій хмаринці жила маленька краплинка. Вона була дуже веселою й мріяла побачити світ.— Як цікаво було б дізнатися, що там, унизу! — захоплено сказала вона своїм подружкам.— Терпіння, краплинко, — усміхнулася стара мудра хмара. — Скоро прийде час, і ти вирушиш у подорож.І ось настав цей день! Вітерець подув сильніше, хмаринка потемніла, і краплинка разом з іншими друзями весело помчала вниз. Вона впала просто на жовту пелюстку соняшника.— Ой, як м’яко! — здивувалася краплинка. Але сонечко виглянуло з-за хмар, і краплинка швидко випарувалася, піднявшись назад у небо.— Ух ти! А можна ще раз? — радісно вигукнула вона.Наступного разу краплинка потрапила у струмочок, потім у річку, помандрувала до великого моря, де каталася на хвилях і розповідала рибкам про свої пригоди.Та щоразу сонечко піднімало її вгору, і вона знову поверталася на свою рідну хмаринку.— Яка ж дивовижна подорож! — захоплено вигукнула краплинка. — Тепер я знаю, що світ великий і прекрасний!І з того часу вона ще багато разів вирушала в мандри, розповідаючи всім про чудеса, які бачила.

Одного ранку Свинка Пеппа прокинулася дуже рано. Вона радісно застрибала на ліжку та вигукнула:— Ура! Сьогодні 8 Березня!— А що це за свято? — сонно запитав Джордж, потираючи оченята.— Це свято всіх мам, бабусь і дівчаток! Ми маємо зробити щось особливе для нашої мами!Підготовка до святаПеппа підскочила до тата Свина, який уже сидів за сніданком і читав газету.— Татку, у нас є подарунок для мами?— Ой, справді, сьогодні 8 Березня! — здивувався тато. — Ми повинні підготувати щось дуже гарне!— Ми можемо приготувати для мами святковий сніданок! — запропонував Джордж.— А ще зробити для неї красиву листівку! — додала Пеппа.— Прекрасна ідея! — тато усміхнувся. — Але нам потрібна допомога.Разом вони вирушили до бабусі й дідуся Свинів. Бабуся допомогла спекти смачний торт, а дідусь показав, як зробити гарний букет із квітів, що росли в його саду.Поки торт пікся, Пеппа та Джордж старанно вирізали з кольорового паперу сердечка та малювали на листівці усміхнені обличчя всієї родини.Найкраще святоКоли мама Свинка вийшла з кімнати, її зустріли радісними вигуками:— Зі святом, мамо! — О, яка краса! — зворушено сказала мама, отримавши букет, листівку, смачний торт і гарно запакований подарунок.— А найкращий подарунок — це ваша любов! — ніжно обійняла вона своїх малюків.— А що в коробці? — зацікавлено запитав Джордж.Мама відкрила пакунок і…— Ой! Це чудовий новий фартушок! — зраділа вона.— Щоб ти завжди залишалася такою гарною, навіть коли готуєш! — пояснив тато.І в той день у будинку Свинки Пеппи лунав сміх, було багато радості та тепла, а мама Свинка почувалася найщасливішою у світі!

У Бухті Пригод настав особливий день — 8 березня, коли всі готувалися до Весняного фестивалю. Жителі прикрашали площу тюльпанами й нарцисами, вішали різнокольорові стрічки, а діти майстрували подарунки для мам. Мер Гудвей ходила з курочкою Чикалеттою й радісно повторювала: — Це буде найкраще свято весни!Та раптом з-за гір налетів сильний вітер. Він зірвав вінки з дерев, розкидав квіти по всій Бухті й навіть перевернув столи з пирогами. Жителі заметушилися, а мер зателефонувала Райдеру: — Райдере, наш фестиваль у біді! Допоможи, будь ласка! Райдер, добрий друг щенят, зібрав команду у штабі Щенячого патруля. — Щенята, до роботи! Весняний фестиваль треба врятувати. Гонщику, оглянь площу й зупини хаос. Маршале, перевір, чи немає вогню від перекинутих свічок. Роккі, полагодь декорації. Кремезе, розчисть дорогу для гостей. Зума, врятуй вінки з річки. Скай, облети Бухту й знайди загублені квіти. Вперед!Щенята радісно загавкали: — Ми готові, Райдере!Пригоди щенятГонщик, відважний поліцейський пес, помчав на площу. Вітер ганяв стрічки й кошики, але Гонщик швидко розставив конуси й увімкнув сирену: — Усі заспокойтеся, Щенячий патруль тут! — гавкнув він, і люди полегшено зітхнули.Маршал, веселий пожежник, перевірив столи. Одна свічка впала в траву, але він миттю загасив іскру своїм шлангом: — Вогонь приборкано! — радісно вигукнув він, хоч трохи спіткнувся об власний хвіст.Роккі, винахідливий механік, побачив зламану арку з квітами. Він дістав свій ящик з інструментами й почав лагодити: — Не викидай, а ремонтуй! — бурмотів він, прикручуючи дерев’яні планки. За кілька хвилин арка стояла, як нова.Кремез, майстерний будівельник, кинувся до дороги, яку завалило гілками й пелюстками. Його бульдозер загудів, і незабаром шлях був вільний: — Кремез розчищає все! — гордо гавкнув він.Зума, вправний рятувальник на воді, стрибнув у свій катер, бо вітер загнав вінки в річку. Він пірнув і витягнув їх один за одним: — Вінки врятовано! — радісно вигукнув він, тримаючи мокрий вінок у зубах.Скай, смілива льотчиця, злетіла в небо на своєму гелікоптері. Вона помітила кошик із квітами, що застряг на дереві, і спустила канат: — Скай піднімається вгору! — гавкнула вона, доставляючи квіти назад на площу.Сюрприз від щенятРайдер зібрав команду, коли вітер стих. Площа знову виглядала святково: арка сяяла, дорога була чиста, вінки гойдалися на деревах, а квіти повернулися в кошики. Мер Гудвей обняла Райдера: — Ви врятували фестиваль!Але щенята пошепталися між собою й побігли до парку. Гонщик приніс лопатки, Маршал — воду, Роккі — насіння, Кремез викопав ямки, Зума полив їх, а Скай розкидала пелюстки з неба. За кілька хвилин у парку розквітли нові квіти — яскраві тюльпани у формі серця. Коли мами Бухти Пригод прийшли на фестиваль, щенята гавкнули: — Це подарунок для вас! З 8 березня!Усі ахнули від захвату, а мер Гудвей додала: — Щенячий патруль зробив свято ще кращим!Фестиваль засяяв музикою, танцями й сміхом. Щенята радісно гавкали, а Райдер усміхнувся: — Допомога ближнім робить свято кращим.

Одного похмурого дня на місто, де жила Свинка Пеппа, налетів дощ. Краплі стукали по даху, а калюжі в саду ставали дедалі більшими. Пеппа з Джорджем сиділи вдома, коли Джордж раптом скрикнув:— Мій м’яч! Де мій улюблений м’яч?Він кинувся шукати — під столом, за кріслом, у кошику з іграшками — але м’яча ніде не було. Джордж засмутився і навіть трохи зарюмсав:— Він пропав назавжди!Пеппа глянула на братика й рішуче сказала:— Не хвилюйся, Джорджику! Я стану детективом і знайду твій м’яч. Це буде справжня пригода!Вона побігла до шафи, дістала свій червоний плащ і капелюх, схожий на той, що носять детективи в книжках. Потім зателефонувала друзям — Сюзі Овечці, Денні Собачці та Ребецці Кролиці.— У нас таємниця! — оголосила Пеппа. — Зник м’яч Джорджа, і ми мусимо його знайти. Зустрічаємося біля мого будинку!Незабаром усі зібралися під великою парасолькою, яку тримала мама Свинка. Дощ лив як із відра, але детективів це не зупинило.— Отже, — почала Пеппа, тримаючи в руках блокнот, — де ти бачив м’яч востаннє, Джорджику?— У саду, коли я грав, — відповів Джордж, шморгаючи носом.— Тоді перша підказка — сад! — сказала Сюзі. — Може, він застряг у кущах?Друзі побігли до саду. Вони заглядали під кожен кущ, шукали в калюжах і навіть перевірили курник містера Півня. Але м’яча не було.— Гав-гав! Може, його хтось украв? — припустив Денні. — Наприклад, лисиця!— Лисиці не люблять дощ, — заперечила Ребекка, гризучи морквину. — Але я бачила, як Джордж учора заходив у будинок із м’ячем. Може, він десь усередині?Пеппа задумалася.— Хороша думка, Ребекко! Повертаємося до будинку. Шукаємо підказки!Усі зайшли всередину, струшуючи краплі з парасольок. Пеппа очолила пошуки: Сюзі зазирнула під килим, Денні обнишпорив кухню, а Ребекка перевірила кошик із білизною. Джордж бігав за ними й повторював:— Мій м’яч! Де мій м’яч?Раптом Пеппа помітила щось дивне. Кіт сидів на дивані й дивився на них із хитрою посмішкою.— Стоп! — вигукнула Пеппа. — А що під диваном?Вона опустилася на коліна й зазирнула в темряву. І справді — там лежав зелений м’яч Джорджа, припорошений пилом.— Знайшла! — радісно закричала Пеппа. — Таємницю розкрито! Джордж підбіг, схопив м’яч і міцно його обійняв.— Ура! Мій м’яч!— Але як він туди потрапив? — здивувалася Сюзі.— Мабуть, я випадково штовхнув його ногою, коли грав, — засміявся Джордж.Денні гавкнув:— Гав-гав! Отже, це не лисиця, а Джордж — головний підозрюваний!Усі розсміялися. Мама Свинка принесла гаряче какао, і друзі сіли пити його, слухаючи, як дощ барабанить по вікнах.— Я чудовий детектив, правда? — гордо сказала Пеппа.— Так! — погодилися друзі. — І ми — найкраща команда!Так закінчився дощовий день. М’яч Джорджа повернувся, а Пеппа зрозуміла, що з друзями жодна таємниця не страшна — головне, шукати разом.

Жив собі колись старий ослик. Він багато років працював на млині, носив мішки з зерном, але одного дня хазяїн сказав:— Ти вже старий, ослику, не можеш працювати. Піду куплю нового.Ослик засмутився. “Куди ж мені подітися?” — подумав він. Але потім згадав:— Чув я, у місті Бремені люблять музику! Піду туди й стану музикантом!І він весело затупав дорогою.Йшов ослик, аж бачить — лежить песик біля паркана й тяжко зітхає.— Чого сумуєш, песику? — запитав ослик.— Ох, — відповів песик, — я стеріг двір, гавкав на чужих, а тепер старий став. Хазяїн сказав, що я йому не потрібен. Що мені робити?— Ходи зі мною до Бремена! — гукнув ослик. — Будемо музикантами разом. Я співатиму, а ти гавкатимеш у ритмі!Песик зрадів, загавкав весело й побіг за осликом.Йшли вони вдвох, коли раптом почули нявкання. Дивляться — котик сидить на камені й лапкою сльози витирає.— Що сталося, котику? — спитав ослик.— Мяу… Я ловив мишей, грівся біля печі, а хазяйка сказала, що я вже не спритний, і вигнала мене, — схлипнув котик.— Не плач, котику! — сказав песик. — Ходи з нами до Бремена. Будеш м’яукати пісні, як справжній співак!Котик повеселішав, замурчав і приєднався до друзів.Троє йшли далі, аж бачать — півень на паркані кукурікає, але якось сумно.— Чому не радісно співаєш, півнику? — запитав ослик.— Ку-ку-рі-ку… Хазяйка хоче мене в суп пустити, бо я старий став, — зітхнув півень. — Оце востаннє співаю…— Не сумуй! — гукнув котик. — Іди з нами до Бремена. Твоє кукурікання — найкраща музика для нашого гурту! Півень розправив крила, закукурікав бадьоро й стрибнув до компанії.От ідуть вони вчотирьох: ослик гикає “і-а, і-а”, песик гавкає “гав-гав”, котик мурчить “мяу-мяу”, а півень співає “ку-ку-рі-ку”. Дійшли до лісу, вже вечір настав, і побачили хатинку. А в тій хатинці — розбійники! Сидять за столом, їдять пиріжки, п’ють компот і сміються:— Ха-ха! Ми награбували цілу торбу скарбів!Ослик шепнув друзям:— Давайте їх проженемо й самі в хатинці заночуємо!— Як же ми їх налякаємо? — здивувався песик.— А отак! — ослик став біля вікна, песик заліз йому на спину, котик — на песика, а півень — на котика. І разом як закричали:— І-а-а-а! Гав-гав! Мяу-мяу! Ку-ку-рі-ку!Розбійники злякалися — подумали, що це чудовисько страшне! Повискакували з хати й утекли в ліс, аж п’яти засвітили.Друзі зайшли в хатинку, повечеряли пирогами й лягли спати: ослик біля дверей, песик на килимку, котик на печі, а півень — на шафі.Опівночі один розбійник повернувся подивитися, що сталося. Зайшов тихенько, а ослик як копне його ногою — бах! Песик як укусить за ногу — гав! Котик як стрибне на голову — мяу! А півень як закричить — ку-ку-рі-ку! Розбійник закричав:— Рятуйте! Тут ціла банда чудовиськ!І втік назавжди.А наші друзі зраділи: хатинка тепер їхня! Вони так і залишилися там жити. Щодня співали свої пісні: “і-а”, “гав-гав”, “мяу-мяу”, “ку-ку-рі-ку”. І хоч до Бремена не дійшли, стали справжніми музикантами — найкращими в лісі!

У теплій зеленій долині, де росли високі папороті й гуділи джмелі, жив маленький трицератопс Тріксі. У нього були три міцні роги, якими він дуже пишався. Тріксі любив грітися на сонечку, жувати соковиті листочки й ганятися за метеликами. Але була одна річ, яку він страшенно боявся — дощ!— А що, як дощ змиє мої роги? — хвилювався Тріксі, дивлячись на небо. — Без них я буду не справжнім трицератопсом!Інші динозаврики сміялися:— Тріксі, дощ — це просто водичка! Вона не змиває роги!Та Тріксі їм не вірив. Щойно на небі з’являлася хмаринка, він ховав голову під кущ і тремтів.Одного дня небо затягнуло сірими хмарами, і вітер зашумів у папоротях. Раптом — крап! — упала перша крапля. За нею друга, третя, і почалася справжня злива! Тріксі запищав:— Ой-ой-ой! Мої роги в небезпеці!Він побіг щодуху й заховався в маленькій печері під скелею. Там було сухо, але темно. Тріксі сидів і слухав, як дощ гупає по землі. Його хвостик тремтів, а серце стукало: “Бум-бум-бум!”Раптом із глибини печери пролунав веселий голос:— Гей, хто тут ховається?Тріксі повернув голову й побачив птеродактиля — маленького, з крилами й блискучими очима. Це був Піко, який любив літати між хмарами.— Я Тріксі, — тихо сказав трицератопс. — Ховаюся від дощу. Він змиє мої роги!Піко засміявся, захитавши крилами:— Змиє роги? Та це ж нісенітниця! Дощ — мій найкращий друг! Ходи зі мною, покажу, як це весело!— Ні-ні-ні! — замотав головою Тріксі. — Я боюся!Але Піко був наполегливий. Він легенько штовхнув Тріксі крилом:— Давай хоч подивимося! Якщо не сподобається, повернешся в печеру.Тріксі зітхнув, але погодився. Він обережно висунув носа з печери. Краплі падали йому на мордочку — прохолодні й лоскотливі. Піко стрибнув у калюжу й закричав:— Дивись, як я вмію! Плюх! Вода розлетілася на всі боки, і Піко засміявся. Тріксі кліпнув очима.— А це… не страшно? — спитав він.— Зовсім ні! — відповів Піко. — Спробуй сам!Тріксі обережно ступив у калюжу. Плюх! Вода бризнула йому на роги, але вони залишилися на місці! Він стрибнув ще раз — плюх-плюх! — і раптом засміявся:— Ой, це ж весело!Піко закружляв над ним:— А я казав! Дощ — це гра, а не ворог!Дощ усе лив, але Тріксі вже не ховався. Він стрибав по калюжах, ганявся за краплями й навіть спробував гудіти рогами, як Піко крилами. Коли дощ закінчився й виглянуло сонце, Тріксі глянув на себе — роги блищали, мокрі й чисті.— Мої роги цілі! — радісно гукнув він. — І дощ — це так круто!Відтоді Тріксі більше не боявся дощу. Щойно небо затягували хмари, він біг до Піко й казав:— Ходи стрибати по калюжах, друже!І вони разом веселилися, а долина наповнювалася їхнім сміхом.